Kitabı oku: «Вир», sayfa 7
– Р-ря-туй-те-е, вбивають! – закричав не своїм голосом Йонька і з переляку впав.
З городу прибігла Уляна і, побачивши, що старий сидить собі і нікого не чіпає, вирішила, що б’ються між собою брати, бо якраз Гаврило із серйозним обличчям ватлав на землі Тимка. Мати хапала старшого сина за руку, примовляючи: «Гаврюшо! Що-бо ти робиш? Гаврюшо!» Але Гаврило не слухав її, доки не одволік Тимка в хлів і там закрив його. Бачачи, що небезпека минула, Йонька встав і накинувся з кулаками на жінку і таки побив би її, якби не Гаврило, якому тільки й судилося сьогодні, що розмиряти перебойців.
– Це ти навчила його, відьма голохвоста, на людей із смертю кидатися! – репетував на весь двір Йонька.
– Господи, та що тут у вас скоїлося? – все більше блідла Уляна, притискуючи руки до грудей.
– А-а, ти не знаєш! Ти все дурочкою прикидаєшся? Тобі вуха позакладало? Не чуєш, що люди балакають?
– Господоньку святий, та що ж?
– А те, що твій сопляк трохи мені голови лопатою не зрубав. На два вершки від смерті був. Якби не Гаврило, завтра б і ховали. Тільки що зустрів Прокопа Тетерю, каже, що всовіщав Тимка, щоб Орисю з ума не зводив, так він на нього із залізною занозою налетів. Так ні ж! – затупотів ногами Йонька, сварячись на хлів, де відсиджувався замкнутий Тимко. – Я тобі цього не прощу. Я тобі виведу лінію, сибіряка проклятий!
Уляна, плачучи, пішла в хату. Йонька дременув із двору, Гаврило, відхекуючись, озирався навколо, чи ніхто не бачив із сусідів їхньої сварки. Потім сів на дривітню, витер рукавом піт. Кури, задоволені веселою інтермедією, розгрібали гнойок і дружно цокотіли із жвавістю ярмаркових спекулянток.
Брати мовчали. Один сапав за стіною, другий сидів, задумавшись, надворі.
– Не буде з тебе доброго чоловіка, Тимку. Отак і зогниєш у тюрмі через свій дурацький характер.
Павло Гречаний, пихкаючи цигаркою-бичем, підійшов до Гаврила і сів поряд. Сорочка в нього була розхристана і висмикана, на м’язистій шиї висихав піт, видно, Павло тільки що випустив лопату з рук. Він не сказав «здрастуйте», не сказав, чого прийшов, а просто сів, пихкаючи цигаркою, і мовчав. Так пройшло з півгодини. Потім він виплюнув із рота недопалок і сказав:
– Як був я на Донщині, так спересердя одному козакові двері вилами пробив. Повіриш, як садонув, так і загнались по держак… Н-я-а-а.
Гаврило взяв лопату і побрів до свого двору, а Павло сидів пеньком, пускав дим під чужу стріху. Уляна, що вийшла з хати вилити помиї, сказала, проходячи мимо:
– Ішов би ти, Павле, додому, а то ще хлів спалиш.
– Не спалю, – ліниво обізвався Павло, не рухаючись із місця.
Як тільки Уляна зайшла в сіни, із хліва виринув Тимко. – Дядьку, дайте закурити.
Павло вийняв кисет і мовчки передав його Тимкові.
– Ти, парубче, свого не попускай. Так-то.
Тимко мовчки кивнув головою і довго ворушив у задумі густими бровами, потім перестрибнув через тин і пішов городами до Ташані.
Верби кидали на леваду широкі тіні, біля потічка го-робці пили воду, мережали лапками густу грязючку. Тим-ко кинув на них палицю, і вони з шумом злетіли, густо обсівши осокір. Петляючи поміж лозами, Тимко вийшов у горішній кінець села. Марка застав вдома. Він сидів за столом і сьорбав борщ. Руде волосся на голові горіло мідним дроттям.
– Пішли зі мною. Діло є, – похмуро сказав Тимко, сідаючи на лаву.
Марко, здавалося, не розчув його наказу, бо дістав із мисника стручок перцю і заходився м’яти його ложкою.
– Кажуть, перець кров розбиває. А я його змалечку їм. Може, через те й рудий?
Тимко вирвав із його руки ложку, швиргонув під стіл.
– Ти чув, що я тобі сказав?
– О, диви! – наїжачився Марко. – Сказ на тебе напав, чи що? – і, витерши губи, поліз під стіл за ложкою.
– Ти йдеш чи ні?
Марко заблимав повіками і деякий час здивовано дивився на Тимка. Побачивши холодну каламуть у очах товариша, зрозумів, що трапилося щось надзвичайне, і якимось несмілим, мученицьким тоном, в якому почувалася вся гіркота відданого рабства, сказав:
– Іду вже, чого кричиш? – і, згрібши зі столу крихти, вийшов надвір. – Дурна голова що не придума, а ногам робота. І куди ти мене оце ведеш? – допитувався Марко.
Тимко не відповідав. Швидко пройшли через Марків город, спустилися до Ташані. На них війнуло запахом ряски, тихим шелестом очеретів. На Горобцевій кладці жінки, виставивши напоказ голі литки, дружно гупали праниками, і те гупання гарматними пострілами віддавалося за Ташанню. Тимко, жадібними принадами досмоктуючи цигарку, поп’явся стежечкою, що вела до Прокопа Тетері. Маркові відібрало ноги, руде волосся підняло картуз.
– Що ти задумав?
Тимко не відповів. З деяким острахом відкрили хворостяні ворітця, зайшли в двір. Червоний півень, схожий на сердитого турка в чалмі, побачивши незнайомих людей, сердито затрусив сергами і, високо піднявши голову, щось тривожне крикнув на курячий гарем; кури перестали гребтися в гною, попіднімали голови.
Зайшли в сіни. Тимко топтався попереду і ніяк не міг знайти клямку від дверей. Марко переминався з ноги на ногу, як лис у капкані: раптом він почув, як щось капнуло йому на картуз. Він зняв його з голови і побачив руде п’ятенце: угорі на драбині сиділа курка і насмішкувато дивилася вниз.
«Кепська приміта. Чи його крутнуть назад, доки не пізно?» Але в цей час Тимко відкриває двері і каже голосно:
– Здрастуйте!
– З п’ятницею будьте здорові, – підпрягається й собі Марко, ховаючи за спину картуза.
Тимко сідає на лаву, а Марко ліпиться до одвірка.
За столом саме обідають: Прокіп Тетеря, червоний і спітнілий, не встигши донести ложку до рота, дивиться на хлопців такими виряченими очима, ніби перед ним не сільські парубки, а сатанинське наводження; Одарка, як різала ножем хлібину, притисши до грудей, так і держить її, отетерівши; Орися, бліда і злякана, побачивши Тимка, рвучко встала з-за столу, відкрила рот, ніби хотіла щось сказати чи крикнути, потім затулила його фартушиною і не сказала нічого, а мовчки опустилася на лаву, похнюпивши голову. Нарешті секунда загального оціпеніння пройшла. Прокіп доніс до рота борщ, проковтнув його і зупинив на Тимкові шорсткі очі:
– В чужій хаті питаються, чи можна сісти, а не лізуть на покуття по-свинячому.
– Нічого, ми й непрошені сядемо.
Тимко кладе біля себе на лаві картуз, трусить кучерями, а вони – блискучі, смоляні, шовкові – так і розкочуються по голові пружними кільцями. Смугле лице його незалежне, дихає завзяттям і нахабством.
Западає гнітюча мовчанка. Всім стає незручно, і кожен не знає, як себе поводити, що говорити. Тетеря знову бере в руки ложку і починає сьорбати борщ, тяжко рухаючи щелепами; Одарка із страхом і покірністю на обличчі крає хліб; Орися сидить принишкло, нервово перебирає пальцями оборочку фартушка, блідість поволі зникає з її обличчя, щоки рожевіють, вушка її з золотими сережками горять, як пелюстки троянди.
– Ну, чого прийшли? – питає нарешті Прокіп, витираючи рушником спітнілого лоба.
– Дільце в нас є невеличке. Ви, дядьку, хочте сердіться, хочте ні – а Орисі я нікому не віддам. І якщо ваше слово, то й женився б.
Тетеря встає з-за столу, важкою ходою іде в хатину і повертається звідти з макогоном у руці.
– Ану, вискакуйте по одному!
Марко хватається за клямку. Тимко говорить тихо:
– Силою нічого не вийде. Давайте краще по-доброму. – Чула? – кидається раптом до жінки Прокіп. – Та щоб отакий бандитюга був моїм зятем? Та ніколи в світі! Краще в труну ляжу!
– Заспокойся, Прокошо, не гарячись, – сокорить біля нього Одарка. – Тимко парубок, мо, й гарячий, але роботящий. Любов та совіт, житимуть не гірше других.
– Що-о? – кричить Прокіп і зозла швиргає макогін у кочерги, так що вони торохтять там, як кості мерців. – Затули собі рота і не пащекуй! Ніколи цього не буде!
Орися зіскакує з лави, очі її туманяться слізьми, лице горить, як у вогні, груди напинають кофтинку. Вона швидко підходить до Тимка, хапає його за руку і, змивши віями сльози, своїми голубими очима, в яких горить нескорена рішучість, як роздратована кішечка, вставляється на батька:
– Хоч і трісни, хоч і лопни, бий, виганяй, а Тимко любий мені – і все тут! З ним хоч на край світу піду, скориночку хліба їстиму, аби з ним, аби вдвох! Оце тобі моє слово.
– Геть, проклята, геть! – заревів на всю хату Прокіп і, вчепившись Орисі в коси, смикнув її до себе, щоб викинути з хати, як щеня. Але Тимко спокійно виступив наперед, одірвав Прокопові руки од густих кіс коханої, сказав, посіпуючи губами:
– Не чіпайте дівчини. Вона хоч і ваша дочка, а бити її не дозволю.
Потім надів картуз і ступив до дверей, біля яких завмер від страху Марко.
– Що ж, дорогий тестечку, – сказав Тимко, затри-муючись у дверях. – Не хочеш по-доброму, візьму силою, – і, переступивши поріг, гримнув дверима. Вслід йому гарячим молотом ударив у серце повний жалю і розпуки крик Орисі.
IX
В контору артілі вбіг Прокіп: картуз на потилиці, черемхове пужално так і в’ється в руках, обличчя розгублене, піт очі заливає.
– Посівматеріал вийшов, – видихнув він за один раз і важко сів на стілець.
Оксен, що саме розмовляв із рахівником, затих, очі його зробилися суворими.
– Як нема? Тобі ж давано!
– Що ж, що давано! Висіяли!
– В тебе завжди не так, як у людей. Скільки не засіяно?
– Гектарів десять.
Гуртом стали радитися, що робити. В артілі посівматеріал вийшов, з району позичали два рази і сказали, що більше не дадуть. Як бути? Оксен, похмурий і сердитий, поїхав у сільраду ще раз дзвонити в район.
Гнат сидів за столом і, порипуючи стільцем, перечитував телефонограми, прислані з району за ніч.
– Чого прибіг? – запитав він, не відриваючись від паперів.
– Зерна просити.
– Дохазяйнувався. Сажать вас за такі штуки…
Оксен, не вступаючи в розмову, став сердито крутить ручку телефону. Головний агроном відізвався не скоро, потім, коли його нарешті викликали, довго мекав щось невиразне і під кінець сказав, що не дасть ні зернини. Оксен, скрипнувши зубами, повісив трубку.
– Розбазарив зерно, а тепер, знаєш-понімаєш, у телефон гуркаєш? – знову обізвався Гнат, відсуваючи від себе книгу телефонограм.
– Через таких, як ти, й розбазарив, – скипів Оксен, тремтячи бровами. – Хто, як не ти, перед районом із кожі ліз та розпинався, що Троянівська сільрада виконає й перевиконає? Тепер сам у кущі, а на мені хочеш виїхати?
– Що за разговори? – насторожився Гнат. – Ти що, проти держпоставок?
– Держпоставки я виконую, але додаткових, тобою вигаданих, більш виконувати не буду. Зарубай собі на носі.
– Постій, постій, – повільно звівся за столом Гнат і чинно, дещо театрально заклав праву руку за борт кітеля. Очі його війнули холодом. – Ти куди звертаєш? Та ти знаєш?..
– Ну, от що. Ти мене не лякай. Я не з заячого пуху. А посівну провалювати і залишати колгоспників без куска хліба із-за того, щоб ти був на хорошому рахунку, я не буду. І так і знай: на слідуючий рік держпоставку виконаю і більше не дам ні зернини.
– Та ми ж тебе… та ми ж тебе будемо судити… за такий саботаж… Та ти знаєш, чим це пахне?
– Чим би не пахло, але колгоспної справи, за яку я бився, тобі валити не дам…
Оксен гримнув дверима, вискочив надвір. На рундучку зустрів Кузьму з вуздечкою в руках, спитав насмішку-вато:
– Ти що, голову загнуздувати йдеш?
– Ге, його загнуздаєш. Він тобі й вудила перегризе к монахам. Іду запитати, чи не їхатиме куди. Порядок такий завів, – зітхнув Кузьма і побухав коридором, подзвонюючи вуздечкою.
«Еге ж, завів, – роздумував Оксен, повільно сходячи з крилечка, хрускаючи чобітьми по соняшниковому лушпинню. – Бач, скільки за ніч нашеретували! Клубу в селі нема, молодь нудьгує, а він собі папери перечитує. Так. Так. Але що робити із зерном? Зерно. От питання».
Оксен сів на лінійку, розібрав віжки і крикнув на конячину, що дрімала, опустивши голову. «А що, як поїхати в “Зорю”? – прийшла йому в голову раптова думка. – Так. Так. Тільки в “Зорю”. Інакшого виходу немає». І тільки він про це подумав, як в його уяві вималювалася огрядна постать із веселим, добродушним обличчям – голова «Зорі» Самійло Чередниченко. «Так, тільки до нього. Якщо він не допоможе, значить, ніхто».
Не доїжджаючи до ташанського мосту, Оксен круто звернув праворуч і поїхав ступською дорогою, що пролягала поміж піщаними горбами. Незабаром спустився у глибоку яругу, порослу чагарем і дикими грушками. В ярузі було сиро й задушливо, з-під торішнього листу вишпиговувалася молодесенька голковидна блідо-зелена трава, по ровах, де ще недавно лежали сніги, стояла густа і чорна, як дьоготь, вода, що пахла не то мазутом, не то терпкуватим душком перегнилої вільхової кориці. У вільшанику над болотом голосно клопоталися сороки. Маленькі, схожі на горобців, чубаті посмітюхи клювали на дорозі кінські кізячки, із слабим шумом, схожим на шум тополиного листу, злітали поперед морди коня і знову паслися на дорозі, аж доки до них не наближалася підвода. Сонце пригрівало, понад зеленим лугом слався синенький димок весняних випарів, гнав поперед себе гнилуватий болотяний душок. Навколо все було таке зелене, таке урочисте, свіже й пахуче, минулорічні чорні сережки так ніжно тремтіли на старих вільхах, що здавалося, прислухайся трохи і відразу почуєш тихий хрустальний дзвін. Небо над яругою було таке чисте і таке гучне, що коли кобильчина, теж, мабуть, зачувши красу і роздолля, підняла вгору голову, вишкірила зуби і заіржала, то іржання те розбилося зараз же на десять відгомонів, і покотилося по ярузі, і пішло бродить та гомоніти понад болотечком так, наче не одна коняка заіржала, а принаймні цілий табун.
«Перезимувала? – сміявся Оксен, помахуючи батіжком. – Тепер підеш жити краще. Трава он яка росте, густа та соковита».
В Троянівку Оксен повернувся вечером, коли в Ташані востаннє полоскалися білі гуси, збираючись вилазити з води і розходитися по домівках, коли західне сонце пускало понад лугами рожевий туман, а річка зробилася тихою, гладенькою. В ній відбивалося рожеве небо, густі верби, білі гуси з витягнутими шиями, кущувата куга, зелені осоки, синє громаддя Беєвої гори.
В артільному дворі його зустрів Григір, суворо оглянув забризкану грязючкою коняку, журливо захитав головою:
– Пропала лошиця. До ранку чи й доживе. Отак гнати? Як у тебе й рука піднімалася?
Оксен, знаючи звичку Григора все перебільшувати, мовчав.
Коли, приміром, скрипіло непідмазане колесо, Григір говорив: «Пропала гарба», коли бачив п’яного чоловіка: «Пропав чоловік. Воно б і голову пропило, так від шиї не відділяється».
Побачивши мішок із зерном, Григір трохи пом’якшав, хоча й не виявив особливого захоплення:
– Дали, як украли, куркулі чортові! У них шкуратка на латку не розживешся. Прийдуть же й вони до мене – наберуть у долоні, ще й у пальчики.
Забравши хомут, віжки, черезсідельник, повісивши на шию дугу, Григір рушив до конюшні.
– Там до тебе якийсь чоловік приїхав, – крикнув він, озирнувшись. – Коли б не лектор із району, бо цілий день у конторі сидить. То як же? Завтра сіємо на клину чи будемо ждати, доки земля протряхне?
– Ввечері зберемо бригадирів, порадимося, – кинув на ходу Оксен і попрямував до контори, відгадуючи, що ж то за чоловік його чекає і по якому питанню. «Якщо лектор, – відішлю в поле, хай там і витюгукує по своїх шпаргалках, а в конторі людей збирати не буду – нема часу». Оксен відкрив двері і відразу ж побачив щуплого чоловіка у військовій шинелі, що сидів до нього спиною. Почувши, що в контору хтось зайшов, чоловік озирнувся і уважно крізь окуляри глянув на Оксена. Бліде, безкровне лице незнайомця було спокійним, навіть трохи відчуженим, тонкі губи міцно стиснуті.
– Голова колгоспу товариш Гамалія? – сміливо запитав він, не перестаючи пильно дивитися на Оксена. Той погляд неприємно вразив Оксена, і він подумав, що ця людина теж неприємна і з нею тяжко буде зговоритися.
– На яку тему ви приїхали читати лекцію? – сухо й неприязно запитав Оксен.
– Моє прізвище Дорош, – ввічливо відрекомендувався незнайомець і подав з довгого рукава шинелі свою малесеньку білу, майже жіночу ручку. Він подав її швидко, зробив легесенький потиск і зараз же відірвав назад та сховав у хоботок рукава, ніби боячись, щоб її не розчавила широка, як лопата, долоня Оксена.
– Очевидно, – слабо усміхнувся Дорош, – я буду у вас читати і лекції, але приїхав я сюди як секретар майбутньої партгрупи.
Він скинув окуляри, став протирати рукавом шинелі. І дивно – разом з окулярами зникла з обличчя суворість, і воно зробилося якимось задушевнішим, м’якшим, навіть приємним, в ньому проступало навіть щось дитяче. Особливо помітнішою, яскравішою стала його усмішка. Потім він знову начепив окуляри, підсунув їх характерним рухом – рогачиком із вказівного і середнього пальців – і, переконавшись, що вони сидять міцно, знизу вгору рвучко кинув головою.
– Бачите, мене демобілізували, вірніше, списали в запас і от прислали… працювати в артіль.
– Натурально. Але я не знаю, що ви будете робити у нас в артілі…
Оксен потис плечима і непомітно для Дороша глянув на його малесенькі білі ручки. «Такими руками тільки на картах ворожить», – подумав він і опустив очі.
– Я трохи знаю агрономію і тваринництво. До армії я вчився в сільськогосподарському інституті.
– Що ж. Це добре, – сказав Оксен, але Дорош уже зрозумів, що Оксен не дуже задоволений оцим призначенням. Дорош знову підсунув окуляри тим же самим характерним рухом, усміхнувся, і шкіра ледь-ледь зарожевіла на вилицях.
«Зажене мене в гроб такий секретар, – мовчки журився Оксен, постукуючи чобітьми під столом. – Як же я його у степ виведу? Та його ж вітром занесе аж у Сумську область. Одні ж кості, шкірою обшиті. Мощі з Києво-Печерської лаври. Ні, завтра ж їду в район, хай пакують у посилку і шлють на Південний берег Криму. У мене не патронат і не курорт для охлялих».
Надворі, при денному світлі, постать Дороша зробила на Оксена ще гірше враження: шинеля теліпалася на ньому, як на кілку, кашкет весь час налізав на вуха, що аж світилися на сонці.
«Ну й прислали робітничка… На тім світі і то, мабуть, вигулюються кращі».
Оксен сердито брьохався через калюжі. Дорош же йшов, підібравши по-жіночому шинелю, обережно ставив маленькі хромові чобітки, де сухіше, мабуть, боявся промочити ноги. Ступав він дрібненько, швидко і легко, так що порою Оксен ледве встигав за ним. Хвилинами він зупинявся, і очі його жадібно, з якоюсь невситимою жагою вбирали в себе і голубе чисте, привітне та лагідне небо, і пахучу, свіжу, новонароджену ніжну зелень дерев і то засвічувалися тихим сумом, то спалахували замилуванням, і тоді він дихав якось переривчасто, з натугою, і лице його відсвічувало незбавну радість людини, що повертається до життя.
– Селом запахло, – опустив Дорош голову, та Оксен помітив сльози, які блиснули під окулярами.
– Давно з армії? – запитав Оксен, розстібаючи свій піджак і відчуваючи гарячу духоту.
– Ні, недавно, – сердито відповів Дорош і, щільніше загортаючись у шинелю, зробив шиєю такий рух, ніби йому був тісний комір.
– Звання?
– Політрук.
Дорош знову повторив шиєю той самий судорожний рух і підкахикнув так, ніби йому щось деронуло в горлі.
– Ти чого шиєю смикаєш? Зроду в тебе так чи, може, від якої хвороби?
– Контузило мене на фінській, – скупо відповів Дорош. Ночував він у Оксена. Олена перевела дітей в хатину, а велику хату віддала гостеві.
– Боже, де ти його взяв, такого нещасного? – пошепки бідкалася жінка, сумно наставивши очі на Оксена, що зайшов у хатину за тютюном. – Чим же мені його відгодовувати? Може, йому пареного молока з медом?
– Не мала дитина. Давай, що є, – все тріскатиме.
– Як я не знаю, що йому й давати. Може, ще й не догоджу? Вареники він з картоплею та сметаною любить чи ні?
– А звідки я знаю? Що, я з ним по обідах ходив?
– То, може, молочка, свіжого, тільки з-під корови? Воно дуже пользітельне. Тільки от не знаю, чи питиме. Є такі, що бридують.
– А, тебе тільки почни слухати! – махнув рукою Оксен і пішов у хату.
Дорош, заклавши в галіфе руки і навіть трішечки зіп’явшись навшпиньки, розглядав фотографії на стіні, заведені в одну велику рамку. В гімнастерці, перетягнутій в талії командирським із зіркою ременем, в чобітках, у вузеньких галіфе, він виглядав ще меншим і ще тендітнішим, майже підлітком, так що Оксен, позираючи на нього, відчув до нього жаль, і в ньому раптово прокинулося почуття батьківської опіки.
– Завтра прикажу дояркам, щоб видавали тобі по два літри свіжого молока з-під корови. Треба тобі поправлятися трохи.
– Були б кістки – м’ясо наросте, – засміявся Дорош. Вечеряв він неохоче, без апетиту. Олена стояла біля столу з глечиком пінистого молока, соромливо припрошувала:
– Їжте на здоров’я. Може, вам ще підлити?
Помітивши, що Дорош не допив молока із глиняного кухля, вона образливо піджала губи:
– Чого ж це ви так мало? Може, вам не до вподоби наше молоко?
– Що ви. Молоко хороше. Просто я не звик пити його такими страшними порціями.
– Що ж тут страшного? Оксен, хвала здоров’ю, натщесерце цілий глек випиває та й нічого, а ви кухлика не подужаєте? Ні, то вам наше молоко не подобається. А може, гидуєте? Так у нас усе чисте, окропом вимите…
– Іди отам своє роби. Причепилася до чоловіка!.. – сердито позирнув на жінку Оксен.
Олена, як істинна полтавчанка, образилася з того, що гість не скористався із її гостинності і все печене й варене так і залишилося на столі цілим та непоїденим. Вона прибрала із столу і пішла в хатинку. Чути було, як вкладала дітей спати і як дівчинка сміялася, не хотіла лягати в ліжко та все допитувалася, чи не причаївся під піччю дід з бородою або розбійник із ножем. Олена заспокоювала і говорила, що ніякого діда і розбійника немає і що під піччю на тепленькому спить котик-мурчик. Дівчинка, видимо, сама захотіла переконатися, чи то справді так, і заляпала босими ніжками по долівці.
– Заснеш ти сьогодні чи ні, бісова дитино? – накричала на неї Олена. Почувся шльопок по голому задику, і дівчинка заплакала.
– Заплач, Матвійку, дам копійку, – перекривив її Сергійко, що до цього часу мовчав.
– Цить, бо й тобі дам!
– А що я роблю?
– Чоботи он приволік, як хлющі. Завтра засохнуть, як взуватимешся?
– Водою розмочу.
– Голову свою дурну розмочи в отих калюжах, по яких день у день бродиш… Лізь на піч і спи, доки я тебе халявами не відхльоскала.
В хатинці зробилося тихо. Чути тільки, як Олена шарудить хмизом, накидаючи його в піч, щоб підсох на завтра на ранок.
У великій хаті також вкладалися спати. Дорош уже лежав на розкладушці, зібгавшись калачиком, укрившись цупким домотканим рядном. Оксен довго сопів, роззуваючись, потім одніс чоботи в хатину, поставив на припічок, щоб просохли, і там же розвісив онучі.
– Ти корову ввечері напувала? – запитав він у жінки. – Напувала.
– Ну, як вона там?
– Раніше, як через тиждень, не отелиться.
Оксен більше не став розпитувати, а загасив лампу і, ввійшовши в хату, ліг на дубове ліжко. Вікно, освічене місяцем, повісило на грубку дивну мережку, кинуло посеред хати віконний хрест. За хатою стояла сонна весняна тиша. З бляшаної покрівлі стікали каплі в дубовий дзбан, стукали рівномірно, набридливо і безконечно: цьвох, цьвох, цьвох, цьвох… Під їх тиху музику Оксенові стало дріматися. Потім дрімота відлетіла, він відкрив очі і тяжко, з шумом, зітхнув. Дорош теж заворушився на своїй розкладушці і кашлянув тим характерним кашлем, коли людина наковтається пилюки і в неї дере в горлі.
– Що, не спиться? – тихо обізвався Оксен і скрипнув ліжком.
– Щось не бере…
– На новому місці завжди так. Недавно я їздив у село Перетятки до своєї рідні. Діло було зимою. Звичайно, з дороги перемерз, після вечері поліз спати на піч. Чого кращого треба? Тепло, затишно, привітно… А от не засну, хоч убий. Так до півночі провалявся, а тоді як захріп, так ледве розбудили вранці… Ну, як там на фінській було? Жарко? Вернулися деякі наші сільські хлопці, так розказують, що скрутно приходилося. Але, кажуть, і фіннам давали перцю…
– На війні хорошого мало, – неохоче відповів Дорош.
– Де ж тебе контузило? – запитав Оксен, вкладаючи в це запитання той зміст, що біля якого населеного пункту це сталося.
– На снігу під сосною, – відповів Дорош, і в його відповіді чулася прихована посмішка.
– І зовсім тобі забило памороки чи так… трохи?
– Зовсім забило…
Оксен помовчав з виглядом людини, задоволеної відповіддю, а через хвилину запитав знову:
– А скажи, якщо не секрет, що тебе заставило шукати роботу в колгоспі, а не де-небудь в місті, в теплій конторі? Адже тут робота важка. Не по твоєму здоров’ю.
– Лікарі приписали мені свіже молоко з-під корови, – відповів насмішливо Дорош.
– Мені так здається, що тобі краще було б у місті роботу шукати, чистішу. Бо в нас що? Коло свиней, коло корів, овечок…
– Ну й що? – схопився Дорош і відкинув рядно; босі ноги його нетерпеливо мацали долівку. – Ти чому мене повчаєш? Щоб хтось гнойок нюхав, а я тільки свіже молочко пив? Ні, брат, так не вийде. Треба виймати ручки з галіфе та мозолі на них наживать, коли хочемо комунізм побудувати… А ви що тут розвели? Один боїться колгоспним ледарям на горло наступити, трудову дисципліну в колгоспі розвалив, другий з циганами воює, вогонь у печах заливає. Теж мені вояки…
– А ти так дуже не бери з копита, – понизив голос Оксен, і в голосі йому зазвучала образа. – Гнат – чоловік баламутний. Це правда. А до мене ти не лізь. Я з мужика вийшов, і я його, мужика чорномозольного, нікому не дам ображати. Я для нього душу свою готовий вивернути, і ти мене не перевчай.
– А навіщо йому твоя душа? Ти йому хліба вволю та навчи працювати чесно.
– Ну, ти дуже не хвицай. Побачимо, як ти порядкуватимеш. На старих дідах далеко не поїдеш, а молодь на шахти беруть та на заводи. А котрі десятирічки покінчали, теж від ріллі носа вернуть, вчитися їдуть. От я тобі на ферму дам дідів, і потанцюй з ними на п’ятачку.
Оксен довго перевертався на ліжку, потім накинув піджак, узув у хатині чоботи і вийшов надвір. З бляшаної дахівки хліва, переливаючись і виблискуючи, стікала на землю місячна повінь, підмивала окоренки старих верб, що росли на городі, перехлюпувала через тини і котилася ген далі, аж до Ташані, росянистими рукавами, слалася по тихій воді іскристими спалахами. Небо, високе і чисте, просівало зорі крізь невидиме решето, і вони мерехтіли, падаючи. Свіжовідклепаний місяць вичахав у холодній безвісті, розпромінюючи навколо себе райдужну коронку. Земля сповивалася пелюшками туманів, тепло дихала в короткому сні. Свіже повітря пахло опарою і прісним духом вербової коріняки.
Оксен довго стояв посеред подвір’я, жадібно курив, миючи очі в місячній купелі, потім затоптав недопалок і пішов до хліва. Корова повернула голову і, глянувши на господаря, з шумом зітхнула. Оксен підклав їй сіна і закрив двері. «От і я вчуся потроху корівок доглядати. Так би мовити, домашню практику проходжу, – усміхнувся він, пригадавши слова Дороша про те, що треба виймати руки з галіфе. – Я-то вийму, а от подивимося, що з тебе вийде. На крутих поворотах люди носи розбивають», – сам себе втішав Оксен, але самопочуття в нього було недобрим – якийсь пекельний вогонь палив йому груди, і Оксен, щоб залити його, намацав у сінцях відро і, піднісши до вуст, став жадібно пити.
Олена відкрила хатні двері, з’явилася перед чоловіком ташанською русалкою.
– Я чула все, – шепотіла вона, торкаючись гарячим лицем його колючої неголеної щоки. – Не сварися з ним. Уваж. Він чоловік хворий.
– Іди спати. Не твоє діло.
Голос у чоловіка був сердитий. Олена не стала перечити і нечутно, як тінь, зникла за дверима.
X
Весною в селі встають рано. Ще темрява затоплює хати, ще в світанковому повітрі ніщо ні шерхне, ще зорі поморгують у блідніючому небі і брати-ковалі похапцем клепають молотами чересло місяця, а вже по хатах то тут, то там засвічуються каганці і розвішують по тинах золоту бахрому, вже чути, як хтось брязнув відром об цямрину, заскрипів журавлем, і полилася з тихим бульканням вода в корито. Припаде до неї гарячими зі сну губами худобина, цмолить, прихекуючи, забиває спрагу після душної ночі в хліві, п’є не нап’ється. Ось лагідно обізвався до неї господар хрипким, заспаним голосом, покашляв стиха, пробухкав чобітьми від хліва до хати. Прогуркотіла підвода по шляху – то повезли молоко на сепараторний пункт, і візник сипонув у теплий морок іскрами з цигарки, що, не долетівши до землі, згасли; пройшли двоє якихось людей, голосно розмовляючи між собою, і їхні кроки загубилися відлунням у світанковій тиші. Раптом десь за Ташанню, на Залужжі, ледве чутно, так, ніби з пухової постелі, долинуло оте хвилююче серце хлібороба півняче «ку-ку-рі-ку-у-у!», і над Троянівкою спочатку в однім дворі, потім у другому, потім у третьому, потім у всьому селі відгукнулися горласті півні.
Павло Гречаний, що сторожував біля лавки і мав чи не найбільшу можливість милуватися півнячими ораторіями, присягався, що начинайлом був не троянівський півень, а залужанський. Зачувши таке побреховище, Охрім два тижні не здоровкався з Павлом, бо всьому ж селу вже давно відомо, що саме його, Охрімів, півень заспівує першим, а не якийсь там залужанський. Той півень, якого він виміняв у циган за п’ятеро носилок сіна. Говорив тоді циган: «Птиця романська, не бусурманська, співа, як у золоту дудку грає. Сам курей трясе, сам яйця несе. Бери, чоловіче добрий, жаліти не будеш». І Охрім узяв. А тепер отакий наклеп терпіти? Та не допустить він цього ніколи!
Сперечатися не будемо, хто ж його знає, може, то й Охрімів півень розбудив своїм криком село. Як би там не було, а воно прокинулося і загомоніло.
В сім’ї Гамаліїв першою прокинулася Олена. Засвітивши каганець, поставила на припічок і заходилася вигрібати з печі хмиз, що вже підсох за ніч. Вона поралася тихо, щоб не розбудити гостя, але з хати вже чулося хрипке покашлювання Оксена і веселий зі сну голос Дороша. Коли Олена подала снідати і запитала його, як спалося, Дорош, посміхаючись, сказав, що спалося добре і що він навіть бачив сон; йому снилося, ніби він ходив по троянівському лугові (тут Дорош знову посміхнувся) і що це дуже цікаво, коли сниться те, чого ніколи не бачив. Олена пророчила, що сон хороший, що він ніби означає нове, щасливе життя на новому місці. Дорош погодився, що справді він починає нове життя, а от чи воно буде щасливе, покаже майбутнє, і що в сни він не вірить.
– То тільки ви, сороки, як збіжитеся, то зараз не про діло, а про сни торочите, – зауважив Оксен, і в його словах відчувалася поблажливість люблячого чоловіка до слабостей і примх своєї жінки. Дорош помітив цей тон і сказав, що жінки не були б жінками, коли б у них не було своїх, чисто жіночих слабостей. Олена з приязню глянула на нього, потім на Оксена і в душі зраділа, що вони вже помирилися, і подумала, що чоловіки цим кращі за жінок, – вони хоч і сваряться, так за діло, і не вміють хмуритися один на одного цілими місяцями, як жінки. «Слава ж тобі, Господи, що все добре», – подумала вона, усміхаючись, і пішла в хатину, і там пригадала, як минулого року вона не здоровкалася і обходила Ганну Тетерівну аж два місяці за те, що та ніби хизувалася серед жінок городньої бригади своїми чарами і нахвалялася, що як захоче, так напустить їх навіть на Оксена і поробить таке, що він сам прийде до неї спати в комору. Як жінка і мати двох дітей, Олена не могла залишатися спокійною та байдужою, в ній заговорили гордість і честь, і вона цілий тиждень ходила, як хмара, не розмовляла з Оксеном і нишком виняньчувала способи помсти над Ганною. Після довгих роздумів вона вирішила слідкувати й за Оксеном, щоб знати, де він ходить, що робить, з ким зустрічається. Але як тільки в її уяві малювалася картина, що ось вона, Олена, вночі крок за кроком крадеться за своїм чоловіком і ховає своє обличчя від зустрічних людей, то гарячий сором заливав її з ніг до голови.
