Kitabı oku: «Любий друг (збірник)», sayfa 4
II
– Де живе пан Форестьє, будь ласка?
– На четвертому, двері ліворуч.
Консьєрж відповів ласкавим тоном, виявляючи пошану до свого пожильця. І Жорж Дюруа пішов по сходах.
Він почував себе трохи ніяково, боязко й незручно. Фрака він одяг уперше в житті, та й усе вбрання непокоїло його. Скрізь він добачав хиби: черевики нелаковані, а проте доладні, бо він любив кокетувати ногою; сорочку куплено вранці за чотири франки сорок у Луврі, і занадто тонка маніжка на ній уже ламалась. Інші, щоденні сорочки його були потріпані, і навіть найцілішої з них він не міг надіти.
Штани були трохи заширокі, кепсько облягали ногу, на литках немов скорчувались і виглядали поношеними, як усяка випадкова, пошита не на фігуру одежа. Тільки фрак сидів непогано, прийшовшись на нього майже вміру.
Він поволі йшов сходами, згнітивши серце, почуваючи млявість у думках, а найбільше боявся бути смішним, і зненацька побачив проти себе пана в пишному вбранні, що на нього дивився. Вони так близько одне з одним зійшлися, що Дюруа хотів оступитись, але вражено спинився – це був його власний відбиток у високому стінному дзеркалі, що відсвічувало на помістку другого поверху і ніби створювало довгу перспективу коридора. Він затремтів від радісного піднесення, визнавши себе за кращого, ніж гадав.
Маючи вдома тільки маленьке люстерко, він не міг оглянути себе всього та й окремі частини свого імпровізованого вбрання теж бачив у ньому дуже кепсько, отже, прибільшував огріхи й жахався від думки, що виглядає кумедно.
А зараз, зненацька уздрівши себе в дзеркалі, він навіть не пізнав себе, визнав себе за іншого, за світську людину, що з першого погляду видалась йому дуже доладною й дуже шикарною.
І тепер, пильно роздивляючись на себе, переконувався, що загалом убрання його задовільне.
Тоді почав перевіряти себе, як актор, вивчаючи роль. Посміхався, простягав руку, робив жести, виявляв почуття – подиву, втіхи, вдоволення, – добирав відповідної посмішки та поглядів, щоб бути галантним з дамами й показати, що захоплюється ними й бажає їх.
На сходах розчинилися двері. Він злякався, щоб його не застали зненацька, і мерщій пішов, боячись, що хтось з гостей товариша побачить, як він крутиться коло дзеркала.
Зійшовши на третій поверх, наглядів друге дзеркало й стишив ходу, роздивляючись на себе. Власна постать видалась йому цілком елегантною. Ішов він добре. І безмежна самовпевненість сповнила йому душу. Звичайно, він доскочить успіху з таким обличчям, з таким бажанням висунутись, рішучістю, яку в собі знав, та незалежністю думки. Йому хотілось бігти, стрибати, сходячи на останній поверх. Він спинився перед третім дзеркалом, завченим рухом закрутив вуса, скинув капелюха, щоб опорядити зачіску, і прошепотів півголосно, як часто робив: «Це чудова вигадка». І подзвонив.
Двері розчинились майже зразу. І він побачив лакея в чорному фракові, поважного, голеного й так добре вдягненого, що Дюруа знову занепокоївся, не розуміючи навіть причини цього невиразного хвилювання – може, він мимоволі порівняв стрій їхньої одежі. Цей лакей, узутий у лаковані черевички, спитав, беручи пальто, що Дюруа держав у руці, щоб не показувати плям:
– Як доповісти?
І гукнув ім’я за піднесену портьєру, у вітальню, куди треба було зайти.
Але Дюруа зненацька втратив сміливість і завмер від страху, задихаючись. Він мав зробити перший крок у сподіване, омріяне життя. Проте пішов. У великій освітленій кімнаті, де повно було рослин, як у оранжереї, стояла, чекаючи його, молода білява жінка.
Він спинився, відразу зніяковівши. Хто ця усміхнена жінка? Потім згадав, що Форестьє одружений, і вкінець спантеличився від думки, що ця гарна, елегантна білявка і є дружина його приятеля.
Він пробурмотів:
– Пані, я…
Вона подала йому руку.
– Знаю, пане, Шарль казав мені про вашу вчорашню зустріч, я дуже рада, що він догадався запросити вас на обід.
Він почервонів до вух, не знаючи вже, що казати, почуваючи тільки, що його оглядають, обдивляються з голови до п’ят, зважують і оцінюють.
Йому хотілося перепросити, добрати якоїсь причини, щоб з’ясувати недбалість свого вбрання, але нічого не добрав і не зважився торкнутися цього делікатного питання.
Він сів у крісло, на яке вона показала, і коли відчув, як утнулось під ним пружне й ніжне оксамитове сидіння, коли відчув, як підхопив і оповив його пестливий фотель, м’яко підтримуючи спинкою й набитими ручками, йому здалось, що він входить у нове чудове життя, опановує щось чарівне, стає чимось і знаходить порятунок; і глянув на пані Форестьє, що не зводила з нього очей.
Вона була в блідо-синій кашеміровій сукні, що добре облягала її гнучкий стан та опуклі груди.
Голі руки й шия виступали їй з-під піни мережива, яким були оздоблені корсаж та короткі рукава, а зачесане високо волосся, що кучерявилось трохи на потилиці, лежало над шиєю легкою хмаркою білявого пуху.
Дюруа заспокоївся від її погляду, що не знати чому нагадував йому погляд дівчини, здибаної вчора у Фолі-Бержер. Очі мала сірого, блакитно-сірого кольору, що надавав їм чудного виразу, ніс тонкий, губи міцні, підборіддя трохи м’ясисте, обличчя неправильне й принадне, миле й лукаве. Це було те жіноче обличчя, якого кожна риса має особливий чар і значення, якого кожен рух ніби каже щось або ховає.
Трохи помовчавши, вона спитала:
– Давно ви вже в Парижі?
Він відповів, опановуючи себе:
– Лише кілька місяців, пані. Я служив на залізниці, але Форестьє подає мені надію, що завдяки йому я зможу взятись до газетярства.
Вона всміхнулась виразніше й прихильніше і промовила, знизивши голос:
– Знаю.
Дзвінок знову задзвонив. Лакей оповістив:
– Пані де Марель.
Це була маленька чорнявка, з тих, що звуть чорнухами.
Вона моторно ввійшла і була ніби змальована, вилита з голови до п’ят у темній простенькій сукні.
Тільки червона троянда в чорному волоссі непереможно приваблювала очі, немов відтінюючи її обличчя, підкреслюючи її особливий характер і надаючи їй потрібної жвавості й раптовості.
За нею йшла дівчинка в короткій спідниці. Пані Форестьє схопилась:
– Добридень, Клотільдо.
– Добридень, Мадлено.
Вони поцілувались. Потім дитина з певністю дорослої підставила чоло.
– Добридень, кузино, – сказала вона.
Пані Форестьє поцілувала її, потім почала знайомити гостей:
– Пан Жорж Дюруа, щирий приятель Шарлів, – пані де Марель, подруга моя, трохи й родичка. – І додала: – Знаєте, в нас по-простому, без церемоній і пишнот. Згода, правда ж?
Молодик уклонився.
Але двері знову розчинились, і ввійшов присадкуватий товстун, куций і круглий, під руку з високою вродливою жінкою, вищою за нього й багато молодшою, вишуканою в манерах і з поважною ходою. Це був пан Вальтер, депутат, фінансист, людина грошовита й ділова, єврей-південець, директор «Французького життя» зі своєю дружиною, вродженою Базиль-Равальо, дочкою банкіра.
Потім, одне по одному, з’явились Жак Ріваль, дуже елегантський, та Норбер де Варен, що в нього комір фрака блищав, натертий довгим волоссям, яке спадало на плечі, посипані дрібною білою лупою.
Краватка на нім була кепсько пов’язана та й не вперше надівана. Він підійшов з грацією старого красеня і, взявши руку пані Форестьє, поцілував її долоню. Коли нахилявся, довге волосся його, ніби хвилею, вкрило голу руку молодої жінки.
З’явився й Форестьє, перепрошуючи за спізнення. Але його затримала в редакції справа Мореля. Пан Морель, радикал-депутат, зараз зробив запит міністерству з приводу вимоги кредиту на колонізацію Алжиру.
Слуга оповістив:
– Обід подано!
І всі пішли до їдальні.
Дюруа посадили між пані де Марель та її дочкою. Він знову почував себе ніяково, боячись якось помилитись на вживанні виделки, ложки та шклянок. Їх було четверо, одна синенька. Що з неї пити?
Суп усі їли мовчки, потім Норбер де Варен спитав:
– Ви читали про процес Готьє? Сміх, та й годі!
І почали обговорювати цей випадок адюльтеру з домішкою шантажу. Говорили про нього не так, як говорять у родинному колі про читані в газетах події, а як про недугу говорять серед лікарів або про овочі серед городників. Не обурювались і не дивувались на факти, а дошукувались їхніх глибоких, потайних причин з професійною цікавістю й цілковитою байдужістю до самого злочину. Силкувались точно з’ясувати коріння вчинків, визначити всі мозкові явища, що призвели до драми, наукового висліду певного духовного стану.
Потім і інші свіжі події обговорено, розтлумачено, оглянуто на всі боки й зважено щодо вартості з практичним ставленням і спеціальним підходом торгівців новинами, які продають людську комедію від рядка, – так само, як оглядають, випробують та важать комерсанти крам, що йде на продаж.
Потім мова пішла про дуель, і слово забрав Жак Ріваль. Це був його фах – ніхто інший не міг так обійняти справу.
Дюруа не зважувався вкинути й слова. Часом поглядав на сусідку, круглі груди якої вабили його. Край уха в неї висів на золотій ниточці діамант, мов крапля води, що скотилась по тілу. Кожне її зауваження викликало в усіх посмішку. У неї був веселий, милий, гострий розум бідової дівчинки, що дивиться на речі недбало й важить їх трохи скептично, але зичливо.
Дюруа даремно намірявся сказати їй якийсь комплімент і, не вигадавши нічого, взявся до її дочки, наливав їй пити, подавав страви, прислужував їй. Дівчина, ще й за матір суворіша, поважно дякувала йому, уривчасто кивала головою: «Ви дуже ласкавий, пане» – і по-дитячому замислено слухала дорослих.
Обід був чудовий, всі ним захоплювались. Пан Вальтер їв, як людожер, майже не розмовляв та скоса поглядав з-під окулярів на страви, що йому подавали. Норбер де Барон від нього не відставав і часом ляпав соусом на свою маніжку.
Форестьє поважно всміхався, всього пильнував та скидався з дружиною вдоволеними поглядами, ніби змовники, що роблять укупі важке діло і воно йде чудово.
Обличчя червоніли, голоси підносились. Слуга раз у раз шепотів гостям на вухо:
– Кортон? Шато-Ляроз?
Дюруа до смаку припав кортон, і він щоразу підставляв свою шклянку. В ньому прокидалась чарівна веселість, гаряча веселість, що підіймалась йому з шлунка до голови, бігла по тілу й проймала його всього. Почував, що його обгортає глибока щасливість, щасливість життя й думки, тіла й душі.
І йому схотілось говорити, звернути на себе увагу, схотілось, щоб його теж слухали й відзначили, як і всіх, чиє кожне слово підхоплювали тут на льоту.
Розмова, що точилась безперестань, перебираючи думку по думці, легко плигаючи з теми на тему, обійшла злободенні події, побіжно торкнулась безлічі справ і вернулась до великого запиту пана де Мореля про алжирську колонізацію.
Пан Вальтер висловив між двома стравами кілька жартів, розум маючи скептичний і масний. Форестьє розповів про свою завтрашню статтю. Жак Ріваль вимагав військового уряду й земельних концесій, щоб старшину наділяти ґрунтом після тридцяти років колоніальної служби.
– Таким чином, – казав він, – можна створити діяльне суспільство, що знатиме й любитиме країну й розумітиметься на тих важливих місцевих справах, з якими неминуче доведеться стикатись заходцям.
Норбер де Варен спинив його:
– Так… вони знатимуть усе, крім хліборобства. Розмовлятимуть по-арабському, а не тямитимуть, як садити буряки та сіяти хліб. Будуть вправні у фехтуванні, але неуки в угноєнні. Навпаки, треба широко відкрити цю нову країну для всіх охочих. Розумні витримають, решта загине. Це соціальний закон.
Настала мовчанка. Посміхались.
Жорж Дюруа розкрив рота й промовив, дивуючись на свій голос, ніби ніколи його не чув:
– Найбільше бракує там доброї землі. Родючі маєтки коштують не дешевше, як у Франції, та багаті парижани вже й розкупили їх, як певне приміщення капіталу. Справжніх колоністів, що мандрують туди з голоду, відтиснуто в пустелю, де ніщо не росте, бо немає води.
Всі на нього дивились. Він почервонів. Пан Вальтер спитав:
– Ви знаєте Алжир, пане?
Він відповів:
– Атож, пане, був там два з половиною роки й жив у всіх трьох округах.
І зненацька, забувши про запит Мореля, Норбер де Варен заходився розпитувати його про деякі звичаї, почуті ним від одного офіцера. Зокрема, його цікавив Мааб, чудернацька, маленька арабська республіка, що створилась серед Сахари, в найсухішому місці палючого краю.
Дюруа двічі бував у Маабі. І розповів про звичаї цієї дивної країни, де крапля води має цінність золота, де кожний мешканець відбуває всі громадські повинності й чесність у торгівлі сягає вище, ніж у цивілізованих народів.
Він говорив з хвастовитим захватом, збудившись від вина та бажання подобатись; розповів полкові анекдоти, розказав про особливості арабського життя й про військові пригоди. Навіть добрав кілька барвистих слів, щоб змалювати ту жовту, голу країну, безмежно спустошену під палючим полум’ям сонця.
Жінки не зводили з нього очей. Пані Вальтер промовила своїм повільним голосом:
– З вашими спогадами можна написати низку чудових нарисів.
Тоді Вальтер глянув на молодика поверх окулярів, як робив завжди, щоб роздивитись на чиєсь обличчя. А на страви дивився спіднизу.
Форестьє використав момент.
– Любий патроне, я зараз казав вам про Жоржа Дюруа і просив його собі в помічники для збирання політичної інформації. Відколи Марабо нас покинув, мені нема кого послати в негайних і таємних справах, а газета на цьому терпить.
Пан Вальтер споважнів і підняв зненацька окуляри, щоб роздивитись на Дюруа безпосередньо. Тоді сказав:
– Безперечно, в пана Дюруа оригінальний розум. Коли він зайде до мене побалакати завтра о третій, ми полагодимо справу.
Потім, помовчавши трохи, знову раптом звернувся до молодика:
– Але кілька мальовничих нарисів про Алжир дайте нам зразу ж. Розкажете свої спогади й зв’яжете їх з колонізаційними питаннями, як зараз. Вони на часі, дуже на часі, і я певен, що сподобаються читачам. Але не гайтесь. Перший нарис мені треба на завтра або на післязавтра, поки ця справа обговорюється в парламенті, – щоб принадити публіку.
Пані Вальтер сказала з тією поважною грацією, що вона вкладала в усе й що надавало якоїсь прихильності її словам:
– І назву маєте чудову: «Спогади африканського стрільця» – правда ж, пане Норбере?
Старий поет, що пізно зажив слави, зневажав і боявся новаків. Він сухо відповів:
– Чудово, з умовою, що й зміст триматиметься тієї самої ноти, бо це найважче, – вірної ноти, що в музиці зветься тоном.
Пані Форестьє ущедряла Дюруа прихильними посмішливими поглядами, знавецькими поглядами, що ніби казали:
«Ти доб’єшся свого!» Пані де Марель кілька разів оберталась до нього, а діамант у її вусі тремтів безперестанно, ніби та краплина ось-ось одірветься і впаде.
Дівчинка сиділа нерухомо й поважно, схилившись над тарілкою.
Слуга обходив стіл, наливаючи в сині шклянки йоганізберзького вина, і Форестьє виголосив тост, вітаючи пана Вальтера:
– За довгий добробут «Французького життя»!
Всі клонились патронові, він посміхався, а Дюруа, сп’янівши від успіху, випив хильцем. Йому здавалось, що випив би цілу бочку, з’їв би бика, задушив би лева. В тілі почував нелюдську силу, в душі – непереможну рішучість та незглибну надію. Тепер серед людей цих він був ніби вдома, бо допіру посів тут становище, здобув тут собі місце. Його погляд спинився на обличчях з новою певністю, і він уперше зважився звернутись до сусідки:
– Кращих сережок, як у вас, пані, я ніколи не бачив.
Вона обернулась до нього, усміхаючись:
– Це мені спало на думку повісити отак діаманти, просто на ниточці. Нагадує росинку, правда?
Він пробурмотів, ніяковіючи від сміливості й боячись сказати дурницю:
– Чудово… але вухо їх ще більше прикрашує.
Вона подякувала йому поглядом, тим ясним жіночим поглядом, що проходить у серце.
Одвертаючи голову, він знову скинувся очима з пані Форестьє, і її доброзичливий, як і раніш, погляд видався йому веселішим, лукавим якимсь і підбадьорливим.
Всі чоловіки говорили вже разом, жестикулюючи та вигукуючи, – сперечались про великий проект підземної залізниці. Тему вичерпано тільки наприкінці десерту, бо кожний мав що сказати про повільність сполучення в Парижі, незручність трамваїв, нудотність омнібусів та грубість візників.
Потім пішли пити каву. Дюруа ради жарту запропонував руку дівчинці. Вона поважно подякувала і стала навшпиньки, щоб дістати рукою до його ліктя.
Коли ввійшли до вітальні, йому знову здалося, що він потрапив до оранжереї. По чотирьох кутках кімнати буяли пишним листом високі пальми, підносячись угору й розкидаючись, як водограй.
Обабіч коминка стояли круглі, як колони, каучукові дерева з нанизаним одне на одне темно-зеленим довгим листом, а дві невідомі рослини на піано, круглі й уквітчані – одна рожевим, друга білим цвітом, – здавались штучними, неправдоподібними, надто прекрасними для справжніх дерев.
Повітря було свіже, повите легкими та ніжними пахощами, невимовними і невловимими.
І молодик, уже краще опанувавши себе, уважно оглянув помешкання. Воно не було велике, нічого, крім рослин, не вбирало в нім очі, нічого не було в нім яскравого, але почувався затишок, спокій, спочинок; воно горнулось, подобалось, оповивало чимось тіло, мов пестощами.
Стіни оббито старовинною тканиною збляклого фіалкового кольору, засіяною дрібними квітами з жовтого шовку, завбільшки з муху.
На дверях висіли портьєри з сіро-синього сукна, солдатського сукна, вишитого гвоздиками з червоного шовку, а стільці різних форм і різні завбільшки, недбало розставлені по кімнаті – шезлонги, величезні й крихітні крісла, тумбочки й дзиґлики, – оббито шовком Луї XVI та чудовим утрехтським оксамитом з гранатовим узором по кремовому полю.
– Хочете кави, пане Дюруа?
І пані Форестьє з дружньою усмішкою, що не сходила з її уст, подала йому повну чашку.
– Так, пані, дуже дякую.
Він узяв чашку і, коли непевно нахилився, беручи срібними щипцями грудочку цукру з цукерниці, що піднесла дівчинка, молода жінка шепнула йому:
– Походіть же коло пані Вальтер.
І перш ніж він устиг їй що-небудь відповісти, одійшла.
Спочатку він випив каву, боячись розлити її на килим, потім, з вільнішою вже головою, почав добирати, як підійти до дружини свого нового директора та розпочати з нею розмову.
Раптом побачив, що вона тримає в руці порожню чашку й не знає, де її поставити, бо сиділа далеко від столу.
Він кинувся до неї.
– Дозвольте, пані.
– Дякую, пане.
Він одніс чашку й вернувся.
– Коли б ви знали, пані, які гарні хвилини дало мені «Французьке життя», коли я жив у тій пустині. Це справді єдина газета, яку можна читати поза Францією, бо вона цікавіша, дотепніша й не така одноманітна, як інші. В ній усього знайдеш.
Вона усміхнулася з приязною байдужістю і відповіла поважно:
– Пан Вальтер великої праці доклав, щоб створити цей тип газети, який відповідає новим вимогам.
І вони почали розмовляти. Слова його були легкі й банальні, голос чарівний, погляд дуже граційний, вуса непереможно принадні. Вони були пишні, кучеряві, гарні, русяві на колір, а на закручених кінцях трохи світліші.
Розмовляли про Париж, про околиці, береги Сени, курорти, літні розваги та всякий дріб’язок, про який можна говорити без кінця, не стомлюючи розуму.
Та коли підійшов Норбер де Варен із чаркою лікеру в руці, Дюруа скромно відступився.
Пані де Марель, що розмовляла з пані Форестьє, покликала його:
– Так ви, пане, – сказала вона, – хочете взятися до газетярства?
Він невиразно розповів їй про свої наміри, потім розпочав з нею ту розмову, що провадив допіру з пані Вальтер, але, краще вже розуміючись на речі, показав себе справжнім знавцем, переказуючи від себе те, що сам зараз почув. І весь час дивився своїй сусідці у вічі, мов щоб надати словам своїм глибшого змісту.
Вона й собі легко та захоплено розповіла йому кілька анекдотів, як жінка, що почуває себе дотепною й любить жартувати, і, мов давня знайома, клала йому руку на плече та говорила пошепки абищиці, що від цього набували інтимності. Він палав у душі від дотиків молодої жінки, що цікавилась ним. Йому хотілося зразу ж довести їй свою відданість, обороняти її, показати свою вартість. Дюруа щоразу барився з відповіддю, і ці запинки свідчили, що його думки захоплені чимось іншим.
Та зненацька, без ніякої причини, пані де Марель гукнула:
– Лоріно!
Дівчинка підійшла до матері.
– Сідай тут, дитино, коло вікна ти застудишся.
І Дюруа охопило шалене бажання поцілувати дівчинку, немов з цього поцілунку щось могло передатись і матері. Він спитав чемно й по-батьківськи:
– Чи можна мені поцілувати вас, панно?
Дитина здивовано підвела на нього очі. Пані де Марель сказала, сміючись:
– Відповідай, – сьогодні можна, а вдруге вже ні.
Дюруа сів, узяв Лоріну на руки й торкнувся устами її хвилястого й ніжного волосся.
Мати здивувалась:
– Гляньте, вона не втекла, дивна річ! Звичайно вона дозволяє цілувати себе тільки жінкам. Ви невідпорний, пане Дюруа.
Він мовчки почервонів, тихо колихаючи дитину на коліні. Підійшла пані Форестьє й здивовано скрикнула:
– Гляньте, Лоріну приручено, що за диво!
Підійшов і Жак Ріваль із цигаркою в роті, але Дюруа почав прощатись, боячись якимсь недоречним словом зіпсувати все, що вже завойовано.
Він уклонився, ніжно потиснув жіночі ручки, потім міцно потряс руки чоловікам. Зауважив, що в Жака Ріваля рука була суха, гаряча й щиро відповіла на його потиск; у Норбора де Варена – вогка, холодна й вислизала між пальцями; у пана Вальтера холодна, м’яка, млява й невиразна; у Форестьє тепла й масна. Його приятель шепнув йому:
– Не забудь же: завтра о третій.
– О ні, не бійся.
Коли вийшов на сходи, йому схотілося бігти вниз від буйної радості, й він пустився, плигаючи за раз через дві приступки, аж раптом побачив у великому дзеркалі на третьому поверсі хапливого пана, що стрибцем біг йому навпроти, і враз соромливо спинився, немов його на злочині спіймали.
Потім довго й зачаровано на себе дивився, що з нього таки справді гарний хлопець; потім радісно усміхнувся і, прощаючись зі своїм відбитком, уклонився йому низько й церемонно, як значній особі.
