Kitabı oku: «Атта Троль»

Сон літньої ночі

Передмова

Атта Троль повстав пізньої осені 1841 p. і був уривками надрукований в «Elegante Welt», коли редактором там став знову мій приятель Генріх Лаубе. Зміст і форма поеми мусили відповідати смирним вимогам сеї часописі; я спочатку написав тільки ті глави, які могли бути надруковані, та й ті прийняли чимало змін. Я мав замір пізніше видати цілу поему, досконало викінченою, але так діло й стало на сьому хвальному замірі, бо, як усім великим німецьким творам — Кельнському соборові, Шеллінговому богові, прусській конституції, — так повелося й Атта Тролеві, він ніколи не був викінчений. В такій невикінченій формі, сяк і так полатаного й тільки поверхово заокругленого, віддаю я його тепер публіці, покоряючись намаганням, що справді не від мене походять.

Атта Троль повстав, як уже сказало, пізньої осені 1841 р., в той час, коли ще не зовсім перешумів великий бунт, де найрізноманітніші вороги збивались в одну купу проти мене. Се був дуже великий бунт, і я ніколи б не повірив, що Німеччина може зростити стільки гнилих яблук, скільки мені тоді на голову полетіло! Наш рідний край справді благословенний край; правда, не ростуть в ньому ні цитрини, ні золоті помаранчі, та й лавр ледве-ледве скніє на німецькому грунті, але гнилі яблука родять напрочуд рясно, і всі великі німецькі поети складали про се пісні. При тому бунті я мав згубити корону і голову, але не згубив ні тієї, ні другої, а всі безглуздії обвинувачення, видумані, аби нацькувати на мене юрбу, ганебно розбились самі, і я навіть не потребував спускатись до того, щоб відповідати на них. Мою оборону взяв на себе сам час та й відповідні німецькі уряди, мушу се вдячно признати, прислужились мені в цій справі чимало. Прикази арештувати мене, що на всіх станція від німецької границі чекають з жагою повороту німецького поета, відновляються в належний спосіб об різдві святому, коли на різдвяних деревцях мирні (gemuttlich) ліхтарики сяють. Подорож по німецьких просторах спротивилась мені через таку непевність шляхів, тим-то я святкую собі різдво на чужині та й дні свої довершу на чужині, у вигнанні. Тим часом одважні борці за світло і правду, що винуватили мене в несталості та запобіганні, походжають собі дуже безпечно по рідній землі, як добре оплачені слуги уряду або як шановані достойники купецького стану, або як постійні члени якого клубу, де вони щовечора патріотично покріпляються виноградним соком батька Рейну та морем викоханими шлезвіг-гольштейнськими вустрицями.

Я з особливим заміром звернув увагу на те, в який час повстав Атта Троль. Тоді цвіла так звана політична поезія. Опозиція, мовляв Руге¹, продала свою шкуру і стала поезією. Музам було гостро наказано не бити байдиків і не ловити гав надалі, а вступити на службу рідному краю, напр., маркитантками волі або прачками християнсько-германської національності. Надто здійнявся серед бардів в німецькому гаю той невиказний, неплідний пафос, той зайвий чад ентузіазму, що кидається, зневажаючи смерть, в океан загальностей і завжди нагадує мені того американського матроса, що впав у такий безмірний нестям від генерала Джаксона, аж виліз, врешті, на самий вершок щогли і скочив звідти в море, скрикнувши: «Я гину за генерала Джаксона!» Так, хоч ми, німці, ще й не мали тоді жодного флоту, однак мали багато повних нестяму матросів, що гинули за генерала Джаксона у віршах і в прозі. Талан був тоді дуже невигідним даром, бо наводив на підозріння в безхарактерності. Хворе безсилля знайшло собі врешті, після тисячолітнього медитування, велику зброю проти перевтомлених геніїв; власне, знайшло воно антитезу межи талантом та характером. Для великої юрби сливе особисто підхлібне було, коли говорилось таке: порядні люди бувають взагалі дуже поганими музиками, однак же добрі музики звичайно ніщо іншого, як порядні люди, отже, в світі головна річ порядність, а не музика. Тепер уже порожня голова несамовито товклась об повне серце, а головним козирок став напрям. Я пам’ятаю одного тодішнього письмовця, що лічив собі в велику заслугу, власне, те, що він не вмів писати; за свій дерев’яний стиль він отримав срібну почесну чарку.

О вічні боги! тоді ж то саме й треба було боронити прав духа, надто в поезії. Коли ж така оборона була великим завданням цілого мого життя, то вже ж не міг я згубити її з очей у сій моїй поемі; отже, і тон, і зміст її були протестом проти плебісцитів сучасних трибунів. І справді, вже перші уривки, що були надруковані з «Атта Троля», зворушили жовч моїх героїв характеру, моїх римлян, що обвинуватили мене не тільки в літературній, але й в громадській реакції, навіть в зневазі найсвятіших людських ідей. Щодо естетичної вартості моєї поеми, то не боронив її тоді, як і тепер; я писав її для власної втіхи і забави химерним, маячливим стилем тієї романтичної школи, де я свої наймиліші, молоді роки прожив і нарешті свого вчителя одлупив². З сього погляду, може, моя поема й негідна. Але ж ти брешеш, Бруте, ти брешеш, Кассію, та й ти брешеш, Азінію³, коли запевняєте, ніби мій жарт вимірений проти тих ідей, що складають коштовний здобуток людськості і за які я сам стільки боровся і страждав. Ні, власне, через те, що поетові сі ідеї з’являються в найкращій ясності і величі, бере його непереможний сміх, коли він бачить, як грубо, недотепно та незграбно можуть виражатись ті ідеї у вузькодумних сучасників. Він жартує тоді з дочасної ведмежої шкури тих ідей. Є свічада, так нерівно одшліфовані, що навіть сам Аполлон одбивається в них карикатурою і зриває в нас сміх. Але ми сміємось тоді тільки з потвори, а не з бога.

Ще слово. Чи потребує ж особливого роз’яснення, що свавільна і жартівлива пародія одного Фрейлігратового⁴ вірша, зроблена комічною основою «Атта Троля», зовсім не має на меті зневаги поета? Я його високо ціню і тепер і залічую його до найзначніших поетів, які настали в Німеччині після іюльської революції. Його перший збірник віршів попався мені на очі дуже пізно, власне, в той час, як я складав Атта Троля. Може, се залежало від мого тодішнього настрою, що, власне, «Князь-мурин» розвеселив мене так. Сей твір, однак, прославився як дуже вдалий. Для читачів, що сього твору не знають, — можуть же й такі знайтись де-небудь в Хінах або в Японії, чи навіть над Нігері та Сенегалом, — для таких роблю примітку. Князь-мурин, що виходить з початку поеми з білого шатра, немов якась місячна темрява, мав чорну любку з чорним обличчям, обмаєним білими струсевими перами. Але у вояцькому запалі він її покидає, йде до бою з неграми, де гуде бубон, обвішаний черепами, — ох, там він знаходить своє чорне Ватерлоо, і переможці продають його білим. Тії тягнуть благородного африканця до Європи, і тут ми знаходимо його знову на службі у переїзного товариства комедіантів, що доручило йому бити в турецький бубон під час своїх мистецьких представлень. Отже, стоїть він там при вході на арену, сумний та поважний, і бубонить, але при тому думає про свою колишню величність, думає про те, що він був колись абсолютним монархом понад далеким, далеким Нігером, що він полював на лева, тигра…

 
«Заплакав і вдарив! глухий то був гук,
Як бубон, загувши, розбивсь і впав з рук».
 

Писано в Парижу, в грудні 1846.

Генріх Гейне

1

Мотто:

Ось вийшов з блискучого свого шатра

Князь-мурин узброєний — в битву нора!

Так з брами блискучої хмар визира

Потьмарений місяць, мов темна мара.

«Князь-мурин», Фрейліграта.

 
Геть оточене узгір’ям,
Темним, сміливим, стрімчастим,
Заколиханеє шумом
Диких пінистих потоків,
 
 
Розляглось, як мрія, красне
Котере⁵. В домочках білих
Скрізь балкони; красні дами
Там стоять, сміються щиро.
 
 
Сміючися, споглядають
На базар строкатий, гучний:
Тож під дудочку танцюють
Там ведмедиця з ведмедем.
 
 
Атта Троль і чорта Мумма —
Звалась так його дружина —
Виступають, і від дива,
Аж не тямляться всі баски.
 
 
Твердо, повагом, велично
Атта Троль танцює гордий,
Та дружиноньці кудлатій
Цноти й повагу бракує.
 
 
Так мені здавався часом
Той її танець канканом,
Бо при вискоках зухвалих
Grand’ Chaumiиre мені згадалась.
 
 
Навіть сам поводар жвавий,
Що її провадив в путах,
Теж, здається, зауважив
Неморальність того танцю.
 
 
І не раз за теє Мумму
Батогом він бив по спині,
І ревіла чорна Мумма,
Що аж в горах віддавалось.
 
 
Сей поводар мав на шапці
Шість мадонн, що боронити
Мали голову від кулі,
Ворога або й від кузьок,
 
 
А на плечах мав поводар
З олтаря покров барвистий,
Що служив за плащ у нього
І скривав ножі й пістолі.
 
 
Був ченцем колись поводар,
Потім ватагом злодійським;
Щоб і тим, і другим бути,
Став на службу в Дон Карлоса⁶.
 
 
Як втікать Дов Карлос мусив
Разом з цілим товариством,
А найкращі паладини
Діла чесного шукали
 
 
(Пан Шнапганський⁷ став письмовцем),
Тож тоді й наш лицар віри
Став ходить по всьому краю,
З ним же й Атта Троль, і Мумма,
 
 
І ведмеді танцювали
 
 
Перед людом на базарах.
На базарі в Котере
Атта Троль танцює в путах!
 
 
Атта Троль, що жив колись-то
Наче гордий князь дикарський,
На верхів’ях вільних гірських, —
Для юрби в долині скаче!
 
 
Так, за ті нікчемні гроші
Він танцює, він, що перше
Був величним, жах наводив,
Чув себе таким всесильним!
 
 
Як згадає ж молодощі,
Панство втрачене ліснеє,
Заревуть сумнії гуки
У душі у Атта Троля.
 
 
Сумно гляне він, мов чорний
Фрейлігратів мурин-князь, —
Той погано бив у бубон,
Сей же зле танцює з жалю.
 
 
Співчуття йому немає,
Тільки сміх. Сама Жюльетта⁸
Засміялася з балкона
Розпачливим скокам звіра.
 
 
Бо нема в Жюльєтти в грудях
Почуття, вона французка,
Врода — все для неї; справді,
Чарівна сама на вроду,
 
 
В неї погляди — то милий
Невід з проміння, в той невід
Наше серденько, мов рибка,
Попада, тріпоче й мліє.
 

2

 
Фрейлігратів мурин-князь
Якось так в запалі трахнув,
Не розваживши, в свій бубон,
Що, загувши, він розскочивсь.
 
 
Факт вражаючий! від нього
Затремтить усякий бубон!
Погадайте ж, що буває,
Як ведмідь розірве пута?
 
 
Раптом сміхи і музики
Заніміли, з жахом, з криком
Люд з базару геть посунув,
Дами всі побігли разом.
 
 
Так з невільничих кайданів
Швидше вирватись потрапив
Атта Троль. Він диким скоком
Геть по вулиці погнався.
 
 
Перед ним всі розступились.
Він же видерся на скелю,
Вділ з презирством подивився,
Потім зник поміж горами.
 
 
На порожньому майдані
Зосталася чорна Мумма
І поводар — він шалено
Кинув шапкою об землю,
 
 
Потоптав на ній ногами
Всі мадонни! Скинув плащ
І зоставсь, огидно голий.
Проклинати став ведмежу,
 
 
Чорну та бридку невдячність!
Бо вважав він Атта Троля
За товариша свойого,
Навіть вивчив танцювати.
 
 
Адже він тому ведмедю
Дарував життя! давали
Недаремне сто талярів
За ведмежу пишну шкуру!
 
 
І нещасна чорна Мумма
У німій стояла тузі
Та, благаючи, спиналась
Перед гнівним господарем.
 
 
Та господар той ще гірше
Розлютився, бив і лаяв:
«Ти, Христина-королева⁹!
Пані Муноц! ти, розпусто!»
 
 
Все те сталось в теплу, гарну
Пообіднюю годину;
Ніч, що потім наступила
Після дня, була розкішна.
 
 
Я просидів половину
Теї ночі на балконі,
При мені була Жюльєтта
І на зорі поглядала.
 
 
І промовила, зітхнувши:
«Кращі зорі сі в Парижі,
Як увечері зимою
Одбиваються в калюжах!»
 

3

 
Літня мрія! фантастичний,
Без мети мій спів, так само,
Як життя усе й кохання,
Як творець і всі створіння!
 
 
Бо для власної забави
Виграває і літає
По країні поетичній
Мій прудкий Пегас коханий.
 
 
Не цнотливая він шкапа,
Не робочий кінь міщанський
І не огир він партійний,
Що в нестямі рже й басує.
 
 
Золоті підківки має
Мій крилатий білий коник,
А вуздечку — низку перлів —
Я її пускаю вільно.
 
 
Ти неси мене, де хочеш!
У повітря, в гори-кручі,
Де клекочуть так потоки:
«Бійсь безодні божевілля!»
 
 
Ти неси в долини тихі,
Де дуби стоять поважні,
З-під коріння плине давнє
Джерело пісень солодких.
 
 
Хай я там води нап’юся,
Очі вмию, — ох, я прагну
Сеї чистої водиці,
Що видющим, мудрим робить,
 
 
Сліпоту здійма! Мій погляд
Бачить глибоко в проваллі
Атта Тролеву печеру!
Розумію, що він каже.
 
 
Дивно, як мені знайома
Видалась ведмежа мова!
Чи не чув я де тих гуків
У коханім ріднім краю?
 

4

 
Ронсеваль¹⁰, долино славна!
Як твоє імення чую,
Затремтить, запахне в серці
Квітка синяя забута!
 
 
Постає країна мрії,
Що літ з тисячу, як зникла,
І великі очі духів
Глянуть так, що я злякаюсь.
 
 
Гомін, брязкіт, люта чвара!
Б’ються франки й сарацини;
Розпачливо і криваво
Сурма грає у Роланда!
 
 
У долині Ронсевальській
Видко «поруби Роланда», —
Так прозвано їх, бо лицар,
Щоб собі пробить дорогу,
 
 
Так смертельно, тяжко вдарив
Тим своїм мечем Дюрандо
В скелю, що сліди зостались
І по сей день на камінні.
 
 
Тож в одній щілині темній,
Геть зарослій чагарями,
Ялівцем, лежить глибока
Атта Тролева печера.
 
 
Серед любої родини,
По трудах він спочиває
Після втоми, споглядання,
Подоріжжя світового.
 
 
Як то мило повернутись
До дітей, в печеру любу!
Дві дочки й синів чотири
Вкупі з Муммою зростив він.
 
 
Гарно вилизані доні
І русяві, мов попівни;
Хлопці бурі, лиш найменший
Одноухий син, той чорний.
 
 
Сей найменший був мазунчик
Материн, вона з ним гравшись,
Відкусила в нього вухо
І, милуючи, пожерла.
 
 
Молодець він геніальний,
Має зграбність гімнастичну,
І такії робить штуки,
Мов штукар славутній Масман¹¹.
 
 
Цвіт краєвої освіти,
Любить він лиш рідну мову,
 
 
Зроду він не вчив жаргону
Ні гелленів, ані римлян.
 
 
Свіжий, вільний, жвавий, гречний,
Він ненавидить всі мила,
Умивання — нову розкіш,
Так, як і дотепний Масман.
 
 
А найбільш він геніальний,
Як на дерево дереться,
Що над кручею із скелі
Із щілини виростає.
 
 
І на гору він вилазить,
Де вночі уся родина,
Коло батька посідавши
Розмовляє в тихий вечір.
 
 
І розказує їм батько,
Як він жив колись у світі,
Як людей, міста він бачив,
І терпів багато лиха,
 
 
Мов той славний син Лаертів¹², —
Атта Троль лиш тим не схожий,
Що й дружина з ним ходила,
Вірна, чорна Пенелопа,
 
 
Атта Троль розповідає
Їм про славу колосальну,
Що, танцюючи мистецьки,
Залучив собі ніж людьми.
 
 
«І старі, й малі, — казав він, —
Аж не тямилися з дива,
Як, було, під гуки дудки
Він танцює на базарах.
 
 
А найбільше тії дами
(Знаються ж на тім найбільше!)
Страх плескали у долоні
І очима любо грали».
 
 
О мистецьке славолюбство!
З усміхом старий танцюра
Згадує, як свій талан
Уявляв він перед людом.
 
 
І в великому натхненні
Хоче ділом доказати,
Що не марний самохвалець,
А митець великий справді:
 
 
Миттю схоплюється з місця,
І спинається на диби,
І танцює, як давніше,
Той гавот, танець свій славний.
 
 
Мовчки всі, пороззявлявшись,
Поглядають ведмежата,
Як вистрибує їх батько
Дивно в місячному сяйві.
 

5

 
Між родиною в печері
На спині, слабий душею,
Атта Троль лежить, задумавсь,
Лапу ссе, гарчить невпинно:
 
 
«Муммо, Муммо, чорна перло!
Я тебе в світовім морі
Уловив, і в тім же морі
Я тебе згубив ізнову!
 
 
Чи з тобою я побачусь
В сьому світі чи на тому,
Де душа твоя від шерсті
Буде вільна й просіяє?
 
 
Ох! коли б я міг іще раз
Милу мордочку лизнути,
Любу Мумму ту солодку,
Наче вимащену медом!
 
 
Щоб хоч раз мені почути
Пах, що завжди від моєї
Мумми чорної походить,
Наче пахощі від рожі!
 
 
Ох! в кайданах Мумма гине,
В теї бридкої звірини,
Що людиною зоветься —
І кричить: я пан створіння!
 
 
Смерть і пекло! Тії люди,
Ті пани ясновельможні,
З високості, гордо, пишно
Поглядають вниз на звірів,
 
 
В нас жінок, дітей хапають,
В’яжуть, мучать нас, мордують,
Ще й провадять торг поганий
Шкурою і тілом нашим!
 
 
Ще й себе вважають в праві
Отакі бридкії вчинки
Над ведмедями вчиняти,
І зовуть се людським правом!
 
 
Людське право! людське право!
Хто ж се дав вам теє право?
Не натура ж, бо вона
Не бува ненатуральна.
 
 
Людське право! хто то дав
Привілегії отії?
Вже ж не розум, бо ніколи
Не бува він нерозумним.
 
 
Люди! та невже тим ліпші
Ви од інших, що їсте ви
Все печене та варене?
Ми — їмо сировину;
 
 
А вкінці виходить скуток
Все однаковий, — не їжа
Робить славним: той славетний,
В кого вчинки й думки славні.
 
 
Чи не тим ви, люди, ліпші,
Що наука й хист ведеться
Добре вам? Але ж і ми
В тім’я довбнею не биті.
 
 
Чи нема ж собак учених?
Або коней, що рахують,
Мов купці? чи ж не чудово
Зайці в бубон вибивають?
 
 
Чи бобри не мають слави
В гідростатиці віддавна?
Хто ж то винайшов клістири
Для людей, коли не буцли?
 
 
Чи ж осли не пишуть критик?
Чи комедії не грають
Мавпи? Хто ж є кращий мімік,
Як батавія, кіт морський?
 
 
Солов’ї чи ж не співають?
Де ж співець над Фрейліграта?
Хто співав про лева краще,
Як земляк його верблюд?
 
 
Танцюристий хист підняв я
Сам високо так, як Равмер¹³
Хист письмацький: чи ж не гірше
Пише він, ніж я танцюю?
 
 
Люди, чим же так ви ліпші
Нас? Високо ви несете
Голову, та в голові
Думки низькії снуються.
 
 
Люди, чи не тим ви ліпші
Нас, що маєте ви шкуру
Гладку й слизьку? поділяйте ж
Із гадюками ту вроду.
 
 
Людський рід, двоногі змії!
Розумію я, для чого
Одіж вам! Чужою шерстю
Криєте гадючу нагість.
 
 
Діти, діти! стережіться
Бід безшерстої потвори!
Дочки! не впевняйтесь тому
У штанах бридкому звіру!»
 
 
Дальш доводити не хочу,
Що ведмідь в своїй зухвалій
Нісенітниці провадив, —
Ніби звірі людям рівні.
 
 
Бо таки ж нарешті сам я
Чоловік, і я не хочу
Переказувать бридню,
Бо нарешті се ж образа!
 
 
Чоловік я сам, і ліпший,
Ніж усі другії звірі;
І користі свого стану
Я ніколи не зречуся.
 
 
І до бою з кожним звіром
Стану й буду битись вірно
За людей і за святеє
Природженне людське право.
 

6

 
Але, може, то й корисно
Нам, створінням вищим, ліпшим
На землі від звірів інших
Знати, що гадають нижчі.
 
 
Так, в тих низьких, темних, бідних
Сферах нижчої громади
Поміж звірів всюди чути
Гордість, лихо й нарікання.
 
 
Все природне, історичне,
Все звичайне, справедливе,
Всім літ з тисячу відоме, —
Одверта зухвала морда.
 
 
Молодим старії гордо
Все гарчать про злу науку,
Що загрожує культурі
І туманності на світі.
 
 
«Діти! — Атта Троль гукає
І качається по голім
Незастеленому ложі, —
Нам належиться прийдешність!
 
 
Якби всяк ведмідь, всі звірі
Та були моєї думки,
Ми б, злучивши наші сили,
Подолали б всіх тиранів.
 
 
Якби дикий вепр з’єднався
Із конем, а слон, як брат,
Хоботом своїм обняв би
Роги чесному волові,
 
 
Вовк з ведмедем різних мастей,
Мавпа з цапом, навіть заєць, —
В товариство всі з’єднались,
Перемога б стала певна.
 
 
Згода, згода! се найперше,
Що нам треба. Поодинці
Нас потопчуть, — але вкупі
Ми гнобителів затопчем.
 
 
Згода, згода! — переможем,
Скинемо те горде панство
Монополії бридкої!
Буде звірське праве панство.
 
 
Головні закони — рівність
Всіх створіннів божих, — дарма,
Хто якую віру має,
Хто на масть який, чим пахне.
 
 
Рівність правая! осел в нас
Буде вищим урядовцем,
Лев при тому часом мусить
До млина мішки возити.
 
 
Щодо пса, то, правда, єсть він
Здавна вже послугач людський.
І багато тисяч років
Як собака жив між людьми;
 
 
Але в вільнім краю верне
Він собі права одвічні,
Що не мають буть зламані,
Скоро він придбає слави.
 
 
Так, жиди в нас навіть мусять
Право рівності одержать,
І закон їх постановить
Нарівні з другими звірми.
 
 
Тільки танець на базарах
Заборонений їм буде, —
Заборону сю роблю я
В інтересі мого хисту.
 
 
В раси їхньої немає
Почуття до стилю, — в танці
Пластики нема, а сеє
Смак псує поміж народом».
 

7

 
Сумно в логові сумному,
В колі рідному сидить
Атта Троль, той ворог людський,
І реве, і зуби скалить:
 
 
«Люди, наволоч химерна!
Все вам смішки! — ваші смішки
І кормига ваша бридка
Згине хутко в день великий!
 
 
Обража мене найгірше
Рух отой кисло-солодкий
В них на мордах, — не терплю я
Того усміху людського!
 
 
Як на білому обличчі
Я побачу рух сей клятий,
Повертаються від злості
В животі в мене всі кишки.
 
 
Ще зухваліше, ніж в мові,
Виступає в тій усмішці
Вся глибока безсоромність,
Що сидить у людських душах.
 
 
Все посміхуються! Навіть
І тоді, коли повинні
Найповажніш буть, — у хвилю
Урочистую кохання!
 
 
Все посміхуються! В танці —
Й там сміються! Зневажають
Тим сей хист, а він повинен
Завжди культом буть поважним.
 
 
Так, танець за давніх-давен
На меті мав благочестя;
І жреці кругом престолу
Йшли, було, в святому колі.
 
 
При ковчезі заповітнім
Танцював колись Давид;
Танець був служінням богу.
То — молилися ногами!
 
 
Отже, й я танець так само
Розумів, як танцював я
На майданах перед людом —
І придбав собі тим слави.
 
 
Слава та, я признаюся,
Завдавала серцю втіхи;
Бо від ворога почути
Дивування — любо нам!
 
 
Та вони й в ентузіазмі
Усміхаються! Безсилий
Проти них той хист танечний,
Легкодушні люди завжди!»
 

8

 
Часто в світі чесні люди
Не конечне гарно пахнуть,
Слуги ж папські уживають
Завжди амбру та лаванду.
 
 
Від людей, душею чистих,
Часто тхне зеленим милом,
На негідному ж створінні
Аж блищить олій рожевий.
 
 
Хай же носа не копилить
Любий мій читець, коли він
В Атта Тролевій печері
Не згада арабських спецій.
 
 
Хай побуде він зо мною
В душнім та важкім повітрі,
Де герой мій свому сину
Мов із хмари промовляє:
 
 
«Сину, сину мій мизинний!
Притулись до морди батька
Ти своїм єдиним вухом,
Вислухай поважне слово!
 
 
Стережись від людських думок,
Бо загубиш душу й тіло!
Між всіма людьми немає
Справедливої людини.
 
 
Німці перш були порядні, —
Ті сини Туїскіона¹⁴
Наші родичі віддавна, —
Отже й тії зледащіли:
 
 
Віру стратили й побожність,
Атеїзм вони провадять…
Сину, сину, стережися
Бауера й Фейербаха!¹⁵
 
 
Та не будь ти атеїстом,
Незвіром, що без поваги
До творця, — бо то ж творець
Нам створив сей світ великий!
 
 
Угорі і сонце, й місяць,
І зірки усі, — хвостаті
Так же само, як безхвості, —
Все то одсвіт його сили.
 
 
Долі і земля, і море —
То луна святої слави,
На землі створіння кожне
Почува величність бога.
 
 
Навіть щонайменша кузька
В бороді у богомільця
З мандрівцем іде на прощу,
Вічному хвалу співає!…
 
 
Там у зорянім наметі,
На престолі золотому,
Владар наш сидить величний, —
Се ведмідь здоровий білий.
 
 
Біла, наче сніг, без плями,
Ясна шерсть його; над чолом
Діамантова корона, —
Небеса всі осіяла.
 
 
Скрізь гармонія в обличчі
І діла німії думок;
Тільки берлом він порушить —
І лунають співом сфери.
 
 
А в ногах сидять лагідно
Ведмеді святі, що в світі
Тихо все терпіли, — в кігтях
Держать мученицькі пальми.
 
 
Часом інший раптом скочить,
Потім другий, святим духом
Зрушений, і — глянь! — танцюють
Дивний танець урочистий…
 
 
Ласки божої проміння
Заміня талан їм в танці
І, раюючи душею,
Виплигнуть хотять із шкури!
 
 
Чи то й я, Троль, недостойний,
Буду гідний того щастя, —
Від земної злої долі
Перейти в той край відради?
 
 
Чи й мені перед престолом,
Там, у зорянім наметі,
Танцювати доведеться
З пальмою, в промінні слави?»
 

9

 
Мов язик червоно-ярий,
Що той чорний Фрейлігратів
Негрський князь, з досади люто
Витріщає з чорних уст, —
 
 
Вийшов місяць так із темних
Хмар небесних. Десь далеко
Б’ють джерела невсипущі,
Цілу ніч вони лютують.
 
 
Атта Троль стоїть самотньо
На шпилі, на любій скелі,
Самітний реве на кручі, —
Свище вітер опівночі.
 
 
«Так, ведмідь я! я ведмідь той,
Що незграбою, кудлаєм,
Ревуном і товстолапим,
І бог зна ще як взивають!
 
 
Так, ведмідь я! я ведмідь той!
Я опудало отеє,
Я той дурень, що приймає
Ваші посміхи й наругу!
 
 
Я на глум вам здавсь! і мною ж,
Мов яким страшилом, завжди
Дітвору лякати звикли,
Дітвору ледачу людську.
 
 
Я посмішище отеє,
Що баби в казках виводять,
І я вголос визнаю се
Перед всім нікчемним людом.
 
 
Чуєте ви всі? — ведмідь я!
Свого ж роду не стидаюсь,
Я пишаюсь, мов походжу
Від Мойсея Мендельсона¹⁶!»
 

10

 
Постаті суворі й дикі
Десь бредуть на четвереньках
І дорогу пробивають
В темнім гаю опівночі.
 
 
Батько Атта Троль ступає,
З ним синочок одноухнй.
Там вони спинились в гаю,
Де лежить кривавий камінь.
 
 
Атта Троль реве: «Сей камінь —
Се алтар; отут друїди¹⁷,
Ще за часів бузувірства,
Для богів — людей вбивали.
 
 
О страшенная бридота!
Як подумаю, то дибом
Шерсть мені встає на спині, —
Лити кров для слави бога!
 
 
Правда, що тепер мудріші
Люди стали, — не вбивають
Одне одного в догоду
Богові й небесним силам!
 
 
Не побожне божевілля,
І не мрії, і не дурість, —
Заздрість тільки й самолюбство
Да гризні людей призводить.
 
 
Всі навзаводи спішаться
До розкошів сього світу,
Скрізь гармидер, колотнеча,
Кожний з них для себе краде!
 
 
Хтось один — маєток спільний
Для себе загорне в спадок, —
Та й кричить, що має право,
Право власності й маєтку!
 
 
Право власності й маєтку!
О брехні й крадіжки право!
З дурістю лукавство сплести
То людина тільки вміє.
 
 
Бо натура не створила
Жодних владарів; без сховів,
Без кишень на наших шкурах
Всі на світ ми породились.
 
 
І ні в кого з нас немає
Прирожденных тих мішечків,
Щоб росли на шкурі зверху,
Де б ми крадене ховали.
 
 
Тільки те створіння гладке,
Що в чужую шкуру штучно
Одягається, — те вміє
Штучно й торбу змайструвати.
 
 
Схов, кишеня! неприродна
Та кишеня, як і власність,
Як і право на маєтки,
Злодіяки тії люди!
 
 
Ненавиджу я їх палко!
Се прийми ти, сину, в спадок.
Мусиш тут, при алтареві,
Присягнуть ненависть вічну!
 
 
Ворогом будь злому кодлу,
Що в кормизі нас тримає,
Не прощай ти їм довіку.
Присягай же тут, мій сину!»
 
 
Син присяг, як в давні часи
Ганнібал¹⁸. А місяць страшно
Освітив промінням жовтим
Камінь той і мізантропів…
 
 
Іншим часом розкажу вам,
Як ведмедик той дотримав
Свого слова; наша ліра
Вславить теє в іншій пісні.
 
 
Що ж до Атта Троля, власне,
Ми його тепер покинем,
Чим пізніше пустим кулю,
Тим вона певніше влучить.
 
 
Бо вже всі розвідки слідчі
Скінчені. Злочинцю лютий
Проти маєстату люду, —
Завтра виступлять на тебе!
 

11

 
Наче сонні баядери,
Гори дивляться холодні
В сорочках з туману білих,
Що колише ранній вітер.
 
 
Але хутко їх розбудить
Сонця бог, промінням скине
Покриття із них останнє
І нагу красу осяє.
 
 
Раннім ранком ми з Ласкаро
Подались на полювання
На ведмедя. Уполудні
Ми до Pont d’Espagne¹⁹ дійшли.
 
 
Так місток звуть, що провадить
Від французів до іспанців;
Тії варвари західні
Літ на тисячу одстали,
 
 
Літ на тисячу одстали
Від нових звичаїв світу;
Наші варвари на сході —
Ті одстали лиш на сто літ.
 
 
Тихо й сумно покидав я
Землю славную французьку,
Рідний край святої волі
І жінок, мені коханих.
 
 
Серед Pont d’Espagne убогий
Там сидів іспанець, — злидні
Крізь дірки плаща світились,
Злидні і в очах світились.
 
 
Він старую мандоліну
Сіпав пальцями худими;
Прикрий дренькіт відбивали
Кручі, — наче насміхались.
 
 
Він раз по раз нахилявся
Над безоднею й сміявся,
Грав дедалі все безладніш
І співав слова такії:
 
 
«Маю я в моєму серці
Золотий маленький столик,
Там при столику маленькім
Золотих стільців чотири.
 
 
На стільцях маленькі дами,
Золотії стрілки в косах,
Всі сидять і грають в карти,
Тільки Клара виграє.
 
 
Виграє й сміється хитро.
Ох, в моєму серці, Кларо,
Будеш завжди вигравати,
Бо всі козирі ти маєш».
 
 
Далі йдучи, сам до себе
Говорив я: «Божевілля
Там співа на тому мості,
Що в Іспанію провадить.
 
 
Чи то хлопець той єсть образ
Думок двох країн сусідніх,
Чи він, може, свого люду
Неподобний заголовок?»
 
 
Перед вечором дійшли ми
До нещасної Посади,
Там же ollea-potrida²⁰
Парувала в брудній мисі.
 
 
Там же їв я і garbanzos²¹
Тверді й тяжкі, наче кулі,
Що й для німця вже нестравні,
Хоч і зріс він на галушках.
 
 
Ліжко теж було до пари
Кухні тій. Блощиць в нім сила,
Мов наперчено. Блощиця —
Найлютіший ворог людський!
 
 
Гірш, ніж сильний натиск гніву
Тисячі слонів сердитих,
Злість єдиної блощиці,
Що по вашім ліжку лізе.
 
 
Дать себе кусати тихо —
Се погано, — тільки ж гірше
Роздушить її, тоді вже
Не заснете цілу ніч.
 
 
Найстрашніша річ на світі
Бійка з поганню тією,
Із блощицями змагання,
Що за зброю мають сморід!
 

12

 
Що вигадують поети
Навіть тихі! де ж, — говорять
І співають, що натура —
Се велика церква божа;
 
 
І краса тієї церкви
Славу господа ясує;
Місяць, сонце й зорі висять
Під склепінням, наче лампи.
 
 
Хай так буде, добрі люди!
Та признайтеся — в тій церкві
Сходи дуже невигодні,
Препогані, подлі сходи!
 
 
Те влізання та злізання,
Те стрибання й дряпанина
По каміннях — се мені
Томить душу, томить ноги.
 
 
Поруч мене йшов Ласкаро,
Довгий та блідий, мов свічка!
Не говорить, не сміється
Той умерлий син відьомський.
 
 
Так, бо кажуть, що він мертвий,
Вмер давно, а тільки мати,
Та Урака, — чарівництвом
Ще держить його на світі…
 
 
Ой ті проклятії сходи!
Як в безодню не злетів я,
Як зостались в’язи цілі, —
Того й досі не збагну я.
 
 
А джерела гомоніли!
Вітер так ялини шарпав,
Аж гули! Зненацька збіглись
Темні хмари… от негода!
 
 
У хатиночці рибальській
Близько Lac de Gaube²² знайшли ми
Врешті захист і форелі;
Лепська риба ті форелі!
 
 
Там сидів на м’якім кріслі
Сивий дід, старий рибалка,
Дві хороші сестрениці,
Мов ті ангели, при ньому.
 
 
Ангели гладкі, фламандські,
Наче вискочили з рамок
Рубенсових: злотокосі,
Ясноокі, заживненькі.
 
 
На червоних щічках ямки,
Хитрощі на них сміються,
Тіло міцне та розкішне,
Так що й страх бере і втіха.
 
 
Гожі, милії створіння!
Так вони змагались любо:
Що дать пить слабому дядьку,
Що йому більш до сподоби?
 
 
Ось одна приносить склянку
З цвітом липовим вареним,
Друга конче напосілась
Напоїти бузиною.
 
 
«Та не хочу я нічого! —
Дід покликнув нетерпляче. —
Дайте лиш вина, то краще
Я гостей ним почастую!»
 
 
Чи було вино то справді,
Що я пив при Lac de Gaube,
Я не знаю. В Брауншвейгу
Я б гадав — погане пиво.
 
 
Чорний був той міх козиний,
І смердів він надзвичайно,
Дід же пив вино так втішно,
Звеселився й поздоровшав.
 
 
Розказав нам про події
Переносчиків, бандитів,
Що по волі проживають
У дібровах піренейських.
 
 
Ще і давніх розповідків
Знав багато дід, між іншим
Розказав, як в давні часи
Бились велети й ведмеді.
 
 
Так, то велети й ведмеді
Там змагалися за владу,
За долини та за гори,
Поки люди не настали.
 
 
Люд прийшов, і повтікали
Велети всі геть з країни,
Збиті з толку; мало мозку
В головах таких великих.
 
 
Ще ж говорять: тії дурні
Як допхалися до моря
І побачили, що небо
В хвилях синіх одбивалось,
 
 
То й подумали на море,
Що то небо, — і сунули
Хутко, мавши віру в бога;
Там усі і потопились.
 
 
А ведмедів, що зостались,
Чоловік тепера нищить,
І щороку менше й менше
Зостається їх по горах.
 
 
«Так одні, — старий промовив, —
Другим місце одступають,
А як наші люди згинуть, —
Панство карликів настане,
 
 
Тих людців лукавих, мудрих,
Що тепер живуть у горах,
Золоті багаті руди
Все копають та збирають:
 
 
Як вони з гір виставляють
Хитрі голови маленькі, —
Сам при місяці я бачив, —
Жах мене брав за прийдешність!
 
 
Влада грошей і дрібноти!
Ох, боюсь, що наші внуки,
Мов ті велети дурнії,
В небо-море повтікають!»
 

13

 
Між горами в чорній балці
Озеро, вода глибока.
З неба смутно поглядають
Бліді зорі. Ніч і тиша.
 
 
Ніч і тиша. Плескіт весел.
З тихим плеском, таємничо
Плине човник. Замість діда
Перевозять нас дівчата.
 
 
Зручно правлять. У темноті
Часом блискають при зорях
Їхні дужі, голі руки
І великі сині очі.
 
 
Край мене сидить Ласкаро,
Як і перш, блідий, мовчазний.
Жах пройняв мене, — я здумав:
Чи один він тільки мертвий?
 
 
Може, я і сам вже мертвий,
І пливу тепер під землю
З марищами поруч себе
У холодне царство смерті?
 
 
Може, озеро — то темні
Хвилі Стіксу²³? Прозерпіна²⁴
По мене замість Харона,
Може, сих служниць послала?
 
 
Ні, я знаю, ще не вмер я,
Ще не згас — в душі у мене
Ще горить, палає, грає
Полум’я життя живеє.
 
 
Сі дівчата, що веслують
І зручненько правлять, часом
Бризкають водою в мене,
І сміються, і пустують —
 
 
Сі дівки здорові, свіжі,
Се не марища непевні,
Не кошачі душі з пекла,
Не служниці Прозерпіни!
 
 
Щоб допевнитися добре,
Що вони не з того світу,
Що я сам живу і чую,
Я себе запевнив ділом,
 
 
Притулив уста хутенько
До тих ямочок на щоках,
І я зважив зараз в думці:
Як цілую, то живу!
 
 
А на березі іще раз
Цілував дівчаток любих;
Бо вони за переправу
Тільки сю приймали плату.
 

14

 
В сяйві-золоті сміються
Фіалковії узгір’я,
А на пригорі сільце,
Мов гніздечко, чепурнеє.
 
 
Видряпавсь туди я — бачу,
Що старі всі полетіли,
А зосталась дома тільки
Молодь, що літать не вміє.
 
 
Гарні хлопчики й дівчатка,
Всі закутані в червоні
Й білі хусточки вовняні,
Всі вони в весілля грались.
 
 
Я грання не перебив їм,
Бачив, як той закоханець,
Князь-пацюк, став на коліна
Перед кицькою-княжною.
 
 
Бідний князь! До шлюбу стане
З кралею. Мурчить суворо,
Укусила, потім з’їла;
Миш сконала, гра пропала.
 
 
Цілий день сливе пробув я
З дітьми, з ними розмовляв я
Дуже щиро. Знать хотіли
Діти, хто я й чим займаюсь?
 
 
«Друзі, — мовив я, — німецька
Та земля, де я вродився;
Там багато є ведмедів,
Отже, я собі мисливець.
 
 
Облупив я не одного
З тих ведмедів, так за теє ж
Шарпали-таки не мало
І мене ведмежі кігті.
 
 
Ті невилизані дурні,
Що я з ними битись мусив
В себе в милім ріднім краю,
Хутко вже мені обридли.
 
 
І сюди помандрував я
Звіра кращого шукати;
Хочу спробувати сили
На великім Атта Тролі.
 
 
Отакий сперечник славний
Варт мене. Ох, в ріднім краю
Часом я з такими бився,
Що й за перемогу сором!…
 
 
Як прощавсь я, танцювали
Всі малі навколо мене
І співали в тому крузі:
«Girofflino, girofflette!²⁵»
 
 
І, хизуючись, до мене
Уклонилась наймолодша
Двічі, тричі, штири рази
І тоненько заспівала:
 
 
«Короля коли зустріну,
Я йому вклонюся двічі,
Як зустріну королеву,
То вклонюся їй аж тричі.
 
 
Як же шлях мені заступить
Чорт з рогами, то вклонюся
Двічі, тричі, штири рази…
«Girofflino, girofflette!»
 
 
«Girofflino, girofflette!» —
Залунав гурток, химерно
Вирував навколо мене
Їх танок, бриніли співи.
 
 
Як зійшов я у долину,
Здалека лунало мило,
Мов пташине щебетання:
«Girofflino, girofflette!»
 

15

 
Величезні кручі, скелі,
Скрізь потріскані, побиті,
Дивляться, немов потвори,
З давніх-давен скам’янілі.
 
 
Дивно! сиві хмари в’ються
Понад ними, наче тіні,
Мов бліді наслідування
Тих фігур камінних диких.
 
 
Здалека потік лютує,
Вітер виє між горами!
Гучний гомін, невмолимий
І фатальний, наче розпач.
 
 
Скрізь непевна самотина!
Чорна галич посідала
На кривих старих ялинах,
Важко б’є слабкими крильми.
 
 
Поруч мене йде Ласкаро,
Мовчазний, блідий; та й сам я
Був, неначе божевілля,
Рядом з смертею лихою.
 
 
Бридка, дика то містина,
Певне, проклята! Здається,
Кров я бачу на корінні
Там, під деревом струхлілим.
 
 
У тіні стоїть хатина,
Вросла в землю, соромлива,
Наче з боязким благанням
Дивиться убога стріха.
 
 
Люди, що у тій хатині,
То каготи²⁶, то зостанки
Племені, що у темноті
Доживає вік злиденно.
 
 
В серці басків ще і досі
Не зникає обридливість
До каготів. Темний спадок
Давніх темних часів віри.
 
 
У Баньєрському²⁷ соборі
Є маленька хвіртка в гратах;
Паламар казав, — ті двері
Зроблені задля каготів.
 
 
Бо вони колись не сміли
Входить в інші двері в церкву,
А скрадались потихеньку
В божий дім на бічні двері.
 
 
Там на низькому ослоні
Осторонь кагот молився,
Мов заражений, окроме,
Одрізнившись від громади.
 
 
Та свічки церковні ясно
Й весело тоді горіли,
Світло теє розганяло
Марища віків середніх.
 
 
Надворі зоставсь Ласкаро,
Я ж зайшов у низьку хату
До кагота. І подав я
Руку братові, як друг.
 
 
Я поцілував дитину,
Що, до грудей його жінки
Причепившись, жадно ссала,
Павуком слабим здавалась.
 

16

 
Глянути на те верхів’я
Здалека, — воно сіяє,
Наче в злоті, в кармазині,
Гордо в сонячнім промінні.
 
 
Але зблизька геть зникає
Та краса, — так і при інших
Всіх земних дивах буває —
Дурять нас ефекти світла.
 
 
Зблизька злото й кармазини —
Ах! то тільки марний сніг!
Марний сніг, — журливо, тихо
Нудиться він в самотині.
 
 
Ставши там вгорі, почув я,
Як рипів той сніг нещасний
І байдужим, зимним вітром
Скаржився на білі злидні.
 
 
Він зітхав: «Ох, як тут довго
Лізе час у цій пустині!
Сі години безконечні!
Кожна з них замерзла вічність.
 
 
Ох, я бідний сніг! Якби ж то
Міг я геть з сього верхів’я
На долину тую впасти,
На долину, вкриту квітом!
 
 
Я б розлився там потоком,
Дівчина з села найкраща
З усміхом собі вмивала б
Личко хвилею моєю.
 
 
Так! і, може б, я поплинув
Аж у море, там я став би
Перлою, тоді я міг би
Буть оздобою в короні!»
 
 
Я почув ту річ і мовив:
«Любий снігу, я не знаю,
Чи тебе спітка в долині
Отака велична доля.
 
 
Заспокойся! Мало хто в нас
Перлою стає, — скоріше
Міг би ти в калюжу впасти
Та й зробитися болотом».
 
 
Поки я такії речі
Промовляв до того снігу,
Стрілив хтось, і з високості
Впав додолу темний шуляк.
 
 
То був жарт мого Ласкаро,
Жарт мисливський. Вид в Ласкаро
Був поважний, нерухомий.
Тільки йшов димок з рушниці.
 
 
Мовчки вирвав він перо
Птахові з хвоста й, за шапку
Гостроверху застромивши,
Далі він собі подався.
 
 
Дуже прикрий був то вигляд,
Коли тінь з пером на шапці
По снігу нагірнім білім
Довга й чорна посувалась.
 

17

 
Є долина, мов провулок,
Звуть її «дорога духів»;
Стрімкі бескиди знялися
Вгору по обидва боки.
 
 
Там, на кручі найстрашнішій,
Високо стоїть на чатах
Хатка, де живе Урака;
Я пішов туди з Ласкаром.
 
 
З матір’ю держав він раду
Таємничую, на мигах,
Як би того Атта Троля
Приманити і забити.
 
 
Слід його ми добре взнали,
Не втече від нас тепера.
Вже тобі тепер не жити
На сім світі, Атта Тролю!
 
 
Чи стара ота Урака
Справді відьма знаменита,
Як то люди піренейські
Поговорюють про неї,
 
 
Не берусь я того зважить.
Знаю тільки, що подоба
То непевна. І непевний
Погляд тих очей червоних.
 
 
Злий, проникливий той погляд.
Кажуть люди, що як гляне
На корову, — в ту ж хвилину
Молоко в корови згине.
 
 
Запевняють, що їй треба
Лиш погладити рукою,
Щоб свиня пропала сита,
Або навіть віл здоровий.
 
 
За такі її злочинства
Люди часто позивали
До судді, але суддя той
Був новітній вольтер’янець.
 
 
Світським був він чоловіком,
Легкий мислями, без віри,
Одвертав скептично скарги,
Навіть часом насміхався.
 
 
Працю теж Урака має
Чесную, про людське око:
Продає гірськеє зілля
Та набитих клоччям птахів.
 
 
Тож була тих натуралій
Повна хата. Страх як пахло
Блекотою, бузиною,
Різним зіллям та корінням.
 
 
Шуляків там збір великий
Вистановлено чудово,
Все з розпущеними крильми,
З величезними дзьобами.
 
 
Чи то пахощі від зілля
В голову мені вступили?
Тільки моторошно стало,
Як побачив я тих птахів.
 
 
Може, то закляті люди,
Може, їх лихії чари
Обернули в сих набитих
Нещасливих мертвих птахів.
 
 
Дивляться так нерухомо,
Жалібно та нетерпляче,
І, здається, часом скоса
Погляд кидають на відьму.
 
 
Та вона, ота Урака,
Біля коминка присіла
Вкупі з сином, із Ласкаром,
Топлять оливо, ллють кулі.
 
 
Ллють вони згубливі кулі,
Щоб забити Атта Троля.
Як же прикро пломінь блиска
На відьомському обличчі!
 
 
Шепче тонкими губами
Раз у раз, але без гуку.
Певне, то вона чарує,
Щоб вдалися добрі кулі.
 
 
Усміхається й киває
Часом синові. Ласкаро
Діло робить, все поважний
І мовчазний, наче смерть.
 
 
І мені враз млосно й жаско
Стало в хаті, освіжитись
До вікна пішов я й глянув
На широкую долину.
 
 
Що я там в той час побачив, —
А було то в час північний, —
Розкажу про те по правді
І гарненько в главах дальших.
 

18

 
Місяць був якраз уповні
В ту непевну ніч на Йвана,
Як мисливська дика зграя
По «дорозі духів» гналась.
 
 
Стоячи в гнізді відьомськім,
Я з вікна міг дуже добре
Бачить поїзд тих привидів,
Як летів він по долині.
 
 
Вибрав я хороше місце,
Досхочу міг надивитись
На непевную забаву
Виходців із того світу.
 
 
Ляск нагайок, свист, гукання!
Кінське ржання, брех собачий!
Сміх і гук мисливських сурем!
Як то весело лунало!
 
 
Мов переднє військо, бігла
Дичина чудна юрбою,
Дикі вепрі та олені, —
Мчала вслід собача метка.
 
 
Там мисливі з різних сторін,
Та й зовсім із різних часів, —
При Німвроді Ассірійськім²⁸
Був, наприклад, Карл Десятий²⁹.
 
 
Мчали всі на білих конях,
Наче буря. Поспішали
Піші ловчії з хортами,
Тут же з посвітами джури.
 
 
Пізнавав я не одного
В навісній тій зграї: лицар,
Що в злотистій зброї сяяв,
Не король же то був Артус³⁰?
 
 
Чи ж не з Данії Ож’є³¹
Там у панцирі зеленім
Зеленів так, що здавався
Наче жаба весняна?
 
 
Там були й герої думки,
Їх пізнав я там багато.
Взнав я нашого Вольфганга³²
По блискучих ясних очах.
 
 
Бо, проклятий Генгстенбергом³³,
Він не може спати в гробі,
А з поганською ордою,
Мов живий, полює буйно.
 
 
Там по усміху лагіднім
Я пізнав теж і Вільяма³⁴;
І його теж пуритани
Прокляли; тепер сей грішник
 
 
Мусить в дикій юрбі їздить
На коневі вороному.
Біля нього близько їхав
На ослі хтось — боже правий!
 
 
По набожній, в’ялій міні,
По нічній шапчині білій,
По тривозі духа взнав я
Свого друга Франца Горна³⁵,
 
 
Ба, на славного Шекспіра
Коментарії писав він, —
Мусить їздить з ним по смерті
В заметні у дикій зграї!
 
 
Мусить їздить Франц мій тихий!
Він, що ледве смів ходити,
Він, що тільки й оживлявся
У балачці та в молитві!
 
 
Що почнуть панни старії, —
Він од них не мав спокою, —
Скам’яніють, як почують,
Що вже Франц — мисливець дикий!
 
 
Коні вчвал пішли — і глянув
З посміхом Вільям величний,
Як нещасний коментатор
На ослі за ним трусився;
 
 
Збитий, втомлений, чіплявсь він
До сідла свого ослятка,
Та й по смерті, як в житті,
Вірно автора держався.
 
 
Вглядів я і дам чимало
В навіснім гурті привиддів,
Більше все хороші німфи,
Молоді, стрункі та гарні.
 
 
Всі вони сиділи верхи,
Всі міфологічно голі,
Лиш волосся кучеряве
Золотим плащем їх крило.
 
 
Всі уквітчані вінками,
Всі одкинулись зухвало,
В гордовитих смілих позах,
А в руках держали тірси.
 
 
Біля них я вглядів скілька
Дам, убраних призвоїто,
Ті були у дамських сідлах,
Соколів в руках тримали,
 
 
Мов пародія, за ними
На худих мізерних шкапах
Їхав гурт комедіантський
Смішно вбраного жіноцтва.
 
 
Чарівні були обличчя,
Тільки трошки безсоромні.
Розмальовані безстидно,
Всі кричали, мов скажені.
 
 
Як то весело лунало!
Сміх і гук мисливських сурем!
Кінське ржання, брех собачий!
Ляск нагайок, свист, гукання!