Kitabı oku: «Книга пісень»

Lyrisches Intermezzo з «Книги пісень»

Ліричні співанки

1

 
Коли настав чудовий май,
Садочків розвивання,
Тоді у серденьку моїм
Прокинулось кохання.
Коли настав чудовий май,
І пташок щебетання,
Тоді я милій розказав
Мою журбу й кохання.
 

3

 
І рожу, й лілею, і сонце, й голубку
Я все те, здавалось, любив до загину.
Тепер не люблю їх, — одну маю любку,
Дівчину-рибчину, перлину єдину;
Вона-бо кохання первісточка гожа, —
І сонце, й лілея, й голубка, і рожа.
 

5

 
Твоє обличчя любе, миле,
Колись мені щоночі снилось,
Тепер обличчя янголине
Бліде — від жалю так змінилось;
Смерть поцілунок свій положить
Блідий на устоньках прекрасних,
І згасне те небесне світло,
Що сяє в оченьках тих ясних.
 

6

 
Обличчям до мого обличчя склонись,
Хай сльози поллються в нас спільно,
І серцем до серця мого притулись,
Хай пломінь єднається вільно.
Коли наші сльози джерелом буйним
В велике те вогнище зринуть, —
Я хочу востаннє тебе обійнять
І з жалю-кохання загинуть!
 

8

 
На небі нерухомо
Зірки ясні стоять
Літ тисячі і любо
Зглядаються, зорять.
Хороша в зірок мова,
Багата і ясна,
Та тільки невідома
Філологам вона!
Я ж тую мову знаю,
Мені вона своя,
Коханої обличчя —
Граматика моя!
 

9

 
Тебе, моя любко єдина,
На крилах пісень понесу
Над Ганг, — там розкішна країна,
Там знаю долину-красу.
В саду там при місячнім світлі
Чудовії рожі цвітуть;
Там лотосу квітки розквітли,
Сестрицю свою вони ждуть.
Сміються фіалочки гожі,
Глядять в небеса на зірки,
І тихо шепочуться рожі,
Запашнії кажуть казки.
Біжать, доступаючи злегка,
Газелі стрункі, сторожкі;
Шумлять і лунають здалека
Ті хвилі святої ріки.
Там сядемо, любко, з тобою
Де пальми красують ставні.
Нап’ємось кохання й спокою,
Присняться нам сни чарівні.
 

12

 
Ти не любиш мене, ти не любиш мене,
Я не дуже за теє журюся;
Як погляну на личенько любе, ясне,
То веселий, мов цар, я роблюся.
Ненавидиш мене, те говорять мені
Сі коханії уста-рубіни;
Але дай поцілую ті уста знадні,
То забуду всі прикрі хвилини!
 

13

 
Цілуй, а не клянись мені!
Не вірю я в слова зрадні!
Слова солодкі, — та хотів
Я б поцілунків замість слів:
Я маю їх, то й вірю їм;
А слово?… слово — порох, дим!
Клянись, клянись, кохана, знов!
На слово вірить я готов!
Схилю голівоньку свою
До тебе — й вірю, що в раю.
Я вірю, мила, вірю знов,
Що більш ніж вічна ся любов!
 

14

 
На оченьки милої любки дивні
Я гарні складаю канцони,
На устонька милої любки дрібні
Складаю найкращі терцини;
На щічки хороші її чарівні
Складаю чудовії станси,
Якби ж було серце в дівчатка мого,
Хороший сонет би зложив на його!
 

16

 
Ти скажи мені, кохана:
Чи не мрія ти ясна,
Що співцеві в літню днину
В думці сміливій зрина?
Але ні! уста такії,
Очі любі, чарівні,
Сюю гарну, милу вроду, —
Їх співець не змислить, ні!
Упирі та василіски,
Змії, страхи, ящірки,
Всі дива страшної казки —
От співцеві сни палкі.
Але ти, твоє лукавство,
Личко, погляди твої, —
І зрадливі, і лагідні, —
Їх співець не змислить, ні!
 

18

 
Не жаль мені, хай серце розіб’є
Загублена любов! хоч промінь б’є
Круг тебе з самоцвітів, — не жалкую:
Я бачу твого серця ніч тяжкую.
Давно се знаю. Бачив я у сні:
В тім серці ніч, — не промені ясні;
Те серденько гризе змія страшенна!..
Я бачив, любая, що ти нужденна.
 

19

 
Так, ти нещасна! і не жаль мені.
Обоє, люба, ми нещасні мусим буть,
Поки розіб’є смерть серця сумні, —
Обоє, люба, ми нещасні мусим буть.
Я бачу, погляд твій палає від погорди,
Усмішка на устах немов змія,
Здіймаються високо груди горді, —
Одна нещасна ти, нещасна, як і я.
Усмішка гостра, а однак сумна,
І гасне погляд твій, од сліз, мабуть,
А в гордих грудях рана потайна, —
Обоє, люба, ми нещасні мусим буть!
 

20

 
Сопілки й сурми грають,
І скрипочка заводить;
Ох, то ж моя кохана
Танок весільний водить!
Там бубни й джоломійки
Бринять, дзвенять, лунають;
Там добрі янголята
І стогнуть, і ридають…
 

21

 
То ти вже про те і не згадуєш, ні, —
Що серце давно віддала ти мені?
Те миле й зрадливе серденько своє! —
Чи в світі миліше й зрадливіше є?
Забула й кохання моє в одну мить?
І тугу, що й досі серденько гнітить?
Що більше: кохання чи туга моя?
Обоє безмірні, — лиш те знаю я!
 

23

 
Чого так поблідли ті рожі ясні,
Скажи, моя люба, мені?
Чого у зеленій траві запашні
Блакитні фіалки — сумні?
Чого жайворонок так сумно співа
Та жалібно в небі яснім?
Чого пахне так запашная трава,
Немов погребовий той дим?
Чого навіть сонце не гріє мене,
А прикро так світить на діл?
Чого на землі все смутне і страшне,
Мов сумнеє поле могил?
Чого мені тяжко, вмираю немов?
Скажи, моє щастя ясне!
О мила, коханая любко, промов,
Чого покидаєш мене?
 

25

 
Співав соловейко, і липа цвіла,
Всміхалося сонце, скрізь радість була;
А ти цілувала мене, обіймала
І так до тремтячих грудей пригортала…
Кричав чорний ворон, і лист опадав,
І сонячний промінь так прикро блищав;
«Прощай!» — ми сказали. — Холодне прощання!
Ти гречно вклонилась на гречне вітання.
 

26

 
Колись ми з дівчиною двоє кохалась,
Одначе поводились завжди гаразд;
Не раз «в чоловіка та жінку» ми грались, —
Ні сварки у нас не було, ні образ.
Ми з нею удвох жартували, втішались,
Та все цілувались собі, милувались.
Пустуючи так, немов діточок двоє,
«Ховатись» ми здумали в лісі та в полі, —
І так заховалися мудро обоє,
Що потім уже й не знайшлися ніколи.
 

29

 
Поки на чужині я довго блукав.
Ганявся за мріями, долі шукав, —
Занудилась дома, ждучи мене, мила
І шлюбне убрання для себе пошила,
Та, любо обнявшися, тішилась з ким —
З дурнішим із дурнів, з своїм молодим.
Яка ж моя люба хороша — ясна!
Не гине з очей мені постать дивна.
Очиці — фіалки, а устонька — квіти,
Вік будуть палати, вік будуть зоріти!
І я се кохання отак змарнував! —
Із дурнів дурнішим себе показав!
 

31

 
Я бачу світ пишний і неба сіяння,
Лагідний вітрець і весни розцвітання,
Долину розкішну, квіток коливання,
Іскриться та сяє роса на них рання,
Скрізь — люди радіють, скрізь — бачу втішання.
А я?… я хотів би в могилі лежать
І мертвую любку в обіймах держать!
 

35

 
Як я з милою розставсь,
З того часу не сміявсь;
Чув я жарти, чув я сміх,
Та сміяться сам не міг.
Як же втратив я її, —
Сльози виплакав свої;
В серці жаль, нудьга німа,
А на очах сліз нема.
 

37

 
Філістери гарно вбрані
По полях, лісах гуляють,
Раді, скачуть, мов телята,
Літо краснеє вітають.
Погляд їх блищить, — дивують:
«Як цвіте все романтично!»
Довгі вуха наставляють:
«Як співає шпак велично!»
Але чорную запону
Почепив я на віконці, —
Бо до мене завітали
Марища при яснім сонці.
То з підземної країни
Встало давнєє кохання,
Сіло й плаче біля мене…
Серце рвуть його ридання!