Kitabı oku: «Обитель героїв», sayfa 5
CAPUT III
«Стережися, рибонько, he ходи, де глибонько – бо не спить рибалка, тебе любить палко…»
Ролі вдячного слухача «Повісті про дім Рівердейлів» Конрад удостоївся за п'ять хвилин бесіди зі старим графом. Слухаючи героїчну сагу, барон геть знудився і заходився допитливо розглядати інтер'єр готельної харчевні, де їм миттєво накрили столик на двох.
Як і весь «Притулок…», харчевня ділилася на дві половини: чорну й білу. Ніяких перегородок чи бодай ширм не спостерігалося: Світло й Темряву відокремлював лише кольоровий фронтир. Крім картин боротьби двох чистих начал (ліворуч перемагала Темрява, праворуч – Світло), що вже набили оскому, стіни прикрашав цілий арсенал зброї, як неушкодженої, так і понівеченої в боях, а також деталі обладунків. «Бутафорія, – визначив обер-квізитор досвідченим оком. – „Засохла кров“ на клинках – іржа навпіл з туристанською охрою. Хоча серед лат є цікаві екземпляри…»
Ось, приміром, чорний лакований шолом. Судячи з напису, належав Аспідові Другому. Брехня: хто дозволить вивішувати реліквію перед плямкаючими та сьорбаючими обивателями?! Проте, глянцево-блискучий, із широкими «закрилками», покликаними захищати шию, із глибокими провалами «очниць», де, здавалося, зблискували пекельні вогники, з вузьким і тупим заґратованим «рилом», шолом справляв враження.
Для Аспіда під будь-яким порядковим номером – якраз.
На білій стороні до панелі були прибиті сніжно-сріблясті крила неабиякого розмаху. Хтось із лицарів Ранкової Зорі відловив живцем ангела й відірвав йому крила? Навряд чи. Скоріше, оригінальна частина обладунку, що надає квесторові ангельського вигляду для залякування супостата. «У кінному бою згодиться, – прикинув Конрад. – Але піше янголя далеко не полетить…»
Під крильми стояв величезний щит, низ якого загинався горизонтальною сходинкою. По краю сходинка була заточена у вигляді пилки.
– Виглядає страхітно. Насправді ж… – простежив за поглядом барона Ернест Рівердейл, закінчивши оповідь. – Кнехтові в обладунку з міцними поножами ця пилка – що несвезлоху дротик. Якщо цей оригінальний виступ добряче штовхнути, щитоносець дістає нижнім краєм щита по ногах, заточуючись, і верхнім – по обличчю. Навіть за наявності шолома, повірте, доволі болісно. Я б із задоволенням долучив цей щит до своєї колекції. Навдивовижу безглузда конструкція. Треба буде переговорити з хазяїном…
Граф замовк і щедро притрусив сіллю сирну запіканку з мигдалем. На щастя, більша частина солі потрапила за обшлаг рукава дідка, майже не зіпсувавши смак страви. Ні, так віртуозно прикидатися неможливо! Але розповідь про войовничу родину? Про участь у діяльності храму Шестирукого Крі? Запідозрити шляхетного аристократа в брехні не було ніяких підстав. Виходить, у чутках про сумний результат перших експериментів Крістобальда Скуни є зерно істини?
Чи все набагато простіше?
Граф ле Бреттен – теоретик. Чистий теоретик! І другові дитинства допомагав саме в цій якості. Наприклад, тактика ближнього бою, знання якої він чудово продемонстрував на прикладі щита з пилкою. Навіть у Ложі Бранних магів є свої теоретики, знавці віялового метання блискавок, нездатні запалити недогарок свічки. Все це добре, але…
Чому граф з'явився в «Притулку героїв»?
Відразу після трагедії, спізнившись хіба на добу?!
Обер-квізитор обережно покосував на співрозмовника. Граф перебував у задумі, обличчя його виглядало сумним. На жаль, базіка Трепчик уже повідомив старому про нічне побоїще, розфарбувавши події у найтемніші кольори. Тим часом сам же просив барона мовчати! Зачіпати слизьку тему не надто тактовно, але за час вечері між чоловіками встановилася якась подоба довірчих стосунків, як у людей зі спільним горем.
Конрад вирішив ризикнути.
– Даруйте, графе, що відриваю від міркувань… Що привело вас у столицю?
– Як – що? Звісно, те саме, що й вас. Лист.
«Який лист?!» – мало не вирвалося в барона.
Зависла небезпечна пауза. Рівердейл здивовано закліпав очима на обер-квізитора, немов очікував, що той зараз розсміється й зізнається в невдалому жарті. Під короткозорим поглядом старого Конрад відчув себе останнім мерзотником. Чесно зізнатися, що ніякого листа він не отримував? Ухилитися від відповіді й натяками з'ясувати, що за дивні листи вибірково надсилалися на деякі адреси?..
– Дозвольте доповісти, ваша світлосте! Вам депеша! А також дуельний комплект, замовлений вашою світлістю у спецарсеналі!
Хвала Вічному Мандрівцеві, що береже нас у бідах!
Кур'єр з'явився на порозі навдивовижу вчасно.
– Перепрошую, ваше сіятельство, служба. Служба й обов'язок честі. Я змушений вас залишити.
– Звісно, бароне! Ні в якому разі не смію вас затримувати! Бажаю удачі… о… ці тарілки надто крихкі!..
– Дякую вам, графе.
Церемонно розкланявшись, барон поквапно вийшов.
У пакеті виявився результат запиту: убогі архівні дані на загиблих квесторів. Часу до заходу сонця залишалося мало, і Конрад відклав папери на потім. Коли він залишав свої нові аспідно-чорні апартаменти, у відкрите вікно залетіло знайоме «лелеченя» – точна копія денного посланця.
«Його світлості, Конрадові фон Шмуцу, особисто в руки.
Високоповажний колего!
Доводжу до Вашого відома, що в процесі подальшого вивчення кулі-обсервера мною встановлено: після відомих подій минулої ночі, але ще до того, як обсервер опинився в палатах Тихого Трибуналу, з кулі було знято копію. Встановити особу копіювальника доступними мені методами неможливо.
Щиро Ваша, вігіла Генрієтта Кукіль, м. н. к.»
* * *
Овал Небес перевертався на ребро, скидаючи сонце у володіння Нижньої Мами. Сонце червоніло, як рак у киплячому пиві, вертілося вередливим немовлям у колисочці й котитися спати не квапилося. Цілком зрозуміла уповільненість, навіть якщо врахувати, що час би й звикнути. День переходить у ніч, ніч – у день, кружляє вітер, плине ріка, і нікому це мудрості не додає, всупереч завірянням пророків давнини.
Конрад зітхнув і озирнувся.
Місце за обителлю Веселих Братів, журливих ненажер, похмурих п'яниць і нудних розпусників, здавна вподобали дуелянти всіх мастей. По-перше, тут нема зайвих очей, а ченці виявляють до забіяк виняткову, часом аж образливу байдужість. По-друге, тут гарно, особливо ранньої осені. Обпечені жартівником-листвянчиком, напередодні сумної пори, коли починається невблаганний місяць-падень, дерева палахкотять велетенськими смолоскипами. Трава на лузі стала жорсткою, але досі зберігає зелену барву літа. Стіни обителі, всуціль у тріщинах і виступах, нагадують шкуру могутньої вивірни, вкриту лускою, у звивистих патьоках крові – листя отруйного плюща, що обвив стіни, набуло аж багряного відтінку. Від струмка тягне вогким холодком; протікаючи нижче, в улоговині, струмок значно полегшує роботу лікаря по закінченні двобою.
Втім, сьогодні лікар не знадобиться.
Хіба що корнета згарячу шляк трафить.
– Спізнюєтеся, вельмишановний пане! А я ж попереджав…
– Перепрошую, – тон вибачення і, головне, полум'яний погляд юного Лефевра надавали словам прямо протилежного значення. Дивись, не дочекається, щоб у горлянку вчепитися. – Затримався, вмовляючи секундантів. Боягузи! Нікчемні душі! Людці! Відмовлялися, посилалися на мерзенні обставини… Тільки найближчі друзі, найвідданіші…
– Ви привели секундантів?! Вам що, ніхто не спромігся пояснити…
– Не бачу потреби в поясненнях, добродію! Тим більше перед поєдинком честі!
«Найвідданіші» – двоє прапорщиків, у чині явно днів кілька, не більше – гордо виструнчились. Збиті на плече ментики, короткі, в шнурах, галунах і стрічках, мало не попадали в траву. Конрад зітхнув ще раз. Ну звичайно, нашому півникові ніхто не пояснив, а якщо й намагалися, то півник не слухав, а кукурікав…
– Під час дуелі зі співробітником Всевидющого Приказу, якщо сторони відмовляються вирішити справу миром, секундантів, юначе, бути не має. Дуельний Кодекс, стаття «Про окремі випадки», параграф тридцять другий, – барон згадав зануду-стряпчого й скривився, як від зубного болю. – Ось наші «секунданти», єдині й неповторні. – Він кивнув на дві шаблі в піхвах, що мирно дрімали на камені.
Ці шаблі годину тому доставив кур'єр зі спецарсеналу, разом з розпискою про видачу, завіреною суперінтендантом Марком Хропунцем – чоловіком, поруч із яким скрупульозність барона виглядала нехлюйством чистої води.
Біля каменя, просто на траві, лежав восковий таблетон і стилос-самописець, гостро заточений на кшталт шпаги.
– Ви знущаєтеся, добродію? Ну гаразд, вам недовго залишилося!
– Вгамуйтеся, юначе. Ваші старші товариші, знаючи Дуельний Кодекс краще за вас, розсудливо відмовилися потурати глупству палкого корнета. І правильно зробили. Під час дуелі з квізиторами краще обійтися без зайвих свідків. Від ганьби це не рятує, але бодай зменшує її розміри… Втім, як вам буде завгодно. Ми захопилися. Починаймо.
Акуратно відклавши шаблі вбік, барон заходився роздягатися. Не кваплячись, згорнув плащ із каптуром; поверх склав камзол, слідкуючи, щоб не пом'ялися розрізні, із застібками, рукави. Купку прикрасили пояс, формений трикутний капелюх і перука. Відразу стало прохолодно. Правда, спину зігрівав погляд корнета, що палав люттю. Сам Лефевр, нітрохи не дбаючи про збереження майна, накидав одяг неохайною купою. Залишившись у батистовій сорочці з мереживним коміром, він картинно розминав плечі, змахуючи то правою рукою, то лівою.
Прапорщики аплодували.
Схоже, корнет був улюбленцем полкової молоді.
– Довго мені чекати, добродію?
– Ідіот, – констатувала шабля, яку барон саме витяг з піхов. – Ще й нетерплячий. Конні, знеслав дурня, і ходімо звідси. В арсеналі вечірка, ми із Брюнхільдою не хочемо спізнюватися.
Обличчя корнета торкнулася задума. Він зробив глибокий випад, продемонструвавши, що й розтруби халяв чобіт теж обшиті в нього мереживом, потім випростався й обережно взяв у руки другу шаблю.
Потримав.
Потягнув клинок назовні.
– Давай, давай, – підбадьорила Лефевра шабля, блиснувши муаровим візерунком. – Чи не пам'ятаєш, за який кінець мене тримають?
Оплески прапорщиків виродилися в обережне поплескування. Здавалося, у панів офіцерів змерзли долоні. От, мовляв, гріємося, як уміємо.
– Дивіться, юначе… Щоб потім не казали, що я вас не попередив. Сподіваюся, ви пам'ятаєте, чим караються тілесні ушкодження, завдані співробітникові Всевидющого Приказу? Нам навіть руки на себе накласти не можна – з того світу повернуть і покарають з усією суворістю закону…
Різко змахнувши шаблею, барон навскоси рубонув себе по передпліччю. Корнет сіпнувся, хотів був скрикнути, але захлинувся й закашлявся. Замість рани, крові та інших жахів пролунав безглуздий, кумедний звук. «Ляп!» або «хлюп!..», щось схоже на це.
– Неабияк ляпнуто, – хихикнула корнетова шабля-торохтілка. – Кримхільдо, зізнайся: тобі сподобалося?
Кримхільда відмовчувалася. Зате здригнувся на траві стилос, підповз до таблетона, торкнувся воску вістрям і завмер, чекаючи наказу. Прапорщики, як по команді, перестали ляскати, боязко косуючи на балакучі шаблі та бадьорий стилос. Мабуть, новоспечені офіцери пожалкували через необачне рішення бути секундантами.
– Ось таким чином, – підсумував барон, стаючи в позицію. – Не турбуйтеся, ваша честь одержить повне й остаточне задоволення. Без побоювань бути покараним з боку влади. Почнемо?
– Почнемо! – сіпнувся корнет, втрачаючи залишки холоднокровності. – Якщо ви думаєте, що чин укупі з цими дурними шаблями допоможуть вам…
Не витрачаючи часу на розвідку, він кинувся вперед, молотячи шаблею, як ціпом. Барон відступав, тримаючи дистанцію. Лише двічі він прийняв клинок на клинок, відводячи атаку вбік. Дзенькіт, іскри від удару металу об метал ще більше розохотили юного Лефевра. Корнет вирішив, що весь попередній спектакль було розіграно, аби заморочити йому голову й змусити відмовитися від дуелі з цим маленьким фанфароном. Нічого, зараз ми покажемо, хто тут мильна булька, нишпірка нещасна, а хто – гордість легкої кавалерії…
Ось, значить, вам, добродію, з розмаху – «голуб сідає на праве плече».
А ось, значить, вам, добрордію, «голуб сідає на ліве плече».
А ось, добродію, «мама цілує в чоло». Коротко, від ліктя.
З «чолом» вийшла неув'язочка. Коли корнетовим «голубкам» не вдалося загидити плечі барона, Конрад зробив короткий крок назад і вбік, переводячи шаблю по дузі вістрям до землі. У Кримхільди на хрестовині зсередини кріпився «палюх» – пласке кільце з металу, розкуте в щиток, що захищав великий палець. Ця конструкція давала змогу зручніше тримати зброю і з більшою ефективністю використати інерцію важкого клинка при закручуванні удару. Ось як зараз, наприклад.
– Ляпсус! – вдоволено прорекла шабля, смачно припечатавши знизу зап'ястя корнета. – Маємо честь повідомити про незаперечний факт. Овідію, записуй: наша світлість осоромила корнета Франца Лефевра один раз!
Стилос швидко застрочив по таблетону. Написані рядки, виникаючи на воску, спалахували темним полум'ям і зникали невідомо куди, залишаючи чисту поверхню.
Прапорщики дружно позадкували, творячи знаки від пристріту.
– Досить? – запитав барон, дивуючись, звідки шабля знає ім'я запального корнета. Поінформованість спецарсеналу в найрізноманітніших питаннях давно була темою для розмов у середовищі квізиторов. – Пропоную вважати дуель закінченою…
– Нізащо! – видихнув Лефевр і кинувся в бій.
По краю галявини з акацій облітало рябе листя, байдуже до дуелянтів.
* * *
Карету барон перед початком дуелі відпустив, про що тепер добряче жалкував. На околиці не те що агітатора – звичайного візника не піймати. А до «Притулку героїв» з півгодини тупати доведеться.
Смерком.
По вибоїнах.
День видався важким. Обер-квізитор втомився, як гонча, що загнала дюжину лисиць. З тією лише різницею, що він ще нікого не загнав. Ну хіба що сім разів знеславив зухвалого корнета проти одного-єдиного непрямого сорому в гомілку. Вивернулося-таки, щеня. Та нехай. Ідеали недосяжні, не варто даремно терзати печінку.
Хотілося дістатися до готелю, впасти в ліжко і провалитися в сон.
– Ану геть, голото! Краще покажіть мені дорогу до готелю, і я готовий буду вам заплатити…
Знайомий голос. Деренчливий високий тенорок. Здається, зараз візьме й почне викладати «Повість про дім Рівердейлів» знову, з самого початку.
Відповіддю графові ле Бреттен послужив молодецький регіт у три горлянки.
– Провідники в столиці недешеві, дідуню. Грошенят вистачить? Ану покажи!
– Що ви собі дозволяєте, добродію!
Різко додавши ходу, Конрад з'явився з-за рогу якраз вчасно, немов Добрий Геній у фіналі трагедії Томаса Біннорі «Зоря». Саме в цей момент один представник «голоти» схопив обуреного графа за петельки, а другий відважив старому ляпаса. Легкого – з поваги до похилих літ, для остраху. Сцена відбувалася під масляним ліхтарем – усе як на долоні. Двох розбійників барон бачив уперше. Третій, дрібний крисюк з розпухлим, як вареник, вухом, був знайомий.
Жертва стряпчого Терца, він ліз із ножем до пояса Ернеста Рівердейла, наміряючись зрізати гаманець.
«Даремно я звелів відпустити мерзотника…», – заднім числом дорікнув собі Конрад.
– Всевидющий Приказ! Всім стояти! Імена, прізвища, стан?
Якщо втомився і марудитися із затриманням не хочеться, кричи саме так. У розбійників відразу прокидається почуття протиріччя: їм – «стояти!», вони – навтьоки. Мовчки й моторно. Але спритна трійця чи то розгубилася, а чи дурне молодецтво в голову вдарило. Старого графа вони, щоправда, відпустили, і тепер мружилися, вдивляючись у темряву.
– Здоровенькі були! – вищирився майстер ляпасів, коли обер-квізитор виник у колі жовтого світла. – Та маленькі виросли! Герой-недомірок? Витязь у віслючій шкурі?!
– Агов, полурослику! – підтримав приятеля знавець чужих петельок. – Печи звідси!
А крисюк вищирився й захихотів.
Дуже добре, що трійця не втекла. Просто дуже добре.
Чудово.
Дві шаблі з вереском полишили піхви, а піхви полетіли в голови хамів. Скипівши від гніву, барон зовсім забув, що під пахвою в нього – не бойова зброя, а дуельні торохтілки, що вже змирилися із втратою вечірки в арсеналі. Втім, з першим ударом обидві шаблі зрозуміли, що вечірка – так чи інакше, там або тут, – вдалася.
– Теофіль Стомачек, він же Гвоздило, він же Куцопердий! – радісно зарепетувала Брюнхільда. – Ляпсус! Зганьблено один раз, у ділянку ключиці! Пиши, Овідію!
– Сика Пайдар, він же Фрегат, він же Яцек Малява! – підтримала товаришку Кримхільда. – Дві ганьби, щока та лівий бік! Овідію, чого спиш?!
У планшеті, кинутому під ліхтар, старанно зашурхотів стилос. Відблиски темного полум'я пробилися назовні, огорнувши планшет. Грабіжник на прізвисько Гвоздило з жаху позадкував, хапаючись за груди й очікуючи, що руки його зараз відчують кров. Однак крові не було, що викликало в грабіжника моторошні підозри.
– Чаклу-у-у-ун!!! – відчайдушно завив він, діставши Кримхільдою по шиї.
– Драпаємо! – охоче відгукнувся напарник, зганьблений додатково, навідліг по тім'ячку.
Крисюк з розпухлим вухом упустив графський гаманець.
– Теофіль Стомачек, він же Міхаль Ловчик, втікач-нелегал з Бадандена! Будинок номер вісім по вулиці Другого Помилування, співмешканка – Брихта Ялова, злодійка на довірі… зганьблений двічі… тричі!.. Чотири рази!.. Записуй!
– Юне ледащо Фелікс Шахрай на прізвисько Гнилий В'юн зганьблений один раз!.. Двічі! Овідію, ворушися!
– Дядьку, не треба-а-а!!!
– Зганьблений! Зганьблений!
– Ганьба в сідницю! Двічі!
Клинки блискавками металися в тьмяному світлі ліхтаря, вражаючи невтомно. Старенький граф несподівано спритно відскочив до стіни, намагаючись не заважати. Доволі розумно з його боку, бо обер-квізитор розійшовся не на жарт. Видовище репетуючих і до смерті переляканих грабіжників дало йому більше задоволення, ніж вигляд порубаних на кавалки тіл. Кроків сорок барон гнав волаючу трійцю провулком, натхненно виконуючи «метеликове віяло Сет-Раббі» і смугуючи втікачів по філейних частинах. Врешті горе-бандити відірвалися від переслідувача і зникли в темряві.
Трохи захеканий Конрад повернув назад.
– Уклінно дякую вам, бароне! Ваші відвага та доблесть…
– Годі вам, графе! Будь-яка чесна людина на моєму місці…
– Чесна і мужня, бароне! Мужня! А це в наші часи не надто поширене поєднання, на жаль.
– Ви мені лестите… – Конрад, як і більшість його сучасників, був доволі чутливий до фіміаму лестощів, проте, постарався перевести розмову на іншу тему. – До речі, графе… Що привело вас у ці нетрі проти ночі?
– Ви не повірите, друже мій! Я заблукав! Вийшов прогулятися перед сном – і не зміг знайти дорогу назад. У вас у столиці надто заплутане планування. Особливо на околицях. І надто зухвалі розбійники. У моєму графстві всяка потолоч не ризикує нападати на людей шляхетного стану.
У останніх словах Рівердейла обер-квізитор вчув натяк на погану роботу Всевидющого Приказу. І знову поквапився змінити тему:
– Я проведу вас до готелю, графе. Нам по дорозі.
– Кличте мене просто, без церемоній – Ернест. Я перед вами в боргу. І не сперечайтеся, будь ласка! О, вибачте, я наступив на ваш планшет…
– Гаразд, не сперечаюсь, – жартівливо підняв руки барон. – Але тоді й ви називайте мене Конрадом.
– Ходімо, друже мій Конраде. Без вас я б, напевне, до ранку шукав дорогу. До речі, як ваша дуель? Сподіваюся, все пройшло добре?
Конрад дозволив собі посміхнутися:
– Цілком. Не гірше, ніж у провулку.
– Від душі поздоровляю! «Віяло Сет-Раббі» у вашому виконанні було чудове! Зважте: це не комплімент, а оцінка знавця. Хоча з лівої… Вам корисно трохи розслабити плече. А кисть при відтяжці, навпаки, закріплювати жорсткіше. Це дозволить скоротити амплітуду без втрати сили. А щодо решти – чудово! Хоч у підручник поміщай.
Слухаючи міркування графа, барон час від часу ствердно кивав, визнаючи зауваження Рівердейла справедливими. Дивно, щоправда, вислуховувати подібні сентенції від ексцентричного старого, врятованого з лабет грабіжників. Але це зайвий раз підтверджувало правильність висновків. Граф ле Бреттен – видатний теоретик ратної справи.
Що стосується практики, то не всім же бути універсалами.
* * *
– …це називається готель?! Це називається столиця?! Мені, жінці похилого віку, жити у вугільному ящику?! Та там же чорно, як у дракона в задниці! І за цей склеп – півбінара в день?! Що? їжа? Я ще подивлюся, що у вас за їжа! Ще понюхаю! Скуштую на смак! Либонь, помиї такі, що й свині гидуватимуть!
Біля конторки, за якою ховався зіщулений Трепчик-молодший, лементувала стара карга. Найбільше карга скидалася на пірата в спідниці. Вірніше, у багатьох спідницях, що гамузом стирчали одна з-під одної. Голова пов'язана криваво-червоною хусткою, але не по-жіночому, а з вузлом на потилиці та двома хвостами, що спадали на широченні плечі; сиві пасма повибивалися назовні. Обличчя черепахи, усе в зморшках, ніс гачком. Ліве око закрите пов'язкою, праве, глибоко посаджене, хижо зблискує. Рукави плетеної кофти закочені по лікоть; пальці на жилавих руках ворушаться врізнобій.
І голос хрипкий, як у голодної ворони.
– Не турбуйтеся, пані! Зараз запалимо свічки! За рахунок закладу! І годують у нас пречудово, не сумнівайтеся! От їх сіятельство з їх світлістю – добрий вечір, панове! – підтвердять. Я вас особисто проведу, щоб не спіткнулися, борони Вічний Мандрівцю! Ось, я вже й канделябр узяв… Чого ж ви проти ночі приїхали, пані? Ви б зраночку, завидна…
– Коли треба, тоді й приїхала! – каркнула бабця. – Ранком йому, костоїду! Може, взагалі не треба було приїжджати? Та й інших дурнів віднадити?! То я можу…
Здорове її око з підозрою косувало на «сіятельство зі світлістю», що ввійшли в хол. Мабуть, пройдисвіти залітні! – читалося в погляді.
– Що ви! Як можна! Я не те хотів сказати… Дозвольте, я прислужу…
Трепчик не сумнівався в умінні гості віднадити кого завгодно. Така і Вічного Мандрівця з неба зживе. Вхопивши один з вузлів карги, хазяїн крекнув від натуги. Але впорався і, насилу втримуючи канделябр із трьома свічками, кинувся до входу на чорну половину готелю. У цей момент граф, на подив Конрада, рішуче рушив до карги. Майже не спіткнувшись і нічого не перекинувши, зупинився за два кроки.
З достоїнством вклонився:
– Дозвольте відрекомендуватися, пані. Ернест Рівердейл, граф ле Бреттен. Ми, мабуть, будемо сусідами.
Карга витріщилася на графа, і раптом відносно спритно зобразила реверанс.
– Аглая Вертенна. З нетитулованих нобілітів Альгамбри, твоє сіятельство.
– Барон фон Шмуц, – миттєво опинився поруч Конрад. – Даруйте мою цікавість, пані… Чи не родичка ви Лайзі Вертенні?
– Внучка вона моя… А чому ви запитуєте? Ви її знаєте, Лайзочку?
– На жаль, не маємо честі, – граф перехопив ініціативу. – Але, здається, всіх нас привели сюди схожі обставини. Ви, пані, теж одержали листа?
– А ви звідки знаєте?
Барон двозначно розвів руками.
Найкраща відповідь у його становищі.
У номері на Конрада чекала депеша. Глава Всевидющого Приказу, прокуратор Вільгельм Цимбал запрошував барона завтра, на восьму ранку, на чашку гарячого молока. І не в Приказ, а на приватну заміську віллу. Карету мали подати до входу в готель на початку восьмої.
«Ось тобі, бабусю, й вихідний!» – подумав барон, невлад згадавши пані Аглаю Вертенну.
* * *
Вілла прокуратора Цимбала була збудована у стилі еклект-класицизму. Знавці захоплювалися, естети цокали язиками, «доброзичливці» підраховували, скільки бінаров з державної скарбниці… Але підраховували нишком: Вільгельм Цимбал не заохочував увагу суспільства до свого приватного життя. Запитання, що починаються сакраментальним «А чи може чесна людина…», повинні враховувати головний аргумент: якщо другого короля підряд влаштовує прокураторське уявлення про честь і можливості людини, значить, так і мусить бути.
Далі – тиша.
Колеса карети зашелестіли по гравію доріжки. Об'їхавши газон, над яким третє століття підряд трудилися кращі стригалі Реттії – віллу Цимбал перекупив у Гнея Лукулла Костреця, вельможі, що розорився, багато в чому заради цього газону – агітатор осадив коней біля парадного під'їзду.
– Приїхали, ваша світлосте!
Тротуар облямовували кущі самшиту й розмарину. Від квітника, розбитого перед криптопортиком, долинав аромат пізніх фіалок. У супроводі дворецького, вишуканого, як кручені вежі Чуриха, і загадкового анітрохи не менш, Конрад зійшов мармуровими сходами, оминув простий, зі смаком обставлений атріум і рушив круглим коридором, що оперізував віллу. Праворуч коридор обгороджувала колонада. Потрійні пучки тонких гладких колон зі скульптурними капітелями, з яких проростали нервюри підпружних арок і риштовань напівциркульних склепінь перекриття, завжди викликали в барона замилування. Ні, не пишнотою тутешньої архітектури, а власною працьовитістю – розкриття широко відомої «Справи про зодчого Труцидаторе і кривавий шнурок» багато в чому завдячувало годинам, проведеним у скрипторіях Ліги Махінаторів. Нудило від усіх цих пілонів, пілястрів і архівольтів, а «облямівка зубчаста прорізна орнаментальна» викликала внутрішнє здригання.
– Сюди, прошу вас…
Дворецький вказав на вхід до терм, розміщених у прибудові – окремому будинку, увінчаному куполом. Увійти в терми можна було й знадвору, але, напевне, сьогоднішній ранок налаштовував на конспірацію. Хоча про яку конспірацію може йтися на віллі прокуратора, де зайві очі давно заплющилися навіки? Або інакше: про яку конспірацію можна говорити в блискучій Реттії, де будь-яке «апчхи» стає надбанням мас раніше, ніж людина втреться хусткою?
Так і живемо, у єдності протилежностей.
– Пан прокуратор чекає. Ви зволите роздягтися?
Заходити до терм одягненим? Серед голих щиколоток, сідниць, животів і спин бути символом манірності? Ні, Конрад рішуче не бажав виставляти себе на посміховисько. Хто б не зібрався раннього ранку в гостях у Вільгельма Цимбала, бажаючи зануритися в басейн і розімліти у парильні – ці люди знали, що роблять і навіщо. Навіть якщо їм просто спало на думку влаштувати годинку дружніх викриттів.
Жестом відіславши дворецького й відмовившись від допомоги слуг, барон роздягся в тісному аподитерії, загорнувся у махровий рушник і безтрепетно ступив на прийом до начальства.
– Доброго здоров'я попарившись, панове!
– Конні! Який я радий тебе бачити! – господар будинку всіх зустрічав цією улюбленою фразою. Навіть державних злочинців, приведених на допит у кайданах. – Хочеш вина? Мені привезли дивовижний аморетійський трокенберг…
– О ні, Віль, – обер-квізитор відразу прийняв запропонований тон. Уміння тонкими фібрами душі відчути настрій вищої за званням особи та підхопити його – запорука кар'єри. Цинічно? Так, але не занадто. Особливо, якщо в приватних бесідах ти й прокуратор Цимбал давно облишили казенне титулування. – Ти ж знаєш, я зранку не п'ю. Хіба що соснівцевий морс…
– А серце не заженеш?
– На моє серце ще не виріс настільки колючий соснівець. Які наші літа?
Вільгельм Цимбал розреготався у відповідь. Він був однолітком барона, але виглядав набагато старшим. Рано роздобрішав та облисів, обличчям мав зморшкувате, як печене яблуко. Відростив із залишків волосся на потилиці ріденький хвостик і незмінно збирав його в чорну торбинку з шовку, тому нагадував спритну мавпочку. Таких безневинних звірят носять на плечі мандрівні шаржери, пропонуючи бажаючим спільний портрет: «Щоб відтінити цією потворою природну красу замовника!»
І в усій Реттії заледве знайдеться десяток драконів небезпечніших за мавпочку, що очолила Всевидющий Приказ.
– Агов, хто там! Морсу моєму другові!
Келих з морсом виник на столику перед бароном. Матеріалізувався у запітнілому бокалі з блакитнуватим відливом. Зверху плавала зморщена ягідка. Якщо вірити аптекарям, ягоди соснівцю рятували від задишки – і тому жартома рекомендувалися співробітникам Всевидющого Приказу. Барон давно прийняв цей жарт і полюбив морс зі своєрідним смаком. Тим більше, що морс поліпшував апетит.
– Дякую, пане Кольраун.
Бойовий маг трону Просперо Кольраун, що ніжився в басейні з лікувальними грязями, – це він відгукнувся рухом брови на заклик «агов, хто там!» – ще раз ворухнув бровою. Мовляв, немає за що. Свої люди: я вам келих морсу, ви мені кого-небудь заарештуєте. Цей атлет, як і всі послідовники Нихонової школи, більшу частину життя проводив у байдикуванні, уникаючи зайвих рухів. Зате поодинокі спалахи його активності, як правило, супроводилися катаклізмами, стихійними лихами та скороченням чисельності населення.
Присівши за столик і сьорбнувши морсу, барон подумав, що збори в термах нагадують йому інші збори в подібній обстановці. Пригадується, це спричинило знамениту дуель, куди масштабнішу, аніж дурний двобій з корнетиком. Сім років тому Конрад фон Шмуц і прокуратор Цимбал ніжилися в термах Кара-Калли, коли Просперо Кольраун посварився зі своїм другом, капітаном лейб-варти Рудольфом Штернбладом. Зараз капітан лежав на тапчані долілиць, віддавши кволе тіло на поталу масажистові, глухому як пень – щоб був байдужий до стогонів підопічного й не дослухався до бесід знатних осіб.
Той, хто бачив Штернблада під Вернською цитаделлю, міг би підтвердити: капітан так самісінько блаженно охав біля Совиної брами, заколюючи шостого підряд трольха-воротаря.
Антонін Тератолог, коронний друнґарій Департаменту Монаршої Безпеки – у народі, пошепки, «Дамба» – теж був присутній тоді в Кара-Каллі. Великий Сліпий, прозваний так за байдужість до будь-яких справ і занять, крім захисту царственно! особи від зазіхань зловмисників, – цієї миті Антонін байдуже стругав яблуко мініатюрним ножичком і складав скибочки на блюдце, впереміш із родзинками.
Виходив гарний орнамент у стилі «делірій».
Зате лейб-малефактора, старого Серафима Нексуса, не було в лазні під час подій семирічної давнини. Кавалер ордена «Шкідник Божою Милістю» з трояндами та бантами, Серафим дрімав у кріслі, сопучи і прицмокуючи. Напевне, ніч видалася бурхлива, і години без сну далися старому взнаки. Так би подумав кожен, хто не був на корткій нозі з паном лейб-малефактором, а хто був з ним на короткій нозі, той нічого не думав і давно кульгав.
– Доброго здоров'я, бароне! – сидячи на бортику, помахав рукою голий товстун, наймиліший і найпривітніший волхв Месроп Серкіс, голова Тихого Трибуналу, у минулому – некромант, почесний доктор столовертіння.
Лише однієї людини із присутніх барон не знав. Нічим зовні не примітного чоловіка, повністю загорнутого на східний манір у простирадло з червоною облямівкою. Впізнавати його без відповідного розпорядження було б поганим тоном.
Нічим не примітний чоловік із розумінням посміхнувся.
І ледь повернув голову до прокуратора.
– Конні, дозволь відрекомендувати тобі декого з моїх гостей! Його величність, нині й навіки славний Едвард II інкогніто!
Барон вирішив обмежитися вставанням і поклоном – церемонним, але не над міру. Раз інкогніто, значить, інкогніто. Хто він такий, щоб суперечити бажанням короля?
