Kitabı oku: «Шлях меча», sayfa 2
– Добридень! Пам’ятаєш мене? – пролунало за спиною, і я здригнувся й змусив Придатка Чена обернутися.
Харзієць і далі обвивав талію свого кривоногого Придатка, тільки зараз не височіла поруч похмура кутова вежа Аль-Кутуна, і засмучені Звитяжці розходилися хто куди, несучи в душах частку спільного болю й сум’яття.
– Хіба ти вчора не довів до кінця Бесіду? – похмуро поцікавився я, забувши, що весь вечір міркував над загадкою Звитяжця з Харзи. – Тут не місце й не час для Бесід…
– Дозволь назватися, Вищий Дан Ґ’єне, – із несподіваною смиренністю заявив харзієць, клацаючи кріпленням руків’я й спокійно випрямляючись у руці Придатка. – Я – Маскін Сьомий на прізвисько Пояс Пустелі, з Вищих Звитяжців Харзи.
«То й що?» – ледь було не запитав я.
На щастя, мій вірний Заррахід, який не знав про мою вчорашню Бесіду з харзійцем, повернув коня нашої розмови на стежку ввічливості.
– Ви робите нам велику честь, Вищий Харзи Маскін Сьомий, – ненав’язливо втрутився есток, шанобливо й водночас доволі незалежно кланяючись. – Дозвольте мені, Малому Звитяжцеві зі свити Мейланьського роду Дан, представити вам Вищого Дан Ґ’єна, відомого в Кабірі як Мейланьський Єдиноріг…
І Заррахід замовк на півслові, вдатно змусивши харзійця або перервати виниклу паузу або відійти.
Пояс Пустелі, який знову оповився довкруж Придатка, уважно вивчав Заррахіда – його стрункий клинок, складну ґарду з кручених смуг, дерев’яне й обтягнуте шкірою з насічками руків’я, великий набалдашник-яблуко…
– Якщо такі Малі зі свити роду Дан, – задумливо прошелестів він, – то які ж Вищі? Утім, я вже трохи знаю – які… Я запрошений сьогодні в дім фарр-ла-Кабір, о достойний Малий, чийого імені я не знаю і чия форма ні про що мені не промовляє, крім як про вроджену гідність… Передай Вищому Дан Ґ’єну, щоб він у гостях менше розповідав і більше слухав, бо той, хто не мовить, а мовець не знає. Прощавай. Ага, і передай також своєму панові, що ми ще зустрінемося, і не лише на Посвяті…
І ми з Заррахідом залишилися на спорожнілій вулиці самі.
– Куди тепер, Вищий? – запитав Заррахід, немов ми лише на хвилину, і через зовсім дріб’язкову причину, перервали нашу поїздку.
– Назад, – сказав я. – Додому.
– Абсолютно правильно, – завважив есток, рушаючи до залишених коней (причому й справді залишених, бо мерзотник кончар уже кудись утік!). – Вам слід перевдягтися перед Посвятою.
– Ото ж бой воно, – похмуро брязнув я. – Перевдягтися… Це саме те, що необхідно мені в першу чергу.
Розділ 2
1
…Виблиски від смолоскипів послужливо металися по стінах коридору, немов розчищали дорогу низці наших тіней поміж ліпними прикрасами під стелею, що починалися приблизно на довжину мого клинка вище від голови Придатка Чена.
Алебастр барельєфів – подоба зображень давніх часів, мало не періоду Диких Лез: моторошна мішанина сплетених Звитяжців (здебільше списових та інших древкових родів) і рук та ніг безлічі Придатків – причому ці руки й ноги часто були найдивовижнішої форми, з безглуздими наростами на передпліччях і гомілках; деякі деталі обривалися, не встигнувши й початися, і це схиляло до розмислів про зламаних Звитяжців і зіпсованих Придатків.
«Здається, я божеволію», – роздратовано подумав я.
Наші тіні байдуже перетікали крізь усі нерівності ліпнини й, схоже, ні про що особливо не замислювались. Я звернув увагу на те, що моя власна тінь без видимого розмежування переходить у тінь Придатка Чена, через що ми ставали схожі на неприємну подвійну істоту з його, Ченовим, тілом і мною як хвостом і руків’ям, що стримить із черева цього чудовиська.
Я суворо заборонив собі думати про що-небудь подібне – і перестав. Оце йду собі, у гості йду… все гаразд… Гаразд усе, грім мене побий!.. що може бути краще…
Смолоскипники звернули за ріг, і ми звернули за ними. Якусь мить я йшов у майже суцільній темряві, і це подіяло заспокійливо. Щоправда, за цей час серповидний Махайра Кресс, який ішов поперед мене, відстав – певно, бажаючи поговорити з кимось із знайомих – і я мимоволі опинився на чолі процесії запізнілих гостей.
І тут мене зацікавили наші провідники – Малі Звитяжці дому Абу-Салім (Фархадові, певно!), і навіть спершу не вони, а їхні Придатки, що несли смолоскипи. Найвищий зі смолоскипників заледве діставав головою до грудей Придатка Чена, але, змащені олією, їхні оголені торси лисніли, демонструючи незлецький рельєф м’язів, а коротенькі ніжки в неймовірно широких шароварах дріботіли напрочуд прудко.
Тепер зрозуміло, чому смолоскипи горіли так низько, а наші тіні витягалися аж до стелі. Як же я раніше не зметикував?!
За намотаними мало не в дюжину шарів поясами, ближче до випнутих черев Придатків, виявилися не менш своєрідні Звитяжці – без сумніву, брати, оскільки на одного Придатка-недомірка припадало по два-три однакові Звитяжці. Кожен Малий не перевищував повної довжини мого руків’я, – тобто, був коротший навіть від будь-кого з нечисленного клану Стилетів Кансасі, – і скидався на двійко молодих місяців, накладених один на одного ріжками навперехрест.
Навіть на відстані у цих Звитяжців, попри на їхній статус Малих, відчувалась тверда і незалежна вдача.
Певно, захопившись розгляданням, я непомітно для себе притримав Придатка Чена, сповільнивши його крок, бо Махайра Кресс, що опинився позаду, ледь не уткнувся верхів’ям у спину мого Придатка.
– Цікаво, Єдинороже? – зазсміявся він, ухиляючись від повторного зіткнення. – Так, справді цікаво… Я, коли в заміський дім Абу-Саліма вперше потрапив, ледь від цікавості навиворіт не вигнувся! Є на що подивитися!..
– Хто це, Жнецю? – перебив його я.
Повне ім’я Махайри було Махайра Кресс Паллантид на прізвисько Бронзовий Жнець із Вищих лівої галузі Омели Кименської. Але на церемонію Посвяти, як я зрозумів, у дім Абу-Салімів запрошували взагалі тільки Вищих, та й моє родове ім’я було не коротке, отож цілком пристойно було опустити дзвінкі титули, обмежившись прізвиськами. Тим паче, що з веселим Махайрою у мене склалися дружні стосунки мало не від дня мого переїзду в Кабір.
Махайра пересунувся ближче до мене.
– Фархадові улюбленці, – довірчо повідомив він упівголоса. – Гвардія старого іль-Рахша. Малі сокирки-близнюки цзиу-юаньян-юе.
Я мало не заплутався в ногах Придатка Чена.
– Хто-хто?
– А хіба це не твої земляки? – у свою чергу здивувався Махайра Жнець. – Я завжди вважав, що лише у вас у Мейлані та ще в передгір’ях Хакасу такі імена дають!..
Я заперечно похитав китицею. Хоча, може, й земляки – хіба я зобов’язаний усіх знати?!
– Цзиу-юаньян-юе, – із задоволенням повторив Махайра. – Мені Шешез якось переклав, уже не пригадую, з якої мови – це чи то «північ-південь», чи «захід-схід», чи взагалі «туди-сюди рогами назовні» …
– Ага, – глибокодумно кивнув я, так і не збагнувши, чи Жнець каже серйозно, чи, як завше, кепкує. – А чому я їх ні в місті, ні на турнірах не зустрічав? Чи вони Придатків своїх соромляться?
– Навряд, – знову усміхнувся Махайра. – Вони не з соромливих. Між іншим, у твого брамника Цзи аж два Придатки, і в кожного мармиза ширша від Ґвеніля, якщо його впоперек брати… Хіба ж Цзи їх соромиться, з двору твого не виходячи? У кожного свої причини, Єдинороже, і нема чого у хворе місце рогом шпиґати.
Ці слова неприємно зачепили мене. А я ж бо, дурень дволезий, наївно гадав, що про дивацтва Третього Вуса Дракона ніхто не знає. Хіба лише я та есток Заррахід, не рахуючи Малих мого дому… Тупієш, Єдинороже, на очах! Забув, що в Кабірі білостінному всім усе про всіх відомо? Забув… ось, бач, і нагадали!
Смолоскипники різко розступилися, потонувши в стінних нішах коридору, і ми з розгону влетіли у двері, які розчинилися перед нами… влетіли і мимоволі завмерли на порозі.
Восьмикутна зала з банеподібною стелею, покритою тьмяним від часу розписом, була повна Звитяжців. Стрункі Наґінати – алебарди шляхетних родин Рюґоку й Каторі – прихильно розмовляли з упливовими подвійними сокирами Лаброс і їхнім супутником, тихим клевцем-двозубцем Ґе – побічним нащадком усім відомого списа Со і древкового серпа Вейської галузі Гоубан; трохи віддалік списові родини Енкос і Сарісса обступили свого далекого родича (такого далекого, що вже майже й не родича!) Місячного велетня Кван-до – напозір повільний Кван був удвічі вищий за середнього Придатка і важчий від кожного зі Звитяжців Кабіра… На сходах, що вели до підвищення для церемоній, круж витонченої Велетської Карабелли увивалися одразу троє шанувальників: короткий упертюх Ґладіус Петроній і двійко заморських гостей – Чорний Н’Ґусу та Хепеш-но-Кем, обидва дворучні, обидва з однобічним заточенням, тільки шабельний вигин хитрого Н’Ґусу мав розширення-елмань наприкінці, а бронзовий Хепеш формою скидався на ятагани фарр-ла-Кабір, але з неприродно довгим руків’ям. І далі – Киличі, Талвари, як завжди гучні Еспадони, рідкісні в Кабірі ножі-двійнята Тао, Шамшери, Ярі…
Мить збентеження минула – і ось я вже кланяюся з Наґінатою Каторі, махаю правою китицею недосяжному еспадонові Ґвенілю, клевець Ґе про щось запитує, я щось відповідаю, мимохідь грайливо торкнувшись спаленілої Карабелли, а Ґладіус пояснює обуреному Н’Ґусові, що на Єдинорога ображатися нерозумно, і я підтверджую: так, нерозумно… і мало не впритул стикаюся з моїм новим знайомцем Маскіном Сьомим із Харзи, аматором несподіваних Бесід і двозначних завваг. Мені добре, я веселий і спокійний, і турботи мої понуро стоять на порозі, побоюючись зайти…
– Його високість ятаган Фархад іль-Рахш фарр-ла-Кабір!
Малі сокирки-близнюки з жахливим іменем, яке я вже встиг забути, вишикували своїх коротунів-придатків по краях церемоніального помосту, розійшлася килимова завіса – і ми побачили сивобородого Придатка в білій пуховій чалмі й халаті кольору індиго з вигаптуваними на плечах золотими трояндами. На темних зморшкуватих Придаткових руках лежав найдавніший ятаган роду Абу-Салімів та й усієї династії фарр-ла-Кабір – їхня високість Фархад іль-Рахш, простий важкий клинок без срібних насічок, самоцвітів чи триколірних китиць.
Фархадів одяг допасовувався якнайкраще: дерев’яні піхви з мореної магнолії, покриті чорним лаком і перехоплені п’ятьма бронзовими скобами-накладками. Лише тепер я збагнув, наскільки іль-Рахш виділяється на нашому розкішному роззолоченому тлі. Було в його простоті щось упевнено непомітне, мовби знав ятаган Фархад якусь істину, невідому нам, і цієї миті я готовий був повірити, що іль-Рахш і справді прийшов до нас із легенд, а не із сусідньої з помостом кімнати…
На підвищення занесли колиску, пов’язану синіми стрічками із золотим гаптуванням – кольорами дому фарр-ла-Кабір. Навколо спішно порозставляли крилаті кадила з жовтого металу у формі казкових чудовиськ, із пащі яких вився сивий димок, а в очницях криваво мерехтіли рубіни. У куріннях, мабуть, були таємні домішки, бо немовля-Придаток, яке доти вовтузилося й пищало в колисці, раптом заспокоїлося й замовкло.
В голові колиски встановили високу палісандрову підставку, потемнілу від часу, як руки Фархадового Придатка – лише час у дерева й плоті був різний – і Придаток став за підставкою, обличчям до гостей, а тоді високо підніс над головою суворий ятаган на ім’я Фархад іль-Рахш із роду Абу-Салімів.
Розпочався давній обряд Посвяти, і я вилетів із піхов і схрестився з Махайрою Крессом, який опинився поруч, і всі Звитяжці в цій залі зробили те ж; ми сповнили повітря свистом і дзвоном нашої Бесіди, доки ятаган Фархад повільно опускався на підставку з палісандри, де йому призначено буде пролежати не менше вісімнадцяти років – доки дитина не стане підлітком, а відтак чоловіком. Здатним підняти Фархада з його ложа.
– Вітаю вас, Вищі Звитяжці емірату! Дочекайтеся мене!..
Це були єдині слова, вимовлені іль-Рахшем за всю церемонію.
Я чув мигцем, бо, підпірнувши під загаяного Кресса, швидко намітив на його Придаткові дві точки враження – праве коліно і ямочку між ключицями – після чого вдався до глухого захисту. Цього разу я осмикнувся навіть раніше, ніж варто було б, але в мене дотепер стояла перед очима сцена ранішнього жаху, та й Махайра чудово знав, що на турнірних швидкостях він мені не суперник. Зате захищатися від увігнутого Кресса, не вдаючись до випереджальних випадів, було нелегко й доволі цікаво, особливо з огляду на Наґінату Каторі, яка крутилася поруч – отож мені доводилося заодно відслідковувати її ратище, яке проносилося мимо.
У звичному гаморі мені причувся сторонній звук, і лише зупинившись, я зміркував, у чому річ.
Плакала дитина.
І засміялися всі Придатки, перезираючись і усміхаючись один одному; і засміялися Звитяжці.
А на родинній підставці непорушно лежав Фархад іль-Рахш, ятаган фарр-ла-Кабір.
Церемонія Посвяти завершилася.
Я з деяким жалем опустився назад у піхви й раптом піймав на собі чийсь уважний погляд.
У кутку помосту на поясі міцного приосадкуватого Придатка в нарочито короткій вовняній джуббі погойдувався Дитячий Учитель роду Абу-Салімів. Формою і виглядом Учитель нічим не відрізнявся від ятаганів, але був значно легший і менший, із більш дзьобоподібним руків’ям для кращого упору мізинця. Сам старий Фархад і за десять-п’ятнадцять років буде занадто важкий для дитячої руки – тому, коли юний Придаток уперше стане на ноги, у його долоню ляже родинний Дитячий Учитель, щоб супроводжувати дитину до повноліття.
Щоб учити. І, передавши через належний строк підготовленого Придатка Фархадові, очікувати наступного.
Іноді Звитяжці ще від народження готувалися стати дитячими вчителями. Але здебільшого ставали ними вже досвідчені, старенькі клинки, розміри й вага яких дозволяли їм працювати з незрілими Придатками, заміняючи більших Звитяжців, які очікували свого часу.
Деякі родини – наприклад, Синганські полум’яні Криси або родичі того ж Чорного Н’Ґусу, криві й одночасно дволезі Панга – за спільності форми мали родичів геть різної ваги й довжини. Це було зручно, бо дозволяло використовувати підлітків-Придатків протягом усього періоду навчання, допускаючи їх навіть до окремих Бесід усередині родини.
Утім, учителі в Кабірі, як і в Мейлані, рідко вступали у випадкові Бесіди, задовольняючись закритими зустрічами з колегами. Мені кілька разів доводилося бути присутнім на цих зустрічах як глядачеві – єдиному глядачеві, допущеному з поваги до славних моїх предків, – і я був уражений навіть не стільки майстерністю Дитячих Учителів, як їхньою унікальною здатністю вчасно осмикнути руку невмілого Придатка або в останню мить змінити напрям помилкового удару.
Майстерністю мене здивувати було важко, зате акуратність Дитячих Учителів – або Кола Опікунів, як вони самі себе називали, – була понад усяку похвалу. То ж ні в кого й у думках не виникало поставитися до Дитячих Учителів без належної поваги. Вони вміли вчити, і цим усе сказано.
Крім того, більшість великих Звитяжців час від часу мали потребу в їхніх послугах. Придатки, на жаль, недовговічні…
Я чемно поклонився Дитячому Вчителеві роду Абу-Салімів і вже було зібрався покинути залу – але раптово виявив за шкіряним поясом Придатка на помості, поруч із цікавим Учителем, ще одного Звитяжця.
Цього я знав чудово. Та й хто у Кабірі його не знав?! Це був Дзютте Уламок, придворний блазель роду Абу-Салімів, з якого сміялися всі Звитяжці Кабіра – сміялися часто й із задоволенням, на що було безліч причин.
По-перше, Уламок був тупий. У буквальному значенні цього слова. Його товстий чотиригранний клинок узагалі не мав заточки і, ледве звужуючись до кінця, найдужче нагадував обструганий ціпок. Нехай навіть і залізний ціпок, завдовжки майже як передпліччя дорослого Придатка…
По-друге, ґарда Дзютте Уламка скидалася на останню пелюстку не до кінця обірваної квітки. Вона безпутно простягалася вздовж ні на що не здатного клинка й, не дійшовши до середини, відгиналася назовні, як вухо блазенського ковпака – я бачив такий ковпак на одному Придатку, ще в Мейлані.
І по-третє, наш чудовий Уламок був мудрецем. Принаймні вважав себе мудрецем, про що голосно заявляв на кожному перехресті. Звитяжцям Кабіра це було дивно, а тому смішно.
Дуже смішно. Тупий мудрець.
Ха-ха.
А чому це в блазня роду Абу-Салімів і в Дитячого Вчителя тієї ж родини один Придаток на двох? Адже вони не брати, як ножі-двійнята – Тао чи сокирки із гвардії іль-Рахша? Хоча, може, Придаток і раніше був один, просто вони його в місто по черзі виводили, то я й не завважив…
Чи це новий Уламків жарт: блазень і Вчитель – брати?
Можна починати сміятися?..
…Звитяжці покинули залу Посвяти, розходячись по дому в пошуках кімнат, спеціально відведених для відпочинку й розваг, а Дитячий Учитель і придворний блазень родини Абу-Салімів і далі дивилися на мене з церемоніального помосту. Погляд їх був неприємно суворий і оцінливий; вони все дивилися, доки я не розлютився й не повів Придатка Чена через усю залу до помосту – і тоді їхній спільний Придаток швидко зник у проймі бічних дверей. Немов його Звитяжці хотіли дивитися – але не розмовляти.
Я подумав, презирливо клацнув ґардою об метал устя піхов, і теж рушив до виходу.
2
…Кімната, у якій я вже встиг пробути доволі довго, звалася алоу-хона – кімната вогню. Це було просторе приміщення на першому поверсі, вікна якого виходили в сутінковий сад, що тихо шелестів під дотиками легкого вітру; у західній стіні алоу-хона був камін із ліпними фігурами дивовижних птахів із боків, на кшталт мого домашнього.
У каміні ліниво жевріли вуглини саксаулу й запашного алое, і земляна підлога була вистелена, згідно з традицією, звіриними шкірами.
– Сперечайся чи ні, а все ж ти не маєш рації, Єдинороже, – не дуже напираючи, завважив Ґвеніль, розлігшись упоперек шкіри плямистого барса з Білих гір Сафед-Кух і поблимуючи відблисками вогню.
Поруч із ним лежав Махайра Кресс, який майже не брав участі в розмові. Крім нас трьох, більше нікого в алоу-хона не було.
– Чому це я не маю рації? – відгукнувся я з кутка, де стояв, до половини увійшовши клинком у спеціальний отвір підставки для гостей, зсередини оббитої повстю.
– Тому, – коротко відгукнувся гігант-еспадон зі свого ложа. Тоді подумав і додав: – Якщо у твоєму роду воліють обходитися без Посвяти, це не привід, щоб і решта від неї відмовилися.
– Я й не наполягав, – почав було я, але Ґвен перебив мене.
– Послухай, Єдинороже, а тобі ж сподобалося на Посвяті в Абу-Салімів! Не бреши, я ж бачу, що сподобалося!..
– Так, сподобалося, – пробурмотів я й відчув, що червонію відбитим світлом вогнища. – І що з того? Я тут побряжчав із вами, душею відпочив і додому пішов – до турніру готуватися – а старому Фархадові лежати без діла стільки років і чекати… Доки ще посвячений Придаток виросте, доки його Дитячий Учитель вивчить, як слід…
– А чому це Мейланьські Дани без Посвяти обходяться? – раптом зацікавився доти мовчазний Махайра. – Хіба ви перших-ліпших Придатків берете, аби дорослі? Один старий став – іншого знайшли?
– Скривдити хочеш, Женцю? – в’яло поцікавився я для годиться, оскільки чудово знав, що Махайра і на гадці не мав мене скривдити.
– Та ні, звісно, Єдинороже?! Просто цікаво… та й не схожий твій Чен на ненавченого! І минулий – як його, не пам’ятаю вже – теж несхожий був…
– Навчають вони Придатків, – утомившись мовчати й слухати інших, знову вліз у розмову Ґвеніль. – І не гірше, ніж усі.
«Ото спасибі, здорованю… ото вже від кого не очікував!»
– Лише легкі вони, – продовжив між тим еспадон, – оці Дан Ґ’єни! Ти бач, Женцю – ні вигляду, ні солідності! Від мене разів у п’ять легші, та й від тебе удвічі… Ми, Лоулезькі еспадони, довго чекаємо, доки Придаток у повну силу ввійде, тому й рубаємо хоч волосину на воді, хоч ляльку турнірну навпіл…
Я чітко побачив Придатка, розрубаного від ключиці до паху, здригнувся й пильно вдивився у Ґвеніля. Нісенітниця, цього просто не може бути!..
Захопившись, еспадон не звернув на мене ані найменшої уваги.
– А Дан Ґ’єни у своєму курному Мейлані Придатка з раннього дитинства самі в роботу беруть! Адже такого, як наш Єдиноріг, і дитя в руці втримає. Ото й виходить, що їм і без Посвяти можна! Самі вчать, самі й користуються…
«Дитя, звісно, втримає», – про себе подумав я й згадав Придатка Чена у шестирічному віці, його батька Придатка Янґа в тому ж віці, їхнього предка Придатка Лю Анкора, якого я перевіз до Кабіра… Згадав і ті турботи, яких вартувало мені їхнє навчання. Доки вони мене правильно тримати навчилися, не випускаючи з рук і не спотикаючись!.. я ж не канат для того, хто падає, у мене щосили чіплятися не можна, у Дан Ґ’єнів упор на три пальці…
– А-а-а, – розслаблено мовив Махайра.
– Що «а-а-а»?! – озлився я. – Ми зі своїми майбутніми Придатками із самого, вважай, початку панькаємося, чистіше від Дитячих Учителів, а не чекаємо, як ти із Ґвенілем, коли нам уже навченого приведуть! Ось тому…
Договорити мені не дали. Скрипнули двері, і важкий Придаток вніс в алоу-хона Шешеза Абу-Саліма. Їхня величність роззирнулися, вибрали найдальшу від входу стіну і там зависли одразу на двох гаках. На двох – це для граційності висіння, слід розуміти.
Ще раз пройшлися по скуйовдженому хутру бордові чоботи з шагреневої шкіри із модними китицями на халявах – і двері зачинилися за Придатком Абу-Саліма.
Шешез покрутився, влаштовуючись похиліше, і з цікавістю глянув на нас.
– Чому замовкли, гордість Кабіра? – весело мовив Шешез зі стіни, і мені здалося, що веселість ятагана нещира. – Знову сперечаєтесь? Я до вас порадитися прийшов, а ви все щось ділите…
– Радитись як правитель фарр-ла-Кабір, чи радитись як мій одвічний суперник у рубці, ятагане Шешезе?
Ні, Ґвеніль узагалі не вмів дотримувати жодних пристойностей! Йому добре, він у Кабірі в гостях, а не у васальній залежності… щоправда, залежність моя радше на словах, а Ґвен сидить у столиці років на сорок довше від мене, і домом своїм давно обзавівся, і родину теж завести хотів, але відмовили йому, грубіянові дворучному…
– І так, і так, – спохмурнівши, відповів ятаган.
– А в якій важливій справі порада потрібна? – Махайра злегка ворухнувся й кінцем клинка заспокійливо торкнув Ґвеніля за масивну хрестовину.
– Турнір хочу скасувати.
– Що? – хором скрикнули ми втрьох. – Чому?!
– Боюся, – обірвав нас Шешез.
Його зізнання пролунало сухо й вагомо, змусивши повірити в неможливе: ятаган фарр-ла-Кабір, небіж Фархада іль-Рахша, чогось боїться!
– Знаєте, певно, що вночі на вулиці Сом-Рукха сталося? Мені зранку доповіли; але чутки – вони швидші від моїх гінців…
– Знаємо, – пробурчав Ґвеніль.
– Чули, – відгукнувся Махайра.
– Хто це був? – замість відповіді, запитав я, не уточнюючи, кого маю на увазі: вбитого чи вбивцю.
– Шамшер Бурхан ан-Імр, із шабель кварталу Патайя. А вбивця… загалом, підозрюються…
Він усе не міг доказати, і коли нарешті зважився, мав такий, немов сам собі дивувався.
– Підозрюються Тьмяні.
Це було однаково, що сказати: «Підозрюється нічний вітер.» Або: «Підозрюється примара Травневого Ножа». Або ще щось у цьому ж дусі…
Із Ґвенілевої пози було зрозуміло, як ставиться прямолінійний еспадон до такої, м’яко кажучи, дивної заяви. А Махайра раптом пожвавішав і з цікавістю чекав продовження.
А я розумів, що не даремно Шешез учора приходив до мене в гості, і не даремно зараз він перестав ламати комедію й заговорив усерйоз.
Порослий лісом Лоулез – батьківщину Ґвеніля і його братів, – де на поодиноких пагорбах височіють похмурі замки з п’ятьма сторожовими вежами, або олійні гаї Кімени, де жили родичі Махайри – у Мейлані вже встигли забути; забути й знову згадати те, про що Лоулез і Кімена лише зараз починали дізнаватися. Та й сам Кабір був ближче до Мейланя – я мав на увазі близькість радше духовну, ніж банальну кількість верблюжих перегонів – і тому Шешез зумів зважитись, а я зумів задуматися над його словами…
– Що ти знаєш про Тьмяних, Вищий Мейланя Дан Ґ’єне? – одразу запитав Шешез, завваживши мій стан. І вже іншим тоном: – Розкажи, Єдинороже… будь ласка.
І я заговорив.
– Ніхто достеменно не знає, як народжується Тьмяний клинок, або як народжений Звитяжцем стає Тьмяним. Дехто каже, що коли ламається й гине Звитяжець, його перековують у таємних кузнях і гартують у крові дикого звіра, домашнього звіра й у крові Придатка, який не досяг повноліття. І тоді відроджується Звитяжець, але дикою стає вдача його, а клинок – тьмяний і гарячий. А ще кажуть, що Звитяжець, який спожив Придаткової плоті – свідомо чи з недомислу – тьмяніє протягом півроку, але якщо візьме він участь у п’яти чесних Бесідах і двох турнірах із сильнішими від себе, то знову заблищить і відвикне від смаку забороненого. Різне кажуть і про різне мовчать… Чув я, що навіть новонароджений Звитяжець іще під час загартування потьмяніти може, якщо в суміш глини, річкового піску й вугільного пилу підмішати попіл від спаленого Придатка, який, до того ж, умер не своєю смертю…
Я зупинився і якийсь час мовчав, дивлячись у вогонь. Поодинокі язички полум’я вистрілювали вгору гарячими жадібними клинками…
– Нічого я не знаю про Тьмяних, – глухо пробряжчав я. – Нічого. Я ж із Мейланя зовсім молодий поїхав… а молоді – вони старих-дурних слухати не люблять. Так і я – слухався, а не слухав.
– Як це нічого?! – обурився Махайра. – А це?..
Від хвилювання він став трохи недорікуватий.
– Єдиноріг має рацію, – відгукнувся зі стіни Шешез. – Це не знання. У це можна лише вірити. Або не вірити.
Ґвеніль злегка ворухнувся, зрізавши жмут хутра з барсової шкіри, на якій лежав, і знову завмер.
– Не вірю, – холодно проказав він. – Дурниці! Тьмяні, теплі… Жоден Звитяжець не буде навмисне псувати Придатків! Не чув про таке й зараз теж не хочу слухати!..
– Але ж псували, – коротко брязнув Шешез Абу-Салім. – У Хаффі псували, і в Дурбані псували… І в Кабірі. То ж бо – вірю.
– А я не знаю, – чесно сказав Махайра. – Не знаю, і все тут. А ти, Єдинороже?
– Я не вірю, – відповів я і, після довгої паузи, закінчив. – Я певен.
