Kitabı oku: «Машина часу», sayfa 8

IV. БІЛЯ БОРТУ ШХУНИ

Того ж вечора, по заході сонця, ми побачили землю, і шхуна кинула якір. Монтгомері сказав, що це і є мета його подорожі. Берег був занадто далеко, щоб можна було детально його розгледіти. Все, що я бачив, – це синювата вузька цятка на невиразному тлі сіро-блакитного моря. Звідти здіймалася в небо майже прямовисна смужечка диму.

Капітана не було на палубі, коли побачили землю. Зігнавши на мені всю лють, він зійшов донизу і, як я дізнався, заснув на підлозі своєї каюти. Його помічник узяв на себе команду. Це був той самий понурий мовчун, якого ми бачили біля стерна. Здавалося, що він також відчував до Монт-гомері неприязнь. Обідали ми втрьох, і час минав у похмурій мовчанці: помічник не звертав на нас анінайменшої уваги. Я кілька разів марно пробував вступити з ним у розмову. Мене вразило й те, що ця людина ставиться до Монтгомері та його тварин з якоюсь дивною ворожнечею. Монтгомері ж – я вважав – старанно приховує справжні наміри, з якими везе своїх тварин. Проте хоч моя цікавість дедалі зростала, я вже його не розпитував.

Допізна ми розмовляли з ним на палубі. На небі висіялись зорі. Нічну тишу порушувало тільки шарудіння тварин та переривисті звуки на носі судна, де горіло жовтаве світло. Припавши до палуби, зі своєї клітки за нами сторожко чатувала сяючими очима пума. Пси, здавалося, поснули. Монт-гомері витяг сигари.

З сумом згадував він Лондон, розпитував мене про зміни, що сталися там. Він говорив як людина, що любила те далеке життя, а тоді несподівано втратила його назавжди. Я намагався підтримувати цю розмову. Дивацтво співбесідника мимоволі спадало мені на думку, коли, розмовляючи з ним, я дивився на його виснажене, бліде обличчя, освітлене лїхта-рем, що висів позад мене. Потім я обернувся і кинув погляд на темний океан, що десь у невідомості ховав той маленький острів.

Цей чоловік, здавалося мені, явився з безмежжя тільки для того, щоб урятувати мене. Завтра він покине шхуну і назавжди зникне з мого життя. Навіть якби ми познайомилися за звичайних обставин, то й тоді зустріч із ним, безперечно, не могла б не вразити мене. А тут іще така дивна обставина, що цей освічений чоловік живе на маленькому, нікому не відомому острівці, та ще й везе туди такий незвичний багаж. Мимохіть повторював я капітанове запитання: навіщо потрібні йому ці тварини? І чому він не признався, коли я вперше завів про це мову? А його служник – у ньому було щось надзвичайно дивне. Всі ті обставини таємничим серпанком оповивали цю людину, пожвавлюючи мою уяву і спонукаючи до роздумів.

Десь опівночі наша розмова про Лондон урвалася. Ми стояли мовчки, спершись на борт, і дивилися на спокійний океан, в якому відбивалися зорі. Кожен думав про своє. Нічна пора схиляла до розчуленості, і я почав дякувати Монтго-мері.

– Коли говорити щиро, – мовив я перегодом, – то ви врятували мені життя.

– Це випадковість, – відказав він, – просто випадковість.

– І все-таки я вам вдячний.

– Нема за що дякувати. Ви потребували допомоги, а в мене була можливість подати її. Я зробив вам ін’єкцію і потім годував вас – так, як робив би, здибавши рідкісний зразок якоїсь тварини. Я нудився, бо не знав, чим себе зайняти. Запевняю вас, якби я тоді був у поганому гуморі або якби ваше обличчя чомусь мені не сподобалось, то, далебі, не знаю, що сталося б із вами…

Така відповідь трохи ошелешила мене.

– Але ж бо… – почав я знову.

– Це звичайнісінька випадковість, кажу вам, – перебив він мене. – Така ж випадковість, як і все в людському житті. Тільки дурень не здатний цього збагнути. Чого б ото сидіти мені тут вигнанцем цивілізації, замість того щоб жити щасливо та втішатися усіма вигодами лондонського життя? Та лише тому, що одинадцять років тому однієї туманної ночі я на деякий час з’їхав з глузду!

Він урвав мову.

– Ну й що? – спитав я.

– І все.

Запала мовчанка. Тоді він нараз засміявся.

– У цьому зоряному світлі є щось таке, від чого починаєш багато базікати. Хай я й осел, але все ж я хочу вам розповісти.

– Будьте певні, що на мене можна покластися… Я вмію тримати язика за зубами.

Він уже був намірився розповідати, та раптом, завагавшись, заперечливо похитав головою.

– А втім, – сказав я, – можете й не розповідати, я не з цікавих. Зрештою, власні таємниці найкраще берегти в собі. Та й довірившись мені, що б ви виграли? Хіба на душі стало б легше, – це якщо я не розбазікаю. А якби я не стримався… Що було б тоді?

Він нерішуче щось пробурмотів. Йому, видно, було якось незручно, що отак раптом розчулився; мені ж зі свого боку зовсім не кортіло дізнатися, що саме змусило молодого медика покинути Лондон. На це вистачало мені власної уяви. Я стенув плечима й відвернувся. Чиясь мовчазна постать, схилившись на борт, дивилася на відбиті у воді зорі. Це був служник Монтгомері. Він почув, як я ворухнувся, і хутко зиркнув на мене через плече, а потім знову втупився очима в море.

Ця, сказати б, дрібниця несподівано приголомшила мене. Довкола було темно, тільки біля стерна блимав ліхтар. На коротку мить обличчя цього створіння вигулькнуло з темряви на світло, але я встиг помітити, що його очі світилися блідо-зеленим вогнем.

Тоді я ще не знав, що людські очі можуть мати бодай червонуватий відблиск. Тому все це видалося мені чимось надприродним. Чорна постать із фосфоричними зіницями пронизала всі мої помисли й почуття, і раптом переді мною на якусь хвилину знову ожили забуті жахи дитячих марень. Зникло все це так само швидко, як і з’явилось. Я знову побачив перед собою незграбну людську постать, в якій уже не було нічого незвичного, вона схилилась собі над бортом і дивилася на зорі, що віддзеркалювались у воді. Монтго-мері звернувся до мене:

– Я хотів би зійти вниз, – сказав він, – якщо ви надихалися свіжим повітрям.

Я щось буркнув йому у відповідь. Ми спустилися вниз і розпрощалися біля дверей моєї каюти.

Цілу ніч мені верзлося казна-що. Щербатий місяць зійшов пізно. Його таємниче бліде проміння навскіс падало до мене в каюту, і від койки лягала на стіну якась химерна тінь. Тоді нагорі попрокидалася хорти, почали гарчати й гавкати, так що я ледве міг склепити очі. Заснути ж мені пощастило тільки перед світанком.

V. ЛЮДИНА, ЯКІЙ НЕМА КУДИ ПОДІТИСЯ

Рано-вранці – це був другий день після видужання і, здається, четвертий, відколи мене підібрали, – я прокинувся зі своїх тривожних снів, сповнених стрілянини і реву юрби. Згори чути було чиїсь захриплі крики. Я протер очі й лежав, прислухаючись до галасу, лише поволі усвідомлюючи, де це я. Тоді почулося чалапання босих ніг, гуркіт, ніби кидали щось важке, скрип і дзвін ланцюгів. До мене долинув плескіт води. Враз судно круто повернуло, і жовто-зелена пінява хвиля хлюпнула в маленьке кругле віконце каюти; стікаючи, вода ринула геть. Я швидко одягнувсь і метнувся на палубу.

Підіймаючись трапом, я побачив на тлі багряного неба – сáме сходило сонце – широку спину капітана і його руде волосся. По мотузці, пропущеній через блок на головній щоглі, капітан спускав пуму. Видно було, що сердешна звірина смертельно перелякана і вся зіщулилась у своїй маленькій клітці.

– За борт їх! – горлав капітан. – Геть їх за борт! Зараз я очищу своє судно від цієї погані!

Він заступав мені дорогу і, щоб вийти на палубу, я змушений був торкнути його за плече. Він відсахнувся і ступив крок назад, щоб розгледіти, хто це такий. З першого погляду було видно, що він і досі п’яний.

– Га? Хто це? – тупо дивлячись на мене, гукнув він, а тоді проблиск свідомості майнув у нього в очах. – А, та це ж містер… містер…

– Прендік, – підказав я.

– Який там у дідька Прендік! – гаркнув він. – Ваше ім’я Заткнипельку. Містер Заткнипельку!

Певно, що нічого було відповідати цій тварюці. Але те, що він далі збирався робити, – то вже й зовсім я не міг передбачити. Він простяг руку до трапа, біля якого стояв Монтгомері, розмовляючи із плечистою сивою людиною в брудній синій фланелевій одежі: людина ця, мабуть, щойно ступила на борт.

– От-тюди, – заревів капітан, – от-тюди, проклятий містере Заткнипельку!

Монтгомері і той прибулець на ці слова обернулися.

– Чого ви хочете? – запитав я.

– Забирайся геть, проклятий містере Заткнипельку, ось чого я хочу! Геть під три вітри, й хутко мені! Ми прибираємо наше судно, очищаємо наше нещасне судно! Ану – за борт!

Зовсім отетерівши, я дивився на нього, через якусь мить мені спало на думку, що це якраз те, що мені потрібно. Перспектива подорожувати далі в товаристві цього лайливого дурня, бувши єдиним пасажиром на судні, – аж ніяк не приваблювала мене. Я обернувся до Монтгомері.

– Ми не можемо вас узяти, – коротко заявив широкоплечий.

– Не можете мене взяти! – вражено промовив я. Справді, я ще ніколи не бачив такого впертого й рішучого обличчя, як у цього прибульця.

– Вислухайте мене, – сказав я, обертаючись назад до капітана.

– За борт! – ревнув той. – Це судно не для тварин та людожерів, гірших за тварин, куди гірших! За борт, проклятий містере Заткнипельку! Не візьмуть вони вас – однаково будете за бортом, хоч би там що! Геть зі своїми друзями! Я назавжди розпрощався з цим триклятим островом. Досить з мене! Амінь!

– Монтгомері, будьте хоч ви… – заволав я.

Його нижня губа скривилась. Кивком голови він безнадійно показав на сиву людину, що стояла поруч нього, – мовляв, не в моїй волі допомогти вам.

– Тепер я вже подбаю про вас! – сказав капітан.

Почалися дивовижні переговори. Я по черзі просив кожного з цих трьох людей. Спершу сивого чоловіка, щоб дозволив мені зійти на берег, тоді Монтгомері, тоді п’яного капітана, щоб залишив мене на судні; я благав навіть матросів. Монтгомері не прохопився ані словом, а все тільки хитав головою.

– Ви заберетеся геть із судна! – повторював капітан. – До біса закон! На судні я паную!

Нарешті я перестав просити, не докінчивши марної погрози. В нападі нестримної злості я відійшов до корми і похмуро втупився у порожнечу.

А тим часом матроси швидко розвантажували судно, спускаючи ящики й клітки з тваринами. З підвітряного боку шхуни стояв баркас із двома піднятими вітрилами, і туди скидали весь цей вантаж. Корпус баркаса був закритий від мене бортом шхуни, тому я не міг розгледіти, хто саме прибув із острова і приймає багаж.

Ні Монтгомері, ні його компаньйон не звертали на мене ніякої уваги. Вони віддавали накази чотирьом чи п’ятьом матросам, які спускали багаж, часом і собі докладаючи рук до роботи. Капітан також крутився там, скоріше заважаючи, аніж допомагаючи матросам. Мене охоплювали то відчай, то лють. Отак чекаючи, як вирішиться моє майбутнє, я раз чи двічі насилу стримався, щоб не розсміятися зі своєї щербатої долі. Сьогодні я не мав у роті й рісочки і від цього почував себе ще більш розбитим. Голод і кволість позбавляють людину мужності. Я цілком ясно усвідомлював, що не маю сил чинити опір капітанові, який міг любісінько позбутися мене, і не знав, як можна змусити Монтгомері та його супутника забрати мене. Мені залишалося тільки пасивно очікувати, що воно буде. А судно все розвантажували, і доля моя нікого не обходила.

Незабаром цю роботу закінчили і тоді взялися за мене. Хоч як я опинався, сил моїх було замало, і мене потягли до трапа. Проте навіть і в цю хвилину я завважив, які на диво смагляві були обличчя людей, що сиділи в баркасі разом із Монтгомері.

Баркас тим часом уже швидко відчалив від судна. Піді мною з’явилася смуга зеленої води. Вона швидко ширшала, і я з усіх сил позадкував, щоб не полетіти сторчака у воду.

Команда баркаса щось глумливо загукала, і я чув, як Мон-тгомері висварив її. А капітан, його помічник та один матрос, що допомагав їм, потягли мене на корму. Там до борту судна було прив’язано човен з «Леді Вейн». Він був наполовину затоплений, без весел і без ніякого харчу. Я відмовився зійти в нього й простягся серед палуби. Зрештою вони спустили мене туди на линві, бо з того боку трапів не було. Тоді відрізали линву і покинули мене в човні напризволяще.

Хвилі поступово відносили мене від шхуни. Немовби остовпілий, я дивився, як матроси взялися за снасті і судно повільно, але впевнено повернуло носом до вітру. Вітрила затріпотіли й напнулися. Я байдуже дивився на пошарпаний негодою борт шхуни, що круто похилилася в мій бік. Вона поволі почала зникати у мене з очей.

Я навіть не повернув голови, щоб слідкувати за нею. Спершу я ледве міг повірити в те, що сталося, і, впавши на дно човна, тупо дивився на пустельний океан, покритий легкими брижами. Лише згодом до мене дійшло, що я знову опинився в цій триклятій напівзатопленій шкаралупі. Коли я оглянувся назад, мені ще було видно над бортом човна, як віддалялася шхуна з рудим капітаном. Стоячи на кормі, він щось глузливо кричав до мене. Перевівши погляд на острів, я побачив баркас, який дедалі меншав, підходячи до берега.

Нараз я осягнув увесь жах свого становища. Я не мав ніякої змоги дістатися берега, хіба що хвилі віднесли б мене туди. Ви ж мусите пам’ятати, що я й досі був слабосилий після отих своїх пригод на човні, до того ж я був голодний, ледве при пам’яті, – чи ж диво, що мені забракло мужності? Раптом ридання вирвалося з моїх грудей. Я зайшовся таким плачем, яким плакав лише малою дитиною. Сльози текли по моєму обличчю. В нападі відчаю я став гамселити кулаками воду на дні човна. Я скажено гатив ногами по його борту. Я благав у Бога смерті.

VI. ЖАХЛИВІ ВЕСЛЯРІ

Побачивши, що я таки справді покинутий напризволяще, остров’яни змилосердилися наді мною. Мене повільно несло на схід, у напрямі до острова, і я з полегкістю зітхнув, побачивши, що й баркас повернув у мій бік. Коли важко навантажений баркас підійшов ближче, я міг розгледіти сивого широкоплечого супутника Монтгомері, що сидів на кормі поміж собак та багажних скринь.

Він мовчки й нерухомо дивився на мене. Чорновидий сидів біля пуми на носі баркаса і також не відводив од мене пильних очей. Було там іще троє чудних звіроподібних створінь, на яких люто гарчали хорти. Монтгомері, що кермував стерном, підчалив до мене, тоді трохи підвівся, схопив кінець линви від мого човна і прив’язав його до своєї корми, щоб тягти мене на буксирі, – в баркасі не було місця.

Я вже встиг отямитися після нервового потрясіння і досить бадьоро відповів на його оклик. Я сказав, що мій човен майже затоплений, і він подав мені дерев’яний черпак. Коли линва натяглась, я хитнувся назад від посмику, а потім заходився вичерпувати воду. Доки не вичерпав, – у човен набігло багато води, але він був ще досить міцний, – я не мав часу кинути погляд на людей, які сиділи в баркасі. Підвівши ж голову, я побачив, що широкоплечий так само пильно і, як мені здалося, з певним занепокоєнням дивиться на мене. Коли наші погляди зустрічалися, він опускав очі на хорта, що сидів у нього між коліньми. Це був чоловік кремезної статури, з гарним чолом і масивними рисами обличчя. На очі йому нависала поверх повік шкіра, як це буває лише в літніх людей, а риски в куточках уст надавали обличчю виразу войовничої рішучості. Він про щось тихо розмовляв із Монтгомері.

Я перевів погляд на його трьох людей, що сиділи в баркасі. Навдивовижу чудна була ця команда. Я бачив лише їхні обличчя. В них було щось невловиме, – не знаю, що саме, але воно збуджувало в мені незрозуміле почуття огиди. Я пильно вдивлявся в них, але це відчуття не минало, і я не міг дошукатися причин, які його збурювали. Вони скидалися на темношкірих людей; руки й ноги їхні були чомусь завинуті по самі пальці в якусь брудну білу тканину. Ніколи я не бачив, щоб чоловіки так закутувалися, – це роблять хіба жінки на Сході. На головах вони мали тюрбани, з-під яких дивилися на мене блискучі очі. Щелепи цих таємничих облич занадто виступали вперед, а гладеньке чорне волосся нагадувало конячу шерсть. Сидячи, вони здавалися багато вищими на зріст, аніж люди усіх тих рас, які я бачив досі. Сивий чоловік, – що був на зріст, мабуть, добрих шість футів, – коли сидів, виглядав на голову нижчим за цих трьох. Згодом я переконався, що насправді вони були не вищі за мене, тільки мали тулуби неприродно довгі, а ноги – куці й кумедно викривлені. В усякому разі, вигляд у них був напрочуд потворний. Вищий за них усіх, під переднім вітрилом сидів отой чорновидий, що його очі світилися в темряві.

Коли я дивився на всю цю компанію, вони спочатку перехоплювали мій погляд, а тоді відвертали очі вбік, тільки крадькома вже позираючи на мене. Мені спало на думку, що їм, певне, моє придивляння неприємне, і я перевів погляд на острів, до якого ми наближалися.

Острів був низький, густо вкритий рослинністю, здебільшого пальмами якогось невідомого виду. В одному місці підіймалося високо в небо пасмо диму, розсіваючись білими, як пух, клаптями. Ми ввійшли в широку бухту з полотими берегами обабіч. Береги були вкриті темно-сірим піском, а далі вивищувався крутий пагорб футів шістдеся-ти-сімдесяти над рівнем моря. Там де-не-де росли дерева та чагарники. На схилі гори виднів якийсь строкатий мур, викладений, як я невдовзі дізнався, почасти з коралів, а почасти з пемзової лави. З-поза тієї огорожі виглядали два дахи, вкриті тростиною.

На березі, чекаючи нас, стояла якась людина. Здалеку мені видалося, що кілька чудернацьких створінь квапливо шаснули в кущі на пагорбі; коли ми наблизились, я їх уже більше не бачив. Той, що стояв на березі, був середній на зріст, із чорним, як у негрів, обличчям. Рот у нього був майже безгубий, руки надзвичайно тонкі, а каракаті ноги кінчалися вузькими й довгими стопами. З похмурим, витягнутим вперед лицем він дивився на нас. Одягнений він був, як і Монтгомері та його сивий супутник, у синю куртку й штани.

Коли ми підпливли ще ближче, він почав якось кумедно бігати туди й сюди берегом. На команду Монтгомері ті четверо, що сиділи в баркасі, посхоплювались на ноги і дуже незграбно заходилися спускати вітрила. Монтгомері скер-мував баркас у вузеньку штучну затоку, яка скидалася на маленький док. Я кажу «док», – але, власне, це була звичайна канава, лише розміром така велика, що під час припливу туди міг зайти баркас. Той, що був на березі, метнувся нам назустріч.

Відчувши, що баркас врізався носом у береговий пісок, я дерев’яним черпаком відштовхнувся від баркаса. Потім відв’язав линву й причалив до берега. Троє закутаних веслярів, незграбно рухаючись, вибралися з баркаса і хутко кинулися вивантажувати багаж. Той, на березі, став їм допомагати. Я дивувався, спостерігаючи, як вони ходять, оці позамотувані веслярі, – вони аж ніяк не були вайлуваті, просто ноги їхні були наче в якийсь дивний спосіб повикручувані, – так, ніби вони неправильно позросталися. Собаки, яких сивоголовий висадив на берег, гарчали і рвалися за ними з ланцюгів.

Троє довготелесих веслярів перемовлялися між собою якимись чудними горловими звуками. Коли вони взялися за лантухи, складені біля корми, той, що вийшов нам назустріч, залопотів до них якоюсь ніби чужоземною мовою. Достоту такий голос я вже десь чув, тільки не міг пригадати, де саме. Сивий чоловік стояв серед цієї метушні, тримаючи шістьох псів, і своїм громовим голосом перекривав їхнє несамовите валування. Монтгомері також зійшов на берег, і всі заходилися розвантажувати баркас. Я ж був занадто кволий після тривалого голодування, – а тут ще й сонце пекло мою неприкриту голову, – тому й не пропонував їм своєї допомоги.

Невдовзі старий із сивою чуприною неначе згадав про мою присутність і підійшов до мене.

– У вас такий вигляд, – промовив він, – ніби ви забули поснідати.

Його чорні очиці поблискували з-під похмурих брів.

– Я мушу за це перепросити. Тепер ви наш гість, і ми маємо опікуватися вами, дарма що ви непроханий гість.

Він глянув мені просто в вічі.

– Монтгомері каже, що ви – людина освічена, містере Прендіку. Він сказав, що ви цікавитесь науками. Чи не можна дізнатись, якими саме?

Я розповів йому, що кілька років навчався в Королівському коледжі й провадив деякі біологічні дослідження під керівництвом Гекслі. Почувши це, він трохи підвів брови.

– Це дещо змінює справу, містере Прендіку, – зауважив старий із відтінком пошани в голосі. – Як це не дивно, але ми теж біологи. Тут у нас свого роду біологічна станція. – Його погляд упав на людей у білому, що на котках котили до загорожі клітку з пумою. – Ми біологи, принаймні я й Монтгомері, – додав він. – Коли вам трапиться нагода покинути нас – невідомо. Наш острів не на узвичаєному шляху кораблів. Нам випадає бачити їх не частіше, як раз на рік.

Він зненацька облишив мене, поминув тих, що тягли пуму, піднявся схилом і ввійшов до загорожі. Двоє людей залишилось із Монтгомері, вкладаючи вантаж на низенький візок. Лама була ще на баркасі разом із кролячими клітками. На березі хорти рвалися з ланцюгів. Коли на візок наклали десь із тонну вантажу, всі троє потягли його слідом за пумою. Далі Монтгомері відділився од них і, повернувшись до мене, простяг руку.

– Щодо мене, то я задоволений, – мовив він. – Той капітан справжній осел. Він би залляв вам сала за шкуру.

– Ви врятували мене вдруге, – відповів я.

– Це – як підійти до справи. Запевняю вас, що острів видасться вам із біса дивовижним. На вашому місці я доклав би всіх зусиль, щоб вибратися звідси, і якнайшвидше. Цей наш… – Монтгомері затнувся, ледве не прохопившись тим, що мав на думці. – Чи не були б ви ласкаві допомогти мені винести оцих кроликів?

Його поводження з кроликами дуже мене здивувало. Коли, залізши в воду, я допоміг йому винести одну з кролячих кліток і ми поставили її на берег, він одкрив дверцята і, нахиливши клітку, витрусив звірят на землю. Кролики покотилися один на одного рухливою безладною купою. Він плеснув у долоні, і вони відразу вистрибом розбіглися врізнобіч, їх було десь п’ятнадцять чи й двадцять.

– Живіть і розплоджуйтесь, друзі, – сказав Монтго-мері, – заселяйте острів. – І додав у мій бік: – Нам тут трохи бракувало м’яса.

У той час, коли я дивився, як розбігаються кролики, надійшов старий, несучи в руках пляшку коньяку й кілька сухарів.

– Оце вам підживитися, Прендіку, – промовив він уже більш дружнім тоном, аніж раніше.

Я, не будучи проханим, зразу взявся до сухарів. А старий допоміг Монтгомері випустити ще зо два десятки кроликів. Останніх три великих ящики і клітку з ламою віднесли нагору до будинку. До коньяку я не торкався, бо спиртного взагалі не вживаю.