Kitabı oku: «Невидима людина», sayfa 3

VII. НЕЗНАЙОМЦЯ ВИКРИТО

Незнайомець, зайшовши у маленьку вітальню заїзду о пів на шосту ранку, залишався там майже до полудня. Штори в кімнаті були спущені, двері зачинені, і після того, як він вигнав Гола, ніхто не наважувався туди наближатись.

Весь цей час Незнайомець нічого не їв. Він тричі дзвонив, останній раз розлючено і довго, але ніхто не відгукувався.

– Буде він у мене пам’ятати «геть к бісу», – бурмотіла місіс Гол.

Чутка про нічне пограбування вікарія уже встигла облетіти місто, і люди зіставляли ці дві події. Гол у супроводі Воджерса відвідав містера Шеклфорса, суддю, і просив у нього поради. Нагору ніхто не відважувався йти. Що робив Незнайомець – було невідомо. Час від часу чулося, як він розлючено ходив по кімнаті, двічі чули, як він вибухав прокльонами, дер якісь папери та трощив пляшки.

Юрба наляканих, але цікавих людей все більшала. Надійшла місіс Гакстер. Прилучилося ще декілька хлопців у чорних куртках та пікейних краватках – було ж саме свято – і почали недоладно розпитувати. Юний Арчі Гаркер відзначився тим, що пішов у двір і спробував зазирнути під спущену штору. Хоч він не міг анічогісінько побачити, проте вдавав, ніби щось розгледів; і до нього приєдналися ще кілька молодих айпінгців.

Погода того дня була чудова. Уздовж вулиці стояли вряд десь дванадцять лотків і тир для стрільби, а на траві біля кузні – три жовто-коричневі фургони, і кілька мальовничо вдягнених чоловіків та жінок ставили ціль для метання в неї кокосових горіхів. Чоловіки були в синіх светрах, дами – в білих фартушках і модних капелюшках з великими перами. Оджер із шинку «Червона лань» і містер Джегерс, швець, який торгував також старими велосипедами, протягували впоперек дороги гірлянду з прапорцями, – ту саму, що залишилася від святкування п’ятдесятиріччя королеви Вікторії.

А в вітальні, куди проходив тільки тоненький жмут сонячного проміння, Незнайомець, напевне, голодний, а може, й наляканий, пріючи в своїх пов’язках, розглядав крізь скло окулярів папери, дзвенів брудними пляшками і часом завзято кляв невидних зсередини хлопчаків, що товклися під вікнами. У кутку біля каміна лежали скалки кількох розбитих пляшок, і в повітрі стояв їдкий запах хлору. Ось і все, що було відомо з розмов і з того, що побачили цікаві, увійшовши до вітальні.

Під полудень Незнайомець несподівано відчинив двері своєї кімнати і став на порозі, пильно дивлячись на трьох-чотирьох людей, що були в буфеті.

– Місіс Гол! – гукнув він.

Хтось боязко пішов покликати місіс Гол.

Вона з’явилася досить швидко, трохи задихана, але через те ще більше розлючена. Гол досі не повернувся. Вона давно вже обміркувала цю сцену і прийшла з маленькою тацею, на якій лежав неоплачений рахунок.

– Ви просите подати вам рахунок, сер? – спитала вона.

– Чому мені не приносили снідати? Чому не приготували мені нічого їсти і не озивалися на мої дзвінки? Ви думаєте, я можу жити не ївши?

– А чому ви не сплатили за моїм рахунком? – відповіла місіс Гол. – Ось що хочеться мені знати.

– Я три дні тому сказав вам, що чекаю переказу і…

– А я три дні тому сказала вам, що не хочу чекати ніякого переказу. Вам нічого нарікати, що запізнюється сніданок, коли п’ять днів не сплачуєте за рахунком.

Незнайомець лайнувся – коротко, але цілком виразно.

– Ви там не надто! – почулося з буфету.

– І я буду вдячна вам, сер, якщо ви свої лайки залишите при собі, – сказала місіс Гол.

Незнайомець зараз більше ніж будь-коли скидався на розлюченого водолаза в скафандрі. Всі присутні відчували, що місіс Гол бере над ним гору. І його подальші слова ствердили це.

– Послухайте, моя мила… – почав Незнайомець.

– Я вам не «мила»! – огризнулася місіс Гол.

– Я ж казав вам, що не одержав іще переказу.

– Знаємо ми такі перекази! – сказала місіс Гол.

– Але ж у кишені в мене…

– Три дні тому ви заявили, що у вас на соверен не набереться.

– А тепер я знайшов ще трохи.

– О! – скрикнув хтось із буфету.

– Цікаво, де ви їх знайшли? – зауважила місіс Гол.

Це, очевидно, страшенно роздратувало Незнайомця. Він тупнув ногою.

– Що ви цим хочете сказати? – спитав він.

– Те, що мені цікаво, де ви знайшли гроші, – відповіла місіс Гол. – І перше ніж я подам вам новий рахунок, або принесу снідати, або взагалі зроблю що-небудь для вас, ви мусите пояснити мені дещо, чого не розумію ні я, ні хто інший і що всі бажають зрозуміти. Я хочу знати, що зробили ви з моїм кріслом у вашій спальні, я хочу знати, як то сталося, що ваша кімната була порожня, і як опинились ви в ній знову? Хто спиняється в цьому будинку, той увіходить крізь двері: таке тут правило. А ви його порушили, і я хочу знати, яким способом ви ввійшли? Я ще хочу знати…

Незнайомець раптом підняв угору стиснені в кулаки руки в рукавичках, тупнув ногою і крикнув «годі!» з такою силою, що місіс Гол зараз же вмовкла.

– Ви не розумієте, хто я і що я таке? – сказав він. – Гаразд. Я вам покажу. Справді, покажу!

Він приклав долоню собі до обличчя, а потім відвів руку. На місці, де мала бути середина лиця, зазяяла чорна порожнеча.

– Нате! – сказав Незнайомець.

Він ступив крок уперед і подав місіс Гол якусь річ, яку вона, вражена різкою зміною в його обличчі, механічно взяла в руки, але, глянувши на неї, заверещала, впустила долі і відсахнулась. Ніс – рожевий, блискучий ніс Незнайомця – покотився по підлозі.

Потім Незнайомець зняв свої окуляри, і всі в буфеті остовпіли. Він скинув капелюх і шарпливим жестом зірвав із себе перуку та бинти. Спершу вони не піддавались його зусиллям. Всі завмерли в жахливому передчутті. «О боже!» – скрикнув хтось. Бинти й перука полетіли на підлогу.

Те, що постало перед їхніми очима, було страшніше за всякі сподівання. Остовпіла з жаху місіс Гол стояла, розкривши рот, а потім закричала й кинулась тікати з дому. Всі заворушилися. Вони готові були побачити все, що завгодно – шрами, каліцтво, якийсь відчутний жах… але – нічого? Бинти й перука пролетіли через коридор у буфет, перелякавши присутніх. Падаючи одне на одного, всі бігли сходами донизу. А на порозі вітальні, вигукуючи якісь безладні пояснення та жестикулюючи, стояла постать, схожа на людську до самого коміра пальта, а вище… не було нічого, зовсім нічого видимого!

Ті, що були подалі від будинку, почувши гамір та крики, глянули вздовж вулиці й побачили, як із заїзду «Карета і коні» прудко вибігають люди. Вони бачили, як упала місіс Гол, а містер Тедді перестрибнув через неї, щоб не спіткнутися; потім почули страшні зойки Міллі, яка, почувши гамір, вийшла з кухні й наштовхнулася на безголову людину.

І всі, хто був у той час на вулиці – продавець солодощів, власник балагана для метання кокосових горіхів та його спритний помічник, хазяїн гойдалки, хлоп’ята, сільські франти, причепурені молодиці, поважні фермери у блузах, циганки у фартушках – кинулися бігти до заїзду. За короткий час перед будинком місіс Гол зібралась юрба чоловік сорок. Людей все більшало, всі метушилися, галасували, розпитували і висловлювали різні здогади. Кожному неодмінно хотілося говорити, але ніхто нікого не слухав. Кілька чоловік підтримували місіс Гол, що була майже без пам’яті. Над загальною колотнечею чулася розповідь одного горластого самовидця.

– Перевертень!

– Що ж він накоїв?

– Невже поранив служницю?

– Здається, кинувся на неї з ножем!

– Не так, як то кажуть. А справді у нього нема голови!

– Нісенітниця! Це – просто якийсь фокус!

– Тільки-но поскидав свої бинти…

Намагаючись зазирнути у відчинені двері, натовп утворив клин, гостряк якого біля входу займали найвідважніші.

– Він на хвилинку спинився. Аж тут скрикнула служниця, і він обернувся. Я бачив, як майнула її спідниця, і він побіг слідом за нею. Не минуло й десяти секунд, як він повернувся з ножем в одній руці, із скибкою хліба в другій і став, так наче вдивлявся в щось. Це було ось тільки. Увійшов він у ці двері. Голови в нього немає зовсім. Ви трохи пропустили, а то б самі…

Ззаду сталося якесь замішання, і промовець замовк, даючи пройти невеличкому гурту людей, що впевнено прямував до будинку. На чолі гурту виступав містер Гол, дуже червоний і рішучий, далі містер Боббі Джеферс, місцевий полісмен, і, нарешті, обережний містер Воджерс. У них був наказ арештувати Незнайомця.

Натовп галасував, переказуючи їм суперечливі останні відомості.

– З головою він чи без голови, але я маю наказ арештувати його і арештую, – заявив Джеферс.

Містер Гол піднявся сходами, підійшов до дверей вітальні й побачив, що вони відчинені.

– Констеблю, – сказав він, – виконуйте ваш обов’язок.

Джеферс ступив у кімнату, слідом за ним – Гол, останнім – Воджерс. У тьмяному світлі вони побачили безголову постать у рукавичках, що в одній руці тримала недоїдену скибку хліба, а в другій – шматок сиру.

– Це він, – посвідчив Гол.

– А то що за витівки? – пролунав роздратований голос із порожнечі над коміром постаті.

– Ви – надзвичайно дивний постоялець, сер, – сказав містер Джеферс. – Але з головою ви чи без голови, а я маю наказ арештувати вас, і обов’язок – це обов’язок.

– Не підходьте! – гукнув Незнайомець, хитнувшись назад.

Він кинув хліб і сир, а містер Гол ледве встиг прибрати зі столу ніж. Ліва рукавичка Незнайомця шугнула в обличчя містера Джеферса. За одну мить полісмен, увірвавши свої пояснення щодо наказу, схопив за кисть невидиму руку і стиснув невидиме горло. Його стусонуло ногою по голінці так, що він аж крикнув, але руки не випустив. Гол пересунув по столу ніж до Воджерса, який був, сказати б, воротарем нападників, і ступив назустріч Джеферсові і Незнайомцю, які, зчепившись, розхитуючись та спотикаючись, наближалися до нього.

Стілець, що стояв на дорозі, з гуркотом відлетів убік, і вони покотилися на підлогу.

– За ноги його, – крізь зуби промимрив Джеферс.

Містер Гол, узявшись виконати розпорядження, дістав добрячого штурхана під ребра і на якийсь час вибув із лав, а містер Воджерс, побачивши, що безголовий Незнайомець бере гору з ножем у руці, відступив до дверей, де зіткнувся з містером Гекстером та віддербріджським візником, які з’явилися на підмогу слузі закону й порядку. В ту ж таки мить з шифоньєра полетіли долі три чи чотири пляшки, наповнивши кімнату надзвичайно їдким запахом.

– Здаюся! – закричав Незнайомець, дарма що Джеферс був під ним, і через секунду стояв уже на ногах захеканий, безголовий і безкистий, бо тепер на ньому не було вже й правої рукавички. – Це ні до чого, – сказав він, неначе схлипнувши.

Найдивніша то була у світі річ – чути голос, який виходив з порожнечі, але мешканці Сассексу, може, найбільші матеріалісти на землі. Джеферс теж підвівся, видобув пару наручників і… аж очі витріщив.

– Еге! – сказав Джеферс, ураз збагнувши незвичайність ситуації. – До дідька! Я бачу, що скоро й наручники будуть не потрібні.

Незнайомець перебіг рукою згори вниз по своєму піджаку, і всі ґудзики, що до них доторкався його порожній рукав, немов чудом якимось розстебнулися. Потім він буркнув щось собі в підборіддя і нахилився. Здавалося, він щось робить із своїми шкарпетками та взуттям.

– Дозвольте, – раптом зауважив Гакстер, – та це ж зовсім не людина! Це просто порожня одежа! Ви ж можете подивитись усередину його коміра й костюма. Я міг би встромити руку…

Він простяг руку, здавалось, наткнувся на щось на півдорозі і, гостро скрикнувши, відсмикнув її назад.

– Я просив би вас не тикати пальцями мені в очі! – мовив злостивим тоном голос із повітря. – Я ж тут увесь – з руками, ногами й рештою тіла, тільки Невидимець. Це дуже незручно, та нічого не вдієш. Невже ж це достатня причина, щоб кожен айпінзький йолоп тикав пальцями мені в обличчя?

Костюм, зовсім уже розстебнутий і повислий на невидимих підпорах, стояв тепер, випроставшись і взявшись у боки.

Тим часом у кімнату понаходили ще люди, і вона була повнісінька.

– Невидимець! – сказав Гакстер, незважаючи на сердитий тон Незнайомця. – Та де ж таке чувано?

– Воно, може, й дивно, але це – не злочин. Я не розумію, чого накинувся на мене полісмен…

– А! То вже річ зовсім інша, – сказав Джеферс. – Вас, безперечно, досить важко побачити при такому освітленні, але я дістав наказ і діяв згідно із законом. Арештовую я вас не за те, що ви невидимий, а через підозру в крадіжці. Сьогодні вночі тут в одному будинку вкрали гроші.

– Ну то й що?

– І деякі обставини вказують…

– Безглуздя! – крикнув Невидимець.

– Сподіваюся, що так, сер. Але я дістав наказ…

– Гаразд, – сказав Незнайомець. – Я піду. Я піду з вами. Тільки без наручників!

– Такий порядок, – пояснив Джеферс.

– Ніяких наручників! – уперся Незнайомець.

– Вибачте… – почав був Джеферс.

Раптом безголова постать присіла, і, перш ніж будь-хто зрозумів, що вона робить, під стіл полетіли туфлі, шкарпетки і штани. Тоді постать випросталась і скинула піджак.

– Стій! Стій! – крикнув Джеферс, раптом збагнувши, до чого йдеться. Він схопив жилетку, та запручалася, і нарешті з неї випорснула сорочка, а порожня жилетка залишилася в руках у Джеферса.

– Держіть його! – крикнув Джеферс. – Як тільки він роздягнеться…

– Держіть його! – зарепетували й інші і кинулись до білої сорочки, яка тріпотіла в повітрі, – єдине, що залишилось іще видиме на Незнайомцеві.

Рукав сорочки вдало зацідив в обличчя Голу, і це припинило його рішучий наступ, а потім штовхнув його на старого Тусома, паламаря; за мить рукава підвелись угору і почали робити рухи, як людина, що скидає сорочку через голову. Джеферс вхопився за сорочку, але цим тільки допоміг скинути її. Він дістав з повітря доброго стусана по щелепах і зараз же своїм кийком з усієї сили люто вперіщив по маківці Тедді Генфрі.

– Обережно! – гукав кожен, замахуючись навмання і ні в що не влучаючи. – Держіть його! Замкніть двері! Не випускайте його! Я впіймав щось! Ось він!

Зчинилося справжнє стовпотворіння. Перепало, мабуть, кожному. Тямущий, як завжди, Сенді Воджерс завдяки страшному ударові в ніс набрався ще більше тями, перший вихопився в двері й чкурнув надвір. Інші зараз же кинулись слідом за ним і за якусь хвилину збилися всі в кутку біля дверей. А вдари не вщухали. Сектанту Фіпсові було вибито переднього зуба, а Генфрі пошкоджено вухо. Джеферс дістав удар у підборіддя і, повернувшись, впіймав щось невидиме, що втиснулося між ним та Гакстером, і заважало обом вийти. Джеферс намацав під руками мускулясті груди, але за мить увесь цей клубок збуджених бійкою людей викотився в коридор.

– Я впіймав його! – задихаючись, прохрипів Джеферс. Борючись з невидимим суперником, він пробивався крізь натовп, лице його налилося кров’ю, жили набрякли.

Люди розступалися перед цими незвичайними борцями, що, кружляючи, наближалися до виходу по східцях на вулицю. Джеферс кричав здушеним голосом, коліна його тремтіли, але він цупко тримав ворога. Потім ураз він перекрутнувся і важко впав, стукнувшись головою об землю, і тільки тоді розтулив пальці.

Розляглись несамовиті крики: «Держи його!», «Невидимець!» Якийсь парубок, не з місцевих, чиє ім’я залишилося невідомим, зненацька метнувся вперед, схопив щось, але не зміг утримати і впав на розпростерте констеблеве тіло. Якась жінка посередині вулиці заверещала, коли щось промчало повз неї; загавкав собака, якого, очевидно, штовхнули ногою, і, скімлячи, побіг у Гакстерів двір. Так утік Невидимець.

Деякий час люди стояли, здивовано озираючись та жестикулюючи, а тоді їх охопила паніка і розвіяла по всьому містечку, як порив вітру розвіює сухе листя. Тільки Джеферс, зігнувши коліна, нерухомо лежав горілиць біля сходів заїзду.

VIII. ПІД ЧАС УТЕЧІ

Розділ восьмий – надзвичайно короткий. Оповідається в ньому про те, як Джібінс, місцевий натураліст-аматор, дрімаючи на пагорку серед рівнини, де, як він думав, милі на дві навколо не було й живого духу, почув раптом, як поряд нього хтось закашляв, чхнув, а потім люто вилаявся. Озирнувшись, Джібінс не побачив нікого, а проте голос чути було цілком виразно. Невидимець усе лаявся тими добірними й особливими слівцями, що одразу виказують освічену людину. Дійшовши найвищої сили, голос почав стишуватися й нарешті зовсім завмер удалині, як здалося Джібінсові, в напрямі Алдердіна. Ще раз почулося, як хтось чхнув, і все стихло. Джібінс не знав нічого про ранкові події, але те, що він почув, так його спантеличило і вразило, що весь його філософський спокій зник. Він схопився і якомога швидше спустився з пагорка та й подався до містечка.

IX. МІСТЕР ТОМАС МАРВЕЛ

Щоб уявити собі містера Томаса Марвела, потрібно запам’ятати, що в нього було широке одутле обличчя, довгий м’ясистий і пухлий ніс, великий слинявий рот і ексцентрична щетиняста борода. Названий джентльмен був схильний до повноти, а його короткі ноги ще більше підкреслювали це. Носив він пухнастий циліндр, а те, що різні шворки та шнурки від черевиків правили йому за ґудзики на найбільш критичних місцях його одягу, – тільки свідчило, що він затятий парубок.

Спустивши ноги в рівчак, містер Томас Марвел сидів на узбіччі дороги, що веде до Алдердіна, милі за півтори від Айпінга. Ноги його, якщо не брати до уваги шкарпеток, досить ажурних від дірок, були босі; широкі великі пальці їх були нашорошені, наче вуха якогось собаки. Неквапним поглядом – містер Томас Марвел усе робив неквапно – він приглядався до пари черевиків, що збирався приміряти. То були черевики найдобротніші з усіх, які йому траплялися останнім часом, тільки що занадто великі; та старі його черевики, дуже зручні в суху погоду, як на сльоту, мали занадто тонкі підошви. Містер Томас Марвел ненавидів велике взуття, але ненавидів він і сльоту. Зрештою він ніколи не замислювався над тим, що ненавидить більше; а тим часом день стояв чудовий, і нагальної роботи в нього не було, то він і вирішив поміркувати над цим питанням. Отож він мальовничо виставив дві пари черевиків на траві і розглядав їх; на зеленій траві обидві пари здалися йому огидними. Голос за його спиною анітрохи не злякав містера Марвела.

– І все ж таки це черевики, – сказав Голос.

– Подаровані черевики, – відповів містер Томас Марвел, схиливши голову набік і з відразою дивлячись на них. – І щоб мене грім побив, коли я знаю, яка з цих пар гидкіша.

– Гм! – озвався Голос.

– Я носив і гірші, доводилося ходити й босим. Але ніколи не було в мене таких, сказати б, нахабно потворних черевиків. Я давненько випрошую собі черевики, бо ті старі вже осточортіли мені. Ці, звичайно, ще досить цілі. Але джентльмен, який багато ходить пішки, багато в чому залежить від своїх черевиків. І – чи повірите? – в цьому клятому графстві я не знайшов нічого, крім оцих черевиків. Ви тільки гляньте на них. Взагалі-то в цій окрузі можна розжитися на добрі черевики. Але така вже моя щербата доля. Років десять я вже ношу черевики з цього графства… А от тепер вони мені підсунули, маєш!..

– Паскудне графство! І люди препогані, – промовив Голос.

– Правда ж? – сказав містер Томас Марвел. – Боже! Ну й черевики! Хай їм!

Він глянув через плече праворуч, щоб порівняти, які черевики у його співбесідника, але там, де той мусив би стояти, – не побачив ні черевиків, ні ніг. Він повернув голову ліворуч – і там ні черевиків, ні ніг. На обличчі Марвела відобразився глибокий подив.

– Де ви? – спитав він, повертаючись на всіх чотирьох. Але побачив він тільки широку, безлюдну рівнину, де вітер розхитував зеленуваті кущі дроку.

– Що це я, п’яний? – пробурмотів містер Томас Марвел. – Чи то мені ввижається? Може, я розмовляю з собою? Якесь чортовиння…

– Не хвилюйтеся, – промовив Голос.

– Годі вже вам фокуси виробляти! – крикнув містер Томас Марвел, зірвавшись на ноги. – Де ви? Буду я ще хвилюватись!

– Не хвилюйтеся! – повторив Голос.

– Зараз ви хвилюватиметесь, – погрозився містер Томас Марвел. – Де ви? Хай лишень я побачу вас… – А може, ви поховані? – спитав він, помовчавши.

Відповіді не було. Містер Томас Марвел стояв напівбосий, збентежений, майже зовсім скинувши куртку.

– Пі-у-їт! – цвірінькнула десь далеко вертихвістка.

– Теж мені пі-у-їт, – сказав містер Томас Марвел. – Тепер зовсім не час клеїти дурника.

Рівнина на всі боки, куди не гляне око, була безлюдна. Дорога з білими стовпами на ній та з глибокими рівчаками обабіч слалася, гладка та порожня, на схід і на захід. Крім тої вертихвістки, порожньо було й у небесній блакиті.

– Не доведи господи! – сказав містер Томас Марвел, знову натягуючи на плечі куртку. – То я випив. Так я й думав.

– То не сп’яну, – промовив Голос. – І з нервами у вас гаразд.

– О-о! – протяг містер Томас Марвел, і обличчя його побіліло. – То я випив, – безгучно повторювали його губи. Він усе роздивлявся довкола, повільно обертаючись. – Але можу присягтись, що я чув голос, – прошепотів він.

– Звичайно, чули.

– От знову! – вигукнув містер Томас Марвел, заплющуючи очі й трагічним жестом притискаючи руку до лоба.

Раптом щось ухопило його за комір, міцно струснуло, і в голові в нього зовсім замакітрилось.

– Не будьте дурнем! – гукнув Голос.

– Це вже я збожеволів… – сказав містер Томас Mapвел. – Кепська справа. І все через ті кляті черевики. Справді, збожеволів. Або це – привид.

– Ні те і ні те, – мовив Голос. – Слухай.

– От бевзь, – сказав містер Марвел.

– Та стривай же! – Голос тремтів, ледь стримуючи роздратування.

– Ну? – зойкнув містер Томас Марвел, відчувши, як щось невидиме штурхнуло його пальцем у груди.

– То ти думаєш, що це примарилось?

– А то ж як? – спитав містер Томас Марвел, чухаючи потилицю.

– Гаразд, – з полегкістю мовив Голос. – Тоді я кидатиму в тебе камінцями, доки ти не почнеш думати інакше.

– Та де ж ви?

Голос не відповів нічого. У повітрі просвистів камінець, пролетівши біля самого плеча містера Марвела. Повертаючись, він побачив, як камінець підстрибнув угору, пролетів дугою, на хвилину завис у повітрі і впав йому до ніг з майже невловимою швидкістю. Він був занадто вражений, щоб ухилятися. Ще свист – і камінець, ударившись об його голий великий палець, відскочив у рівчак. Містер Томас Марвел дриґнув ногою і зарепетував. Потім кинувся тікати, наштовхнувся на якусь невидиму перепону, полетів шкереберть і, коли отямився, уже сидів на землі.

– Ну, – промовив Голос, коли й третій камінь, описавши криву, завис у повітрі над головою бродяги, – то це все тобі мариться?

Замість відповіді містер Марвел зробив одчайдушну спробу встати і знову покотився на землю. Хвилинку він лежав спокійно.

– Якщо ти ще будеш пручатись, – попередив Голос, – я дам тобі цим камінцем по голові.

– Здорово, – сказав містер Томас Марвел, сидячи на землі, потираючи забитий палець і не спускаючи ока з третього камінця. – Нічого не розумію. Камінці самі літають. Камінці розмовляють. Звалюють вас з ніг. Пропав я!

Третій камінь упав.

– Все це – дуже просто, – сказав Голос. – Я – невидима людина.

– Верзіть собі казна-що, – відповів містер Марвел, кривлячись від болю. – Де ви сховались, як ви це робите? Нічого не второпаю. Здаюсь.

– От і добре, – мовив Голос. – Я просто невидимий. І хочу, щоб ти це зрозумів.

– Це ясно кожному. Вам нема чого злитися, містере. Ну, а тепер… поясніть мені, як ви це робите?

– Я – невидимий. Це головне. І зрозумій, що…

– Та де ж ви? – перебив його містер Марвел.

– Тут. За кілька кроків від тебе.

– Облиште. Я ж не сліпий. Ото ще почнете доводити мені, ніби ви – просто повітря. Я – не якийсь неук!

– Правильно. Я – повітря, і ти дивишся крізь мене.

– Що? У вас так-таки нічого нема? Може, ви – тільки порожній голос, га?

– Та ні, я – такий самий, як і всяка людина, – я мушу пити, їсти, ховатися від негоди… але я – невидимий. Розумієш? Невидимий. Це просто. Невидимий.

– Значить, ви таки справжній?

– Ну звісно, справжній.

– Якщо ви справжній, то дайте мені вашу руку, – попросив Марвел. – Тоді це не буде така чудасія.

Він відчув, як чиїсь пальці стиснули йому зап’ясток, а потім його пальці несміливо піднялись по чиїйсь руці, намацали мускулясті груди, бородате обличчя. Марвел неймовірно здивувався.

– Оце маєш! – скрикнув він. – Куди там ті півнячі бої. Дивина! І крізь вас я можу побачити кролика аж ген за милю звідси. У вас не видно нічого… крім… – Містер Марвел пильно оглянув порожнечу перед собою. – Чи не їли ви хліба з сиром? – спитав він, тримаючи невидиму руку.

– Ти вгадав. Цю їжу мій організм ще не засвоїв.

– Ага! Хоч ви – ніби й дух.

– Звичайно, все це й наполовину не таке дивне, як ти думаєш.

– Е, як на мій вбогий розум, то воно досить дивне, – сказав містер Томас Марвел. – Але як же це ви спромоглися, до дідька?

– Довго розповідати. І до того ж…

– А знаєте, я ще досі не можу оговтатись.

– Тепер я хочу сказати ось що: по-перше, мені потрібна допомога. Через те я й прийшов сюди. Тебе я побачив випадково. Я блукав безтямний від люті, голий, безсилий. Я ладен був убити… І побачив тебе…

– Боже! – зітхнув містер Марвел.

– Я підійшов ззаду, завагався… пройшов далі…

Обличчя містера Марвела красномовно говорило про його почуття.

– Потім зупинився. Це, сказав я собі, невдаха, як і я. Такий мені якраз і потрібен. Тоді я повернув назад і підійшов до тебе. І…

– Боже! – застогнав містер Марвел. – Мені в голові паморочиться… Та дозвольте запитати: чого ж вам від мене треба? Якої допомоги?… Невидимий!..

– Я хочу, щоб ти допоміг мені дістати одежу, знайти притулок та ще дещо. Я давно втратив усе це. Коли ж ти не схочеш, тоді… Але ти допоможеш мені… мусиш допомогти!

– Стривайте, – сказав містер Марвел. – Я занадто приголомшений. Не вражайте мене більше. Дозвольте мені встати… Я мушу трохи отямитись… Ви ж мало не розбили пальця. Все це так неймовірно. Нікого на землі, нікого в небі. На цілі милі довкола не бачити нікого, сама природа. І раптом голос. Голос, із неба! І каміння! Господи боже мій!

– Візьми себе в руки, – відповів Голос. – Тобі треба зробити те, що я скажу.

Містер Марвел надув щоки, і очі його стали круглі.

– Я вибрав тебе, – пояснив Голос. – Ти, крім кількох дурнів там, єдиний, хто знає про існування невидимої людини. Ти мусиш допомогти мені. Допоможи – і я зроблю для тебе дуже багато. Невидима людина – могутня! – На хвилинку він замовк, щоб чхнути. – Але якщо ти викажеш мене, – вів далі Голос, – якщо ти не зробиш того, що я звелю…

Він замовк і боляче ляснув містера Марвела по плечу. Той з переляку від цього дотику аж скрикнув.

– Я не викажу вас, – запевнив містер Марвел, намагаючись ухилитись од невидимих пальців. – І не думайте такого. Я щиро хочу допомогти вам. Кажіть мені, що я маю робити. (Боже!) І все, що ви забажаєте, я зроблю з величезним задоволенням.