Kitabı oku: «Деміан. Кнульп»

Hermann Hesse

DEMIAN

KNULP

Romane

Переклад з німецької, післямови та примітки І. П. Мегели

Художник-оформлювач М. С. Мендор

© 1927 by Hermann Hesse

All rights reserved by and controlled through Suhrkamp Verlag Berlin

© І. П. Мегела, переклад українською, післямови, примітки, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

* * *

Деміан

Я хотів лише одного – спробувати жити тим, що само виривалося з мене назовні.

Чому ж це було так важко?¹

Щоб розповісти свою історію, я повинен розпочати здалеку. Мені слід було б повернутися назад досить далеко, у найперші роки мого дитинства (якби це було можливо) і через них ще далі – до витоків мого походження.

Пишучи романи, письменники зазвичай вважають, нібито вони, як Господь Бог, можуть цілковито охопити й збагнути будь-яку людську душу, подати її історію без будь-якого туману, описуючи лише найбільш суттєве. Я так не можу. Та й зрештою письменники цього не можуть. Але моя історія для мене важливіша, ніж для будь-якого письменника його власна історія, оскільки це є моя історія – не якоїсь вигаданої людини, можливо, й не ідеальної, але справжньої, єдиної у своєму роді живої людини. Що це таке – справжня жива людина, – сьогодні знають менше, ніж будь-коли. Людей масово знищують, незважаючи на те, що кожна особистість є дорогоцінним, неповторним творінням природи. Якби ми не були чимось іще більшим, ніж єдиною у своєму роді людиною, якби нас і справді можна було цілковито знищити кулею з гвинтівки, то розповідати історії не було б жодного сенсу. Але кожна людина – це не тільки вона сама, це ще й та єдина, неповторна, цілковито особлива, у кожному разі важлива й чудова точка, де явища природи перетинаються тільки один раз і ніде більше. Тому історія кожного – важлива, вічна, божественна. Бо кожна людина, поки вона жива і виконує волю природи, є чудовою і гідною будь-якої уваги. У кожній людині набуває свого образу Дух. У кожному з нас страждає жива істота. У кожному з нас розпинають Спасителя.

Мало хто знає сьогодні, що таке людина. Багато хто відчуває це, і тому їм легше помирати. Як і мені легше буде померти, коли я допишу цю історію.

Назвати себе знавцем життя я не наважусь. Я був шукачем і все ще ним залишаюся. Але я шукаю вже не по зірках і не в книгах, а починаю чути те, чого мене вчить кров, що вирує в мені. Моя історія – не з приємних. У ній немає милої гармонії, вигаданих пригод. Вона здається нісенітною, але в ній – душевне сум’яття, шаленство і марення, як у житті всіх тих, хто не хоче обманювати себе.

Життя кожної людини є її шляхом до самої себе. Це спроба пошуку шляху, натяк на стежину. Жодна людина ніколи не була цілковито сама собою: проте кожна прагне до того. Одна глухо, друга виразніше – кожна як може. Кожна несе з собою до самого скону слиз і яєчну шкаралупу певної первісності, що залишилася від дня її народження. Дехто так і не стає людиною, залишаючись рибою, ящіркою чи мурашкою. Дехто ззовні є людиною, а всередині – рибою. Але кожен – це кидок Природи в бік людини. І походження у всіх одне – Мати. Ми всі з одного і того самого жерла: але кожен, будучи спробою, будучи стрибком із безодні, прямує до своєї власної мети. Ми прагнемо зрозуміти одне одного, але пояснити кожен може тільки себе.

Розділ перший
Два світи

Я розпочну свою історію з однієї пригоди тієї пори, коли мені було десять років і я ходив до гімназії у нашому місті.

Багато спогадів напливає на мене саме звідти, проймаючи болем і приводячи в солодкий трепет: темні вулиці й світлі будинки, вежі, бій годинника й людські обличчя, кімнати, сповнені затишку і приємної теплоти, таємниць та глибокого страху перед примарами. Пахне теплою тіснявою, кролями і служницями, домашніми наїдками і сушеними фруктами. Два світи змішувалися там один з одним, із двох полюсів зроджувався кожен день і кожна ніч.

Передовсім – це батьківський будинок. Однак світ цей був навіть ще вужчим, він охоплював, власне, тільки моїх батьків. Цей світ був мені здебільшого добре знайомий, він означав матір і батька, їхню любов і суворість, зразкову поведінку і школу. Цьому світові були притаманні легкий блиск, чіткість, охайність, тут були милі дружні розмови, вимиті руки, чистий одяг, гарні манери. Тут співали ранковий псалом, тут святкували Різдво. У цьому світі існували прямі лінії і шляхи, що вели в майбутнє, існували обов’язок і провина, нечисте сумління і сповідь, прощення і добрі наміри, любов і повага, біблійне слово і мудрість. Цього світу треба було триматися, щоб життя виглядало ясним і чистим, гарним і впорядкованим.

Інший світ тим часом починався вже за межами нашого будинку і був цілковито несхожим – мав інший запах, інакше промовляв, інше обіцяв, іншого вимагав. У цьому, другому, світі існували служниці і підмайстри, історії за участю нечистої сили і скандальні чутки, існувало строкате розмаїття страшних, спокусливих, жахливих, загадкових речей, таких як бійки і в’язниця, п’яні лайливі жінки, корови після отелення, коні, що здохли, розповіді про грабунки, вбивства чи самогубства. Всі ці розмаїті і водночас жахливі, дикі, жорстокі речі існували довкола: на сусідній вулиці, у найближчому будинку – повсюди сновигали поліцейські та волоцюги. П’яниці били своїх дружин, гурти дівчат стікалися вечорами з фабрик, якась баба могла зачаклувати і зурочити, в лісі снували розбійники, детективи ловили злодюг – скрізь вирував, уречевлювався цей другий, жорстокий світ, повсюдно. Слава Богу, тільки не в наших кімнатах, тут були мати й батько. І це було затишно. Це було чудово, що тут у нас – мир, порядок і спокій, обов’язок і чисте сумління, прощення і любов. Дивувало, що існувало й те, інше – галасливе і яскраве, похмуре і брутальне, від якого можна було, однак, швидко заховатися біля матері.

І найдивніше було те, що обидва ці світи стикалися один з одним, і як близько перебували вони один від одного! Наприклад, наша служниця Ліна. Коли вона молилась увечері чи сиділа у вітальні біля дверей і співала своїм дзвінким голосом разом з усіма, поклавши вимиті руки на старанно випрасуваний фартух, тоді вона була повністю разом із нами, зі світлим і правильним. Але щойно вона опинялася на кухні чи в повітці або коли розповідала мені казки про чоловічка без голови, чи сперечалася з сусідками в маленькій м’ясній крамниці – то була зовсім інша істота, ніби оповита серпанком таємниці, що належала до іншого світу. І так було з усім на світі, а найчастіше – зі мною самим. Звісно, я належав до світлого і правильного світу, я був дитиною своїх батьків, але куди б я не спрямовував свій погляд і слух – скрізь було присутнє те, інше, і я жив також і в іншому, хоч воно часто бувало для мене чужим і моторошним, хоч там зазвичай ховалося нечисте сумління і страх. Часом мені було навіть приємніше жити в цьому забороненому світі, і повернення додому, до світлого – яким би необхідним і гарним воно не було – часто відчувалося майже як повернення до чогось не такого манливого, більш нудного і похмурого. Власне, моя мета у житті була окреслена – стати таким, як мої батьки, таким же світлим і чистим, упевненим і сумлінним. Але до цього ще лежав далекий шлях: треба було відсиджувати уроки в школі, навчатися, складати всілякі іспити, а головне – цей шлях увесь час пролягав повз інший, темний, світ, а то і крізь нього, і цілком можливо, що там можна було застрягнути і загрузнути. Існувало чимало історій про «блудних синів», з якими саме так і траплялося, я читав їх із захопленням. Повернення до батьківського дому, на шлях добра там завжди бувало дивовижним визволенням, і я цілковито усвідомлював, що це і є тим правильним, гарним і гідним прагнення. І все ж таки ота частина історії, яка розігрувалася між злими і пропащими, приваблювала мене набагато більше. І якби про це можна було говорити і в цьому зізнатися, то мені іноді, власне кажучи, бувало навіть жаль, що блудний син зрештою розкаявся і повернувся на праведний шлях. Але про це не слід було ані говорити, ані думати. Воно тільки приховано (підсвідомо) відчувалося, немовби якесь передчуття, якась імовірність. Уявляючи собі біса, я легко міг уявити, як він рухається вулицею, перевдягнений, або відкрито, не маскуючись, такий, як є, – де-небудь на базарі чи в шинку, але аж ніяк не у нас вдома.

Мої сестри теж належали до світлого світу. Вони були, як мені часто здавалося, своєю душею ближчі до батьків, вони були кращими, поряднішими, моральнішими, ніж я. Звичайно, вони мали свої вади, погані звички, але мені здавалося, що це не вкоренилося так глибоко, як у мене, коли зіткнення зі злом часто виявлялося таким болісно важким і темний світ знаходився набагато ближче. Сестер, як і батьків, необхідно було оберігати й шанувати, і якщо якось траплялося посваритися з ними, то я завжди опинявся перед власним сумлінням – поганий хлопець, підбурювач, котрий має просити пробачення. Адже в особі сестер ображаєш батьків, добро і непорушність. Існували таємниці, що ними поділитися мені було значно легше із брутальними вуличними шибениками, аніж зі своїми сестрами. У ясні, гарні дні, коли все було світлим і сумління не дозоляло мені, як мило було гратися із сестрами, бути привітним, і відчувати самого себе у затишному, зичливому світі. Так воно, напевно, й було б, якби людина була янголом!.. Нічого милішого ми не знали, і нам здавалося дивовижним блаженством почуватись отакими янголами, овіяними милозвучністю і пахощами, як у Святвечір. О, яке щастя, як рідко випадали такі дні і години! За грою, за чудовими, безгрішними, дозволеними іграми мене іноді охоплювала пристрасть і збудження, що не подобалося сестрам, це призводило до лихих сварок, а коли на мене нападала злість, я ставав жахливим: робив такі речі й говорив таке, що на ту мить глибоко в душі обпікало мене своєю мерзенністю. За цим надходили кепські, похмурі години каяття й самознищення, потім – гірка мить, коли я просив пробачення, а тоді знову на якісь години чи хвилини з’являвся промінчик світла – тихе вдячне щастя без шарпанини.

Я навчався в гімназії, моїми однокласниками були син бургомістра і син старшого лісничого, часом до нас приєднувались нестримні шибеники, але вони все ж належали до влагодженого, впорядкованого світу. Незважаючи на це, у мене були тісні стосунки із сусідськими хлопчаками, учнями народної школи, яких ми взагалі-то зневажали. Про одного такого учня я й розпочну свою оповідь.

Якось у вільний час по обіді – мені було тоді трохи більше десяти років – я тинявся без діла з двома сусідськими хлопчаками. Тут до нас підійшов Франц Кромер², хлопець років тринадцяти, кремезний, брутальний. То був син кравця, учень народної школи. Його батько часто заглядав у чарку, а їхня родина мала погану славу. Я добре знав Франца, боявся його, і мені не сподобалося, що він приєднався до нас. Він мав уже цілком дорослі манери, ходив перевальцем, лихословив, як фабричні парубки. Він повів нас до мосту, ми зійшли на берег і заховалися від сторонніх очей під мостовою аркою. Вузька смужка між склепінчастою опорою мосту і млявою течією води захаращена була суцільним непотребом – битими черепками й уламками меблів, шматками іржавого дроту. Іноді там можна було знайти і щось корисне: ми повинні були за вказівкою Кромера обнишпорювати все довкола і показувати йому те, що знайшли. Тоді він або забирав цю річ собі, або викидав геть. Він наказав нам пильно видивлятися, чи немає там предметів зі свинцю, міді та олова – це одразу ж він забирав собі, окрім якогось старого рогового гребінця. Я почувався в його товаристві дуже незатишно – не тому, що батьки не схвалили б цього знайомства і заборонили б мені знатися з ним, а від страху перед самим Францом. Я радів, що він узяв мене з собою і тримався зі мною так, як з іншими хлопцями. Він наказував, а ми підкорялися, неначе так заведено здавна, хоча тоді я вперше був у його компанії.

Нарешті ми всілися на березі. Франц спльовував у воду, зовсім як дорослий, крізь щілину між зубами, і влучав точно, куди хотів. Зав’язалася розмова, і хлопчаки стали вихвалятися своїми зухвалими витівками у школі. Я мовчав, боячись, однак, саме цим викликати зневагу Кромера. Обидва мої приятелі відвернулися від мене і відвели його убік – я був чужаком серед них, вирізняючись і одежею, і поведінкою, що могло бути для них певним викликом. Як до гімназиста і панича Франц, напевно, не міг відчувати до мене приязнь, а ті обидва – я це чудово розумів – як тільки що, здадуть мене тут же, відступляться і залишать напризволяще.

Зрештою, від страху я теж розбалакався. Я вигадав цілу розбійницьку історію, де, звісно, був героєм. В одному саду біля Кутового млина ми буцімто удвох із приятелем поцупили вночі цілий мішок яблук, причому не простих, а всуціль ранетів і золотого пармена – найкращих сортів. Остерігаючись, щоб безпорадно не замовкнути (хоч вигадувати і розповідати я вмів легко) і, можливо, вплутатися у щось гірше, я прикрашав цю історію, пустивши в хід усю свою майстерність. Отже, один із нас мав стояти на чатах, а інший – вилізти на дерево і рвати яблука. Мішок вийшов такий важезний, що врешті нам довелося відсипати половину того, що ми назбирали. Але за півгодини ми повернулися й забрали решту.

Закінчивши розповідь, я сподівався хоч на якесь схвалення, адже під кінець я таки добре розійшовся, фантазування сп’янило мене. Обидва хлопчаки якусь мить мовчали, а Франц Кромер, примружившись, пронизав мене гострим поглядом і запитав уїдливо:

– Ти не брешеш?

– Ні, – відповів я.

– Себто це суща правда?

– Авжеж, – запевнив я, хоча сам аж затремтів від страху.

– Можеш поклястися?

Я страшенно перелякався, але одразу відповів «так».

– Ну, тоді скажи: «Клянуся Богом і душею».

Я слухняно проказав:

– Клянуся Богом і душею…

– Ну, що ж, – він сплюнув, а потім відвернувся.

Я гадав, що справа на цьому й скінчилася, і зрадів, бо він підвівся й попрямував до мосту, а я за ним. Я несміливо промимрив, що мені уже час додому.

– Не поспішай, – вишкірився Франц, – нам же по дорозі…

Він перевальцем плентався далі, а я не наважувався відірватися, адже він і справді прямував у мій бік. Ми вже наблизилися до мого будинку, і я побачив вхідні двері з товстою латунною ручкою, сонце у шибках і фіранки в кімнаті матері. Я глибоко зітхнув: слава Богу, домівка! О, любе, благословенне повернення до свого дому, де ясність і спокій!

Я хутко відчинив двері, щоб непомітно прошмигнути і зачинити їх за собою, однак Франц Кромер протиснувся слідом за мною. У прохолодному темному коридорі з кам’яною підлогою, куди світло проникало тільки знадвору, він став поруч зі мною, взяв мене за плече і тихо промовив:

– Не треба так квапитись, малий.

Я злякано поглянув на нього. Він цупко тримав моє плече. Я силкувався збагнути, що він має на думці, може, збирається вчинити зі мною щось погане? Якщо я зараз голосно, нестямно закричу – чи встигне хто-небудь зійти вниз, щоб урятувати мене? Але я цього не зробив.

– У чому річ? – запитав я. – Чого ти хочеш?

– Не так-то й багато. Я повинен тільки дещо запитати у тебе – без сторонніх.

– Але мені треба вже йти нагору, зрозумів? Мене чекають!

– Тсс… – тихо промовив Франц. – Знаєш, кому належить сад біля Кутового млина?

– Не знаю, мабуть, мірошникові.

Франц обхопив мене руками і міцно притягнув до себе – я змушений був дивитися йому прямо у вічі. Він посміхався недоброю викривленою посмішкою, тоді проказав владно і зло:

– Так, хлопче, я можу тобі сказати, чий це сад. Мені вже давно відомо, що звідти поцупили яблука, але я знаю й те, що хазяїн пообіцяв нагороду – дві марки тому, хто викаже злодія.

– Господи! – вигукнув я. – Але ж ти… ти не скажеш?

Я відчував: марно волати до його честі. Він був з «іншого» світу, там підлота не вважалася злочином. Я це безпомилково відчував. Люди з «іншого» світу були не такими, як ми.

– Не скажу? – реготнув Кромер. – Ти, шмаркачу, мабуть, гадаєш, що я фальшивомонетник і сам можу малювати собі марки? Я злидар, у мене немає багатого батечка, як у тебе, і якщо мені випадає нагода заробити дві марки – я повинен їх заробити! А може, він дасть ще й більше…

За мить він відпустив мене. Святий Боже… Наш передпокій уже не пахнув спокоєм і безпекою – світ навколо мене зруйнувався. Кромер викаже мене. Я – злочинець, про це скажуть батькові, можливо, поліція прийде до нас… Мені ввижалися всілякі жахіття хаосу, проти мене повстало все потворне і небезпечне у світі… Те, що я не крадій, – не мало жодного значення. Окрім того, я ж поклявся! О Боже…

Сльози ринули з моїх очей. Я відчував, що повинен якось відкупитися, і в розпачі став нишпорити по кишенях. Хоч би яблуко, або хоча б складаний ножик… Тут я згадав: у мене є годинник! То був старовинний срібний годинник, який не працював, – я носив його тільки для прикраси. Він дістався мені від моєї бабусі. Я хутко вийняв його з кишені.

– Кромере… – промимрив я. – Послухай, ти не повинен мене видавати! Це буде негарно з твого боку. Ось, візьми мій годинник. Більше у мене, на жаль, нічого немає. Він срібний, і механізм тут гарний, у ньому є тільки маленький ґандж, але ж його можна полагодити!

Він зневажливо взяв годинник своєю брудною рукою. Я дивився на неї, відчуваючи, яка вона брутальна і глибоко ворожа мені, бо зазіхає на моє життя і спокій…

– Він срібний, – повторив я боязко.

– Плювати мені на твій срібний непотріб! – заявив він з глибоким презирством. – Та ще й поламаний!

– Але ж, Франце! – скрикнув я, тремтячи від страху, що він піде. – Зажди! Візьми годинника! Їй-богу, він срібний. Та у мене й немає чогось іншого…

Він подивився на мене холодно і зневажливо.

– Гадаю, ти знаєш, до кого я зараз піду. А можу заявити і в поліцію – я добре знаю їхнього вахмістра.

Він обернувся, щоб іти геть. Я ухопив його за рукав. Цього ніяк не можна було допустити! Краще вже померти, ніж витримати все, що може статися згодом, якщо він зараз піде.

– Франце, – благав я, захрипнувши від хвилювання. – Не роби цього! Це ж був просто жарт!

– Авжеж, жарт, але тобі він може дорого обійтися.

– Тож скажи, Франце, що мені ще треба зробити? Я все зроблю!

Він поглянув на мене своїми примруженими очима і вишкірив зуби.

– Чого ти клеїш дурня? – промовив він удавано добродушно. – Ти ж знаєш вихід не гірше за мене. Я можу отримати дві марки, і я не багач, щоб відмовлятися від них. А ти багач, у тебе навіть годинник є. Отже, тобі треба лише знайти дві марки – і справу залагоджено.

Я збагнув, куди він веде. Але ж дві марки! Це здавалося мені такою недосяжною сумою, однаково, чи десять, чи сто, чи тисяча. У мене не було таких грошей. Правда, я мав скарбничку, що стояла в маминій кімнаті. У ній, завдяки візитам мого дядечка та іншим подібним оказіям, лежало декілька десяти- і п’ятипфенігових монет. Більше я нічого не мав. Кишенькових грошей мені ще не давали.

– У мене нічого немає, – промовив я сумно. – Але я тобі віддам щось інше. У мене є книга про індіанців, є солдатики, а ще – компас. Я принесу тобі все!

Кромер тільки сіпнув кутиками своїх зціплених вуст і сплюнув на підлогу.

– Не патякай! – наказав він владно. – Свій мотлох можеш залишити собі. Компас! Краще не зли мене, чуєш, давай гроші!

– Але ж мені ніколи не дають грошей! Хіба я винен…

– Тоді принесеш мені ці дві марки завтра. Я чекатиму тебе після школи внизу, на ринку. І квит. Не принесеш – начувайся.

– Але ж де мені їх узяти? Господи!..

– Зате у вас вдома грошей повно. Це вже твій клопіт. Отже, завтра після уроків. Я повторюю: якщо не принесеш…

Він пронизав мене своїм гострим поглядом, ще раз сплюнув і щез, немов тінь.

Я не міг піднятися, ноги не слухалися. Моє життя було зруйноване… Я думав: може, мені втекти й більше не повертатися, або втопитися? Але то були якісь невиразні марення. Я сів у темряві на нижній приступець східців і весь зіщулився, поринувши у своє горе. Там мене, заплаканого, і знайшла Ліна, яка спускалася вниз із кошиком, щоб набрати дров у повітці.

Я попросив її, щоб вона нічого не розповідала батькам, а сам пішов нагору. На вішалці біля скляних дверей висів батьків капелюх і мамина парасолька від сонця. Від усіх цих предметів на мене повіяло домашнім затишком і ніжністю, моє серце зустріло їх із благанням і вдячністю, як вітає блудний син вигляд і запахи рідної домівки. Але все це тепер уже не належало мені – воно було світлим батьківським світом, а я злочинно занурився в чужу стихію, заплутався у гріхах, опинився під ворожою загрозою, в очікуванні небезпеки, страху і ганьби. Капелюх і парасолька, стара добра кам’яна підлога, велика картина над шафою у передпокої, а зсередини, з вітальні, голос моєї старшої сестри – все це в ту мить було милішим, ніжнішим і дорожчим, ніж будь-коли, але вже не було розрадою, надійним прихистком, а лише суцільним докором. Усе це вже не було моїм, не могло впустити мене у свою безхмарність і тишу. На моїх ногах був бруд, який не можна було видалити, просто витерши черевики об килимок, – я приніс із собою зловісні тіні, про які цей рідний світ нічого не знав. Скільки досі не було у мене таємниць чи страхів – усе те видавалось забавкою і жартом порівняно з тим, що я сьогодні приніс із собою до цих покоїв. Доля гналася за мною, її хижі руки тяглися до мене, від них навіть мати не змогла б захистити, про це все вона не повинна була навіть і знати. В чому полягав мій злочин – у крадіжці чи у брехні (хіба я не заприсягнувся, не поклявся Богом і душею?), мені все одно. Мій гріх полягав у тому, що я простягнув руку дияволові. Навіщо я пішов з ними? Навіщо послухався цього Кромера – покірніше, ніж будь-коли свого рідного батька? Навіщо я наплів історію про крадіжку, та ще й вихвалявся цим, неначе якимсь геройським вчинком? Тепер диявол не відпустить мою руку, і ворог не відстане від мене.

На якусь мить я відчув уже не страх перед завтрашнім днем. Я відчув жахливу впевненість, що відтепер мій шлях неухильно поведе мене донизу, в пітьму. Я чітко відчував, що за цією провиною неодмінно потягнуться інші, і моя поява перед сестрами, моє вітання і поцілунки з батьками будуть тепер облудою, бо я ношу з собою страшну гріховну таємницю…

Коли я подивився на батьківський капелюх, на якусь мить у мене зблиснула надія. Я все розповім батькові. Прийму його вирок і покарання, він буде моїм повіреним і рятівником. Адже це буде всього лише покаяння (а каятися мені доводилося вже не раз) – важка, гірка година, важке і сповнене каяття благання про прощення…

Як заманливо це звучало! Як спокусливо вабило… Але це було неможливо. Я знав, що не зроблю цього. Знав, що тепер маю таємницю, провину, яку повинен розплутати сам, тільки сам. Можливо, я зараз на роздоріжжі, і може, з цієї миті я тепер перебуватиму під владою поганого і завжди повинен буду ділити таємниці зі злими людьми, залежати від них, скорятися їм, бути такими, як вони. Ну що – вдавав із себе «дорослого і героя»? Тепер терпи наслідки цього всього…

Батько, коли я увійшов, пожурив мене за мокре взуття. Слава Богу, це відвернуло його увагу, він не помітив гіршого, і я легко витерпів докір. Раптом у мені виникло якесь дивне нове відчуття – зле, гостре і колюче: я відчув свою перевагу над батьком! На якусь мить я відчув навіть зневагу до нього, до його необізнаності, його докору з приводу моїх мокрих черевиків. Пхе, який дріб’язок… «Якби ти знав…» – подумав я і на мить відчув себе злочинцем, якого спіймали за крадіжку булочки, тоді як йому слід було б зізнатися у вбивстві. Це було кепське, мерзенне відчуття, але досить сильне, у ньому була якась незвідана привабливість, і воно міцніше, ніж будь-яка інша думка, прив’язувало мене до моєї таємниці, до моєї провини. Можливо, міркував я, Кромер зараз уже пішов до поліції і заявив, і ось-ось вдарить гроза, а тут мене пожурили, немов якогось шмаркача!

У всій цій події, про яку я щойно розповів, ця мить була найважливішою, вона запам’яталася мені найбільше. Це була перша тріщина у світлому образі батька, перший надлом у тих засадах, на яких базувалося моє дитяче життя і які кожна людина, перед тим як намацати свою суть, повинна зруйнувати. З цих переживань, які ніхто не помічає, складається внутрішня, найсуттєвіша лінія нашої долі. Така тріщина, такий надлом згодом заростають, загоюються і забуваються, але вони продовжують існувати й кровоточити в найпотаємніших закутках.

Я одразу жахнувся цього нового почуття і був готовий кинутись цілувати батькові ноги, щоб перепросити його за це. Але відвернути невідворотне неможливо, кожна дитина це відчуває і знає так само глибоко, як і будь-який мудрець.

Я усвідомлював необхідність обдумати все це, поміркувати, як мені діяти завтра, але на той час нічого не міг придумати. Увесь вечір я був зайнятий тільки тим, що звикав до зміни атмосфери в нашій вітальні. Ось настінний годинник і стіл, Біблія і дзеркало, книжкова полиця і картини на стіні… Вони немовби прощалися зі мною, я із завмиранням серця бачив, як мій світ, моє славне, щасливе життя відходить у минуле, відокремлюється від мене. Але я відчував, як пов’язаний з отим новим, що сковує мене, і як наповзає оте темне й чуже. Я вперше відчув подих смерті, а смак її гіркий, бо вона – це тремтіння і страх перед страхітливим переродженням.

Я зрадів, коли нарешті опинився у ліжку… До того ж я пройшов через останнє чистилище – вечірня молитва, і потім ми заспівали псалом, що мені найбільше подобався. Але я не співав разом з усіма – кожен звук був отруєний жовчю… Я не молився разом з іншими, коли батько виголошував благословення і завершив: «…нехай пребуде з нами всіма!» Якась судома вирвала мене з цього кола. Милість Божа була з ними всіма – але вже не зі мною… Змерзлий і глибоко виснажений, я пішов геть.

У ліжку, коли я трохи відлежався і мене лагідно огорнуло тепло і захищеність, серце моє від страху ще раз метнулося і тоскно затріпотіло від згадки про те, що сталося. Матінка, як завжди, побажала мені на добраніч, її кроки ще відлунювали в кімнаті, світло її свічки ще жевріло за нещільно причиненими дверима. Зараз, думав я, ось-ось вона повернеться (вона ж відчула!), поцілує мене й запитає лагідно, вибачливо, і тоді я розплачуся, розтане грудка у мене в горлі, я обійму її і розповім усе-усе, і я буду врятований! Але щілина між дверима й одвірком уже стемніла, а я все ще дослухався і думав: ось так воно й мусило неодмінно статися…

Потім я думками повернувся до скоєного й поглянув своєму ворогові в обличчя. Я виразно побачив, як він примружив одне око, його рот брутально кривився, і поки я дивився на нього, переймаючись неминучим, він усе більшав і потворнішав, його злісне око сатанинськи зблискувало. Він стояв зовсім близько біля мене, аж поки я не заснув. Але потім сни мої були вже не про нього і не про скоєне. Мені снилося, що ми пливемо в човні – батьки, сестри і я, навколо нас тільки спокій і відблиски гарного літнього дня. Я прокинувся серед ночі, ще відчуваючи смак блаженства, що залишався в мені, ще бачив, як мерехтять на сонці білі сукні сестер, і перенісся з усього цього раю в те, що відбулося нещодавно: ось навпроти мене знову стояв ворог з його злісним поглядом.

Вранці, коли до кімнати квапливо увійшла мати і сказала, що вже пізня година, а я ще чомусь у ліжку, вигляд у мене був кепський, а коли вона запитала, чи мене не турбує щось, мене знудило.

Цим, здавалося, дещо вдалося виграти. Я коли хворів, дуже полюбляв валятися в ліжку, попивати ранковий чай із ромашки, прислухаючись, як мати прибирає в сусідній кімнаті, а Ліна зустрічає в передпокої різника. До обіду без уроків у школі. То було щось чарівно-казкове; сонце заглядало в мою кімнату й було не тим сонцем, від якого в школі затуляли зелені фіранки. Але сьогодні це не потішило, а набуло якогось фальшивого звучання.

От якби я був мертвий… Але я тільки трохи нездужав (що траплялося часто), і це нічого не вирішувало. Це захищало мене від шкільних уроків, але аж ніяк не від Кромера. Він однаково буде чекати мене об одинадцятій на ринку. І в материнській ласці теж не було зараз нічого втішливого – вона лише обтяжувала і завдавала болю. Невдовзі я вдав, що сплю, а сам став розмірковувати. Нічого це не вирішувало – об одинадцятій мені необхідно бути на ринку! Отож о десятій я тихенько встав і сказав, що вже почуваюся краще. Як завжди в таких випадках, це означало, що я повинен або все-таки валятись у ліжку, або ж по обіді піти до школи. Я сказав, що краще вже піду до школи.

Я виробив собі план. Без грошей прийти до Кромера не можна. Отже, треба забрати свою скарбничку, хоча цього недостатньо. Грошей там замало, далеко не та сума, яка була потрібна; але все ж таки хоч щось, і чуття підказувало мені, що це краще, ніж нічого, і, може, вдасться якось задобрити Кромера.

Мені було кепсько на душі, коли я навшпиньки скрадався до материної кімнати й забрав з її письмового столу свою скарбничку; правда, було не так кепсько, як учора. Моє серце стискалося, і стало ще гірше, коли при першому ж огляді в коридорі унизу я побачив, що скарбничка замкнена. Зламати її виявилося дуже просто, треба було тільки пробити тонку бляшану кришку; але це все далося мені нелегко, бо тепер я скоїв крадіжку. Досі я тільки крадькома цупив солодощі, цукерки, фрукти. А це була таки крадіжка, хоча то були й мої власні гроші. Ну от, тепер я ще на крок наблизився до Кромера та його світу і швидко скочуюся донизу… Я хотів опиратися, закусивши повіддя. До дідька все! Але вороття назад уже нема… Я з острахом перелічив гроші – у скарбничці вони дзвеніли так обнадійливо, а в руці – їх було мізерно мало. Там виявилося шістдесят п’ять пфенігів. Я сховав скарбничку внизу в передпокої, затиснув гроші в руці і вийшов із дому – інакше, ніж будь-коли виходив за ці двері. Мені здалося, що згори хтось гукнув мене, але я поспіхом подався геть.

Залишалося ще багато часу, я плентався вулицями. Місто неначе змінилося під цими хмарами, будинки видивлялися на мене вікнами, перехожим я напевне здавався якимсь підозрілим. По дорозі мені згадалося, що один мій однокласник хвалився якось, що знайшов цілий талер на базарі, де продавали худобу. Я б охоче помолився за те, аби Бог сотворив чудо і подарував мені таку ж знахідку. Однак я уже втратив право на молитву. Та й скарбничка була вже зламана…

Франц Кромер побачив мене здалеку, але підходив спроквола, неначе зовсім не помічаючи мене. Він підійшов упритул і кивком голови звелів слідувати за ним. Не оглядаючись, він неквапно йшов Солом’яною вулицею, через місток, поки не зупинився біля останніх будинків якоїсь новобудови. Там ніхто не працював, стіни стояли ще голі, без дверей і без вікон. Кромер роззирнувся і шаснув через пройму дверей. Я – слідом за ним. Він зайшов за стіну, кивком голови підкликав мене до себе.