Kitabı oku: «Деміан. Кнульп», sayfa 3

– Але… який тут зв’язок? Ти затіяв з ним сварку і віддухопелив його?

– Ні, я не люблю цього робити. Я просто поговорив із ним, як от із тобою, і зумів пояснити, що йому краще буде відчепитися від тебе.

– Але ж ти не давав йому грошей?

– Ні, хлопче. Адже цей шлях ти вже пройшов.

Як я не розпитував його, він більше нічого мені не сказав. У мене після цього залишилося якесь дивне відчуття: суміш подяки й боязні, захоплення й тривоги, приязні й внутрішнього спротиву.

Я вирішив побачитися з ним невдовзі ще раз і поговорити про все детальніше, зокрема, й стосовно історії з Каїном.

Вдячність – це взагалі не та чеснота, яку я сповідую, та й вимагати її від хлоп’яти було б, по-моєму, смішно. Тому я не дуже-то дивуюся своїй невдячності, виявленій щодо Макса Деміана.

Але сьогодні я абсолютно впевнений, що був би геть скалічений і зламаний для подальшого життя, якби він не вирвав мене з лабет Кромера. Це звільнення я й тоді вже відчув, як найважливішу подію свого юного життя, але від самого визволителя я відсторонився, щойно він сотворив своє диво.

Ця невдячність, повторюю, не здається мені дивною. Вражає мене тільки слабка зацікавленість, яку я виявив тоді. Як я міг спокійно прожити хоча б день, не наблизившись до таємниць, з якими зіткнувся завдяки Деміану? Як я міг потамувати жагу довідатися більше про Каїна, про Кромера, про читання думок?

Це важко збагнути, одначе так було. Раптом я відчув, що виплутався з гемонських тенет, знову побачив світ світлим і радісним, не відчував більше нападів страху і тривожного серцебиття. Чари були розбиті, я більше не був проклятим і замордованим грішником, я знову був хлопчаком-школярем, як і раніше. Щоб знов віднайти рівновагу і спокій, моя природа прагнула передусім відкинути геть, забути все потворне і загрозливе. Навдивовижу швидко зникла з пам’яті вся ця мутна історія моєї провини і заляканості, не полишивши жодних помітних слідів чи рубців.

А те, що я намагався якнайшвидше забути свого помічника і рятівника, – мені це зрозуміло сьогодні. З прірви свого прокляття, із жахливого рабства у Кромера я всіма силами своєї зраненої душі подався туди, де раніше був задоволений і щасливий, – у втрачений рай, що відкрився знову, у світлий батьківський світ, до сестер, до пахощів чистоти, до богоугодності Авеля.

Після моєї короткої розмови з Деміаном уже того ж дня, цілковито переконавшись, зрештою, у своїй новонабутій свободі і не побоюючись більше жодних повернень до колишнього, я зробив те, чого так часто і так палко прагнув, – я висповідався. Я пішов до матері, показав їй скарбничку з пошкодженим замком, наповнену фішками замість грошей, і розповів їй, як із власної провини тривалий час перебував у лабетах немилосердного мучителя. Вона не все зрозуміла, але побачивши скарбничку, мій щирий погляд, почувши, як змінився мій голос, збагнула, що я одужав і повернувся до неї.

І тоді я в душевному піднесенні влаштував свято свого відродження – «повернення блудного сина». Мати відвела мене до батька, вся історія була розказана ще раз, посипалися запитання, і подивовані батьки гладили мене по голові, нарешті полегшено зітхнувши після тривалої смуги пригніченості. Все було чудово, все було, мов у казках, все розчинилося в чудесній гармонії.

У цю гармонію я і втік тоді з вистражданою пристрастю. Я ніяк не міг насититися тим, що знову набув світ і повернув собі довіру батьків. Я став домашнім слухняним хлопчиком, грався більше, ніж будь-коли, зі своїми сестрами і під час молитов співав милі старі псалми з почуттям врятованої і новонаверненої душі. Все це робилося щиро, тут не було жодного фальшу.

Але щось усе-таки було негаразд. І ось тут-то вона і криється, та точка, звідки тільки й можна правдиво пояснити мою забудькуватість стосовно Деміана. Мені слід було висповідатися йому. Сповідь була б менш детальною і зворушливою, але більш плідною для мене. Я тоді всіляко чіплявся за свій колишній райський світ, я повернувся додому і був милостиво прийнятий. Деміан же жодним чином не належав до цього світу, не вписувався в нього. Він був повірником і також – хоча й інакше, ніж Кромер, мимоволі пов’язував мене з іншим, злим, поганим світом, про який я відтепер не хотів більше нічого знати. Я не хотів і не міг тоді поступитися Авелем і прославляти Каїна, адже сам знову став Авелем.

Так усе виглядало зовні. А внутрішньо було ось як: я вирвався з лабет Кромера і диявола, але не власними зусиллями. Я пробував мандрувати стежками світу, але вони виявилися для мене занадто слизькими. І ось коли дружня рука підтримала мене і врятувала, я, більше не роззираючись довкола, кинувся назад, до материнського лона, до окремішності доглянутої, благочестивої дитини. Я зробив себе молодшим, залежнішим, дитиннішим, ніж був насправді. Залежність від Кромера я мав замінити якоюсь новою залежністю, бо самостійно рухатися вперед ще не міг. Отож я вибрав сліпим своїм серцем залежність від батька і матері, від старого, любого, «світлого світу», про який я, однак, уже знав, що він не єдиний. Якби я так не вчинив, то мав би стати на бік Деміана і довіритися йому. Те, що я цього не зробив, здалося мені тоді виправданим – недовірою до його дивних думок; насправді це було не що інше, як страх. Адже Деміан зажадав би від мене більшого, ніж вимагали батьки, набагато більшого: підштовхуванням і закликами, глузуванням та іронією він спробував би зробити мене самостійнішим. О, сьогодні я знаю: ніщо на світі так не відлякує людину, як шлях, що веде її до неї самої!

Десь через півроку я, однак, не встояв перед спокусою і якось на прогулянці запитав у батька: як він ставиться до того, що дехто вивищує Каїна над Авелем?

Батько дуже здивувався і пояснив мені, що такий погляд не вирізняється новизною. Він виник уже при витоках християнства і проповідувався в сектах, представники однієї з них навіть називали себе «каїнітами». Але, звісно, це безглузде вчення є не чим іншим, як спробою диявола зіпсувати нашу віру. Адже якщо повірити в те, що Каїн правий, але неправий Авель, то з цього випливає, що Бог помилився, отже, Бог у Біблії не є істинним і єдиним, а якимось лжебожеством. Щось подібне каїніти насправді стверджували і проповідували. Однак ця єресь давно стерлася з пам’яті людства, і батька дивувало тільки те, що хтось із моїх шкільних товаришів зміг про це щось довідатися. У будь-якому разі, він серйозно попередив мене, щоб я відкинув подібні думки.

Розділ третій
Розбійник

Можна було б багато чого чудового, ніжного і приємного розповісти про моє дитинство, про мою захищеність у батька й матері, про любов до батьків і про легке життя в затишному, славному, світлому оточенні. Але мене цікавлять тільки ті кроки, які я зробив для того, щоб віднайти себе самого. Всі ці чарівні притулки, острівці щастя й райські куточки я залишаю в сяйливій далині і не хочу ще раз повертатися туди.

А тому, розповідаючи про свій підлітковий вік, я буду говорити тільки про те, що відбулося такого, що спонукало мене йти вперед, виривало зі звичного кола.

Поштовхи приходили завжди з «іншого світу», вони приносили з собою страх, примус і нечисте сумління, вони завжди були буремними і загрожували тому спокою, в якому я залюбки перебував би й надалі.

Збігли роки, коли мені судилося знову відкрити, що в мені самому знаходиться отой рушій, який у дозволеному, світлому світі мусить таїтися й приховуватися. Як і до кожної людини, так і до мене прийшли відчуття, що повільно прокидалися, наступали на мене, як ворог і руйнівник, як щось заборонене, як спокуса і гріх. Те, чого шукала моя допитливість, що породжувало в мені мрії, насолоду і страх, – велика таємниця статевого дозрівання, – ніяк не пов’язувалося із затишним блаженством мого дитячого спокою. Я чинив так, як і всі інші. Я вів подвійне життя хлопчини, який дитиною вже не був. Моя свідомість жила в рідному і дозволеному, відкидаючи цей новий зажеврілий світ. Але водночас я жив у мріях, поривах, бажаннях пекельної напруги, через які свідоме життя вибудовувало собі дедалі ненадійніші мости, бо світ дитинства руйнувався в мені. Як майже всі батьки, так і мої теж, ніяк не допомагали інстинктам, що прокидалися в мені (про це не прийнято було тоді вести розмову). Їхня безмежна турботливість лише спонукала мене відвернутися від реальності і жити, як і раніше, у світі дитинства, який ставав дедалі нереальнішим і фальшивим. Не знаю, чи здатні тут чим допомогти батьки (і своїм батькам я аж ніяк не дорікаю). Це була моя справа – впоратися з собою і знайти свій шлях, і робив я свою справу кепсько, як і більшість чемно вихованих. Кожна людина проходить через ці труднощі. Для пересічної людини це та точка, де веління власного життя вступає в найбільш жорстку суперечку з навколишнім світом, де подальший шлях здобувається у найзапеклішій боротьбі. Багато хто відчуває вмирання і народження заново, що є нашою долею тільки один раз за все життя – при занепаді і повільному руйнуванні дитинства, коли все те, що ми полюбили, нас покидає і ми несподівано відчуваємо самотність і смертельний холод світового простору. І багато хто назавжди зависає на цій скелі, все життя болісно чіпляючись за незворотне минуле, за мрію про втрачений рай, найгіршу, найбільш убивчу на світі мрію.

Повернімося знов до нашої історії. Відчуття й обрáзи, якими був позначений кінець мого дитинства, не настільки важливі, аби про них розповідати. Важливо було те, що «темний світ», «інший світ» знову заявив про себе. Те, що колись було Францом Кромером, знаходилося тепер у мені самому. А тому й із зовнішнього боку «інший світ» знову здобув владу наді мною.

Від історії з Кромером минуло чимало років. Та драматична, повна провин смуга мого життя була тоді дуже далека від мене і здавалася коротким страхіттям, яке кануло у лету. Франц Кромер давно зник із мого життя; я, можливо, і не помітив би цього, якби ми якось не зустрілися. Однак інша важлива постать моєї драми – Макс Деміан – уже не зникала цілковито з мого обрію. Усе ж тривалий час він перебував далеко на периферії – видимий, але не дієвий. Лише поступово він знову підходив ближче, випромінюючи силу й навіювання.

Я намагаюся пригадати все, що знав про Деміана відтоді. Можливо, що рік або й довше ми не спілкувалися жодного разу. Я уникав його, а він аж ніяк не нав’язував мені свого товариства. Хіба що якось кивнув при зустрічі. Мені тоді здалося, що в його привітності є нотка презирства чи іронічного докору, але цілком можливо, що я собі це тільки уявив. Історія, яку я тоді пережив, і той дивний вплив, який він справив на мене, були мовби забуті обома.

Я намагаюся відновити його образ і, згадуючи, бачу, що він усе-таки був присутній і що я помічав його. Бачу, як він іде до школи – сам або з іншими старшокласниками, бачу, як він відчужено, самотньо і тихо, мовби якась планета, рухається серед них, оточений власною аурою, живучи за якимись своїми законами. Його ніхто не любив, ніхто не був близький до нього, лише його мати, але і з нею він, здавалося, поводився не як хлопчина, а як дорослий. Учителі, власне, залишили його в спокої. Він був гарним учнем, однак не намагався комусь подобатися, і час від часу до нас доходили чутки про яке-небудь слівце, зауваження чи заперечення, кинуте ним на адресу того чи іншого вчителя з явним викликом чи з іронією.

Я зосереджуюся, заплющивши очі, і переді мною виринає його образ. Де це було? Ну от, спливло. Це було на вулиці перед нашим будинком. Одного разу я побачив, як він стояв там із записником у руці і щось малював. Він перемальовував гербовий рельєф з птахом над вхідними дверима нашого будинку. А я стояв поблизу вікна, заховавшись за фіранкою, дивився на нього і з подивом бачив його уважне, зосереджене, світле обличчя, повернуте до герба, обличчя дослідника чи художника, заглиблене і вольове, навдивовижу світле й холодне, з розумними очима.

Потім я знову якось побачив його. Це було трохи згодом, на вулиці; після уроків ми всі купою стояли довкола коня, що, підвернувши ногу, завалився на землю. Він лежав, ще запряжений в дишло, попереду сільської підводи, жалібно хрипів, шукаючи чогось розширеними ніздрями, і стікав кров’ю з невидимої рани, від чого поруч із ним повільно наливалася темним сіра пилюка вулиці. Відвернувшись, із відчуттям нудоти від цього видовиська, я побачив обличчя Деміана. Він не проштовхувався вперед, а стояв позаду всіх, у природній елегантній позі, як це було властиво йому. Його погляд був спрямований на морду коня, і в ньому знову була ця глибока, тиха, майже фантастична неупереджена уважність. Я, мабуть, довго дивився на нього і тоді відчув – ще цілком підсвідомо – щось дуже своєрідне. Я побачив обличчя Деміана і зауважив не тільки те, що це обличчя не хлопчика, а чоловіка, я побачив щось більше. Здавалося, у ньому було також і щось жіноче, а головне – на якусь мить це обличчя здалося мені не чоловічим чи дитячим, не старим чи молодим, а якимось тисячолітнім, якимось позачасовим, що відрізнялося від того, в чому ми живемо. Так могли виглядати тварини чи дерева або зірки – я цього не зміг би пояснити, я відчував не зовсім те, що зараз кажу вже дорослим, але щось приблизно. Можливо, він був вродливий, може, подобався мені, а може, здавався відразливим – це теж не можна було чітко визначити. Я бачив тільки одне: він був інший – не такий, як ми, він був мовби тварина або дух чи образ – я не знаю, яким він був, але він був не такий, як усі.

Мій спогад не підказує мені більше нічого, та й те, що сказане, почерпнуто, можливо, почасти вже з пізніших вражень.

Зрештою, ми знову зійшлися з ним ближче лише тоді, коли я став значно дорослішим. Деміан не був (як цього вимагала традиція) конфірмований у церкві разом зі своїми однолітками, і це знову ж таки дало привід для всіляких пліток. Дехто стверджував, що вони з матір’ю взагалі не сповідують ніякої віри або входять до якоїсь особливої, потаємної секти. У зв’язку з цим, мабуть, у мене виникла підозра, що він живе зі своєю матір’ю, як із коханкою. Ймовірно, все виглядало так, що він виховувався без будь-якої віри, що вочевидь загрожувало якимись проблемами у майбутньому. У всякому разі, аж на два роки пізніше, ніж його ровесники, мати все-таки вирішила, аби він прийняв конфірмацію. Ось так і вийшло, що він кілька місяців був моїм товаришем на заняттях із підготовки до конфірмації.

Деякий час я тримався від нього осторонь – я не хотів мати з ним справу, надто вже багато ходило навколо нього всіляких чуток і пліток, але особливо непокоїло мене відчуття зобов’язаності перед ним, що залишилося в мені після пригоди з Кромером. Та й, окрім того, саме в цей час мені вистачало клопотів зі своїми власними таємницями. Для мене заняття з підготовки до конфірмації збіглися з періодом мого найбільшого інтересу до інтимних справ, і, попри прагнення, мій нахил до благочестивих настанов дуже послабився. Речі, про які розповідав духівник, перебували десь далеко від мене, у тихій, святій нереальності, вони були, можливо, прекрасні і вартісні, але аж ніяк не актуальні, не збудливі, а ті, інші, речі саме й володіли такою притягальністю.

І чим байдужішим робила мене моя налаштованість на релігійні заняття, тим більше мене наближало до Макса. Здавалося, нас щось пов’язувало. Я хочу якомога чіткіше простежити цю нитку. Наскільки я пам’ятаю, все почалося на одному уроці, рано-вранці, коли в класі ще горіло світло. Наш духовний наставник заговорив про історію Каїна й Авеля. Я майже не звертав на це уваги – був невиспаний і слухав неуважно. Та ось духівник, підвищивши голос, став розповідати про Каїнову печать. У цю мить я відчув щось на зразок дотику чи застереження і, підвівши очі, побачив за однією з парт переднього ряду обернене до мене обличчя Деміана – з сяючими виразними очима, в яких не було ні глузливості, ні серйозності. Лише на якусь мить він глипнув на мене, і я несподівано став із цікавістю дослухатися до слів священика, слухати його розповідь про Каїна й Каїнову печать і відчув глибоко в собі переконання, що все це не так, як він нас повчає, що на все можна подивитися й інакше, що тут можлива і певна критика.

З цієї хвилини між Деміаном і мною знову налагодився зв’язок. І дивовижно: ледь тільки в душі зродилося почуття якоїсь спільноти, як воно (я це побачив) мовби магічно перенеслося в простір. Я не знав, чи це він сам так підлаштував, чи це була чиста випадковість (тоді я ще твердо вірив у випадковості), але через декілька днів Деміан несподівано змінив своє місце на уроках Закону Божого і сидів тепер прямо переді мною (досі пам’ятаю, як жадібно вдихав я, оповитий убогим повітрям притулку для бідних, у переповненому вранці класі, ніжно-свіже віяння мила, що долинало від його потилиці), а ще через кілька днів він сидів уже поруч зі мною. Так ми просиділи всю зиму і весну.

Ранкові години стали цілком іншими. Вони вже не були сонними й нудними, і я з радістю чекав їх. Іноді ми обидва слухали духівника з величезною увагою, і достатньо було одного погляду мого приятеля, щоби наголосити на якійсь цікавій історії чи якому-небудь незвичному вислові. Досить було одного його погляду, дуже виразного, щоб активізувати увагу, викликати в мені скепсис і зародити сумніви.

Отож ми були дуже часто кепськими учнями, а іноді зовсім не слухали урок. Деміан завжди поводився чемно з учителями та співучнями, я ніколи не бачив, щоб він по-хлоп’ячому пустував, ніколи не помічав, щоб він голосно сміявся чи базікав, – він узагалі не отримував від учителів зауважень. Але він умів цілком безшумно, більше жестами і поглядами, ніж пошепки, залучати мене до власних інтересів. А вони були інколи дивовижні.

Він розповідав мені, наприклад, хто з учнів його цікавить і як саме він їх вивчає. Багатьох він знав дуже добре. Він говорив мені перед лекцією: «Коли я подам тобі знак великим пальцем, той-то і той-то обернеться до нас або почухає потилицю», і таке інше. Відтак, під час уроку, коли я часто вже й не думав про таке, Макс несподівано помітним рухом повертав до мене свій великий палець, я швидко кидав погляд на вказаного учня і бачив кожного разу, як той, ніби його сіпнули за нитку, проробляв задумані рухи. Я напосідався на Макса, щоб він якось проробив це і з учителем, але він відмовлявся. Та коли одного разу, прийшовши на заняття, я повідомив йому, що не вивчив сьогоднішнє завдання і дуже сподіваюся, що духівник не буде запитувати мене, він допоміг мені. Духівник шукав, кого б із учнів викликати, аби той продекламував уривок з катехізису, і тут його погляд мимоволі зупинився на моєму провинному обличчі. Він повільно підійшов до мене, наставив у мій бік палець і вже готовий був вимовити моє прізвище. Та несподівано чи то відволікся, чи занепокоївся і, поправивши свого коміра, підійшов до Деміана, який рішуче подивився йому в обличчя. Вчитель зібрався було щось запитати в нього, але несподівано відвернувся, кахикнув і викликав іншого учня.

Лише згодом я став помічати, що в той час, коли я розважався такими жартами, мій приятель часто проробляв те саме й зі мною. Траплялося, що по дорозі до школи у мене несподівано виникало відчуття, що Деміан іде зараз десь позаду мене, і коли я озирався, то він і справді виявлявся там.

– Ти справді можеш змусити іншого думати так, як ти цього забажаєш? – запитав я його якось.

Він відповів з цілковитою готовністю, спокійно і розсудливо, як дорослий:

– Ні, це неможливо. Адже своєї волі не існує, хоча священик робить вигляд, що вона є. Ні хтось інший не може думати, що йому заманеться, ні я не можу змусити когось думати так, як цього захочу. Однак уважно поспостерігавши за будь-ким, можна доволі точно сказати, що він думає чи відчуває, а тому зазвичай можна й передбачити, що він зробить наступної миті. Це дуже просто – тільки люди цього не відають. Звичайно, це потребує тренування. Наприклад, є певний вид нічних метеликів, у яких особини жіночої статі зустрічаються набагато рідше, ніж чоловічої. Такі метелики розмножуються цілковито так само, як і всі інші: самець запліднює самку, яка потім відкладає яйця. Якщо у тебе є самка цих метеликів, дослідники часто проробляли такий дослід: вночі до цієї самки зліталися метелики чоловічої статі, причому з відстані за кілька годин льоту. За кілька годин – уяви собі! За багато кілометрів самці відчувають єдину в цій місцевості самку! Вчені намагаються це якось пояснити, але пояснити таке дуже важко. Напевно, існує якийсь нюх чи щось подібне, на зразок того, як треновані мисливські собаки беруть непомітний слід і йдуть за ним. Розумієш? Таких речей у природі багато, і ніхто не може дати їм пояснення. Але ось що я тобі скажу: якби в цих метеликів самки зустрічалися так само часто, як і самці, у них такого тонкого нюху не було б. У них він є тільки завдяки тому, що вони так налаштували себе. Якщо тварина або людина всю свою увагу і всю свою волю спрямує на певну мету – вона її й досягне. От і все. І цілковито так само це відбувається з тим, що ти маєш на увазі. Придивися до людини досить уважно – і ти будеш знати про неї більше, ніж вона сама.

Мені так і крутилося на язиці вимовити «читання думок», нагадавши йому ту, вже давню сценку з Кромером. Але то була теж дивна річ: ніколи, жодного разу ні він, ні я не дозволяли собі щонайменшого натяку на те, що багато років тому він одного разу таким дивовижним чином увійшов у моє життя. Ніби нічого до цього між нами й не існувало чи немовби кожен із нас твердо розраховував на те, що інший уже забув про це. Раз чи двічі було так, що ми удвох, йдучи вулицею, натрапляли на Франца Кромера, але навіть не переглянулися, не обмовилися про це жодним словом.

– А як же це тоді виходить зі свободою волі? – запитав я. – Ти кажеш, що, власне, такої волі не існує. Але ж ти стверджуєш, що варто лише рішуче спрямувати на щось свою волю, і мети буде досягнуто. Так не буває! Якщо я не господар своєї волі – то я й не можу спрямувати її за бажанням туди чи сюди.

Він поплескав мене по плечу. Так він завжди робив, коли я тішив його чимось.

– Добре, що ти запитуєш, – сказав він усміхаючись. – Завжди потрібно і запитувати, і вагатися. Але все дуже просто. Якби, наприклад, такий метелик захотів спрямувати свою волю на якусь зірку або ще кудись, то у нього нічого не вийшло б. Та він і не намагається це зробити. Він шукає лише те, що має для нього сенс і вартість, те, що йому конче необхідно. Тут-то і вдається йому найнеймовірніше, він розвиває дивовижне шосте відчуття, якого немає в жодної істоти, окрім нього! Звісно, у нас більше простору і більше інтересів, ніж у тварин. Але й ми замкнуті дуже вузьким колом і не можемо вийти за його межі. Я можу, звичайно, придумати і те, й інше, уявити, скажімо, що мені неодмінно потрібно потрапити на Північний полюс або ще щось подібне, але здійснити це і досить сильно забажати цього я можу тільки в тому випадку, якщо таке бажання зродилося в мені самому, якщо моє єство справді цілковито переповнене ним. Якщо це так і ти намагаєшся щось зробити, підкоряючись своєму внутрішньому велінню, тоді воно й виходить, тоді ти можеш загнуздати свою волю, мов баского коня. Якщо я, наприклад, поставлю собі за мету вчинити так, щоб наш священик перестав носити окуляри, то нічого не вийде. Це просто пустощі. Але коли я восени відчув у собі тверду волю пересісти зі своєї передньої парти сюди – все вийшло чудово. Тут несподівано з’явився хтось, що за абеткою йшов у журналі поперед мене і досі хворів. Оскільки ж хтось мав звільнити для нього місце, то зробив це, звісно, я, бо саме моя воля була готова одразу ж скористатися такою нагодою.

– Так, – промовив я, – мені це теж здалося тоді дивним. Відтоді, як ми зацікавилися один одним, ти опинявся до мене дедалі ближче. Але як це було? Адже спочатку ти не одразу сів поруч зі мною. Ти ж спочатку посидів трохи он за тією партою, що переді мною, адже так? Як воно вийшло?

– Так воно й було: я й сам до ладу не знав, куди хочу сісти, коли схотів перейти з мого місця. Я знав тільки те, що хочу сидіти десь подалі, ззаду. То була моя воля – пересісти до тебе, але я її ще не усвідомлював. Водночас твоя воля притягувала мене і допомагала мені. Лише коли я сидів перед тобою, до мене дійшло, що моє бажання здійснилося лише наполовину. Я зрозумів, що, по суті, не бажав нічого іншого, окрім того, щоб сидіти поруч із тобою.

– Але ж тоді жоден новенький не перейшов до нас.

– Ні, але я тоді просто зробив те, що хотів, і, недовго думаючи, сів біля тебе. Хлопець, з яким я помінявся місцем, тільки здивувався, але не став заперечувати. Священик, щоправда, якось все ж помітив, що відбулася певна зміна. Взагалі, кожного разу, коли він мав справу зі мною, його потай щось непокоїло: він знав, що моє прізвище Деміан, і оскільки моє прізвище на літеру «Д», то мені не слід сидіти десь далеко позаду, разом з тими, хто йшов на літеру «С»! Але до його свідомості це не доходило, оскільки супроти цього виступила моя воля, бо я кожного разу заважав йому зібратися з думками. Та ось одного разу він помітив: тут щось не так, подивився на мене і став, бідолашний, в тупик. А у мене спосіб простий: я кожного разу дивлюся, не відриваючи погляду, прямо йому у вічі. Знаєш, майже всі люди важко витримують таке, починають бентежитись. Якщо ти хочеш від кого-небудь чогось домогтися і несподівано поглянеш йому прямісінько в очі, а він від цього не збентежиться, – тоді полиш усяку надію! Ти ніколи нічого не доб’єшся від нього, ніколи! Але так буває дуже рідко. Я знаю, власне, тільки одну людину, з якою у мене це не виходить.

– Хто ж це такий? – запитав я похапцем.

Він подивився на мене трохи примруженими очима, як це траплялося тоді, коли він поринав у свої думки. Відтак відвів свій погляд і нічого не відповів, a я, незважаючи на свою гостру зацікавленість, не зміг повторити своє запитання.

Але мені здалося, що він говорив тоді про свою матір – з нею він, здається, був духовно тісно пов’язаний, однак ніколи я не чув від нього розповіді про неї і ніколи він не запрошував до себе додому. Я навіть не уявляв, як виглядала його мати.

Іноді я намагався наслідувати його і зосереджував свою волю на чомусь, щоб домогтися задуманого. Були такі бажання, які здавалися мені досить нагальними. Але все марно – нічого не виходило. Говорити про це з Деміаном я не наважувався. Зізнатися йому, чого б я бажав собі, – я теж не наважувався. Та й він мене не запитував.

Моя довірливість у релігійних питаннях зазнала тим часом певних проколів. Однак за характером свого мислення (що зазнавало впливу Деміана) я дуже відрізнявся від тих своїх однокласників, які виявляли повну зневіру. Таких було декілька, і від них доводилося чути, що, мовляв, це смішно і недостойно для людини вірити в якогось Бога. Що такі історії, як про Трійцю і про непорочне народження Ісуса, – просто сміховинні і що ганебно сьогодні поширювати подібні нісенітниці. Я ж зовсім так не думав. Попри всілякі свої сумніви, я з досвіду свого дитинства все-таки доволі багато чого знав про істинне благочестиве життя, як, наприклад, у моїх батьків, і не знаходив у цьому нічого поганого чи лицемірного. Ні, я, як і раніше, відчував до релігії глибоку шанобливість. Тільки Деміан привчив мене дивитися на ці перекази, на ці догмати віри інакше, тлумачити їх вільніше, фантазійніше, більш особисто; у будь-якому разі тлумачення, які він пропонував мені, я завжди вислуховував охоче і залюбки. Багато чого, щоправда, здавалося мені надто крамольним (як-от і з розповіддю про Каїна). А одного разу під час заняття з підготовки до конфірмації він налякав мене міркуванням, яке було, мабуть, іще сміливішим. Учитель розповідав про Голгофу. Біблійна оповідь про страждання і смерть Спасителя віддавна полишила в мені глибоке враження. У ранньому дитинстві я подеколи, особливо у Страсну п’ятницю, після того як батько читав цю історію вголос, щиро, всією душею жив у цьому скорботно-прекрасному, блідому, примарному і все-таки неймовірно живому світі – в Гетсиманському саду і на Голгофі. А коли я слухав «Пристрасті за Maтвієм» Баха, похмуро-могутнє сяйво страждань, що виходило з цього таємничого світу, наповнювало мене містичним благоговінням. Я ще й сьогодні знаходжу в цій музиці і в «Actus tragicus» поетичний ідеал найвищого художнього вираження.

Так от, у кінці уроку Деміан замислено повідомив мені:

– У цьому, Сінклере, є щось таке, що мені не подобається. Перечитай цю історію і перевір її на смак – тут відчувається якась прісність. Особливо епізод із двома розбійниками. Чудова картина з трьома хрестами, що стоять поруч на пагорбі! Але ось виникає ця сентиментальна повчальна історія з порядним розбійником. Спочатку він був злочинцем і творив свої мерзенні діла, казна-що, і раптом – він кається і святкує оте сльозливе свято свого виправлення і каяття! Який сенс у такому каятті за два кроки від могили – скажи на милість? Це знову не що інше, як звичайнісінька попівська історія, солодкувата і лукава, зворушливо-сльозлива і з моралізаторським підґрунтям. Якби тобі сьогодні треба було вибирати в друзі одного з цих двох розбійників або вирішувати, кому з них ти виявив би радше довіру, ти звісно ж не вибрав би цього плаксивого покаянника? Ні, ти вибрав би іншого – той молодець, бо має характер. Йому наплювати на покаяння, яке в його становищі може бути тільки гарною балачкою, він іде своїм шляхом до кінця і не зрікається в останню мить диявола, який йому досі сприяв. Він має характер, а люди з характером у біблійній історії часто опиняються в програші. Можливо, він теж нащадок Каїна? Як ти гадаєш?

Я був вражений. Де-де, а в історії з розп’яттям я вважав себе знавцем! І тільки тепер зауважив, як мало особистого, як мало уяви, фантазії я проявляв, коли слухав і читав її. І все ж нова думка Деміана звучала фатально – вона загрожувала перевернути в мені уявлення, які я вважав непохитними! Ні, не можна було так обходитися з усім і всіма, і з найсвятішим також!

Він помітив мій спротив одразу ж, перш ніж я встиг щось сказати.

– Гаразд, – сказав він примирливо, – це давня історія. Тільки не треба прибирати такого серйозного вигляду! Але я хочу тобі ось що сказати: тут є один із тих моментів, де можна чітко побачити прорахунки цієї релігії. Йдеться про те, що цей Бог, і Старого і Нового Завіту – постать хоч і чудова, але це не те, що він, власне кажучи, повинен представляти. Він – це все гарне, благородне, батьківське, чудове і також високе, сентиментальне – цілком правильно! Але світ складається водночас і з чогось іншого. А все це просто полишають на поталу дияволу, і вся та частина світу, вся та друга половина, приховується й поспіль замовчується. Скажімо, прославляють Бога як Творця всякого життя, а статеве життя, на якому, власне, життя й тримається, просто суцільно замовчується, а то навіть оголошується диявольською спокусою і гріхом! Я не маю нічого проти, щоб пошановувати Бога Єгову – анічогісінько. Але я гадаю, ми повинні пошановувати і вважати священним усе, весь світ, а не тільки цю штучно відокремлену, дозволену половину! Отже, поряд із богослужінням нам потрібне і служіння протилежному божеству. Це, по-моєму, було б справедливо. Власне, треба було б сотворити бога, який містив би в собі і «диявольські спокуси», тобто такого бога, перед яким не потрібно заплющувати очі, коли відбуваються найприродніші речі в світі.