Kitabı oku: «Казки, легенди, притчі», sayfa 2

Утім, слабких і хворих у нього завжди було багато, і багатьом із них він урятував життя. Однак усі ці люди були бідними й знедоленими, і йому було соромно брати від них за свою допомогу більше, ніж якусь дещицю.

Його стан був таким безрадісним, що мій батько вже був готовим покинути місто й рушити в дорогу пішки без шеляга в кишені або ж пошукати роботу десь на кораблі. І все ж він відклав свій від’їзд ще на один місяць, бо за астрологічними прогнозами найближчим часом йому повинен був випасти щасливий випадок. Та поминув і цей місяць, а нічого так і не сталося. В останній день, зневірившись душею й тілом, він зібрав свої бідні лахи, щоб зрання наступного дня вирушити в дорогу.

Останнього вечора він блукав уздовж берега моря за межею міста, і можна собі уявити, якими невтішними були його думки про те, що всі його надії виявилися примарними. Сонце давно сіло на спочин, і зірки вже порозливали своє бліде світло над тихим морем.

Несподівано десь зовсім близько мій батько почув голосний жалібний стогін. Озирнувшись довкола й не побачивши нікого, він дуже перелякався, сприйнявши це за поганий знак перед своїм від’їздом. Коли плач і стогін повторилися ще голосніше, він набрався духу й вигукнув: «Хто тут?». У цю мить побіля берега почувся плескіт води. Він озирнувся й побачив у слабкому мерехтінні зірок світлу постать. Вирішивши, що це може бути хтось із тих, хто пережив трощу корабля, або ж якийсь плавець, він поквапився туди на допомогу, і тут, на своє превелике подивування, побачив несподівано чарівну білосніжну морську діву, що вийшла по пояс із води. Але хто може описати, яким великим було його здивування, коли нереїда благально промовила до нього:

– Чи ти не той грецький маг, що мешкає на Жовтій вулиці?

– Так, це я, – відповів він приязно, – чого ви хочете від мене?

Тоді юна русалка знову заплакала, заломивши свої прекрасні руки, й почала благати мого батька, часто зітхаючи, щоб він визволив її від туги й приготував для неї міцний любовний напій, бо вона «гине, мріючи намарно про свого коханого». Її чарівні очі дивилися так жалібно й сумно, що розчулили його серце. І він негайно вирішив допомогти їй, але спочатку поцікавився, як вона йому віддячить. Тоді русалка запропонувала йому таке велике перлове намисто, що будь-яка жінка могла б вісім разів обернути його довкола своєї шиї.

– Але цей скарб, – пояснила вона, – ти отримаєш не раніше, як я побачу дію твого чародійства.

У силі своїх чарів батько не мав жодного сумніву. Він повернувся до міста, розв’язав приготований до від’їзду вузол із лахами й зготував бажане зілля так швидко, що невдовзі по півночі він уже стояв на березі моря, де на нього чекала русалка. Він передав їй маленьку пляшечку з безцінним зіллям, і вона, засипаючи його вдячністю, звеліла прийти наступної ночі за обіцяною винагородою. Батько пішов тоді геть і провів решту ночі та ще цілий наступний день у тривожному очікуванні. Ані трохи не сумніваючись у силі й дії напою, він не знав, однак, чи дотримає свого слова морська красуня. З такими думками зустрів він ніч на домовленому місці. Невдовзі у хвилях з’явилася й сама морська діва.

Неможливо передати той жах, який охопив мого бідолашного батька, коли побачив, що він накоїв своїм мистецтвом! Нереїда, посміхаючись, підійшла ближче й передала йому перлове намисто, і у її руках він побачив мертве тіло надзвичайно вродливого юнака. За вбранням батько впізнав у ньому одного з грецьких моряків. Обличчя його було смертельно-бліде, кучері колихали морські хвилі. Русалка ніжно притискала юнака до грудей і гойдала його на руках, немов маленького хлопчика.

Тільки-но мій батько побачив це, як заголосив і прокляв себе та своє мистецтво. Русалка тієї ж митті зникла в глибинах моря разом із мертвим коханим, а на піщаному березі лежало перлове намисто. Оскільки зарадити нещастю було вже неможливо, батько взяв намисто й приніс його під одягом додому, там він розірвав його, щоб розпродати перлини по одній. З вилученими коштами він сів на корабель, який прямував на Кіпр, і вже було думав, що назавжди позбувся будь-якої нужденності. Однак володіння грішми, які обагрила кров невинної людини, обернулося для нього численними лихами. Шторми й корсари повідбирали в нього всі його статки, і на батьківщину він повернувся тільки через два роки, мов жебрак із корабля, що зазнав трощі.

Упродовж усієї розповіді пані лежала на перині й дуже уважно слухала оповідь. Коли ж карлик завершив свою розповідь і затим замовк, вона, не промовивши жодного слова, застигла в глибоких роздумах, доки гондольєр не припинив гребти в очікуванні на наказ повертати назад. Тоді вона стріпнулася, немовби від якогось лячного сну, махнула рукою гондольєру й запнула перед собою завісу. Весляр поспішно розвернувся, і гондола полетіла назустріч місту, немов чорний птах, а самотній карлик дивився спокійно й зосереджено поверх темної лагуни, мовби обдумуючи якусь нову історію.

Вони швидко дісталися міста, і гондола стрімко рухалася по Ріо Панда¹⁸, а затим і численними маленькими каналами.

Цієї ночі сон Маргеріти був дуже неспокійним. Через історію з любовним напоєм вона, як це й передбачав карлик, прийшла до думки, що їй і самій варто скористатися таким самим засобом, щоб міцніше прив’язати нареченого до себе.

Наступного дня вона завела про це розмову з Філіппо, але не напряму, а немовби з переляку ставила йому різні запитання. Спочатку вона намагалася довідатися, як можна приготувати такий любовний напій, і чи можна знайти сьогодні того, хто знається на секреті приготування, і чи не містить напій отруйні та шкідливі соки, і чи не має він такого запаху, що могло б викликати підозру в того, хто його питиме. Хитрий Філіппо байдуже відповідав на всі ці запитання, ніби він нічого не помічає з прихованих бажань своєї пані, і тому вона змушена була висловлюватися дедалі ясніше і, врешті-решт, прямо запитала, чи не знайдеться у Венеції хтось такий, хто міг би приготувати такий напій.

Тоді карлик засміявся і вигукнув:

– Ви, здається, недостатньо довіряєте моїй вправності, моя пані, якщо вважаєте, що я не засвоїв свого часу від мого батька, який був великим мудрецем, ці найпростіші ази магії.

– Отже, ти й сам міг би приготувати такий любовний напій? – вигукнула пані з великою радістю.

– Нема нічого простішого, – відповів Філіппо. – Тільки я не збагну, навіщо вам моє мистецтво, якщо ви досягли мети Ваших бажань – вашим нареченим є один із найвродливіших і найбагатших чоловіків.

Однак красуня не відступала і, врешті-решт, карлик явно неохоче підкорився. Він отримав кошти на придбання потрібних трав і таємничих засобів, і потім, якщо все буде гаразд, йому був обіцяний щедрий подарунок.

За два тижні все було готове, і карлик приніс чародійний напій у маленькій блакитній пляшечці, яку отримав від своєї пані з її туалетного столика. Оскільки дата від’їзду пана Бальдассаре на Кіпр уже стрімко наближалася, потрібно було спішно діяти. Якось пообідді в один із наступних днів Бальдассаре запропонував нареченій розважальну прогулянку, нікого про це не сповістивши, і це в той час, коли через спеку о цій порі року ніхто не влаштовував ніяких прогулянок – це здалося Маргериті, як і карлику, слушною нагодою.

Коли на визначений час Бальдассаре підплив із гондолою до задніх дверей будинку, Маргеріта вже чекала на нього, поряд із нею стояв Філіппо. Він заніс у човен пляшку вина та кошик із персиками, а після того, як пан і пані сіли в гондолу, знайшов собі місце десь позаду ніг гондольєра. Молодому панові не сподобалося, що Філіппо їде разом із ними, але він стримав себе, щоб не сказати чогось зайвого, бо в останні дні перед від’їздом намагався більше, ніж це робив раніше, підкорятися бажанням коханої.

Гондольєр відштовхнув човен, Бальдассаре щільно запнув завісу, і вони з нареченою тішилися перебуванням у віддаленій закритій кабіні гондоли, а карлик спокійно сидів на задній її частині й роздивлявся старі, високі й темні будинки Ріо Баркароллі¹⁹, повз які пропливала гондола, доки біля старовинного Палаццо Джустиніан²⁰, де тоді ще був невеличкий садок, лагуна не виплила з гирла каналу Гранде. Сьогодні на тому місці, як усім відомо, стоїть чудовий палаццо Бароцці²¹.

Часом із заштореної кабіни долинав приглушений сміх, тихий звук поцілунку, уривок якоїсь розмови. Філіппо не був цікавим. Він дивився понад воду то на сонячну Ріву, то на струнку вежу церкви Сан-Джорджо Маджоре²², то назад на Лев’ячу колону П’яцетти²³. Він зиркав подеколи на гондольєра, який старанно гріб, хлюпав у воді тонкою гілочкою верболозу, яку знайшов на дні гондоли. Його обличчя було таким відразливим і незворушним, як зазвичай, і нічого не виражало з його теперішніх думок. Він саме згадував свого затонулого песика Фіно й задушеного папугу та розмірковував над тим, як усі земні створіння – звірі й люди – близькі до загибелі, і що на цьому світі ми не можемо нічого знати наперед і єдине, що ми чітко знаємо, так це те, що смерть невідворотна. Він згадав свого батька та свою батьківщину, і все життя… гірка посмішка промайнула його обличчям, коли він згадав, що в усьому білому світі мудрі люди стоять на службі в дурнів, і що життя більшості людей нагадує жалюгідну комедію. Він посміхнувся й подивився на своє розкішне шовкове вбрання.

І в той момент, коли він ще тихо сидів і посміхався, трапилося те, чого він увесь час чекав. Під дахом гондоли пролунав голос Бальдассаре й одразу затим голос Маргеріти, яка гукала: «Філіппо, де там твоє вино й келих? Пан Бальдассаре відчуває спрагу й уже настав час принести той напій».

Він відкоркував свою маленьку блакитну пляшечку, налив сік у келих і долив червоного вина. Маргеріта розсунула фіранки, і карлик запропонував пані персики, а нареченому – келих із напоєм. Вона кинула на нього запитальний погляд, сповнений занепокоєння.

Пан Бальдассаре взяв келих і підніс його до своїх вуст. Та ось його погляд впав на карлика, який усе ще стояв перед ним, і в його душу несподівано заповзла підозра.

– Стривай! – вигукнув він. – Таким негідникам, як оце ти, довіряти не можна. Перш ніж я вип’ю своє вино, я хочу бачити, як і ти відіп’єш із нього.

Лице Філіппо було таким самим байдужим, як і раніше.

– Вино добре, – проказав він ввічливо.

Однак пан усе ще був нашорошеним.

– Ти що, парубче, не наважуєшся випити? – запитав він з пересердя.

– Вибачте, пане, – відповів карлик, – але я не привчений пити вино.

– Тоді я наказую тобі. Допоки ти не скуштуєш його, мої вуста не вип’ють жодної його краплини.

– Немає про що хвилюватися, – посміхнувся Філіппо, нахилився й узяв келих із рук Бальдассаре, відпив ковток і віддав келих назад. Бальдассаре глянув на нього, а затим і сам одним духом вихилив решту вина.

Було спекотно, лагуна виблискувала сліпучим мерехтінням. Закохані знову знайшли собі затінок за фіранками, а карлик сів збоку на дні гондоли, провів рукою по своєму широкому чолі й зціпив свого відразливого рота, мовби від болю.

Він знав, що за годину його вже не стане. Напій був отруєний. Дивовижне очікування посилювалося в його душі, що так близько стояла біля воріт смерті. Він озирнувся на місто й пригадав думки, у які ще не так давно поринав. Мовчки, втупивши погляд у блискучу водну гладінь, він переосмислював усе своє життя. Воно було одноманітним і бідним – мудрець на службі в дурнів, жалюгідна комедія. Коли він відчув, що серце його вже б’ється раз більше, раз менше, а чоло зросилося потом, із його грудей вирвався гіркий сміх.

Ніхто цього не почув. Гондольєр уже майже засинав, а за завісою перелякана красуня Маргеріта клопотала над Бальдассаре, якому стало несподівано зле і який помирав у неї на руках, його тіло вже хололо. Несамовито голосячи, збігла вона донизу. Там, на дні гондоли, лежав мертвий карлик, немовби задрімавши, у своєму розкішному шовковому вбранні.

То була помста Філіппо за смерть свого песика. Повернення нещасної гондоли з двома мерцями навіяло жах на всю Венецію.

Донна Маргеріта звихнулася з розуму, але ще прожила затим кілька років. Вона сиділа іноді на парапеті свого балкона й вигукувала до кожної гондоли або барки, що пропливали повз: «Урятуйте його! Урятуйте песика! Урятуйте маленького Фіно!» Та її вже всі пізнавали, і ніхто не звертав на неї увагу.

1903

Гра тіней

Широкий фасад замка, збудований зі світлого каменю, виходив великими вікнами на Рейн, на плавні та сповнений світла й повітря ландшафт із води, очерету й верболозу, а гори, що виднілися десь вдалині, вкриті лісом і затягнуті голубим серпанком, утворювали плавно вигнуту дугу, вздовж якої пропливали хмари, замки й садиби, що їх утворювали, зблискували за подиху теплого сухого вітру й здавалися білими та маленькими. Фасад замка віддзеркалювався гордовито й самовдоволено у воді, що тихо пропливала потоком, і був сповнений гідності та марнославства, мов молода жінка, декоративні кущі звішували своє світло-зелене віття до самісінької води, а вздовж кам’яного муру погойдувалися на воді пофарбовані в білий колір прогулянкові гондоли. На цій яскравій сонячній частині замка ніхто не мешкав. Після того як зникла баронеса, кімнати стояли порожніми, крім найменшої – в ній, як і раніше, жив поет Флоріберт. Пані осоромила свого чоловіка і весь замок, і від веселого численного придворного штату не зосталося затим нічого, крім білих прогулянкових гондол і тихого віршотворця.

Господар замка, після того як його спіткала недоля, мешкав у задній частині будівлі. Вузький двір затіняла велетенська вежа римської епохи, що стояла окремішньо, її стіни були темними й вологими, вікна – вузькими та низькими, до затіненого двору щільно прилягав темний парк із великими групами старих кленів, тополь, а також буків.

Поет жив собі самотинно на сонячній стороні, і його спокій тут ніщо не порушувало. Харчувався він на кухні, а барона не бачив часто цілими днями.

– Ми живемо в цьому замку, неначе тіні, – сказав він своєму приятелю з юнацьких літ, який навідався до нього якось і витримав у непривітних стінах мертвого будинку всього один день. Флоріберт складав у свій час байки й галантні вірші для світського товариства баронеси, а після розпуску домашньої прислуги він став нікому не цікавим, бо його невибаглива натура боялася більше жвавих провулків зовнішнього світу й боротьби за існування, ніж самотності в сумовитому замку. Він уже давно не писав віршів. Коли дув західний вітер, він дивився через річку поверх жовтого очерету на далекі хребти синюватих гір і спостерігав за вервечками хмар понад ними, а вечорами слухав у старому парку, як шумлять, погойдуючись, високі дерева, й складав розлогі поетичні твори, у яких, однак, не було слів, і тому він ніколи не міг їх записати. Один із таких віршів називався «Подих Бога», і в ньому йшлося про теплий південний вітер, а інший – називався «Душевна втіха», і був, по суті, спогляданням барвистих весняних лугів.

Флоріберт не міг ні прочитати ці вірші, ні проспівати їх, бо в них не було слів, але він снив ними й часом тонко їх відчував, надто ввечері. А інакше він проводив свій час здебільшого в селі, де бавився з малими русявими дітлахами чи смішив молодих жінок і дівчат тим, що знімав перед ними свого капелюха, немовби перед знатними панами. Найщасливішими були для нього ті дні, коли він бачив фрау Агнес, чарівну фрау Агнес, знамениту фрау Агнес з вузьким дівчачим обличчям. Він вітався з нею, низько вклоняючись, і прегарна Агнес кивала й сміялася, заглядаючи йому в очі, сповнені сором’язливості, та простувала далі з посмішкою на вустах, мов сонячний промінчик.

Фрау Агнес мешкала в окремому будинку, що примикав до здичавілого замкового парку, і який служив раніше баронові для його амурних втіх. Її батько працював лісничим й отримав цей будинок як подарунок від батька теперішнього господаря за якісь особливі заслуги. Вона рано вийшла заміж і повернулася додому молодою вдовою, отож після смерті батька так і мешкала у цьому самотньому будинку одна зі служницею та сліпою тіткою.

Фрау Агнес носила прості, але гарні й завжди нові вбрання ніжних кольорів. Її обличчя по-дівочому було юним і вузьким, каштанове волосся заплетене в тугі коси й укладене довкола витонченої голівки. Барон був закоханий у неї ще до того, як він із ганьбою прогнав свою дружину, й тепер кохав її з новою силою. Він зустрічав її вранці в лісі, а вночі відвозив річкою на гондолі до очеретяної хатинки в плавнях; і там її усміхнене дівоче обличчя лежало на його рано посивілій бороді, а її ніжні пучки гралися з його жорсткою та твердою рукою мисливця.

Фрау Агнес ходила на свята до церкви, молилася та подавала милостиню злидарям. Вона приходила в селі до літніх бідних жінок і дарувала їм черевики, причісувала їхніх внучат, допомагала їм у шитві, і, йдучи геть, полишала у їхніх хатинках м’який блиск юної святої. Фрау Агнес жадали всі чоловіки, і той, хто їй подобався, або той, хто з’являвся в потрібний момент, міг поцілувати її руку, ба, навіть отримати поцілунок у вуста, а кому таланило й, хто був статний собою та високий на зріст, той міг і наважитися залізти до неї вночі через вікно.

Усі це знали, і барон також, однак прекрасна Агнес ішла своїм шляхом далі, посміхаючись, із невинним поглядом, мов незаймана дівчина, яку не можуть зворушити жодні жадання чоловіків. Часом з’являвся новий коханець, який обережно залицявся до неї, наче до якоїсь недосяжної красуні, блаженствував у благословенній гордості від такого розкішного завоювання й дивувався тому, що інші чоловіки не заздрили йому, а тільки посміхалися. Її будинок, сповнений тиші, стояв скраю похмурого парку, що заріс в’юнкими трояндами, самотній, мов здичавілий, казковий ліс. Вона мешкала в ньому, виходила з нього й поверталася до нього літнього ранку, свіжа та ніжна, немов троянда, з осяйним блиском на дівочому обличчі й важким вінком кіс довкруж витонченої голови. Літні бідні жінки благословляли її і цілували їй руки, чоловіки поштиво віталися з нею й посміхалися за спиною, дітлахи підбігали до неї, випрошували в неї милостиню й дозволяли гладити себе по голівці.

– Чому ти така? – запитував її часом барон і погрозливо дивився на неї своїми похмурими очима.

– Хіба ти маєш право на мене? – запитувала вона здивовано, заплітаючи каштанові коси.

Найбільше її кохав поет Флоріберт. Його серце частіше билося, коли він бачив її. Коли ж до нього долинали погані чутки про неї, сум оповивав його, він хитав головою і не вірив цьому. А коли про неї щось говорили дітлахи, то весь аж світився і слухав їх немовби пісню. З усіх його поетичних фантазій найчудовішою була та, у якій він мріяв про Агнес. Тоді він залучав собі на допомогу все, що найбільше любив і що здавалося йому наймилішим – західний вітер, синю далечінь і яскраві весняні луги, оточував її всім цим і вкладав у загальний образ усю свою тугу та щиру пристрасть безкорисного дитинного життя.

Одного раннього літнього вечора після тривалої тиші до мертвого замка ввійшло трошки нового життя. Голосно затрубив ріжок, і зі скрипом і брязканням на подвір’я в’їхала карета й зупинилася. Це приїхав на гостину брат господаря замка, сам один, зі своїм камердинером, високий статечний чоловік із борідкою клинцем і гнівними очима, мов у бійця. Він плавав у стрімкому Рейні, стріляв для свого задоволення по сріблястих чайках, частенько їздив верхи до найближчого містечка й повертався звідти добряче напідпитку, час від часу дражнив добродушного поета і через кожних два дні влаштовував галасливі сварки зі своїм братом. Також він давав йому тисячі порад: пропонував перебудувати замок й облаштувати в ньому все на інший лад, радив усе поміняти й покращити. Та добре йому було говорити про це, бо, вдало одружившись, він був багатим, а господар замка – бідним і жив здебільшого в нужді та сварках.

Візит до замка – це було його примхою, і він розкаювався в цьому вже в перший же тиждень. Однак усе ж залишався і не згадував жодним словом про від’їзд, що мало турбувало його брата. Та ось він побачив Агнес і почав увиватися за нею.

Поминув деякий час, і служниця чарівної пані вже мала нову спідницю, що її подарував їй зайда-барон. Ще сплило небагато часу, і служниця взяла біля паркового муру від камердинера барона-зайди записку й квіти. Минуло ще кілька днів, і ось чужий барон зустрів літнього полудня фрау Агнес у лісовій хатині й поцілував їй руку, затим маленький ротик і білу шийку. А коли вона прямувала в село, а він ішов їй назустріч, то знімав перед нею свого рейтерського капелюха, вона ж робила кніксен, мов сімнадцятирічна дівчина.

Поминуло знову небагато часу, і зайда-барон, залишившись якось ввечері вдома сам-один, помітив крізь вікно гондолу, що пливла за течією ріки, а в ній гондольєра та ще якусь світлу жіночу постать. І те, що допитливець не міг розгледіти в сутінках, за кілька днів йому стало зрозумілішим, ніж він цього бажав… Та, яку він у полудень пригортав до грудей у лісовій хатинці й розпалював своїми поцілунками, ввечері переправлялася разом із його братом через темний Рейн і зникала з ним по той бік в очереті.

Чужинець спохмурнів, йому снилися погані сни. Він покохав фрау Агнес не як якусь легку лісову здобич, а як дорогоцінну знахідку. За кожним поцілунком він злякано здригався від радості й подивування, з якою чистою ніжністю вона відповідала на його залицяння. Тому він віддавав їй набагато більше, ніж іншим жінкам. Він пригадував свою молодість, а ця жінка, оточена його вдячністю й увагою, зрештою, ніжністю, ходила вночі темними шляхами з його рідним братом. Він прикусив кінчик свого вуса й гнівно зблиснув очима.

Незворушний до всього того, що відбувалося довкола, і не затьмарений таємничою задушливою атмосферою, що згущувалася у замку, поет Флоріберт жив собі спокійно, нічим не переймаючись. Йому не подобалося, що гість кепкував часом із нього й мучив його, але він звик до чогось подібного ще з минулих часів. Він уникав зайду, проводив цілі дні в селі або побіля рибалок на березі Рейну й мріяв вечорами, віддаючись під теплим духмяним повітрям, бурхливим фантазіям. І ось якось уранці він помітив, що на подвір’ї біля стіни замка розпустилися перші бутони чайної троянди. В останні три роки він приносив перші квіти цієї рідкісної троянди й клав на поріг будинку фрау Агнес і тепер зрадів, що знову зможе піднести їй цей скромний безіменний подарунок.

Ополудні цього самого дня чужинець увійшов до букового лісу разом із чарівною жінкою. Він не запитував її, де вона була вчора й позавчора пізно ввечері. Він дивився мало не з погрозливим подивуванням у її спокійні та невинні очі, й перш ніж піти геть, проказав:

– Я прийду до тебе сьогодні увечері, як тільки-но стемніє. Залиш вікно відчиненим!

– Сьогодні ні, – відповіла вона лагідно, – сьогодні ні.

– Але я так хочу, ти чуєш?

– Іншим разом, гаразд? Сьогодні ні, сьогодні я не можу.

– Я прийду сьогодні ввечері, сьогодні ввечері або ніколи. Роби, як хочеш.

Вона відвернулася від нього й пішла геть.

Увечері чужинець лежав на березі ріки на чатах, чекаючи коли стемніє. Однак човна ніде не було видно. Тоді він попрямував до будинку коханої, заховався в кущах і поклав рушницю собі на коліно.

Було тихо й тепло, жасмин розливав свої духмяні пахощі, і на небі за білими смужками хмаринок з’явилися маленькі матові зірочки. В глибині парку співала пташка, одна-єдина.

Коли вже майже цілковито стемніло, з-за рогу будинку, немовби крадучись, вийшов навшпиньки легкою ходою якийсь чоловік. Він натягнув собі низько на чоло капелюха, але було так темно, що в цьому не було жодної потреби. У правій руці він тримав букет білих троянд, що матово мерехтіли у темряві. Той, хто сидів у засаді, напружив зір і звів гачок.

Той, що підійшов до будинку, подивився вгору, але в будинку не було жодного вогника. Тоді він підійшов до дверей, нахилився й поцілував залізну клямку замка.

У цю мить щось зблиснуло, пролунав гуркіт, і слабке відлуння від нього покотилося глибиною парку. Чоловік із трояндами впав на коліна, затим звалився спиною на гравій і вже так і лежав, злегка здригаючись.

Стрілець перечекав у засаді доволі тривалий час, але ніхто не з’являвся, а в будинку панувала тиша. Тоді він обережно підійшов ближче й нахилився над застреленим чоловіком, із голови якого сповз капелюх. Зніяковіло й здивовано він впізнав поета Флоріберта.

– Ще й оцей! – простогнав він і пішов геть.

Чайні троянди лежали розсипаними по землі, одна з них застигла у крові вбитого.

У селі дзвони пробили першу годину. Небо щільніше затягли бліді хмари, до яких, мов сонний велетень, стриміла велетенська вежа замка. Рейн тихо співав свою пісню й котив повільним потоком хвилі, а в глибині чорного парку ще далеко за північ співала одна самотинна пташка.

1906