Kitabı oku: «Плисти проти течії. Том 2»
Про філософське
Визначеність чи свобода вибору?
Люди, які належали до різних культур, у всі часи поставали перед цією проблемою, зустрічались із цими двома підходами до життя: чи є все визначеним заздалегідь, чи, можливо, якимось чином ми в змозі змінювати хід подій – силою власної волі, наших бажань, наших сліз, здоланих нами труднощів та виправлених помилок?
Усі відомі нам народи ставили перед собою це питання; у їх пантеонах існували навіть певні божества, що з цим пов’язані. Наприклад, стосовно традицій та історії стародавнього Риму сьогодні нам відомо (а знаємо ми нині більше, ніж десять років тому, коли вважалось, що Рим зобов’язаний своїм заснуванням тільки Ромулові та Рему; коли творам Вергілія не приділяли належної уваги і не зважали на символічне значення міфу про Енея і невелику групу його товаришів), що у міфах римлян згадується Бог, котрий був вищим від Юпітера, божество без імені, якого вони називали просто «Невідомий».
Стародавні греки також ушановували божество, яке було набагато вищим від Зевса, володаря Олімпу; вони називали його Зевс-Зен. Есхіл згадує про нього як про божество, що керує долею. Зазвичай, у грецькій драмі, яка була відображенням містерій Елевсину, часто зустрічалися згадки про таємничий принцип долі, що править усім сущим. Згадаємо, наприклад, «Прометея закутого», загальновідомий твір Есхіла. Після того як Прометей викрав вогонь – світло та розум – задля блага всіх людей, Зевс карає його: титана приковують до гори Кавказ, й орел, прилітаючи щодня, видзьобує його печінку, яка виростає знов і знов, щоб таким чином, через біль та страждання, щодня здійснювалось велике жертвоприношення любові. В більш езотеричних варіантах цього міфу йдеться про те, що у лівий бік Прометея було увігнано залізного лемеша. І коли розіп’яте божество запитало: «Чому ви робите це зі мною?» – таємничий голос із далекої височини, вищої від Олімпу і самого Зевса, донесений до Прометея Гермесом – вісником, богом мудрості, – відповів: «Тому, що цього хоче Доля; тому, що це – Доля…»
Усі народи інтуїтивно відчували, що далеко за межами проявленого, навіть вище від будь-якого персоніфікованого божества, існує таємничий принцип Долі. У давньоєврейській Кабалі він зветься Ain Soph (Ейн-Соф), «Ніщо». Це той, хто знаходиться на вершині Корони, хто керує усіма невидимими істотами. Його імпульс опускається з височини, щоб досягнути нашого дуального світу, де всі речі проявляються і набувають форми завдяки «зіткненню», шоку, сплетінню сил, енергії та матерії.
У стародавньому індійському пантеоні також існує божество, яке перевершує можливості будь-якого інтелектуального, раціонального розуміння. Подібне йому зустрічається і в пантеонах доколумбової Америки і стародавнього Китаю. Мова завжди йде про верховне божество, яке не має імені та атрибутів і репрезентує незворушну долю.
* * *
Чи існує насправді така невблаганна й невідворотна доля? І чи існує бодай якийсь спосіб жити у злагоді з такою долею? Чи можна сказати, що долі не існує, а є лише непідлегла воля, завдяки якій ми, і тільки ми самі, будуємо свою власну долю?
Важко відповісти на ці питання, тому що завжди можна знайти приклади, які свідчать на користь обох підходів. Деякі з них вражають. Кілька місяців тому в Англії було знайдено роман, написаний маловідомим письменником близько 1890 року.
У книзі йдеться про величезний лайнер, який перевищував за розмірами всі кораблі тієї епохи і був водотоннажністю майже 60 000 тон; судно мало назву «Титан». Під час свого першого урочистого плавання з Англії до Нью-Йорка цей корабель узяв на борт більше двох тисяч пасажирів. За день до прибуття до порту призначення він зіштовхується з айсбергом, який серйозно пошкоджує його, і тоне. На всі сигнали тривоги та благання про допомогу, які він посилав одразу після аварії, практично ніхто не звернув уваги і не прийшов на порятунок – такою сильною була загальна впевненість у тому, що подібний корабель неможливо знищити. В результаті загинуло безліч людей; катастрофа стала найбільшою в історії мореплавства. Двадцять років потому історія, описана в романі, до найменших деталей повторилася в реальності.
Як можна пояснити таке? Звідки, яким чином цей невідомий нам письменник зміг дізнатися про те, що має трапитися через двадцять років? І взагалі, як відбувається, що інколи ті ситуації, які мають статися, позначаються заздалегідь, проявляючись людям у символічній формі?
Моїм першим учителем езотеричної філософії був літній професор, німець на прізвище Шміт. Мені було тоді 17 років. Я пам’ятаю, як одного разу він розповів мені історію про свого приятеля, також літнього пана, знавця астрології, який жив у Лондоні.
Справжнім учням, які переходячи із життя в життя на своєму учнівському шляху дають обітницю служіння на благо людства, під час вивчення астрології забороняється вираховувати дату своєї смерті. Учителі, боги вважають, що ми були б не в змозі жити нормальним повноцінним життям, якби знали, коли настане момент нашої смерті. Навіть той, хто вже не прив’язаний до фізичного світу і, відповідно, не вірить у смерть, може мати дітей, учнів, про яких ще треба піклуватися, справи та книги, які має завершити, – і якщо людина знає, коли настане її смерть, це може погано вплинути на відтинок її життя, що лишилося, й відняти у неї багато невідомих їй можливостей, які залишаться, таким чином, невикористаними. Саме тому, хоча для того, хто володіє справжнім знанням астрології, вирахувати його власні «точки смерті» (їх-бо ж маємо кілька) неважко, він ніколи не робить цього. Щоб зрозуміти той факт, що кожна людина має кілька «моментів смерті», треба уявити, що наше життя подібне до конуса, всередину якого ми входимо й рухаємося по спіралі; крізь першу «точку смерті» ми проходимо доволі легко, потім проходимо крізь інші, у яких, можливо, врятуємося, а можливо й ні; але кола, які ми описуємо, стають все меншими й меншими, поки ми не досягаємо останнього з них, де «точки смерті» уникнути вже не вдається.
Також забороняється вираховувати «точки смерті» близьких нам людей, яких ми любимо.
Отже професор розповів мені про те, як його товариш все ж таки вирахував власну «точку смерті»; він визначив не тільки дату, але й спосіб, у який він покине цей світ. Він дізнався, що помре від задушення. Проте, попри свої великі знання, він відреагував на це трохи спрощено: поїхав жити у пустелю Сахара, впевнений у тому, що у зв’язку з відсутністю людей хоч би там що, а від задушення померти неможливо. Єдина річ, яку він забув вирахувати у своєму гороскопі, – це, власне, спосіб, у який відбудеться задушення. І ця людина померла у той самий заздалегідь вирахуваний день, задихнувшись у піску під час бурі, викликаної потужним самумом, спекотним вітром пустелі.
Геродот розповідає історію про одного володаря, котрий наказав прибрати геть зі свого королівства всі колісниці, а також заборонив в’їзд на підвладні йому землі будь-яким візкам із сусідніх держав. Він зробив це тому, що якийсь провидець провістив, що причиною його смерті повинна була стати колісниця. Аж ось у королівстві стався заколот, і один із повстанців убив свого володаря, який саме сидів на троні, вразивши його мечем у серце. Останнє, що побачив той перед смертю, була рукоять меча з витисненим на ній зображенням колісниці, символом королівського роду, до якого належав убивця.
Усі ці близькі за змістом оповідання, почуті від різних людей, наводять нас на думку про те, що існує визначеність, невблаганна доля, якій підвладні всі речі та явища.
Індійська філософія говорить про Дхарман – закон, що керує Всесвітом і всіма його мешканцями; вона вчить також, що існує Садхана – сенс життя і заздалегідь визначений шлях, упродовж якого цей сенс виявляється. Вона стверджує, що існує Карма – закон дії (акції) і реакції.
Індуси уявляли Дхарму як широкий шлях, яким нам належить йти; уникнути цього шляху неможливо. У чому ж тоді може полягати свобода вибору, яку має людина? Яким чином можна було б вирізнити серед тих, хто прямує цим шляхом, поганих від добрих; тих, хто підкоряється інстинктам і вбиває все людське, від тих, хто іде за високими, священними мріями своєї душі? Філософи Індії стверджували, що свобода вибору полягає у тому, щоб рухатися цим шляхом повільніше або швидше. Щоразу, коли ми надто відхиляємося від шляху і наштовхуємось на його межі, ми страждаємо, ми відчуваємо біль, і цей біль пробуджує в нас усвідомлення того, що ми маємо повернутися до центру шляху.
Біль завжди був інструментом пробудження свідомості. Ми реально вміємо цінувати лише ті речі, які втратили.
Усередині кожного з нас живе тихий голос, той голос совісті, який в Гімалаях називали голосом наді; він спрямовує нас на шляху, розповідає, що ми маємо робити і допомагає розібратися, добрим чи поганим є те, що ми вже зробили. Але, зазвичай, ми не чуємо його – головним чином тому, що не маємо звички звертати на нього увагу. Його звучання ми сприймаємо, як шум води, що падає з висоти, або вітру, котрий розхитує гілля дерев. І ми завжди дозволяємо, щоб він приходив і зникав, залишаючись непоміченим нами. Ми забуваємо, що це голос Бога всередині нас, голос нашої безсмертної душі, нашого вищого «Я», щось найпотаємніше і найсвятіше з того, що ми маємо; це загадкове «щось» продовжуватиме звертатися до нас навіть тоді, коли ми покинемо цей світ фізично. Цей внутрішній голос підказує нам, у чому полягає наш власний шлях, вплетений у великий шлях, у велику визначеність, яка проявляється в усьому.
* * *
Тож чи існує свобода вибору? На жаль, у тому матеріалістичному світі, в якому нам доводиться жити, люди спромоглися досконало розвинути (у найгіршому значенні) діалектичний спосіб мислення – для нас речі бувають або білими, або чорними; або добрими, або поганими. Я кажу «на жаль» не тому, що я проти аксіом або проти існування будь-якої системи оцінювання, а тому, що не завжди те, що не є білим, автоматично стає чорним, і навпаки. Дозволити, щоб нас поглинула така діалектика, утворена з крайнощів та абсолютних тверджень, потрапити у пастку догматизму такого, найдеспотичнішого, типу – вкрай небезпечно. Розглядати і пояснювати подібним чином усе, що відбувається у природі, небезпечно, тому що такий підхід рано чи пізно призведе до багатьох помилок і до сутичок не тільки з іншими людьми, а також і з самими собою: ми будемо довіку мучити себе і жити у стражданні, оскільки нам доведеться весь час робити вибір з-поміж двох крайнощів. Насправді такий вибір часто виявляється хибним, штучним та ілюзорним, бо є лише породженням нашої фантазії.
Отже, визначеність чи свобода вибору? А чому б нам не припустити, що існує і те й інше? Чому обидва поняття не можуть існувати одночасно – за умови, що ми припинимо розглядати їх як дві абсолютні протилежності, що виключають одна одну?
У проявленому світі не існує абсолютних оцінок: усе залежить від того, з чим або з ким ми порівнюємо те, що намагаємося оцінити.
Отже, усе має свою власну долю. Кожна річ на даному етапі еволюції наділена іскрою свідомості, в якій відображено те, заради чого вона існує, її власна доля. Насправді ця доля є лише відправною точкою, що веде до нових шляхів, до нових далечин, про які ні зараз, ні згодом ми не можемо навіть мріяти.
Усі ми йдемо назустріч власній долі. Чим далі ми просуваємося шляхом, тим більше відкриваємо, що кожна доля має своє метафізичне значення. Далеко за межами нашого фізичного тіла і фізичного світу існує загадкове «щось», і воно весь час закликає нас, спрямовуючи усі наші кроки, ніби батько, що веде дорогою свого улюбленого сина.
Так, визначеність існує, але в ній немає ні болю, ні тривоги. Така визначеність несе у собі радість і життєву силу, бо вона вказує нам нові шляхи та нові далечини, ще недосяжні для нашого розуміння, до яких ми повинні наближатися крок за кроком, навіть коли несемо із собою увесь свій біль та страждання. Ця невідворотна доля дає нам поштовх, щоб ми могли йти без упину все далі, назустріч таємничій метаісторії, яку ми не в змозі збагнути, але котру кожен з нас у глибині свого серця відчуває.
Проте, усе це може чудово поєднуватися з нашою свободою вибору, яку теж не варто розуміти як щось абсолютне, а скоріше як дещо більш-менш відносне. У межах великого метаісторичного просування шляхом еволюції ми можемо творити свою власну історію, і ми відповідальні за все, що створюємо, а також за те, що робимо. Бо хоча з одного боку правильно, що все повторюється, рухається та повертається на коло своє, однак, з іншого боку, ніщо й ніколи не повторюється таким, яким воно було раніше. Те, що відбувається зараз, у даний момент, є унікальним та неповторним. У своєму теперішньому вигляді й у такій формі воно більше ніколи не повернеться, і в якомусь сенсі воно насправді ніколи й не існувало. Тому кожна мить є цінною і священною саме тим, що ми з неї робимо тут і тепер, оскільки вона більше ніколи не повториться такою, якою є на даний момент. Тому ми відповідальні за те, що з нами зараз відбувається; за те, щоб не опускати рук і не опускатися самим. Бо той, хто сповнений віри у невблаганну долю й дозволяє, щоб його зносило течією життя, ризикує перетворитися на колоду, яка може розбитися на друзки. Кожна людина має шанс, можливість йти шляхом згідно зі своїм ритмом та своїми здібностями; але якими б не були її ритм та здібності, вона повинна рухатися вперед, постійно вдосконалюючись та очищуючи саму себе. Є люди, котрі ледь-ледь плентаються шляхом, є також ті, хто крокує рішуче й прямо. Є люди, що переміщуються шляхом, спираючись на всіх, хто їх оточує, але є й ті, хто прямує так, щоб інші могли спиратися на них. Є люди, котрих не обходить, чи просуватимуться вони по головах інших і скількох вони скривдять, доки не задовільнять свої власні бажання та інтереси. Проте є й такі, кого не дуже хвилює, скільки людей пройдуться по їхніх головах, якщо це якимсь чином допоможе останнім просунутися на шляху. Не всі люди однакові, рівність – це один із міфів ХХ сторіччя. Ми всі відрізняємося один від одного: у нас різні обличчя, різні уподобання, різні способи життя. Але це не означає, що ми протистоїмо один одному, що ми один одному – вороги. Саме завдяки відмінностям ми можемо поєднати всі елементи, необхідні для того, щоб просуватися шляхом еволюції.
Справжній філософ – той, хто насправді шукає істину – має звикати до того, щоб рухатися поруч з таємницями, бути не в змозі пояснити все, що відбувається, і приймати те, що він не може зрозуміти. Бо бажання все знати, все збагнути, виразити все у цифрах та у словах – є проявом марнославства. Люди ХІХ сторіччя дуже помилялися, коли говорили: «Що ж тепер ще лишилося винайти?» Бо вони побудували перші паротяги, перші прототипи машин, що рухалися зі швидкістю двадцять кілометрів на годину, і вважали, що вже винайшли усе, що можна було винайти. Але скільки всього лишалося винайти після них – стільки ж залишиться винайти і після нас із вами. А скільки ще існує речей, які ми хотіли зробити, але забули, або тих, що зробили, не бажаючи того.
Отже, ми маємо навчитися йти шляхом так, ніби ведемо за руку маленьку дитину, – тому що вона є символом таємниці. Часто в ініціатичних містеріях та частина Бога, яка живе всередині кожного з нас, зображувалася за допомогою символу дитини, що посміхається і несе в рученятах факел, щоб ми могли краще бачити, куди прямуємо і куди ступають наші ноги. Ця дитина, що супроводжує нас на шляху, репрезентує той внутрішній скарб, про існування котрого ми нічого не знаємо. Вона також символізує глибоке вчення про те, що кожен із нас повинен зберігати у своєму серці бодай крихітну частку скромності, а також сильну віру в самого себе, в людство та Бога. Я маю на увазі не Бога християн, юдеїв чи мусульман, але ту велику, загадкову сутність, яка є глибшою і вищою від будь-якої проявленої форми. Я маю на увазі того, кого кожен із нас несе в глибині свого серця, чию любов та заступництво ми відчуваємо постійно, за життя і за смерті.
Людина з Богом ніколи не буває самотньою.
Коли людина відчуває присутність Бога, вона не може бути самотньою, вона спроможна робити усе те, що воліє робити у межах власної долі, й те, про що вона мріє.
Людина з Богом завжди у більшості.
Лекція, прочитана в Мадриді у лютому 1987 року.
Ідеали тіла та ідеали душі
Спробуймо на кілька хвилин забути про навколишній світ – світ проектів, світ думок, світ реклами, який змушує нас відповідати уявленням і зразкам, що задані наперед. Я просто запрошую вас стати філософами і запитати у себе, запитати у природи, що таке ідеали тіла і що таке ідеали душі.
Останнім часом багато слів втрачають сенс і значення. Сьогодні інколи доводиться пояснювати значення слів, хоча набагато важливіше відчувати і проживати їх.
Ми живемо в світі, де всі пояснюють все, де кожна людина намагається запропонувати нам рішення, але при цьому не ставить питань. У кожного з нас, хто живе тут і зараз, є глибока внутрішня потреба запитувати про головне. Хто я? Звідки прийшов? Куди я йду? Що таке Всесвіт навколо нас? Що спонукало мене сьогодні говорити з вами? І що змусило вас сьогодні в деякій мірі пожертвувати власним комфортом і прийти сюди, щоб слухати мене?
З одного боку, ідеали нашої душі й ідеали тіла протилежні, але з іншого – вони гармонійно поєднуються. Нашому тілу потрібен певний комфорт – наприклад, щоб було зручно говорити і слухати; але в той же час нам потрібен певний духовний дискомфорт, внутрішня незадоволеність – щоб шукати нове, щоб шукати рішення в навколишньому світі. Адже ми сповнені питань, ми сповнені загадок, а весь Всесвіт уявляється нам таємницею, яку не можна відкрити.
З давніх-давен люди намагалися якимось чином пояснити існування душі й тіла. У різні епохи ставлення до цих двох полюсів змінювалося, подібно до коливання маятника, і на перший план по черзі виходили то вартісне для душі, то вартісне для фізичного тіла. Як ми знаємо, у сиву давнину люди прагнули не тільки матеріального добробуту, але й духовної досконалості.
У стародавніх філософських школах Індії (наприклад, вайшешиці, заснованій Канадою, або йозі, заснованій Патанджалі); в далекі часи Шумерського царства, де в образах героїв епосу про Гільгамеша і його друга Енкіду втілилася мрія про створення на Землі кращого світу; в далекій Америці, де розповідають про пернату людину на ім’я Кетцаль-коатль, що спустилася в підземне царство, щоб відшукати головні істини і принести їх людям, – скрізь і в усі часи люди намагалися зрозуміти, що віднести до тіла, а що до душі, зрозуміти, чи є Всесвіт просто механізмом або чимось, що дає сенс нашому існуванню.
І ось тепер, тисячоліття потому, запитаймо в глибині свого серця: чи дійсно існують душа і тіло? В деякі періоди історії людство сумнівалося в існуванні тіла, в інші піддавало сумніву існування душі. Звичайно, неможливо в одній лекції дати уявлення про всі ідеї, положення, висновки, питання, загадки, які хвилювали людину тисячоліттями. Але ми можемо звернутися, наприклад, до філософських течій Сходу, які заперечували існування тіла. Сьогодні нам не зрозуміло, як це можна заперечувати. Однак в Індії, згідно з вченнями про Майю – ілюзію, вважалося, що тіла насправді немає, оскільки воно недовготривале.
Хіба все навколишнє, в тому числі наше тіло, різні предмети, статуя, наприклад, існували завжди? Ні. Вони існуватимуть нескінченно? Ні, вони загинуть або зламаються, як би ретельно ми за ними не доглядали. В цьому випадку ми говоримо про умовне існування, яке не триває вічно і підвладне часу.
Стіни цього залу і справді матеріальні, фізично відчутні… але тільки для моєї фізичної, матеріальної руки. З моменту народження світу відомо, що є особливі сили – стародавні говорили про «духовні флюїди», енергетичні елементи космосу, сьогодні ми говоримо про електромагнітні хвилі Герца або про катодні промені – сили, здатні проникати крізь тверді предмети; і для них все є не таким, як для нас. Так, у світі, створеному з масла, удар, завданий предметом, зробленим із масла, здався б чимось щільним, твердим. Так само і все, що нас оточує в нашому світі, що має матеріальну структуру, здасться нам щільним, твердим, якщо ми будемо вважати себе виключно матеріальними істотами. Але якби ми могли хоч на хвилину залишитися наодинці з собою в тиші, ми почули б поскрипування меблів у кімнаті, шурхіт шпалер і старих картин… Все минає, все старіє, руйнується, перетворюється на пил. І з того ж самого пилу створені всі предмети.
Тоді де межа реальності існування? Античні філософи запитували: до якої міри існує тіло? А ще до греків філософи Індії створили теорію Майї, або ілюзії, і ця теорія говорить, що немає сенсу прив’язуватися до матеріальних речей. Платон, справедливо названий божественним, говорив, що існування людини, дуже прив’язаної внутрішньо до дерев’яного стільця, триватиме рівно стільки ж, скільки існує цей стілець. Інакше кажучи, людина, яка прив’язана до чогось минущого, відчуває, що йде, минає слідом за цим тимчасовим.
Представники інших течій не говорять про те, що матерії не існує, навпаки, вони вважають, що не існує ані душі, ані духу. Це сучасні течії матеріалістичного спрямування, які стверджують, що єдина реальність – це матерія, що душа, та й все духовне, вигадане людьми. Іншими словами, людина, охоплена екзистенціальною тугою, знаючи, що смертна, що повинна жити в стражданнях, боротися із подібними собі і з навколишнім світом за виживання, щоб розрадити себе, створила ідею душі, в тому числі, та ідею раю в іншому світі, ідею перевтілення, тобто можливості жити знову, вже в кращих умовах.
Одні ставляться зі зневагою до матерії, вважаючи, що насправді її не існує, що вона буквально розсипається у нас в руках, а єдине, що існує, – це Дух, це Бог, це душа.
Інші стверджують, що існує тільки матерія, а дух для них – це заборонена тема, яку вони бояться торкати глибоко, жахаючись, що їхня теорія зруйнується, або що вона – це лише засіб для експлуатації народу церковниками чи спроба знищити страх перед зникненням. Але було б непогано замислитися: може, існує ще одна точка зору? Адже ми, філософи, як і передбачає саме це слово, прагнемо знайти істину, де б вона не знаходилася.
Як зазвичай уявляють собі філософа? Це людина, яка постійно висловлюється складними термінами, начитана, здатна годинами міркувати про Платона, Аристотеля, Канта, Шопенгауера, Ніцше і так далі. Він трохи не від світу цього, витає у хмарах, завжди ходить із книгами під пахвою, його спосіб життя досить дивний і далекий від усього людського… Але це помилкове уявлення про філософа, це образ філософа, охопленого екзистенціальною тугою.
Істинний філософ, що відчуває в душі потяг до філософії, – це діяльна людина, шукач, який не обмежується зовнішніми уявленнями і щиро готовий пожертвувати ними заради внутрішнього пошуку; він поважає все, що коли-небудь було висловлене або знайдене іншими людьми. Але він також відкритий природі і навколишньому світу і завдяки цьому щиро прагне знайти істину.
Ми багато в чому втратили щирість і чистоту, які дуже важливі для розуміння цієї теми. Щоб навчитися відчувати природу і розуміти її мову, важливіше повернутися до природного, споконвічного стану нашого буття, аніж читати безліч книг або слухати лекції. Всі знають, що восени падає листя. Воно падало минулої осені і буде падати наступної. Але кожен лист, що зривається вітром із гілля і падає на вулицю міста, – неповторне, унікальне явище. Це явище красиве і незбагненне, і той, хто стане його свідком, зможе лише єдиний раз в житті сприйняти це диво в усіх його відтінках.
Нам слід навчитися розрізняти важливе, значуще, і те, що може на перший погляд здатися незначним, але в той же час чомусь зворушує нас. Зараз, у цю хвилину, ми разом розмірковуємо про ідеали душі та ідеали тіла. Можливо, ви раніше вже слухали інші мої лекції або читали мої статті і, можливо, потім будете слухати мої виступи на інші теми. Але сьогоднішній день – єдиний і неповторний, ця мить унікальна.
І навіть якщо ми не надаємо значення цій події, вона певною мірою дуже важлива: тільки сьогодні ми можемо отримати саме такий і ніякий інший досвід. Хочемо ми того чи ні, але коли сьогоднішній вечір закінчиться і ми розійдемося, то ми будемо вже не такими, як зараз, – станемо ми краще або гірше, я не знаю, але ми змінимося, адже в будь-якому випадку ми заберемо з собою щось, чого досі не мали: ви – мої слова, а я – ваші обличчя.
А зараз повернімося до нашої основної теми, але поговоримо про неї набагато простіше і щиріше. Адже справжнього філософа – і я наполягаю на цьому – відрізняє аж ніяк не добре підвішений язик, а вміння відкрито і щиро спілкуватися, саме воно дозволяє кожному з нас розкрити в собі філософа, бо всі ми в тій чи іншій мірі ним є.
Матеріалізм, і, насамперед, матеріалізм посткартезіанської епохи, розділив науку, релігію, політику і мистецтво. Людство створило справжні «племена» зі своїми «тотема ми» і «табу»: письменники об’єднуються тільки з письменниками, військові – з військовими, а музиканти – з музикантами. І сьогодні дуже мало чоловіків і жінок живе гуманістичними ідеями, намагаючись охопити різні області знання.
Тому в сучасному світі стався справжній вибух роз’єднаності між людьми. Ще до того, як ми розщепили атом, такий же процес стався з нами. Ми «розщепили» людство. Сьогодні люди далекі один від одного. В наші дні звучить музика, яка не несе абсолютно нічого. Чому вона присвячена? Що означає? Це знає лише сам композитор та мало хто з тих, хто його оточує. Письменник вживає складні слова, створюючи абсолютно неприродні літературні феномени, – ймовірно, він пояснить їх зміст своїм друзям або колегам за чашкою кави, але ми, читаючи його статтю, ламаємо голову, намагаючись зрозуміти, що ж усе це означає. І те саме відбувається в політиці: політичні діячі говорять про те, чого ми не розуміємо, і дають обіцянки, яких не виконують. Внаслідок усього цього в наші серця поступово закрадається холод і ми відчуваємо себе все більш самотніми.
Адже якщо я бачу картину або слухаю музику, але не розумію їхнього змісту; якщо політик говорить мені про адміністративні питання, а не про політику, тобто мистецтво вести народи; якщо я прихожу до священика, а він розповідає мені не про безсмертя душі, а про економічні проблеми, – звичайно, я починаю відчувати себе самотнім, ізольованим, відокремленим від інших людей. І в підсумку ми вважаємо за краще на самоті дивитися телевізор, читати газети або журнали, занурившись у свої думки і проблеми. І навіть якщо спілкуємося один з одним, наша розмова, скоріше, нагадує монолог, ніж діалог.
Саме тому особисто я вже майже зневірився в можливості діалогу сьогодні – діалогу навіть у найпростіших ситуаціях. Коли зустрічаються двоє друзів, один говорить: «Привіт! Як живеш? Знаєш, мені тільки-но видалили зуб – боляче було жахливо!» Інший відповідає: «Так, пам’ятаю, рік тому мені також вирвали зуб…» – і далі про свої труднощі. Або така розмова: «Знаєш, я так добре провів відпустку! Я був в Греції на Кикладах…». «Овва! А ось я чотири роки тому був в Мексиці, відвідав Теотіуакан…».
Кожен звик говорити тільки про свій досвід, тільки про самого себе, не проявляючи людського співчуття до інших. У цьому нескінченному монолозі немає діалогу, нам нецікаві люди, з якими нас зіштовхує життя, а ми, у свою чергу, нецікаві їм. Навіть коли ми збираємося разом, справжньої зустрічі не відбувається. Наші предки не поспішали так, вони не знали всіх наших умовностей, і у них було більше спільного зі своїми сусідами, вони вміли піклуватися про тих, з ким їх щось пов’язувало; їм вистачало часу, щоб збиратися у світських салонах або біля сімейного вогнища. І хоча у нас стільки засобів комунікації, ми використовуємо їх лише для того, щоб поцікавитися, що ж відбувається у світі, не беручи все це близько до серця. За вечерею ми слухаємо або читаємо новини: «Під час події невідомий чоловік героїчно врятував дитину» або «На такий-то війні загинула тисяча осіб». Але слухаємо ми все це з цікавості, як ніби у нас імунітет проти переживань інших людей і страждань природи. Ми підходимо до всього виключно практично, утилітарно.
Ви можете заперечити мені, що утилітаризм, практичність властиві всій природі: всі живі істоти прагнуть бути комусь корисними, все живе постійно рухається – і навіть те, що ми живим не вважаємо. Так чому б нам не поговорити про щось простіше, про те, що ми не завжди помічаємо? Скільки разів ми бачили, як мурахи один за одним щось тягнуть. Скільки разів ми бачили, як бджоли збирають мед або як навесні на деревах розпускаються бруньки. Всі пос тійно щось роблять, все не стоїть на місці. Але куди все рухається і заради чого?
Згадаймо найважливіші питання: чому проростає насіння? Чому зірки переміщаються по небу? Чому рухаються мікроби? Чому дме вітер? Чому повільно падає листя? Хто вона, природа, що дала насінню деяких дерев крила, схожі на лопаті гелікоптера, завдяки яким насіння відлітає далеко від дерева-батька? Хто вона, природа, що розташувала дихальні пори листя внизу, щоб пил не ускладнював їм життя? Нарешті, хто вона, природа, яка наділила квіти ароматом і різними відтінками, щоб до них прилітали бджоли і запилювали їх?
Матеріалізм намагався пояснити ці явища реакцією на навколишнє середовище, але сучасні дослідження показали, що все не так просто. Наприклад, Пікар, який сконструював батискаф, та інші вчені, що занурювалися в океанські глибини на тисячі метрів, виявили новий вид фосфоресцуючих риб, риб з органами, що світяться над очима. Це свічення дозволяє їм бачити в повній темряві, добувати їжу і залучати осіб протилежної статі. Деякі метелики, сівши на гілку, розправляють крила з візерунком, схожим на очі сови, що відлякує птахів. Метелик, крихітна істота, комаха із ряду лускокрилих, що не має ні складної нервової системи, ні головного мозку, – як вона могла придумати, що птахів можна відлякувати, намалювавши на своїх крилах очі сови? Чи можемо ми погодитися з тим, що примітивні риби, які живуть у темряві, позбавлені в нашому розумінні найменших проявів розуму, змогли самостійно винайти світлові елементи, для того щоб плавати в безпеці і залучати інших риб? Чи можемо ми припустити навіть думку про те, що маленькі насінини, що не мають взагалі нічого і які є лише рослинними волокнами, додумалися створити собі крила, щоб, обертаючись, перелітати на великі відстані? Ні. З точки зору здорового глузду, звичайно ні. Чи могли насінини самостійно винайти крила, за аналогією з якими зараз будуються вертольоти? Або, можливо, рослини, позбавлені нервової системи, самі розташували свої дихальні пори з внутрішньої сторони листа чи самі винайшли фотосинтез?
