Kitabı oku: «Подорожі Лікаря Дуліттлa. Підготовка», sayfa 2

Четверта глава. Віф-ваф

Коли нарешті я зміг оглядітися навколо, то виявилося, що передпокій справді був повний тварин. Мені видалося, що майже кожен вид живих створінь, що мешкали в окрузі, був тут присутній: голуб, білий щур, пугач, борсук, галка… Тут була навіть маленька свинка, яка щойно зайшла в дім із дощового саду і ретельно витирала ноги об килимок, а світло від свічки давало виблиски на її мокрій рожевій спині.

Лікар узяв свічник від качки й повернувся до мене.

– Дивися, – сказав він, – ти маєш зняти цей мокрий одяг… До речі, як твоє ім’я?

– Томмі Стаббінс, – відповів я.

– О, а ти не син Джейкоба Стаббінса, шевця?

– Так, – підтвердив я.

– Прекрасний чоботар твій батько, – вигукнув Лікар. – Ти бачиш оце? – і він підняв праву ногу, щоб показати величезного чобота, який носив. – Твій батько пошив мені ці чоботи чотири роки тому, і відтоді я їх ношу не знімаючи, – прекрасні, чудові чоботи. Так, а тепер слухай, Стаббінсе. Тобі необхідно поміняти всі ці мокрі речі, причому швидко. Зажди хвилинку, поки я позапалюю побільше свічок, а потім ми піднімемося нагору й знайдемо якусь суху одежу. Тобі доведеться одягти мій старий костюм, поки твої речі не висохнуть на кухні біля вогню.

Отож відразу ж як свічки було запалено скрізь у різних частинах будинку, ми піднялися по сходах, а коли зайшли до спальні, Лікар відчинив велику шафу і вийняв два набори старого одягу. Ми його одягли, а мокрі речі знесли вниз до кухні й розпалили багаття у великому каміні. Пальто Лікаря, яке я одягнув, було таким великим для мене, що я весь час наступав на його фалди, коли допомагав носити дрова з підвалу. Але дуже скоро у нас уже було велике вогнище, що весело палало в каміні, і ми розвісили навколо нього на стільцях наші мокрі речі.

– Ну, а тепер треба приготувати якусь вечерю, – запропонував Лікар. – Стаббінсе, ти ж, звісно, залишишся й повечеряєш зі мною?

Мені вже почав страшенно подобатися цей кумедний маленький чоловічок, який називав мене Стаббінс, замість Томмі або дорогий юначе (я так ненавидів, коли мене називали дорогим юнаком!). А цей чоловік, схоже, з самого початку почав ставитися до мене так, наче я був його дорослим другом. І коли він запросив мене залишитися й повечеряти із ним, я був страшенно гордим і щасливим. Та раптом я згадав, що не попередив маму, що прийду пізніше. Тому з великою прикрістю відповів:

– Дуже вам дякую, я б із радістю залишився, та боюся, що моя мама почне непокоїтися і думати, куди це я подівся, якщо я не повернуся вчасно.

– Ох, але ж, дорогий Стаббінсе, – зауважив Лікар, підкидаючи ще одне поліно в багаття, – твій одяг іще не висох. Ти все одно мусиш чекати, правда ж? А поки його можна буде одягати, ми встигнемо вже й приготувати вечерю, і з’їсти. Ти не бачив, куди я поклав свою сумку?

– Гадаю, вона все ще у передпокої, – сказав я. – Піду подивлюся.

Я знайшов саквояж біля вхідних дверей. Він був зроблений зі шкіри і виглядав дуже-дуже старим. Одна з його защіпок зламалася, тож він був перев’язаній посередині шматком шнура.

– Спасибі тобі, – подякував Лікар, коли я приніс йому саквояж.

– У ньому що, були всі ваші речі, які ви взяли з собою у подорож? – запитав я.

– Так, – відказав Лікар, розв’язуючи шнур. – Я не вважаю, що потрібно багато багажу. Це така морока. Життя занадто коротке, аби перейматися такими дурницями. І в цьому справді немає жодної необхідності, повір мені. Ти не знаєш, куди я подів ці сосиски?

Лікар копирсався в нутрощах саквояжа. Спочатку він дістав паляницю свіжого хліба. Потім з’явилася скляна банка з незвичайною металевою покришкою зверху. Він потримав її проти світла вельми обережно перед тим, як поставити на стіл, і я помітив, що всередині плаває якесь дивне морське створіння. І нарешті Лікар витягнув фунт сосисок.

– А тепер, – промовив він, – усе, що нам треба, це сковорода.

Ми зайшли на кухню, де на стінах висіли глечики та пательні. Лікар зняв сковороду для засмажки. Всередині вона виявилася досить заіржавілою.

– Боже мій, ти тільки подивися на це! – скрикнув він. – Оце найгірше, коли так довго не буваєш удома. Тварини молодці й утримують будинок на диво чистим, у межах своїх можливостей, зрозуміло. Чап-Чап це просто скарб, а не домогосподарка. Однак у деяких речах вони, безперечно, не можуть дати раду. Проте не переймайся, ми хутко її відчистимо. Отам унизу під раковиною ти знайдеш дрібний пісок, Стаббінсе. Подай-но його сюди, будь ласка.

За кілька хвилин наша пательня вже блищала й сяяла, сосиски поставили смажитися на кухонний вогонь, а апетитний аромат поширювався по всій будівлі.

Поки Лікар був зайнятий приготуванням вечері, я пішов ще раз поглянути на чудернацьку маленьку істоту, що плавала у скляному слоїку.

– Що це за тварина? – поцікавився я.

– О, це, – сказав Лікар, повертаючись до мене, – це Віф-Ваф. Його повне ім’я – hippocampus pippitopitus. Але тубільці називають його просто Віф-Ваф, це по тому, як він вихляє хвостом, коли пливе, мені так здається. Саме щоб знайти його, я й організував оцю останню подорож. Розумієш, останнім часом я зайнятий тим, що намагаюся вивчити мову молюсків. Вони мають свої мови, у цьому я не сумніваюся. Я трошки розмовляю мовою акул, а також дельфінячим діалектом. Але що мені особливо хочеться вивчити тепер – так це молюскійську.

– А чому? – запитав я.

– Ну, бачиш, деякі молюски є найдавнішими на світі з відомих нам видів тварин. Ми знаходимо їхні мушлі в гірських породах, вони вже перетворилися на камінь і їм тисячі років. Тому я майже певен, що якби тільки я навчився говорити їхньою мовою, то зміг би довідатися страшенно багато про те, як виглядав наш світ століття, й століття, й століття тому. Зрозумів?

– А хіба інші тварини не можуть розповісти вам про це?

– Я так не думаю, – сказав Лікар, тикаючи сосиски виделкою. – Ну, наприклад, мавпи, з якими я познайомився в Африці певний час тому, з задоволенням розповідали мені про минулі дні, але їхня пам’ять сягала в минуле не далі як на тисячу років абощо. Ні, я переконаний, що найдавнішу історію в світі можна почути від молюсків – і тільки від них. Розумієш, більшість інших тварин, які жили в ті прадавні часи, на сьогодні вже вимерли.

– А ви вже вивчили якусь із молюскійських мов? – запитав я.

– Ні. Я ще тільки почав. Я хотів роздобути саме цей особливий різновид риби-голки, бо вона сама наполовину молюск, а наполовину звичайна риба. У її пошуках я дістався аж Східного Середземномор’я. Але боюся, що від неї мені не буде багато помочі. Сказати правду, я досить таки розчарований її поводженням. Вона не виглядає дуже розумною, еге ж?

– Ні, не виглядає, – погодився я.

– О! – схаменувся Лікар. – Сосиски вже можна подавати. Іди сюди й неси свою тарілку, я тобі покладу кілька.

Потім ми всілися за кухонний стіл і розпочали дружню трапезу.

Це була прекрасна кухня, справді. Пізніше я багато разів снідав, обідав і вечеряв у ній і вважаю, що це краще місце, щоб поїсти, ніж найрозкішніші їдальні світу. Там було так по-домашньому затишно й тепло, а ще було надзвичайно зручно обходитися з їжею. Ти знімаєш її прямо з вогню, гарячою ставиш на стіл і їси. І можеш спостерігати за тим, як підсмажується на камінних ґратках твій тост, стежити, щоб він не пригорів, поки ти сьорбаєш свій суп. А якщо забув поставити на стіл сіль, то тобі немає потреби вставати й іти до іншої кімнати по неї, ти просто повертаєшся, простягаєш руку й береш велику дерев’яну коробку з комоду у тебе за спиною. Тамтешній камін – це найбільший майданчик для вогнища, який ви коли-небудь бачили, він був як окремий простір сам по собі. Ви могли зайти в нього, навіть коли поліна горіли, і всістися на широких сидіннях по боках, і смажити каштани після того, як вечерю було завершено, або слухати, як виспівує чайник, або розповідати бувальщини, або розглядати книжку з картинками при світлі вогню. Це була чудова кухня. Вона була така ж комфортна, як і сам Лікар, чутливий, дружній і надійний.

Поки ми зі смаком уминали сосиски, двері раптом розчахнулися і в приміщення увійшли качка Чап-Чап і пес Джип, тягнучи за собою простирадла й наволочки по чистій кахляній підлозі. Лікар, помітивши моє здивування, пояснив:

– Вони просто збираються провітрити білизну для мене поблизу вогню. Чап-Чап просто геніальна домогосподарка, вона ніколи нічого не забуває. Колись за цим будинком доглядала моя сестра… Бідна, люба Сара! Хотів би я знати, як їй живеться, я не бачив її вже багато років… Але вона й близько не була такою вправною, як Чап-Чап. Іще одну сосиску?

Лікар відвернувся й промовив кілька слів собаці й качці якоюсь дивною балачкою і жестами. Вони, схоже, прекрасно зрозуміли його.

– А ви можете розмовляти мовою білок? – запитав я.

– Авжеж. Це доволі проста мова, – відповів Лікар. – Ти міг би й сам її вивчити без великих проблем. А чому ти питаєш?

– Бо в мене вдома лежить хвора білка. Я відібрав її у сокола. Але дві її лапки сильно поранені, і я б дуже хотів, щоб ви її оглянули, якщо ви не проти. Можна, я принесу її завтра?

– Ну, якщо в неї важкий перелом ноги, то гадаю, краще було б подивитися її сьогодні увечері. Можливо, вже запізно, і я не зможу сильно допомогти, але я піду з тобою до вас додому й огляну її.

Ми помацали одяг біля каміну, і виявилося, що мій вже цілком сухий. Я піднявся із ним по сходах у ванну й перевдягнувся, а коли спустився, то Лікар вже чекав на мене зі своїм маленьким чорним саквояжем, повним ліків і бинтів.

– Ходімо, – сказав він. – Дощ уже припинився.

Надворі знову стало світло, а вечірнє небо все було червоне від західного сонця, і дрозди співали в саду, коли ми відчиняли ворота й спускалися сходами до дороги.

П’ята глава. Полінезія

– Я думаю, ваш дім це найбільш цікавий дім, в якому я коли-небудь бував, – признався я, коли ми рушили в напрямку до міста. – А можна я прийду до вас завтра ще раз?

– Звичайно, – посміхнувся Лікар. – Приходь у будь-який день, коли забажаєш. Завтра я покажу тобі сад і мій приватний зоопарк.

– О, у вас є зоопарк? – вигукнув я.

– Так, для великих звірів у будинку затісно, тому я тримаю їх у зоопарку в саду. Це не така вже й велика колекція, але вона по-своєму цікава.

– Це, мабуть, просто фантастично, – зауважив я, – уміти розмовляти всіма мовами різних тварин. Як ви гадаєте, а я міг би навчитися?

– Поза всякими сумнівами, – запевнив Лікар, – тільки потрібна практика. Ти маєш бути дуже терплячим, пам’ятай це. Взагалі-то було б найкраще, якби з тобою почала займатися Полінезія. Саме вона дала мені перші уроки.

– А хто така Полінезія? – запитав я.

– Полінезія це західноафриканська папужиха, яка в мене жила. Зараз вона вже не зі мною, – промовив Лікар із сумом.

– Вона що, померла?

– Ні-ні, – заперечив він. – Вона все ще жива, сподіваюся. Але коли ми приїхали в Африку, вона виглядала такою щасливою від того, що повернулася в свою рідну країну. Вона плакала з радості. А коли прийшов час мені вирушати назад в Англію, то в мене не вистачило духу виривати її з її сонячного краю… Щоправда, вона казала, що, як треба, то поїде зі мною. Я залишив її в Африці. Ах, як страшенно я за нею скучав. Вона плакала, коли я відпливав. Але думаю, я вчинив правильно. Вона була одним із найкращих друзів, яких я мав у своєму житті. Саме вона першою підказала мені ідею вивчити мови тварин і стати ветеринаром. Я часто собі думаю, чи щаслива вона в Африці і чи я ще побачу колись її смішне, симпатичне, поважне обличчя. Добра стара Полінезія! Виняткова птиця! Так, так…

І саме в цю мить ми почули, що хтось біжить позад нас. Озирнувшись, ми побачили собаку Джипа, який мчав до нас по дорозі так швидко, як тільки його могли нести його лапи. Видно було, що він чимось надзвичайно схвильований, і щойно він підбіг до нас, почав гавкати й підвивати до Лікаря в особливий спосіб. Потім Лікар явно теж увесь збудився й заходився чудернацько говорити й робити якісь незрозумілі мені жести собаці. Нарешті він повернувся до мене, і обличчя його все сяяло від щастя.

– Полінезія повернулася! – вигукнув він. – Уяви собі, Джип каже, вона щойно прилетіла в дім! Боже! Це вже п’ять років, як я її не бачив! Пробач, я повернуся ненадовго.

Він розвернувся з наміром бігти додому. Але папуга Полінезія вже летіла до нас. Лікар заплескав у долоні, неначе дитина, що отримала нову іграшку. Тим часом зграя горобців пурхнула з дороги й розсілася на парканах, пліткуючи про побачене. Їх страшенно обурило, що сіро-пурпурова папуга ширяє над англійською вулицею.

Вона спустилася прямо на Лікареве плече й негайно взялася торохкотіти. Це був безперервний потік мови, яку я не міг зрозуміти. Здавалося, що в неї є сила-силенна усього розповісти. І дуже швидко Лікар повністю забув і про мене, і про мою білку, і про Джипа, і про все решту, аж доки птиця прямо не запитала його щось про мене.

– Ой, пробач мене, Стаббінсе! – похопився Лікар. – Мені було так цікаво послухати мою стару подругу. Але ж нам треба йти далі й оглянути твою білку. Полінезіє, це Томас Стаббінс.

Папуга на Лікаревому плечі кивнула мені з усією серйозністю, а потім, на моє велике здивування, сказала чистою англійською мовою:

– Привіт! Я пам’ятаю ту ніч, коли ти народився. Тоді була жахливо холодна зима. Ти був дуже потворним немовлям.

– Стаббінс хоче навчитися мови тварин, – зауважив Лікар. – Я саме розповідав йому про тебе й про уроки, які ти мені давала, коли прибіг Джип і сказав нам, що ти прилетіла.

– Можливо, – сказала папуга, повернувшись до мене, – я й почала навчати Лікаря, але я б ніколи цього не зробила, якби він спочатку не навчив мене розуміти те, що я говорила, коли розмовляла по-англійськи. Бачиш, багато папуг можуть розмовляти як люди, проте дуже мало з них розуміють, що вони говорять. Вони промовляють просто тому… ну, тому, що їм здається, що так вони виглядають розумними, або тому, що знають, що за це їм дадуть печиво.

На цей час ми вже були звернули з дороги й ішли в напрямку до мого дому. Джип біг попереду нас, а Полінезія все так же сиділа на плечі Лікаря. Птиця тріскотіла безперестанку, здебільшого про Африку, але тепер вона говорила по-англійськи, з поваги до мене.

– Як там справи у Принца Бампо? – поцікавився Лікар.

– О, добре, що ви спитали, – зраділа Полінезія. – Я мало не забула вам розповісти. Уявіть-но собі! Бампо в Англії!

– В Англії! Та що ти кажеш! – здивувався Лікар. – Заради Бога, та що ж він тут робить?

– Його тато, король, прислав його сюди в якесь місце, яке називають… е-е-е… коров’ячий брід, мені здається… щоб він там ходив на уроки.

– Коров’ячий брід, коров’ячий брід, – бурмотів Лікар. – Ніколи не чув про таке місце. – Ага! Ти маєш на увазі – бичачий брід – Оксфорд!²

– Точно, оце воно й є – Оксфорд, – гукнула Полінезія. – Я пам’ятала, що там щось пов’язано з худобою. Оксфорд – саме туди він і поїхав.

– Ну-ну, – промурмотів Лікар, – наш фантазер Бампо навчається в Оксфорді! Ну-ну!

– У Джолліджинкі здійнялася така веремія, коли він від’їжджав! Він був наляканий до смерті. Він же був першим із цієї країни, хто вирушав за кордон. Він думав, що його з’їдять білі людожери абощо. Ви ж знаєте цих негрів – такі невігласи! Отак. Але батько змусив його їхати. Він сказав, що тепер усі чорні королі посилають своїх синів у Оксфорд. Це така мода, і йому теж доведеться їхати. Бампо хотів ще взяти з собою своїх шістьох дружин. Але король йому цього не дозволив. Бідний Бампо від’їжджав увесь у сльозах, і всі у палаці також плакали. Такого гамору ви ніколи не чули!

– А ти не знаєш, чи він подався ще раз на пошуки Сплячої Красуні? – поцікавився Лікар.

– О, так! – сказала Полінезія. – Наступного ж дня після вашого від’їзду. І для нього ж було краще, що він це зробив: король довідався, що він допоміг вам утекти, й страшенно розлютився.

– А що Спляча Красуня? Він її відшукав?

– Ну як, він привів із собою щось, що називав Сплячою Красунею. Щодо мене, то я вважаю, що це була негритянка-альбіноска. У неї було руде волосся й найбільші ступні, які ви тільки бачили. Але Бампо вона безмежно подобалася, і зрештою він одружився з нею на всенародну радість. Бенкетування тривало сім днів. Вона стала його головною дружиною і зараз відома як Кронпринцеса Фу-Тьху – наголос треба ставити на останній склад.

– А скажи мені, він залишився білим?

– Тільки приблизно на три місяці, – повідомила папуга. – Після цього його обличчя поступово відновило свій природний колір. І дуже гарно, що так сталося. Занадто вже він виділявся в своєму купальному костюмі – обличчя біле, а все тіло чорне.

– А як там поживає Чі-Чі?

– Чі-Чі, – пояснив мені Лікар, – це був мій улюбленець-мавпун кілька років тому. Я його теж залишив у Африці, коли вертався додому.

– Що ж, – відповіла Полінезія, спохмурнівши. – Чі-Чі не зовсім щасливий. Я часто бачилася з ним за ці останні роки. Він страшенно скучає за вами, і за будинком, і за садом. Смішно, але і я сама почувалася так само. Ви ж пам’ятаєте, як я глузд втрачала, так хотіла повернутися на милу стару батьківщину? І Африка це прекрасна країна, хто б там що не казав. Так ось, я гадала, що там у мене настануть абсолютно щасливі часи. Але якимось чином – я не знаю – через кілька тижнів усе стало трошки надокучати. Здавалося, я просто не могла облаштуватися. Ну, щоб скоротити історію, однієї ночі я прийняла рішення, що повернуся сюди й знайду вас. Тож я вистежила старого Чі-Чі й розповіла йому про це. Він сказав, що ані трішки мене не засуджує, бо почувається точно так само. Африка здалася такою смертельно спокійною після того життя, що ми вели з вами. Йому бракувало історій, які ви нам читали зі своїх книжок для тварин, і балачок, які ми провадили зимовими вечорами на кухні, всівшись навколо вогню. Звірі там були дуже добрі з нами, і все таке. Але чомусь ці милі й добрі істоти виглядали трошечки дурнуватими. Чі-Чі сказав, що він теж це помітив. Утім я вважаю, що це не вони змінилися – це ми стали інакшими. Коли я відлітала, бідний старий Чі-Чі не витримав і розридався. Сказав, що почувається так, наче єдиний друг залишає його. Хоча, як ви знаєте, у нього там просто мільйони родичів. Він сказав, що це виглядає нечесно, що в мене є крила, аби літати, куди й коли мені заманеться, а в нього немає жодних можливостей податися вслід за мною. Але запам’ятайте мої слова, я ні крапельки не здивуюся, якщо він знайде спосіб і приїде сюди – одного дня. Він кмітливий хлопець, наш Чі-Чі.

У цю мить ми підійшли до мого дому. Батькова майстерня була замкнута й віконниці зачинені, а от моя мама стояла на порозі й дивилася на дорогу.

– Добрий вечір, місіс Стаббінс, – привітався Лікар. – Це я винен, що ваш син повернувся так пізно. Я залишив його в себе на вечерю, поки його одяг сушився. Він був вимок до нитки, як і я. Ми зіткнулися один з одним під час грози, і я наполіг, щоб він перечекав її в моєму домі.

– А я вже почала хвилюватися за нього, – сказала мама. – Я вам вельми вдячна, сер, що так попіклувалися про нього й привели його додому.

– Нема за що, нема за що, – відповів Лікар. – У нас була надзвичайно цікава розмова.

– А з ким я маю честь говорити? – поцікавилася мама, дивлячись на сіру папугу, що сиділа на Лікаревому плечі.

– O, я Джон Дуліттл. Насмілюся стверджувати, що ваш чоловік мав би мене пам’ятати. Він змайстрував мені прекрасні чоботи десь років чотири тому. Вони справді чудові, – додав Лікар, дивлячись униз на свої ноги з великим задоволенням.

– Лікар прийшов полікувати мою білку, мамо, – додав я. – Він знає все про тварин.

– О ні, – зніяковів Лікар, – не все, Стаббінсе, зовсім не все, це вже точно.

– Це дуже мило з вашого боку прийти й оглянути його улюбленця, – сказала моя мама. – Том вічно приносить додому усяких дивних істот із лісів та з полів.

– Ось як? – оживився Лікар. – Можливо, одного дня з нього виросте гарний натураліст. Хто його знає!

– Чи не хочете ви зайти? – запросила мама. – У нас трошки безлад, бо я ще не завершила весняне генеральне прибирання. Але біля вогню у вітальні дуже затишно.

– Дякую! – сказав Лікар. – Який чарівний у вас дім!

І, витерши свої величезні чоботиська дуже й дуже ретельно об килимок, цей великий чоловік увійшов до будинку.