Kitabı oku: «Усі гетьмани України. Легенди. Міфи. Біографії», sayfa 2
Можливо, саме в цьому криється справжня причина розриву між Вишневецьким та Іваном Грозним, а саме – відмова царя підтримати литовського князя перед лицем небезпеки серйозного конфлікту із грізною оттоманською державою.
Починаючи з літа 1560 року під командуванням Вишневецького перебувала лише його особиста армія, навербована з українських козаків, до яких, мабуть, приєдналися донці й черкеси. Саме з таким військом він здійснив свою серйозну операцію проти Криму, з приводу якої російські джерела лише скупо подають деталі. Ми знаємо, що у 1560 році Вишневецький напав на Азов, але, у зв’язку з прибуттям турецької ескадри на чолі з беєм Кафи, зазнав невдачі; тоді він із черкесами спробував перепливти Та-манську протоку, щоб проникнути до Криму й атакувати Кафу, проте турки були попереджені про цей намір або московськими гінцями, або шпигунами, яких послав кримський хан у черкеські землі. Друга оттоманська ескадра спостерігала за переправою й відбила напад.
Це була одна з останніх спроб Вишневецького захопити турецькі володіння.
Після 1560 року в оттоманських архівах не відклалося жодних детальних свідчень про нього. Але з початком 1561 року в Туреччині продовжували готуватися до нових сутичок з Вишневецьким. У донесеннях французького посла із столиці Порти зазначалося, що двадцять галер чекають виходу в Чорне море для захисту татар, Кафи та Азова. Передбачалися бойові операції «Дмитрашки» у напрямку Мегрелії. Щоправда, в серпні султанський флот повернувся назад, оскільки при спробі висадитися в незнайомій місцевості турки зазнали втрат.
Самостійні дії Вишневецького не імпонували Івану Грозному, і він відкликав українського князя з Північного Кавказу за те, що «учел жити в Черкасах не по наказу». Вишневецький зі своїм загоном перебрався спочатку на Запорожжя. Тут, зупинившись на Монастирському острові, він одержав дозвіл короля Сигізмунда-Августа повернутися до Польщі.
Проте Вишневецький не відразу вирішив, йти йому на розрив з Іваном Грозним чи ні (можливо, він сподівався схилити того на боротьбу з Кримом). А поки що князь вирішив повернутися до Москви. Про це повідомляє Ни-конівський літопис: «Ноября к царю з Днепра воевода князь Дмитрей Иванович Вишневетцкой, а был государ-скою посилкою на Днепре и Крымские улусы воевал, которые кочевали близко Днепра».
Цього разу український князь пробув у Москві до квітня 1562 року, після чого цар відправив його знову в пониззя Дніпра, «а с ним Каневские Черкаси, а велел им недруж-бу делати царю крымскому и королю литовскому».
Про особисту участь у цій кампанії Вишневецького відомі нам документи не згадують, але, безумовно, люди князя «первей сего в замку Хортуса наймя Миколай з иншими товаришами своими и теж з Черкас поймя Кабели, з стрельцами з петьмастами человеков з одиночившися, пришедчи под Очаков, подданому его, цесаря многие шкоды починили».
31 липня 1562 року до царя в Можайськ прийшла звістка, що князь Дмитро Вишневецький «отъехал с Поля с Днепра в Литву, к Польскому королю со всеми своими людьми, которые с ним были на Поле».
Звичайно, Вишневецький поїхав до короля не лише тому, що в зв’язку з падінням Вибраної ради царя і початком війни з Литвою це було «ему выгоднее». Не треба забувати, які зміни сталися в характері Івана Грозного в цей час, яких переслідувань почали зазнавати ті, хто ще вчора користувався його довір’ям. 1560 року потрапив у неласку голова уряду Олексій Адашев, наступного року арештували двоюрідного дядька царя князя Глинського, потім голову Боярської думи Бєльського. Цілком можливо, що така доля чекала й Дмитра Вишневецького, котрий, як і «Иван Шереметев, Алексей Адашев, Иван Михайлов и иные», належав до тих радників царя, котрі, за його словами, «чинили ссору с Кримом». Це відчуття не підвело українського князя: «А которые наши люди ближние промеж нас, – писав Грозний кримському хану, – з братом нашим з Девлет Киреем царем ссорили, мы то ссыскали, да на них опалу свою наложили есмя – иные померли, а иных разослали есмя, а иные ни в тех, ни в сех ходят».
А тим часом, напади кримчаків на Україну посилилися. Дізнавшись про повернення Вишневецького у пониззя Дніпра, кримський хан вжив негайних заходів: мобілізував усі наявні сили кримчаків, відрядив до правителів Оттоманської імперії гінців з пересторогою про небезпеку і по підмогу.
Якщо порівняти воєнні приготування Оттоманської імперії проти «Дмитрашки» з тими заходами, які Осяйна Порта здійснювала у той самий час проти інших своїх європейських противників – Венеції або Священної Римської імперії, можна зрозуміти всю глибину небезпеки, яку становили для неї походи «литовського кондотьєра» (виступав він од імені царя чи сам по собі), адже Виш-невецький загрожував не лише володінням Кримського ханства, але також і власне оттоманським володінням на північному узбережжі Чорного моря. Масова мобілізація, проведена у восьми турецьких бейликах, відрядження ескадри являли собою виняткові заходи. До того ж – єдиний випадок в історії Оттоманської імперії! – всі ці дії були спрямовані не проти держави, а проти окремої особи, яка була проголошена «найбільшим ворогом Осяйної Порти».
Вишневецький добре розумів, що сам-один не зможе протистояти силам кримчаків і турків. Потрібен був забезпечений тил. І він звертається до короля. Як пише М. Маркевич2, «знаменитий воїн, колишній гетьман малоросійський з’явився до короля і був прийнятий ласкаво».
6 вересня 1561 року Сигізмунд II Август повернув Виш-невецькому всі звання і володіння. Але ж треба було якось пояснити польській аристократії, чому це він комусь дарує зраду, хай навіть цей зрадник – славнозвісний полководець Вишневецький. І король – а найпевніше, хтось із його радників – знайшов геніальний вихід. Сигізмунд-Август офіційно оголосив, що князь перебував у Московії не тому, що бажав служити цареві, і не тому, що зрадив його величність або шукав кращої платні, а щоб дізнатися, що там «діється у ворожому стані і тим якнайдужче прислужитися Речі Посполитій». Отож коли князь прибув до Кракова, він був приємно здивований, довідавшись, – причому останнім, – що, виявляється, він ще й славетний розвідник! Що, виявляється, він не вірно служив цареві-батюшці за жалування та місто Бєльов, а вивідував на користь Польщі!
Хроністи засвідчують, що зустрічали Вишневецького в столиці як національного героя, цілими натовпами. Правда, не тому, що повірили, нібито він був розвідником (тут усі все добре розуміли), а тому, що слава про нього як про талановитого полководця та мужнього охоронця південних кордонів Польщі ще й досі гуляла по всій державі. Пробачив король усі провини і козакам, за яких клопотали обидва Вишневецькі.
А до того ж після врочистої зустрічі князь Дмитро Вишневецький тяжко занедужав. Існує навіть версія, що його пробували отруїти. Чи то хтось позаздрив славі, чи, може, це була помста з боку султана або кримського хана. Хай там як, Сигізмунд і в цьому випадку продемонстрував повагу до Вишневецького і наказав своєму особистому медику лікувати князя.
У грудні 1562 року Вишневецький разом з хотинським воєводою Ольбрехтом Лаським прибув на Любельський сейм. Ласький, відомий шукач пригод, претендуючи на господарський престол, наступного 1563 року підбив князя на козацький похід у Молдавію, де в цей час точилася боротьба за владу між боярськими угрупованнями.
Але несподівано Вишневецький відступився від Ласького, сподіваючись, очевидно, сам обійняти цю посаду. Проте, потрапивши в пастку, його загін був розбитий, а сам князь, закований в ланцюги, відісланий до Туреччини.
Відносно того, що діялося далі, існує кілька версій. Дмитро Яворницький інтерпретує події так: «Його (Вишневецького) передовий загін з’явився тоді, коли Томша облягав Василіда в Сучавському замку; сам Вишневецький через хворобу їхав іззаду, на возі. Його загін спішно прискакав до палацу і став вимагати молдавської булави своєму князеві. Томша охоче погодився з цією вимогою і особисто вийшов зустрічати славетного героя. Вишневецький, не підозрюючи віроломства, з невеличким загоном рушив до Сучави. Але в дорозі, побачивши нечисленні сили Вишневецького, Томша раптом змінив наміри, він несподівано кинувся на князевих людей, всіх перебив і мало не захопив самого Вишневецького, але той встиг утекти і сховатися в копиці сіна. На лихо, його помітив якийсь селянин, що приїхав по сіно, і видав Томші. Вишневецького разом з його супутником Пасецьким та деякими поляками схопили і відправили в столицю Молдавії. Поляків після жорстоких катувань (сам Томша обтинав їм носи і вуха) відпустили в Польщу, а Вишневецького й Пясецького Томша відправив у Царгород до султана Селіма II».
Зупинимось тепер на обставинах смерті Дмитра Вишневецького. Сучасник українського князя польський хроніст Мартин Бєльський описує її так: «Вишневецький і Пясецький були скинуті з башти на гаки, вмуровані в стіни біля морської затоки по дорозі з Константинополя в Галату. Пясецький помер негайно, а Вишневецький, зачепившись ребром за гак, жив у такому положенні три дні, поки турки не вбили його з луків за те, що лаяв їхню віру». Багато істориків, зокрема Микола Костомаров та Дмитро Яворницький, погоджуються з версією Мартина Бєльського і вважають, що розповідь про загибель Виш-невецького лягла в основу славетної народної української пісні про «Байду-козака».
Однак цю версію розвитку подій відкидали деякі радянські вчені, котрі спробували спростувати вже усталену думку майже всіх істориків про тотожність легендарного Байди з князем Вишневецьким. Так, Володимир Голобу-цький на підставі донесення – не зовсім зрозумілого – французького посла в Стамбулі стверджував, що Вишневецького задушили і що пісня про Байду не пов’язана з його трагічною смертю.
Але історичні джерела свідчать про інше. Так, сучасник Дмитра Вишневецького – Б. Папроцький писав: «Волохи взяли Пясецького зрадою разом з Вишневецьким і відправили в Туреччину, там замучили їх страшною смертю. В Цареграді над морською затокою, що тягнеться до Га-лати, були поставлені дві шибениці, одна над другою, на кожній були закріплені два розтопирені гаки (схожі на вила), а на верхній тільки гайка, до якої була прив’язана вірьовка. За допомогою вірьовки підняли Пясецького і швидко спустили з верхньої шибениці на нижню, він, падаючи, зачепився ребром за гак, залився кров’ю і швидко помер, тому що повернувся головою вниз. Після нього подібне зробили з Вишневецьким, але той зачепився ребром і повернувся очима вверх, а потім жив ще три дні, поки невірний не застрелив його з лука, оскільки Вишневецький проклинав Магомета і його віру».
На користь саме таких обставин смерті Вишневецького свідчить і пізніше повідомлення іншого польського хроніста Мацея Стрийковського. Побувавши 1574 року в Константинополі, він записав у своїй хроніці, що «висаджувався під гаком Вишневецького» – «шибеницею з шести гаків над морською затокою, на яких Вишневецький з Пясецьким висіли». В іншому своєму творі Стрийковський твердить, що в Туреччині бачив місце смерті Дмитра Вишневецького.
На жаль, турецькі архіви не сповіщають про його загибель. Останній оттоманський документ, у якому згадується ім’я «Дмитрашки», стосується вже періоду після його смерті. Це лист бея Кафи, де повідомляється, що «росіяни» (донські козаки) й черкеси не перестають грабувати околиці Азова й, наслідуючи приклад «Дмитраш-ки», зібрали армію в чотири тисячі з гарматами, захопленими на турецьких кораблях, і спробували приступом узяти місто, але були примушені беєм Кафи тікати.
Хоч би як помер Дмитро Вишневецький, але смерть, так чи інакше, у 1564 році наздогнала славетного українського лицаря.
Ми не випадково назвали його «лицарем», бо саме Вишневецький у важку для рідного народу годину став на боротьбу з його ворогами, зробивши дніпровську вольницю навколо Січі авторитетним ядром, свого роду притягальною силою для всіх, хто прагнув боронити рідну землю від її поневолювачів.
У 70—80-ті роки XVI століття Осяйна Порта зазнала численних наскоків українських козаків. Деякі з них, а саме походи запорожців 1574-го та 1577—1578 років проти турецьких ставлеників у Молдавії, цілком імовірно, були куди небезпечніші та значніші за кількістю учасників, аніж виступи Вишневецького. Та все ж жоден із них, якщо вірити документам оттоманських архівів, не викликав такої широкої мобілізації турецьких збройних сил. Тому імена ватажків цих походів – Свірговського (1574 рік) чи Івана Підкови (1577—1578 роки) – практично залишилися поза увагою оттоманських властей, які боролися з ними.
Чому ж князь Вишневецький мав такий дивовижний привілей бути особисто знаним для ворогів? Можливо, це означає визнання його справжньої незалежності як щодо свого сюзерена, короля Польщі, так і щодо царя, якому він служив лише доти, поки Росія підтримувала його дії.
Може, й тому, що він завдавав удари в найуразливіше місце на півночі імперії – у фортецю Азов?
Малиновий прапор козацтва – це пам’ять козацтва про гетьмана Д. Вишневецького. Бо той особистий штандарт князя Вишневецького – срібний хрест і золоті півмісяць і зірка на малиновому, гарячому полі, – під яким запорожці ходили разом з ним у перші походи проти степової орди, передався в майбутньому на знамена Запорозької вольниці.
В особі гетьмана князя Дмитра Вишневецького Україна має визначного козацького вождя, засновника Січі, патріота, полководця, яким би пишалася будь-яка країна світу.
«…слава цього козацького гетьмана може позмагатися з вічністю» Петро Конашевич-Сагайдачний (1577(1578)—1622)
Неодноразово обирався гетьманом Війська Запорозького (коли вперше – невідомо). Як полководець П. Конашевич-Сагайдачний дотримувався новаторських для тогочасної європейської воєнної думки та практики стратегічних і тактичних настановлень. Запорожці під його проводом здобули блискучу воєнну перемогу – взяли приступом потужну турецьку фортецю та великий невільницький ринок у Криму – Кафу – і визволили багато християнських бранців. Його політика вирізнялася лояльністю до польського уряду, але політичні позиції та орієнтації гетьмана не обмежувалися нею. Гетьман дбав про міжнародні інтереси Війська Запорозького, був послідовним противником церковної унії, твердо стояв на боці Православної Церкви і рішуче відстоював конфесійні права українців. Сучасники високо оцінювали політичну та військову діяльність гетьмана, наголошуючи на громадянському, рицарському служінні Петра Конашевича-Сагайдачного християнському світові й Вітчизні.
У перших десятиліттях XVII століття Османська імперія зненацька відчула свою вразливість. Разючими ударами відповіли турецько-татарським нападникам козацька шабля і мушкет, керовані безстрашним воїном, обдарованим ватажком Петром Конашевичем-Сагайдачним, під час знаменитих морських та сухопутних походів на володіння султанської Туреччини та Кримського ханства.
Про походження і юнацькі роки майбутнього гетьмана збереглися скупі відомості. Якщо польський шляхтич Яків Собєський (батько польського короля Яна III Собєського) називає Сагайдачного «за походженням, способом життя та звичками простою людиною», то інший його сучасник – польський літописець Йоахім Єрлич, який брав участь у битві під Хотином, зазначив у своєму літописі, що Петро «не був простого уродження, але шляхтич од Самбора». Найважливішим джерелом біографії Сагайдачного є панегіричний віршований твір К. Саковича «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного». До нього було додано цікаву гравюру із зображенням гетьмана верхи на коні. У лівій верхній частині малюнка – герб Сагайдачного у формі підкови, яку увінчує хрест (у геральдиці цей герб класифікується як «Побог»). Поза всяким сумнівом, Сакович, людина для свого часу високоосвічена (випускник Замойської та Краківської академій), добре усвідомлював суспільне значення історичної постаті Сагайдачного. Тому навряд чи наважився б він подібним чином «прикрасити» малюнок, не маючи на те достатніх підстав.
Ще в дореволюційній історіографії (М. Максимович, В. Антонович, І. Каманін, А. Чайковський, Д. Яворницький та ін.) усталилася думка, що батька Петра Сагайдачного звали Конон або Конаш. На користь цього нібито свідчить монастирський пом’яник Сагайдачного, де серед інших імен згадується Конон. Але деякі історики, наприклад Б. Барвінський, піддають сумніву можливість такого патронімічного шляху виникнення прізвища гетьмана. На їхню думку, прізвище «Конашевич» узяте не від імені батька, а від імені одного з предків Сагайдачного.
За спостереженням Б. Барвінського, «Сагайдачний» – це прізвисько гетьмана, дане йому козаками (цю думку поділяв і Д. Яворницький), а «Конашевич» – родове прізвище, яке носили шляхтичі з Підгір’я Конашевичі-Попе-лі. Шляхтичі Попелі вживали кілька гербів, насамперед «Сас» та «Сулима». Що стосується герба «Побог», вміщеного у книзі К. Саковича, то він, вірогідно, перейшов до представників роду Конашевичів-Попелів од магнатського роду Конєцпольських. Останній не тільки мав герб «Побог», а й тримав у своїх руках Дрогобич і дев’ять довколишніх сіл, з якими межували маєтки Попелів: Ратична, Попелі й Котів. Що ж до другої половини прізвища гетьмана – Сагайдачний, – воно було дане йому козаками як вправному лучнику. Озброєний сагайдаком, вершник прикріплював з одного боку до пояса лук з налучником (чохлом), а з другого – сагайдак для стріл. За сирої погоди на сагайдак натягувався спеціальний чохол (тохтуй), який знизу зав’язувався шнурком. Добре натренований лучник за хвилину випускав від восьми до дванадцяти стріл, які летіли іноді за 500 кроків. Прізвисько «Сагайдачний» було досить поширеним серед козаків і в середині XVII століття, особливо на Подніпров’ї та Брацлавщині. Наприклад, із реєстру Війська Запорозького 1649 року дізнаємося, що до Остапівської сотні Чигиринського полку був записаний Семен Сагайдачний, Ладижинської сотні Уманського полку – Ждан Сагайдачний, Райгородської сотні Брацлав-ського полку – Васько Сагайдачний.
На думку історика П. Саса, народився Петро Конашевич у 1577 або 1578 році. За тодішньою традицією, до семи років хлопчик виховувався вдома. Із заповіту волинського шляхтича Василя Загоровського ми довідуємося про існуючу на той час практику, за якою з досягненням семилітнього віку шляхетські діти мали переходити під опіку дяка, який навчав читанню і письму церковнослов’янською мовою. Наступний етап навчання передбачав вивчення латини під керівництвом досвідченого вчителя, «чоловіка доброго християнина, побожного, який би мав про нього пильність і старання, ведучи його до всіляких цнот і по-божностей». Таке навчання мало тривати три-чотири роки. Письмові джерела також засвідчують, що Петро з дитячих літ навчився володіти луком, «зброї й коня з рук не випускав».
Як зазначає П. Сас, коли Петрові виповнилося одинадцять, він залишив батьківський дім та подався в науку до Острога. Очевидно, він і там не розлучався з улюбленою зброєю, тому що мав для цього сприятливі умови, адже місто славилося своїми ремісниками-зброярами. Їх вироби, зокрема знамениті сагайдаки, розходилися далеко за межі Волині.
Петро, маючи багаж знань, який давала домашня освіта, при зарахуванні учнем Острозької академії переступив перші навчальні сходинки – кілька елементарних класів. В Острозькій академії, як припускають дослідники, могло бути сім класів – перший підготовчий, а в трьох наступних (інфімі, граматиці, синтаксисі) вивчалися мови та деякі інші предмети.
Навчальний заклад, учнем якого пощастило стати Петрові, сучасники називали по-різному – «колегія», «тримовний ліцей», «академія». По суті, він поєднував у собі елементарну, середню і початки вищої школи. В Острозькій академії викладалися предмети «тривіуму» – граматика, риторика, діалектика, а також «квадривіуму» – арифметика, геометрія, музика, астрономія. Велика увага приділялася вивченню мов – грецької, латинської і особливо старослов’янської. Вивчалася, очевидно, й українська книжна мова.
Острозька академія давала своїм вихованцям не лише ґрунтовні знання, відкриваючи перед ними широкі обрії на терені службової кар’єри. Цей навчальний заклад був визнаним в Україні культурно-освітнім та ідеологічним центром, де молодим людям прищеплювалося розуміння значущості духовних цінностей свого народу, формувалися національна самосвідомість і гідність. У середовищі острозьких інтелектуалів раз по раз спалахували блискавки ідейного спротиву, які розривали хмари культурно-ідеологічної асиміляції, що сунули з чужих країв.
Тому цілком природно, що на вихованців Острозької академії, в тому числі на Петра Конашевича, справляли вплив не лише традиціоналістські цінності, які продовжували спиратися на візантійську освіченість та ідейну спадщину Київської Русі. Адже у XVI столітті атмосфера духовного життя в Україні була різнобарвнішою. Так, у цей період на українських землях досить голосно заявила про себе культура Відродження, з характерними для неї гуманістичним світоглядом і зверненням до античної спадщини. Чималий внесок у розвиток цієї течії в українській культурі зробили ще ранні українські гуманісти – Юрій Дрогобич, Павло Русин з Кросна, українсько-польські поети Григорій Русин із Самбора, Севастян Кленович та інші. Європейської слави зажив українсько-польський мислитель і письменник XVI століття Станіслав Оріхов-ський, якого за талант сучасники порівнювали з Цицероном і Демосфеном.
Петро Конашевич навчався в Острозі не більше чо-тирьох-п’яти років і завершив своє навчання на початку 1690-х років. Особлива духовна атмосфера, яка оточувала Петра Конашевича в острозький період його життя, остаточно сформувала його особистість. Сприйняті ним ідейні та культурні віяння і впливи яскраво проявилися у його діяльності вже поза студентською лавою.
Приблизно через два роки після закінчення навчання в Острозі Петро Сагайдачний опинився на Запорозькій Січі. Він потрапив на Запорожжя у той час, коли козацьке військо вже мало гнучку воєнну організацію, доцільність якої не раз доводилася практикою. Перебуваючи на Запорожжі, Сагайдачний швидко став загартованим воїном. Маючи неабиякі організаторські здібності, вольовий характер і неодноразово підтверджуючи свою відвагу в боях з ворогами, він упевнено пробивався до керівних посад у Запорозькому Війську. Коли вперше його обрали гетьманом, достеменно невідомо. В ті часи обрання на гетьманську посаду було нетривким. Гетьманом нерідко обирали залежно від конкретної ситуації – для організації походу тощо. Та й сам термін «гетьман» часто означав не лише найвищу воєнну і судову владу у Війську Запорозькому, а вживався також ватажками окремих козацьких ватаг, які називали себе так з власної ініціативи.
Коли ж Петро Сагайдачний став гетьманом? Михайло Грушевський, аналізуючи вірш К. Саковича, покладав початок воєнної кар’єри Сагайдачного перед 1600 роком. У цій порі Сагайдачний виступає вже не простим козаком, а, можливо, обіймає якусь старшинську посаду. Автор «Віршів…» визначив період лицарського змужніння Сагайдачного на Запорожжі аж до зведення його на гетьманство як «час не малый». Початок же гетьманування Сагайдачного Грушевський датує 1614 роком.
Проте з інших джерел відомо, що в перші десятиліття XVII століття запорозькими гетьманами були, зокрема, Самійло Кішка (загинув у 1602 році), Григорій Ізапович (згадується як гетьман під 1606 рік), Олевченко (1609), Григорій Тискиневич (1610), Дмитро Барабаш (1617), Яків Неродич Бородавка (1620—1621). У проміжках між гетьмануванням декого з цих козацьких ватажків, на думку Петра Саса, неодноразово брав у руки гетьманську булаву і Сагайдачний. Я. Собєський так писав про посідання ним найвищої влади у Війську Запорозькому: «Внаслідок свого службового становища завжди вірний королю і Речі Посполитій, він був суворим у справі придушення козацьких своєвільств; нерідко навіть не задумуючись карав смертю за найменші провини; свої недолюблювали його, і за це неодноразово вже волею більшості він ледве не був позбавлений верховного керівництва Запорозьким Військом». Схоже, але з підкресленням факту неодноразового усунення Сагайдачного від гетьманської влади свідчить і Петриці: «Чернь козацька брала його часто ватажком заради воєнної доблесті, а скидала через строгість».
Але саме завдяки дисципліні Петрові Конашевичу-Сагайдачному вдалося вийти переможцем у багатьох боях і здобути славу грізного й безстрашного козацького ватажка під час знаменитих морських та сухопутних походів на володіння Османської імперії та Кримського ханства. Влітку 1606 року козаки піддали штурму турецьке чорноморське узбережжя, здійснивши напади на Білгород, Кілію та Варну. Під час цього походу вони знищили десять ворожих галер, а також захопили чималу здобич:
Ой в неділеньку та пораненьку
Зібралися громадоньки
До козацької порадоньки,
Стали раду радувати,
Відкіль Варни діставати:
Ой чи з поля, ой чи з моря,
А чи з річки-невелички?
Біжать, пливуть човенцями,
Поплескують весельцями.
Ударили з самопалів
В семи – п’ятдесят запалів;
Ударили із гармати —
Стали місто добувати,
Стали турки утікати,
Тую річку проклинати:
– Бодай річка висихала,
Що нас, турків, в себе взяла.
Була Варна здавна славна —
Славнішії козаченьки,
Що тої Варни дістали
І в ній турків забрали.
Восени 1608 року запорожці здобули добре укріплений Перекоп, а наступного року здійснили нові рейди на турецькі володіння. Але особливо великий поголос у Європі про лицарську звитягу українських козаків пішов після здобуття ними 1614 року добре укріпленої турецької фортеці Синопу та нищення її гарнізону, арсеналу, воєнних кораблів турків.
«…Погода була гарна, і море спокійне, – писав А. Чайковський у своїй книзі «Сагайдачний». – Вислані на стежі судна, котрі плили великим колесом, ніде не запримітили ворога.
У Синопі, до котрого підплили під вечір, нікому і не снилося про те, що так близько стоїть небажаний гість.
Синоп – це велике торговельне турецьке місто, стоїть у близьких відносинах з Кафою і Царгородом. Тут вже знали про набіг козаків на Кафу. Їх це заспокоїло, що козаки вдоволяться Кафою і попливуть собі геть.
Козаки увійшли у город вночі, не стрічаючи жодного опору. Стрітили трохи турецької міліції та жовнірів, яких умить побили, потім підпалили в кількох місцях. Турки думали зразу, що це звичайний пожар. Аж згодом, коли бігли рятувати, пізнали, хто це зробив. Напав усіх великий страх. Кожний забув про пожар і ховавсь де попало. Люде, мов божевільні, бігали серед пожежі і гинули на козацьких шаблях. Тільки невольники заворушились, розбивали кайдани, убивали своїх наставників і єдналися з козаками.
…Цілий город перемінився в одно палаюче море, у пекло. Сагайдачний навіть не виходив на берег. Від моря приказав пильно сторожити, щоб не попасти у матню. Такої легкої побіди ніхто не надіявся. Усі признавали, що це треба приписати талантові і щастю Сагайдачного.
Усі, почавши від такого бувалого козака, як Іван Іскра, до останнього, дивилися на Сагайдачного з великою пошаною, з пієтизмом. Всі свято вірили, що де Сагайдачний отаманує, там козаки мусять побідити. Такого ватажка не можна не слухатися. Сагайдачний відніс велику побіду не лише над турками. Він побідив душу козацтва, яка покорилась його талантові і стала відтепер сліпим знаряддям у його лицарських, умілих руках».
Дізнавшись про зруйнування Синопу, султан так розлютився, що звелів великого візира Насух-пашу повісити, а козаків будь-що наздогнати і розправитися з ними. З Константинополя і Білгорода негайно вийшли кораблі під Очаків, щоб перехопити козацьку флотилію, яка поверталася додому. Проте козаків не так легко було обдурити. Порадившись, вони розділилися на два загони. Один із них мав висадитися на схід од дніпровського гирла й перетягнути човни суходолом, обминувши таким чином турецьку пастку, інший мав прориватися через очаківський лиман. Завдяки цьому плану більшість козацького війська із багатою здобиччю повернулася на Січ. Але двадцять козаків було полонено. Їх відправили до Константинополя і там стратили.
У 1616 році козацькі загони на чолі з Сагайдачним взяли Кафу – величезний невільницький ринок у Криму, де знемагали тисячі бранців з України та інших земель. Звістка про славний подвиг запорожців швидко облетіла Україну, а ім’я Сагайдачного було на устах і старих, і малих, і бідних, і багатих. Народ побачив у ньому захисника своєї віри, волі і свого життя.
«…Сагайдачний оставив кілька сотень пильнувати гір, а з рештою свого війська рушив на Кафу. Сагайдачний попризначував місце, де треба на голос сурми збиратися, де зносити добичу і де приводити визволених невольників. Розділив дані прикази поміж старших, хто що має робити. Города не вільно було підпалювати без окремого приказу. Особливу увагу звертав Сагайдачний на припас харчів, яких тут можна добути, їх треба забрати якнайбільше, бо в Криму не поживиться ніхто у голодних татар, а коли заберуть невольників, то буде доволі кого годувати. Старшина розходилась до своїх частин, а Сагайдачний приліг на возі і кріпко заснув.
Тим часом турецький паша, що командував над Кафою, довідався вже, які гості зближаються, і приготовивсь до оборони. Усю свою силу, якою розпоряджався, поставив на валах. Поставили тут гармати, хоч паша сам не вірив, щоб можна тут боронитись. Видав приказ, щоб військо, уступаючи, схоронилось на замку. Туди позношено багато харчів. Цей замок уважав він за нездобутий і тут зможе видержати довшу облогу, поки не наспіє підмога. За нею послано до найближчих городів надбережних. Довідались про це і кафські купці. Між ними настав великий переполох. Вони заносили своє майно то до замку, то переносили на кораблі, що стояли в пристані, інші знову ховали усе по льохах, котрих у Кафі було доволі.
Цілу ніч вижидали наступу. Турки зброїлись по домам. Зношено там зброю, муніцію, набирано в бочки воду для гашення пожарів. Паша був певний, що замку не візьмуть, бо таких грубих мурів легкою гарматою не розіб’є, а по вулицях справлять турки козакам таку купіль, що жоден звідсіля не вийде. До турків пристали ще і вірмени, і греки, італійці. Всі вони вважали козаків за грабіжників і своїх ворогів. Одні невольники молились по тюрмах і базарних магазинах за побіду християнського війська, котре висво-бодить їх з неволі.
Другого дня рано військо зійшло з гори і приладилось до наступу. Наступали з трьох боків і йшли з таким завзяттям, що в котрімсь часі змели турецьке військо з валів і увійшли до города. Та тут привітали їх страшенним огнем з вікон і з дахів – кожний дім перемінився на окрему фортецю. Турецькі доми з заґратованими вікнами і сильними дверима. Люде живуть на подвір’ї і огороді, який прилягає до дому, околеного муром.
