Kitabı oku: «Львівська кухня», sayfa 2

«Татусько» —Франц Йосиф I

«Татусько» – саме так у місті ще й досі інколи називають найяснішого цісаря Австро-Угорщини Франца Йосифа I. Можливо, тому, що саме цей правитель запам’ятався селянам і мешканцям міст та сіл Галичини як дивовижне поєднання консерватизму та особливого ставлення до своєї Наддунайської імперії як до власної, великої родини.

Імператор, що правив майже сім десятків років, був доволі оригінальною людиною.

Наприклад, він категорично не любив розваг і прийомів, вважаючи їх марнуванням часу та грошей. Він не любив технологічного прогресу, але мирився з його невблаганним поступом.

Попри вимоги етикету, його скромність у побуті та лаконічність у їжі вражала. Щоденний раціон імператора був таким: сніданок о 5.00 ранку починався з хліба, масла і шинки. Другий сніданок о 12.00—12.30 – розсіл, ковбаска чи відварене м’ясо, овочі. О 17.00 подавали прості страви віденської кухні – бульйон Марії Терезії, шницель по-віденськи, запечена телятина, десерт. Вечеря о 19.00  – відбувалась лише в разі перебування в улюбленому австрійському місті-курорті Bad Ischl. Тоді імператорові приносили глибоку тарелю квашеного молока і чорний хліб із маслом.

Проте ті, хто спокусились поглянути на імператора винятково як на симпатичного, але пересічного дідугана, повинні були пам’ятати, що за його оманливою миролюбністю ховався завзятий мисливець. Важко повірити, але за своє життя він встиг вполювати понад 200 тисяч різноманітних звірин, чим, зрештою, дуже пишався.

Франц Йосиф I

У Львові Франц Йосиф І встиг побувати п’ять разів. Офіційні прийо- ми, відвідання виставок, військових об’єктів і навіть спостереження за гуцульським весіллям залишали йому надто мало часу для спілкування зі «своїм народом». Аристократи, чиновники-підлабузники робили все можливе, щоб настрій цісаря від споглядання реального життя, боронь Боже, не погіршився.

А народ таки прагнув контакту. Багато хто був готовий на якісь неймовірні вчинки, аби тільки наблизитись до «татуська».

Напередодні його чергового візиту, через пресу й оголошення, львів’янок спеціально застерігали від спроб ефектно мліти і падати від екзальтації до ніг найяснішого.

На честь чергового візиту 1855 року на горі Високий Замок заподатливі піддані запалили 18 000 лампок, влаштували святковий феєрверк і встигли збудувати кав’ярню, яку в подальшому перетворили на ресторан.

Тим часом, немає жодного свідчення, що сам Франц Йосиф І якимось особливим чином відповідав старанням мешканців Галичини. Ну, може, за винятком того, що під час перебування на її території, очевидно, лише з поваги до місцевих традицій, волів їсти український борщ, а не традиційний для його раціону бульйон імператриці Марії Терезії.

Ну і ще, на відміну від своїх вінценосних попередників, він, напевно, не плутав мешканців Центрально-Європейської Ґаліції з жителями іспанської провінції «Galicia».

Тим часом, віра в «доброго цісаря» серед простого люду була настільки великою, що з нею була змушена рахуватись навіть еліта краю. Але, як воно повсякчас було прийнято в Галичині, це не заваджало заробити на щирих людських почуттях.

Під час одного з візитів монарха організаційний комітет завчасно попередив городян, що «Татуська» можна буде побачити зблизька, але за окрему плату. На площі Галицькій у Львові поставили тимчасову трибуну. Ложа для чотирьох коштувала 12 злотих, крісло в першому ряду – 2,20, усі решта – 1,80, місце на лавці – 1 злотий. Кажуть, що бажаючих було більше ніж достатньо.

Народ любив свого правителя дивною і незрозумілою любов’ю, і навіть був готовий за це платити.

Шкода, звичайно, що, попри стабільні сентименти, аж до нинішнього дня Франц Йосиф І так і не дочекався від львів’ян бодай пам’ятної дошки, яка могла б увіковічнити його невловиму і постійну присутність у цьому місті.

КАЙЗЕРШМАРРН І КАЙЗЕРМЕЛАНЖ

Кайзершмаррн (Kaiser schmarren – австрійською це буквально «імператорський омлет») – страва, вигадана саме для імператора Франца Йосифа І.

Кажуть, що «Татусько» любив снідати таким млинцем, запиваючи кайзермеланжем – кавою з молоком, вершковою пінкою, збитим яєчним жовтком, цукром і бренді.

Kaiser schmarren – це товстий млинець із родзинками, перед тим вимоченими в бренді. Головна його особливість – його подають порваним на шматки.

До вашої уваги – рецепт кайзершмаррна на львівський лад, який несуттєво відрізняється від того, який зараз є найпоширенішим в Австрії.

Компоненти

4 курячих яйця

3 столові ложки цукру

1 склянка молока

1 склянка пшеничного борошна

2 столові ложки жирних вершків

сіль, ваніль (на кінчику ножа)

3 столові ложки родзинок

50 мл бренді

2 столові ложки вершкового масла

цукрова пудра

Як готувати

Для початку родзинки промийте спочатку холодною, а потім гарячою водою і замочіть в алкоголі на півгодини.

Тим часом підготуйте тісто для млинців.

Відділіть жовтки від білків. До жовтків додайте цукор, ваніль, сіль, розітріть, допоки жовтки не побіліють, а цукор не розчиниться. Додаємо молоко і вершки, та збиваємо. Потім досипте борошно і замішайте однорідне тісто без грудочок. Збийте білки, додайте в тісто і легенько перемішайте.

Поставте пательню на вогонь, додайте шматок масла, щоб розтопилося. Вливйте частину тіста (млинець має бути товщиною до 1 см) і смажте, доки не зарум’яниться. Перекиньте млинець, щоб підсмажився другий бік. І так само робимо з рештою тіста.

Готові млинці розірвіть на шматочки за допомогою виделки і лопатки, додайте родзинки і все разом злегка підсмажте на маслі. Викладіть на таріль і посипте цукровою пудрою.

Найкраще смакує кайзершмаррн із соусом з печених яблук, котрий приготуйте так: з кількох великих яблук вийміть серединку, додайте по ложечці цукру, викладіть у вогнетривку форму і спечіть до м’якості та карамелізації цукру. Перетріть через сито, скропіть соком цитрини, додайте дрібку цедри і цинамону.

Кайзермеланж  – це міцна чорна кава, змішана з жовтком і медом (ну і з хляпкою бренді).

Приготуйте еспресо або просто міцну добру каву, хляпніть трошки бренді, якщо бажаєте. Окремо розітріть яєчний жовток з чайною ложечкою меду, і коли вони гарно поєднаються акуратно вилийте на каву. Додайте ложку збитих вершків і відразу подавайте.

Гастрономічні шляхи Каменяра

У Львові є вулиця Франка, пам’ятник Франкові, парк імені Франка, Університет імені Франка і колись раніше Театр опери та балету називали його іменем. Бідні гості із Заходу, незнайомі з українською літературою, інколи навіть плутають його прізвище з іспанським диктатором Фрáнко та дивуються шаленій популярності генерала у Львові. Так чи інакше, але Львів без Франка – як і Франко без Львова. У цьому місті Каменяр встиг кілька разів закохатись і здобути неабияку літературну славу. Проте початки знайомства Львова з Франком були не настільки романтичними. Поета тут навіть заарештували і дев’ять місяців протримали у в’язниці в очікуванні на суд.

Що ж утримувало його у Львові? Де і в чому він знаходив своє натхнення? Більшість із тих, хто шукав з ним контакту, знали, що поза своїм будинком Франко, як і більшість представників творчої еліти, майже «жив» у кав’ярнях, кнайпах і рестораціях. Подібні чимось до мінібібліотек, вони були місцем, де завжди можна було знайти свіжу європейську пресу та почути свіжі новини. Львівські кнайпи наче магніт притягували до себе бажаючих до інтелектуальної поживи. Кав’ярня «Монополь», що містилась навпроти пам’ятника Адамові Міцкевичу, «Центральна», «Шнайдера» чи «Рома»  – ось місця, де варто було шукати Франка. Ближче до полудня він полюбляв усамітнюватись за столиком, перечитуючи пресу та споглядаючи навколишній світ. Попри усталену думку, що всі у Львові пили і п’ють винятково каву, Франко віддавав перевагу доброму чаєві. Узагалі відносно їжі цей селянський син був доволі невибагливий: на сніданок – кава з булкою, на обід – квашені овочі та легкий суп із додаванням квасу чи грибів. Жодних лягумін і смачних надмірностей. Видавалось, що інтелектуальна їжа була для нього важливішою від стравоспису. Він цурався участі у веселих вечірніх посиденьках богеми, але із задоволенням і під добрий настрій міг випити пива чи чарку улюбленого вина. Щоразу, коли з Києва до Львова приїжджав черговий знаний інтелектуал, він просився до Франка на розмову. Зазвичай такі перемовини відбувались у якомусь гарному львівському закладі. Благо, що «впіймати музу» було де і з ким. Для прикладу, коли одного разу Іван Франко вдало виголосив перед громадою свою чергову лекцію, він вирішив разом зі своїм другом із Наддніпрянщини, знаним ученим і громадським діячем Сергієм Єфремовим відсвяткувати цю подію. На Шевській вулиці, що поблизу площі Ринок, містився ресторан Нафтули Тепфера, у якому митець частенько бував. Його власник – великий оригінал і творча особа – подавав смачнющі страви, поміж яких постійні гості особливо відзначали «флячки». Якісь 12 корон і, як то кажуть, «ґемба в небі». Нічим не поступались знамениті ковбаски, біґос і пільзенське пиво, про котрі в місті ходили легенди. «Нафтула має добрий мід, ось попробуєм – веселіш буде розмова», – начебто сказав тоді Іван Франко. Очевидно, посиденьки таки виявились вдалими. Важко сказати, чи народилась під час цього гастрономічного перформенсу якась муза, але, за спогадами Єфремова, коли надійшов час іти додому, він не зміг встояти на ногах. «А то мід!..» – потішався тоді над товаришем Іван Франко.

Іван Франко

Для наддніпрянців на кшталт Сергія Єфремова такий спосіб проведення часу і навіть роботи на початках видавався дивним. Проте відчувши його переваги, коли кав’ярня перетворювалась фактично на офіс, вони із задоволенням приєднувались до цього ритму, потопаючи в затишку львівського світу.

ЗАСИПАНА КАПУСТА

Засипана капуста – страва, яка народилася в рідних місцях Івана Франка – на Дрогобиччині, і найбільшого поширення набула саме в тому ареалі, де він прожив майже все своє життя, – між Дрогобичем, Львовом і Чернівцями.

Рецептів засипаної капусти є кілька різновидів – із суміші свіжої та квашеної, лише із свіжої чи лише із квашеної, з молоком або сметаною… «Засипають» її пшоном, товченою картоплею чи навіть квасолею. Дуже часто її готують на весілля, так і називаючи – «весільна капуста».

Рецепт, який пропонуємо вашій увазі, знайшов і відновив ресторатор з Івано-Франківська Віталій Качкан.

Компоненти

300—400 г свіжої капусти

200—300 г квашеної капусти

1 морквина

1 цибулина

100—120 г пшона

сіль, перець, олія, горошини духмяного перцю

Як готувати

Капусту посічіть і викладіть на пательню з невеликою кількістю олії. Тушкуйте під закритою покришкою 5 хвилин. Додайте квашену капусту і тушкуйте ще хвилини зо три. Посоліть, поперчіть.

Моркву натріть на дрібну терку, цибулю поріжте тонкими півкільцями і вистеліть ними дно глиняного банячка, в якому буде запікатись капуста. Покладіть кілька горошин духмяного перцю.

До капусти додайте 100—120 г промитого пшона, добре вимішайте. Капусту з пшоном викладіть на моркву з цибулею, влийте зверху трішки води та 2 столові ложки олії. Закрийте кришкою і тушкуйте в братрурі близько години при температурі 160 ˚С.

Якщо ви хочете подати пісну страву (наприклад, до Святвечора), при подачі скропіть її соком цитрини і посипте зеленою цибулькою. В іншому разі, практично обов’язковим вважається густо полити страву розтопленим смальцем із хрумкими, м’ясними шкварками і засмаженою цибулькою. Що важливіший гість у домі – то більше має бути шкварок.

Кредитна історія Юзефа Пілсудського

Юзеф Пілсудський увійшов до політичної історії як рятівник Європи від російсько-більшовицької навали, маршал і «диктатор». Принаймні так офіційно було визначено його державну посаду в міжвоєнній польській державі. Проте у світі знайдеться порівняно небагато держав, де б власний народ так реально шанував «свого диктатора», як відзначають і пам’ятають Юзефа Пілсудського поляки. У Львові йому доводилось бувати порівняно не часто. Попри те, що під час одного з візитів до Львова на нього навіть було здійснено замах, він любив це місто, знав і відзначав його звичаї та особливу атмосферу. Найдовший «львівський період» Юзефа Пілсудського тривав з 1908 року до 1914-го, коли, мешкаючи у Львові на вул. Кадетській, 6, він намагався розбудувати організацію, котра в майбутньому мала боротись за незалежність Польщі. Проте, попри конспіративну зайнятість, майбутній маршал Польщі таки встигав учащати до різних львівських середовищ.

Якщо загалові людей більш-менш відомо про його політичні та мистецькі вподобання, то про гастрономічні маємо значно менше інформації. Тим часом дружина Пілсудського – пані Александра – згадувала, що в їжі він не мав особливих переваг і їв те, що йому смакувало. Через своє походження з Віленського краю Литви він любив ласувати місцевими солодощами. У родині була традиція приготування десертів на вихідні. А отже, можна бути певним, що у Львові з усіма його кондитерськими спокусами Пілсудський не відмовляв собі в цій приємності. Львів, власне, тим і відрізняється від інших міст світу, що кожного міг перетворити на гастрономічного гедоніста і поціновувача доброго смаку. «Дідусь» – як неофіційно називали його громадяни, – уже після того, як Польща виборола свою незалежність, полюбляв затриматись у кнайпі «Sanssouci», яка була на теперішній Банковій вулиці (тоді – Шайнохи). Традиційний львівський набір: кава, тістечка, обов’язкова свіжа преса. Можна курити цигарки і дискутувати на політичні теми. Щоправда, сам Пілсудський в основному віддавав перевагу доброму чаєві над кавою.

Юзеф Пілсудський

До слова, очевидці того часу стверджували, що власне недостатній перелік преси був однією з причин, чому в цій кнайпі не громадились представники інтелектуальних кіл. Насправді таємниця крилась в іншому. У кав’ярні збирались переважно представники Польської соціалістичної партії. Чужаків тут сприймали як імовірних шпигунів. Поміж емоційними дискусіями і чаєм із перекусками Юзеф Пілсудський полюбляв ще й розіграти партію у шахи з власником закладу паном Куфманом.

Після закінчення зібрання все товариство частенько перемандровувало до невеликої ресторації «Литвинка» на вулицю Св. Миколая (зараз О. Фредра. — І. Л.), де споживали обід. Часи перебування Пілсудського у Львові були доволі важкими з огляду на його матеріальне становище. Непоодинокими були випадки, коли він просив у власника закладу кредит на їжу. Інколи обід узагалі складався з невеликої канапки, такого собі шніцлика і пива. Проте ніколи не знаєш, де знайдеш, де втратиш.

Чи міг тоді здогадуватись власник ресторанчику пан Яггер, що найкращу рекламу для свого закладу він отримає тоді, коли під час наступного візиту Пілсудського до Львова вже як керівника країни, той не омине нагоди завітати до улюбленого ресторанчику. У передчутті події там наготували пишну учту. Екзальтований народ згромадився на навколишній території, щоб побачити знаменитість і його улюблену гастрономічну місцину. Проте Юзеф Пілсудський, зайшовши усередину, за звичаєм попросив лише малу канапку і пиво, а при виході, нахилившись до вуха власника, вчергове прошепотів: «Запишіть на кредит, будь ласка».

Схоже, його обід міг би складатися й з гарячих канапок.

ГАРЯЧІ КАНАПКИ

Гарячі канапки, або ж накладанці, – одна з улюблених перекусок для галичан. Народна любов до них така сильна, що навіть «за совєтів» мала своє втілення – Кафе «Гарячі Бутерброди» на Жовтневій (тепер це вул. Дорошенка). Тут готували канапки на половинках чайних булочок, з м’ясним і рибним фаршем, а запікали їх у дивовижній, як на той час, кількаповерховій печі.

Але поговорімо про час, коли гарячі канапки були елегантною окрасою столу. Найвідоміша галицька кулінарка довоєнного часу, невістка Івана Франка – Ольга Франко – радила робити гарячі канапки зі скибок хліба без скоринки і не шкодувати компонентів.

На хліб, змащений розтертим вершковим маслом із сардинами чи бринзою з дрібкою паприки, можна накладати, наприклад, шматки яйця і вареного буряка, шинку і зелень.

Ось лише два із безлічі рецептів із книжки Ольги Франко «1-ша українська загально-практична кухня» 1929 року.

ТЕПЛІ НАКЛАДАНЦІ

Змолоти печене або варене м’ясо, дати присмаженої цибулі, дві ложки тертого швайцарського сиру, змелені сардинки, 2 жовтки, піну з двох білків, дрібку солі, 2—3 ложки сметани або вершків, вимішати добре, намастити скибки булки і запекти у братрурі впродовж 10—15 хвилин; подаємо гарячими.

ГРІНКИ

Ту саму булку, що на накладанці, порізати тонко, легко підсмажити на маслі, посипати тертим пармезаном, швайцарським або голландським сиром, дрібно посіченою шинкою, краківською ковбасою. Викласти шматочки сирих помідорів, посипаних сиром, шматочки оселедця, вимоченого в молоці, підсмажені свіжі печерички, смажені рижики і т. д. Грінки подаємо гарячими.

Батько всіх мазохістів

До кінця свого життя австрійський письменник Леопольд фон Захер- Мазох болісно переживав факт, що його прізвищем назвали психічне захворювання. Очевидно, йому, як і іншим людям, було б значно приємніше, коли б його увіковічнили в назвах вулиць, островів чи – у найгіршому разі – назвали б один з елементів у таблиці Менделєєва. Хоча варто зазначити, що нащадки таки вповні скористалися залишеною ним епістолярною спадщиною. Не всі пригадають, наприклад, його «Жіночі образки з Галичини», а от на «пікантно-полуничну» тему творів Леопольда Мазоха зніматимуть фільми, напишуть купу досліджень і навіть встановлять дуже контроверсійну скульптуру-«пам’ятник».

Леопольд народився в дуже пристойній родині директора львівської поліції Леопольда Захера і доньки професора й ректора Львівського університету Франца фон Мазоха. Батько Леопольда був відданим і ретельним служакою. Він справно ловив бандитів і слідкував за політично неблагонадійними громадянами. Порався з цим настільки добре, що після революційних подій 1848 року містяни криком вимагали, щоб його усунули зі Львова. Отож, часу займатися вихованням сина в нього було небагато. На додаток, хлопець народився хворобливим, і тому на сімейній раді ухвалили відправити його на виховання в село Винники, що поряд зі Львовом.

Чисте повітря, спокій, правильний догляд та якісна селянська їжа таки зробили свою справу – Леопольд ожив. Після закінчення школи він почав шукати власний шлях у житті. Як письменник він став відомим лише 1872 року, коли опублікував у популярному паризькому журналі «Ревю дю дьо монд» повість «Дон Жуан з Коломиї». Твір одразу помітили критики і читачі. «Смачні» описи із життя місцевого населення, особливість таємничої європейської провінції викликали в читачів великий інтерес. Слава і шанувальники, які прагнули наблизитись до променів «зірки», одразу ж оточили письменника. Особливо наполегливими були жінки. Одній із них – авантюрній, марнославній і жадібній до грошей, Аврорі фон Рюмслін таки вдалося запаморочити голову Леопольда. Бурхливий роман, і, як наслідок, шлюб не були вельми щасливими. Розповідають, що Аврора насамперед прагнула через чоловіка пробратися до аристократичних кіл і навіть почала писати літературні твори під псевдонімом. Заради реалізації матеріальних забаганок дружини Леопольд усе частіше пише популярні твори, розраховані на масового читача. Проте літературні критики можуть скільки завгодно нарікати на це. Адже саме завдяки його простим образкам світ все більше дізнавався про особливості життя простого люду.

Леопольд фон Захер-Мазох

Галицькі гуцули, поляки, євреї та вірмени за допомогою Леопольда промовляли до читача, показуючи свій строкатий і суперечливий світ. Однак із часом у творах Мазоха таки проявилась одна характерна особливість: багато з них мали еротичний характер, а деякі взагалі перебували на межі порнографії.

Саме твори на кшталт «Венери в хутрі» призведуть до того, що у світовій літературі та особливо у медицині з часом з’явиться термін «мазохізм». Прикро, утім, на «суцільний мазохізм» перетворилось і життя самого письменника. Його покине дружина, опублікувавши на згадку твір, у якому вона винесла на загальну публіку багато таємниць їхнього шлюбу. Переживши розчарування, Леопольд ще раз спробував знайти родинне щастя та одружився із значно молодшою за нього жінкою, проте і тут йому не пощастило. Його смерть буде тихою і непомітною для світової літератури.

Але в медицині прізвище Мазоха зробить значно феєричнішу кар’єру.

Вернімося на хвилю до «Дон Жуана з Коломиї», сповненого добірними образами Галичини. Ось як описує герой вечір у шинку, куди потрапляє через дорожні клопоти з паперами і змушений нудитися в очікуванні:

Тут усюди панував зеленкуватий колір мідної патини. Економно скручені ґноти гасових ламп наповнювали шинок зеленавим світлом. Зелене мерехтіння на стінах, велика зелена квадратова піч, наче покрита патиною, зелений мох проростав крізь каміння-долівку Ізраелю. Зелені денця чарок, справжня патина на маленьких мідних пугарчиках, з яких пили селяни; вони підходили до шинквасу й клали свої мідні монети. Зеленава пліснява покривала сир, що його поставив переді мною Мошко. Мошкова жінка у жовтому шляфроку з великими кольору патини квітами сиділа за піччю й присипляла своє зеленаво-бліде маля. Зеленава патина на скрушному обличчі єврея, зеленава патина довкола його маленьких неспокійних очиць, навколо його тонких, рухливих ніздрів, навколо його гірких, насмішливо скривлених кутиків уст.

Цікаво, яким сиром міг би частувати шинкар Мошко свого гостя… які трунки наливалися до мідних погарчиків? Хто зна.

Ми ж хочемо розповісти про торт «Захер» (Sachertorte), і одразу розвіяти часту помилку про те, що Леопольд фон Захер-Мазох має до нього щось спільного, бо насправді він до створення цієї кондитерської класики не має жодного стосунку.

ТОРТ «ЗАХЕР»

Ще коли Леопольд був зовсім маленьким, однофамілець його батька  – австрійський кухар Франц Захер – уже випікав свій знаменитий торт у Відні. «Захер-торт – це винахід мого батька. Він придумав і спік його, ще будучи в учнях, і торт цей подавався ще до столу старого князя Меттерніха, на палацової кухні якого батько навчався кондитерському мистецтву. […] До Парижа, Берліну, Лондону і навіть за море відсилаються торти Захера…»  – так писав син Едвард Захер у травні 1888 року про торт свого батька, який з 1836 року був включений у стравоспис австрійского імператора.

Утім, є всі підстави вважати, що Леопольд фон Захер-Мазох неодноразово смакував «Захером». Із середини ХІХ століття торт став дуже популярним у всіх великих містах імперії, і Львів не був винятком. Більше того, і зараз правдивий «Захер» подають у кількох львівських рестораціях, та й домашні господині готують його до родинних свят.

Подаємо рецепт у його львівській варіації, записаній багато років тому відомою дослідницею галицької кухні Ольгою Вербенець.

Компоненти

Тісто

125 г борошна

125 г масла

10 яєць

140 г цукрової пудри

200 г чорного шоколаду

Полива

150 г чорного шоколаду

1 склянка солодких вершків

15 г ванільного цукру

1 яйце

Також потрібно склянку абрикосового конфітюру і кілька свіжих абрикосів.

Як готувати

На водяній бані розтопіть шоколад і масло. Збийте жовтки і старанно з’єднайте їх із шоколадом і маслом. Окремо збийте білки зі щіпкою солі на штивну піну, досипте цукрову пудру і ще хвилинку збивайте. До шоколадної суміші всипте поступово борошно, старанно вимішуючи, потім додайте піну і вже розмішуйте делікатно, зграбними рухами знизу вгору. Розділіть тісто на дві частини, розливаючи їх до двох однакових, змащених маслом і посипаних тертою булкою тортівниць. Печіть у розігрітій до 180 градусів братрурі.

Тим часом приготуйте поливу.

Для неї розтопіть 150 г чорного шоколаду, з’єднайте зі склянкою солодких вершків і 15 г ванільного цукру. Нехай покипить на малому вогні 5 хвилин, а потім зніміть банячок, додайте 1 яйце, дуже старанно розмішайте і ще 4 хвилини проваріть. Охолодіть. Спечені та охолоджені коржі перемастіть абрикосовим конфітюром. Зверху торт полийте шоколадною поливою. Через півгодини, коли застигне полива, прикрасьте відцідженими від сиропу шматочками абрикосів або скибками свіжих.

Смакуватиме цей смачний торт, традиційно, із запашним чорним чаєм чи львівською кавою. Але ми наважимося запропонувати вам невеличкий гастрономічний експеримент: спробуйте поєднати шматочок «Захера» із склянкою темного львівського пива. Сподіваємося, вам засмакує таке несподіване парування, чи, як його називають, food pairing.