"Перейти темряву" kitabından alıntı

Люди є люди, і живуть вони так, як живуть – не можна перейматися кожним скриком за стіною! Але ж не завжди бачиш в обличчі того, хто скрикнув, – почала переконувати себе Марта, – випадково почутий скрик – не мучить сумління. Можна лише поспівчувати і сподіватися, що допоможуть ті, хто ближче. А от коли стикаєшся з людиною обличчям до обличчя і розумієш, що той метафоричний «скрик» має цілком певну форму – очі, колір волосся, зрештою – душу, тоді він не дає тобі спокою!