Kitabı oku: «Соняшник. Поезії 1960–1970 років»

Yazı tipi:

«Народжуйте себе допоки світу…»

Я не випадково виніс цей поетичний афоризм Івана Драча в заголовок передмови. Річ у тім, що незупинний розвиток – без відпочинку, без «тайм-аутів»; невгамовне шукання нової якості; постійне самонародження і самоствердження на щоразу вищому рівні або в інакшій іпостасі, часом, може, і методом спроб та помилок, не без утрат, – найхарактерніша ознака його творчої особистості. І це ми побачимо на матеріалі всієї його літературної продукції. Духовна жага, жадібність до пізнання й переживання світу та випробовування різних «підходів» до нього, енергія самотворення притаманні Іванові Драчеві такою мірою, як небагато кому в українській літературі. Водночас творча істота цього поета не є чимось невловним, протеїстичним, різнорідним до еклектизму; навпаки, в ній виразно промовляє про себе стала інтелектуальна та емоційна основа. І все розмаїття його творчих виявів не справляє враження хаотичності, чи калейдоскопічності, чи парадоксальної некерованості, а підлягає цілості поетового духу; розвиток не так імпульсивний, як продуманий (що відповідає силі раціоналістичного начала в енергетичному потенціалі Івана Драча), у всякому разі, має свою внутрішню логіку.

Та почнімо з деяких найнеобхідніших відомостей про поета. Народився Іван Федорович Драч 17 жовтня 1936 року в селі Теліжинці на півдні Київської області в родині робітника радгоспу. Закінчив середню школу в районному центрі Тетієві, потім якийсь час викладав (не було ж дипломованих викладачів, не вистачало!) російську мову та літературу в семирічці сусіднього села Дзвеняче. Далі працював інструктором Тетіївського райкому комсомолу, а з 1955-го по 1958 рік відбував строкову службу в Радянській армії. 1958 року вступив до Київського університету, але не закінчив його: на той час юнак уже виявив незалежну вдачу і деякі «дисидентські» погляди, і його брутально «вижили» з університету – з тієї «альма-матер», яка через кільканадцять років почне пишатися своїм «вихованцем» і запрошуватиме до себе як почесного гостя… Втім, вищу освіту він таки здобув заочно, а також успішно закінчив Вищі сценарні курси в Москві, кілька років працював у сценарному відділі Київської кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка (а ще перед навчанням у Москві був короткий, але надзвичайно цікавий час: 1961–1962 роки – період роботи в редакції газети «Літературна Україна»).

Уже з цієї анкетної квінтесенції видно, що юнацький етап Драчевої біографії був типовим для його літературного покоління багато в чому, але де в чому й особливим, з моментами унікальності. Отож, трохи про це.

Згадаймо рік народження: 1936-й. Цей рік дав українській літературі не тільки Івана Драча, а й Миколу Вінграновського, Віталія Коротича, Володимира Підпалого. Роком раніше народилися Василь Симоненко і Борис Олійник, роком пізніше – Євген Гуцало. Майже всі ті, кого пізніше назвали поколінням «шістдесятників» і хто разом із трохи старшими Григором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Віктором Близнецем та трохи молодшими Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом, Миколою Холодним, Василем Голобородьком, Василем Стусом та іншими ознаменували нову хвилю в українській літературі, визначали обличчя молодого тоді літературного покоління. Дивовижний генетичний вибух – немовби українська земля поспішала народити нові таланти на зміну масово страченим; немовби народ рятував себе біологічно після геноциду 1932–1933 років і після винищення культури в 1930-ті.

Дитинство цього покоління припало на роки війни, фашистської окупації, тяжкої повоєнної відбудови. Але їхні характери та долі формувала атмосфера не лише гнітючих вражень та жорстоких випробувань, а й тієї недоглянутості, що обертається дитячою свободою і багатством самостійного досвіду, і того своєрідного морального катарсису, очищення у взаємодопомозі та протистоянні спільній біді і щоденним смертельним небезпекам – у часи воєнного лихоліття, а потім – тих надій на благодатне майбутнє, що прийшли із закінченням війни. Мабуть, звідси і моральний ідеалізм та максималізм багатьох найдостойніших із цього покоління, а також задатки вродженої інтелігентності, далі розвинуті за рахунок постійної душевної й інтелектуальної роботи. Роботи, що випливала із жадоби пізнання: як потреба компенсувати елементарну обділеність дитинства. У підлітків, для яких книжка була рідкістю, а епізодичний фільм у злиденному сільському клубі та недорікувата (через постійні обриви дроту) радіоточка тільки й давали бентежне відчуття ширшого світу, – у цих підлітків складався особливий, може, мало зрозумілий сьогодні, романтичний потяг до цього ширшого світу, бажання доступитися, «дотягтися», дорівнятися до нього – насамперед за рахунок знань, науки. Звідси голод на книжку й культуру, звідси ревні зусилля причаститися і до музики, і до живопису, і до всіх з’яв безмежного і знадливого світу мистецтва. І, може, Іван Драч як ніхто блискуче і повно уособлює оце самовироблення українського інтелігента-неофіта, шлях сільського хлопця до багатств світової культури, всупереч усім об’єктивним перешкодам, завдяки власній інтелектуальній потребі та культуротворчій волі. І воднораз це взагалі образ історичної долі української інтелігенції, яка щоразу мусила починати все «з нуля» – внаслідок насильницького переривання традиції, відсутності національної освіти, фізичного винищення цілих поколінь культурних діячів.

Але покоління майбутніх «шістдесятників» мало ще й ту особливість, що, переживши на самому початку свого життя глобальну катастрофу і глибоке всенародне збурення, якими стала війна, та бувши причетним до надзвичайного загальнонародного напруження післявоєнної відбудови, воно немовби психологічно було забезпечене здатністю до масштабних соціальних переживань. До того ж воно не встигло набути гнітючого досвіду, яким жорстока сталінська дійсність наділила старші покоління, і, відповідно, їхні думки були порівняно менше обтяжені політичними стереотипами, обережністю і страхами. Воно більше чекало від майбутнього, легше сприймало нові надії та ілюзії. Це той випадок, коли соціальна і політична наївність залишають більший резерв для громадянської активності.

Тому, коли після смерті Сталіна з’явилися ознаки того, що нове керівництво країни у пошуках виходу із кризи, в намаганнях змоделювати нові політичні та соціально-економічні перспективи готове на часткову ревізію сталінізму і деяке послаблення деспотизму, – саме це молоде покоління зреагувало на таку перспективу найдовірливіше і найбурхливіше. А коли XX з’їзд КПРС став ареною критики деяких із найочевидніших злочинів Сталіна і задекларував прагнення до оновлення і демократизації суспільства, то це, власне, і дало поштовх «шістдесятництву», яке стало чи не найприкметнішою складовою частиною ширшого національно-культурного руху в Україні (що, в свою чергу, вписувався в суспільні зрушення загальносоюзного масштабу).

Майже всі ті, кого пізніше назвали «шістдесятниками» (з легкої руки Олеся Гончара), фактично починали у другій половині 1950-х років. Чи не найщедрішим джерелом нової літературної хвилі виявився Київський університет. У ті роки тут рясно вродило на молодих поетів, тут навчалися Василь Симоненко, Іван Драч, Борис Олійник, Володимир Підпалий, Станіслав Тельнюк, Микола Холодний, Тамара Коломієць, Наталка Кащук, Петро Засенко, Володимир Коломієць, Дмитро Онкович, Микола Сом, Роберт Третьяков. Активно діяла літературна студія, в яку на творчі зустрічі з початківцями приходили Максим Рильський, Павло Тичина, Остап Вишня, Володимир Сосюра, Андрій Малишко. Це була велика школа для початківців, але, навчаючись і набуваючи власної творчої сили, багато хто з них готувався кинути виклик старшим, сказати своє нове слово, шукати естетичну альтернативу традиційній поезії.

…Пам’ятним і неповторним був для української поезії 1961 рік. «Літературна газета», попередниця теперішньої «Літературної України», до редагування якої став сповнений енергії та оригінальних задумів Павло Загребельний, вчинила низку щедрих і дерзновенних поетичних публікацій на всю сторінку, відкривши широкому читачеві чимало імен, які відразу ж привернули загальну увагу шанувальників українського слова і без яких ми не уявляємо сьогодні української літератури. 7 квітня газета вийшла із заголовком на всю четверту сторінку: «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої» – і з п’ятнадцятьма віршами, що відтоді так і лишилися в українській поезії її непритьмянілими перлинами. 5 травня так само на всю четверту сторінку – «Вірші лікаря Віталія Коротича». 18 липня – «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах» Івана Драча. 17 вересня – «Зелена радість конвалій» Євгена Гуцала…

Ім’я Івана Драча тоді ще нікому нічого не говорило (до того він встиг опублікувати лише кілька не надто помітних віршів у журналі «Вітчизна»). Щойно опублікована поема з трохи дивною назвою (яка викликала чимало нарікань і навіть глуму, хоч схожі метафори можна знайти в українській поезії і 1920-х років: «ми сонце взяли на багнети», – і раніше та, зрештою, можна згадати і народне: «з вилами на сонце» – саме в аналогічному гротесково-іронічному ключі, а Ірина Вільде про одного зі своїх героїв каже, що він «поривався з мотикою на сонце») і з не позбавленим претензійності жанровим означенням одразу стала незвичайною подією. Одних вона приголомшила і навіть шокувала незвичністю форми і зухвалим звертанням до тем, які належало обминати. Других – спантеличила або навіть й обурила нечуваністю і складністю («незрозумілістю») поетичної мови. Третіх – буквально ощасливила, як довгождане одкровення, глибиною і пристрасністю душевного відгуку на наболілі «кляті питання» доби та гострою сучасністю органічного у своїй самобутності поетичного вислову. Молодий, до того нікому не відомий поет зразу ж придбав багатьох прихильників, ладних навіть заплющувати очі й на очевидні мінуси твору, що раптом став притчею во язицех, – слабкість, штучність загальної концепції, несерйозність запропонованих вирішень зачеплених у поемі проблем і навіть, мабуть, нещирість (з огляду на реальні суспільні умови та цензурну «стелю» для думки), низку надуживань риторикою тощо. Для ревного українського читача тих років, що стужився за новим словом у своїй поезії, всі ці втрати з лишком перекривалися тим за-рядом молодого завзяття, який буквально бив, шугав із пое-ми, енергією експериментаторства, масштабністю поетичного мислення, яскравістю фантазії і, сказати б, обіцянням доторку до найсокровенніших глибин драми нашого суспільного буття – хай обіцянням трохи наївним і трохи самовпевненим. Для багатьох було зрозуміло, що прийшов поет з непересічними можливостями і великим майбуттям.

Щоб краще зрозуміти враження, яке справили на читацьку громадськість перші публікації творів Івана Драча та інших «шістдесятників», треба ще дещо сказати про суспільно-політичну й літературну атмосферу, в якій вони з’явилися і набрали знаменного звучання. Назву лише деякі події та обставини, під знаком яких чинилося піднесення духовного життя або які самі були його прикметами. Рік 1961-й був роком підготовки і проведення XXII з’їзду КПРС, який продовжив курс XX з’їзду на критику, хай і обмежену, сталінізму («культу особи Сталіна»), а тому багато важив у житті країни, начебто поклавши край політичним коливанням (на жаль, як виявилося, ненадовго). Був це і рік легендарних польотів у космос Юрія Гагаріна, а потім Германа Титова, що справили велике враження на радянську і світову громадськість і були максимально використані комуністичною пропагандою для створення ілюзії незаперечних переваг соціалізму, його безмежних соціально-економічних і науково-технічних можливостей. (В українських же поетів – і в Драча особливо – мотив радянських космічних успіхів поставав і як доказ світової ваги України, аргумент для піднесення національної гідності. Тим-то в Івана Драча умовний космонавт «на Личаківський цвинтар йде», щоб віддати шану світочам України.) У культурному житті великою подією для України, та й не лише для України, стало відзначення 100-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, яке набуло небувалого розмаху й емоційності; воно тривало по суті весь рік і мало два піки – у березні (з урочистостями у Києві та Москві) і травні (масове паломництво до Канева і наукова конференція там само). Хоч державні організатори урочистостей все зробили для дотримання казенного характеру їх, усе-таки вони стали певним резонатором для пробудження національної самосвідомості.

Того ж року українська літературна громадськість широко відзначила 90-річчя від дня народження Лесі Українки та 70-річний ювілей Павла Тичини. Все це давало змогу глибше усвідомити багатющі й зобов’язливі традиції української літератури, підкреслювало потребу творчого продовження їх, немовби налаштовувало на чекання гідних спадкоємців класиків та старших майстрів.

А що актуального діялося в поезії, прозі? Того ж 1961 ро- ку Микола Бажан опублікував свій цикл «Поезії про Італію» (у травневому числі журналу «Вітчизна»), який засвідчив нове піднесення творчості визначного майстра, а Андрій Малишко – «Листи на світанні» (їх «Літературна газета» друкувала протягом червня – липня), стимульовані не в останню чергу і добрими творчим змаганням з молодими. Вже були «Троянди й виноград» та «Голосіївська осінь» Максима Рильського – його «третє цвітіння», як вдало висловився тоді критик Володимир П’янов. На сторінках газет і журналів, у колах читачів жваво обговорювалися нові твори української прози, що стали помітними (а деякі й незабутніми) віхами її розвитку – романи «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» (1958) Олександра Ільченка, «Святослав» (1959) Семена Скляренка, «Хліб і сіль» (1959) та «Правда і кривда» (1961) Михайла Стельмаха, «Людина і зброя» (1960) Олеся Гончара, «Вир» (1960, перша частина) Григорія Тютюнника, повісті Ігоря Муратова, оповідання Леоніда Первомайського та ін. І вже не тільки вражаючими «Зачарованою Десною» та «Поемою про море», а й у ширшому обсязі вертався в українську літературу Олександр Довженко – двічі (у 1958–1959 та в 1960 роках) виходило тритомове видання його творів, хоч і далеко не повне, хоч і з брутальними цензурними спотвореннями.

Отже, феномен «шістдесятників» не був чимось поодиноким, геть виключним або незбагненним, як це подекуди здавалося тоді, з ближчої відстані, коли не всі спромоглися вбачити ширшу картину літературного життя. Він виростав із загального піднесення української літератури, яка переживала свої обнадійливі дні і прагнула багато про що сказати сміливіше і вагоміше, ніж досі. Але молоді – «хлюпни нам, море, свіжі лави!» – вносили в цей процес свою гостру новизну, енергію шукань і добру творчу зухвалість. Головне ж – вони були молодими, несли надію, і це хвилювало…

Якщо говорити саме про поезію, треба мати на увазі ще таке. Шістдесяті роки (надто їх початок) були періодом чи ненайбільш масового захоплення поезією в СРСР. Поезія вийшла на найширшу аудиторію, «прорвалася» на найбільші сцени й естраду. У пізніші часи важко знайти якусь аналогію тодішній популярності Євгена Євтушенка та Андрія Вознесенського. До речі, Євтушенко тоді ж, 1961 року, з тріумфом виступав у Києві, в Жовтневому палаці, і прочитав свій переклад Драчевого «Соняшника», що враз став славетним; та ж «Літературна газета» 1 вересня відвела свою четверту сторінку його «Стихам, впервые прочитанным в Киеве». Варто згадати також, що нове дихання прийшло не тільки в російську поезію – не так, може, ефектно зовні, але ще раніше й у деяких випадках глибше воно почало виявлятися в багатьох національних літературах: уже здобули високу репутацію і всесоюзний резонанс Расул Гамзатов, Давид Кугультінов, Кайсин Кулієв, а Едуардас Межелайтіс видав 1961 року книгу «Людина» (Ленінська премія 1962 року), яка мала принципове значення і відкривала новий філософський горизонт усій радянській поезії.

Нарешті: кінець 1950-х – початок 1960-х років був періодом жадібного ознайомлення з так званою прогресивною (лівою) поезією світу, зі світовим поетичним авангардом – у тих межах, які тоді стали дозволеними. І читачі, і молоді поети гарячково відкривали для себе Неруду й Елюара, Превера і Лорку, Хікмета й Арагона, Волькера і Тувіма (знову доводиться повертатися до «Літературної газети», яка 1 серпня віддала четверту сторінку поезіям Юліана Тувіма в перекладах Максима Рильського), почасти Т. С. Еліота, Сен-Жон Перса та ін. (А дехто з молодших, може, вперше прилучався до світу Уїтмена й Верхарна…)

Усе це впливало на естетичні уявлення, смаки й запити. Вимоги до поезії зростали, образ і місія її бачилися як мало коли високими, від неї чекалося чудотворної дії. І молоді – як і годиться молодим – відчували це особливо гостро, вони були просто «заряджені» внутрішньою потребою відповісти на цей поклик часу. Хай за їхньою запальністю та наївним «титанізмом» почасти проглядала ще і незрілість духу, і неусвідомлена претензійність, але головним було не це, головним було щире жадання нового поетичного масштабу та нової поетичної мови. Проникливі і зичливі з читачів та старших письменників добре відчули те й радо привітали молоду зміну. Але вистачало й неприйняття, й недоброзичливості, які невдовзі дістали могутню «державну» підтримку.

Тим часом вийшла перша поетична збірка Івана Драча «Соняшник» (1962). У ній, на жаль, не було поеми-феєрії «Ніж у сонці» – певно, здалася видавцям надто експериментальною. Та все одно збірка виправдала найкращі читацькі сподівання, явивши поета яскравого і динамічного. Великий цикл балад та етюдів з його широким спектром настроїв і тональностей засвідчив емоційний та інтелектуальний діапазон молодого поета, якому доступні були і громадянська патетика («Прометеївська балада»), і простодушно стилізована безпосередність та наївна парадоксальність уяви («Балада про соняшник»), і ліричний гротеск з пряною побутовою конкретністю («Балада про випрані штани»), й «інтелектуалізація» народно-поетичної традиції, суб’єктивна контамінація різних мистецьких явищ, поєднання модерно-професійної і фольклорної естетик, і лірика кохання – від лагідно-мрійливої («Лебединий етюд») до демонстративно-пристрасної («Нічний етюд»). Певно, Іван Драч як інтелектуальна й естетично «заряджена» особистість у цей час інтенсивного становлення жадібно відкривав для себе світове мистецтво у його вершинних виявах, і вдячне його переживання відбилося в поезіях збірки – у гострій інтерпретації мистецьких тем і мотивів, у сміливих суб’єктивних версіях ряду мистецьких постатей. Відчувається не лише щаслива відкритість до світу мистецтва, а й певна амбіціозна націленість на опанування, душевне привласнення його. Причому молодого поета цікавлять і ваблять насамперед авангардні явища і форми (див.: «Сльоза Пікассо», «Соната Прокоф’єва» та ін.), а також рівноцінне, співзвучне з ними в українській народній і професійній традиції («Балада про Сар’янів та Ван-Гогів», «Манайлова виставка»), – це те, що йому внутрішньо близьке, що надихає його на власні шукання. Відповідні поезії Івана Драча – своєрідний естетичний маніфест, в якому є й елементи протистояння культурному провінціалізмові та рутині й епігонству, і сприкреність стереотипом «хуторянства», і палке молодече бажання зірвати цей стереотип з образу української духовності, ствердити її здатність до сучасного динамізму.

У світлі цього надзавдання варто, певно, розглядати і дру- ге тематичне крило Драчевої поезії – українська історія і культура, її подвижники. Поет шукає тут підтвердження життєздатності української нації, її суспільно-творчого і духовного потенціалу. Все це мало легкопрочитуваний полемічний підтекст, сприймалося як гостре оскарження занепалості сучасників, і тут починали звучати дошкульні сатиричні й гротескові мотиви, як-от у голосному свого часу фрагменті про «українських горобців» із симфонії «Смерть Шевченка». На той час усе це було незвичне й сміливе.

Звертала на себе увагу в збірці і жанрова свіжість, підкреслена винахідливість; енергія метафоризму, часом парадоксальна асоціативність, багата ритмомелодика. Загалом молодий поет немовби випробовував модуляції свого голосу і можливості душевного «самонастроювання», свої емоційні та інтелектуальні «ролі», – але ці спроби доростали до рівня доброї поезії завдяки як безумовному талантові автора, так і його соціальній контактності, відкритості до життя. Деякі вірші першої збірки – справжні поетичні шедеври, яким забезпечене місце серед класичних надбань української музи.

До першої Драчевої збірки написав ґрунтовну передмову Леонід Новиченко, авторитетний літературознавець і критик, глибокий «характеролог» літературних явищ. Спершу він ставився до «експериментів» Драча з деякою настороженістю і не без скептицизму (як і, скажімо, М. Рильський), але невдовзі зміг гідно оцінити його поезію. Помірна підтримка «метрів» була знаменною і почасти допомогла Іванові Драчеві вистояти в тій ідеологічній хуртовині, яка насувалася на щойно народжене «шістдесятництво».

«Соняшник» Івана Драча – поряд з «Атомними прелюдами» Миколи Вінграновського та «Тишею і громом» Василя Симоненка – став одним із центральних явищ тодішнього літературного життя на Україні, сповненого жаги оновлення, творчої тривоги і гарячкових надій. То був дивний час для української поезії, такий недавній і такий невідновний за своїм внутрішнім настроєм. Після цілого історичного періоду догматичної заціпенілості та понурого запустіння, скрасити який не могла навіть наявність в українській літературі таких видатних, першокласних поетів, як Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан, Леонід Первомайський (можна тут додати ще Василя Мисика, Івана Виргана, які тоді щойно поверталися до творчого життя), – не могло, по-перше, тому, що й ці майстри за тодішніх умов не могли працювати на всю потужність, і їхнє нове піднесення тільки починалося; по-друге, тому, що старше покоління без постійного допливу нових сил не може забезпечити повноти літературного життя, нове слово повинні сказати нові люди, – так-от, після гнітючого періоду стагнації раптом немовби зразу якось з’явилася рясна когорта яскравих молодих поетів. Першою ластівкою, що сповістила весну, була Ліна Костенко. Потім прийшов Дмитро Павличко. Потім – Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Віталій Коротич, Борис Олійник, Іван Драч, а за ними або навіть одночасно з ними – Григорій Кириченко, Микола Холодний, Борис Нечерда, Борис Мамайсур, Василь Стус, Павло Мовчан, ще трохи згодом – Василь Голобородько, Григорій Тименко, Віктор Кордун, Василь Рубан, Валерій Ілля, Валентина Отрощенко, Надія Кир’ян, Михайло Григорів, Іван Семененко… Все це дуже різні поети, але в них було й спільне – потреба говорити про докорінні проблеми буття, свого і народного; відпадіння від рутинного світопочування, ствердження особистості і пошук нового.

Українське літературне відродження було провісником ширшого легального національного руху (про нелегальні гуртки тоді ми не знали), який зароджувався в 1960-ті роки і почасти вже й заманіфестовував себе політично (переважно в матеріалах «самвидаву» – втім, це сталося трохи пізніше), а водночас був складовою частиною загального процесу активізації суспільно-політичного і духовного життя в усьому Союзі (що дістало тоді назву «відлиги»). Командно-адміністративна система побачила в цьому загрозу своїй монопольній диктаторській владі і вдалася до «профілактичного» придушення. Під тиском сталіністів Хрущов поступово відмовлявся від своїх реформаторських намірів, та й самі ці наміри були надто обмежені, до того ж на них спотворливо накладалися суб’єктивізм і самодурство його самого. Почалися гучномовні проробки творчої інтелігенції, в якій деспотична влада завжди вбачала і завжди вбачатиме головного порушника спокою і головного свого ворога.

Відбулися дві на широку ногу поставлених і бучно розпропагандованих «зустрічі» Микити Сергійовича Хрущова з діячами мистецтва і літератури: в 1962-му і в 1963 роках. На першій з них був даний сигнал до наступу по всьому фронту на так званих «формалістів» і «абстракціоністів». На фальшивому офіційному жаргоні так називали всіх неслухів, усіх хоч трохи схильних до незалежного творчого мислення та естетичних пошуків. Певна річ, не інтересом до тонкощів художніх засобів керувалися вожді, а бажанням, використовуючи свою владу, перекрити будь-які ходи для незалежної людської думки, тримати письменників і діячів мистецтв у ролі «автоматників партії» (вираз Хрущова).

Від України на цю «зустріч» було запрошено кількох старших літераторів і – мабуть, для постраху, для науки – кількох молодших: Івана Драча, Миколу Вінграновського і автора цих рядків. Дуже виразно пам’ятаю, який сором відчували ми після тих ганебних сцен, коли Хрущов обливав брудом талановитих людей, бризкав слиною, обзиваючи художників «педерастами», а поважна сивочола інтелігенція сиділа, втопивши очі в підлогу і ховаючи очі один від одного, і тільки Ілля Еренбург наважився хоч і в непрямій формі, але досить прозоро заперечувати ошалілому вождю. Згадую про це лише для того, щоб читач уявив, у якій атмосфері робили свої перші кроки ті, хто сьогодні є гордістю нашої поезії, і з якими обставинами та чинниками мусили вони рахуватися.

На розвиток хрущовських вказівок в ідеологічних і літературних комендатурах усіх республік та областей кинулися шукати власних формалістів і абстракціоністів. В Україні першими названо Ліну Костенко, Івана Драча, Миколу Вінграновського, потім цей список збільшувався (аж поки не дійшло до політичних звинувачень та арештів, але то вже інша тема). Почалася справжня вакханалія вірнопідданства, моральної нерозбірливості й естетичного невігластва, щоб не сказати людської глупоти. Але, на відміну від кампаній сталінських часів, лунали голоси завуальованої, а то й прямої остороги, заклики до поміркованості. Так, Максим Рильський у статті «Серйозна річ – мистецтво» («Літературна Україна» від 29 січня 1963 року) недвозначно радив: «Було б дуже прикро, коли б у нас почали робити з Московської зустрічі та з відгуків на неї в пресі швидкі, „скоропалительные“, „організаційні“ висновки…» І навіть нестримний апологет Хрущова Андрій Малишко у статті під характерним для цього роду виступів заголовком – «Ближче до людських сердець» («Літературна Україна» від 8 січня 1963 року), – звично тавруючи «абстракціоністів», водночас фактично намагався вивести з-під удару Миколу Вінграновського, Івана Драча, Євгена Гуцала.

Але ситуація погіршилася після другої «зустрічі» Хрущова з діячами літератури і мистецтва, яка відбулася 8 березня 1963 року і дала новий поштовх полюванню на відьом. Тепер в один ряд із московськими крамольниками (Еренбург, Євтушенко, Вознесенський, Ахмадуліна – це тільки з письменників) в Україні твердо поставили Віктора Некрасова, Ліну Костенко, Миколу Вінграновського, Івана Драча, Віталія Коротича, Євгена Летюка (трохи пізніше до чорного списку надовго потрапив Василь Симоненко; прийшла черга, вже по тяжчому рахунку, і на Івана Світличного, Євгена Сверстюка та багатьох інших). Не було кінця і краю засіданням, зборам, активам, «мітингам», резолюціям – кампанія проробки переростала в божевільну «психічну атаку». На розширеному засіданні президії правління СПУ 15 березня один із його керівників, нині покійний, від імені «могутнього багатонаціонального колективу радянських письменників» грізно застерігав «старих і молодих одинаків, які надто вже зарвалися»: «Схаменіться, поки не пізно. Не ганьбіть себе остаточно: радянський народ терплячий, але всьому є кінець» (звіт про засідання опубліковано в «Літературній Україні» від 19 березня 1963 року). У числі від 5 квітня «Літературна Україна» повідомила про зустріч багатьох провідних українських письменників з робітниками заводу «Арсенал». Робітники, повідомляла газета, «гаряче підтримували настанови партії, спрямовані на дальший розвиток літератури і мистецтва, гостро засуджували ідейно хибні позиції та відступи від методу соціалістичного реалізму в творах В. Некрасова, І. Еренбурга, Є. Євтушенка, А. Вознесенського. Справедливі докори були висловлені, зокрема, на адресу І. Драча, М. Вінграновського, які в своїй творчості припускалися ідейно нечітких, плутаних тверджень і формалістичних викрутасів». Аналогічні звинувачення були підтримані й на офіційному рівні – в доповіді тодішнього першого секретаря ЦК КПУ М. В. Підгорного на нараді активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників України 8 квітня та у виступах на ній. А потім – у численних газетних публікаціях та, звичайно ж, «листах трудящих», якими рясніли шпальти газет. Особливо зворушливим було одностайне люте піклування про чистоту і прозорість українського поетичного слова – у розвиток тези М. В. Підгорного: «Формалістичні викрутаси із словом неодмінно приводять до викривлення і затуманення ідейно-художнього змісту творів. А що справа стоїть саме так, свідчать деякі твори молодих поетів М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко» («Літературна Україна», 9 квітня1963 року).

Проте, хоч як ускладнилася ситуація для молодих поетів і, зокрема, для Івана Драча, він уже встиг здобути авторитет, завдяки якому його важко було просто «викреслити» з літератури (влада не повторила цієї своєї помилки і молодших, наступну хвилю, просто вже не пускала до друку – такі талановиті поети, як В. Голобородько, В. Кордун, В. Ілля, В. Рубан та інші, десятиліттями не могли надрукувати свої книжки, отож, начебто й не існували в літературі).

Щодо І. Драча, то його літературна діяльність мала свої вимушені паузи, але загалом він усе-таки міг публікувати свої твори, хоч і не всі. Наступна його поетична збірка вийшла 1965 року і мала характеристично-ефектну назву: «Протуберанці серця», покликану підкреслити чуттєвий масштаб й інтелектуальну температуру поетичного голосу автора. Суспільно-політичні обставини не сприяли повноцінному розвиткові громадянської лірики; вже відчуваються симптоми пригасання національно-патріотичних мотивів у ній; натомість більше місця починає посідати партійно-пафосна віршована публіцистика, покликана забезпечити «прохідність» інших мотивів (а втім, і вона у Драча позначена темпераментом і винахідливістю). Для цієї збірки особливо характерними були «космічні» претензії та зусилля ввібрати в поетичну мову понятійний апарат сучасної науки, що, одначе, подекуди мало доволі зовнішній, поверховий і показний характер. Водночас на збірці позначилося розширення діапазону душевних реакцій на світове буття, форсування філософічності, взагалі, сказати б, употужнення світоглядного поля автора. Драчеве світосприймання стає ще напруженішим, інтенсивнішим. Ця напруженість здається не так внутрішньо-спонтанною, як інтелектуально чи раціоналістично стимульованою, «вольовою». Але любовна лірика – вона належить до кращого в збірці – засвідчує й емоціональну глибину нашого поета.