Kitabı oku: «Соняшник. Поезії 1960–1970 років», sayfa 3

Соняшник

Із книжки «Соняшник»
1962

Балада про соняшник

 
В соняшника були руки і ноги,
Було тіло шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу, і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце,
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари у небі…
 
 
І застиг він на роки і на століття
В золотому німому захопленні:
– Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!
 
 
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
 

Балада про Сар’янів та Ван-Гогів

 
Хата у серці світитися мусить,
Погідною бути при всякій погоді.
Стоять Парфенони солом’яно-русі,
Синькою вмиті, джерельноводі.
 
 
Мами мої чисті в мелодіях кропу,
В мелодіях гички зеленоросої,
Призьба тече у вогненну шопу
З-під вашого пензля з сипучого проса.
 
 
В проваллях чекає розсипчаста глина
Рук ваших чорних, звітрілих, гречаних.
І мліє палітра на згорблених спинах,
Розведена потом в мішках десятчаних.
 
 
Поорані віком смагляві лиця:
Горпини і Теклі, Тетяни і Ганни —
Сар’яни в хустках, Ван-Гоги в спідницях,
Кричевські з порепаними ногами.
 
 
Сніпки золотисті загачують греблю,
Бо хата блакитна текла б в небеса…
Мамо! Я ваші думи тереблю,
І крапка в баладі моїй – сльоза.
 

Балада про дівочі перса

Джамілі Бухіред

І

 
Дві зорини на білому тілі,
Дві невипиті чаші цноти
Снять синами, од ласки зомлілі,
Розстебнувши сукенку жароти.
Зашаріються – і спросоння
Заховаються в піні шовків.
А над ними чубатий сонях
Парубоцтвом своїм одцвів…
 

ІІ

 
А де ж смуглі твої, непорочні?
Чом вони юнаками не снять?
Чом сини твої ненароджені
Захлинаються од проклять?
А бандит розпікає шворня
І зґвалтовані груди пече,
І алжирське дівча нескорене
Доживає у блиску очей…
Хай над Сеною білого гуна
Перестріне зневаги напасть —
Хай йому парижанка юна
Чистих персів торкнутись не дасть!
Руки зламані, груди зранені
До очей моїх попливли.
 

III

 
Глянь! На персах твоєї коханої
Видно опіки Джаміли!
 

Балада про випрані штани

 
Ніч розписала небо в синю домашню вазу.
Захлинулася електричка. Комар в спориші принишк.
Замурзався я на роботі – і мати примітила зразу
Заплямлені солідолом ще путні сірі штани.
 
 
Баняк на плиту поставила. Дістала з полиці мило.
А місяць у білих споднях з батьком у шахи грав.
Далеко овогнене місто на сон голубий мостилось.
Смачною була після пива густа кабачкова ікра.
 
 
Відгонили грушами хмари. У вітрі топилися шепоти.
Сад колихався солодко на гойдалці тишини.
А на пружинистій шворці, звішені за манжети,
Пришпилені гострими зорями, в небо ішли штани.
 
 
(Повні образи, повні огуди
Мої пишногубі етюди.
«Це вже занадто, це вже занадто», —
Мені нашіптували сонати,
І розсипались по панелі
Мої рондо і ритурнелі —
Я обійшовся без них,
Оспівуючи штани.)
 

Сонячний етюд

 
Де котиться між голубих лугів
Хмарина ніжна з білими плечима,
Я продаю сонця – оранжеві, тугі,
З тривожними музичними очима.
 
 
Ось сонце віри – чисте і просте,
Ось сонце міри – з віжками на храпах,
Ось сонце смутку, звідки проросте
Жорстока мудрість в золотих накрапах.
 
 
І переливно блискотять сонця
Протуберанцями сторч головою.
Беріть сонця – кладіть мені серця,
Як мідяки з осугою-турбою.
 
 
Я ваші душі кпином обмину,
Я не поставлю їх на п’яні карти,
А що сонця за дорогу ціну,
То сонце завжди серця варте.
 

Етюд на «Добридень»

 
Як це мало – сказати: «Добридень!»,
Як на диво багато в цім слові,
Бо воно аж по вінця сповнене
(Перехлюпується, вишумовує)
І надіями, і тривогами,
І запеклими вболіваннями
За людський, справді добрий день!
Хай же день буде з чистого неба,
Із струнких, ніби мислі, тополь,
Із пекучих солоних невдач
Та прийдешніх манливих здобутків.
А «Добридень» – тоді добридень,
Коли іскри летять з-під ніг,
І земля хитається палубою
Од моєї швидкої ходи,
І скоряється владній волі
Всяке діло, узяте в руки…
Хай же прийме шалений вік
Мій вогнистий,
мій спраглий «Добридень!»
 

Левиний етюд

Пам’яті Е. Хемінґвея

 
Вийшов з радіо чорний лев
І збудив моє серце опівночі.
В його чорних важких сльозах
Я побачив труну кришталеву.
 
 
Це був гордий печальний лев.
Чорний лев з золотою гривою,
Рідний брат сонцебризній меч-рибі,
Де сльоза атлантична кипить.
 
 
І він кликав на похорон брата
До труни, де з руками замовклими
Лежав сивий засмаглий лев
З симфонічним дитячим серцем.
 

Етюд про хліб

 
Яйце розіб’є, білком помаже,
На дерев’яну лопату – та в піч,
І тріскотітиме іскрами сажа —
Мініатюрна зоряна ніч.
 
 
На хмелі замішаний, видме груди,
Зарум’янілий, круглий на вид.
Скоринка засмалена жаром буде,
Аж розіграється апетит.
 
 
В підсохлому тісті кленова лопата
Вийме з черені, де пікся в теплі, —
І зачарується білена хата
З сонця пахучого на столі.
 

Вулканний етюд

 
Козацькі могили високі —
Незгаслі вулкани Вкраїни.
Стікають пшеничні потоки
Із їх польової вершини.
 
 
В могилах похована мука —
Дідів перемолоті кості,
В могилах – кайдани онука,
Обірвані в праведній злості.
 
 
Сльози проростає зернина
І колосом зірку черкає —
В розливі пшениць потопає
Вулканна моя Україна.
 

Кубинський етюд
(В день збройної провокації США)
16 квітня 1961 року

 
Вино – солоне. Небо – червоне.
Чорний папір. Мила немила.
(Постріл у серці моєму холоне.
Кров – дешевша чорнила).
«Хтивоклуба,
млосногуба
Куба» —
Увижалась вам вона повією
(А сьогодні гудить, губить згуба
Цнотливе серце, цнотливі вії).
 
 
На багнеті – вишневі роси,
Сонце корчиться на багнеті
(Кубо! Кубо! Твої блакитні коси
Голову запаморочили планеті).
 
 
Постріл у серці моєму холоне…
Голову запаморочили планеті…
Небо – червоне…
На багнеті…
 
 
Волі не згубити, не окрасти.
Кубі пити золоте вино!
Закипає бородатий Кастро:
Куба – сі, янкі – но!
 

Етюд поколінь

Світлій пам’яті академіка О. І. Білецького

 
Помирають майстри. Чітко значать віки,
Їх життя вперезало вогнями й димами.
В груди траурних маршів дзвенять молотки,
І влягаються думи золотими томами.
 
 
Люди круто жили. Люди в сонце ходили
І державу науки несли на плечах,
Люди гупали кайлом в оранжеві брили,
Люди шквально згоріли, щоб день не зачах.
 
 
Амплітуда людська – від колиски до гробу.
Та не знати народу таких амплітуд,
Бо ошпарює реквієм мою душу окропом
І сподівану зрілість вишукує тут.
 
 
Сплять монархи труда. Зріє черга велика
До незайнятих тронів крізь думи густі.
Підмайстри мого віку! Я ваші ридання покликав,
Щоб на цвинтарі чолами підрости…
 

Подільський етюд

 
У пропилений стишений став
Сплинув денний просмалений грюкіт,
Сплять вітри на блакитних постах,
Спить Поділля – земля Кармелюків.
 
 
Огинаючи заводь руду,
У розчинених шелестах ясенів
Із фортеці ідуть-бредуть
Його смутки – тавровані красені.
 
 
А баян розсипає зірки
В матіолу, в дівоче дозвілля,
Щоб зажура взяла квитки,
Щезла в поїзді за Поділлям.
 
 
Літаки пересміюють шлях
У терпких пропашілих вагонах,
Сплять хати у нічних сорочках,
Сплять повітки – стиляги в червоних.
 
 
Обмолочений день спочива,
Мліє кріп в запахущім окропі,
І на хмарі пливе на жнива
Місяць – Кармель з тавром на лобі.
 

Етюд «аристократичної» роботи

Так гумористично робітники називають вивантаження граніту.

 
Сивий, аж замислений, крихкий на пругах
Граніт кострубатий до пальців липне.
Шпурляю – і він гоготить в ногах,
Влягаючись тілом в земні заглибини.
 
 
Рожевий, смугастий – в променях мліє.
В кожнім кристалі вогні полискують —
І падає сонце направо й наліво
Верткою мигливою блискавкою.
 
 
На іскри дробиться, вщухає, тихне.
Полами витрем замурзані чола ми.
Зцупимо, зрушимо – й знову задихано,
Азартно напружимось торсами голими…
 
 
Вже викотивсь місяць із синіми горами,
Великий, важкий, сивувато-опаловий.
Може, і цю розвантажим платформу —
Місячним каменем землю завалимо…
 
 
Хочеться пива. Петляємо коліями.
Стрічним дівчатам махаєм кашкетами.
Струмінь з-під крана морозно поколює,
Зорі од спини летять рикошетом.
 

Фіалковий етюд

 
Ці слова – про набиті трамваї
У вечірні просинені сутінки,
Про зволожене танучим снігом
Вітряне різкувате повітря,
І про слюсаря з смуглим обличчям,
Поцяткованим ластовинням,
І про мрійні і теплі фіалки
У спітнілій його руці.
 
 
Ці слова – про терпку утому,
Що сплива водяними струмками
У блискучий цинковий тазик
З його шиї, плечей і спини;
Про рожевий ворсистий рушник
З ледь відчутним тривожачим запахом
Молодого жіночого тіла
І про очі, яким він привіз
Соромливі свої фіалки.
 
 
Ці слова – про сплетені руки,
Про жагучі шепоти юності,
Що війнули з податливих вуст
І згубились в розкішній косі дружини.
Ці слова – про фіалки щастя,
Що порану цвітуть під очима
В захмелілий медовий місяць.
Ці слова – про нове життя,
Що заб’ється під серцем матері
Після ніжного того цвітіння.
 

Лебединий етюд

Ты белых лебедей кормила,

Откинув тяжесть черных кос…

В. Брюсов

 
Одягни мене в ніч, одягни мене в хмари сині
І дихни наді мною легким лебединим крилом,
Хай навіються сни, теплі сни лебедині,
І сполоха їх місяць тугим ясеновим веслом.
 
 
Зацвіте автострада доспілими гронами,
Змиє коси рожеві в пахучім любистку зоря.
З твого чистого ставу між лататтям та Оріонами
Ти лебідкою плинеш у безкресі мої моря.
 
 
Одягни мене в ніч, одягни мене в хмари сині
І дихни наді мною легким лебединим крилом.
Пахнуть роси і руки. Пахнуть думи твої дитинні.
В серці плавають лебеді. Сонно пахне весло.
 

Тихий етюд

 
Що несеш мені в тихому імені,
В зливі кіс, перевитій, важкій?
Що нашепчуть вуста твої стримані
Несповитій тривозі моїй?
 
 
Чи над каннами над пломенистими,
Де я пісню твою перестрів,
Знов розсиплешся аметистами
З-під холодних і зламаних брів?
 
 
Що з твоїми словами невмілими,
Хто їх трунком гірким напоїв?..
І біжать між березами білими
Білі руки в тривоги мої…
 

Нічний етюд

 
Не кров з молоком, а кров із ніччю —
Про тебе задумуватись весняною порою
І сльози збирати по твоєму обличчю
Тугою всезнаючою рукою.
 
 
Ти – спеки настій. Ти – пустеля палюча.
В тобі заблукати, а потім не вийти.
Ти – пристрасті дикої горда круча,
З якої кидатись несамовитим.
 
 
Руки обплетені, вуста обпалені
Глибинними незагнузданими пожежами,
І зеленокоса ніжність пальми
Тебе не схолодить своїми одежами.
 
 
Зорі б тобі підійшли за намисто,
Та од захоплення повмирають…
І як ти землі не підпалиш, вогниста,
Мій буйний,
мій карий,
мій чорний раю!
 

Етюд кохання

 
Кохати – нові землі відкривати,
Нюанси свіжі і відтінки нові.
Кохати – це щомиті дивуватись,
Це – задихатись з подиву – любові.
 
 
Це – припадати до джерел незнаних
І дикої жаги не втамувати.
Порушувати дивовижні плани,
А потім дивовижніші сплітати,
 
 
Кипіти і згоряти од розпуки
І все спізнати, все знайти в любові —
Шалене щастя і пекельні муки…
Коли не маєш риб’ячої крові.
 

Врубелівський етюд

 
Він мав печальні всевидющі очі —
В орбітах диких голубі дива.
З них світ буденний, темний і порочний,
На полотні празничним оживав.
 
 
Він суть пізнав. Він розтинав основу,
Відкинувши ледачу простоту,
І барви дихали п’янким болиголовом,
І бризки сонця стигли на льоту.
 
 
Війнуло смутком зранених конвалій
З очей ним не породжених Купав,
І, ніби Демон, в надлюдській печалі
Митцевий розум у борні упав.
 
 
І, незмальована, шугала десь жар-птиця,
І глузував кретин з його картин,
Та мудрі очі перейшли границю,
Якої розум ще не смів сягти.
 

Останній міст полковника

 
Вдарили сурми в маєво листя зеленого,
Крила наметів лячно залопотіли,
Зорі летіли в очі молодо і черлено,
І сон оксамитив непрочумане тіло.
 
 
Багнетами хряснули карабіни холодні,
Сіялась ніч крізь рожеве решето.
Смачно кричали сколошкані взводні,
І шикувались солдати нарешті.
 
 
Ковтали останні сонливі шепоти,
Сопіли друзям у теплі потилиці.
В уяві блукали несмілі прожекти,
У що ця тривога неждана виллється.
 
 
Ріжучи мрево тугою статурою,
Місячи порох чобітьми яловими,
Незугарною рухливою скульптурою
Виріс він перед рядами ямбовими.
 
 
Одноокий, на цибатих кривих ногах,
Ведучи на прив’язі штабну свиту,
Він темряву бив під лопатку і в пах
Хохлацькою скоромовкою басовитою.
 
 
Полковник старів на наших очах
І, втямивши це, холов до образи.
МАВ¹ його пружно і тепло гарчав —
Вітер під пахвами в нього лазив.
Слова конали в терпкій живиці,
Слова навзаводи йшли в заміс,
Слова наливали тіло по вінця
Зеленим маревом пісні про міст.
 
 
Різкий ацетон ковтала імла,
Гойдалися блоки на спарених шинах,
Кавалькада металу гуркіт тягла,
Небо вигойдувала на пружинах.
 
 
Хитаючи прутом пругкої антени,
МАВ зеленавий між ЗІЛами нишпорив,
І рятували дивацькі крени
Його шофера, грузина вишколеного.
 
 
І вже начштабу летів туди,
Де ляже моста зелена соната,
І віявсь за МАВом блакитний дим,
І біг наказів полковничих натовп.
 
 
В апарелях піщаних хрустіла лоза,
Над урвищем різко хрипіли гальма.
Полковник кричав захрипло: «Назад,
Назад, такувашумать, негайно!»
 
 
І, як тасує карти картяр,
Збивав він машини в строгі колони,
А потім палив: цигарковий жар
Не встигав йому сипати дим солоний.
 
 
Блоки летіли, збиваючи білу грозу.
Прогони гули, катери сновигали чвалом,
І мошкара надибала сизу брудну лозу,
І на бровах мостилася виклично і зухвало.
Зводилось сонце. Обсіла його мошкара.
Воно червоніло – покусане, зле і безруке.
А вже вигулювало кругле, як сонце, «ура»
І чувся з-за лісу продимлених танків грюкіт.
 
 
Зірвалися з прив’язі ситі тугі БМК²,
Входили в лінію вже налаштовані ланки,
І витягся міст на понтонах, як на биках,
І гарячково побігли хапливі тони морзянки.
 
 
Та вибухло серце, як спалах вогню вночі,
Взялись дніпровські очі димчатим сизим оловом.
Міст прогинався од рику дублених тягачів,
І лікар наш полковий тужно схопився за голову.
 

Сльоза Пікассо

Мир розложил на части Пикассо…

Слеза стекает. Розложи! Попробуй!

Е. Винокуров

І

 
Літо пилося,
літо їлося,
Літо кипіло вишнево,
лутово,
Густо сміялося,
половіло,
Переморгувалось зеленоброво.
 
 
А ми за руки, аж пальців хрускіт,
Аж регіт звивався під пахви осик.
За хвилями книг, в сторінковім плюскоті
Відкрили шалений його материк.
 
 
І раптом у гаморі магазиннім
Все спалахнуло, аж день злякався!
Все стало синім, місячно-синім —
Засвітилась сльоза Пікассо.
І зайнялися в дівчини зорі,
І прикипіли карі:
«Та ну!?»
Тонуть у морі, тонуть і в горі —
І ми в сльозі потонули.
 

II

 
Діти плачуть, і плачуть дерева.
У мами не очі, а дві сльози.
Синхрофазотрони ридають, як леви,
І фіолетовий плач у грози.
 
 
Передані сльози оркестрам і лірам,
Митцям передані,
бо людям ніколи, —
Художники плачуть
«Королем Ліром»,
«Снігами Кіліманджаро»
і «Гернікою»…
 

III

 
Пройшов крізь Сезана, Моне і Мане,
«Валькірією» захлинувся в Одесі…
Майнуло – і він мене промине,
Чи я загублю його десь.
 
 
Рідні пророки злісно шептали:
«Він шизофренік, не йди в його очі».
І поетичні муки Танталові
Злякано врочили.
 
 
Та в серці цей каторжник, чорт в синцях,
Денно і нощно мне глину й залізо.
Чорна фуфайка йому до лиця,
«Юманіте» у кишені навскіс.
 
 
Атомні сльози течуть в імлі
На чистий пензель солоною правдою…
 
 
Він сам – геніальна сльоза Землі
В штанах, замурзаних райдугою!
 

Дві сестри

 
Дві сестри, тоненькі і сухенькі,
Осінь ловлять в пелени над ставом.
З господарства лине чистий дзенькіт,
У воді поплюскує небавом.
Віспа порябила лиця жовті,
Доброти у серці не роз’їла.
Полум’яне листя сипле жовтень,
Тужавіє нива задубіла.
Гуси білі, вилизані, тлусті
Ґелґотять, бо скоро будуть вбиті,
І калина у червоній хустці
Кров’ю сходить по степлілім літі.
Дві сестри старенькі на пташарні
Лускають насіння гарбузове,
І дрижать їх руки незугарні,
Чорні, закоцюрблені, дубові.
Кури, гуси – все життя у пір’ї.
Є город маленький коло хати.
Чорнобривці спіють на подвір’ї.
Є коза, щоб молоко давати.
А вітри двадцятого століття
Моє серце трудне підіймають.
І сидять старенькі край заміті
У вогні осіннього розмаю,
Вмерло їхнє «бути чи не бути»,
А повз них летять у світ дороги.
Стань!
Подумай!
Скільки доль забутих
Навіть не спиналося на ноги.
Непомічена прийшла людина.
Непоміченою тихо вмерла.
Стань! Тяжка провина безневинна
Крила над тобою розпростерла.
 

Соната Прокоф’єва

Улюбленому

І

 
Закрутили, загули, заграли,
Чистим лугом серце повели
Вишукані голубі хорали
По стежині сизої імли:
 
 
Жовтороті полохливі грози
Пнулися з оранжевих шкарлуп,
І дуби, як чорні важковози,
Гупали, всідаючись на круп.
Схід на випас випускає
Кирпатого місяця.
Грім вигуркує з-за гаю —
На хмарі не вміститься.
Другий грім за ним прибрів,
Креше кременем з-під брів —
гнівно, гонористо,
звивисто, барвисто.
Поки сльози випали,
То по чарці випили,
Йшло сто літ чи сто гон,
Йшли крізь сон на стадіон…
 

II

 
Футболісти зморені,
І футболки чорні.
А лобами куцими,
А тупими бутсами
Розбігаються круто
І не м’ячем з розвороту,
А головою Сократа
пробивають ворота.
Воротар прудкий, як муха,
Хап філософа за вуха,
Прикладається з розгону —
Прямо в пельку стадіону
Вибиває.
Всюди шал.
Ораторія. Хорал.
 

III

 
З минувшини йдуть у майбутнє Сократи,
В них небом по вінця налиті сонати,
З плечей не сфутболити їхніх голів,
У правду людську не забити голів.
Годі, панове, розумом грати…
Сократи.
Сократи.
Музичні Сократи.
 
 
Хай у вічність стелеться дорога
Золотим шафранним полотном.
В мене світла нині, як у Бога, —
Тонни сонця сиплють у вікно.
Видухмяні, запашні, басисті —
Всі акорди пахнуть теплим сном
І, в тривожні сині ноти втиснуті,
Котяться шафранним полотном.
Вдарить скерцо висонценим сяйвом,
Лихо в лантух зсиплеться пшоном, —
І ряхтять мелодії русяво,
Мерехтять шафранним полотном.
І пружнасті, вимиті грозою,
Вистояні, як баске вино…
Я пірнаю в сонце з головою,
Щоб дістати у сонаті дно.
 

IV

 
Сонато, візьми мене на крила своїх вогняних мелодій. Дай мені наточити з скрипкового смичка, дай мені наточити в серце прокоф’євського весняного соку. Дай на мою долю блакитного музичного вітру. Фаготи і валторни, за ваше прокоф’євське здоров’я!
 

V

 
Я люблю його чорні пожежі,
І він чистий, крицевий встає,
Мов тригранний багнет телевежі,
В розпанахане небо моє.
Він вбиває мене акордами
І ультрамариновим мостом
Над полями моїми гордими
Креше атомним копитом!
 

VI

 
«Кардинальним здобутком (чи вадою, коли хочете) мого життя завжди були пошуки оригінальної, своєї музичної мови. Я ненавиджу мавпування…»
 

VII

 
Від твоїх музичних дотиків у небі розквітають зорі. Всі вони – твої рожеві нотні знаки. З них рониться вишнева пахуча роса.
Мої сімнадцятилітні дівчата, звісившись з розчинених вікон, ловлять її пошерхлими вустами. У нецілованих дівчат завжди тріпоче на губах переливчаста зоряна роса твоєї сонати.
 
 
Щовечора ти береш мене під руку, а я виношу тобі з серця вишнево-чорні троянди, пересипані сльозами вдячності.
 

На архітектурні теми

 
Весело-строга, і духмяна,
Проста, і мудра, і легка,
Встає вона, кам’яностанна,
І носить хмари на руках.
 
 
Художній синтез вийшов з моди,
Чи смак на цвинтарі живе?!
Мажорні тішаться акорди,
І за живе бере нове.
 
 
Сучки обрубані. Світає
В архітектурі. Грає скло.
І вітражів веселі зграї
Блакиті буйній цілять в лоб.
 
 
На землю зорі – в шиби, в душі!
І сяде небо за столом.
Бо цвіль підвальну вперто душать
Озон, і сонце, і зело!
 
 
Нам треба неба без ліміту,
Землі нам треба й поготів.
Співмірна музика граніту
З архітектурою хребтів,
Негнутих вольових хребтів.
 

Манайлова виставка
Варіації на теми

Тяжке життя (1942)

 
Земля без землі – тільки ребра планети.
Де ти взялося? Ділося б де ти?
Зелені дати тобі чи водиці?
На кожне ребро по блакитній птиці?
Щодня підіймаюсь з глибин огуди,
Щодня переорюю змучені груди —
Од краю до краю ребра покраю,
Може, колись доорюсь до раю.
– Не дооретесь, діду, помрете.
Доточите ребра до ребер планети.
 

Скорбота (1940)

 
Був собі тато, була собі мама, було собі я.
Тато сиділи собі на ослоні.
Тато робили мені вітряка,
А мама кашу мені варила,
А киця Мурка гралась собі з хвостом.
А прийшли дядьки, кричали на тата.
І мама мене зачинила у хаті,
І киця кричала на мене без мами.
Кричала киця на мене,
Кричала мама надворі,
І я кричало, бо всі кричали,
І з печі так пахла гречана каша.
Захотілося татові спати,
Склали руки йому на грудях
І поклали тата на лаві.
А я собі кричало: «Дайте каші!
Ну, мамцю, дайте каші, люба мамцю!»
Мама плаче коло печі, а я плачу
коло мами.
Отож піду до тата, нажаліюсь
на маму:
Я хочу собі каші, а мама не дає.
Свічка на столі. Руки на грудях.
Був собі тато. Тепер тільки мама та я.
 

Сковорода і Шевченко

 
Вони сиділи на старій могилі,
Григорій і Тарас, – задумані, смутні.
Котили трави сивуваті хвилі
В полинній степовій широчині.
 
 
Орел купав лисніючі пір’їни
В похмурих блисках пломінких заграв,
Та чорний плащ лежав крилом орлиним,
Та витертий ціпок на горбі спочивав.
 
 
Стрибало низом перекотиполе,
Обшугане, закурене, руде.
«Така і ти, Вкраїни клята доле,
Не знаєш пристановища ніде,
 
 
А лихо вітром за тобою гониться», —
Григорій стих. Над пащами яруг
Летіло перекотиполе прямо в сонце,
Що опускалось полум’ям за пруг.
 
 
«Дивись, – Тарасу не сиділось долі,
Схопивсь і брата за плече підняв. —
Летіть в пожежу українській долі,
Щоб випалити панство там до пня,
 
 
Щоб з попелу, де небо неозоріє,
Прекрасний Фенікс чарував віки,
Щоб ти йому, мов гóлубу, Григорію,
Давав пшениці поклювать з руки».
 
 
Той посміхнувся. Він уже розгледів
Над Україною розкрилля золоті…
Так друзі зустрічаються в легенді,
Коли не можна стрітись у житті.
 

Пам’ятник Міцкевичу у Львові

 
Кинув руку застережно:
«Зачекай-но, Аполлоне!» —
І навік прилип крилатий
до лискучої колони,
Бо ж поету гуркіт чути,
бамкіт криці об каміння,
Дзвін кайдання осоружний,
видно іскор палахтіння.
Хто ж це там здіймає молот
і гранітні лупить брили,
Аж рясні росини поту
плечі бронзові зросили?
Хто католицьку підступність,
підлість цісарську облесну —
Все здолав і провіщає
раннім громом красну весну?!
Аж луна летить із Львова
над усі земні широти,
І вслухається Міцкевич
в гул Франкової роботи.
Кинув руку застережно:
«Зачекай-но, Аполлоне!» —
І навік прилип крилатий
до лискучої колони.
Він злетів сюди із неба,
щоб Адаму ліру дати,
Але брат заслухавсь брата —
Бог ще може почекати!