Kitabı oku: «Борислав сміється», sayfa 14

XІV

Ще тиждень тривала тиша в Бориславі. Ще тиждень безжурно шниряли жиди вулицями, ходили за своїми гешефтами, торгували, шахрували, брали і видавали гроші, заняті тільки біжучою хвилею і біжучими рахунками. Робітники також ходили по-давньому нужденні, похилені, обмазані кип'ячкою; вони по-давньому лазили до ям, крутили корбами, їли сухий хліб і цибулю, рідко. колії куштуючи теплої страви, а зато більше вживаючи горілки. Правда, голосних, гучних, безумних пиятик тепер не видно було, в шинках не засиджувалися громади людей, але шинкарі, котрі звичайно заразом були і властивцями ям, не дуже на те бідкались: пора була жарка, робота дуже поквапна, з усіх боків ішли замовлення на віск, а з тверезим робітником все-таки більше можна було зробити, ніж з п'яним. Життя текло, мов річка, плитка і намулиста, і бачилось, що так воно буде плисти довіку. А між тим се був послідній тиждень!

І в Матієвій хаті, котра послідніми часами сталася правдивим осередком робітницького руху, куди щоночі, чи дощ, чи погода, то вулицею, то околичними стежками пробиралися робітники з усього Борислава на нараду, для перегляду каси, для вложення вкладок або й так тільки на розмову і по заохоту, — і тут було тихо. Бенедьо працював по-давньому в новій фабриці церезину у Леона, а Матій, по двох днях вернувши з Сеньом Басарабом з Дрогобича і розказавши побратимам, що і як вони уладили, ходив далі на роботу до одної ями, належачої також до Леона. Старий був тепер мов відроджений. Таким охочим, веселим і жартовливим що й не бачив його Бенедьо. Він про все турбувався, о всім вивідувався, не ходив, а бігав, і, бачилось, усіх сил докладав, щоби й собі чим-небудь причинитися до якнайліпшої вдачі зачатого діла. Бенедьо, хоч чим іншим занятий, таки мусив се завважити і в душі порадувався тою переміною. А коли якось зговорився з Матієм і запитав його жартом о причину, лице Матія нараз зробилося дуже поважне.

— Маю вість, маю певну вість! — сказав він таємниче.

— Яку, о чім? — спитав Бенедьо.

— О моїм процесі.

— Ну, і що ж?

— Усе добре. Швидко самбірський суд видасть наказ арештувати Мортка.

— І то не зле, — сказав Бенедьо, але в душі зробилося йому якось невиразно, так, немовби жалів Матія, котрий в такій важній для всіх робітників хвилі може ще радуватись таким дрібним і остаточно так мало корисним фактом. Але швидко думка його, котра у всім і всюди шукала користі для загалу, для задуманого діла, вчепилася й за той мізерний факт. «А що, — подумав він, — якби надати тому ділу великий, якнайбільший розголос, якби тепер ще заінтересувати всю робітницьку громаду тям цікавим процесом бідного ріпника з потужним паном (бо що за Мортковими плечима стояв Герман, се видавалось йому зовсім природно і мусило так само видаватися й кождому другому) і якби відтак, може, в самім розгарі їх боротьби, прийшли жандарми, закували мого Мортка, на віз і везуть в параді через Борислав, — се мусило б бути заохотою для ріпників, се мусило б їм додати нової сили і надії, мусило б збудити в них переконання: таки і ми щось можемо! таки й нам хоч часом щось удасться, коли правда по нашім боці!» Він сказав свою думку Матієві, і Матій радо пристав на се. І справді, в кількох днях, то через Деркача та Побігайка, то через братів Басарабів, то й через самого Бенедя, майже всі робітники в Бориславі знали о Матіевім процесі, по всіх кошарах говорили о нім, висказуючи найрізнородніші здогади о тім, як то він скінчиться. Загально дивувалися смілості Матія, що він поважився ще раз піднімати процес на власну руку, коли прокураторія від нього відступила, і се в великій мірі заострювало його цікавість. Правда, швидко нові і далеко важніші події зайняли увагу робітників, але все-таки і з сього посіву якесь зерно упало і мусило з часом дозріти.

А між тим приготування до робітницької війни швидко кінчилися. Брати Басараби наглядали над перевозом закупленого в Дрогобичі хліба, пшона і других живностей до своїх потайних складів в Губичах, на Бані і в Тустановпчах, де вже також замовлені були газди, котрі мали щодень довозити певну означену многоту живності до Борислава. Закуплено три величезні кітли, де мала варитися каша для робітників; навіть про полотно на шатра не забули побратими, щоб було де примістити беззахисних, коли б жиди, змовившися, повикидали їх з помешкань. Ід суботі все було готове, і по всіх кошарах понісся радісний а заразом тривожний шепіт: «Настає пора! пора! пора! пора!» Так, коли на лан спілого жита вхопиться легкий літній вітерець: тихі, похилі стебла ще дужче похиляться, потому здвигнуться вгору, знов похиляться, мірно хвилюючи, а повні надії колоски шепчуть, зразу тихо. а відтак чимраз сміліше: «Пора! пора! пора!» А вітер гуляє, далі і далі, чимраз нові хвилі будячи, чимраз ширшим кругом забігаючи, — а з ним разом чимраз далі, чимраз ширше, чимраз Голосніше несеться благодатний шепіт: «Пора! пора! пора!» Двадцятьма дорогами з Борислава спішили висланці робітницькі по селах і місточках, розносячи вість про нову війну, їх виділи на Уровім і в Підбужжі, в Гаях і Добрівлянах, в Стрию і Мединичах, в Самборі і Турці, в Старій Солі і Дзвіняччі, в Доброгостові і Корчиш. Вість їх стрічали бідні з утіхою, багачі з насмішкою та невірою; декуди гостили їх горілкою та хлібом, декуди питали о пашпорти і грозили арештуванням, але вони, не лякаючись, ішли чимраз далі, не минали ні одного присілка, просили і намовляли не йти на роботу до Борислава через кілька день, доки вони не скінчать своєї війни з жидами. Тисячні слухи пішли по селах о тій війні, попутані, страшні, які звичайно плодить велика нужда і безвихідне положення. То говорено, що бориславські робітники задумали вирізати всіх жидів; то знов, що хотять їх вигнати з Борислава. Вісті ті дійшли й до жандармів, і вони почали бігати по селах, грозячи, та зацитькуючи, та допитуючи, відки взялися ті слухи. Двадцять однакових реляцій вплило до староства в Дрогобичі про якихось таємничих людей, що голосять по селах комуністичні засади. Староство затривожилось і казало ловити їх, але поки тота переписка в урядовій формі дійшла до назначених місць, наші ріпники всі вже були в Бориславі, розворушивши три чи чотири повіти своїми вістями. Довго ще опісля уганялися жандарми по селах, ловили по селах, ловили проходячих під час вакацій студентів та вандруючих міських робітників, — їм і в голову не приходило, що можуть бути «комуністичні емісари» і в зрібних зароплених кахтанах і що ті самі емісари не раз супокійно, схилені і згорблені, переходили попри них.

Вкінці приготування всі вже були скінчені, і в неділю розпочалася війна. Перше важне воєнне діло було те, що більша половина робітників, між ними всі несмілі, слабовиті, багато жінок та недорослих, тої-таки неділі громадою виступили з Борислава. Деякі побратими бажали, щоб той вихід, конечний для повної вдачі змови і для повного притиснення жидів, відбувся потихо, без шуму, малими громадками, щоб жиди не швидко догадалися, що воно таке і до чого йде. І сам Бенедьо зразу так думав, але опісля, гадаючи і розгадуючи ненастанно, дійшов до тої мислі, що коли війна, то нехай же буде одверта, і що перший її крок, зроблений голосно і з належитим натиском, може відразу нагнати жидам значного страху і ослабити їх завзяття. Тож він і обстав за тим, щоби «вихід з неволі єгипетської» відбувся середодня, громадно, голосно. Адже й так завтра рано мало розпочатися «святкування», — чому ж не дати жидам віднині порозуміти, відки вітер віє?

В неділю по хвалі божій почали улиці Борислава в незвичайний спосіб заповнюватися робітниками і робітницями. Гомін стояв, мов на ярмарку, — робітників сходилося чимраз більше. Половина їх мала через плечі торби, під руками звитки, на собі всю свою одіж.

— Що се такого? Куди ви збираєтеся? — питали жиди то сього, то того з-між ріпників.

— Додому, на села, — була звичайна відповідь.

— Чого додому?

— А що ж, треба! Ще роботи в полю, а ту й так нічого не заробимо.

— Як не заробите? От же заробляєте.

— Е, з таким зарібком! І прожити нема за що, не то, щоби яку підмогу для господарства. Буде з нас! Най другі заробляють!

Рікою поплив народ долів улицями, супокійне, сумовито. За Бориславом на толоці вже стояли нові громади. Почали прощатися.

— Бувайте здорові, товариші! Дай вам боже щасливо докінчити, що задумали! Подавайте вістку, що ту буде чувати!

— Ходіть здорові! Швидко чей в ліпшій долі знов побачимось!

Звільна на всі боки, на гори і на доли, між ліси і поля, розійшлися громади робітників, час від часу озираючись на покинений Борислав, що спокійно мрів собі на сопці, мов безжурний кіт вигрівається, і простягається, і мурликає близ залізної зубатої ступиці, ко гра ось-ось клямсне і вхопить його черезпів своєю залізною пащею, і подрухоче йому ребра і лапки.

Правда, жиди бориславські не конче були подібні до того кота. Вихід такої маси робітників затривожив їх непомалу. Вони не могли порозуміти, що се такого сталося робітникам і чого вони хотять. Але все-таки вони хоч почасти успокоїлися, міркуючи собі: «Що ж, половина пішла, а половина таки осталася, а коли б тих було замало, то швидко надійде нових більше, ніж треба». З тою надією жиди спокійно переспали ніч. Але надія їх, хоч і мала за собою багато правдоподібності, сим разом не сповнилася.

На другий день рано велика часть кошар стояла зовсім пусткою. То є, властиво, не зовсім: надзорні поприходили, повідмикали двері і чудувалися, що робітники не приходять. Декотрі лютилися і проклинали гоїв, другі, холоднішої вдачі, посідали при входах на свої лавочки, обіцюючи собі в душі натовкти добре морди поганим недбайкам за таке нечуване запізнення. Але і одно, і друге надармо. Вже сонце геть-геть підійшло на небі, а робітників як не було, так не було. Надзорці були б вони ще довго ждали, і нудились, і нетерпились, коли б гомін, а далі й крики та лайки з сусідніх кошар не були їм звістили, що й там, хоч робітники снувалися, мов оси, а таки сталося щось неладне, незвичайне і нечуване. А сталася проста річ. До котрих кошар прийшли робітники, то вони, ставши лавою при дверях, у мовчанці дожидали надзорця. Приходить надзорець, відмикає двері, робітники мовчать і стоять, не йдуть до кошари.

— Ну, до роботи! — гукає надзорець.

— Е, маємо час, — відповідає холодно сей або той ріпник.

— Як то маєте час? — кричить надзорець. — Але я не маю часу!

— Ну, то лізь і роби сам, коли так квапно дієся, — кричать робітники і регочуться.

Надзорець синіє зо злості, стискає кулаки, готов першому-ліпшому заїхати в зуби.

— Не лютуйся, Шльомо, — успокоюють його робітники. — Ми лиш того прийшли сюди, щоби тобі сказати, що не будемо більше робити!

— Не будете робити? — лепоче оголомшений надзорець. — А то чому?

— Раз, що не хочемо такого пса за надзорця, як ти, а по-друге, що нам замало платять. Бувай здоров! А перекажи свойому пану, що як дасть нам ліпшого надзорця і по дванадцять шісток денно, то вернемо назад до роботи.

І се сталося, разом, рівночасно, однодушно по всіх кошарах, по всім Бориславі! Один величезний зойк здивування, гніву і непорадності вирвався з уст жидів і луною понісся від одного краю до другого.

Деякі надзорці поставали, як стовпи, з порозніманими ротами, почувши тоту нечувану, безбожну бесіду. Другі вибухали безмірним гнівом, впадали в лютість, кидалися на робітників з кулаками, нахваляючися, що вони п'ястуками і стусанами заставлять їх робити. Інші знов недовірливо всміхалися, брали се за жарт, а коли робітники й справді розходилися, вони махали рукою, воркотячи: «Тьфу, що за народ! Дується, мов порося на орчику. Немов то, крім них, нікого нема в Бориславі. Найдемо, братчику, найдемо, крім вас, робітників, і ліпших, і покірніших; ще й дешевших!» Знов інші надзорці, мов наївшися дурійки, бігали улицями до своїх нахлібників, розповідали їм, що сталося, і просили о дальші розпорядження, що діяти в такім разі. Але й нахлібників сей удар трафив так само неждано-негадано, як їх вірних вірників. До самого полудня того понеділка вони не знали навіть докладно, чи справді воно так сталося, чи справді у всіх ямах, і кошарах, і магазинах, і нафтарнях робітники забастували роботи. Вони довго бігали по улицях, мов гінчі пси, хапали кождого стрічного ріпника за плечі дрижачими руками, і хоч, очевидно, пальці їх раді б були, мов залізні гаки, нерозривно впитися в робітницьке тіло, то прецінь, хоч силуючись, вони питали ласкаво-уривано:

— Ну, Грицю, чому не йдеш до роботи?

— Не маю роботи.

— Як нема? У мене є.

— А много заплатиш?

— Ни, не питай, а йди роби. Почому люди, потому й я.

— Не піду. Мало.

— Не підеш? Як то не підеш? А що ж будеш робити?

— То вже моя річ. Не питай!

Мов скажеш, бігали жиди вулицями, полюючи на робітників, але живо переконалися, що дарма їх робота і що робітники, очевидно, змовилися. Правда, многим не хотілось вірити в можливість змови робітницької в Бориславі, а другі хоч і вірили, то так були оголомшені наразі тою подією, що й самі не знали, що робити і як собі радити. В своїй безрадності вони бігали, розправляли о своїх можливих стратах, о нечуванім зухвальстві робітників, о упадку гешефтів в Бориславі, але нікому не прийшло й на думку подумати о якій-небудь помочі, окрім хіба жандармів. Навіть того не старалися розвідати жиди, чого, властиво, хочуть робітники. Так минув перший день війни в супокою. Обі воюючі сторони, зрушені і затривожені новою і небувалою досі появою, старались висапатися, успокоїтися, зібрати свої мислі докупи, розглянутися в новім положенні. Святкуючі робітники якось несміло ходили по вулицях, не збиралися в більші купи, а тільки малими купками громадилися по затиллях та розмовляли о тім, що далі діяти. Тільки за Бориславом, на толоці, була більша купа: там варили кашу і розділяли між потребуючих, в найбільшім порядку, після кошар; там також був осередок ради, були всі побратими, був Бенедьо.

Бенедьо був на вид спокійний, говорив рівним звучним голосом. Тільки очі, незвичайно блискучі, лице, незвичайно бліде, і свіжі глибокі морщини на чолі свідчили о тім, що думка його працювала з великою натугою.

Рада йшла над тим, які поставити жадання жидам на случай угоди. Майже всі радили жадати небагато, щоб се тим певніше одержати. На те сказав Бенедьо:

— Правда ваша. Хто менше жадає, борте дістане. Але знов в нашім ділі гірша річ була би жадати замало. Адже ж коли ми підняли війну, то вже треба, щоб мали з неї якусь познаку. А головна річ, як я гадаю, — поставити такі жадання, котрі би нам не тілько влекшили наше щоденне життя, але заразом позволили би нам ще ліпше ввійти в силу, стати ще міцніше на ногах. Бо то, видите, й так може бути, що жиди тепер, під натиском, пристануть на все, особливо, як побачать, що ми ні самі не робимо, ні других не допускаємо до роботи. Але потому, скоро ми пристанемо на їх обіцянки і покинемо війну, а вони бух — і назад прикрутять нас ще гірше, ніж поперед бувало. Про то я й кажу: треба нам такі жадання поставити, щоб ми забезпечилися в разі недодержання слова, щоб ми мали силу в кождій хвилі наново розпочати таку саму війну, коли того треба буде.

Всі признали справедливість тої бесіди. Бенедьо говорив дальше:

— Досі, чень, усі ми переконалися, що сила наша лежить в громаді, лежить в тім, коли всі будемо держатися купи. Доки ми жили кождий про себе, не дбаючи о других, доти не могло у нас і мови бути о якійсь помочі, а тепер, як самі видите, спільними силами ми дійшли до того, що могли розпочати таке велике діло — війну з богачами.

І мені здаєся, що доки ми будемо держатися купи, доти богачам не вдасться взяти верх над нами. Отже, треба тепер поперед усього поставити їм такі жадання, щоби опісля наша громада не тілько не розпадалася і не була розбита, але, противно, — зміцнювалась чимраз більше. Щоби наша робітницька каса не випорожнювалась, а все більшала. Бо добре то якийсь сказав: де добре громаді, там добре й бабі; як буде наша громадська сила міцніти і розвиватися, то при тім і кождому по-єдинчому буде ліпше, бо громада зможе його в кождій біді зарятувати, і жиди будуть мусили нас боятися і не посміють зламати свого слова, не посміють обходитися з робітниками, як з худобою, або й ще гірше.

— Так, так! — загомоніли кругом робітники. — Але чого ж на такий спосіб жадати?

— Я би гадав ось чого: по-перше, розумівся, щоби платню нам підвищено: тим, що до ями йдуть, найменше дванадцять шісток, тим, що наверха, — ринського, а найменше вісім шісток; по-друге, щоби ніхто не смів побирати ніякого касієрного; потретє, щоби до робітницької запомогової каси, крім робітників, давали вкладки також і пани, кождий найменше по ринському місячно; дальше, щоби в разі нещасливого випадку, смерті, каліцтва обов'язані були платити за шпиталь і ліки, а також рятувати осиротілу родину робітницьку хоч через півроку. Я гадаю, що се жадання не надто великі, а для нас і з них вийшла би значна пільга.

— Так, так, — крикнули гуртом робітники. — Того тримаймося! А як у нас буде відтак своя каса, то й пізніше будемо могли дальших уступок добиватися.

Жиди не знали нічого о тій нараді. Чим ближче до ночі, тим більший страх огортав їх перед робітниками. Хати були позамикані. На улицю рідко хто показувався. Тільки глухий гомін, і шепіт, і тривожна дрож ходили по Бориславі, мов пошибаюча тисячі людей зараза, мов осінній стогнучий вітер по гаю.

XV

Фанні, Леонова одиначка, сиділа самотньо в задумі на м'якій софі в пишнім покої. Вона час від часу позирала на годинник, що тикав обіч неї під кришталевим дзвоном на мармуровім столику.

— Третя година, — сказала вона знудженим голосом. — Як поволі той час іде! Батько поверне аж по п'ятій, а ти, Фанні, сиди сама!

Як много годин, як много днів вона просиділа вже отак сама на тій м'якій софці, побіч мармурового столика з годинником під скляним дзвоном! Як много разів нарікала вона на той лінивий хід часу! Чи у неї в руках була яка робота, про котру знала, що вона нікому не потрібна і нікому ні на що не здасться, чи книжка, котра її ніколи не могла заняти, — все тота нестерпима нуда, тота самота давили її, всисались їй усіми порами в тіло, немов гризька багнюка, її жива, кровиста натура ниділа і сохла в тій холодній, бездільній самоті. В жилах кипіла молода кров, фантазія ще додавала їй жару, а між тим кругом самота, холод, одностайність. Їй бажалось любові з чудовими, романтичними пригодами, палячих устисків якогось героя, догробної вірності, безграничного посвячення. А між тим дрогобицьке товариство, а ще товариство дрогобицьких «панів еманципованих», глупих а зарозумілих жидків, було для неї тим, чим холодна вода для огню. Вона ненавиділа їх з їх вічними, з книжок вивченими компліментами, з їх малпячим надскакуванням, в котрім виразно виднілося більше ушанування для батькового маєтку, ніж для її прикмет.

— Як поволі той час іде! — повторила вона в задумі, тихіше, ніжніше якось і несміло визирнула крізь вікно на улицю. Чи ждала кого? Так, ждала, ждала його, свого героя, того дивовижного молодця, що від кількох тижнів, мов яркий метеор, несподівано, таємниче появився на її небосклон!. І появився зовсім відповідно до її романтичних мрій: королевич в жебрацькій одежі! Бідний вуглярчук, котрого чорні великі очі так і пожирали її, котрий так перелякав її, вчепившися генто за бричку і повалившися на улицю, котрий так різко, так нам'єтно визнав їй свою любов, котрий відтак немало здивував її, появившися справді в її домі в елегантській одежі, в переміненім, проясненім виді. Який він прямий на словах, який гарячий, енергійний, не знаючий завад ні перешкод, мов і справді який всемогучий королевич! І який він зовсім не подібний до тих блідих, мізерних, боязливих і смішних кавалерів, яких вона досі бачила! Кілько сили в його мускулах, кілько огню в його погляді, кілько гарячої нам'єтності і в його серці! І як він любить її! Але хто він такий? Що за один? Зоветься Готліб, — сказав, — але у якого роду? Чи може він бути моїм?

Такі думки, мов золото-рожеві пасма, снувалися по голові самотньої Фанні, і вона чимраз нетерпливіше позирала на годинник.

— По третій він обіцяв прийти, — прошептала, — чому ж не приходить? Нині має розкритись ціла таємниця, — чому ж його нема? Чи, може, все те сон, привид моєї роздражненої фантазії? Але ні, він держав мою руку в своїй, він цілував мої уста, — ох, як гарячо, як страсно!… Він мусить прийти!

— І він прийшов уже! — сказав Готліб, входячи тихо і кланяючись.

— Ах, то… ти! — сказала тихо, рум'яніючись, Фанні. Се було перше «ти», котре вона йому сказала. — Я, власне, думала о тобі.

— А я о тобі й не переставав думати, відколи тебе побачив.

— Чи справді?

Дальша розмова велася без слів, але для обоїх була дуже добре зрозумілою. Вкінці прошептала Фанні:

— Але ти обіцяв мені нині відкрити свою тайну: хто ти?

— І ти не догадалася досі? Не вивідалася о тім, що тобі котрий-будь з твоїх слуг міг сказати?

— Ні. Я ні з ким о тобі не говорила.

— Я син Германа Гольдкремера, знаєш його?

— Що? Ти син Германа, той сам, за котрого батько сватав мене?

— Що? Твій батько сватав тебе за мене? Коли?

— Недавно, два місяці тому. Як я тебе боялася, не бачивши!

— Але що ж сказали мої родичі?

— Я не знаю. Бачиться, батько твій був не від того, але мати була противна, і я догадуюсь, що мусила чимось дуже образити мойого батька, бо той прийшов від вас страшно зрушений і розгніваний і проклинав твою матір.

— Що ти говориш! — скрикнув Готліб. — Моя мати! І мала би була противна!… Але ні, — додав він по хвилі, — се може бути, така вже її вдача. Але вона сама мусить направити зло, сама мусить перепросити твойого батька ще нині! — Лице Готліба горіло дикою рішучістю. — Коли верне твій батько?

— О п'ятій.

— Ну, то прощай! Я йду і пришлю сюда свою матір, щоб полагодила сю справу. Вона мусить се зробити для нашого щастя. Прощай, серце!

І він пішов.

— Що за сила, що за рішучість, що за гаряче чуття, — шептала п'яна від розкоші Фанні. — Ні, ні, зовсім не те, що прочі бліді, мізерні кавалери. Як я його люблю, як безконечно я його люблю!

Між тим Готліб поквапно пішов додому. Він уже увідомлений був о тім, що батько знає про його побут в Дрогобичі. Мати розказала йому все, коли, заставивши потаємно дещо з своїх строїв, доручила йому жадані гроші. Готліб нічого не сказав на тоту вість; нова нам'єтна любов до Фанні прогнала його гнів на батька; він тепер далеко радніше був би послухав батькового розказу і вернувся жити додому, коли б тільки Герман видав був такий розказ. Та ні, Герман нічого не розказував, немов і зовсім не дбав о сина, очевидно, ждав, аж той сам покається і поверне до нього. Готліб знов сього не хотів. Кілька разів вони стрічалися на улиці, але Герман усе творився, немов не знає того молодого вистроєного панича, а Готліб знов не хотів перший податися. Додому до матері забігав Готліб рідко, і то все тоді, коли батька не було. Але тепер діло було спішне, і він увійшов, хоч йому служниця сказала, що пані є в покої, а пан у своїм кабінеті. Нехай собі, йому до пана нема ніякого діла.

Рифка сиділа в покої, вліпивши очі в повалу. Нещаслива руїна її духу доходила до кінця, стала тепер на тій порі, коли по великім роздражненні наступає омертвіння, безмисна отяжілість, туманіюча меланхолія. Вона цілими днями сиділа на однім місці, говорила мало і якимось в'ялим, розбитим голосом. Бачилось, що недавня невловимо дика енергія її волі тепер десь зовсім пропала, розпирслася на кусники.

В тім стані одубіння можна було зробити з нею, що хто хотів. Одно тільки осталося в ній живе чуття — любов до сина і ненависть до мужа. Герман дуже турбувався тою зміною, в котрій він бачив ознаку якоїсь тяжкої недуги, але лікарі впевнили його, що се ознаки надмірного роздражнення і ослаблення нервів і що треба тільки супокою, а все буде добре. І Рифка певно досить мала супокою, цілий день ніхто до неї не творився, окрім хіба що слуги закликали її до їди або до постелі. Але знов певно й те, що такий спокій, мертвячий, пустий, вбиваючий, не був для неї ліком!

Готліб, зайнятий своєю любвою, зовсім не вважав на її стан, але скоро тільки ввійшов до покою, зараз прямо приступив до діла.

— Мамо! — сказав він, підходячи і сідаючи обіч неї.

В її мутних, погаслих очах засвітилася живіша іскорка.

— Чого, синку?

— Чи Леон Гаммершляг хотів сватати за мене свою доньку?

— Леон? Ага, правда, той поганець — хотів.

— І що ви сказали йому?

— Я? Радше умру сама, ніж маю прийняти її до себе!

Готліб гнівно, майже люто позирнув на неї.

— Дурні ви, мамо!

— Чому, синку?

— Бо я іменно Леонову доньку люблю і радше вмру, аніж вона мала б бути не моя.

Рифка зірвалася на рівні ноги. Слова Готліба були для неї немов сильним, пробуджуючим ударом.

— Се не може бути! — сказала вона міцно.

— Те мусить бути! — сказав Готліб з притиском.

— Але як же ти можеш її любити?

— Але як ви можете її ненавидіти?

— О, я їх усіх ненавиджу, до смерті ненавиджу: і того Леона, і твого батька, і її, — усіх, усіх тих, що для грошей відрікаються життя і сумління, та ще й других потопляють враз із собою в тій проклятій золотій калюжі!

— Але що ж вона вам винна? А впрочім, мамо, ви любите мене, свою єдину дитину?

— Чи ще можеш питатися?

— І бажаєте мойого щастя?

— Більше, ніж собі самій.

— Ну, то зробіть то, о що вас буду просити.

— Що зробити, синку?

Хвилевий вибух давньої енергії швидко погас в душі Рифки, і вона знов сіла, безвладна і отяжіла, як була перед хвилею.

— Підіть самі до Леона, поговоріть з ним, уладьте, умовтеся, щоб ми якнайшвидше заручилися, уладьте моє щастя!

— Твоє щастя, синку?… Добре, добре! — сказала Рифка, небагато розуміючи його мови.

— Так, мамо, моє щастя! Вставайте, розрушайтесь, ходіть!

— Куди, синку?

— Адже ж кажу вам — до Леона.

— До Леона? Ні, ніколи!

Готліб, не понімаючи недужного стану матері, почав лютитись, грозити, що собі смерть зробить, — і Рифка тим дуже перелякалася.

— Але ж добре, синку, добре! Піду з тобою, куди хочеш, лиш не роби собі нічого! Прошу тя, будь супокійний! Все зроблю для тебе, лиш будь супокійний.

І тремтячими руками вона почала вбиратися до виходу, але так незручно та нескладно, так довго примірювала, знімала й знов прикладала одежу, що Готліб з нетерплячки мусив покликати служницю, щоб помогла їй убратися. Вкінці вийшли обоє.

Леон Гаммершляг в дуже добрім настрої сидів в своїм кабінеті при бюрку. Нова фабрика йшла дуже добре, і перший ладунок церезину найдальше за тиждень буде готовий до посилки за границю. Тоді будуть гроші, буде можна і далі вести фабрику і взятися до дальшого будування дому, зянеханого на гарячий час. Щастя всміхалося Леонові, — він чувся сильним і гордим, як ніколи. Втім застукано до дверей, і ввійшла Рифка, бліда, як ніколи, з вигаслими недвижними очима, повільним, майже сонним ходом. Леон ніколи ще не видав її такою. Незвичайна її поява і дивний вигляд дуже здивували, а потроху й змішали його.

— Прошу сідати, — сказав він у відповідь на її привітання, висказане якимось глухим, беззвучним голосом. Рифка сіла і довгу хвилю мовчала. Мовчав і Леон.

— Я до вас з одним ділом, — сказала повільно Рифка, — хоч і не своїм, але все-таки…

— Дуже мені приємно буде, — відповів Леон.

— Чи ви гніваєтеся на мене, пане Леон? — спитала вона нараз.

— Але ж… але ж, ласкава пані… Як пані можуть…

— Ні, ні, я тілько так спитала, щоб ви, буває, в гніві та не схотіли мені відмовити в тім ділі, смію сказати, смію сказати, дуже важнім, хоч і се для мене…

— О, прошу, прошу!… — бовкнув Леон.

— Діло таке. Чи ви, пане Леон, уже покинули свою колишню думку — злучити до пари наші діти?

— Га, що ж робити, мусив покинути, хоч як мені жаль. Але що ж, коли вашого сина десь нема!

— А якби мій син був?

Леон поглядів на неї пильно і добачив нетаєну тривогу вижидання в її лиці.

«Ага, — погадав він собі, — от куди воно йде. У них мусило щось кепсько піти, і вони заловляють тепер моєї ласки. Але постій, я тобі відплачу за колишнє!» — І додав голосно:

— Дуже мені жаль, що й у такім разі не міг би-м… Маю вже інші види з моєю донькою.

— Ну, як так, то, звісно… Я тілько думала… Розуміється, не в своїм інтересі…

Рифка путалася на словах. Очевидно, відказ Леона глибоко вколов її.

— Але якби… якби ваша донька любила мойого сина?

— Моя донька вашого сина? Се не може бути!

— Ну, ну, я не кажу, що се так є, але приймім, якби так було?

— Е, байки, фантазії! Я маю інші види і прошу мені не забирати часу подібними придабашками!

Леон відвернувся. Він рад був, що може відплатити Рифці зуб за зуб, і зовсім не думав о тій можливості, котру вона йому показувала.

В тій хвилі дався чути важкий стук кроків на коритарі, і тут же влетів до кабінету задиханий, запилений, спочений жид — касієр Леонів з Борислава. Леон, побачивши його, зірвався на рівні ноги.

— А се що? Ти чого прибіг?

— Пане, нещастя!

— Яке?

— Робітники змовилися і не хотять робити.

— Не хотять робити? А то чому?

— Кажуть, що замало їм платимо.

— То не може бути. Ти хіба п'яний!

— Ні, пане, так є! Я прийшов до вас за порадою, що діяти.

— Чи тілько при ямах не роблять, чи й при фабриці?

— І при фабриці.

— Gott uber dіe Welt! Отеє нещастя! Що ту діяти? Робота на фабриці мусить іти конечно! Слухай, Шльомо, бігай на місто, накликай тутка робітників і веди до Борислава, я сам також їду.

І оба вибігли, незважаючи зовсім на Рифку. Вона чула тоту вість і всміхнулася по їх виході.

— Га, отсе добре, отеє добре! — шептала вона. — Так вам треба! Коб ще не дурні були, а збунтувалися і всіх до одного повкидали вас в ті ями! Адіть, який він! Не хоче тепер, відмовляє! Мій бідний Готліб! Що він на то скаже? Він собі готов що злого зробити. Але так му треба, нехай би не заходив собі з такою, нехай би шукав собі бідної, доброї… Але що я йому скажу? Він такий прудкий, як іскра! Ні, я не скажу йому правди, най буде, що буде!

І вона вийшла на улицю, де Готліб нетерпеливо дожидав її.

— Ну, що? — спитав він, глядячи їй у очі.

— Добре, синку, добре, все добре.

— Пристав, приймив?

— Аякже, аякже! За місяць заручини.

— За місяць? Чому так пізно?