Kitabı oku: «Лис Микита», sayfa 2

Пісня третя

 
Кіт Мурлика до дороги
Добре взяв за пояс ноги,
В торбу впхав печену миш
І лісочком, холодками,
Так на підвечерок самий
Він прибув до Лисович.
 
 
Стукнув в браму, дожидає…
Лис в кватирку виглядає.
Кіт Мурлика шапку зняв,
Поклонивсь йому низенько,
Привітав його борзенько
Та й такі слова сказав:
 
 
«Не прогнівайся, нанашку!
Не приніс я жадну фрашку,
Але царський вам наказ:
Другий раз се цар, наш владця,
Через свойого післанця
На свій суд ось кличе вас.
 
 
Що тут довго говорити!
Дуже цар на вас сердитий,
Тож я раджу вам: ходіть!
Цар поклявся на корону:
Як не ставитесь до трону,
То пропащий весь ваш рід».
 
 
«Мурцю! – скрикнув Лис Микита.
От не ждали! От візита!
Боже милий, як я рад!
Ну, ходи в мої обійми!
А про те казать не смій ми,
Щоб як стій іти назад!
 
 
Таж Лисиця, твоя тітка,
Так тебе видає зрідка,
Що не пустить нас під ніч.
А маленькі Лисенята,
Чи ж вони пустили б брата?
Ні, то неможлива річ!
 
 
Повечеряєм гарненько,
Проспимося, а раненько
Холодком – та й в божу путь!
Я про царський суд не стою.
А що рад піду з тобою,
Ти про сеє певний будь!
 
 
Он з Медведем інше діло!
Ти розваж: прийшов Бурмило,
Мов розбійник, у мій двір.
Та й до мене з криком, фуком,
З величезним в лапах буком —
Я ж малий, слабенький звір!»
 
 
«Ой, нанашку, – рік Мурлика, —
Ласка ваша завелика…
Але ліпше ми не ждім!
Ніч чудова, місяць світить…
Попрощайте жінку й діти,
Та й у путь як стій ходім!»
 
 
«Мурцю, – каже Лис, – май розум!
Ніч не тітка, ми не возом
Будем їхать, ні літать.
Всяка погань лісом лазить,
Ну ж но хто на нас наважить!
Ні боротись, ні втікать!»
 
 
Ті слова Кота Мурлику
Кинули у дрож велику.
«Ваша правда, – він сказав, —
Мушу на ніч вже лишиться…
Та скажіть, щоб поживиться,
Де б я тутка що дістав?»
 
 
«Що ж, не гнівайсь, Мурцю дільний!
Чоловік я богомільний,
Піст твердий держу день в день.
Та тобі вже я придбаю
Найсмачніше, що лиш маю:
Крижку меду з’їж лишень!»
 
 
«Меду? Тьфу! – відрік Мурлика.–
Най Бурмило мід той лика!
Ним мене ти не вкормиш!
Та у вашому фільварку
Чей же є де в закамарку
Хоч одна порядна миш?»
 
 
Лис Микита рік до Мурка:
«Ти жартуєш! Навіть турка
Я б мишми не трактував!
Що ти видумав, небоже!
Миші їсти!.. Милий боже!
Про таке я й не чував!
 
 
Та як мишей ти бажаєш,
Мурку любий, – тут їх маєш,
Що хоть ними гать гати!
Тут у війтовім будинку
Мишей тьменна тьма, мій синку,
І близенько нам іти!»
 
 
«Ах, нанашку мій наймильший,
Поведіть мене на миші!
Я на миші дуже звик!» —
«Добре! Так ходи ж за нами!»
І полізли бур’янами,
Аж де війтів був курник.
 
 
Там в стіні діра пробита,
Нею часто Лис Микита
Ніччю в курятник гостив;
Вчора ще пустив він крові
Війтовому Когутові,
Аж Когут і дух спустив.
 
 
Війт, зо злості зчервонівши,
З Когута лиш пір’я вздрівши,
Крикнув: «Ні, вже не стерплю!
Мушу злодія зловити!»
Край вікна дав присилити
Мотузяную петлю.
 
 
Лис Микита се пронюхав
Та й говорить: «Мурку, слухай,
Як там мишки цвіркотять,
Мов горобчики невинні!
А ось тут і дірка в глині —
Тільки влізти та й хапать!»
 
 
«А безпечно ж тут, нанашко?
Нині за біду не тяжко,
А війти – то хитрий люд!» —
«Га, – говорить Лис зрадливий, —
Хто занадто боязливий,
Най такий покине труд!
 
 
Всередині там не був я
І про хитрощі не чув я,
Та коли боїшся ти,
То ходім раніш додому,
Повечеряєм по-свому:
Редьку й медові соти».
 
 
Кіт Мурлика застидався.
«Що, гадаєш, я злякався? —
До Микити він озвавсь. —
Страх не є котяче діло!»
І у дірку скочив сміло,
І шасть-прасть! в сильце спіймавсь.
 
 
Ой, повис він у воздухах,
Затріпавсь, та по тих рухах
Шнур ще дужче горло стис.
Кинувсь – вдаривсь до одвірка!
А згори, де клята дірка,
Заглядає зрадник Лис.
 
 
«Ну, що, Мурцю мій наймильший, —
Каже він, – смакують миші?
Правда, що за пишний смак!
Хочеш солі? Я покличу,
Або в війта сам позичу, —
Чи волиш все їсти й так?..
 
 
Ого-го, вже й ти співаєш!
Але славний голос маєш!
Тенор! Ах, люблю на смерть!
Жалібно, аж ллється в душу!..
Ох, бігме, я плакать мушу…
Ну, спасибіг за концерт!»
 
 
Раптом двері заскрипіли,
Війт роздягнений, спотілий
З палицею сам впада;
А за ним сини і слуги,
Сей з ременем, з буком другий —
Ось де Муркові біда!
 
 
«Бийте злодія! – війт крикнув. —
Вчора Когута нам смикнув!
Бийте, поки спустить дух!»
І луп-цуп! летять удари…
Мій Мурлика з уст ні пари,
Мов осліп уже й оглух.
 
 
«Бийте!» – війт кричить і кропить.
Втім Мурлика скік! Як вхопить
Пана війта за сам ніс!
Хруп та й хруп, мов миш велику,
Кігтями роздер всю пику,
Мовби гречку грабав біс.
 
 
«Ґвалт! Рятуйте!» – крикнув з болю
Війт і впав, як сніп, додолу.
Всі до нього. – «Гей, світіть!
Гей, води? Гей, губки, вати!»
Кинулися кров спиняти, —
Вже й не в голові їм Кіт.
 
 
А в Кота тверда натура:
Лиш відсапав та й до шнура,
Взявся гризти і кусать.
Далі шарпнувся щосили,
Шнур урвався, і в тій хвили
Кіт свобідно міг гасать.
 
 
Ну, він мишей відцурався,
В курнику й не обзирався,
А, задравши хвіст, як міг
Драпнув в дірку та до ліса,
А лісами, мов від біса,
Просто в царський двір прибіг.
 
 
Як уздрів його Лев-батько,
Збитого, мов кисле ябко,
З злості аж позеленів.
«Що? – кричав звірів правитель. —
Чи знов сміє той урвитель
Насміхатись з моїх слів?
 
 
Ні, вже того забагато!
Будь я пес і пес мій тато,
Коли се йому прощу!
Військо шлю на гайдамаку!
Скоро зловлю, – на гілляку
І гніздо все розтрощу!»
 
 
Грізно цар ревів і тупав,
Був би Лиса з кістьми схрупав,
Якби мав його в руках.
Аж як гнів пройшов безмірний,
Виступив Бабай покірний
І сказав при двораках:
 
 
«Царю, явна річ, не скрита:
Вольний є козак Микита,
Право ж каже тричі звать
Винного на суд твій, пане.
Аж як третій раз не стане,
Суд заочний видавать.
 
 
Що в тім правди чи неправди,
Що про нього клеплють завжди,
В те не входжу, – та для всіх
Рівне право! Тож пошли ти
І мене ще до Микити,
Чей, прийде до твоїх ніг».
 
 
Цар махнув лиш головою,
Дав знак згоди булавою,
Та ні слова не сказав;
А Бабай як стій зібрався,
У дорозі поспішався,
В Лисовичах на ніч став.
 

Пісня четверта

 
Лис собі в вечірню пору
З діточками коло двору
Розмовляючи гуляв,
Аж тут голос у діброві
Обізвався: «А, здорові!
Ось до вас я причвалав!»
 
 
«Ах, Бабай! Чи ти се, стрику?
Ну, мабуть, якусь велику
Новину несеш до нас!
Ти втомився? Ти сумуєш,
Ну, до хати! Заночуєш,
То й балакать буде час».
 
 
Всі гарненько привітались,
Про здоров’я розпитались,
Випив вишнячку Бабай.
Сів на приспі, віддихає, —
Лис про царський двір питає:
«Ну, балакай, не зітхай!»
 
 
«Гей, синашу, схаменися, —
Так сказав Бабай до Лиса, —
Що за збитки робиш ти?
За що ти з післанців кпишся?
Чи направду ти боїшся
На той царський суд іти?
 
 
Я ж гадаю, синку милий,
Що ти зможеш в одній хвили
Ворогам заткати рот.
Адже всі їх глупі мізки
Проти твого стоють тріски!
Отакий то весь народ!»
 
 
«Правду кажеш, любий стрику, —
Рік Микита, – і велику
Ти охоту в мні підвів.
Що ж, піду! Най всі побачуть!
Хто сміється, ті заплачуть.
Цар на ласку змінить гнів!
 
 
Хоч там цар на мене лютий,
Та він знає, що в мінути
Небезпечні, в чорний день
Всі торочать не до ладу,
Але дати мудру раду
Вміє тільки Лис оден».
 
 
І ввійшли оба в світлицю,
Привітав Бабай Лисицю,
Всі засіли край стола.
Лисенята Міцько й Міна
Повлазили на коліна —
Живо гутірка пішла.
 
 
«Дуже лютий цар, Бабаю? —
Рік Микита. – Знаю, знаю,
Жаль йому медвежих мук!
Та в нас був старий рахунок, —
Довго ждав я на трафунок,
Щоб дістать його до рук.
 
 
Тому літ ще небагато,
Як Бурмила Лев, наш тато,
Губернатором зробив
На підгірські наші бори,
Щоб звірячі справи й спори
Всі по правді він судив.
 
 
Оттоді-то Вовк Неситий
Напосівсь мене здушити,
А з Бурмилом змову мав;
І на суд губерніальний
За мій помисл геніальний
Перший раз мене позвав.
 
 
Що за помисл? Слухай, друже!
З Вовком раз, голодні дуже,
На поживу вийшли ми.
День. У церкві дзвін десь дзвонить, —
Та нас голод з лісу гонить
Серед лютої зими.
 
 
До села йдем осторожно,
Нюхаємо, де би можно
Чим масненьким поснідать, —
Аж тут сала, м’яса запах
Не лиш в носі, а аж в лапах
Закрутив нам – хоч тут сядь!
 
 
Тії пахощі нас гарні
До попівської спіжарні,
Мов по нитці, довели.
Стали ми довкола нюхать,
Чи безпечно всюди – слухать,
Аж віконце ми знайшли.
 
 
Страх тісне було віконце.
«Лізем, Вовче?» – «Лізем конче! —
Каже Вовк, – Ти перший лізь!
Глянь, чи де нема заліза!
За тобою й я полізу —
(Так Вовк каже) – лізь, не бійсь!»
 
 
Я проліз досить вигідно,
Роздивився. «Лізь свобідно!» —
Так до Вовка я сказав.
Він голодний був, тоненький,
Ну, та в отвір той вузенький
Ледве тулуб свій пропхав.
 
 
А в спіжарні – боже кріпкий!
Світ затьмився нам до дрібки,
Стільки там добра для нас:
М’яса, сала, вуженини,
Штири пілті солонини
І довжезний ряд ковбас.
 
 
Став я думать, міркувати,
Як тут господарювати, —
Та мій Вовк мов оцапів:
Перший полоть хап зубами!
Рве, куса, гризе без тями —
Став, і їв, і, знай, сопів.
 
 
«Ну, – гадаю, – їж, небоже!
Та для мене се негоже».
Я беруся до ковбас.
З жердки легко їх здіймаю,
Крізь віконце викидаю,
Поки всіх отак не стряс.
 
 
А за ними й сам в віконце
Вискочив та й ну чимскорше
Всі на шию надівать.
Навантажив, як коралі,
Та й до лісу далі, далі,
Скарб у яму щоб сховать.
 
 
Скарб у яму заховавши,
Спокійненько поснідавши,
До спіжарні знов біжу.
Прибігаю: Вовк ще голить!
Не доївши, кинув полоть,
З смальцем розпочав діжу.
 
 
«Вовче, – шепчу, – час до гаю!
З церкви люди вже вертають, —
Щоб нас тут хто не застав!»
Вовк, почувши се, зжахнувся,
В дірку прожогом метнувся,
Та вже ледве шию впхав!
 
 
Бачиш – повний був, мов бочка!
Став у дірці, тілько очка
Витріщив, немов баньки.
Страх відняв у нього мову…
Я ж кричу: «Чого став знову?
Ну, якої бідоньки?»
 
 
Вовк не тямить вже, що діє!
Пхаєсь в дірку, аж потіє,
Та дармий його весь труд.
Далі з лютої розпуки
Заламав передні руки:
«Лисе, – каже, – згину тут!»
 
 
«Вовче, – кажу, – чи здурів ти,
Чи від смальцю оп’янів ти?
Вилізай, пора нам в гай!» —
«Ой, не можу, мій Лисуню!
Бачиш, пуза не просуну!
Ой Микито, помагай!»
 
 
Ну, скажи ти сам, Бабаю:
Що я тут чинити маю,
Як драбузі помогти?
Лишу Вовка – може згинуть.
Ліпше, думаю, не кинуть,
Але до попа піти.
 
 
Попросить по добрій воли,
Щоб дав пилки і позволив
Більшу вирізать діру.
Здумавши сю річ штудерну,
Мовлю Вовку: «Жди, я верну!»
І в попівство просто дру.
 
 
Піп був власне у покою:
В пообідньому настрою
Люльку, ходячи, курив.
У вікно я заглядаю,
Лапою шкряб-шкряб, благаю,
Щоб вікно він створив.
 
 
Піп поглянув, підбігає…
«Лис у вікна заглядає!
Гей, ловіть його! Біжіть!»
Я й незчувся, а за мною
Слуги, служниці юрбою, —
От я духом через пліт.
 
 
Крик за мною, як в гамарні…
А я просто до спіжарні
Та й сховався під поміст.
Тут погоня надлітає:
«Де він? Де той Лис? – питає. —
Показав нам тільки хвіст!»
 
 
Втім зирнули, а з віконця
Вовк Неситий проти сонця
Визирає! «А, ти тут?
Ой, нещасная головка!
Таж се Вовк! А бийте ж Вовка!
Тут йому зробіть капут!»
 
 
Вовк їх там не дожидався,
А в спіжарню заховався,
При саміських дверях став.
От вони як створили,
То Неситий скік в тій хвили —
З сеї шпарки скористав.
 
 
Та дістав там з дивовижі
Скілька буків через крижі,
Так що ледве в ліс доліз,
І про справу сю немилу
Заразісінько Бурмилу
Він на мене скаргу вніс.
 
 
Хоч сам винен за лакомство,
А на мене віроломство,
Злобу й зраду наклепав.
Ну, а, думаєш, Медвідь
Розібрав усе як слід,
По закону поступав?
 
 
Де тобі? Суддя той ласий,
Як дізнався про ковбаси,
Що я з трудом розстарав,
Як ревне на мене туго:
«Зараз все віддай, злодюго!
Будеш ти ковбаси крав?»
 
 
«Ти й віддав?» – Бабай питає.
«Що ж було робить, Бабає?
Адже ж хтів відтяти хвіст!
Та щоб всі віддать – а дзуськи!
Штири дав йому тонюські,
А собі лишив ще шість.
 
 
От Медвідь так судить справу:
«За побої, за неславу,
Вовче, маєш ковбасу!
Решту я з’їм. Ти ж, Микито,
Рад будь, що тебе не бито!
Марш, бо кості рознесу!»
 
 
Так-то нас судив Бурмило!
Гірко се мене вшпилило!
Я присяг на царський хвіст:
«Як його дістану в руки,
То за всі ті подлі штуки
Він тяженько відповість».
 
 
Надоспіла і вечеря;
З пір’ям пряжена тетеря —
Всім досить її було.
Як гарненько поживились,
Де про що розговорились
Та й пішли собі в стебло.
 
 
А як рано повставали,
То гарненько поснідали:
Їли сало з часником,
Потім гусячу потравку,
Закусили ж сю приправку
Ще копченим судаком.
 
 
Отоді Микита вбрався
До дороги й так прощався
З господинею й дітьми:
«Люба жінко, будь здорова!
Час іти мені до Львова,
Тож ключі усі прийми!
 
 
Наглядай як слід в коморі,
Бо ті миші красти скорі, —
А про мене не журись!
Хоч тепер на нас цар лютий,
Але легко може бути,
Що всміхнеться ще колись.
 
 
А ви, дітки, не пустуйте,
Поза домом не гарцюйте,
Мамі збитків не творіть!
Глянь-но, стрику, що за звірик
Отой Міцько! Хто повірить,
Що йому ще тільки рік!»
 
 
І дітей поцілувавши,
Жінці в вухо пошептавши,
Що там ще сказати мав,
Лис Микита, мов у гості,
В Львів, назустріч царській злости
Враз з Бабаєм почвалав.