Kitabı oku: «На дні», sayfa 5

IX

Забряжчала колодка, отворилися двері, — се вернулися з міста арештанти з закупленими живностями. Почався гамір. Дід Панько роздавав хліби, сіль, тютюн, цибулю, хто на що гроші дав. Арештанти посідали, де хто міг, і почали їсти. Бовдур, котрий нині був, очевидячки, роздразнений, проклинав півголосом діда Панька, що йому дав такий малий хлібець, а сьому чорномазому підсвинкові такий великий.

— Та-бо його за 19 кр[ейцарів], а твій за 14, — толкував дід, не зважаючи на Бовдурову клятьбу.

— Штирнайцять би тобі зубів випало, торбего! — відворкнув замість відповіді Бовдур і почав по-вовчому кусати свій хліб, не краючи, ні ламаючи.

— Та на ти ножя, Бовдуре, — сказав Митро.

— Нащо? Хіба тобі голову відрізати! — гаркнув Бовдур і вкусив усім ротом кусак хліба. В його руках був уже з цілого лиш невеличкий крайчик.

І Андрій забрався до їди. Вів покраяв принесену ковбасу на рівні кусники і розділив між усіх, нікого не минаючи.

Дорожівський і Бовдур ані словом не подякували, а Бовдур узяв поданий кусник і, обзираючи його навіть, кинув у рот, мов у пропасть.

Дивлячись збоку на то, як їв Бовдур, можна було подумати, що сей чоловік страшенно голоден, — а такою ненажерливою захланністю теребив він свій хліб, так швидко щезали в його роті величезні кусаки хліба. Ще другі й не прибралися гаразд до своїх хлібів, а вже Бовдур не мав свого ані крихітки. Одну хвилю він сумно поглядав на свої порожні руки, а на його лиці виднілася така голодна мука, немовби він від кількох день не мав і кришки хліба в устах. Андрій поглянув на нього і напудився того неситого виразу лиця і тої ненаїдності Бовдура. Йому здавалося, що Бовдур міг би тепер з'їсти першого-ліпшого чоловіка цілого і що він от-от кинеться на котрого арештанта і відкроїть йому зубами такий самий кусак живого тіла, як ті кусаки хліба, що безслідно пощезали в його роті.

— Чи він у вас завсігди такий голоден? — питав Андрій діда, з відразою відвертаючись від Бовдура.

Дід поглянув і також живо відвернувся.

— А тобі що, Бовдуре? — спитав він. — Шальга на тебе находить, та хочеш людей кусати, чи що? — А відтак, обертаючись до Андрія, дід додав: — Ні, то лиш нині йому щось таке сталося, чи нетлю з'їв, чи що. А звичайно звантажить отак цілий хлібець, вип'є з півскіпця води і лягає в божий час на своїм місці.

— Може, се й шальга, не знаю, — відказав понуро Бовдур, — але я їсти хочу.

— А може би, пан були ласкаві заждати, аж їм слуги з трахтирні принесуть печеню, — дразнив дід.

— Я їсти хочу, голоден! — повторив з тупим упором Бовдур.

— Ну, то їдж, або хто тобі боронить? — сказав чорноголовий жидок.

— Не борониш? — звернувся до нього Бовдур, впиваючись очима в надпочатий великий хліб, що лежав перед жидком, — не борониш, ну, то добре. Давай! — І він простяг обі руки до хліба. Жидик хопив хліб з-перед рук Бовдура.

— Давай! — крикнув Бовдур, і його очі заблищали якимось страшним огнем. — Давай, бо або твоя смерть, або моя!

— Овва, — передразнювався жидок, — або моя, або твоя! Що має моя смерть бути? За що? Вступися по добру та хирій, бо я їсти хочу.

— А я також хочу, — відказав лагідніше Бовдур, — давай сюди хліба!

— Чи ти стікся, чи що? Чого ти мене вчепився? — крикнув жидик. — Вже-сь попустився Митра, то до мене лізеш!

— Давай хліба, давай, змилуйся надо мною! — лебедів плачливим голосом Бовдур, але його очі загорялися чим страшнішим огнем.

— Будь ласкав, Бовдурику, любчику, — відказав так само лагідно жидик, — іди собі з богом до дідька!

Замість відповіді на сесю побожну відправу Бовдур високо підоймив оба кулаки і разом, мов дві довбеньки, спустив їх на голову жидика. Мов сокирою підтятий, повалився жидик додолу, а кров з носа і з рота булькнула і полилася на хліб, на поміст, на ноги Бовдура. Але жидик не кричав. Тільки отямившись, він, мов скажений, схопився на коліна і обома руками впився нігтями в голі, попухлі Бовдурові ноги. Бовдур глухо заревів з болю, почав копати ногами, але не міг позбутися жидика. Він хопив його одною рукою за волоси, а другою почав гримати в плечі, але жидик не пускав, а чимраз глибше вдавлював острі нігті в Бовдурове тіло, аж з-під кождого нігтя кров виступила. Бовдур, не пускаючи жидикового волосся, сіпнувся взад, і жидик упав лицем на поміст. Але й тут ще він не пустив голосу з уст, тільки, швидко хопивши закровавлений хліб, замахнувся і наосліп ударив ним Бовдура в живіт, аж тому загелкотіло в нутрі. Бовдур пустив волосся і хопився обома руками за живіт, немов побоявся, щоб той, як розбита бочка, не розлетівся на кусні. А тимчасом жидик піднявся з хлібом на рівні ноги. Його лице, посиніле з болю і злості, було ціле майже в крові, з очей виступали сльози, губи розбиті, віддулись, а зуби міцно стялися — отак він випрямився і, не кажучи й слова, замахнувся на Бовдура другий раз важким бохонцем хліба.

— Та розбороніть їх, бійтеся бога! — кричав остовпілий з переляку Андрій, відвертаючи очі від того страшного виду. Він був дуже вразливий на всякий біль, а на чужий більше, як на свій, і йому здавалося, що кождий удар влучає в нього.

— Аякже, ще чого не стало! — відповів дід, їдячи дальше спокійно. — Не треба. Таже їм то потрібно, трохи розрушатися, розімнятися… на печінки лекше. А ще як із себе троха тої поганої крови зцідять, то вже й геть-геть їм полегшає. Дайте лишень спокій, вони так, як ті собаки: погризуться та й полижуться. А якби хто брався їх розборонювати, то я не знати о що заложуся, що вони б оба кинулися на того.

А тимчасом борці, запінені, спосочені, стояли наготові і ждали, хто кого перший ударить. Але лиш хвилю ждали, а відтак оба, мов на команду, кинулися насебе. Бувдур ударив жидка кулаком по руці, і з неї випав хліб, а зате жидок лівою рукою заїхав Бовдурові межи очі. Відтак зчепилися разом, і вже не видно було, хто кого б'є, штовхає, дре, калічить, аж поки оба не попадали на підлогу і, не пускаючи один другого з рук, разом, мов два звірі, не заревіли: «Гвалту! Гвалту! Ратуйте!»

На крик влетів до казні капрал з тріпачкою в руні, а видячи борців покровавлених на землі, кричачих і все ще не перестаючих дертися, обернув тріпачку «старшим кінцем», т. є. взяв ремінь у руку, а дерев'яним держаком почав наосліп цідити обох, куди попало. Залускала ручка о кістки, затопала о набрескле, напухле тіло, мов о подушку, — а борці ще не пускалися, ще не переставали кричати, мов пацюки, котрим незручний різник лихо встромив ніж у груди. Капрал розлютився й собі ж і, не кажучи нічого, почав обох частувати кінцями чобіт попід ребра. Аж тим способом йому вдалося розборонити їх. Вони попускали один одного і розпирслися по кутах, але капрал не переставав лущити їх держаком, куди тільки міг засягнути.

— А, драби! А, злодії! А, опришки! — шипів задиханий капрал. — То нам не досить одного лиха, ще битися будете? Пождіть, гадюки, я вас навчу!

— Та то він мене зачепив! — заревів жидок з плачем. — Хотів мені видерти мій хліб! Що я йому винен?

— А ти, пацюку нешкребтаний! — рипів капрал, і знов на Бовдурову спину посипалися держаки, мов град. Бовдур мовчав, зігнувшись в дугу, аж поки капрал не втомився і не перестав бити.

— Га, пожди, навчу я тебе другим хліб відбирати! Мало тобі свого, ненаїдо мерзенний? — кричав капрал, ідучи до дверей.

— Мало! — глухо, понуро відповів Бовдур.

— Що, ти ще пащеку рознімаєш? — лютився капрал, замахуючись здалека тріпачкою. — Не будеш мовчати, ти, гною смердячий? Отже, пожди, як тобі сего мало, то й того не будеш видів! Пропосться троха. Не будеш такий скорий до бійки. Навмисне буду просив пана вахмістра, аби тобі завтра нічого не дали! Будеш ти мені свистав, чекай! А ви ту пам'ятайте собі, — обернувся капрал до прочих арештантів, — не дайте йому ніхто й понюхати нічого! Най песя кров знає, як битися! А скоро що почне, зараз мене кличте, я йому зроблю справу!

Понура, важка мовчанка настала в казні по виході капрала. Щось немов усім здавило горло, кусник хліба не йшов нікомув рот. Усі чули, що те, що сталося перед їх очима, надто вже погане і нелюдське.

Тільки Стебельський, сидячи на підлозі на тім самім місці, де звичайно спав, їв спокійно свій хліб, закусував маленькими кусниками ковбаси, а коли настала цілковита, глуха тиша в казні, він, обертаючися до Андрія і обводячи рукою кругом по казні, сказав: — Homo homini lupus!⁸

Андрій, блідий, як смерть, устав і обернувся до Бовдура, тремтячого, скуленого в куті, закровавленого і синього, як боз, але той вид відобрав йому оп'ять силу, — він не міг і слова промовити, стояв та дивився з виразом глибокого болю на лиці.

— А видиш, треба тобі було того? — відозвався дід Панько, беручися знов до їди.

Бовдур мовчав.

— Бовдуре, — промовив нарешті Андрій, — як ти такий голоден, то було сказати мені, я й так свого хліба не з'їм. Пощо було бійку зачинати, я тобі дам хліба, кілько хочеш…

І він узяв свій хліб, відкроїв з нього невеличкий кусник для себе, а решту подав Бовдурові.

— Не треба мені твого хліба! Жри сам! Давися! — ревнув Бовдур, не підводячи очей догори, і шпурнув поданим хлібом під ліжко. Андрій задеревів зо страху та з дива і, не кажучи й слова, відступився. А Митро поліз під ліжко, підняв хліб, обтер, поцілував і положив перед Андрієм.

— А тобі, тумане, що такого? — сказав грізно дід Панько до Бовдура. — Пощо святим хлібом мечеш? Кольки би тя сперли, ти, відміно якась!

— Вас усіх най зіпруть, — буркнув Бовдур, — усіх! І мене про мене!…

Сказавши те, він ударив кулаком о підлогу, аж луск пішов, а відтак звився в клубак і ляг на своє місце.

X

Андрій довго ходив по казні, поки зміг зовсім успокоїтися. А коли вернулися його духові сили, він старався летіти думкою геть-геть з того проклятого місця плачу, недолі та заперечення всякої людської гідності. Він переносився думкою в інші, кращі місця, де молоді, чисті серця високо понад усе піднімали хоругов людськості, де виковувалися могучі оружні ряди, що колись — незадовго! — мали стати до боротьби за людськість! за її святі права, за її вічні, природні змагання.

Він переносився думкою й туди, де билось одиноке жіноче серце, прихильне до нього, може, в тій хвилі заливаючися кров'ю з жалю над його нещастям. І в думці він потішав свою Ганю, скріпляв своїх товарищів, заохочував їх сміло держати вгору піднятий стяг, не спускати його ані на хвилю, бо людськість терпить, вона принижена, придавлена, притоптана в міліонах і міліонах!…

Він думав про своє діло, про свою любов, про своє нещастя. А про Бовдура з його болем і гнівним завзяттям у нього й гадки не було.

Е, голово молода, запалена, самолюбна! В святім своїм запалі ти й не бачиш, які самолюбні всі твої думки, всі твої змагання! Адже ж діло твоє, хоть і йде до всесвітнього братерства і вселюдського щастя, — чи не для того воно тобі таке миле, таке дороге в тій хвилі горя, що воно твоє діло, що в нім сходяться всі твої мислі, бажання, переконання і цілі, що працювати, а навіть терпіти для нього справляє тобі приємність? Адже ж людина, котру ти любиш, хоть і нічим її не в'яжучи, хоть і зрікаючись її посідання, хоть і бажаючи їй щастя з другим, — адже ж тота людина хіба ж не тим тобі так мила, що при ній уплили найщасливіші хвилі твого життя, що її поцілуї й досі горять на твоїм лиці, що дотик її ніжної руки й досі тремтить у твоїх нервах? Ех, голово молода та самолюбна! Покинула б ти на часок займатися собою, потішати себе! Поглинула б ти довкола себе пильно, уважно, братерським люблячим оком! Може б, ти побачила близ себе нещасливіших від себе! Може б, ти побачила таких, котрим нівідки не сяє промінь потіхи, навіть такої, як тобі! Може б, ти побачила таких, котрі на се дно суспільного гнету не принесли з собою нічого, нічого: ні думки ясної, ні споминок щасливих, ні блискучої, хоть би обманливої надії. Може б, одно твоє слово, щире та привітне, осолодило їм їх долю, втишило в їх серцю боротьбу, страшнішу від усього, що ти й подумати можеш, розломило вокруг їх серця грубу льодову кригу, наморожену безконечним, невсипущим горем!… Та ба! Велике горе то вже має до себе, що замикає серця людські, так, як вечірній холод затулює квіти, стягає їх, мов мороз. І з замкнутими серцями, здавленими устами проходять поруч себе нещасні, котрі не раз кількома словами, одним стиском теплої, братської руки могли би позбутися половини свого горя, проходять поруч себе — і мовчать… Ех, люди, люди! Не убійники, злодії й переступники, не пануючі й піддані, не кати й катовані, не судді й підсудні, а бідні, прибиті, одурені люди!…

А тимчасом Бовдур лежав у своїм гнилім куті, з болючим, гниючим тілом, розбитою душею, без проблиску надії, потіхи, відради, — а в голові його вертілися свої думки, проносилися неясними картинами свої спомини.

Нужда відмалечку, від дитинства… Погорда, штовханці, побої… Насмішки дітей, що сторонили від нього, не приймали до своїх забав… Байстрюк! Знайда! Бовдур!… Тяжка праця у лихих, чужих людей… Сльота, морози, спрага, втома — все то тільки газді дошкулює, а наймитові ні!… Наймит залізний, наймит видержить… мусить… за то плату бере!… Хирляве слабовите, замліле, лихо плачене, лихо зодягане… Без приятеля, без побратима… Ні, був приятіль, був побратим — у Бориславі, при корбі найшовся. Щирий приятіль, вірний побратим, душа не чоловік. Ха, ха, ха!… А позавидів, позавидів єдиного щастя, — відбив дівчину, взяв, оженився!… Якби-то бідному не все вітер у очі віяв, то би… може, бідний і бідним не був!

От в таких уриваних картинах, переплітаних словами, півголосом шептаними, проносилися перед Бовдуровою тямкою його перші молоді літа. Нічого в них не було відрадного, нічого такого, на чім би могла спочити душа, чим би могла порадуватись згадка. Але думка летить дальше, перевертає минуле карту за картою, немов чоловік, що в книжку вложив гроші і квапиться найти їх межи картками.

Що погнало Бовдура до Борислава? О тім він і згадувати не хоче. Се така думка, що морозом проймає. Але швидко, швидко, здається, буде мусив докладно й тото собі припімнути. Досить — він утік і, втікаючи, ще раз позирнув з горбка на палаючі… але чи вечірнім блиском хати і прокляв їх. І ніколи ні перед ким він не визнав, з котрого се села він утік, хоть тому минуло вже п'ять літ. Хто знає, може й сам він уже забув назву села!…

В Бориславі він віджив трохи. Хоть робота погана, та все-таки платили зразу добре і їсти було що, не так, як у службі. Немов голодний вовк, кидався він на їду і їв, їв без тямки, — проїдав усе, що заробив, ходив мало не голий, а їв, щоб хоть раз чути сить у собі. Пити зразу не пив, аж відтак почав, як її не стало. Тоді розпився, здорово розпився!…

В Бориславі, при корбі, Бовдур і стоваришувався перший раз у своїм життю з одним таким же круглим сиротою, як і сам. Щира була людина, і Бовдур через чотири роки жив з ним, як з рідним братом. Вони працювали разом, жили разом і майже ніколи не розставалися. В потребі рятували один другого, не питаючи: а коли віддаси? Хоть, правду кажучи, Бовдур більше брав, ніж давав. Він і тепер, хоть уважає Семена зрадником і фальшивим, все-таки радо згадує ті часи свого товаришування. Гарні були часи, та дідько взяв. А шкода, що не потривали довше!

Аж задля дівчини побратими розсталися. Полюбили оба одну, бідну, нужденну робітницю, круглу сироту, як і самі, вирослу в погорді та притиску, навиклу до мовчазного послуху, до покірливості безграничної, до відречення від власної волі, від власної думки. Диво сталося тоді з Бовдуром. Його різка, самолюбна, дика, немов кільчаста натура стала ще ріжчою і дикішою при тій тихій, лагідній, послушній і добрій людині. Він любив її, але його любов ще дужче гнула її додолу, ніж дотеперішнє життя. Кілько сварки, кільки побоїв витерпіла вона від нього! Кілько гарячих сліз пролила!

Але ніколи Бовдур не почув від неї й слова противного. І то лютило його. Він допікав їй до крайності, щоб збудити в ній відпорну силу, а тимчасом її сила — то була податна, мовчуча і слухняна любов. Бо вона, тихе ягня, любила сього звіра! І тота любов додала їй сили зносити всі його, на вид безумні, але випливаючі з його натури примхи, відплачувати пестощами за побої, ніжністю за лайку і прокляття… І як він не прозивав її! І сукою, і жабою, — вона нічому не противилась. Аж вкінці він почув обридження до тої безграничної покори та податливості, і хоть не перестав її любити, але раз у приступі гніву побив і нагнав від себе. Вона пішла — до побратима, побралися швидко — вже й дитинка є…

— І вона, сука, щаслива з ним! — бурчав Бовдур. — Обоє такі… розмазливі! Біс їх бери! Не хочу й згадувати про них!

Кілько раз він уже зарікався, що не буде згадувати про них, а вони самі лізуть на гадку. Бо вони обоє силою контрасту споріднені з його душею, доповнюють її! Бо в його серці під грубою льодовою кригою тліє ще й досі невигасла іскра любові для тих двоїх розмазливих людей.

А відтак усе скінчилося. Все пішло виворотом. Він почав пити. Біс побери! — крепко пив! Бувало прийде рано з роботи, — він ходив на ніч до ями, — та й просто до шинку. Жиде, давай їсти! Добре. Жиде, давай пити! І п'є, поки в кишені грошей стає, поки може вдержатися на ногах. А як ноги відмовлять служби, паде під лаву і спить аж до вечора, доки знов не збудять на роботу. Се вигідно, не треба хати наймати. Жид удень не викине з шинку, хоче, щоби й на другий раз прийшов, — ще й жидові пси рот оближуть, чисто!…

Се був єдиний час, в котрий тепер Бовдур вдумувався з якимось п'яним замилуванням. Той час вічного одуру, вічного похмілля, нічного беззв'язного шуму видавався йому єдиним правдиво і всеціло щасливим часом його життя. Нічого йому не хибувало; а впрочім, чорт знає, може, що й хибувало, але він, бігме, ні про що не знав. Думки ніякої, споминок ніяких, тільки шум, мов млинове колесо в голові гуркотить… Тур-р-р-р-р-р-р! І все: люди, хати, сонце, і небо, і цілий світ кругом, кругом, кругом! Тур-р-р-р-р-р-р!… А більше нічого, ні на землі, ні в небі, ніде нічого!…

— Ах, ще би раз так, хоть деньок, хоть хвилю, господи! — зітхнув Бовдур. — Забув би чоловік, а то починає оживати все, все, починає рушатись!… Або коби так: встаю завтра рано, а ту в голові шумить, крутиться: тур-р-р-р! Перед очима мішаєся, кругом, кругом!… Виджу, а не пізнаю, чую, а не розумію, жию, а сам о тім не знаю, — і так навіки, назавсігди! Щоби й не пити і вічно п'яному бути! Щоби вже зовсім, зовсім одуріти!…

— А як ні, то що? Нехай ідуть згадки, доки йдуть. Клин клином виб'ємо, — погане ще поганішим! Виходу нема… Та й пощо шукати?… А ще перед кінцем раз, але… гар-р-р-но!… П'ять-десять, тілько без двох шісток, — бігме, що варто!… Та й стратити не маю що!…

— А моя молодість?… — Чорт єї бери! Саме бодаччя, сама кропива! Прокляття на ню!

— А вони обоє?… — Чорт їх бери! Покинули, зрадили… Ні, не хочу й споминати!…

— Але, може, ще колись було би ліпше?… — Ні, не надійся. Пуста надія! Прокляття на надію!

— Але він, — може, у него отець, мати?… — То нехай собі, — у мене їх нема й не було!

— А може… яка?… — Ігій, я би мав на те зважати? А мені що до того? Най йде за другого!

— А може?… — Ну, що ще? Нічого більше! Чисто! Кругом, кругом, кругом!… Ох, як болить, як пече, як щемить! І ту, і ту, і ту, всюди, ціле тіло!…

Вже була глуха ніч, опівніч. Всі арештанти спали, мов попривалювані колодами. Спав і Андрій і не чув тих уриваних бесід, шептаних півголосом, не чув, і не знав тої страшної муки чоловіка, здиченого недолею, а здичінням доведеного до крайньої розпуки. А прецінь хто знає, якби вчув був Андрій ті слова, якби подумав був про сю муку, — може, одне його слово було б могло її втихомирити і спинити її страшні наслідки. Але Андрій за той час спав спокійно коло Митра і вві сні обіймав свою й не свою Ганю.