Kitabı oku: «Відрубність Галичини», sayfa 2

Я навів дослівно сю програму раз тому, аби показати, що й посеред загальної гарячки тоді дехто думав тверезо та глядів ясно й далеко в будучину, а по-друге, тому, аби тим виразніше відтінити той, справді трагічний, бік тодішніх подій, що реакція, поборюючи революційні змагання, в самій речі нанесла також смертельний удар уміркованим елементам, знищила зав’язки легальної, конституційної праці.

Тим часом і в лоні міського виділу почали звільна перемагати елементи революційні, може, під впливом чимраз незносніших відносин у краю та чимраз гарячіших відомостей із Відня.

Дня 25 жовтня виділ міський шле адрес «збунтованому» Відневі, а рівночасно Rada Narodowa ухвалює адрес до віденського сойму, аби видержав на своїм становищі австрійської конституанти.

Дня 27 жовтня приїхав новоіменований губернатор Галичини Вацлав Залеський і привіз командантові львівської гвардії народової Вибрановському цісарський патент, яким іменовано його генерал-майором і начальним командантом гвардії народової в цілім краю. Була, отже, хоч би лиш de titulo формальна крайова армія з центральною одностайною командою.

Дня 28 жовтня читаємо в «Gazecie Powszechnej» відозву: «Організуймося відповідно до остатніх теперішніх революційних здобутків, а в хвилі забурень суспільних нехай усе буде нам провідна одна спільна думка – демократична Польща! «Ex ungue leonem!»⁶ – із сього уступу хто ж не пізнає авторів повстання 1846 р., членів «демократичної централізації» в Версалі та Парижі, або «централів», як їх їдко називає Вибрановський? Очевидно, й виділ міський не міг опертися їх впливові, так як не оперлися їм поодинокі легії гвардії народової, а особливо найінтелігентніша та найрухливіша легія академічна.

Нарешті дня 30 жовтня в остатнім числі «Gazety Powszechnej» читаємо ось що: «Повідомлення. Головний виділ міста Львова визначив із-поміж себе комісію безпеки та публічного порядку, що має під собою гвардію народову. Задача сеї комісії дбати про безпеку та порядок публічний і вживати для сього всіх відповідних способів. Члени сеї комісії для відрізнення в разі потреби будуть носити як зверхню відзнаку білу стяжку з кокардою на накритті голови, та карту легітимаційну. Кождий мешканець Львова, постійний чи часовий, має бути послушний тій комісії або її поодиноким членам і поступати відповідно до її постанов». Як бачимо, се було уставлення свого роду диктатури, революційного «comite du salut public» – на жаль, остання постанова міського виділу.

Аби не розводитися занадто довго, не входжу тут у подробиці катастрофи, відомі зрештою досить докладно зі споминів Вибрановського, з історії Гельферта та з численних споминів, поміщуваних від часу до часу в різних галицьких часописах. Пригадаю тут тільки головні факти.

Дня 1 падолиста о год. 6 вечером два артилеристи порубали на площі Фердінанда, а тепер Маріяцькій, гвардисту народового кравця Навроцького так сильно, що той іще тої самої ночі вмер. Постала сильна тривога між людністю на вість, що вояки мордують гвардистів. По вулицях заторохтіли барабани, взиваючи гвардію до зброї. Се дало привід ген. Гаммерштайнові до припущення, що давно ожидане повстання вибухло. Від касарні артилерії залунали три гарматні вистріли, алярмуючи рівночасно військо й людність. Купи народу спішать до ринку, військо обступає середмістя, гренадери виходять із головного одваху в ратуші.

По площах заточують гармати, намірені на устя головних вулиць. Кілька їх уставлено перед каменицею генеральної команди біля рогу бернардинської дзвіниці, інші – на площі, перед готелем Жоржа, гирлами звернені в вулицю Театральну, при якій стояли: університет, де тепер руський Народний Дім, зал редутовий старого театру, де тепер площа Castrum, у якій відбувалися засідання Rady Narodowej і т. ін. Зайнята військом воєнна позиція мусила довести до вибуху, не вважаючи на всі мирові зусилля ген. Вибрановського та представників міщанства. Якийсь ремісницький хлопець, ідучи з дрючком на плечах поперед одвахом, спровокував військову сторожу і стався причиною перших вистрілів із ручного оружжя. Перші вистріли впали від вояків і були гаслом, по якім народ кинувся будувати барикади. Протягом ночі їх збудовано кілька. Одна замикала доступ до ринку від вул. Галицької, друга перетинала вул. Театральну коло костьолу єзуїтів, третя була в вул. Домініканській, інші в вул. Краківській, Вірменській, Собеського й ін. Барикади, крім одної при костьолі єзуїтів, були нужденні та крухі.

Цілу ніч тяглися переговори між Гаммерштайном і Вибрановським. Гаммерштайн не хотів відкликати війська з зайнятих становищ. Вибрановський доказував, що становище війська супроти розбурхання люду грозить найбільшою небезпекою. Нарешті стануло на тім, що барикади мала людність розібрати, а військо, не покидаючи своїх становищ, мало отворити люки і пропустити гвардію, аби розійшлася з ринку. Що такий відворот не міг відбутися без випадку, се було більше ніж правдоподібне. Чи гвардисти відгрожувалися війську, чи вояки перші зневажили гвардистів, досить, що в різних місцях прийшло до галасів, поки нарешті під час одної такої авантури хтось не вистрілив до вояків. На той вистріл військо відповіло цілою сальвою. Тоді народ і гвардія кинулися знов будувати барикади. Ще хвилю здужали репрезентанти міщанства відтягти вибух, аж коли коло год. 10 рано з вікон домініканського монастиря впали два вистріли на артилерію, військо сипнуло на місто градом куль, а уставлена на Високім Замку батарея почала валити ракетами та гранатами в ратуш, театр і університет. Аж о год. 12 Гаммерштайн на просьбу самого губернатора велів заперестати бомбардування і подиктував місту відому капітуляцію, якої головні точки були: очищення гвардії з підозрених елементів, зложення оружжя, взятого з арсеналу в марті, і видалення всіх емігрантів.

Бомбардування було страшним нещастям для Львова. Згоріли ратуш разом із судовою регістратурою та частю бухгалтерії, далі театр із редутовим залом, будинок головної школи, техніка з музеями та збірками науковими, університет зі збіркою моделів, кабінетами зоологічним, анатомічним, ботанічним та бібліотекою з 40 000 томів книжок і рукописів, між якими була збірка старих документів із монастиря Тинця та цінна бібліотека Гареллі, а надто 15 приватних домів. Страту оцінено на мільйон ринських. Страту в людях обчислила секція санітарна Львівського магістрату на 55 осіб убитих або таких, що померли від ран, і 75 ранених. Військо числило 3 вбитих і 13 ранених, утім числі також один офіцер німецького полку (Deutschmeister). Цікава річ, що Відень і Галичина помінялися своїми дітьми при кривавім ділі нищення свободи: у Відні визначився галицький полк Парма, зложений майже з самих русинів, а у Львові полк Дойчмайстер, зложений майже з самих віденських німців.

ЛУК’ЯН КОБИЛИЦЯ

Епізод із історії Гуцульщини в першій половині XIX в., написав д-р Іван Франко

І

«Весна народів», як називають іноді 1848 рік, була досить бурлива та неспокійна. В ній не лише сходило те, що посіяно в попередніх часах важкого гніту, але й сіяно з гарячковим поспіхом багато таких зерен, що мали посходити аж геть пізніше. В Австрії, щодо марта 1848 р. дрімала, мов замерзлий ставок, під корою бюрократичного германізму, нараз розбурхалися хвилі національних і соціальних суперечностей; де досі чути було лише муркотання доносів, розпоряджень та патентів або острі поклики про «beschränken Unterthanenverstand»⁷, а що найбільше скромні запитання лібералів «Darf ich so frei sein, frei zu sein?»⁸, тепер залунали гучні окрики: конституція, вільність друку, народна гвардія, історичні права народностей, а за ними пішли й інші: проч з панщиною, проч з єзуїтами, проч з привілеями верстов і національностей, автономія, федералізм і соціалізм. Усе те мішалося та перепліталося, перескакувало від окликів всесвітньої любові та братерства моментально до проявів дикої расової та класової ненависті, від шумних заяв про свободу й рівноправність до чинних нападів на тих, хто думав інакше, до тихих доносів та прилюдного обкидування болотом. Імпортовані з заходу ліберальні та радикальні ідеї дивовижно ламалися та карикатурувалися на нашім нерівнім ґрунті, мішалися з домашніми традиціями панщизняної доби, викликали появи незвичайні, часто комічні, частіше трагічні, в усякім разі інтересні, як усі появи розховстаної людської природи, що, вирвавшися з тісних рамок перестарілого ладу, шукає нового русла, нової рівноваги суспільних елементів.

Серед тої хуртовини незвичайних появ заслугує на пильну увагу епізод, якого видовищем був благословенний закуток нашого краю, заселений гуцулами, околиця над ріками Черемошем та Путилівкою, в колишнім Русько-Кимполунзькім околі, в теперішнім Вижницькім повіті на Буковині. Героєм того епізоду був гуцул Лук’ян Кобилиця, простий, неписьменний селянин, що завдяки незвичайним обставинам бурливих років зайняв деяке місце в історії того часу і звернув на себе увагу німецьких і слов’янських істориків. У 1848—1849 рр. звістки про нього друкуються в польських, руських та німецьких газетах; в новіших часах йому присвятили більш або менше докладні студії Вурцбах у своїм «Біографічнім лексиконі», Гельферт у своїй «Історії Австрії», Кайндль у своїх студіях про Буковину, проф. Смаль-Стоцький у своїй «Буковинській Русі» та проф. О. Колесса. Та не досить сього: сам гуцульський народ звеличав його пам’ять у піснях і не забув його імені й досі, нав’язавши до нього різні легенди, а талановитий буковинський поет Федькович звеличав його пам’ять у поемці, яка у часі її написання видалася так смілою й революційною, що її більше як 20 літ не сміли не то друкувати, але навіть переписувати, так що вона дійшла до нас лиш у одній, припадково захованій копії.

Отся Федьковичева поема, якої одиноку копію я віднайшов 1878 р., уперве звернула мою увагу на особу Кобилиці. В рр. 1882—1883, пробуваючи у Вікні в домі д. В. Федоровича й збираючи матеріали для життєпису його батька Івана Федоровича, я знайшов у тамошнім архіві деякі причинки, а з уст д. В. Федоровича й його матері Кароліни Федоровичевої я чув те, що оповідав про Кобилицю покійний Іван Федорович. Пізніше я почав через знайомих добиватися докладніших і повніших звісток і, дякуючи ласкавій увазі д-ра Теофіла Окуневського, одержав у р. 1885 інтересні спомини про Кобилицю, списані священиком села Ферескулі над Черемошем, покійним о. Білинкевичем, на основі оповідань старих гуцулів, священиків, урядників і т. ін., що знали добре ті події. Пізніше, бувши 1898 р. у Довгополі над Черемошем, я чув також дещо про Кобилицю від тамошнього 72-літнього гуцула Осьвіцинського. Матеріали з усної людової традиції зібрали надто Купчанко, д-р Ол. Колесса та проф. Кайндль; в біжучім році зібрав деякі нові матеріали д. Р. Заклинський, та сими новими матеріалами я не міг покористуватися.

На основі тих друкованих і рукописних матеріалів я й беруся змалювати той епізод «бурливих літ»; що має в своїм осередку Лук’яна Кобилицю.

II

Лук’ян Кобилиця родився в перших роках XIX в. У р. 1848 йому було не більше 45 літ. Він був родом із села Плоскої на Буковині, в так званому Русько-Кимполунзькім окрузі, недалеко місточка Путилова-Сторонця. Се був гуцул не зовсім звичайний. Високий ростом, стрункий, він був білий на лиці, мав світле волосся, що густими кучерями спадало йому на плечі, і типове подовгасте лице з меланхолійним виразом. Те лице, добродушне, та при тім поважне, з великими блискучими очима дуже нагадувало лице Христа, як його звичайно малюють на іконах. Ся подібність впадала в очі різним людям, що знали Кобилицю; про неї в своїх оповіданнях завсіди згадував Ів. Федорович; незвичайний вираз його лиця підтвердив мені недавно також радник Т. Ревакович, який від свого тестя, бувшого мандатора Пірожка, чув ось яке оповідання: «Коли по утихомиренню гуцульського розруху 1843 р. арештували Кобилицю і привели до Путилова, пани домагалися від комісарів доконче, щоб Кобилицю прилюдно перед зібраним народом покарати киями, надіючися, що се осоромлення підкопле його популярність серед народу. Комісари не були тому противні й веліли привести Кобилицю. Але коли він війшов до канцелярії, то хоч і був зв’язаний, але вираз його лиця, його постава і його спокійні та розумні відповіді зробили таке враження, що комісари не важилися диктувати йому таку соромну кару».

Федорович характеризував його так: «Усе задуманий і не скорий до розмови, Кобилиця в течію загального розговору рідко вкидав свої два-три слова, але ті слова все свідчили про його розум, енергію та скуплену думку. І загалом уся постава Кобилиці свідчила про щось незвичайне: він подобав іноді на якогось пророка, говорив уривано та загадково, а іноді на чоловіка, що привик розказувати». При тім, як подає о. Білинкевич, він був перший багатир на всі гори, мав багато худоби, коней, овець, молока, бджіл, меду, воску, убрань і всякого достатку. Його жінка була гуцулка, замолоду перша красуня, та й пізніше, в бурливих роках, не стратила ще своєї принадності, хоч трошки погрубшала. Вона походила із славного та впливового серед гуцулів роду Єрошок. Дітей, наскільки можна догадуватися, у них зовсім не було, а бодай у ніяких писаних ані усних звістках про них не знаходимо згадки.

Аби зрозуміти появу й діяльність Кобилиці, треба доконче кинути оком на ті соціально-економічні відносини, серед яких він жив і яких розвій виніс його на історичну арену. Село Плоска за панщизняних часів належало до так званого Русько-Кимполунзького околу, до якого, крім того, належали села Сергії, Сторонець-Путилів, Тораки, Кисилиці, Дихтинець, Устє-Путилів, Стебне, Довгополе, Конятин, Яблониця, Мариничі, Петраші, Розтоки, Підзахарич і Межиброди. Ті села, заховані серед високих гір, над ріками Черемошем і Путилівкою, здавен-давна жили окремим життям, багато де в чому не подібним до життя на долах і на підгір’ю. Природні обставини робили тутешніх мешканців-гуцулів переважно пастухамивівчарями, стрільцями та дереворубами; рільництво займало лише дуже мале місце в їх господарстві. Від віків вони не знали панщини, бо хоча ліси й полонини в горах були понадавані панам, але ті пани в горах не жили, іноді й у цілім своїм житті не показувалися туди і вдоволилися тим, що їх невідомі піддані складали їм від часу до часу добровільні дарунки, які з часом звичай перемінив на постійні, але все-таки дуже невеличкі данини. Такий стан застає й затверджує в XVII віці так званий хризов воєводи Константина Дуки з 28 вересня 1693 р.

Сей хризов признавав селянам на власність ґрунти, викорчувані ними власноручно з-під лісу, з тим, одначе, застереженням, що такий властитель не смів присвоювати собі ґрунту іншого підданого. За уживання тих ґрунтів піддані платили панам чинш, багатші по 2, середні по 1,5, бідніші по 1 левові, надто відкупували десятину сіна таксою по 2 паралі (3 крони) від сажня і давали десятину від збіжжя та данини зі здобутків стрілецтва й рибальства. Панщини сей хризов не знає, про право вирубу не згадує; земля й ліси в тих далеких та неприступних горах не мали в XVII в. ніякої вартості. Сей хризов і пізніше, за австрійських часів, не був законно скасований, хоча економічні відносини тим часом значно змінилися, народу намножилось, землі управної прибуло, ліси через сплавлювання дерева Черемошем набрали вартості, по селах, навіть по гірських селах Молдавсько-Кимполунзького околу per fas et nefas⁹ почали заводити панщину, а чинші й данини щораз більше зростали. Не диво, що й у Русько-Кимполунзькім околі добачаємо той сам процес: пани починають щораз більше обмежати волю підданих, різними способами витискаючи від них то нові данини, то служебності. Дарунки, які по давньому патріархальному звичаю приносили селяни новому пану при його вступі в володіння маєтністю, переміняються на постійні данини. Загальне змагання йде до того, щоб обов’язки, нормовані досі традицією або усними умовами, переносити на папір. Укладаються угоди між панами й підданими нібито для пам’яті, але швидко показується, що ті угоди понакладали на селян такі тягарі, яких не знали їх батьки й діди. Вже в 1803 р. жалуються громади Довгополе, Яблониця, Конятин і Спетки на свого дідича Айваса, що домагається від них данин бринзою, сиром, повісмами, овечими шкірами і до того панщини. В тім самім році жалуються піддані іншого пана Джурджована на подібні здирства: нові процеси йдуть у рр. 1814, 1815 і 1825. Селяни домагаються переведення кризова Дуки, забезпечення їх у посіданні ґрунтів, лісів і лук. Пани відповідають, що чинш підвищено тому, бо піддані не дають десятини, а данину овечу наложено за те, що селяни пасуть вівці на панських полонинах і рубають дрова в панських лісах. Вироки судів і оречення надвірної канцелярії в тих справах бували різні, але виконання вироків усе полишано панам, які в разі не корисних для себе вироків старалися замість їх виконання переводити нові «добровільні» угоди і тим викликали нові скарги підданих. Урядові стало, нарешті, сього забагато, і декретом з 22 мая 1826 р. порішено, що лиш такі угоди панів з підданими мають правну стійність, які не перечать хризовові Дуки або будуть добровільно прийняті підданими. Розуміється, що й ся еластична постанова не зарадила лихові. Пани все вміли знайти собі серед селян поплечників, що були готові за марну надгороду підписати їм таку угоду, якої їм хотілося; вміли перед цісарською комісією поставити не дійсних відпоручників громади, а своїх заушників, уміли, де треба, підплатити комісарів, проволокти справу або попросту ігнорувати цісарські рішення, руйнуючи та кривдячи непокірних селян, а особливо громадських пленіпотентів.

Та ось у р. 1838 іменовано старостою в Чернівцях бувшого Станіславівського старосту Казимира Мільбахера, чоловіка, щиро прихильного селянам і ненависного шляхті, яка не звала його інакше, як кривим чортом¹⁰.

Роздивившися в відносинах¹¹, Мільбахер видав уже 29 червня 1838 р. пам’ятний циркуляр (ч. 12748), яким признав не важними всі угоди панів з підданими, де накладався на селян обов’язок робити панщину, без огляду на те, чи ті угоди були затверджені окружною властю, чи ні. Який переполох підняв сей циркуляр серед буковинської шляхти, видно ще в 1848 році в виданім дідичами пропам’ятнім письмі. «В р. 1838, – читаємо там, – буковинським округом завідував надвірний радник Мільбахер, чоловік нерозсудний і дуже запальчивий. Уже в ту пору він без страху й докорів сумління розвивав думку про катастрофу таку, як та, що в р. 1846 стряслась у Галичині. Обіжником з 29 червня 1838 р. він толкував буковинський status quo по своїй уподобі та розумінню і наказав з усіх амвон опублікувати права дідичів, общипані, з усіх боків. А коли до нього купами почали тиснутися селяни, він вияснював їм, що всі уложені та окружною властю позатверджувані панщизняні угоди треба вважати не важними й не булими. І ось кинено іскру словом і письмом, і швидко все було обхоплене ярким полум’ям, а дідичів, що виступили з протестами проти сеї самовільної господарки урядників, бюрократія окричала здирцями селян та безсердечними тиранами. Таким робом Буковина при загальнім заколоті думок уже в р. 1838—39 була близька до такої катастрофи, яка в 1846 р. трапилася в Галичині. «Се не побільшення, – говориться далі, – але сумна, загальнозвісна правда, що в тім часі дідичі та посесори, загрожені в своїм існуванні, зневажувані підданими словом і ділом, висміювані та переслідувані начальником округу (себто Мільбахером), умирали з гризоти, божеволіли або самі собі відбирали життя»¹².

Розуміється, не всі пани брали собі так до серця се трагічне положення; вони вислали як стій зашкалення на Мільбахера до губернії, яка обіжником з 22 цвітня 1839 р. скасувала обіжник Мільбахера і признала важність «добровільних», панам так любих угод. Та ще не досить було панам. Коли в вересні 1839 р. брат цісаря Фердинанда архікнязь Франц Кароль був на Буковині, дідичі жалувалися перед ним на Мільбахера а, осмілені ласкавим послухом у нього, в марті 1840 р. вислали депутацію до цісаря і добилися того, що найвищою постановою з дня 21 падолиста 1840 Мільбахера перенесено до Львова.

ІІI

Розворушення, викликане тими подіями, довело до селянського бунту, що вибух у Путилові 1843 р. Не бракувало й інших, менше важних обставин, що причинилися до вибуху. Про Плоску знаємо, прим., що там фермент ішов із того, що село було поділене між двома властителями: половина належала до дідича Ромашкана, а друга – до камери. «Місцева адміністрація, – жалуються 1848 р. дідичі, – остро дивилася на пальці панам, але в камеральних добрах дивилася крізь пальці на всякі надужиття»; се треба розуміти так, що в камеральних добрах селянам було легше, і для того ті, що були підданими приватних осіб, прикріше почували неоднаковість положення й бунтувалися. Особливо путилівський дідич Джурджован викликав супроти себе завзяту ненависть підданих своєю жорстокістю та притисками: ся ненависть лунає й досі в піснях і оповіданнях народних, а 1843 р. була головним мотивом бунту. Селяни жалувалися, що їм забороняють рубати дрова навіть у їх власних лісах, жалувалися на овечу данину, на високі чинші, на данину бриндзою та на те, що пан силує їх до панщини. Особливо за ліс ішла найзавзятіша сварка; се стверджують і досі заховані в пам’яті спомини місцевих старих людей. В Путилові збунтовані селяни допускалися збитків на папських побережниках; по одних оповіданнях обсмолювали їм волосся, по других – полапали їх, поналивали їм гарячої смоли на голови, а руки порозпинали на патики і так їх пригнали з лісу до пана та й кажуть: «Шосьте нам за вовків у ліс прислали? Нам вовків не потрібно». На дідичів напав страх; до Чернівець побігли тривожні вісті про бунт у горах, і тамошній староста вислав комісарів з 900 мужами війська до Путилова. «Але люди, – оповідає старий, звиш 70-літній гуцул Осьвіцинський у Довгополі, – зійшлися перед вояків, більше як 500 люда, і повклякали перед ними. Тоді комісар казав, аби йому видали бунтівників. Вони не хотіли, то він сам вибрав кождого десятого, взяв 50 людей, а решту пустив: військо поставив по хатах. Вояки різали воли: шкіру лишали, а м’ясо варили й їли». Не задовольняючися тим, вони забирали й з хат усякі віктуали.

Сучасна пісня говорить:

 
Ой ріжуть сірі воли, жовніри ся ділют,
А Джурджован, то славний пан, нічо му ни вдіют…
Звоювали Путилову в велике говінє,
Та забрали барабульки, нима й на насінє.
 

«Тих бунтівників, – оповідає далі Осьвіцинський, – позаковували й повсаджали до арешту. Потім з’їхав староста і позасуджував їх: тому 10 буків, тому 15, тому 20 і так далі. То їх били від рана до обіду, а решту били потім по полудні аж до ночі. Бив гайдук Базилько так міцно, що аж йому рука спухла; то він руку перев’язав хусткою і бив далі». Про се биття згадують і інші очевидці. «Не єдному і 100 буків дали», – каже один, а другий додає: «Били людей, так били, що коло лавки кров людську пси хлептали».

Як учасник того бунту й одна з його жертв згадується й Кобилиця, але яка була його участь у бунті, докладно не звісно. Цитована вже народна пісня, звісна в двох значно відмінних варіантах, хоч оба записані в одній місцевості, в Сергіях, говорить лише, що

 
Зачьили си депутати з панами тьигати.
Казали нам депутати, що нам гаразд буде,
Збиваймо си у громаду, комісия буде.
 

Очевидно, депутати тут – сільські пленіпотенти, які остерігають громаду перед приїздом комісії, що мала довести до порозуміння між паном і селянами. А далі йде річ про Кобилицю:

 
Ци ви чули, люде добрі, вже таку побліку,
Що написав Кобилиця з Маршевков супліку.
Та й він і написав, післав до кризенту.
 

І більше нічогісінько Осьвіцинський, що так живо пригадує деталі бунту, про участь у ньому Кобилиці не знає нічогісінько. І з інших посередніх свідоцтв, про які буде мова далі, ми можемо мати переконання, що Кобилиця не брав ніякої участі в розрухах, а потерпів лише як пленіпотент громад, хоча вибір таких пленіпотентів був дозволений законом. Бачимо се й з пісні, яка говорить, що по звоюванні Путилова вояки йдуть у Плоску ловити Кобилицю, беруть його якимсь неозначеним ближче підступом («Ой там його змудрували», – каже пісня) і зв’язаного ведуть до Стороння. Тут, як уже знаємо, був намір покарати й його киями, але достойне поведення Кобилиці та його постава охоронили його від того. Се потверджує й пісня, кажучи:

 
Як пригнали до Стороння, стали перед пана:
«Та не файна, Кобилице, за тьи пішла слава».
Ой сходяться усі панки, сходяться всі лісні,
Та й убили Кобилицю в підкови залізні.
 

Се значить, його закували в кайдани (досі був зв’язаний «тонкими линвами») й повели до в’язниці до Чернівець. Та маємо й іншу реляцію, хоч підозреної вартості, по якій Кобилицю справді били. Про се говорить їдкий памфлет якогось поляка чернівецького, опублікований 1848 р. в тарнівській часописі «Zgoda» (ч. 22 з дня 29 липня – про сей памфлет буде мова далі), де кажеться, що Кобилиця за участь у розрухах був «kryminalnie karany na ciężkie więzienie i do 50 kijów skazany został»¹³. А один варіант пісні про Кобилицю малює сю подію ще яркішими барвами. Згадавши про похід вояків у Плоску, пісня говорить далі:

 
Ймили ж уни Кобилицю, супліки читали,
Катували біле тіло, водов відливали.
 

Ще й перед старостою в Сторонці повторюється катування:

 
Староста потрокол пише, мандатор питає,
А Базилько Кобилицю буком потягає.
 

Певна річ, такі деталі, як відливання водою людей, що вмлівали під буками, або як биття в часі протоколу «до признання», були звичайні явища в тій добі, і фантазія співакагуцула легко могла приложити їх до Кобилиці. Пізніше любили прибільшувати терпіння улюбленого ватажка. Один говорив д-рові Ол. Колессі, що по тім бунті «Кобилицю завели до Дорної та ланцами до підлоги прикували», хоча се можемо сказати напевно, що Кобилиця не був в’язнений у Дорні.

Чи довго сидів Кобилиця в тюрмі – не знаємо. Правдоподібно, його не судили, бо не було за що, а держали під арештом лише доти, доки в горах не втихомирилося. Наслідки бунту були не корисні для селян. Декретом з 11 мая 1844 р. їм признано формально вільність від панщини, але панам признано всі інші жадання, на які жалувалися селяни. Наслідком сього ще в тім самім 1844 р. селяни мусили зробити з панами угоду, яка 1845 р. була затверджена окружним урядом. За право випасу на панських полонинах селяни зобов’язалися платити чинші, давати данини вівцями, бринзою та повісмами, а надто давати «терх», себто коні з погоничами для воження панської горівки.

Але угода, зроблена під враженням свіжого усмирення та під панським тероризмом, не могла бути тривка. Вже 1845 р. починаються нові скарги. Піддані Ромашкана знов скаржаться, що пан забороняє їм пасти худобу на їх власних пасовиськах і рубати в їх власних лісах. А тим часом серед народу в Галичині, а далі й на Буковині почали ходити тривожні слухи, що, властиво, цісар уже дарував панщину, а тільки пани та несумлінні урядники затаїли патент. Спеціально на Буковині сі слухи могла скріплювати згадка про старосту Мільбахера, якому вже перед 1838 р. на похвалу говорили в Станіславівщині, що перед його приходом «патенти гнили по домініях», а тільки він змусив домінії вивчити їх. Може, дійшло в народ і деяке слово Мільбахера, який, по словам пропам’ятного письма з р. 1848, вже 1838 р. пророчив панам катастрофу, яка 1846 р. спіткала Західну Галичину. Та ось у пущання 1846 р. вибухла мазурська різня. Ми не знаємо, чи швидко чутка про неї дійшла до буковинських селян, та маємо доказ, що галицьке правительство дуже боялося, аби ся чутка не пішла на Буковину. Староста Борковський у Жовкві циркуляром з 17 цвітня 1846 р. звертає увагу доміній, що щороку в сьому часі йдуть із західних округів на Буковину люди чи то на заробітки, чи гонячи воли; тим-то, відповідно до розпорядження галицької губернії з 10 цвітня 1846 р. наказується громадським зверхностям, «аби пильнували таких людей і наказували їм, щоб не сміли заходити в які-будь розмови про західногалицькі події». Що такими циркулярами годі було спинити вість про страшні події на Мазурщині, легко зрозуміти. Маємо звістки, що і в Русько-Кимполунзькім околі в часі великого посту 1846 р. йшли живі наради. Гуцули збиралися в лісах, «у бутинах», де зимовою порою рубають дерево на сплави. Прираджено вислати Кобилицю до Відня. «Не лише буковинські селяни, – каже о. Білинкевич, – але і з лядського боку (з Галичини) в часі великодня збирали коло церквів від кождої паски по одному левові, знесли всі ті гроші Кобилиці й вислали його з письмом про їх кривди в далеку дорогу».

Більше як півроку не було Кобилиці. Куди він ходив і що здобув – не знаємо. Аж восени 1846 р. він вернув домів і приніс із собою якийсь великий папір, майже на сажень задовжки, з надрукованими на ньому величезними червоними буквами, мабуть, анонс якоїсь лотереї, та розвісив його на стіні в своїй хаті. З усіх сторін почали тайком сходитися до нього гуцули, розпитуючи про здобутки його подорожі. Але Кобилиця був іще більше маломовний та задуманий, як звичайно. Тих, що приходили до нього, приймав гостинно, вислухував їх жалі і лише десь-колись обзивався яким словом. Зате жінка Кобилиці, вродлива та проречиста господиня, дива розповідала гуцулам про свого мужа, про його пригоди в далекій чужині між «панами», про його пробування у цісаря у Відні, а нарешті з таємним видом показувала розвішений на стіні папір. Зацікавлені гуцули допитували, що таке написано на ньому. По довгім ваганні Лук’ян виявив їм, що се й є той давно жданий цісарський патент, яким цісар вертає їм усі давні права, признані хризовом Дуки, і постановляє, що відтепер пани не мають права судити ані бити селян, що всі ліси й полонини мають належати до громад, а панщини не сміє бути більше як 12 день у році.

Відомість про сей патент блискавкою облетіла всі гуцульські гори. Сотками йшли гуцули з далеких гір до Плоскої, щоб на власні очі побачити патент і почути про нього пояснення Кобилиці. А впевнившися, вони цілими громадами почали спротивлятися панам, не хотіли робити панщини, самовільно врубувалися в ліси, випасали панські полонини і ставилися що раз грізніше не лише до панів, але й до камеральних урядників, раз у раз покликаючися на хризов Дуки й на патент Кобилиці.

Знов страшна тривога вдарила на панів. Весною й літом 1847 р. вплинуло до чернівецького «крайсамту» багато жалоб на селян та на бунтівника Кобилицю. Боячися нового вибуху, чернівецький староста Ізеческул велів якнайшвидше арештувати Кобилицю. Його вхопили на ярмарці в Путилові, завели до Чернівець і віддали під суд, який по кількамісячнім слідстві признав його винуватим: за ошуканство та розширювання серед народу фальшивих та тривожних слухів його засудили на кількамісячну в’язницю. На як довго – не знаємо; знаємо лише, що від літа 1847 до мая 1848 Кобилиця сидів у в’язниці в Чернівцях, так що в 1848 р. пани не без певної підстави могли говорити, що він був кримінально караний. Та в очах народу ся кара була для нього найбільшою честю.