Kitabı oku: «Захар Беркут», sayfa 6
Кров постила бояринові в тілі при тім оповіданню монгола, але він ні словечка не відказав на се.
– Ну а який же ваш другий шлях? – спитав дальше Пета.
– Другий шлях тухольський, – відповів боярин, – хоч вужчий і не такий рівний, але зате ближчий і рівно безпечний. На тім шляху засіків нема, ані княжих бояр нема. Самі хлопи пильнують його.
– Хлопів ваших ми не боїмося! – сказав з погордою Пета.
– І ніщо їх боятися, – підхопив боярин. – Вони ж без оружжя і без умілості воєнної. Тим шляхом я сам можу вам бути провідником.
– Але, може, на арпадській стороні ті шляхи сильно замкнені?
– Тухольський не замкнений зовсім. Дуклянський замкнений, але не дуже сильно.
– А довга дорога тухольським шляхом до краю Арпадів?
– Для оружних мужів до Тухлі день ходу. В Тухлі переночувати, а разом зо світом у дорогу, і на вечір будете вже на рівнині.
– А дуклянським?
– Вчисляючи, кілько часу треба на понищення засіків, три дні ходу.
– Ну, то веди нас тухольським! – сказав Пета.
– Дозволь мені слово сказати, великий бегадире, – сказав один із начальників монгольських, мужчина величезного росту й геркулесової будови тіла, а лицем темно-оливкової барви, одітий у шкуру степового тигра, що все разом аж надто свідчило про його походження з туркоманського племені. Се був страшний, безтямно смілий і кровожадливий войовник, Бурунда-бегадир, супірник у славі з Кайданом. Монгольські загони, які він провадив, лишали по собі найстрашнішу руїну, найбільше число трупів, найширшу ріку пожеж. Він безмірно перевищав Пету своєю відвагою; перед його шатром кождого вечора було два рази більше свіжих голів, ніж перед шатром усякого іншого вояка. Але Пета не завидів йому тої смілості, чуючи надто добре свою перевагу над Бурундою в штуці ведення великих мас і кермовання великими битвами та походами. Він радо пускав Бурунду на найнебезпечніші місця, держав його в запасі на найтяжчу, рішучу хвилю, немов непоборний залізний таран, – а тоді пускав його з відділом «кровавих туркоманів» довершувати побіди.
– Говори, брате Бурундо! – сказав Пета.
– Дозволь мені з десятитисячним відділом іти тухольським шляхом, а ти сам простуй на дуклянський. Перейшовши на арпадський бік, я вдарю зразу на тих, що стережуть дуклянського шляху, і прорівняю тобі дорогу.
Пета з подивом глянув на Бурунду, немов се перший раз вирвалось тому рубаці з уст таке розумне слово. І справді, план Бурунди був хоч і смілий, та зате дуже розумний, і Бурунда був єдиний смільчак до виконання сього плану.
– Добре, – сказав Пета, – нехай буде по-твойому! Вибирай собі вояків і рушай з ними зараз завтра.
– Позвольте ще й мені слово сказати, великі бегадири, – сказав Тугар Вовк.
– Говори! – сказав Пета.
– Коли воля ваша слати часть своєї сили тухольським шляхом, – а всеї задля тісноти шляху й я не радив би слати, – то позвольте мені піти наперед, з невеличким відділом і зайняти вхід того шляху, заким іще тухольські смерди дізнаються про ваш прихід і завалять його засіками.
– Добре, йди! – сказав Пета. – Коли хочеш вирушити?
– Зараз, щоб іще завтра на південь сповнити своє діло.
– Коли так, то нехай буде конець нашій раді і нехай боги щастять нашій зброї! – сказав Пета, встаючи з місця. Встали й інші начальники. Тугар Вовк просив Пету, щоб визначив для нього відділ смілих мужів, а сам пішов до шатра покріпитися і попрощатися з донькою.
В темнім шатрі на ліжку, покритім м’якими зрабованими перинами, сиділа Мирослава і гірко плакала. По всіх страшних і несподіваних вражіннях сього вечора вона аж тепер мала час зібрати свої думки, розглянути добре своє теперішнє положення, в яке втягнув її батько. Положення те було справді страшне, бачилось навіть – безвихідне. Батько її – зрадник, монгольський слуга; вона – в монгольськім таборі, напівгість, напівбранка, а на всякий спосіб кругла сирота. Бо навіть остання її підпора – непохитна віра в свій пророчий сон, в благословення матері і в своє любовне щастя з Максимом, – і тота віра тепер, при холодній розвазі, зачала похитуватись, кровавлячи їй серце. Бо яким лицем стане вона тепер перед Максимом? Якими словами розповість йому про свій – добровільний чи недобровільний? – побут у монгольському таборі? Мов гадюки, вертіли її серце ті питання, і вона дала сльозам волю і плакала мов з життям своїм прощалася.
Батько тихими, тривожними кроками приступив до неї, положив руку на її плече, – вона не підводила голови, не рушалась, не переставала плакати.
– Доню Мирославе, – сказав він, – не плач! Дасть бог, усе ще добре буде!
Мирослава мов не чула нічого, сиділа недвижне, холодна, безучасна.
– Забудь того смерда! Гарна будучність чекає тебе, а він… Що він? Завтра в полуднє він упаде трупом від мойого меча.
– Хто? – скрикнула Мирослава роздираючим серце голосом.
Боярин злякався того голосу і відступився від дочки, що зірвалась на рівні ноги.
– Хто впаде трупом? – повторила вона. – Він, Максим? Ти ведеш напад на Тухлю?
– Та ні, ні! – відпекувався боярин. – Хто се сказав тобі?
– Сам ти сказав! – наставала на нього Мирослава. – Тату, скажи мені правду, що задумуєш? Не бійся за мене! Я тепер і сама вже добре бачу, що не можу бути
Максимова, через тебе не можу бути! О, ти розумний, ти хитрий! Ти допровадив до свого! Не для того я не можу бути Максимова, що вища від нього родом, – о ні! Я нижча від нього, я чую себе безмірно нижчою від нього, бо він чиста, чесна душа, а я дочка зрадника, може, й сама зрадниця? Так, тату! Ти дуже хитрий, такий хитрий, що аж себе самого перехитрив! Ти кажеш, що мого щастя бажаєш, а ти вбив моє щастя. Але нехай і так! Що з мене за хосен? Тільки скажи мені, що ти задумуєш напротив нього?
– Але ж нічого, зовсім нічого! Він тепер, може, вже десь далеко в горах.
– Ні, ні, ні, не вірю тобі! Скажи мені, що ви урадили з монголами?
– Говорили про те, куди йти на Угри.
– І ти їм хочеш видати тухольський шлях, щоби помститися на тухольцях!
– Дурна дівчино, що мені мститися на них! Задрібні вони для моєї месті. Я хочу перепровадити монголів на Угри, бо чим скорше підуть із нашого краю, тим менше тут руїн нароблять.
– О, певно, певно! – скрикнула Мирослава. – Але з поворотом доруйнують, що тепер лишать ціле! І ти ведеш їх на Тухлю, тепер, зараз?
– Ні, не на Тухлю. Я веду тільки один малий відділ, щоб обсадити вхід до Тухлі.
– Хто має браму, той має й хату! Але розумію тепер! Ти ж сам сказав недавно он там, на горі, що завтра Максим має з тухольськими молодцями валити наш дім.
А ти хочеш з монголами напасти на нього, вбити його…
Боярин видивився на неї зачудуваними очима; він почав боятися, чи не відьма вона, що так страшно бистро вгадувала, в чім діло.
– Доню, забудь за нього! – сказав він. – Яка доля йому судилася, така й буде.
– Ні, тату, тим ти не зведеш мене! Я їду, їду до Тухлі, я остережу його, спасу його від твоєї засідки! А коли в неї попадеться, то я стану обік нього і буду боронитися разом з ним, до остатнього скону, проти тебе, тату, і твоїх поганих союзників!
– Дівчино, ти божевільна! – скрикнув боярин. – Уважай, не доводи мене до гніву!
Се хвиля рішуча.
– Що мене обходить твій гнів! – відказала холодно Мирослава. – І що ти мені можеш іще більше злого зробити після того, що зробив досі? Коли уб’єш мене, то се буде тільки добродійство, бо й так мені не жити. Пусти мене!
– Ні, лишись тут, нерозумна!
– Так, лишись тут, поки ти спокійно не замордуєш того, хто дорожчий мені над життя моє! О ні, я не лишусь!
– Лишись! Богом клянусь тобі, що не підійму руки своєї на нього!
– О, знаю, знаю, що се значить! – скрикнула Мирослава. – Ну, розуміється, ти боярин, де ж би ти піднімав руку на смерда. Але своїм диким товаришам велиш усі затроєні стріли націлити на його груди!
– Ні! Коли вже таке твоє над ним милосердя, то ще раз клянусь тобі, що ані я, ані ніхто з моєї дружини не ткне його, хоч би він не знати як нападав на нас! Досить тобі сього?
Мирослава стояла, шарпана страшною сердечною тривогою, і не могла нічого більше сказати. Хіба ж вона знала, чи досить сього, чи ні? О, як радо була б вона пташкою злетіла до нього, щирим щебетанням перестерегла його! Але годі було.
Батько її взяв свою зброю і, виходячи з шатра, сказав: – Доню, ще раз кажу тобі і заклинаю тебе: лишись у таборі, поки я не вернусь, а тоді роби собі, що твоя воля буде. А тепер прощай.
Він вийшов, і заслона з войлока, що служила замість дверей, неспокійно захиталася за ним. З заломаними руками, образ найтяжчого горя і найстрашнішої тривоги, стояла Мирослава насеред шатра німа, перехилена наперед, з створеними устами, ухом ловлячи остатній стук кінських копит, що глухли й німіли по мірі того, як віддалявся на полуднє відділ монголів, ведений батьком на загибель Тухольщини.
V
З важким серцем ішов Максим Беркут посеред невеличкої ватаги тухольських молодців на сповнення громадської волі. Відмалку виріс він у глибокім почуванню своєї єдності з громадою і святості громадської волі, тож і тепер, коли зовсім не впору для його серця на нього впав почесний вибір громади – прогнати з громадських земель ворога громади, якого бачили тухольці в боярині, – і тепер він не смів відмовитись від того поручення, хоч серце його рвалося і краялось на саму думку, що буде мусив стрітися з Мирославою, з її батьком як з ворогами, що буде, може, мусив боротися з боярськими лучниками або і з самим боярином, проливати кров людську в очах тої, за котру він сам готов був свою кров пролити. Правда, він твердо рішився зробити своє діло як можна найспокійніше і не доводити його аж до проливання крові, але хто ж міг йому заручити, що боярин, знаючи його слабу сторону, сам не буде шукати зачіпки? Се легше могло бути, як що.
«Але ні, – думав собі Максим, – коли схоче моєї крові, я не буду боронитися, я надставлю йому свої груди добровільно, нехай б’є! Життя він не хоче мені дати, то нехай дає смерть! Прощай, моя Тухольщино! Прощай батьку мій, соколе сизий! Прощайте, браття і товариші мої! Не побачите вже Максима, а почувши про мою смерть, посумуєте і скажете: «Згинув для добра громади!» Але ви не будете знати, що я сам бажав і шукав смерті!»
Так думав Максим, наближаючись до будинків боярських на горбку над Опором. Дім боярина збудований був із грубих, у чотири гранки гладко обтесаних і гиблем на споєннях вигладжених ялиць, будованих в угла, так, як тепер ще будують наші сільські хати. Покритий був грубими драницями, обмазаними зверха грубою верствою червоної, в воді не розмокаючої глини.
Вікна, як і у всіх хатах, обернені були на полуднє; замість шибок понапинані були на рами волові міхури, що пропускали слабе жовтаве світло досередини.
Входові двері спереду і ззаду вели до просторих сіней, яких стіни обвішані були всіляким оружжям, оленевими та жубровими рогами, шкурами з диків, вовків і медведів. З сіней на оба боки вели двері до кімнат, просторих, високих, з глиняними печами без коминів і з дерев’яними, гарно вирізуваними полицями на всяку посуду. Одна світлиця бояринова, а друга, по другім боці сіней, – його доньки. Ззаду були дві широкі комори: в одній кухня, в другій – служебна. В світлиці боярина стіни були обвішані шкурами медведів, тільки над постіллю висів дорогий заморський килим, здобутий боярином у якімсь поході. Там же висіли його луки, мечі й інша підручна зброя. Світлиця ж Мирослави була, крім м’яких шкур по стінах і помості, пристроєна в цвіти, а на стіні навпроти вікон, над її ліжком, висіло дороге металеве дзеркало і обік нього дерев’яний, сріблом окований чотириструнний теорбан, любий повірник Мирославиних мрій і дівочих дум. Віддалік від дому, на невеличкій долині, стояли стайні, стодоли й інші господарські будинки; там також була невеличка хата для скотарів. Але пусто і глухо було сьогодні в просторім боярськім домі. Боярина і Мирослави нема дома, слуг боярин повідправляв, худобу велів перегнати до череди сусіднього, корчинського, осадника; тільки лучники й топірники лишилися, та й ті якісь невеселі, не гомонять, не жартують, ані пісень не співають. Мабуть, важніше якесь жде їх діло, бо беруть луки і стріли, топори й списи, а все те мовчки, сумовито, мов на смерть готуються. Що се такого?
Та ось один, що стояв серед шляху, мов на сторожі, дав знак трубою, – і в повній зброї всі дружинники стали в ряд перед боярським домом, піднявши списи, нап’явши луки, мов до битви. По шляху надійшла тульська ватага і. побачивши оружних людей перед боярським домом, почала й собі готовитися до бою Тривожними очима позирнув Максим на оружних людей, чи нема між ними боярина. Але, на щастя, боярина не було. Відітхнув Максим, немов гора з грудей його звалилася, і сміліше почав порядкувати свою ватагу Се й недовго часу забрало, і мовчки, з понатяганими луками, з блискучими топорами і списами тухольці зближалися в ряді до боярських дружинників. Не дальше як на п’ятдесят кроків одні від других зупинилися.
– Боярине Тугаре Вовче! – кликнув голосно Максим.
– Нема боярина Тугара Вовка! – відповіли дружинники.
– Так ви, вірні його, слухайте, що я скажу вам від імені тухольської громади!
Післала нас громада, щоб прогнати вас волею чи неволею з тухольських земель по засуду громадському. Питаємо вас: чи вступитесь по волі, чи ні?
Дружинники мовчали.
– Питаємо другий раз! – сказав Максим. Дружинники мовчали, не спускаючи луків.
– Питаємо третій раз! – сказав, підносячи голос, Максим.
Дружинники мовчали, але стояли недвижне в своїй ворожій поставі. Дивно було Максимові, що се має значити, але, не зупиняючись довше, він велів своїм молодцям випустити стріли на дружинників. Стріли засвистіли, мов змії, і, перелетівши понад головами дружинників, повбивалися в стіну. В тій хвилі дружинники, мов на даний знак, кинули зброю на землю і з простягненими руками ступили напроти тухольських молодців.
– Товариші, браття! – сказали вони. – Не прогнівайтесь на нас за нашу мовчанку.
Ми дали слово бояринові, що стрітимо вас ворожо, але ми не давали йому слова проливати вашу кров, і проливати її за неправду. Ми були при суді громадськім і знаємо, що боярин скривдив громаду і що громадський суд справедливий.
Робіть, що вам повелено, і, коли буде ласка батьків ваших, ми будемо просити їх, щоб прийняли нас до своєї громади. Не хочемо більше служити бояринові!
Радість тухольців, а особливо Максима, коли почули ті слова, була безмежна. Зараз усі поскидали оружжя на купу перед боярським домом і серед голосних веселих криків обіймали й цілували своїх нових і несподіваних товаришів, з якими перед хвилею думали вступити в смертельний бій. Максим найдужче рад був тому, що його побоювання не справдилося, що йому не довелось перед очима Мирослави поборювати її батька і прогонювати на незвісні шляхи ту, з якою рад би був ніколи не розстатися. Радість сумирного закінчення сеї немилої справи на хвилю заглушила в нім усякі інші непевності. В товаристві веселих боярських дружинників увійшли тухольці до боярського дому, все з зацікавленням оглядаючи, хоч нічого не тикаючи. З сердечним трепетом наближався Максим до світлиці Мирослави, надіючись тут стрітити її в сльозах або в гніві, бажаючи щирим словом потішити, заспокоїти її. Але Мирослави не було в світлиці, і се затурбувало Максима. «Де вона?» – подумав він і зараз надумав спитати про се дружинників, що тим часом вешталися, приготовуючи на радощах для своїх тухольських гостей братерську гостину. Але відповідь дружинників на його питання зовсім не вдоволила й не заспокоїла Максима.
Боярин учора рано виїхав з донькою, але куди, за чим, коли верне – не знати.
Велів їм виступити вороже проти тухольців, але, чи то побачивши їх понурі неохочі лиця, чи то, може, повзявши яку іншу думку, урвав бесіду й від’їхав. От і все, що дізнався Максим від нових союзників. Очевидна річ, що такі вісті мусили відразу закаламутити його чисту радість, ба навіть кинути тінь якогось підозріння на дружинників. Що се таке? Чи не криється в тім яка зрада? Чи не хоче боярин зловити їх у яку засідку? Але, не хотячи всім уголос виявляти свого підозріння, Максим шепнув тільки деяким із своїх товаришів, щоб малися на бачності, а сам почав пильно і уважно переглядати весь дім від гори аж до долу, не минаючи ні одної скритки, ні одного закамарка. Ніде не було нічого підозреного.
– Гарна будова! – сказав Максим до дружинників, що заставляли столи. – Але що ж, ми мусимо її розібрати. Звісна річ, ми не будемо її ні валити, ні палити, але зложимо все порядно на купу, щоб боярин, коли запотребує, міг собі все те забрати. І все добро його мусить бути йому схоронене в цілості.
Тим часом дружинники повиносили до сіней велиш дубові столи із світлиці, прикрили їх білою скатертю і заставили всілякою стравою й медом. Серед радісних окликів і співів почалася гостина. Тільки ж чим довше сиділи молодці за столами, чим більше їли й пили, тим більше щезала якось їх радість і веселість. І хоч мед пінився в точених дерев’яних кубках, хоч м’ясо, печене на рожнах, димилось на дерев’яних тарілках, хоча щирі, товариські слова гомоніли від одного кінця стола до другого, то все-таки таємно тремтіли чогось усі серця, немов дожидали якоїсь страшної вісті. Дивна недослідна, а всім чутна тривога висіла в повітрі. Чи стіни боярського дому давили вільних громадян?..
Ось устав один із боярських дружинників і, піднімаючи вгору кубок, повен пінистого меду, почав говорити: – Браття! Радісний сей день для нас, і щоб ніяка лиха пригода…
Але не скінчив. Разом поблід і затремтів цілим тілом. Усі бенкетарі напруго посхапувались і, вискакуючи хто куди міг, перевернули стіл з усіма кубками і стравами.
– Що се? Що се? – крикнули всі нараз і поперлися до дверей. Хоч і як дрібний на око і мало значучий був знак – глухий стук кінських копит, – а прецінь якого безмірного переполоху наробив він у боярськім домі! Одну хвилю дійсне пекло було в сінях: сей біг туди, той сюди, сей шукав того, той сього, а всі мішалися і товпилися без ладу, топчучи по кубках і стравах, по білій скатерті і по дубовім переверненім столі. Максим перший вирвався надвір із тої замішанини і, раз тільки кинувши оком довкола, пізнав усю велич небезпеки.
– До зброї, браття, до зброї! Монголи! Монголи! Той крик був мов наглий удар грому. Всі стали мов мертві, безладна сумішка перемінилася на безладне остовпіння. Але й се тривало тільки хвилю. Стукіт кінських копит розлягався все ближче і ближче, а неминуча небезпека разом обудила всіх із мертвоти!
Адже ж усі були смілі, сильні, молоді! Адже ж кождий із них не раз у своїх дитячих і молодечих снах бачив себе в битві, в небезпеці, в кровавій боротьбі з ворогом, і бажав, і молився, щоб сон стався явою, щоб довелось йому колись ставати грудьми в обороні свого краю. І ось хвиля надійшла – і вони ж мали б її перелякатися? Тільки на хвилю оглушила їх страшна вість, страшна назва «монголи», – в найближчій хвилі вони вже були тим, чим були звичайно: вже кождий держав у руках свою зброю, стояв у ряді поруч з іншими, готовий до кровавого бою.
– Головне діло наше, товариші, держатися сих стін. Поки ворог не випре нас від сього дому і не окружить на вільнім полі, поти не маємо чого боятися. Дім сей – то буде наша твердиня!
І він розставляв лучників коло вікон, коло дверей по два і по три, як до важності й доступності місця. Деякі мали бути внутрі дому, щоб доносити з боярського складу лучникам стріл і рогатин, головна ж сила мала стояти при входових дверях, щоб, у разі потреби, проломити ряди напасників і відбити їх від дому.
А тим часом монголи на ріні над Опором зупинилися, позлазили з коней і, розділившися на три відділи, рушили під горбок трьома стежками. Очевидно, провадив їх хтось добре знайомий зі стежками й ходами, бо цілий той маневр відбувся швидко, без вагання, без довшої запинки. Маневр той показував ясно, що монголи хотіли зі всіх боків обійти й окружити дім відразу.
Але хто се йде так завзято на чолі середнього, головного, відділу монголів?
Глядять товариші і очам своїм віри не ймуть. Се не хто другий, як сам властитель сього дому, гордий боярин Тугар Вовк.
– Наш боярин! Наш боярин! – скрикнули деякі дружинники, яких Максим, не довіряючи їх щирості, поставив у ряди всуміш із тухольцями.
– Так, ваш боярин – монгольський слуга, зрадник своєї батьківщини! Невже ж ви й тепер іще схочете додержувати йому вірности?
– Ні, ні! – скрикнули дружинники однодушно. – Смерть зрадникові! Розіб’ємо вражу ватагу або самі погинемо в обороні свого краю.
Урадуваний тою заявою, сказав Максим:
– Простіть, браття! Одну хвилю я несправедливо судив вас, думаючи, що ви в змові зі своїм боярином. Але тепер бачу, що кривду робив я вам. Держімося разом, близько стін, так, аби не могли нас окружити, і стараймося завдавати їм якнайбільше страти. Монголії, як я чув, недобре вміють вести облогу, а ще в такій невеличкій силі. Чай, нам удасться відбити їх напад.
Бідний Максим! Він старався в інших вмовити надію, яка у нього самого почала щезати від першої хвилі, коли тільки побачив монголів, і то тим більше тепер, коли переважна їх сила вповні розвернулася перед очима обляжених. Але все-таки його слова мали велику вагу в його товаришів, що не раз уже мали нагоду переконатися про його притомність духу й оглядність в часі найбільшої небезпеки. Сліпо полягаючи на його словах і розказах, кождий дбав лише про те, щоб пильнувати свого місця до крайньої можності, знаючи добре, що й сусіднє місце буде так само пильноване.
Та ось монголи широким колесом у три ряди обступили вже дім боярський і кам’яні стріли на своїх луках держав? вже намірені на смілих обляжених молодців. Тільки що начальник не дав іще знаку до бою. Начальник, бачиться, хоче попереду пробувати ще намови, бо ось він виступив з-поміж рядів наперед против головного відділу обляжених і каже:
– Раби невірнії! Погані смерди! Невже ж зухвалість ваша така безмежна, як і ваша дурнота, що ви хотіли би піднімати оружжя на військо великого
Чінгісхана, нині безперечного пана всеї Русі? Піддайтеся йому без бою, то він помилує вас. Але ті, що захотять опиратися його силі, будуть нещадно роздавлені, як хробаки під колесами воза.
На таку мову голосно і сміло відповів Максим Беркут: – Боярине! Дуже не впору назвав ти нас, синів вольної громади, рабами! Ти поглянь на себе! Може, до тебе така назва борше пристане, ніж до нас. Адже до вчора ще був ти раб княжий, а нині ти вже раб великого Чінгісхана і, певно, полизав молоко, розлите по хребті коня якогось його бегадира. Коли воно тобі смакувало, то ще з того не виходить, щоб і ми були ласі на нього. Великої сили великого Чінгісхана ми не лякаємось. Вона може нас зробити трупами, але не зробить нас рабами. А тебе, боярине, вся сила великого Чінгісхана не зробить уже ані вольним, ані чесним чоловіком!
Остра і різка була бесіда Максимова. Іншим часом він уважав би на те, що перед ним батько Мирослави, але тепер він бачив тільки ворога – ні, зрадника, чоловіка, що потоптав сам свою честь, котрому, проте, ніяка честь не належиться. Голосно радувались товариші, почувши таку Максимову мову. А боярин аж пінився зо злості.
– Хлопе поганий! – кричав він. – Жди лишень, я тобі покажу, що завчасно ти похвалявся своєю вільністю! Нині ще кайдани забряжчать на твоїх руках і ногах! Нині ще ти будеш валятися в поросі перед начальником монгольської сили!
– Швидше згинути! – відповів Максим.
– Отже, не згинеш! – крикнув боярин. – Гей, діти, – озвався він до монголів їхньою мовою, – далі на них! Тільки сього обминайте, сього мусимо мати живого в руках!
І він дав знак до бою. Залунав по горах і лісах роговий вереск і урвався.
Стишилось довкола боярського дому, але се була страшна тиша. Мов гадюки, свистіли монгольські стріли, градом сиплючись на боярську оселю.
Правда, напасники були занадто далеко віддалені, щоб їх стріли могли трафляти оборонців або, трафивши, небезпечно ранити їх. Для того Максим крикнув до своїх товаришів, щоб тепер іще не стріляли і щоб узагалі щадили стріл і зброї, а вживали їх аж тоді, коли можна добре влучити ворога і одним ударом нанести йому значну страту. А щоб не відразу припустити напасників до стін дому, він зі своїми вибраними товаришами уставився на подвір’ю, о яких двадцять кроків перед входом, за міцним дощаним остінком – куснем недобудованого паркана.
Паркан був якраз у хлопа зависокий, і стріли монгольські не досягали молодців.
Зате їх цільні, хоч і рідкі, стріли смертельно разили монголів і стримували їх від наближення. Страшно розлютився Тугар Возк, побачивши се.
– Приступом до них! – крикнув він, і збита громада монголів під його проводом кинулася бігцем із голосним криком до остінка. За остінком було тихо, немов усе там вимерло. Ось-ось уже монголи добігають, ось-ось своїм напором обвалять остінок; коли втім понад остінком вирвався, мов із землі виріс, ряд голів і могутніх рамен – і свиснула громада сталених стріл, і ревнули з болю поражені монголи страшними голосами. Половина їх упала мов підкошена, а друга половина перла назад, не дбаючи на крики і прокляття боярина.
– Гур-р-а, молодці! Гур-р-а, Максим! Гур-р-а, Тухольщина! – закричали оборонці, і дух вступив у них. Але боярин, не тямлячись зо злості, зібрав уже другу громаду до нападу. Він повчав монголів, як треба нападати і не розсипатися за першим ударом противника, але бігти по трупах дальше. Тим часом і Максим поучав своїх молодців, що діяти, і з піднесеним оружжям ждали вони нападу монголів.
– Далі на них! – крикнув боярин, і поперед усього цілими хмарами пустили монголи ряд стріл на противників, а потім знов пустилася громада приступом на остінок. Знов перед наближенням стрітили їх молодці цільними стрілами, і знов частина напасників із страшним криком упала на землю. Але решта вже не метнулася назад лише з оглушаючим криком летіла далі й досягла остінка.
Страшна була хвиля. Тонкий дощаний остінок ділив від себе смертельних ворогів, що, хоч як близько себе були, не могли досягнути одні одних.
Хвилю мовчали одні й другі, тільки швидкий, гарячий віддих чути було по обох боках остінка. Раптом, мов на даний знак, загримали монгольські топори о остінок, але в тій самій хвилі тухольські молодці сильними підоймами підважили вгору остінок, поперли його плечима і обалили на монголів. А разом з тою хвилею, коли впав остінок, обаляючи своїм тягарем передні ряди монголів, скочили наперед молодці, узброєні в топори на довгих топорищах, лупаючи ними черепи монгольські. Забризкала кров, залунали крики і стогнання ворогів, – і знов розскочилася юрма напасників, лишаючи на місці бою трупів і ранених. І знов радісний крик оборонців повітав побіду товаришів, і знов відповіли на той крик монголи градом стріл, а боярин – лютими прокляттями. Але молодцям прийшлось тепер покидати своє висунене становище – із жалем прощали вони те місце, з якого так щасливо відразили перші напади монголів. Без ніякої страти, без ран, в повній зброї і найкращім порядку, лицем до ворога, молодці відступили під стіни боярського дому.
Коли на полуденнім боці двора молодці так щасливо відбивали напад монголів, ішла завзята і не так щаслива боротьба на північнім подвір’ю. І тут монгольські стріли просвистіли без шкоди для обляжених. Тільки ж тут монголи відразу пішли на приступ, і обляженим прийшлось дуже гаряче. Вони кинулись купою проти монголів, але стрічені були стрілами і мусили вертатися, стративши трьох ранених, яких монголи зараз порубали на кусні.
Першим ділом Максима було тепер – обійти всі становища і оглянути добре своє положення. Живим ланцюгом обступили монголи хату і ненастанно сипали на неї градом стріл. Обляжені також стріляли, хоч і не так густо. Максим відразу побачив, що напасники намагають до того, щоб вперти їх досередини хати, відки б вони не так густо могли стріляти, а потім легка мусила б бути над ними побіда. Значить, головна річ для оборонців була – вдержатись перед стінами дому. Але тут вони виставлені були на густі монгольські стріли. Щоб хоч троха захиститися від них, Максим велів повідривати двері, познімати верхняки із столів і поуставляти їх перед кождим становищем як великі щити. Із-за тих щитів безпечно і вигідно стріляли молодці на монголів, кепкуючи собі з їх стріл.
А Максим ходив від становища до становища, обдумував нові способи оборони і заохочував товаришів своїм словом і прикладом.
– Держімся, товариші! – говорив він. – Швидко в Тухлі почують крики або хто-будь побачить, що тут діється, і нам прибуде поміч!
Півгодини вже тривала облога. Монголи стріляли і кляли страшно «руських псів», що не то що не піддавалися їм, але ще сміли так уперто і щасливо боронитися. Тугар Вовк скликав знатніших їх ватажків на нараду, щоб обдумати який одностайний рішучий удар.
– Приступом іти! – говорив один.
– Ні, приступом трудно, а стріляти, поки всіх не постріляємо, – говорив другий.
– Постійте, – сказав Тугар Вовк, – на все буде час. Тепер тільки в тім річ, щоб позганяти їх із менших становищ. Згромадьте найбільші наші сили ніби до приступу, щоб відвести їх увагу, а тим часом малі відряди нехай рушать з обох боків до причілкових, нестережених стін. Стіни ті, правда, без вікон, але все-таки, коли наші люди стануть під ними, то будуть їм могли багато шкодити.
Ватажки пристали на тоту раду, бо вони, несвідущі в подібних маневрах, не вміли б і такої придумати. Заворушилася монгольська сила, забряжчала зброя, заблискотіли до сонця мечі та топори, і сміло стискали в руках своє оружжя тухольські молодці, готуючись до тяжкого бою. Але поки монголи радились і ладились до уданого приступу, Максим також не дрімав. Щаслива думка прийшла до голови. В дощаній криші боярського дому були на всі чотири боки пророблені невеличкі вікна, і от в тих-то вікнах Максим поставив у кождім по двох слабших з своїх людей, аби пильнували відтам усяких рухів ворога, а також старалися зі своїх безпечних становищ шкодити йому чи то стрілами, чи камінням. Поки один стояв при вікні, другий завше готов був достачати йому, чого треба, а один мав доносити від них вісті товаришам надолину.
Заграли труби, і завили дикими голосами монголи, кидаючись на противників.
Та тільки ж вони не мали на думці дійти аж зустріту з ними, але, прибігши до піввіддалення, разом зупинились і випустили стріли на обляжених. Коли ж і обляжеш, що готовилися на останню, рішучу боротьбу, повітали їх градом стріл і причинили їм багато ран і страт, то вся монгольська лінія разом подалася назад. Голосними насміхами повітали молодці той відступ.
– А що, боярине, – крикнув Максим, – сила великого Чінгісхана, бачиться, заяче серце має: розженеться і відступить! Хіба ж не стидно тобі, старому рицареві, ватажкувати над такими бездухами, що тільки в юрбі смілі, мов барани, а поєдинчо нікотрий і за півмужа не стоїть?
