Kitabı oku: «Наймичка»
Дієві люди
Василь Микитович Цокуль — 45 літ, багатий хазяїн.
Робітники його: Мелашка — молодиця, Дід — мірошник, Панас — парубок.
Маруся — дівчина.
Пилип — молодий москаль, гусарин.
Аблакат.
Борох — шинкар.
Рухля — його жінка.
Янкель — їх син, літ 15.
Харитина — сирота, наймичка їх.
Парубки, дівчата, молодиці і москалі.
ДІЯ ПЕРША
Сільський вид. Улиця. Збоку шинк.
ЯВА І
Біля самих дверей шинку стоять Харитина й Рухля. Харитина переклала з свого хвартуха у хвартух Рухлі курячі яйця.
Рухля (дивиться на яйце против світу). Може, вони нечисті, попорчені?
Харитина. Божилась баба Палажка, Що свіжі. На тій неділі тілько знесли кури.
Рухля. Ну, нехай! Тепер же ти побіжи зараз до Соломії, візьмеш у неї курку і мірку картоплі — вона мені винна; потім забіжи до баби Горпини — нехай дасть молока зараз від корови. Тілько мерщій, бо панич Сруль як проснеться без тебе, то буде плакать! Чуєш? Не сиди мені там, скоренько справляйся, бо вже нерано, а поки води наносиш, чай поставиш, то й ніч... ще й пелюшки треба постирать, і діл помазать... Ну, іди, чого стоїш?
Харитина. Загадали увечері. Як же я все разом зроблю?
Рухля. Хіба я кажу разом? Я тобі загадую тілько, бо ти без загаду не зробиш...
Харитина. У чому ж я ту картоплю принесу? У нас нема мішка.
Рухля. Нехай дасть у свій мішок, завтра віднесеш.
Харитина. Не поспію я сьогодня всього зробить, уже вечір...
Рухля. Ну, не галамагай! Роби, як велю. (Пішла у шинк).
ЯВА II
Харитина, а потім Цокуль і Борох.
Харитина (одна). Отак день у день! Як муха в окропі крутюсь... (Дражне). «Харитино! Сруль плаче. Харитино — Гершка одягни. Харитино — поведи Рівку надвір!..» Не знаєш, до котрого й кинуться, а тут знову: принеси води, біжи туди, біжи сюди!.. Та все швидше, і мушу терпіть... Е, терпи, душа: спасенна будеш! (Пішла).
Борох і Цокуль.
Цокуль (дивиться вслід Харитині, набік). Як картинка! (До Бороха). Проворна у тебе дівчина оця, Харитина... відкіля вона?
Борох. Я й сам не знаю, — сирота.
Цокуль. Гарна дівчина! Я давно збираюсь її переманить до себе.
Борох. Борони боже! Рухля моя буде репетувать на все село. Ну, а що ви скажете за овес? Єй, такової ціни, як ви правите, теперечки нема.
Цокуль. Як нема, то не продам.
Борох. Краще пущай миші з’їдять, ніж бідний человік што-небудь заработає.
Цокуль. І мишам треба що-небудь їсти. А коли вже на те іде, щоб заробить, то чом же й мені більше не заробить?
Борох. Ви все своє, все шуткуєте, — ой, какой ви! Ні, справді, Василь Микитович, поговорим насурйоз: продайте мені овес і ячмінь, дайте што-небудь заработать.
Цокуль. Купуй!
Борох. Заходьте до мене, ми побалакаєм, ми зойдемся: ви штось-небудь уступите, я чого-небудь прибавлю.
Цокуль. Не піду я. Там набереться усякої голоти, та й лізуть у вічі, щоб поставив горілки.
Борох. А чого ми будем сидіть у шинку? Хіба у мене нема кімнати? Заходітє до меня, ніхто не буде мішать. (Одчиня двері). Пожалуйте!
Цокуль. Ну, добре. А як я в тебе наймичку одіб’ю, то що ти тоді скажеш?
Борох. Ха-ха-ха! Єй-богу, ви веселий человік, усе з шутками... только не шутіть так при Рухлі... Милості просю.
Цокуль. Без шуток...
Пішли в шинк.
ЯВА III
Входить Панас.
Панас (один). І де вона, тварюка, лазить? Цілий день вештається, а тут треба! То до кума залізе, то до московки, — ну й бабій! Був і там, і там — не застав! Сказали, що москалям овес продає, ходив аж до вахмистра, знов сказали: не було. Чорт його знає, де й шукать. А тут хотілось би до вечера справиться, щоб хоч на хвилину до Марусі урваться. П’ятий день не бачив. Коли б уже, господи, мерщій покрова: візьму у хазяїна гроші і пошлю старостів... Маруся дума, що я нічого не маю, і я їй нічого не кажу, а як полічу, скілько-то я грошей зажив у хазяїна, то аж повищаю від радощів! Горював, правда; зате ж шістдесят п’ять карбованців як одна копійка мені слідує!.. У Марусі є від покійного батька наділ, тепер вони його здають, а я сам робитиму!.. Ну й робитиму ж, ну й робитиму ж! Вола запряжи, то впаде, а я не впаду. Одна думка: хазяїном стану — і я, здається, дужчий вола!.. Коли б тілько вибиться на своє — і вночі буду робить, а на чужому обісіло. Своє!.. На свойому... аж дух радується!..
ЯВА IV
Харитина несе в мішку картоплю і в руках курку.
Панас. О! Здрастуй, Харитинко!
Харитина (до себе). Він радий, що мене бачить; боже, яка ж я щаслива!
Панас. А ти, як та бджола, звідусіль таскаєш мед у жидівський вулик?
Харитина. Свого нема, то приходиться у жидівський.
Панас. А так. Добре, що я тебе побачив.
Харитина. Підожди ж мене трошки, я зараз вибіжу.
Панас. Та Стривай, мені одно слово: ти не бачила мого хазяїна?
Харитина. Хазяїна?! Так ти хазяїна шукаєш?
Панас. Та його ж. Чого ти так здивувалась?
Харитина. Я... ні... Хазяїн твій пішов до Бороха.
Панас. Знайшов-таки. (Пішов у шинк).
Харитина (одна, зітхає). А я, дурна, зраділа, аж затрусилась, думала — мене шукав!.. Сказать би йому... коли ж соромлюсь, а господи, як люблю його!.. Коли б вибрать час — заплющу очі та й скажу. Єй-богу, скажу! Може, й він мене любить, та соромиться... Скажу, єй-богу, скажу. (Пішла в шинк).
Здалеку чуть: гурт співає і наближається.
Ходім турка воювать,
Свою землю одбирать,
Гей, горе — не біда,
Свою землю одбирать.
Виїхали на майдан,
Ударили в барабан,
Гей, горе — не біда,
Ударили в барабан!
Виїхали на пісок,
Прощай, мати, на часок!
Гей, горе — не біда,
Прощай, мати, на часок!
Виїхали за ріки,
Прощай, мати, навіки!
Гей, горе — не біда,
Прощай, мати, навіки!
Не плач, мати, не ридай,
Дарма сльози не збавляй,
Гей, горе — не біда,
Дарма сльози не збавляй!
ЯВА V
Харитина виходить з корчми з глечиком, а з другого боку гурт: парубки, москалі, дівчата, молодиці, музика.
Харитина. Боже, як гарно співають, а тут нема часу й послухать. (Пішла).
Тоді, мати, заплачеш,
Як на коню побачиш,
Гей, горе — не біда,
Як, на коню побачиш.
На черкеському сідлі,
У салдацькім мундері,
Гей, горе — не біда,
У салдацькім мундері.
Гурт, співаючи, іде в корчму з таким рощотом, щоб посліднє слово пісні зникло в корчмі. Маруся перебігає кон, за нею біжить Пилип, доганя її насередині і придержує.
Маруся. Одчепись!
Пилип. Хіба я чіпляюсь?
Маруся. Ба й ні?
Пилип. Геть його, та сюди!
Маруся. На біса ти мені здався?
Пилип. Овва!
Маруся. Пхі!.. Не бачила цяцю! Пусти, кажу, бо кричатиму...
Пилип. Хіба ти дурна? Ну, годі, не пручайся! Побалакаєм ладком.
Маруся. Ні об чім.
Пилип. Не ти б казала, а не я б слухав. Ну, а хто вибіга раз у раз і до конюшень, і до водопою?
Маруся. Коли?
Пилип. Буцім і не знаєш? І вчора, і позавчора, і...
Маруся. Угу!.. Якраз.
Пилип. Так два!
Маруся. То я теля шукала.
Пилип. Тю, яке навіжене теля, — по три дні бідна дівчина шукає.
Маруся. Єй-богу, теля шукала.
Пилип. Та не бреши! Теля? Ха-ха-ха! Ну, а сьогодня, оце зараз, чого ти біля конюшень снувала... (Тулить її).
Маруся. Так... (Набік). Отже, допитається!.. (До Пилипа). Не обнімай мене, бо надворі ще видко, — хто-небудь побаче. (Тихо випручається).
Пилип. Ну, годі, моє серденько, годі, не пручайся, ходім зо мною погуляємо на прощання.
Маруся (полохливо). Як на прощання?
Пилип (зітхає). Завтра виступаємо в город.
Маруся. Завтра?!
Пилип. А тобі жаль буде мене? Скажи по правді.
Маруся (зітхає). Не знаю...
Пилип. Ходім же хоч погуляємо! Е! Гора з горою не сходиться...
Маруся. А чоловік з чоловіком?
Пилип. Зійдеться! Ходім...
Маруся. Я вийду пізніше, а тепер пусти: треба додому навідаться.
Пилип. Не пустю. Ти не вийдеш, ми поїдемо — і я буду пропадать за тобою.
