Kitabı oku: «Київські прохачі», sayfa 3
Мокрієвська вхопила Галецьку за стан, неначе взяла на оберемок, і міцними руками потягла в шинок просто в одчинені двері. Галецька опиналась і почала випручуватись. Мокрієвська не пускала й цуприкувала її обома руками. Бідна удова вхопилась руками за одвірок і обперлась ногами об поріг. Навісна Мокрієвська почала реготатись, наче вона гралась в якоїсь смішної іграшки, в хрещика або в піжмурки.
– Та ну-бо, святителької годі пручатись та приставлятись! Ще й пиндючиться! Отут наше місце! – говорила й пхала її навісна Мокрієвська, і реготалась.
Десь на вулиці взявсь поліціант, неначе з землі виріс. Він углядів, що старчихи зчепились на порозі та войдуються, і йому здалось, що вони завелись і почали бійку. Він бігцем побіг до шинку. Галецька вгляділа його і рвонулась з усієї сили, скинула торбу з Мокрієвської. Бублики з торби пороснули по сходах. Галецька вирвалась і швидко пішла додому, навіть з переляку не озирнулась назад на шинк. В неї ноги трусились, їй привиджувалось, що поліцейський біжить навздогінці за нею, от-от наздожене її і вхопе, як шуліка курча. Вона через силу доплелась на Поділ до Майбородихи, бліда, аж синя, з синіми пружками попід очима.
– Чого це ви стали ніби аж тлінні? Аж очі вам позатягало? – спитала здивована Майбородиха.
– Ой, бодай вже не казать! Причепилась оце до мене якась причепа: якась прохачка Мокрієвська, а як її на ймення, я вже забула, бо загубила її ймення, як тікала от поліціанта, – сказала Галецька, здійнявши торбу та драну удяганку.
І Галецька розказала Майбородисі за всі свої пригоди та про лихих старців коло Печер, розказала й за причепливу Мокрієвську та за її неймовірне оповідання.
– Знаю, знаю, серце, й ту ледащицю Мокрієвську, й тих нахабних дідуганів, і того доброго старчика з блідим обличчям. Наштовхали й мені боки оті бузувіри та п’янюги. Один з тих п’янюг препогана людина! Лайливий та заводіяка, ще й на руку охват має, бо раз вкрав в мене торбу, ще хвалити ласку небесного, що була порожня. А Мокрієвська за себе казала вам правду. Вона не бреше. Я ще добре пам’ятаю, як вона було щодня катає по Хрещатику на вороних конях, убрана, як лялька, в шовк та оксамит, сама гарна, як намальована. Але вона посковзнулась: стала покриткою та як ступила на ту хистку кладку, то й не вдержалась: так і шубовснула в шум з головою. А потім розпилась, стала п’янюгою. Тітка їй дала притулок в себе. Але вона раз викрала ключі од шафи й видудлила дочиста з пляшок горілку. Тітка одцуралась од такої небоги, бо небога й справді-таки не шанувалась. Сама вона винна, що опинилась в прохачах з торбами на плечах. Є таких там коло Печер ціла метка.
Галецька сиділа на тапчані, неначе скам’яніла. В неї тіло обважніло, ноги й досі трусились, очі позападали, щоки позатягало. Вона втомилась і од ходні, і од страху. Майбородиха заметушилась, гукнула на Досифея, щоб зараз наставив самовар, розв’язала мотузок, повиймала з торби бублики, пиріжки та окрайці паляниць.
– От і послав вам бог поживок! От і буде нам чим живитись якийсь час. Ворон годував пророка Ілію, а нас харчують добрі прочани, – приказувала Майбородиха.
– Ой, не доведи, господи, усякого хрещеного до того хліба. І цей хліб важкий, як і той, що запрацьований важкою працею, – обізвалась Галецька.
– Але хліб, запрацьований хоч би й кривавицею, все-таки не такий гіркий, – обізвалась Майбородиха. – Чи напросили ж хоч трохи грошей?
– От нате та полічіть, бо в мене голова заморочена: я вже нездатна й гаразд полічити. Памороки мені забила ота нахабна Мокрієвська.
Майбородиха полічила шаги й здоровецькі старі гривні й налічила більше карбованця.
– От і матимемо напоживок на якийсь час. А споживемо це, знов напросимо. Як бог дасть, то й в вікно подасть. Зараз побіжу, куплю сахарцю та чайку та напою вас чаєм, то ви й одійдете од того переляку, – сказала Майбородиха.
Вона напнула на голову хустку, швиденько пішла й принесла з крамнички чай та сахар. Досифей поставив на стіл самовар. Майбородиха поралась коло самовара й усе розпитувала за прохачів та прохачок, за Мокрієвську та розказувала за всякі свої пригоди в старцюванні.
– Ви, серце, не дивуйтесь отій пришелепуватій Мокрієвській. Завела її під монастир лиха доля, не тільки дурний розум. Були пригоди і в її житті. Підвели її під монастир і батько, й усякі прудивуси-гультіпаки, що об’їдали та обпивали її, а потім і покинули. Є між тими прохачами й такі безталанні удови, як оце ви. Є там і купчихи, і дячихи, і сільські матушки-удови: є усякові. Була ще з’явилась під Лаврою одна проява, якась, кажуть, дуже вчена. Щось воно було молоде й непогане з лиця. Кажуть, що той панич був з бідної сім’ї, але скінчив науки в університеті, скрізь напитував місця, нігде не напитав, та й почав з горя пити. Попропивав усе до решти, що мав, та й пішов з торбами шукати хліба в Лаврі. Поперечитував та повиучував житія усіх печорських святих, та було стане коло Печер на приході та й каже, що водитиме людей по Печерах і розказуватиме коло кожних мощей, який то був святий, і де він вік звікував, і як присвятивсь. Ото було намове собі душ з тридцять або й сорок та й воде по Печерах, та й розказує за кожного святого коло кожної домовини. За цю послугу він і небагато брав з душі, тільки по шість шагів. І я раз якось випадком натрапила на його та й пішла з гуртком в Печері. Та ото од його й довідалась багато дечого про усіх святих. Він з того довгенько й жив собі, доки не довідавсь намісник та навіщось заборонив йому водити людей по Печерах. Але він, кажуть, вже тоді напитав собі якусь службу в кадетському корпусі. А отой добрий старчик, що ви бачили, й справді має домок, ще й чималий, і, здається, приставив до домка ще й другий дерев’яний за вижебрані гроші. Мокрієвська не брехала, коли казала, що в його дочка вчилась у гімназії.
Галецька слухала ці оповідання, неначе якісь цікаві казки, що їй колись розказувала сільська баба, її нянька.
Майбородиха прибирала з стола, а Галецька сиділа бліда та смутна, неначе громом пришиблена.
– А що? Чи вже надудлились того чаю? бо оце й мені забажалось чайку. Петрівка – голодівка. Що не попоїм, то зараз-таки знов їсти хочеться. Так би й ходив та їв з ранку до вечора. Ого-го! скільки в вас бубликів! неначе десь на шляху старця розбили! Дайте ж і мені з десяток, бо я голодний, як вовк! – сказав Клопотовський, вступивши в хату.
– Беріть, серце, хоч усі, бо це я справді таки розбила не старця, а старчиху: цебто саму себе, – сказала Галецька.
– Вже чи розбили, чи ні, мені за це байдуже. Великий вам спасибі, що розбили чи себе, чи когось іншого. От і я трохи поживлюсь цим добром, – сказав Клопотовський, забираючи самовар і напихаючи кишеню бубликами.
– Чи ви пак знаєте, що сьогодні трапилось зо мною після служби божої? – сказав Клопотовський, обернувшись в дверях.
– А що там таке тобі трапилось? Чи гарне, чи погане? – спитала Майбородиха.
– От і не скажу! Нехай кортить! – сказав Клопотовський і якось солоденько осміхнувся.
– Та кажи-бо, коли вже почав! – обізвалась Майбородиха вже з цікавістю.
– Ба не скажу! А трапилось щось дуже, дуже гарне, та не скажу! – сказав Досифей, і його виразні губи розтяглись, і білі зуби вищирились, неначе вилізли наверх а-під тонких губів.
– Та кажи-бо! не дражнись! Певно, якась дурість трапилась.
– Ого! гарна дурість! Коли б пак вам така дурість, то ви б аж облизались! Як виходили з церкви усі титареві дочки, то найменша титарівна моргнула на мене, та ще аж двічі! От що трапилось!
І Клопотовський засміявсь таким дрібненьким сміхом, неначе й досі смакував моргання чудових чорних брівок.
– Ну, за це мені байдуже! Нехай вона моргає й киває собі на здоров’я! – сказала Майбородиха. – Може, й справді в неї на думці, щоб ти її сватав. Га? Чи не залицяється часом вона до тебе?
– Не гакайте лишень! Вам «смішки з бабиної кішки», а я не «бабина кішка». Я оту титарівну кохаю, як свою душу, – сповідавсь Клопотовський на порозі. – Я бачу, що ви не ймете віри, бо ви такі неймовірні, їй-богу, й присяй-богу! моргнула на мене аж двічі! От що!
Смутна Галецька якось несамохіть прислухалась до тієї розмови й через силу мусила осміхнутись. Цей маленький випадок неначе трохи зсунув густі хмари з її душі.
– Ісаіє, лікуй! Дєва імє..! – почувся спів за зачиненими дверима й десь стихав в сінях, тільки од його долітала тиха луна, що йшла по здорових сінях попід стародавньою високою стелею.
І Майбородиха, й Галецька трошки якось повеселішали од тієї дурненької вихватки й розбалакались.
– Як виспівує! неначе дружки кругом княгині! Чи ти ба! Одже ж часом і людська дурість розваже трохи душу, не тільки весела вдача, – сказала Майбородиха з осміхом до Галецької.
– Цей придуркуватий, бачу, не з журливих: не з таких, як я, – обізвалась Галецька.
– Мабуть, не з журливих, бо ніколи не журиться. Веселий на вдачу вдався! «Уродись та ще й вдайсь», як кажуть в приказці. Мабуть, його весела мати породила, – сказала Майбородиха. – Чуєте, як вигукує? Аж одляски лящать по сінях. Певно, йому здається, що він стоїть на рушнику під вінцем з титарівною.
Галецька трохи повеселішала та пожвавішала од такого веселого вигукування. Двері в кімнатці то одчинялись, то зачинялись: Клопотовський вештавсь по сінях, чогось шукав в хижці, хрьопав дверима й усе вигукував: «Ісаіє, лікуй!». Було знать по тих веселих вигукуваннях, що в їх виливалось щире кохання й лилось через край піснями, як в парубків та дівчат на вулиці та на вечорницях.
Майбородиха одхилила двері й гукнула до Клопотовського:
– Та годі вже верещать! В мене вже аж в вухах лящить од твоїх пісень. Певно, щось гарне в тебе на думці, що так оце вигукуєш.
– Авжеж щось гарне! певно, не таке чортовиння, як ви отам з тією прохачкою говорите. Коли б пак на вас моргнув аж двічі будлі-який чорнобривий прудивус, то й ви б оце вигукували, може, незгірше од мене, – обізвавсь Досифей з хижки.
– Коли б пак моргнув! Та ніяке ледащо не моргає! – обізвалась Майбородиха з жартами.
– Еге, коли б пак! Коли ж на вас от ніякий дідько й не кивне й не моргне, а на мене то й моргають. Моргати на вас ніхто не поквапиться. «Ісаіє лікуй! Дєва імє во чревє і роді сина!» – знов загукав Клопотовський, вертаючись з хижки в кімнату.
– Шли ж мерщій старостів до титарівни, а то часом хтось наскоче та й вхопе її в тебе з-під носа, – гукала Майбородиха.
– То й зашлю, або й сам піду з старостами, й не буду гаятись, щоб часом і справді якийсь пройдисвіт не поквапився та не вхопив її.
Галецька трохи розважила себе тією вихваткою придуркуватого Досифея й якось охотніше пила чай.
– Завтра, серце, не йдіть до Печер, бо там не нажебраєте багато: завтра правитимуть акафист святій Варварі в Михайлівськім монастирі. Йдіть туди та ставайте поруч з тим добрим дідком. Він зветься Денис Полікарпович, а на прізвище він Кміта. Я його давно знаю. Це плохута чоловік, і вас не зжене з місця коло брами. А тим часом, може, наш отець Онуфрій десь таки напитає для вас службу – чи в лазареті, чи в якомусь там приюті для вбогих… Не журіться й не впадайте в тугу надаремно, бо туга – це один з семи смертельних гріхів, – втішала Майбородиха.
III
Другого дня Галецька, начепивши торби, пішла під Михайлівський монастир, де архієрей того дня читав акафист коло мощей святої Варвари, що читається раз щотижня. Прочан прибула сила. Посходилось до церкви багато й панів та паній. Галецька прийшла зарані, але інші прохачі, а найбільше москалі, звичайно виряджались на жебрання спозаранку, сливе вдосвіта. Галецька вже застала цілу метку дідів і мусила примоститись коло доброго старця Кміти. Тепер вона почувала себе якось бадьорнішою, бо вже трохи оговталась в гурті усяких прохачів і призвичаїлась. Згорбившись та зігнувшись в три погибелі, хитренький Денис Кміта квилив-проквиляв жалібним голосом, жебраючи милостинки. А божі трудовники та сільські усякі трудовниці кидали в руки то шажки, то бублики. Незабаром з натовпу сільських прочан вигулькнула й Мокрієвська. Вона трохи опізнилась, бо встала пізно по своєму давньому панянському звичаю, та ще й була на похмілля.
Старці діди бубоніли, старчихи балакали тоненькими голосами. Акафист скінчивсь. Люде рушили з церкви. Рушила й старцівська ватага од церкви й перейшла під монастир до монастирської брами, постававши під брамою рядками на своїх місцях, неначе кожний займав своє, ніби нумероване, місце, як от в театрі або деінде, в якомусь концерті. Очевидячки, кожний прохач мав своє власне давнє місце, з давніх-давен насиджене, котрого вже другий прохач і не квапивсь займати, щоб не дістати попотиличників.
Проз браму йшов на службу молоденький урядовець, русявий, аж білявий, з ясними добрими очима, довгобразий та гарний з лиця. Він завернув до брами й подав милостиню тільки смирненьким на взір старцям: Денисові Кміті, Галецькій та ще кільком замлілим бабам. Денис Кміта, приймаючи шажок, нахиливсь і поцілував його в білу, неначе панянську руку. Галецькій цей молодий хлопець з ласкавими очима так припав до вподоби, що вона ледве вдержалась, щоб і собі не поцілувати його в руку.
– Чи примітили ви оцього білого панича? – спитав пошептом Кміта в Галецької. – Це урядовець з «губернського правлєнія». Дістає він, певно, малу плату, але, знать, дуже добра людина, бо коли не йде на службу в канцелярію, то доконечно заверне до старців і подасть мені милостиню. Я вже дізнавсь, хто він. Його прозивають Літостанський. Мені дуже хочеться запросити його до себе та познайомитись з ним.
Галецька з дива тільки очі витріщила, зачудована таким прохацьким бажанням.
– Чи він же піде в гості до старців? – якось несамохіть вихопилось у неї.
– Та я не старець! Я колись служив на тому самому місці в канцелярії, котре займає отой Літостанський.
– Невже ви служили в канцелярії? – спитала зачудована Галецька.
– Атож! Служив довгенько, але поміркував собі, що лучче йти в старці, ніж служити в канцелярії за п’ятнадцять карбованців місячної плати. В прохацтві більший заробіток. Я так зробив, та й не каюсь.
– Невже цьому правда, що ви кажете?
– Авжеж правда! щира правда! Навіщо б мені вас дурити, чи, як кажуть, москаля підвозить?
«Диво, та й годі! Які чудернацькі старці є тут у Києві», – подумала Галецька. – А я от помилилась в вас: думала, що ви справді старець, – сказала голосно Галецька.
– То тим, що ви, мабуть, вперше начепили торби та вшелепались поміж оце старцівство. А от я не помиливсь: одразу впізнав, що ви не прості, як і я, або Мокрієвська, або, може, й кращі од нас.
– Як же ви дізнались про це? – спитала Галецька.
– Не дуже-то й трудно дізнатись за це. Ви незугарні по-старцівському кланятись: нездатні навіть по-прохацькій виводить голос, все якось не потрапляєте в прохацький тон, а жебраєте, ніби панія ласкавенько та звичайненько просе кого-небудь зробити їй послугу. От Мокрієвська та отой урядовець, що жебрає на «білети» в театр, то вже зовсім призвичаїлись. Мокрієвська давно спростилась, бо давно тиняється попід церквами, і втяглась в свою роль. Певно, в неї таки здоровий талант зроду. Тим-то вона сливе одразу потрапила попасти в наші примадонни. Тут в нас під монастирями є тільки зо дві, зо три таких видатних примадонн. Так вам до ладу вміє вивести голосом жалібненько та гарненько, так квиле-проквиляє, що одразу ніби гачком зачепить за серце, взрушить кожну душу та й виуде шага або й гривню. Коли б вона не пила та напропали не гуляла, то пішла б високо та далеко і склала б капіталець незгірше мене.
– Диво мені, та й годі! Невже ви склали собі копійчину з цього злидарського прохацтва?
– Атож! Маю свій дімок, і непоганий. От зайдіть оце зараз до мене та й побачите. Може, вам треба житла. В мене саме оце спорожнилась одна кімнатка, бо мій пожилець несподівано вибравсь. А мені шкода, що кімнатка пустує. Ви з чималих панів чи з підпанків? – спитав Кміта і скоса хитренько зиркнув на Галецьку.
– Ет! бодай не казати! Я з убогих підпанків, а не а панів, – обізвалась Галецька й зітхнула так важко, що навіть в Кміти ворухнулось серце.
– Мабуть, ви зазнали на своєму віку багато горя та оце з нужди просите хліба. Чимало тут між прохачами панків та паній, що простягають руку з нужди та з бідності. Я багатьох таких знаю, що жебрають, бо нема де дітись, нема де голови прихилити, – сказав Кміта.
– І я з таких. Нема мені на світі нігде пристановища. Напитувала собі оце в Києві будлі-якої служби та й досі не напитала і либонь не напитаю, – сказала Галецька, зітхнувши важко.
– От вже в церкві й шапкобрання. Затого цвинтар спустіє. Ходім до моєї господи та нап’ємось чаю, бо ви, мабуть, і досі натщесерце. Та, може, я вас хоч порадою зарятую в нужді.
Люде з церкви повиходили. Коло брами сновигали прочани. Кміта почвалав ніби старечою ходою, спираючись на прохацький костур, а поруч з ним пішла й Галецька. Її зацікавило, що цей прохач має свій власний дім, ще й натякнув, що може стати їй в пригоді хоч радою.
– От там на розлогій долині, нанизу коло Либеді, й моя господа сливе над річечкою; он тамечки саме, де бовваніє купа осокорів та верб, – сказав Кміта.
Як тільки вони одійшли далеченько од монастиря, Кміта розв’язав вуха й сховав хусточку в кишеню, а потім випроставсь на ввесь зріст і вже пішов справжньою, звичайною ходою. Незабаром вони зійшли з пригорка наниз в долину, і Кміта привів Галецьку до свого дому.
Дім був на один етаж, але чималий, довгий. Коло дому бовваніли височезні осокори, зеленів старий садок, не одгороджений од двору. Садок розрісся на волі. Вишні позабігали навіть до середини двору, на котрому зеленів шпориш, неначе в сільських дворах.
– Ось і моя господа! Оця половина дома стара, ще батьківська, а оцю нову половину вже я приставив сам на свої вижебрані прохацькі грошаки. Бачите! от з цих маленьких торбів яка довга та здорова «торба» виросла! – сказав Кміта.
– Невже ж таки ви добудували оці будинки з прохацьких грошей? – аж крикнула з дива Галецька.
– А чому пак і ні? Влітку, як насунуть прочани в Київ, я часом за день нажебраю два або й три карбованці. Взимку буває в кишені та в торбі багато менше. Але загалом маю, не вменшай боже, добрі заробітки. Добрі «божі трудовники» таки нас, старців, не кривдять. Прошу до покоїв! – промовив Кміта.
– Але ж ви самі тільки жебраєте, чи й ваша жінка ходе під монастирі? – спитала Галецька.
– Ні, тільки я сам. Моя жінка, доки жила, сиділа в хаті та хазяйнувала. Але вона оце недавнечко померла. Тепер господарює в мене моя дочка-єдиниця, бо старших дочок бог прибрав до себе, ще як були в сповитку, – сказав Кміта.
Вони ввійшли в прихожу. Прихожа була маленька, але чистенька. В одчинені двері було видно чималу світличку, звичайну міщанську світличку, але з обставою панською: з дешевою мебіллю, з зеленою канапою, з вільховими дешевими стільцями та столиками. На вікнах цвіли герані. Скрізь було чисто прибрано. Галецька не сподівалась такої обстави в прохача. Замість якоїсь прохацької халупи або землянки вона несподівано опинилась в чистому житлі, хіба трохи поганшому, ніж було колись її житло в Білій Церкві. Галецькій стало ніяково йти в горниці в дранті, та ще й з торбиною на плечах.
– Роздягайтесь! Скиньте торбину й латану юбку та покладіть отут в прихожій, а я тим часом піду та поскидаю й свою прохацьку ліврею, – сказав Кміта й зник в других вузеньких дверцях з боку прихожої.
З світлиці виглянула в двері якась панночка, височенька на зріст, молоденька, чорнявенька, з карими чималими очима, з червоним бантиком, з червоними губками, гарна, як квіточка, і з дива вирячила очі на Галецьку.
– Це… Ні… А я думала, що Мокрієвська! – промовила панночка й подалась назад в світлицю, вглядівши незнайому старчиху.
Галецька стояла ні в сих ні в тих.
– Ви прийшли оце з татом? – спитала панночка.
– Прийшла з татом. Він мене запросив… та… – не доказала Галецька, залякуючись.
Панночка зникла. Галецька стояла й не знала, що діяти, що чинить, їй стало сором своїх торбів, своїх латок. Вона була рада, що панночка десь зслизла з її очей.
«Одже ж цей добрий старчик і справді не брехав. В його дочка і справді гімназистка, як казала ота навісна Мокрієвська. Ой, сором мені йти в горницю! Чи не втікти б мені потаєнці, доки нема нікого в покоях?» – думала Галецька, похнюпивши голову і взявши ціпок в руки, котрий вона вже була поставила в куточку.
Але незабаром в світлиці почулась чиясь легка хода, неначе хтось закрадавсь. З дверей вийшов Кміта в чистенькому піджачку, причесаний, прибраний, в чистих лиснючих чоботях. Тонкий станом та рівний, з розчесаною русявою борідкою, він був зовсім несхожий на переднішого старця Кміту, замлілого, заниділого, ще й сутулуватого.
Галецька з дива витріщила на його очі. Замість старця-загнибіди перед нею стояв панок, ще й не поганий і дуже приємний на взір.
– От і не впізнали б переднішого старця! Еге, не впізнали б? – говорив Кміта й осміхавсь.
– Не впізнала б зроду-звіку! І на обличчя ви стали інші, і постать не та, і навіть зріст інший! Рідна мати тепер вас не впізнала б, – сказала Галецька.
– Скидайте свою ліврею, та прошу до столу. Вже затого чай буде готовий. Трохи підсилимось після важкої праці та побалакаємо. Я вгадую, що вас нужда неволить начіплювати оті торби. Еге, так?
– Нужда та злидні. Тепер я бачу, що люде кажуть правду: «од тюрми та од суми не зарікайся».
Галецька все стояла на однім місці й, очевидячки, якось не зважувалась йти в покої.
– Та скидайте-бо торби та оту латану дранку!
– Ніяково мені. У вас є дочка, чи то, може, ваша небога. Оце тільки що виглянула з дверей, – обізвалась Галецька.
– Та то моя дочка! Але вона давно призвичаїлась до усяких старців: тим-то вона й не подивує.
І Кміта сливе силоміць одчепив торби з Галецькоі і зняв латану удяганку. На Галецькій під дранкою була надіта чистенька чорна кофточка, але спідниця старої Майбородихи була латана й зблякла, як ганчірка. Вона розкутала голову, але все поглядала на свою спідницю і все опиналась.
Кміта взяв Галецьку за руку й силою потяг в світлицю. Незабаром з дверей вийшла молода панночка, винесла самовар і поставила на столі, де стояли стакани й усе приладдя до чаю та снідання.
– Оце ж моя дочка Уляся. Вона, хвалить бога, скінчила курс гімназії. В моїй хатині, як бачите, вже є молоденька хазяйка, бо мою господиню ще позаторік бог прибрав до себе. Я тепер удівець-молодець, – сказав Кміта й осміхнувсь. – Сідайте ж в моїй хаті, щоб старости сідали, бо маю дочку вже на виданні.
Галецька привіталась до Улясі й почервоніла, зирнувши на свою латану спідницю. Їй стало так сором перед цією молоденькою гарною панночкою, що вона не знала, де й очі подіти.
– Сідайте, та нап’єтесь чаю! – припрошувала Уляся й проворненько заходилась поратись коло самовара. – Ви не соромтесь, бо я вже оговталась з тими торбами. Мені й самій сором, що мій тато пошивсь в старці, пішов на такі чудні заробітки. Але, знаєте, в тата була своя причина, що трохи його виправдує… В житті, як на довгій ниві, трапляється всього.
– Ох, на віку трапляється всього. «Вік пережить – не дощову годину перестоять». Бувають і такі пригоди, які оце й мені трапилися, що нігде не напитала собі місця в Києві й мусила начепить торбу та дранку та йти під монастирі.
І Галецька за чаєм оповідала про свої лихі пригоди. Уляся слухала і якось несамохіть важко зітхнула: вона була добра й почутлива і одразу серцем пригорнулась до Галецької, спочуваючи до її лиха.
– Я так і думав, що ви тут в Києві зайда, бо тут прохачі під монастирями теж усе приходьки. Наші київські тубільці з зубожілих панків не дуже-то квапляться йти під монастирі, мабуть, тим, що в їх у Києві багато знайомих, і їх знають, – сказав Кміта.
– Якби я тут не була заволокою, я б зроду-звіку не зважилась почіпляти на себе торби. Певно, вмерла б десь на вулиці з голоду, а простягати руки під монастирі не пішла б, – сказала Галецька. – Але хто ж з моїх давніх знайомих тут мене побаче? Хіба випадком хтось з наших офіцерів стрівся б десь на вулиці.
Галецька напилась чаю й трохи одпочила. Чистенька ясна світличка з зеленими вазонами та білими завісами на вікнах, стіл з самоваром, молоденька панночка, гарна, як зірочка, жвава й привітна, – все це неначе повіяло на неї подихом давнього щасливішого життя, коли й вона сама була молода й гарна, як Уляся, і ще не зазнала ніякого лиха, ніякої важкої пригоди в житті.
Цікава Уляся все розпитувала Галецьку за її життя. Галецька запримітила, що молода дівчина й думки не має гордувати нею та нехтувать, а питає з щирим спочуванням до її лихої долі. Вона розказала, як прибула до Києва, як напитувала по всіх-усюдах собі служби, як не їла нічого два дні, і мусила начепити торбу та драну одежу, та й то позичену в старої Майбородихи.
В Улясі очі зайшли сльозою. В неї добре серце взрушилось, і вона зітхнула.
– Не журіться, Ольго Семенівно! – сказала Уляся, – бог дасть, що таки десь напитаєте собі місце. Спитаю в своїх товаришок та класних дам, може, вони й напитають вам службу.
– От і спасибі вам за добре слово та обіцянку. Мені якось легше стає на душі коло добрих та прихильних людей, неначе їх слово мене гріє. Я почуваю, що як поношу оті торби довго, то вони мене задушать на смерть, – сказала Галецька.
– А от же мене й не задушили, хоч я їх ношу либонь років до двадцятка, а, може, й усіх двадцять, – обізвавсь Кміта, допиваючи чай та обсмоктуючи м’які вуса.
– Ет! час би вам, тату, залишити оте прохацтво. Доки я була малою, то мені було за це байдуже, а тепер я вже доросла. Мені буде сором перед людьми, що ви трусите торбами попід монастирями. Ще добре, що мої товаришки якось не дізнались за це й досі. Як дізнаються, то мені буде сором і очі появить до їх, – сказала Уляся.
– Ну, вже чи сором, чи не сором, а все-таки я тими торбами натрусив оту половину домка, що займають наші пожильці, та натрусив тисячі карбованчиків тобі на придане, – сказав Кміта з жартом і засміявсь дрібненьким сміхом.
– Смійтесь, смійтесь собі на здоров’я! А я, певно, цим нажебраним в бідноти добром не здобрію; мабуть, воно не піде мені на користь… Я вже маю спроможність і сама зароблять собі на хліб. Стану будлі-де вчителькою, то й матиму хліб. Що не кажіть, а вам вже час скинути торби та домувать, – сказала Уляся з маленьким осміхом, але в її словах чувся маленький докір татові.
– Та, бачте, Ольго Семенівно, була тому своя причина, що я мусив пошитись в торботруси й цим зароблять собі гроші на поживок. Мій батько мав свою різницю і продавав м’ясо, але більш того він був салганом і заробляв на салі чимало грошей. Я вчивсь в міській школі і вчивсь добре, і писав дуже гарно. Було як напишу що, то так чудово, неначе воно надруковано. А поблизу отут жив один вже пристаркуватий урядовець з «губернського правлєнія». Частенько було він заходе до мого батька на могорич, бо кружляв горілку добре, незгірше мого тата. Ото раз він побачив, як я гарно пишу, та й узяв мене в канцелярію переписувать усякі бомаги. Батько був радніший помістить мене в канцелярію, ніж в різниці за салгана, хоч він і помиливсь, як я потім сам пересвідчився. Ходив ото я та помагав урядовцям переписувать усякі бомаги, спочатку так собі, дурнички. Але начальник одразу звернув увагу на мою переписку, бо я писав так гарно, неначе друкував. Тоді він призначив мені плату по десять, а далі по п’ятнадцять карбованців на місяць. Батько був і радий, що з мене вийде не салган, а пан. Але батько швидко після того вмер. Мені тоді було років з вісімнадцять. Мати ще держала різницю, а я вже став на службу в канцелярії. Доки мати була жива та заробляла на салі, доти ми й хліб мали. Але як померла мати, я побачив, що канцелярія не прохарчує мене. А тут нагодилась і панночка. Я й оженивсь, бо дома не було кому й обід зварить і хати доглядіти.
– Була, бачте, думка в мене, що канцелярія таки настаче хліба на нас двох. Але вона не настачала доволі й на одного. І вигадають же служби з такою платою, що од неї або з голоду здихай, або хабарі бери, або й торби на плечі начіплюй. Плата мені була все однакова, а їсти було нічого. А тут ще, на моє лихо, прислали звідкільсь старого начальника. Цей начальник був навдивовижу лихий, злющий та вередливий. Було ніхто йому нічим не догоде. Кричить, лається, шпурляє бомаги просто в вічі, або од злості пошматує їх на дрібні шматочки та й шпурне писарям межи очі. Ще було й «тикає» на молодих, та й на мене і на всіх простих писарів, неначе на сторожів. Він був низький, присадкуватий, як печериця, старий, аж порохня з його сипалась. Вид в його був обголений; ніс, наче червона слива, бо він пив горілку. Сидить було на кріслі оте опудало, та коли не лається та мовчить, то позирає по столах і неначе нас усіх їсть очима, їй-богу, було неначе очима лається!
Але гірше за все надопік він усім писарям прізвищами. Подавав нам усім прізвища, та такі паскудні, що й самі останні мугирі таких не вигадали б. Мене продражнив «салганом» та «котячим салом». Одному старому писареві дав прізвище «старе дриндзало»; молоденького писарчука, мабуть, за чубок, що стирчав на голові, продражнив «смердячим одудом». Мого приятеля, таки з наших міщан, Остапа Дрімайла – «Дригалом», бо в його були дуже тонкі ноги. Одного гладкого продражнив «глевкою перепічкою», другого – «посмітюхою», третього – «колупайлом» через те, що він, як було подає начальникові якусь бомагу, то колупає пальцем в носі. Старому високому та цибатому москалеві, сторожеві, дав прізвище «гопстрибайло». Оце як було сидить за столом, то не кличе нас на ймення, а на прізвища. Тільки було й чуєш: «Гей ти, дриндзало! чи швидко допишеш оту бомагу!» «Гей, одуде! не клюй лишень носом та мерщій дописуй діло». «Чого ти усе швендяєш, котяче сало! – кричить було на мене. – Я тебе в три погибелі скручу, як не увинешся сьогодні з тим листком». Тільки було й чуєш: «Перепічко! клишоногий дригале! голодриго! гопстрибайле! підчихвосте! задрипо! гупале!» Подавав нам нові ймення, наче з християн перевернув нас на якусь ідольську віру. Хто його зна, де він брав ті прізвища! Неначе зумисне позаписував їх у своєму дурному поминальникові та вичитував по писаному, як от, приміром, диякон вичитує йменні «о здравії».
А ще як часом було прийде в канцелярію напідпитку, то вже тоді гавкає на всю канцелярію, або цвірчить та цвірчить, як цвіркун десь під піччю. Зовсім неначе опришкувата лиха баба, що гримає безперестанку на невістку та на всю челядь, а коли не кричить на челядь, то лає кури, або курчата, або свині, аби рот не мовчав. Отакий був і наш старий начальник. А коли було часом дуже розсердиться, то присне ніби приском, наче його хтось кинув на гарячу сковороду. Тоді він було шкварчить та шипить, неначе сковорода з вишкварками на жару.
