Kitabı oku: «Князь Єремія Вишневецький», sayfa 18
XIV
Тим часом Адам Кисіль, виїхавши з комісарами на Україну ще дванадцятого серпня, блукав по усяких містах поміж козацькими загонами трохи не цілий місяць і не добрався ні до Богданового табору, ні до Києва. Загони зумисне не пускали Кисіля і чинили йому в дорозі усякі притичини, щоб не допустити його до Богдана. Комісари втямили, що їх тільки морочать, і вернулись до польського табору з порожніми руками. Пани постерегли, що вони пошились в дурні, що Богдан і гадки не має миритись і тільки дляється з умовами, бо сподівається щодня татар.
Приводці зняли табір і рушили на Волинь назустріч Хмельницькому.
Польський табір йшов усіма шляхами до Старого Костянтинова, неначе Батиєва орда на Київ. За табором тяглося більше як сто тисяч возів з вагою, навантажених усяким добром, усякими скарбами. Потяглися валками дорогі карети, запряжені впростяж дорогими кіньми. За обозом челядинці гнали цілу череду товару, овець та баранів на заріз для панського столу. Армія спинилась коло Старого Костянтинова й отаборилась над річкою Пилявкою недалеко од міста. Старий Костянтинів вже був в руках козацького загону. Але п’ять тисяч козаків виступили з міста й перейшли до Богданового табору. Князь Домінік бачив зруйновані й попалені костьоли, бачив пожарища, але простив міщан, котрі впустили в місто козаків, і заборонив карати їх, щоб не роздратувати українського народу й прихилити його до себе.
Польський табір розташувався над річкою понад берегами та по невисоких горбах, скільки можна було засягти оком. Здавалось, ніби над Пилявкою несподівано виросло в одну мить ціле здорове якесь чудне місто. Низина й горби неначе були закидані хурами, білими та квітчастими наметами. Скрізь ворушились жовніри в квітчастих кунтушах, вештались челядинці. Коло наметів скрізь куріло багаття: кухарі готували панам обіди. Коні іржали. За табором попід лісом паслися цілі череди товару, свиней та овець, неначе в якоїсь кочової орди. Пани з нудьги бенкетували в своїх пишних наметах. Шум, гам, галас та крики п’яних, біганина та вештання челядинців, кінське іржання пригадували Батиєву орду під Києвом, що за Дніпром отаборились з своїми возами, гарбами, верблюдами, з стадами коней, з чередами товару, жінками й дітьми. Здавалось, ніби якийсь цілий народ рушив з місця, перекочував з заходу на волинський широкий простір і отаборився обозом над річкою Пилявкою. Так він розкинувся і широко, і далеко!
В таборі князя Домініка набралось жовнірів тридцять шість тисяч. Але з слугами й челядинцями, здатними до війни, війська було втроє більше. Над Пилявкою стояло більше ніж сто тисяч польського війська.
Заславський став з своїм табором трохи не поруч з табором князя Єремії. Але князь Єремія і не думав, і не гадав, щоб Домініків табір поглинув його військо вкупі з ним самим. Князь Єремія був «упертий, як русин», як каже приказка, бо й справді він був русин.
Вже деякі пани загомоніли й почали ремствувати на князя Домініка, що він не мирить з Єремією. Старі жовніри вважали на князя Єремію як на першого лицаря в Польщі, хвалили його за прості норови, за ласкавість до простих жовнірів, за панібратство й єднання з ними. Деякі старі шляхтичі жовніри ще з Глинян поперехоплювались потаєнці до Єреміїного табору. Сам Тишкевич встоював за Єремію і, не погодившись з князем Домініком, перейшов з своїм полком до Єреміїного табору, а слідком за ним перейшов і молодший Калиновський та Конецпольський, котрий держав Гризельдину сестру Варвару.
Тим часом Богдан, перечувши, що польське військо вже отаборилось над Пилявкою, посунув і свій табір ближче до Старого Костянтинова й став обозом коло села Пиляви в одному покинутому пилявецькому замку. До його табору сходились розкидані по Україні й Білій Русі козацькі загони. Прийшов з загоном славний Кривоніс з-під Кам’янця, Колодка з Мінщини од Слуцька, і Лисенко з своїми вовгурівцями, і Гайчура з степовиками з-понад берегів Росі та Собі, й Небаба та Головацький з Білої Русі од Могилева, і Ганжа з подністрянами; прибув і Носач з галицькими втікачами од панів, і Тиша з Польщі з-під Варшави, і Нечай, і Морозенко: все то ймення, що стали славні в народних українських піснях. Од берегів Самари йшли до Богдана дикуваті лугарі та степовики, злітались вольні сини вольного Ташлика, неначе вольні степові орли. Загони йшли з усієї України до Пилявки проз самий польський табір, неначе степові орли злітались докупи. Все то були селяни, що почали козакувати, повтікавши од польських дідичів-панів, все то були втікачі, що шукали волі, спасали своє живоття й свою волю в лісах та нетрах та в розлогих лугах та степах. Йшли вони з мішками та з торбами, на плечах несли свою харч. Кругом Богданового табору неначе звідусіль насовувались чорні хмари, їх поглинав Богданів табір. І хмара все збільшувалась, все росла і заслала неначе півнебокруга на схід сонця од Пилявки.
Тиміш Хмільницький вже йшов з татарами. Богдан дожидав його щогодини, бо татари вже перейшли через Дніпро й наближались до Пилявець. Один польський жовнір прискакав у Єреміїн табір і приніс Єремії звістку, що вже загони з усієї України збираються в Богданів табір, що татари вже наближаються. Єремія посатанів і так роз’ярився од такої неприємної для його звістки, що став ніби несамовитий, вихопив шаблю з піхов і порубав жовніра на смерть.
– Татари вже йдуть до Хмельницькою! Орда наступає! – крикнув Єремія до Тишкевича. – Орда сполохає наше військо. Пропаде наша справа! В шляхти впаде дух, військо втратить мужність, жовніри розлетяться з поля битви, наче сполохані кури з сідала, їдь, пане, зараз до князя Домініка! Я ладен йти з ним на мир і прилучити свій табір докупи. Але під його нікчемну руку я ніколи не підхилю своєї голови, їдь, пане, і мири нас, бо загине Польща й усі ми.
Гладкого, ситого Тишкевича підсадили попід пахви на коня, неначе кинули на сідло здоровий здір з салом, прикритий оксамитовим кунтушем. Тишкевич аж застогнав і закректав і покотив в табір до князя Домініка.
Усі пани пристали до князя Домініка, щоб він помирився з Вишневецьким якмога швидше. Заславський згодився. Єремія та Заславський з’їхались в урочищі Чолганський Камінь, поєднались, ніби помирились і подали в знак згоди один одному руку. Вони постановили битись з козаками одноразно й одночасно. Заславський запросив Єремію приїжджати до його табору на військові ради.
Ні князь Домінік, ні Єремія ще не знали, що почати, що діяти. Коли це несподівано Заславському привезли лист од Хмельницького. Богдан писав, що козаки зовсім не мають охоти проливати братерську кров в битві, ладні й зараз йти на мир, і просив князя Домініка уладнати змагання та колотнечу між козаками та поляками, даючи обіцянку за усіх козаків пристати до присуду князя Домініка й скоритись його присудові.
Князь Домінік скликав значних панів на військову раду. Запросили й князя Єремію та Тишкевича.
В той час прибув до табору й Адам Кисіль з своїми корогвами, набраними з православних українських панів дідичів. В ті часи ще не всі українські пани покатоличились та спольщились. В Кисіля була думка помирити шляхту з козаками.
Рада розпочалася в Домініковому наметі. Домінік послав на запросини до князя Єремії верхівця, а тим часом звелів позаховувати в наметі срібло й золото і сам вбрався в старий кунтуш, щоб князь Єремія через свою вояцьку просту вдачу часом не спротивився й не втік з намету, як опечений. В наметі не стало видко ні срібла, ні дорогих перських килимів. Навіть пухові подушки та шовкові матраци прикрили повстяними килимами. Намет багато попростішав і був якраз до вподоби князеві Єремії.
Пани зійшлися на раду. Увійшов Кисіль. Прискакав на чудовому коні і князь Єремія. Перший з промовою виступив Адам Кисіль. Він говорив довго і радив помиритись з козаками.
Багато панів згодилось на згоду й мир з козаками. І коли б їх думка здійснилась, може б Польща не впала так швидко і ще стояла б довго й довго.
Та не такої думки був князь Єремія. Він підвівся з стільця, злий, збурений. Думка Кисіля та князя Домініка помиритись з козаками збурила його й розлютувала. Він говорив і задихувався, неначе йому хто здушив груди, і в його не ставало духу говорити. Промова його лилась, як важке розтоплене залізо, не роблена, не книжна, а рвана, жвава й уривчаста.
– Я б згодився з вами, якби в козацької наволочі було стільки сумління, скільки таланту красномовності в тих, що говорили передніше за мене. Невже оті бунтарі вдоволяться нашою кров’ю, нашим лихом! Та це ж справдішня мрія, а не розумне міркування! Будьте певні, що розпочата справа скінчиться тільки погибеллю одного з ворогів. Що це таке? Нам дають раду воюватись без битви? А як самі вороги нападуть на нас?.. Хлопи нас тиснуть, а ми мусимо терпіти, згорнувши руки, та мазатимемо папір, а тим часом по українській землі литиметься шляхетська кров. Душа в мене кипить од безчесної гадки! Через якісь погані українські халупи хотять оддати на руїну осередок держави! Я незугарний красно говорити та тепер і час не такий. Тепер можна виграти дійсним ділом, а не гострим словом… Треба зараз таки вдарити на козаків, доки орда не прийшла. Не давши битви, і не думайте про мир! – так скінчив свою промову Єремія. До його пристали пани з самої Польщі. Самійло Лащ і схожі з ним крикуни і усі польські ненависники українського плем’я, української віри й мови.
Чи тямив князь Єремія, що він тоді вирік присуд на смерть Польщі й присуд на велику руїну Україні?
Цілих два тижні стягувався князь Домінік, длялись і помирливі пани, його побічники. Єремія репетував, що вже настав саме добрий час вдарити на козаків. За ним потягли руку й інші пани, ненависники козаків та хлопів. Князь Домінік в кінець усього дав загад розпочинати битву. Полки й корогви знялись з обоза і рушили ближче до річки Пилявки.
Богданів обоз стояв далеченько за Пилявкою серед болота та мочарів в старому пилявецькому замку. Молоді козаки аж рвались в битву. Старі їх здержували.
– Чого ви рветесь, наче гарячі рвучкі коні? – гомоніли старі козаки. – Може й нам доведеться накласти головами і втішити панів. На все воля божа. Ондечки панів наступає велика незліченна сила! Коли в кого дуже сверблять руки, то усім буде об що їх почухати.
Щоб наглядати та кмітити над польським табором, Богдан посадив на засідки сторожу скрізь понад берегами Пилявки в верболозі та в очеретах. Тільки що польські полки раннім ранком рушили ближче до річки, сторожа прилетіла в козацький табір і крикнула:
– Гей, гей, браття молодці! поляки виступають з табору! вже наближаються до річки!
Затрубили в труби, забили в бубни по всьому таборі. Тривога пішла по цілому таборі од краю до краю. Осаули кричали по таборі:
– Хапайтесь! поспішайте! Звеселіть пана гетьмана Хмельницького!
Табір заворушився, заколивався, наче бір на вітрі. Сто п’ятдесят тисяч війська рушило над річку Пилявку. Опівдні поляки вгляділи, що з-за горбів та з переярків понад низинами неначе висунулась чорна хмара, скільки можна було засягти оком. Хмара росла, розкидалась і вздовж і впоперек, неначе полягла на пригорках і зайняла сливе половину небокруга. Чорні жупани та свити, чорні шапки, кінські голови наче вкрили горби, сугорби й долини й переярки. Пригорки й долини ворушились, неначе живі. Не видко було ні возів, ні наметів. Скрізь одна суцільна й щільна чорна жива ворушка маса! Тут зібрались козаки та хлопи з усієї України, як в польський стан зійшлася шляхта з усієї Польщі. По один бік річки стояла шляхетська Польща, по другий бік – задавлена народна й козацька Україна, ладна битись на смерть з своїм ворогом.
Нігде не було чути ні крику, ні шуму. Козаки й селяни вгляділи за річкою пишний польський панський табір і з дива вирячили очі й розглядали його, неначе якийсь пишний квітник, якого нікому на віку не доводилось бачити, про який нікому навіть і в сні не снилось.
От з-за одного пригорка висунулось запорозьке військо в червоних, як жар, жупанах, в чорних шапках з високими червоними верхами, зігнутими набік. Зачервоніли запорозькі жупани та кунтуші, заманячіли огнясті верхи шапок. На чорному фоні виступила довга червона смуга. Здавалось, ніби десь в хмарі промкнувся червоний промінь сонця і ніби облив кривавою смугою чорну хмару саме посередині. На другому пригорку піднявся білий Богданів намет, а за наметом з’явився Богдан на коні в запорозькому червоному кунтуші. Біле здорове перо заманячіло на червоній шапці. Кругом Богдана виступили полковники на татарських конях, виступили давні реєстрові козаки в червоних шапках. Піднялось здорове гетьманське знамено, червоне, лиснюче, з золотим хрестом зверху. Піднялись вгору усі червоні знамена, і золоті корогви, і червоні знамена маяли на вітрі, неначе над хмарами вилися червоні та золоті птиці. Піднялись парчеві корогви. Залисніли ризи на священиках, що правили молебінь. А з одного й з другого боку на пригорках скрізь лисніли золоті корогви, червоніли полкові знамена. Священики служили молебні й вговорювали козаків битись з ворогами до загину. Усе військо, усі полки поздіймали шапки і хрестились. Усе військо заворушилось, неначе тихий вітер в маї пролетів над вершиною лісу й заворушив і зашелестів вершечками дерева, зашумів в листі. Козаки й хлопи зашепотіли молитву. І скільки гарячих слів молитви про волю, скільки гарячого зітхання про свободу понеслося в той час до бога! Небо стало повне ними, як розкішний луг пахощами квіток перед косовицею в гарячий літній вечір. Богдан літав поміж полками на коні, ставив козаків в ряди і вговорював не боятись поляків і до загину встоювати за Україну, за віру. За ним слідком скакали на конях полковники та українські пани, що пішли в козаки.
– Насунуло чорне пекло! – гомоніли польські пани за Пилявкою, оглядаючи незліченну силу Богданового війська. – Чорні чорти покинули пекло й злетілись до червоного сатани, свого гетьмана. Ось ми завдамо вам жару, якого ви і в пеклі не куштували.
По один бік Пилявки чорніло та червоніло пекло. Зате по другий бік річки неначе цвів рай. Польські полки виступали з табору одні за другими на лучану низину. Виступили гусари й улани на конях, виступили й піші полки, усі пишно убрані в ясні кунтуші, неначе пани прибрались не на битву, а на якийсь багатий бенкет. Гусари червоніли, неначе грядка півонії та польового маку, присипана золотою сухозліткою. Уланські полки мріли, неначе клумби розкішних рожевих троянд, саме в цвіту. Піші полки то жовтіли, то червоніли, неначе клумби якихсь тропічних жовто-гарячих, синіх та рожевих квіток. Уся низина, усі луки стали схожі на якийсь королівський пишний парк з незвичайно гарними квітниками, повними дивних квіток. А на ті квіти неначе якимсь дивом впав золотий та брильянтовий дощ і обсипав квітки і золотом, і сріблом, і перлами, і діамантами. Скрізь блиск, золото та срібло на панах і на конях. На вечірньому сонці усе те лисніло, блищало, миготіло, переливалось тисячами блискучих сутінків, неначе якась казкова золота й срібна роса впала на дивоглядні чудернацькі квітники, викохані багатством та розкішшю, порослі на грядках, вигноєних мужицьким потом та кров’ю.
– Ото рай! Ото пишний панський рай! Ой вшелепаються в тебе через тини та перетинки наші козаки і напелехають райських яблучок повні приполи й пазухи, – сміявся Кривоніс, оглядаючи ті прибрані панські полки, – ото насадила Польща на Україні квіток! А які намети! Ото цяця! Певно, дорогенько коштують оті квітки для України! Наш табір чорніє, неначе поле після спашу. Вибили його й витолочили пани, але оце ж попадуться й самі вони в займану до нас. Заженемо їх на випас в Крим до татар, щоб не брикались. Ви, козаки, не бійтесь отих цяцьок. Та там не самі пани! Там добра метка польських паннів та паній, що вбрались в лицарські оксамитові шати. Там такі білі та рум’яні личка, неначе вироблені з сахару. Вони одразу почадіють од порохового диму та й поховаються по золотих каретах.
– Не бійтесь, козаки, отих цяцьок! Вдарте сміливо. Між ними багато перебраних жидів, – жартував Богдан. – Не лякайтесь отих цяцьок. Над тими цяцьками верховодять та правують не лицарі: один перина, другий дитина, а третя латина, та ще й стара, як сторічна баба: їй тільки кахикати в запічку та дітей колихати, а не битись з козаками.
Маленька річка Пилявка текла по широкій розлогій долині і розділяла обидва ворожі табори. Понад берегами по обидва боки річки тяглася низина, подекуди вкрита багняними плесами, мочарами та калюжами. Саме проти середини таборів на Пилявці була гребля. Вже смерком Богдан вирядив за греблю козаків і звелів розмісити болотяний грунт кінськими копитами, повибивати бакаї, покопати широкі копанки та рови і понасипати вали.
– Та розбивайте грунт добре! Місіть глину та багно м’якенько, щоб було м’якенько ступати панським сап’янцям, – сказав Богдан і слідком за ними вислав Кривоноса на засідки з потилиці польського війська.
Обачний Кривоніс прошмигнув потаєнці з полком поміж двома польськими таборами й засів в долинках та ярах між горбами, збоку великого Домінікового табору, щоб вдарити на панів навперейми, якби їм довелось втікати, оступившись од берега Пилявки.
Раннім ранком двадцятого сентября, в понеділок високо піднялося знамено над наметом князя Домініка: то був знак наступати на козаків. Затрубили в труби, загриміли в бубни. На пригорку вдарили музики. Польські полки кинулись до річки трьома лавами в трьох місцях. Пан Осінський перескочив з своїм полком через греблю й вдарив на полк славного Івана Чорноти. Самійло Лащ та князь Корецький перейшли через Пилявку вбрід вище греблі. Пан Михайло Йордан перехопивсь з полком через річку нижче греблі. Чорнота не видержав натиску і оступився од греблі за лози, вільшину та верболіз. Битва розпочалась, по тодішньому звичаю, герцями. З польських полків вискакували жовніри, піші й кінні, й викликали козаків на герці. Козаки, позасідавши й поховавшись в кущах, несподівано виступали проти їх. На всю лінію війська вподовж берегів почалися герці. Там вискакував з ряду шляхтич, а проти його з верболозу виплигував козак. Чорні жупани збігались з червоними та зеленими кунтушами, кидались один на одного, як два бадьористі роздратовані півні. Шаблі дзвеніли, блищали на сонці, аж скреготали, неначе в їх були зуби, і часом ламались. І несподівано вмить падав додолу або козак, або оксамитовий кунтуш. Де-не-де з кущів вискакував червоний запорожець на коні й махав кривою шаблею понад своєю червоноверхою шапкою. Проти його вискакував шляхтич на коні. Коні прихкали, неначе й вони брали спіл в герці, ставали гопки, били один одного копитами, кусались за вуха. А над кінськими головами миготіли дві напруджені руки, два стиснуті здоровецькі кулаки. Цупкі пальці од напруги неначе одубли й заклякли на держалні шабель. Дві шаблі лисніли, неначе дві сплетені навхрест скалки блискавки, ніби два скажені вовки кусались, аж клацали та скреготали зубами. І падав з коня або кунтуш, або жупан в чорне багно. І кінь топтав копитами в багно дорогий оксамит.
Одні других викликали ущипливими словами і перекидались лайкою навіть ясновельможні шляхтичі, неначе дві ворожі улиці, дві юрби сьогочасних парубків з двох ворожих кутків на селі.
Чорнота подався далі з полком, не встояв проти густих куль з шляхетських рушниць. Позад пана Осінського зараз рушили жовніри через порожню греблю. Шляхта зраділа.
– Бийте разом! добувайте пилявецький Богданів курятник! – кричали шляхтичі, біжучи через греблю. – Ось ми перетремо вас на табаку! Ось незабаром чорти нюхатимуть з вас табаку в пеклі та чхатимуть на усе пекло. Вашим гетьманом сам сатана наб’є завтра свої чорні волохаті ніздрі!
З передніх рядків польських полків шляхтичі раз у раз викликали козаків на герці, дражнили їх ущипливими словами та прикладали усякі погані прізвища.
– Гей ви, свинопаси! Чи вам же битись з нами! Ось ми зараз заберемо вас, як курей на сідалі, з вашими торбами та клунками з хлібом та цибулею. Заберемо в вас ці старцівські ваші ридвани. Пропащі ви з вашими ридванами! – гукали шляхтичі, виступаючи на герці.
– Гей ви, хлопи, голодранці, безштаньки, торботруси! – крикнув Самійло Лащ, вискочивши наперед на коні. – Гайда на панщину! Гайда до свиней! Вам, козакам, тільки свині заганяти в хліви та череду пасти, а не з нами, мосьцивими панами, воювати. Ви наші слуги, наші челядинці, наші наймити, а не лицарі.
– Он я бачу і свого конюха Стецька, і свого кухаря Пхайла! – крикнув один шляхтич з ряду. – То це ж вони повтікали до козаків ще з Глинян! Гей ви, наймити! Он там в таборі стоять мої срібні полумиски немиті, ложки та ножі нетерті! Гайда до роботи! Гайда виносити помиї та сміття! Ану, до помийниці!
– Які ви в дідька пани! – кричав Ганжа на коні. – Які ви тепер лицарі! Ондечки на вас дівчачі спідниці та намиста на шиях! Повбирались, неначе дівки на музики. Вам тільки б з старими бабами вовну прясти, а не воюватись з нами. Ось пожене наш гетьман вас усіх в Крим. Будете ви там патинки татарам здіймати, татар в п’яти цілувати, а татаркам патинки язиками чистити. Куди вже вам битись з козаками! Скубти б вам тільки вовну з татарками та пір’я дерти татаркам на перини та татарських дітей в колисках колихати! От які ви тепер лицарі! Ви вже зусім зам’якинились і перевелись на іцькову сучку.
– Ви пастухи, гречкосії, чередники, погоничі, хлопи, харцизники, татарські наймити, татарські попихачі! – кричав чванько Лащ з коня.
– А ви всі пани куроїди, пани качкоїди, гусоїди, козоїди, свиноїди! Ще й до того жабоїди! ще й до того пани дерії й людоїди! Ви молодиці, ви баби, а не лицарі! – кричав Ганжа й вихав шаблею над головою.
З верболозу вискочив запорожець на коні й крикнув:
– Ось ми швидко пов’яжемо вам білі ручки сирицею та й поженемо в Крим. Ось дивіться, якої чудової сириці наготували вам козаки.
І козак зняв з сідла пучок сириці й замахав ним понад головою.
– Та й гарна ж китиця! Хоч на панську шапку чіпляй! Покуштуєте й ви турецької таволги на галерах. Там-то смачна, як венгерське вино! – крикнув Ганжа.
– Понастромлюємо ми вас на залізні палі, як настромлював козаків ваш дурний Потоцький, та обставимо шляхи од Києва аж у Крим. Ото будуть гарні віхи з вас на зиму!
– Та неварт на їх збавляти й паль! Ось ми поставимо оті червоні опудала по своїх городах лякати горобці та ворони, – крикнув один козак з хлопів. – Ось з вас зостанеться швидко сама мерва та переїди! сама непотріб та потерть. Ви приходьки на Україні, приблуди, а ми тут пани.
Один шляхтич, роздратований лайкою, не втерпів і вискочив на коні та й крикнув до Ганжі:
– Ти лайдак! ти мій «льокай»! На, здіймай мені чоботи! Оце твоя робота! Тобі сам бог призначив мені чоботи здіймати, а мене бог призначив, щоб тобі в потилицю потилишники та в боки та в спину стусани давати.
– То й здійму! Думаєш не здеру з тебе сап’янців! – крикнув Ганжа й кинувсь, як опечений, на шляхтича.
Коні стали дибки і неначе обнялись за шиї цупкими ногами та копитами, вчепились один одному в морди зубами. Шаблі задзвеніли, заскреготали, неначе зубами. І шляхтич швидко одразу впав додолу і задриґав червовими сап’янцями. Ганжа крикнув на свого джуру, джура зняв сап’янці. До Ганжі прискочив ще один шляхтич. Знов злетілись докупи два коні, як два орли, ладні видерти лазурями один одному очі. І знов покотився шляхтич з коня й простягся в болоті. Прискочило ще кільки шляхтичів, і вони впали. Коли це несподівано з кущів вискочив на коні козак, родом волох, давній Ганжин ворог. Він вдарив Ганжу з потилиці списом в спину. І впав славний Ганжа од зрадницької руки, і поліг на траві рядком з оксамитовими кунтушами та червоними сап’янцями.
Герці розвинулись од краю козацького стану до краю. Од краю до краю лисніла лава, неначе довга стрічка, виткана з чорних та червоних ниток, обнизана золотими блискітками. Шаблі лисніли, кунтуші ворушились і метлялись, і козаки й пани на конях бились, то наскакували одні на других, то одскакували, неначе червоні та жовтогарячі птиці шугали низько понад землею й потім падали несподівано на зелені луки, щоб вже більше не здійматись і не літати.
До самого смерку бились козаки та пани на герцях. І тільки чорна ніч розвела ворогів на обидва боки. Польські полки оступились за річку. Козаки вернулись до свого стану.
Князь Єремія вислав і своїх жовнірів битись а козаками, що стояли на самому кінці козацького табору за Пилявкою. Цілий день гарцювали його жовніри, перейшовши річку вбрід, стикались з козаками, бились в густих спотичках з ними на герцях. Багато впало Єреміїних хоробрих жовнірів, багато впало й козаків. Але князь Єремія не кинувся усім військом в битву; він боявся, що не його сила, і певно дожидався, поки князь Домінік не рушить усього свого війська на Богданів табір.
Другого дня польське військо знов полилось трьома лавами і перейшло Пилявку. Козаки раптом гаряче кинулись в битву. Довго войдувались козаки із жовнірами, тиснули їх до річки, бились завзято й таки одтиснули їх до самого берега. Пан Йордан мусив усе задкувати й подаватись назад, а далі й тікати назад через брід. Козаки захопили брід і обкопали береги шанцями. Ще сонце стояло високо на небі, як Богдан дав приказ покинути битву. Козаки зараз оступились: вони, очевидячки, зумисне одникували од битви.
– Що це за знак? – говорили поляки. – Мабуть наші вороги щось недобре задумали проти нас, що ніби зумисне одникують од битви.
Поляки оступились до свого табору. В козацькому таборі стало тихо. Польські приводці дивувались, не вгадуючи, з якої причини козаки одхиляються та одникують од битви.
Настав вечір темний та чорний: вже лягома випав тучний дощ. В польському таборі стало тихо. Князь Домінік роздягся, ліг в пухову постіль у своєму наметі і вже почав дрімати. Коли це вже в пізні обляги в козацькому таборі піднявся страшний гам та галас: засурмили в сурми, затрубили в труби, загуркотіли в бубни. Вдарили в рушниць та гармат. Тисячі голосів крикнули: «Алла! Алла!»
– Що це таке? – крикнув князь Домінік і схопився в постелі. – Чого це такий ґвалт підняли козаки?
Поли намету одслонились. В намет убіг Остророг в латинською книжкою в руках. Слідком за ним вскочив Конецпольський, заспаний, в одному кунтуші, надітому наопашки.
– Що це за знак? – питали вони в князя Домініка, повитріщавши з дива каламутні од сонності очі.
– І сам я тому невідомий, – говорив сонний Домінік, кліпаючи та лупаючи очима та протираючи їх, неначе він запорошив їх чимсь.
А гармати ревли за річкою, рушниці лускали, неначе сипали горохом. Труби ревли, як несамовиті. Крики міцнішали, все дужчали та дужчали. До намету позбігались значні пани полковники, дуже стривожені та збентежені, неначе воли на ревищі.
– Може це хлопи задумали втікати, злякавшись наших списів? Недурно ж вони так зарані покинули битву, – говорив князь Домінік.
– Ні! це мабуть оте пекло збунтувалось проти свого сатани: певно козаки скинули з гетьманства Хмельницького та оце вибирають собі нового настоятеля на гетьмана або й нового гетьмана, – промовив Конецпольський.
– Ой ні! Ой ні! Чи не прийшли часом оце ввечері татари на підмогу козакам? – сказали наздогад декотрі пани.
Але в козацькому таборі одразу стало тихо. Гам та галас ущух одразу. Пани розійшлися по наметах з тяжким недомислом. Князь Домінік пірнув в подушки, але не міг заснути. Сумні думки ворушились в його голові й проганяли сон. Домінік був злий і на татар, і на козаків, і на панів за те, що стурбували його надаремно.
«Взяла б його лиха година! Чорт напав на Єремію та панів! І чом би то було не помиритись з козаками? А тепер качайся в якомусь наметі під дощем та сльотою. І виспатись тобі не дадуть гаразд! Та ще може татари і в Крим поженуть, як погнали старих гетьманів. Лихий би взяв вас усіх з татарами вкупі!»
Не спали й інші пани тієї ночі. Навіть пан Остророг покинув Овідія, бо не міг читати, і так само не спав тієї ночі.
Не спав тієї ночі і князь Єремія: жовніри з Тишкевичевої корогви десь упіймали якогось попа й світом привели його в польський табір до князя Домініка. То був козацький шпигун, убраний в рясу і посланий Богданом в польський табір. Попові скрутили руки назад, зачепили руки налигачем і потягли на бантину, щоб через муки вивірити й допитатись в його правди.
– Не мучте мене! я вам розкажу усю щиру правду! – кричав козак в попівській рясі. – Хмельницький так перелякався вашої сили, що оце вже хотів тікати. Але вчора лягома прибув до його Карабча-Мурза й привів на підмогу козакам сорок тисяч татар. Швидко прийде й сам хан Кримський.
На панів найшов страх. Кожний з їх пам’ятав Корсунську битву, кожний знав, що татари погнали в Крим обох гетьманів і півшоста тисяч поляків.
Другого дня, в середу, тільки що піднялось сонце, Богдан рушив свої полки до Пилявки, а спереду виставив татар. Тиміш привів всього чотири тисячі татар. Щоб налякати панів, Богдан звелів одягти в татарську одежу ще кільки тисяч козаків. Татари кинулись до річки і крикнули: «Алла! Алла!»
Усі жовніри, усі пани кинулись до зброї, вхопились за шаблі та рушниці. На їх напав страх та жах. Вони збігались і хапком ставали в ряди, куди хто потрапляв. Ніхто не слухав ні команди, ні загаду. Полки похапцем рушили на татар та козаків. Вже татари й полк Чорноти перескочили через греблю і кинулись на передні польські полки. Поляки бились завзятуще. Але Чорнота зумисне буцім не встояв і подався од натиску жовнірів назад, за греблю, перейшов греблю і оступився далеченько за річку. За ним слідком оступились і татари. Палкий пан Вітовський погнався слідком за ними з своїм полком через греблю, за ним слідком побігла шляхта Мінського полку. За нею Оссолінський та Корецький скочили через греблю з Волинським полком. А Чорнота оступався з своїм полком все далі та далі на широку низину, неначе тікав од панів з переляку. Але він заманював поляків хитрощами, щоб вони ввігнались в козацький табір. Польські пани думали, що козаки втікають, і гнались за ними, що було сили.
На низині стояв легкий туман. Пани зопалу гнались, доки в тумані не наткнулись на армію самого Хмельницького. Коли це несподівано з туману вони почули голос Хмельницького: «За віру, молодці, за віру!»
Тим часом нові польські корогви все набігали через греблю на мокру низину, стовпились на греблі і лились річкою на широкий плисковатий простір. Знамена манячіли і неначе летіли наперед над головами, неначе гнались за ними, як червоні птиці розчепіривши крила. Вже низина вкрилась польським військом, неначе червоним маком. Шаблі, підняті вгору, блищали й миготіли.
З туману з однієї долини в одну мить неначе з води вирнуло Богданове військо, крикнуло, грюкнуло разом, наче в один голос. Луна пішла понад берегами. Козаки кинулись битись рукошма. Залисніли козацькі шаблі, заблищали гострі списи. Козаки вдарили на польські полки заразом. І поліг в одну мить увесь полк Сендомирський, поліг і Волинський до останнього чоловіка. Впало два полки, неначе трава в лузі під гострими косами. Полягли дорогі кунтуші, неначе пишний квітник, скошений народною косою. Мочарі вкрились неначе червоними маківками. Оксамитові кунтуші забагнились грязюкою.
