Kitabı oku: «На гастролях в Микитянах», sayfa 2

– Ваша Маша, певно, звикла, як міська людина, пити чай, – сказала матушка.

– Вранці вона п’є чай на снідання, а ввечері ні, – одповіла Софія Леонівна.

– Ось я наллю стакан чаю та подам їй в прихожу.

– Нащо коло неї так панькаться! Вона довго опиналась, не згоджувалась їхать на село. Навіть довго сперечалась, доки згодилась. Нехай, як ми нап’ємося чаю, тоді, про мене, напійте й її чаєм в прихожій, а я загадаю їй помити й поприбирать з стола посуд, – сказала Софія Леонівна.

Столова аж гула од веселої розмови та дитячого щебету. Горнична Мотря стовбичила в дверях, розглядаючи гостей, і слухала та кмітила з цікавості за всім, неначе то наїхали якісь високі особи або князі. Навіть куховарка Ївга, вже доходжала дівка, не втерпіла: вскочила в покої й зирнула на гостей за столом, ще й трошки постояла та послухала їх розмову.

Але наприкінці чаю маленькі заводіяки почали пустувати й заводиться. Один кинув в жарти на Петрушку шматочком паляниці; Петрушка пожбурив на його ложечкою; його сусіда, маленький Антось, несподівано луснув Петрушу по голові. Діти завелися й почали галасувати, так що довелось розборонять їх. Усі підняли регіт, навіть горнична й Маша реготалися в дверях. Ця маленька дитяча пригода очевидячки бавила всіх. Після чаю усі посипались з-за стола в світлицю. Матушка одчинила фортеп’ян. Флегонт Петрович почав співати. Отець Зіновій пристав до його в дуеті з «Запорожця за Дунаєм». Доки поспіла вечеря, вони все співали, неначе не могли наспіваться. Обидві панії спочатку залюбки слухали їх співи та гарні гучні голоси. Але згодом ці невгаваючі разуразні співи остогидли їм. Вони повставали й пішли на прогуляння в садок. Діти посипались за ними, мов овечата на випас, і кинулись бігати і навзаводи, і скоком, і ристю, і наввипередки по довгих доріжках вздовж і впоперек садка, доки Мотря не покликала їх усіх вечерять. Артисти ще довго співали всяких українських пісень та романсів, які вони колись виспівували, бувши в семінарії. Співали, доки похрипли, і врешті замовкли. Од тих співів їм аж їсти схотілось.

Флегонт Петрович ще змалку любив співи, як люблять їх сільські хлопці та дівчата, що ладні виспівувать та роїть пісень з ранку й до вечора. Він скінчив науки в Київській семінарії й зараз подався до Петербурга до консерваторії добувать собі талану. Поетичний на вдачу, він усе марив за далекі південні теплі краї: йому снились і привиджувались уявки пальми та магнолії десь на берегах синього моря. Але якась непереможна сила тягла його на сумну північ, де можна було навчиться співать в консерваторії й вийти на артиста. Батько його дияконував поблизу, за Россю в Канівщині, і не пускав його їхати в таку далеч. Мати плакала й не згоджувалась, щоб він ішов в світи на одчай божий, куди він їхав ніби навмання та наосліп, не знаючи напевно, чи вийде щось путяще з його науки. Але він наваживсь їхать, намігся і таки поставив на своєму. Брат його, вистаравшись на священика й оженившись багатенько, став йому до помочі, посилав йому вряди-годи гроші на прожиток, доки він добув собі через свою падковитість до науки чималу стипендію од консерваторії й вистаравсь на артиста.

Вже смерком, як надворі поночіло, матушка запросила гостей на вечерю. Після вечері, як наймички порались в горницях та прибирали з стола, Ївга вступила в покої й спитала в матушки, чи кликать Машу на вечерю в пекарню.

– Як ти упоралась коло печі, то сідайте вечерять та й Машу кличте, – сказала матушка.

Ївга побігла в садок і покликала Машу вечерять. Невелика на зріст, але широченька й ситенька, бо трохи спаслась на добрій харчі, Ївга була на взір непогана, кругловида, з кирпатим носиком, з чорними товстими кісьми та чорними рівними й довгими бровами. Тільки маленькі чорні очки були надзвичайно розумні й гострі, і такі блискучі, неначе вони були кришталеві. Вона була цікава, розумна й гостра на язик. Жвава та кмітлива, вона своїм розумом одразу втямила куховарську науку, вміла спекти й зварити, але була палка на вдачу, лайлива й дуже опришкувата. Служила вона в матушки вже давно: спочатку була за горничну, а потім і за куховарку. Матушці вона припадала до вподоби, бо нічого не зачіпала і вміла сама зготувать усякі потрави.

Маша ввійшла в пекарню. Стіл вже був прибраний. Ївга поралась коло горшків. Мотря розкладала ложки. Незабаром увійшов наймит Левко, високий, чорнявий, жвавий та язикатий, незгірше Ївги, а за ним несміливо вступив наймитчук Петро, погонич коло плуга.

– Ой, какое ж тут у вас свинство в кухне! – стрельнула одразу Маша, ще й спідню губу закопилила.

Вона говорила мішаною мовою, мішаючи докупи великоруську й українську мову, як говорять в Києві міщани, і вже нехтувала українською мовою, нібито сільською.

Наймити й Мотря осміхнулись. Вони терлись, м’ялись коло стола, і їм очевидячки було ніяково передніше од Маші сідати за стіл. Маша походжала по хаті, ніби справді якась панна з куделею чорного волосся на голові. Слугам уявлялось, що до їх випадком заскочила в пекарню на вечерю посесорова менша дочка, на котру Маша трохи скинулась з лиця і чорними бровами, і гостреньким довгеньким видом.

– Де ж та свинота? Чи в хаті, чи в людях? – одрізала Ївга.

– А верно в хати! Как здесь у вас нехарашо! И пола нет! – неслась чваньковита Маша.

– Ба є! Хіба ж ви не бачите? Ондечки! – сказала Ївга, тикнувши рукою на піл коло лежанки.

– Нет, вот этой пол! – сказала Маша й навіщось копирснула діл кінчиками черевиків, ставши навшпиньки. – Совсем, как у хохлов, мужиков. В Киеве в нашей кухне есть пол, и хороший пол з дубины,

Але Маша тільки дерла носа. В їх, у Києві, пекарня була тісна, як мишача нора, тимчасом як в матушки пекарня була просторна, світла, з образами на покуті, на которих Ївга почепляла свої два пустовітівські рушники, заткані червоними та синіми смугами та взорцями.

– Где же мне садиться? – спитала Маша поради, ніби в стін, ще й запишала губи.

– Де хочете, там і сідайте; хоч і на покуті. Сідайте на покуті, он тамечки під образами. А хлопці сядуть за столом, – порядкувала Ївга.

Маша пурхнула на покутя й сіла, запишавшись. Наймити все тупцяли коло полу й наче не насмілювались рушить з місця й сісти поруч з Машею за стіл. Левко згодом якось-таки набрався сміливості, але примостився осторонь, далеченько од Маші на другому кінці стола. Наймитчук примостивсь попліч з ним. Горнична Марта, хоч була в’юнка та зручна дівчина, сіла теж осторонь, коло їх рядочком. Маша стовбичила на покуті, ніби зумисне окреме посаджена. Хлопцям усе здавалось, що за стіл сіла якимсь випадком посесорова дочка, панна Мальвіна, і вони усе щулились, зиркали на неї спідлоба й їли мовчки. Тільки смілива Ївга примостилась перед столом на ослоні поблизу коло Маші.

– Какие в вас велыкие деревянные ложки! Я ще й рота сибе роздиру! Та шорсткие! Аж колют в губи! В нас ложки маленькие та гладинькие. Купуємо в Лавре, – говорила Маша.

Вона говорила тим страшним київським жаргоном, що в Києві зветься «русским языком», і щиро була пересвідчена, що вона говоре дійсно по-руській, мов справжня городянська панна або купчиха.

– А ми їмо, та якось і ротів не роздираємо. В нас кажуть, що тільки «суха ложка рот дере», – обізвалась Ївга.

– А кто ж берьот у рот сухую ложку? В нас у Києві цього дива нет, – говорила Маша.

– Та це так тільки приказують до того, коли нема чого їсти з миски, коли страви в мисках обмаль, чи що б то, – сказала Ївга.

– Якби мені довелось завсегда їсти таким ополоником, я б верно роздерла собі рота до самісіньких вух, – сказала Маша.

Хлопці осміхнулись. Маша була чорнявенька й гарненька, з карими очками та білим лицем. Але на довгому гострому виду негарно витикавсь її чималий рот з повними, випнутими наверх губами. Левко подивився на ті губи й осміхнувсь.

– Чи в вас усьо їдять на обід та вечерю вот еті галушки? В нас в барині дають нам щодня на обід печеню або котлети, а часом і печену курятину.

– А в нас на обід борщ та каша – мати наша, – сказала Ївга й осміхнулась. – Коло нашого обіду не багацько й заходу.

Але Маша, невважаючи на здорову зателепувату ложку, таки добре мотала з миски галушки й уминала на всі застави, бо в дорозі таки добре виголодалась. Вона аж глигала, як індик, хапаючись. Хлопці витріщали на Машу очі й загавронились так, що Maшa спожила й їх частку вечері. Хлопці встали з-за стола, не повечерявши вволю, сливе голодні. Наймитчук одкраяв собі партику хліба й пішов з хати, запихаючи рот хлібом.

Маша встала з-за стола, недбайливо перехрестилась перед образами, навіть не кланяючись, і вийшла в покої, нікому не подякувавши за вечерю. Слуги зараз підняли її на сміх та глузування й почали судити та гудить,

– Ще й пишається. Нема й для чого дерти здоровою ложкою того ротища. В неї й так рот, як верша, бо ложка так І пірнає вся в щелепах, – сміявсь Левко.

– Удає з себе якусь чи панну, чи городянку. А мабуть, прийшла в місто з якогось села в спідниці та боса. А тепер нап’яла на себе панянську сукню та й гне кирпу перед нами, – судила Машу Ївга.

– Ось як вийдуть в школу, то скине вона оті черевики, підтикає сукню та й стане коло помийниці, як от і ми, – обізвалась Мотря.

– А певно, бо вона ж така сама панна, як і я. Така ж куховарка, тільки що городянська, і їй нема чого навіть бундючиться та нестись перед нами, – говорила Ївга.

– Вона ніби й гарненька, але якась чудна, бо дуже довгобраза, – обізвався Левко.

– Вже й ви, Левку, тямите в красі! Яка ж в неї краса? Лоб широкий, а морда довга та гостра, неначе в кози. Ще й губи товсті та широкі, аж теліпаються на гострім підборідді на кінчику. Причепи їй цапину борідку, то й буде коза-дереза, – глузувала гостра Ївга.

– Оце ж ви, Ївго, правду кажете. Вона й справді трохи скинулась на козу. Мені все уявлялось, що на покутя втеребилась коза, і здавалось, що вона от-от незабаром розтулить рота й замекає по-козиному, – глузував Левко й реготавсь.

– Та й говоре якось дуже голосно, аж кричить. Ще й голосок в неї різкий, неначе в перепродух та перепічайок. Чисто тобі ніби мекає: ме! ме! ме! – перекривляла Мотря. – А галушки жере, аж глигає, неначе індик, так що і в рот не потовпляться.

– А як вона хреститься до образів! Помахала пучкою, неначе одганяла мухи од очей, та й ні разу не поклонилася, ще й нікому не подякувала за вечерю: не знає, надісь, ні людського звичаю, ні звичайності, – говорила Ївга.

– Може, вона вихрестка, бо трохи витрішкоока, неначе жидівка; очі зверху, як у жаби, – докладав Левко.

В пекарні так одразу й продражнили Машу козою й звали її в розмові поміж собою не Машею, а київською козою-дерезою.

II

Минув день, минув і другий. Отець Зіновій послав листа до волосного, щоб поспішали лагодить школу. Але на лист не було ніякої одповіді. Гості й господарі стіснились в кімнатах. Діти грались і вже заводились, а то часом і билися з Петрушею. Флегонт Петрович раз у раз виспівував з братом усяких пісень: і церковних, і українських, і романсів з ранку до вечора. В покоях було людно й тісно. В пекарні побільшало роботи наймичкам. А Маша одмикувала од роботи зумисне й тільки посиденьки та походеньки справляла, навіть крадькома ходила на прогуляння на греблю до питля. Слуги почали нишком гримать на Машу з зависності, що вона нічого не робе. А волосний і гадки не мав за школу: школа стояла обдерта, обчухрана та обляпана, мов сирота в дранті.

На третій день вранці в одчинені ворота прикотив з вокзалу фаетон. З фаетона виплигнув студент університету, родич отця Зіновія, на прізвище так само Літошевський, його брат в первих. Він частенько бував у Києві в гостях у Флегонта Петровича і двічі або й тричі на тиждень обідав у його. Вкупі з ним до артиста внадилось ще кільки студентів. Артист приймав їх і годував та частував дуже радісно, бо вони сприяли йому: з гальорки скажено викликали його на сцену й обсипали гучними навіженими аплодисментами. А такі завзятущі плескачі – це ж була вода на його млин. Молодій Софії Леонівні подобалась ця компанія, бо вона любила студентське веселе товариство. Щодня вона робила приварок до обіду або готувала зо дві зайві порції. А студенти знали за це й часто, добре виголодавшись на лекціях, заходили саме на обід, щоб підживитись смачними та тривними потравами в щедрої господині після піснюкання од обідів в дешевих поганих столових. Виїжджаючи на село, хазяїни запрошували молодих студентів одвідувать їх на дачі в школі, в чудовій місцині, де була й річка, де було чудове купання, ще й на луках та мочарах можна було ходити на влови на диких качок.

Отець Зіновій вибіг на ґанок назустріч гостеві. Молодий гість проворно вибіг по східцях, здійняв картуза й привітавсь до отця Зіновія, не рекомендуючись. Отець Зіновій придивлявсь до гостя й очевидячки не впізнавав його. Але гість був йому ніби по знаку.

– Одже ж ви, отець Зіновій, мабуть, мене не впізнаєте, бо давно мене бачили. Я Левко Гнатович Літошевський.

– А, Левко! То-то я придивляюсь до вас і бачу, що ви мені трохи по знаку! Я вас як бачив ще хлопцем, то потім не бачив вас і до цього часу. Як ви підбільшали й вилюдніли, вже навіть змужніли! Зовсім стали чоловіком, та ще й здоровим поставним чолов’ягою, вдалися в Літошевських, – говорив отець Зіновій, запрошуючи родича в покої. – От і спасибі вам, що ви не цураєтесь родичів і таки родаєтесь з нами, не так, як ваш панотець, що од нас ніби одцуравсь.

– Коли ж ми далеко од вас живемо. Не диво, що мій панотець не їзде до вас в гості. А от, як тільки я перечув через людей, що Флегонт Петрович приїхав до Києва, то зараз і пішов до його з одвідинами, – говорив гість на ході, вступаючи в прихожу.

Отець Зіновій запросив гостя в світлицю. В світлиці поралась матушка, саме стирала з фортеп’яна порох. Вона вгляділа гостя й зараз впізнала нього.

– А! Левко! Слихом слихати – в вічі видати! Як ви виросли та вилюдніли! Я вас одразу впізнала, хоч бачила вас ще хлопцем. Ви з лиця мало й змінились, – промовила Ольга Павлівна, пильно оглядаючи гостя.

Левко Гнатович стояв серед світлині, рівний станом, широкоплечий, височенький на зріст та гарний з лиця. Він і справді скидався на Флегонта Петровича і постаттю, і лицем, тільки був дуже русявий, навіть білявий, з темно-русою борідкою та з ясними русими вусами. Але в його очі були темно-карі, достоту такі, як і в Флегонта Петровича. Тільки на вдачу він був веселий, говорючий, верткий та жвавий, багато жвавіший, ніж Флегонт Петрович.

– Сідайте ж та розказуйте за себе, за вашого панотця, за вашу матір, – просила матушка.

Левко Гнатович розказав за свого батька, за матір, розказав, що він вже на третьому курсі, вчиться на доктора і їде до батька на вакації. Але по дорозі заїхав побачиться і з ріднею, і з Софією Леонівною, бо вона запрошувала його доконечно заїхати на село й подивиться на її житло десь в школі, чи що.

– А де ж та школа? – нарешті спитав гість. – Цікаво б побачить, як там примостилась Софія Леонівна.

– Та вона ще не в школі, а пробував тим часом у нас, бо школа ще й досі не опоряджена, – сказав отець Зіновій.

– От тобі й на! – прохопивсь студент. – А я оце приїхав на гастролі в Микитяни, бо й я ж трохи артист. Я співаю в українському хорі Лисенка й часом виступаю на його концертах навіть в солах. Та й в оперному хорі я беру уділ вряди-годи.

– Ви ж наш гість і родич, такий самий, як і Флегонт Петрович, – сказала матушка. – Побудьте і в нас на гастролях. Це вам не завадить.

– Де ж це вони ділись, що їх обох не видко? Може, кудись поїхали в гості? – спитав Левко Гнатович.

– Та там десь у садку Флегонт чисте рушницю. Оце хоче йти полювать на качок, – сказав отець Зіновій. – Ходім лиш у садок, то й побачитесь з ним.

Вони усі повставали й пішли в садок. За хатою під старою гіллястою грушею дулею на лавці сидів Флегонт Петрович, а на столі лежала рушниця. Софія Леонівна ходила по стежці й ніби марила про щось на самоті.

– То це ви приїхали? Я чув, що загуркотіло в дворі, і думав, що, певно, приїхав якийсь сусід батюшка, та й не дуже цікавивсь, – сказав Флегонт Петрович, цілуючись з гостем. – Соню! – гукнув він просто в гілля. – А ходи лишень сюди! Приємного гостя маємо.

Прийшла Софія Леонівна і, вглядівши гостя, аж руки зняла вгору з дива.

– А! Левко! Таки додержали свого слова! – аж гукнула вона, йдучи доріжкою, і приспішила ходу, неначе підтюпцем побігла назустріч паничеві.

Левко Гнатович вхопив її за обидві руки й тряс їх довго-довго. Було знать, що в їх єднання та братерство було велике й щире.

– Ото яка шкода, що ми не можемо привітать вас у себе, в своїй дачі, цебто в школі! – сказала Софія Леонівна, примостившись на вузькій лавці рядочком з гостем.

– То вітатимете мене от тутечки під грушею. Хіба ж отут погано? Надісь тут краще, ніж там у вашій школі. А ви вже й забідкались? Га? Еге, так? – сказав гість.

При цих словах він ляпнув її в жарти по руці, що лежала на столі.

Софія Леонівна осміхнулась і з смішками зирнула на матушку: дивіться, мовляв, які в його дурницькі молодечі жарти! Але по її веселих очах було знать, що такі жарти припадають їй до вподоби.

Софія Леонівна розбалакалась з молодим студентом, жартувала, реготалася. Він докладав жартів і вряди-годи смикав її за руку, неначе залицявсь до неї або й женихався в жарти…

Поважний передніший тон у Софії Леонівни десь зник. Під грушею сиділа й теревені справляла з молодим хлопцем неначе не та поважна панія, що приїхала в дім отця Зіновія, а якась інша, і весела, і жартовлива, що любе й жартувать з хлопцями, а може, й лицятись. Вважлива та кмітлива матушка зараз постерегла ятрівчині норови і вдачу своїм жіноцьким тонким розумом.

– Чи це ви, Флегонте Петровичу, йдете на полювання? Коли йдете зараз, то й мене візьміть з собою. Я люблю швендять по луках, – сказав перегодя гість.

– Хіба з ломакою підете на качок, бо в мене нема другої рушниці, – обізвавсь Флегонт Петрович.

– Та в мене в коморі десь валяється негоденна стара рушниця, – обізвався отець Зіновій. – Держу про всякий випадок: на злодіїв та розбишак, а то й на скажених собак. Часом лякаю ворон на вербах, бо ці хижі хапуни як занадяться в оселю, то помаленьку так і вищезнуть курчата й каченята.

– От і добре. Задля такого вловчого, як я, заваляща рушниця саме підхожа, – сказав гість.

Отець Зіновій пішов через двір до комори; забрязкав ключами, трохи потовкся та понишпорив у коморі. Щось звалилось і брязнуло об поміст; і незабаром вийшов на сонце з дверей комори, неначе з чорної продухвини, отець. Зіновій з старою заіржавілою, але добрящою рушничкою.

В садок поприбігали діти. Левко почав гратись з ними та бігать наввипередки по доріжках, неначе сам змалився й став дитиною. Діти повеселішали, почали реготаться, кричали, аж верещали. Софія Леонівна почала й собі сміятись. Один хлопець поліз на стару грушу, неначе кіт. Левко кинувся за ним в густе гілля, виліз на самий вершок груші й почав там кукурікать, а потім закував, як зозуля. Діти реготались ляскучим сміхом на ввесь садок.

– Ото пустує! Дійсно так, наче малий школяр, – сказала Софія Леонівна. – І йому не завадила б приставлена нянька або й різка.

– Та він і змалку був такий пустун, що «ходив на голові», як приказують на селі. Раз якось, як приїхали ми до його батька в гості, то він перекидався на ожереді соломи сторч головою так, що трохи не скрутив собі в’язів. Він, як то кажуть, якийсь ніби кручений вдався; часом було регочеться так, що аж спазми схоплять його в грудях, і ми даємо йому напитись криничаної холодної води, і тоді він трохи вгамується, а потім важко дише та одсапує, – казала матушка і чогось важко зітхнула.

– Такий вже він навісний та пришелепуватий вдався на вдачу зроду. Що то з його вийде? – казав отець Зіновій і трохи задумавсь.

– А годі вже вам дуріть з дітьми! Ось і рушниця ваша прийшла з комори. Лаштуймось лишень на болото! – гукнув Флегонт Петрович на ввесь садок, неначе затяг якоїсь арії.

Левко зліз з груші й прибіг засапаний, аж почервонілий. В одну мить понабивали рушниці набоями, покликали собаку й рушили з двора. – Та не вихайте так на ході рушницями! Гей ви, вловчі! будьте обачливіші. А то ще котрась рушниця пальне та наробе мені пожежі в дворі, – гукав здалеки отець Зіновій.

– Та не гайтесь там довго! Поспішайте на обід, щоб не довелось нам довго піснюкать! – гукнула й матушка з садка через штахети.

– Добре, добре! Ждіть нас на обід. Нанесемо вам качок повну торбину! – одгукувавсь з-за тину Левко. – А може б, і ви, Софіє Леонівно, потьопались з нами на болота та на очерети? Сидітимете ж тут дурно та з нудьги позіхатимете. А то, може б, дійсно вам, а не нам поталанило застрелить якусь дурну качку.

– Коли ж я наберу болота в черевики та задрипаю спідницю! – гукнула Софія Леонівна з-за штахетів.

– То надіньте чоловікові чоботи та підтикайтесь, та, й гайда з нами по луках! – одгукнувсь Левко з-за тину.

– Йдіть вже, йдіть, та не дляйтесь, а то ще хтось попередить вас та й вистріляє усі качки, а вам зостанеться тільки пір’ячко! – гукнула з садка матушка.

Вловчі пішли до річки навпростець через сукупні огороди й незабаром зникли десь у вербах та соняшниках. В садку одразу стало тихо. Два молоді співаки пішли й неначе з собою понесли і пісні, і веселість. Матушка зараз пішла в пекарню, щоб наставляти борщі та загадать наймичкам патрати й розбирать порізані курчата. Отець Зіновій пішов до клуні. Софія Леонівна зосталась сама в садку, довгенько сиділа на лавці під грушею, а далі знялась з місця й пішла по довгих доріжках та стежечках. В садку стало тихо і здавалось ще тихіше й мертвіше після недавнього веселого балакання та реготу. Тільки було чуть, як десь далеко в гущавині лящали та верещали діти та в гіллі цвірінькали горобці.

На Софію Леонівну найшла задума й нудьга. Вона чомусь пожалкувала, що не пішла з вловчими на левади та луки хоч би подивиться, як вони стріляють та влучають в качок. Живучи в людних містах, вона одвикла од самотності. Наполягаюча на серце нудьга в цій глушині трохи стурбувала її.

Вже давно сонце звернуло з півдня. А вловчі не вертались. Вже й обід був готовий. Матушка ждала гостей, застелила стіл, накраяла хліба й паляниці, а гостей не було. Вже сонце стало на вечірньому прузі. Усім схотілось їсти. Отець Зіновій випив чарку горілки й почастував гостю, щоб заморить черв’яка, як кажуть на селі; але черв’як не заморивсь і надокучав страшенно. Матушка аж зблідла од втоми та голоду. А гості, неначе зумисне, гаялись та не дуже-то хапались додому.

– Оце лишечко! Чого це вони так довго забарились? – бідкалась вона перед Софією Леонівною. – Вже й борщ умлів, і каша впріла, і печеня з курчат всмажилась. Ото горенько! І борщ перестоїть, і каша перепріє. Мені буде сором перед вами. Вже люде полуднують, за того й вечір буде, а ми ще й досі не обідали.

Але саме в той час загавкали собаки в дворі. Усі кинулись до дверей зострічать вловчих. Усі були раді, бо були голодні, неначе втомлені, аж тлінні. Тлінні були і вловчі од довгого блукання, ледве-ледве волокли задрипані ноги, натруджені на мочарах. Паничеві пощастило: він таки застрелив одну качку в очереті. Флегонт Петрович десь у гіллі влучив в сиворакшу й приніс цю одним одну здобич. Посідали за стіл і уплітали на всі застави і перестояний борщ, і перепрілу кашу, а пересушені курчата аж хрущали на всі покої. Задрипана пещена вловча собака протовпом вбігла просто до стола, а далі попрямувала в опочивальню і вже була ладна виплигнуть на парадове ліжко й простягтись на укривалі для одпочинку. Матушка побігла слідком за нею й одвоювала свої подушки.

Пообідавши всмак, неначе робочі трудовники після важкої цілоденної праці, отець Зіновій, Флегонт Петрович та Левко пішли курити в світлицю. Левкові заманулось співать. Він одчинив свій чемодан і витяг звідтіля чимало писаних та друкованих нот. Йому кинулась в очі арія з стародавньої опери «Стрілець». Ця арія на три голоси здалась йому найуподобніша після недавніх вловів. Отець Зіновій взявся співать басову партію, Флегонт держав партію секунди. В Левка був гарний високий тенор, і він почав співати партію першого тенора. Почались не співи, а більше репетиція співів. Отець Зіновій зовсім не знав своєї партії й почав передніше од усього вчити її, вигукуючи і вздовж, і впоперек, помиляючись на кожній ноті. Артист сів за фортеп’ян і проказав йому усей спів. Почали справляться: заспівали втрьох, але всі помилялись, бо знали цю арію вловчого не дуже добре. Покої аж гули од якогось негармонічного крику. Все починали арію з початку й не доводили до кінця, та й знов вертались до початку. Врешті якось потрапили довести арію до кінця й почали вже співать її. Усі співці набрались охоти й завзяття. Вони викрикували, скільки було сили, співали арію по кілька раз. Софія Леонівна й господиня слухали-слухали та й слухати перестали, їм остогидли ті крики, те верещання дужих голосів, що ніби не зміщувалось в тісненьких покоях. А баси вигукували з завзяттям: гоп-гоп-гоп! гуп-гуптуп! піф-паф-піф-паф! – так завзято, що шибки в вікнах трохи не дзвеніли.

Матушка затулила вуха долонями. Софія Леонівна, міцніша й видержливіша на нерви, тільки осміхалась. Переспівавши тричі арію, співці знайшли якусь другу арію в тріо і знов почали розбирать та справляться. Знов забренькав фортеп’ян, почались крики та викрики й навіть змагання та лайка. Але чим далі, арія пішла зручніше. Співаки співали з завзяттям, аж самі себе слухали, бо голоси в їх були дуже здорові й чудові. Левко знов знайшов якусь підхожу для їх арію. Після тієї арії вони знов згадали за «Стрільця» і вхопились за його. «Гоп-гоп, піф-паф! гоп-гоп!» неначе аж тріщало й лящало в вухах у матушки. Левко схопився з місця, ходив по залі й на радощах аж махав руками й дриґав ногами.

– Ой коли б вони випровадили того «Стрільця» або в садок, або й десь далі, на луки та мочарі, та там і гопали, про мене, хоч і цілий день! – промовила нишком матушка до Софії Леонівни. – Їй-богу, вже далі не видержу: вуха луснуть!

І вона хапком вийшла з світлиці, затуляючи долонями вуха; а співці, нітрошки невважаючи на неї, тільки осміхнулись і не вгавали, і навіть ні на одну хвилину не спинялись. Арія йшла за арією раз у раз, бо вони саме розспівались. Усі три були співучі й поетичні на вдачу. Зачеплені нерви саме розворушились і роздратувалися. Співці несвідомо почували якусь потребу вдоволить свою співацьку жагу й саме розходились. Вони були ладні співать й вигукувати того «Стрільця» хоч би й до смерку, так він припав до їх співацької вподоби.

– Цур вам, пек вам з вашим «Стрільцем», – і собі гукнула Софія Леонівна, бо й її вуха вже далі не видержували. Вона схопилась з стільця й попрямувала до дверей та й утекла в прихожу.

– Куди ж це ви тікаєте? А хто ж нас слухатиме, як усі слухачі повтікають? – гукнув Левко і, наздогнавши Софію Леонівну, вхопив її за обидві руки та й потяг назад.

Між ними почалась тяганина та войдування. Софія Леонівна пручалась, Левко не пускав і смикав її за руку та цуприкував назад. Ольга Павлівна визирнула з дверей і вгляділа те, ніби дитяче войдування, але схоже на залицяння або й женихання. Вона раптом одхилила голову за одвірок і сховалась з осміхом на устах.

«По якому це воно? – майнула в неї думка. – Чи це воно в їх по-парубоцькій, чи, може, по-сьогочасному, по модному… Щось ця наша невістка трохи заздрінна… в стосунках до паничів. Дуже вже вона вольно поводиться з моїм дівером… А може й з іншими паничами вона так само поводиться…»

Вечірній чай пили вже смерком в садку під старою гіллястою грушею. Після чаю знов почались співи. Чудові голоси дзвеніли, аж розлягались по садку та по левадах. Отець Зіновій давно співав вкупі з добрими голосами й неначе не міг наспіватись, бо в йому таївся теж артист, котрий тільки випадком потрапив у рясу. Він був ладен співать з гарними співцями хоч би й до півночі. Вже надворі поночіло; наймичка принесла лампу й поставила на столі. Флегонтові Петровичу заманулось грати в карти. До карт запросили й Софію Леонівну. Матушка пішла до пекарні пеклюватись вечерею. Незабаром зійшов місяць. Ніч була ясна та тепла. Картярі грали сливе до глупої ночі. В пекарні була крутанина з вечерею. Наймички крутились, як мухи в окропі, готуючи парадову вечерю для гостей. Гості ще й після вечері довго не лягали спати. Артист та його жінка, як звичайно буває в оперних співців, зучились в місті обідать аж після опери, в другій годині ночі, а лягали спати аж у третій. Їм і тепер не хотілось спати. Вже в глупу ніч все вгамувалось. Світло погасло, і все в домі й в оселі затихло.

Другого дня хазяїни й слуги своїм звичаєм мусили вставать вдосвіта. Усі ходили ніби сонні. Артист і його жінка спали сливе до півдня, бо позвикали в місті спати до дванадцятої години, – до цього раннього ранку в артистів. Ольга Павлівна звеліла наставить самовар. Самовар кипів-кипів та й годі сказав. Артист не вставав і аж хріп у кабінеті. Сіли пити чай самі. Левко встав, прочумався й похапцем сів за стіл до чаю, позіхаючи раз у раз безперестанку. Вже й самовар прохолов, вже й посуд помили й поприбирали на столі, а гості все викачувались в постелі. Матушка пішла до пекарні, щоб загадать Ївзі наготувати, що належалось до обіду. В пекарні знов почалась тяганина. Артист ще звечора просив, щоб йому всмажили на обід сиворакшу. Матушка була гидлива, хоч знала, що люде їдять сиворакш. Довелось Ївзі смажить сиворакшу й качку в риночках нарізко, а курчата окроме. В Ївги побільшало роботи. Маша не помагала Ївзі ні в чому й не бралась ані за холодну воду.

Вона неначе зумисне одмикувала од пекарні, і, забравши дітей в садок, вона тільки походжала по садочку та виспівувала під самісінькими вікнами коло пекарні міські трактирні романси:

 
А какой-то в сиртуке
Держит Катю на руке,
Целует ее, целует ее.
Она его целовала,
Его цепочкой играла,
Просила часов, просила часов…
 

– А бодай ти луснула з твоїми «часами»! – промовила Ївга до няньки.

Ївгу аж злість брала, що ця міська наймичка, така сама, як і вона, ні в чому не помагає їй, а тільки виспівує пісень в садку, ніби справдешня панна. Вона якось несвідомо одразу зненавиділа цю міську гордовиту наймичку, для котрої мусила ще й сиворакшу смажить окреме в ринці, бо чула, що в Києві міщани їдять сиворакш та галок. Од завидливості та ненависності до Маші вона зумисне тільки покапала маслом сиворакшу, щоб вона висмажилась на сухар і щоб Маша поламала свої довгелецькі зуби за обідом.

Вже опівдні артист і його жінка повставали й почали вмиватись. Матушка загадала Маші наставлять вдруге самовар, але Маша втекла в садок і очевидячки це хотіла браться за самовар. Друга наймичка, горнична Мотря, мусила сама наставлять вдруге самовар. Самовар стояв на столі до самого пізнього сільського обіду.