Kitabı oku: «На гастролях в Микитянах», sayfa 8

– Це, надісь, і Суходольського заллє залива в питлі або, може, й понесе на хвилях в Рось, коли він порався на греблі та не встиг сховаться в питлі, – жартувала Софія Леонівна.

Маша злякалась, аж пополотніла. На спусті вода ревла, неначе на Ніагарі; за левадою на кручі теж вода шуміла страшенно. А дощ хлющав, аж пищав, а на небі блискавка раз у раз блискала. Разуразний грім гуркав та тріщав, неначе десь поблизу йшла страшна баталія і стріляли з гармат та рушниць.

– Зачиняй, Машо, мерщій двері, та тікаймо в кімнату, – сказала врешті Софія Леонівна й повела за руку Наркиса в покої.

– Якби ви в цей час пішли ночувать до отця Зіновія, в отаку негідь та сльоту, вій подумав би, що я полаялась з вами й вигнала вас з хати. А мене в Києві вже й без того обнесли та ославили, що я і лайлива, і непомірлива, і вередлива… як от ви, – казала на ході Софія Леонівна і при тих словах зачинила в кімнаті двері, ще й защіпкою защепнула.

Після картини чорного та мокрого страховита надворі біла, ясна й тпха світлиця була привітна й гарна і світилась, мов перлина.

– Отут ми будемо, неначе в салоні в Ноевому ковчезі в час потопу, – та й нам обом буде приємніше сидіть отутечки в захисті та в спокої, ніж тиняться десь на чужій чужині й поневірятись в якійсь сірій безвісті.

– А хіба ж у Києві мало таких, що побрались, трохи пожили вкупі та й розійшлися. Адже ж і брат в первих отця Зіновія, оперний артист, оженився на артистці, а потім розійшовсь і живе собі окремо з другою, і люде ж не тюкають на його. Чом би пак і вам не розійтись з своїм чоловіком? Там десь на чужині, в далекій далечі ми могли б і повінчаться і жили б щасливо в парі.

– Ви, Наркисе, вигадуєте шось таке, що ні до бога ні до людей, як кажуть на селі. Мені ніяково кидать чоловіка, бо він дуже добрий, мирний і любе мене, як свою душу, хоч і про людський поговір мені байдужісінько, бо я вас щиро покохала, так покохала, як ніколи не кохала Флегонта Петровича. Полюбила вас, і сама незчулась, коли й як.

– Їдьмо в Швейцарію! Я там куплю віллу над озером і запишу на ваше ймення. А потім ми повінчаємось і…

Але він ще не встиг скінчить своєї думки, як десь поблизу вдарив такий страшний грім, що в шибках тахлі задзвеніли й трухляві вікна заторохтіли. Блиснула блискавка, і в світлині стало видно, як удень. З темних образів глянули линя святих. З одного подовжастого образа на три персоні виглянули три мироносиці, неначе вигулькнули з темряви на одну мить і знов сховались. Наркис жахнувсь і кинувся, але небоязка Софія Леонівна стояла непорушно.

– Вдарило десь близько, може, влучило в дім отця Зіновія, – сказала Софія Леонівна.

Знов блиснула блискавка, вже зелена, і світлицю неначе осяяло проміння зеленого сонця. Біла світлиця в одну мить уся позеленіла й освітилась, неначе наскрізь, зеленим вогнем. У вікнах майнула зелена дякова хата й комора, зелена вода на току коло подів. Перед Наркисом стояла Софія Леонівна, уся зелена, тільки й чорніли її очі та брови. Од вражіння після недавньої гулянки на човні між зеленими берегами Наркисові уявилось, що десь він стоїть під зеленими вербами або опинився чудом в якомусь кришталевому русальчиному палаці на дні, що і сама Софія Леонівна стала русалкою і стоїть не на червонястому плахтяному килимі, а десь в печері на дні, застеленому перлами та коралами.

Знов вдарив грім десь далі, за чагарником. Майнула золота смужка, оперезала сливе половину неба й неначе вскочила в усі вікна червоним промінням. Світлиця стала червона, неначе облилась кров’ю. Всі прикраси на стінах одразу стали червоні. На васильках за образами, на вінках з зілля, почеплених по стінах, неначе запеклась кров. Праотець Ноє на здоровій картині почервонів, а біла борода стала рожева. Софія Леонівна стояла червона, неначе зацвіла, як маківка на городі.

– Ну та й ілюмінація на небі! – промовила стиха Софія Леонівна. – Ви, Наркисе, в цьому огняному червоному світі неначе червоний Мефістофель в «Фаусті» на сцені. В вас і вуха стали червоні, – і при тих словах вона оповила його шию гарячими, заголеними до ліктів руками.

Наркис дмухнув і загасив світло. Блискавка блискала щохвилини то білим, то зеленим, то червоним світом. В світлиці мінявся світ, ніби на сцені. В темній світлиці світ та блиск став дуже ярий та різкий. Вони обоє стояли й милувались, ніби фантастичною картиною, фантастичним світом. Наркис неначе очамрів од того дива: він любив усе фантастичне, бо мав велику уяву зроду.

– Нащо ви загасили світло? Хочете грать навпомацки в піжмурки, чи що? – спитала Софія Леонівна.

– Ні; це я граюсь в ілюмінацію та фейерверки. Мені тепереньки все уявляється, що я в якомусь кришталевому храмі або палаці Шехерезади, де сяють чарівні вогні через кришталь, як розказує Шехерезада в казках.

– І прийде ж у голову така шехерезадська нісенітниця! А мені все перед очима манячить світлиця в микитянській чепурно вимазаній школі. Чи зостанетесь же на ніч в цьому палаці Гаруна Аль-Рашида? Не втечете до отця Зіновія в прозаїчні покої? – спитала вона підлесливим солоденьким голосом. – Зоставайтесь в мене, доки схочете, бо я не звична жити в самотині якимсь одлюдком, як чернець у скиті.

– Ні, не втечу. Та як його в таку негідь тьопаться по калюжах, сливе по коліна в воді, – одповів він вже помирливим голосом і сів поруч з нею коло вікна й милувався блиском та світом на воді на вигоні, котрий став схожий на здорове озеро, де по воді, по вербах, по церкві і за вір’ям по леваді миготів то білий, то зелений, то червоний ярий блиск.

Дощ згодом все меншав і опівночі перестав. Надворі стишилось. В покоях було тихо, анічичиркі було ще тихіше й мертвіше після дощового шуму, клекоту та плескоту. Наркис засвітив світло. Вже була пізня доба. Вряди-годи десь далеко-далеко за горами та горбами одгукувавсь неначе здавлений одгомін грому та тучного дощу, неначе од його йшла тиха луна.

– От я і вгамувала ваші палкі мрії та ваш неміркований дитячий потяг до легкодумної далекої мандрівки. Я й не виную вас, бо добре знаю, що ви людина вередлива в бажаннях, недосвідна й дуже загониста, хоч і добра й щира в своїх почуваннях і вчинках. Що вам спаде на думку, ви ладні те зараз же й зробить. Коли ми вподобали одне одного, то й будемо тут кохатись, а не десь в Індії чи в Америці, як вам чомусь заманулося.

На другий день надворі ще зрання зовсім випогодилось. Сонце світило ясно. Село пишалось, як рай, неначе й страшного пекла вночі не було. Перед обідом, як вода постікала і стежки протряхли, Наркисові забажалось піти на греблю та подивиться, якого лиха накоїв страшний дощ. Софія Леонівна й собі схотіла йти на прогуляння, а Петруша реп’яхом причепивсь, щоб і його взяли на гулянку.

Грязюка на піскуватому шляху вже зашерхла, затужавіла й стверділа, тільки в бакаях ще стояла вода. На далеких низинах з мочарів та очеретів підіймався на сонці легенький опар, неначе з окропу та літепла. Верби стояли, неначе підлиті молоком. На леваді вода потроху зсякала й уникала в пухку землю та грядки. Капуста виникала головками з води, неначе в каламутній воді плавали рядками здоровецькі жаби, побравшись лапами. Став сповнився водою вщерть до вершечка греблі й розлився по городах та левадах. Злива наробила чимало шкоди: поскочувала з полів по покатах скопи, недокладки та п’ятки в городи й на вигоні. В декотрих городах вода повиносила картоплю. На спусті й досі ревла й стугоніла вода й хвилями лилась в городи через тини. Питель підтопило однизу, нижче од греблі. В городах на низинах скрізь стояли в воді верби, груші й вишні.

З питля вийшов механік, поздоровкався й бідкавсь, що вода нашкодила йому: підтопила питель, колеса й лотоки; залила сливе ввесь низ питля, ще й греблю подекуди розваляла.

Наркис і Софія Леонівна, вертаючись додому, забігли на часок до отця Зіновія, щоб побалакать за вчорашнє страховище. Вони увійшли в покої; в покоях був гармидер та крутанина. Фортеп’ян був застелений рядном, на рядні стояли ночовки та дві яндоли з каламутною рудою водою. Миски стояли в одному кутку, а в кабінеті коло груби так само стояли ночови; серед кабінета стояла балія, неначе помийниця з помиями. Стеля була вкрита мокрими плямами, а подекуди на стелі одвологла глина поодвисала й теліпалась смужками. Очевидячки скрізь по стелі були проточини, а по стінах було знать потьоки. Церковний дім так само був занедбаний, давно вшиваний, як і церковна школа.

– Чи бачите, якого лиха наробила нам злива! От і добре, що Флегонт Петрович зачасу трохи полагодив школу та полатав покрівлю, – сказала Ольга Павлівна, – а от у нас після довгої суші та спеки покрівля розсохлась, як діжка. А тепер нам така морока, що не знаю, коли ми опорядимо та приберемо свої покої.

– А цей фортеп’ян ми купили не за готові гроші, а на виплат в білоцерківського направщика, що направляв у нас старий фортеп’ян. Як не спроможемось виплатить гроші зачасу, то направщик, може, й не візьме назад, так його обпаскудив отой дощ, – говорив отець Зіновій з сутінком бідкання в голосі.

– То візьмете в господа бога засвідчення та й покажете німцеві, що не ви винні, – говорив Наркис всмішки.

– Була б і нам в школі така сама морока, якби Флегонт Петрович не полатав заздалегідь школи. А тепер у нас у школі сухо та гарно, як у віночку: ми мали добрий захист в час страшної зливи, – сказала Софія Леонівна, – а я оце прийшла до вас, Ольго Павлівно, по маленькому ділу: моя Маша ще й передніше жалілась мені, що їй трудно ходить по бутвину на город через скошену леваду, бо колько ходити по стерні: стерня коле її в ноги через панчохи в литки й навіть через черевики. А теперечки їй доведеться брести босоніж через леваду й капусту. В неї чобіт нема, а ходить босоніж вона не звикла. Будьте ласкаві, загадайте Ївзі, щоб вона рвала бутвину на закришку і для вас, і для нас і заносила до мене, доки вода зсякне на леваді.

– Добре. Я скажу наймичкам рвати бутвину і для нас, і для вас, – сказала матушка.

Саме тоді нянька стирала глину на підлозі й чула ту розмову, і потім розказала в пекарні. Ївга підняла Машу на глум.

– Ця Маша удає, що вона спаніла у місті і їй буцімто колько ходить по стерні. Ходити на леваді по стерні то й колько, а як бігать до Суходольського навпростець через вигон по будяках, то й не колько й не мулько. Хіба ми Машині наймички, що повинні носить їй в школу бутвину? Це київське ледащо спаніло й очевидячки одмикує од простої сільської роботи, – глузувала Ївга.

– Прошу вас до себе на чай на причілок. Я вже нудьгую без Флегонта Петровича. Це добре, що цей панич гостює в мене. Принаймні не так страшно домовиків та злодіїв, – жартувала на прощанні Софія Леонівна.

– Весела сьогодні моя ятрівка. Певно, буде весела доти, доки в неї гостюватиме отой вродливий та веселий красунь, – говорила згодом матушка до свого чоловіка.

Надвечір отець Зіновій з сім’єю пішов до Софії Леонівни пити чай на причілку. Софія Леонівна прибралася, причепурилась, неначе думала йти будлі-куди в гості: наділа ясну сукню, начепила золоті сережки й золоту здорову брошку. На одній руці лиснів золотий браслет. Золоті убори дуже приставали їй до лиця. На плечі червоніла оксамитова кокарда з стьожок. Вона була надзвичайно привітна і ввічлива до Ольги Павлівни, не бундючилась, розмовляла веселенько, жартувала й піднімала на сміх та глузування Левка і Наркиса, і свого тихого та мирного сплюху, як вона часом дражнила свого чоловіка.

Саме проти школи залива залила частку вигону, одну леваду й кільки городів. Залива сповнила нижчу частку вигону, і там став ніби ставок. Вода не вникала в намочену землю й не стікала, бо й стікать було нікуди. В той ставочок і в городи, залиті водою, злізлись жаби неначе з усього кутка й, мабуть, на радощах, купаючись, підняли таке квакання, такий ґвалт, неначе відьми на Лисій горі в свій відьомський шабаш. Вода в ярочку позаливала грядки. Молодиці й дівчата стояли по коліна в воді, підтикавши спідниці, і зазелень висмикували за гичку моркву та цибулю, неначе удили й витягали жовту рибу та печерували зелені раки.

– Дивіться, як ондечки на городах молодиці та дівчата печерують цибулю та моркву, – жартував Наркис, байдужний до того клопоту та біди.

– В нас на леваді жито й огородина вродили так, що можна б було збиток і продати. А тепер, певно, доведеться рятувать моркву та цибулю з води, бо й на нашій леваді вода залила сливе половину городу; вода з полів стікає на вигон, а з вигону в заливу оце кинулась через тин на наш город та леваду, – обізвалась матушка з спочуванням в голосі до молодиць та дівчат, що бовтались у воді.

– А на нашій леваді вода ще й до того прорвала в окопі прірву, ще й провалила таки добре провалля. Наробив дощ і нам багацько шкоди, – бідкався отець Зіновій.

– На наших буряках, де вода спала і вникла в землю, вже пожовкла гичка, а на огудину впала падь; гичка на буряках буде гнисти, як не вдарить сонце та не обсушить. Збавило й нам огородину, – бідкалась і собі матушка, аж зітхнула.

– Ну та й репетують же капосні жаби! І де їх набралась така сила? Збіглись, надісь, з усього кутка, неначе дівчата на вечорниці, та й роять гірше од дівчат. Чи чуєте? аж скрегочуть, аж скиглять, мов собаки, – жартував Наркнс.

– Це, мабуть, оті водяні артистки поз’їжджались в новий ставок на гастролі, бо зачули добрий поживок, – додав жартів отець Зіновій.

Після чаю гості ще довгенько сиділи й весело балакали. Ольга Павлівна розважила себе трохи в веселій компанії; вона очевидячки була рада, що вряди-годи можна було приємно провести якийсь час з розумною й просвіченою людиною на селі, де рідко трапляються гості. Софія Леонівна й Наркис провели їх навкруги садиби через вигон аж до дому.

– Як Софія Леонівна не дметься та не вередує, то мені здається, що кращої од неї людини й на світі трудно знайти: тоді вона весела, привітна й звичайна в розмові, як подобає столичній панії, і в її розмові й сліду нема нічого різкого. І чого-то вона зараз ніби зчорніє на виду й поганшає, як дметься та бундючиться? От примічай! – говорила кмітлива по-жіноцькій матушка.

– Одже ж ти правду кажеш. Жінки лучче кмітять та все прикмічають, ніж ми. Вона часом стає чорніти на виду тоді, як сердиться та чогось бришкає. Чи не слабує вона часом на якусь хворобу, що в неї біле зроду лице іноді одразу стає ніби смугляве й темнішає, а вона стає тоді опришкувата, зла й деспотична, – говорив отець Зіновій стиха, щоб часом будлі-котра наймичка не підслухала десь за дверима.

VIII

Наркис Назарів пробув в гостях в Софії Леонівни ще десять день. Як тільки була година надворі, він ходив з нею на прогуляння на греблю до питля, швидко побратався з механіком, навіть з Суходольським і мірошниками, бо був негордий і поводився з усіма запанібрата. Часом він брав у їх човна й гуляв по ставку та по річці, посадивши в човен Софію Леонівну та Петрушу.

У питлі вже піднімали їх на сміх та глум. Механік казав знайомим, що один чоловік Софії Леонівни поїхав на гастролі, а другий її чоловік приїхав теж на гастролі до неї, певно, на зміну. Вже і отець Зіновій, і матушка дивувались, що цей вродливий панич занадто довго гостює в гарної й молодої панії, та ще й в опрічному домі, що стоїть на одшибі. Поговір пішов по селі, але Софія Леонівна була столична й ліберальна людина і не вважала ні на які поговори.

Одного дня вранці Софія Леонівна переслала через Машу записку отцеві Зіновієві й просила, щоб він дав коні одвезти панича на вокзал в містечко. Отець Зіновій аж цмакнув з досади й почухав потилицю, бо в жнива саме йшла робота на полі, але згодився, хоч недоброхіть, і звелів наймитові запрягти коні й одвезти панича в містечко. Наркис прибіг, подякував за коні й похапцем попрощався з усіма. Софія Леонівна сіла на повозку, щоб провести його аж за питель до царини.

Вони поминули питель і олійницю й спинили коні коло магазину, в котрому зсипали привезену звідусіль пшеницю та складали мішки з питльованим борошном, вже недалечко од коловорота чи царини. Софія Леонівна встала з повозки, попрощалась з Наркисом і тричі поцілувалася з ним на розпрощанні. Вище од питля й коло магазину стояла здорова валка возів з пашнею, і поралось багато людей, котрі зносили мішки з пшеницею в магазин. Але Софія Леонівна не вважала на селян, та ще й не місцевих, а таких, котрі понаїжджали звідусіль з далеких сіл. Як столична людина, вона не соромилась мужиків, як не соромилась волів, що теребили сіно або ремиґали, прив’язані до війя, бо думала, що одні воли стоять коло возів з рогами, а другі – в шапках та в брилях, і тільки в тому була в їх од личка. Але з високого ґанку коло питля було добре видно бричку, і декотрі мірошники бачили, як Софія Леонівна цілувалася з Наркисом, і зараз розказали за це в питлі механікові й Суходольському. Чутка про ці поцілунки пішла по селі, дійшла й до матушки, наймичок і наймитів.

– Так он яка столична моя ятрівка! – говорила вона до отця Зіновія. – Я ще й передніше заздрівала її, що вона закохалась в Наркиса, а Наркис не дурно одвідав її в наших Микитянах.

– Це ж він зумисне приїздив на гастролі в Микитяни, – сказав отець Зіновій всмішки.

– Флегонт Петрович поїхав на гастролі в Оренбург, а Наркис приїхав на свої гастролі в Микитяни, – додала матушка. – Шкода мені Флегонта Петровича. Софія Леонівна, очевидячки, його дурить.

– А Флегонт Петрович, може, піддурює Софію Леонівну. Певно, в артистів така вже поведенція, що стосується до лицяння й кохання. Та загалом і в своєму житті вони не дуже-то статковиті люде, бо марнують гроші не по-нашому, – додав отець Зіновій.

– Як я оце гаразд досвідчилась за все, то виходе, що Софія Леонівна не варта доброго слова, – сказала матушка, зітхнула й задумалась.

Минуло п’ять день після Наркисового од’їзду. Софія Леонівна передала через Якова записку отцеві Зіновієві й просила, щоб він дав коней, бо їй доконечно треба було поїхать в містечко буцімто за усякими закупками. Але справді їй не треба було нічого купувать. На од’їзді Наркис обіцяв подавати за себе звістку двічі на тиждень і просив одписувать йому як можна частіше. Вона сподівалась од його листа. Але вона вже досвідчилась, що на селі люде дуже цікаві, бо і чужі, і навіть родичі розпечатують чужі листи й читають їх з нудьги, мов газети.

Софію Леонівну брав і острах, щоб часом цікаві писарі в волосній управі або й сам отець Зіновій і матушка не перехопили й не прочитали листа од Наркиса. Вона наважилась двічі на тиждень брати коні в отця Зіновія й їздити в містечко на пошту, щоб самій забирать Наркисові листи й разом з тим посилати до його й свої. Отець Зіновій почухавсь, скривився з досади, але мусив дати коні й вирядить підводу в містечко.

Через кільки день Яків знов приніс лист до отця Зіновія. Софія Леонівна знов просила коней. Батюшка розсердився, але мусив вволить її волю: він думав, що то брат так часто пише до неї потрібні листи про свої артистичні справи. Через три дні вона знов просила дать їй коні. Саме тоді вже почалась возовиця. Коні й наймит були потрібні для роботи вдома. Хоч отець Зіновій любив розвагу в компанії, але він був хазяйновитий, практичний і навіть запопадний в життьових ділах і падкував коло хазяйства. Вій пішов до школи й просив братову вибачить йому на цей раз і одкласти поїздку надалі, бо треба возить снопи й користуваться сонячними днями.

– Вибачайте, будьте ласкаві, на цей раз. Надворі година й суша, і ми хапаємось звозить снопи в тік зачасу. Чи не могли б ви одкласти поїздку на кільки день? А потім згодом я ладен давати вам коні й наймита хоч і щодня.

Софія Леонівна одразу насупилась, одвернула лице й дивилась у вікно проз отця Зіновія, а потім навіщось почала стукотіть рукою навідлі по столі: то в неї був звичайно знак, що вона сердиться.

– Мені доконечно треба сьогодні навідаться на пошту. Сподіваюсь од Флегонта Петровича листа з грішми, – одповіла вона й замугикала якусь пісеньку; це було прикметою, що вона розприндилась і стала зла.

– Коли ж тепереньки в нас саме гарячий час. Ми розпочали возить снопи. Доки година, нам не можна гаяться ані дня, бо часом несподівано лине наглий тучний дощ і замочить недокладені або незавершені стіжки й помочить в полі недобірки полукіпків.

– Гм… гм… гм… – мугикала натуриста братова і вже далі нічого не казала. Вона й тямку не мала, що то значиться на селі якась там возовиця, та усяка жнив’яна крутанина, та якісь полукіпки та недобірки. В неї на думці був тільки красунь Наркис, котрий здавався задля неї вартнішим без міри од якихсь стіжків та недокладків, зовсім для неї не потрібних.

Отець Зіновій попрощався й пішов на пораду до жінки.

– Та це вона літає на пошту, бо, мабуть, забирає листа сама од свого полюбовника та подає йому свої писульки, – сказала матушка, – якби до неї слав листи Флегонт Петрович, то передавав би нам поклін та й звістки за себе; а вона чомусь нічого такого не каже нам.

– Одже ж ти вгадала. Он куди вона гне! Он чого так надить її пошта! а вона так жадає листів, неначе од тих листів залежиться її щастя й доля. Нехай же братова сидить у школі та не рипається.

Софію Леонівну брала нетерплячка. Без Наркиса їй став світ немилий, а школа була противна. Листи од милого розважали її в самотині й ворушили мрії. Вона читала листи од його й неначе розмовляла з ним, бачила уявки його пишні очі й червоні уста. Вона послала Машу на куток, щоб найнять в будлі-якого заможного чоловіка коні, але Маша тільки дурно ходила по кутку: усі коні й воли, і люде були в полі на роботі. Другого дня ще світом вона збудила Якова й попросила, щоб він пішов пішки на пошту, одніс лист на пошту й забрав листи до неї.

– Потривайте ж, пані, я піду додому та передніше помолюсь богу та поснідаю, та скину оцього крамного жупана й надіну просту, саморобну свиту, бо, може, доведеться в дорозі й заночувать… Та дайте мені завдатку хоч півкарбованця, бо мені треба дещо купить на торжку.

– Нащо ж тобі ночувать, коли до містечка всього десять чи дванадцять верстов? А як я дам тобі завдаток, то знаю вже, де ти ночуватимеш та, може, й співатимеш по вулицях: «Ой ти Гриць, я – Маруся». Йди зараз та поспішайсь, бо як заночуєш по дорозі в селі в шинку, то матимеш не карбованця, а тільки півкарбованця, – сказала Софія Леонівна й махнула рукою на дорогу. Вона заздрівала вже вперед, де-то заночує Яків в дорозі.

Яків хапком поснідав і пішов. Надвечір він вернувся й приніс листа од Наркиса. Наркис писав про свою гарячу любов до неї, писав, що не може жити на світі, не бачивши її щодня, щогодини, а на кінці листа подав звістку, що надумався з кількома товаришами перейти в петербурзький університет і виїде з Києва в Петербург на другу пречисту. Він просив і благав її, щоб вона одпросилась в Флегонта Петровича в Петербург ніби до своєї матері, виїхала з дому і ждала його в гостиниці «Лев», що недалечко од вокзалу; він заїде за нею в гостиницю, і вони вдвох поїдуть в Петербург, де й житимуть вкупі в Знаменській гостиниці.

Така звістка неначе колька шпигнула її в серце. В неї була думка кохаться з Наркисом у Києві потаєнці, так щоб чоловік її цього не запримітив і навіть не догадавсь, бо вона не вважала на своє кохання й на зраду чоловіка, як на якусь провину або на злочинок.

«Кохання й лицяння це ж звичайна річ у кружку артистів і артисток. Поїду з ним в Петербург і житиму, доки прохолоне моє серце й згасне почування. Піддурю Флегонта Петровича, скажу, що поїду в Петербург на якийсь час до матері та одвідаю рідню й передніших приятельок та знайомих; поживу там якийсь час, бо занудилась у Києві, на провінції», – подумала Софія Леонівна й наважилась їхать в Петербург з Наркисом в призначений день.

Через тиждень отець Зіновій, впоравшись з роботою, пішов до Софії Леонівни й сказав, що коні й погонич тепер вольніші од роботи і він даватиме для неї коні, коли їй треба буде.

– Спасибі вам, але ви опізнились… Коней мені тепер не потрібно; якось обходилася без коней, то й обійдусь і далі, – сказала вона злим голосом і сиділа мовчки насуплена, навіть не дивилась на отця Зіновія, ще й пісеньку замугикала. На прощанні вона ткнула руку отцеві Зіновієві, навіть не підвівшись з стільця.

– І Софія Леонівна така ж пещена столична панія, як і Наркис. Розприндилась і говорить не хоче зо мною, – говорив отець Зіновій до жінки, вернувшись додому, – ці артистки й артисти звикли, щоб з ними усі панькались та цяцькались. Отам у Києві розпестили їх багаті прихильники до співів, дають для їх розкішні обіди, дають на сцені багаті подарунки, справляють бенкети, неначе запобігають в їх ласки, мов у великих особ, і не тільки в їх, але і в їх жінок або чоловіків. Так і знать, що й Софія Леонівна вже спещена таким паньканням, як і всі артисти. От і вередує та вигадує якісь примхи саме в жнива, коли в хазяїнів аж чуб мокрий од клопоту, тяганини й крутанини.

– «Кричить Гандзя, репетує; ніхто її не рятує», – сказала Ольга Павлівна словами пісні, – я не люблю потурать примхам. А Флегонтові Петровичу ти таки напиши або хоч натякни йому про Наркиса, щоб він за все догадавсь та припинив оту пещену столичну панію.

– Якось ніяково мені вмикуваться в це діло, хоч би це стосувалось до рідного брата. Може, то в їх така поведенція в тому артистичному товаристві, яка буває в великому панстві, що артист їде кудись в один бік на гастролі, а його жінка їде в другий бік так само на свої гастролі. Бог з ними. Нехай роблять, як собі схотять. Та й ти не микайся в їх сімйові справи, щоб часом не вийшло між ними сварки та змагання. Вони, бач, люде іншої верстви, мають інші звичаї: шо нам нечля, те, може, в їх звичайна річ, – сказав отець Зіновій.

Тим часом між слугами так само почалась колотнеча, як і між двома сім’ями родичів. Ївга довгенько заносила в школу для Маші бутвину на закришку та картоплю, але їй згодом це надокучило. Вже й вода зовсім зсякла на леваді, вже й грядки на леваді протряхли і затужавіли, вже й нова гичка наросла, а Ївга все заносила щовечора в школу бутвину й картоплю. Врешті ці заносини їй остогидли, і вона зумисне не занесла в школу бутвини й картоплі. Маша ждала до смерку, а Ївга не приходила з кошиком. Вона пожалілась Софії Леонівні на Ївгу.

– То біжи мерщій на город та нарви бутвини й накопай картоплі на завтра на обід, – сказала Софія Леонівна.

– Як же я рватиму бутвину полапки, коли вже стало поночі? Нехай нам «хохлуші» носять, як і передніше носили, – огризалася Маша.

Яків саме тоді приніс оберемок свіжої соломи для себе на постіль і зараз розказав за це Ївзі й наймитам.

– Ото, чортова твар, яка пишна! – гомоніла Ївга на Машу за вечерею. – Нехай же ота київська коза-дереза сама ходе по бутвину, бо я їй не наймичка. Ото як розібралась на селі ота чортова супостать, оте міське ледащо, – говорила Ївга до Якова.

Софія Леонівна зараз-таки, не гаячись, написала до отпя Зіновія записку й жалілась, що Ївга дуже великорозумна, не занесла ввечері в школу з городу бутвини, ще й Машу лає та потріпує, докладає усякі прізвища. Отець Зіновій теж одіслав одписку, що наймичкам часом ніколи заносить у школу бутвину, бо інколи в їх буває так багато роботи, що і вгору ніколи глянуть.

На другий день ввечері Софія Леонівна пішла до отця Зіновія на чай. За чаєм матушка почала встоювать за Ївгу, щоб не обважнювали її в роботі, і просила, щоб Маша сама ходила на город по закришку, бо в жнива дівчатам і без того так багацько роботи, що вони насилу зможуть увинуться. Опріч того, Маша щодня брала в школу другу пару відер, щоб наносить для себе води з криниці, і була повинна зараз одпосить відра до матушки. Але, полаявшись з Ївгою й нянькою, вона зумисне не односила відер Ївзі. Наймички сливе щовечора мусили бігать до школи й брати позичені відра, тимчасом як Маша тільки походжала коло школи та глузувала з «хохлуш».

– Загадати наймичкам я можу, а присилувать їх до цього діла не можу, бо ви самі добре знаєте, що з силуваної роботи поспіху не буде, – сказала матушка.

І Ольга Павлівна просила, щоб Маша щовечора сама приносила відра, бо саме ввечері потрібна друга пара відер, щоб носить воду з криниці й поливати в шапликах обмішку з полови, дерті та всяких там одвійок та од’ємин для корів.

– Я не вмикуюсь в якісь там справи наймичок та наймитів. За це вони самі повинні дбати і знати. Я й не знала за ті відра, – забурчала Софія Леонівна з досадою в голосі і зараз почала стукотіть пальцями по столі і, по своїй чудній звичці, замугикала якусь пісеньку без слів, шо в неї було прикметою злостування й гніву.

Матушка зобидилась і замовкла. Вона бачила, що ця столична панія просто-таки нехтує нею, неначе сільською молодицею, перед котрою можна виявлять свій гнів та досаду на всякий спосіб, навіть не дуже делікатний і звичайний. Софія Леонівна мовчала й чогось дивилась в куток на образи, одвернувши лице, а згодом устала і попрощалясь незвичайно гордовито, неделікатно. Кмітлива матушка все це прикмітила й мовчки подала їй руку на прощанні. З отцем Зіновієм вона й не попрощалась.

– Ой, коли б оця проява швидше їхала до Києва. Їй в усьому в нас догода, а вона розприндилась та надулась, як індик, неначе я чимсь скривдила її, – говорила Ольга Павлівна до чоловіка.

– Викишкали з горища в школі одного сича, а натомість в самій школі зосталась петербурзька сова, ще настирливіша од сича через свої вереди та примхи. Нема їй в нас ніякої недогоди, а вона хоче, щоб усі служили їй та панькались з нею, – обізвавсь отець Зіновій з кабінету.

Саме тоді нянька вешталась у покоях і чула всю ту розмову. За вечерею в пекарні вона все дочиста розказала слугам.

– Ну, потривай же, Машо! Начувайся тепер! Ми встругнемо цій київській поторочі штуку. Сама тільки походеньки справляє та з своїм Сухолольським ходе на прогуляння, а ми повинні ще й услуговувать їй, – обізвавсь один наймит.

– Ще й нас продражнила якимись «хохлушами», ота міська легеза, – додала Ївга.

Через кільки день Яків устав вранці, як тільки почало зорять надворі. Він одсунув засув коло сінешних дверей, одшепив защіпку, взявся за клямку, але двері не одчинялись.

«Що це таке? Може, це злодій підпер дрючком двері та видер вікно й лазив у покої», – подумав Яків і почав торгать дверима. Йому на плечі й на голову посипались улики, загуркотіли й розсипались по землі. Оддалік од дверей лежала підпірка.

– Ой ґвалт! школа завалилась! – крикнув з нестямки Яків спросоння, не прочумавшись гаразд.

З пекарні вибігла Маша і тільки лупала переляканими очима. Гуркіт та стукіт в сінях збудив Софію Леонівну. Спросоння їй уявилось, що й справді школа завалилась. Вона одчинила двері в сіни й заглянула через поріг. Коло сінешнього порога лежала здоровецька купа рамкових уликів, а круглі дуплянки поодкочувались геть аж до частокола й воріт. Хвіртка була одчинена, а ворітниці були обмазані дьогтем; на частоколі коло воріт стримів старий квач од мазниці. Яків витріщив очі й зараз про все догадавсь. Він похнюпивсь, засоромився й сказав: