Kitabı oku: «На кожум'яках», sayfa 6
ВИХIД 4
Євдокiя Корнiївна, Сидiр Свиридович i Меропiя.
Меропiя. Оце! Аж тiм’ям об дверi вдарилась. (Входить). Господи, Iсусе Христе, сине божий, помилуй нас!
Сидiр Свиридович (басом). А-мi-нь.
Меропiя. Добривечiр вам! Як вас господь милує?
Євдокiя Корнiївна. Вашими молитвами ще ворушимось до котрого часу. Сiдайте, прошу вас!
Меропiя. Спасибi вам, нiколи. Далеко дибати додому. Коли б ви, Євдокiє Корнiївно, знали, як я сьогодня нагрiшила у Горпини Корнiївни; так нагрiшила, що насилу несу свої прегрiшення на Печерське.
Сидiр Свиридович. То вкиньте ту в’язку грiхiв у канаву, нехай там потоне у безднi. Чи варто ж нести таку нечисть аж на Печерське!
Меропiя. Якби ж пак можна було… Так нас приймала Горпина Корнiївна, так частувала, так припрошувала, що я одмагалась, одмагалась та й… (Маха руками).
Сидiр Свиридович. Та й нагрiшили повне сито й решето.
Меропiя. Та ще й як приймала нас! Бо Оленку засватали. Гострохвостий засватався. Гарного зятя матиме Горпина Корнiївна! (Заточується). Прощайте! Зоставайтесь собi дома. (Виходить i не потрапляє в дверi та в вiкно, пiдiйма ногу). Оце як високо поробили пороги! (Знаходить дверi й виходить).
ВИХIД 5
Сидiр Свиридович i Євдокiя Корнiївна.
Сидiр Свиридович (вдаривши об поли руками). От тобi й жених! Коли не брешуть оцi сороки.
Євдокiя Корнiївна (вдаривши об поли руками). От тобi й Гострохвостий! Та, мабуть, i не брешуть, бо аж втрьох одно говорили.
Сидiр Свиридович. Авжеж утрьох трудно брехати, не те що одному. От тобi втеряли розумного чоловiка! Де ж тепер достанеш такого розумного зятя?
Євдокiя Корнiївна (з плачем, взявшись за голову). Ой бiдна моя голiвонька! Що ж то станеться з нашою Євфросинкою? Де ж тепер у свiтi знайти такого жениха для нашої Євфросини?
Сидiр Свиридович хапається за голову. Обоє бiгають по хатi.
ВИХIД 6
Сидiр Свиридович, Євдокiя Корнiївна i Євфросина.
Євфросина (виходить з кiмнати). Що це з вами сталося? Чого це ви так бiдкаєтесь?
Сидiр Свиридович. Де ж пак не бiдкатись?
Євдокiя Корнiївна. Де ж пак не бiдкатись! Коли б ти знала… та не хочу казати… Кажи вже ти! (До Сидора Свиридовича).
Сидiр Свиридович. Кажи вже ти, бо в мене язик став, як колода: нiяк не повернеться.
Євфросина. Кажiть-бо, не мучте мене! Яке там нещастя сталося? Певно, щось таке, що доброго слова не варто.
Сидiр Свиридович. Де ж там не варто, коли варто. Ой боже мiй!
Євдокiя Корнiївна. Тут забiгали до нас аж три куми Горпини Корнiївни та казали, що на iменинах у Горпини Корнiївни був Гострохвостий…
Євфросина. Був Гострохвостий! А як вiн смiв там бути, не спитавшись мене? Потривай же, мосьє Гострохвостий! Я ж тобi виварю воду!
Сидiр Свиридович. Еге, вивариш воду, коли вiн уже посватав Оленку.
Євфросина. Оленку? Посватав Гострохвостий? Ха! Ха! Ха! Оцьому диву я нiколи не пойму вiри! Ха! Ха! Ха! Ха!
Сидiр Свиридович. Добре ха-ха-ха, коли вже й могорич пили, а може, вже й заручини були. Тут аж три сороки прилiтали та брехали… трохи не побились отам, на порозi.
Євфросина. Коли б сюди прилетiло сто сорок i сто ворон з ними, то я б не пойняла їм вiри. Гострохвостий i Оленка! Гострохвостий посватав Оленку! Ха! Ха! Ха! (Iстерично регочеться).
Сидiр Свиридович. Ха! Ха! Ха! А справдi, трохи смiшно!
Євдокiя Корнiївна. Євфросинко! Як ти страшно смiєшся! Боже мiй! Перестань! Не смiйся! А ти, старий, чого скалиш зуби? На кутнi засмiєшся! Не смiйся!
Сидiр Свиридович. Не смiйся, коли смiшно. Ха-ха-ха! (Смiється).
Євфросина. Ха-ха-ха! От би послухати, як Гострохвостий говорив там з Оленкою! I об чiм вiн говорив з нею? А вона, мабуть, тiльки очима клiпала, слухаючи його. Ха-ха-ха! Неправда тому, неправда! (Падає на канапу й задумується). А що як правда! Оленка гарна… А що як правда! Не дурно вiн тодi так поглядав на Оленку, так чiплявся до неї. Вже вiн не дурно забрiв до тiтки в гостi. Постiй же, мосьє Гострохвостий! Попаду я тебе на свої зуби!
Сидiр Свиридович. Не журися, серце Євфросино! Хоч Гострохвостий i гарний, i розумний, кат його не взяв, але не тiльки свiту, що в вiкнi.
Євфросина. Ой боже мiй, ще й допiкають.
Євдокiя Корнiївна i Сидiр Свиридович. Оце, боже мiй!
Євфросина (встає й ходить по хатi). Ой, не допiкайте менi, дайте менi спокiй, йдiть собi до кiмнати.
Євдокiя Корнiївна виходить у пекарню, Сидiр Свиридович виходить до кiмнати.
ВИХIД 7
Євфросина сама. Ходить по кiмнатi й думає.
Євфросина. Чи вже оце Оленка причарувала його своїми чорними очима? Вже не розумом, не язиком вона приворожила його… Чи вже ж у неї очi темнiшi, брови чорнiшi, лице бiлiше, нiж у мене? (Дивиться в дзеркало). Оленка гарна, нiгде правди дiти: брови, як оксамит, як шовковi шнурочки, очi блискучi… Ой серце моє, серце моє! Нащо ж вiн приворожив моє серце своїми чорними кучерями, тими карими очима, тими розумними солодкими словами… (Падає на канапу й плаче. Схоплюється з канапи).
Покинув мене для простої мiщанки, для перекупки, для дочки Горпини Скавичихи. Постiй же ти, Свириде Йвановичу! Не подарую тобi цього! Вмру – не подарую! (Бiгає по хатi). Я тобi оддячу, не тепер, то в четвер. Я тобi докажу, хто я i що я! Я тобi докажу, що я – Євфросина Рябкова, а не якась Оленка Скавичiвна. (Бiгає по хатi).
ВИХIД 8
Євфросина i Євдокiя Корнiївна.
Євдокiя Корнiївна (виглядає з пекарнi). Євфросино! Євфросинко! Гострохвостий йде! Їй-богу, йде! Химка прийшла з льоху та й бачила, що вiн ввiйшов у нашу хвiртку. (Виходить).
ВИХIД 9
Євфросина сама.
Євфросина. Iде! (Тривожно). Що ж менi робити, як iз ним говорити! Чи стоячи, чи сидячи, чи лежачи? Ага!! Прийму я його лежачи, як прийняла колись наша мадам у пансiйонi свого вусатого копитана. Я, на моє щастя, все чисто бачила у дiрочку. Вiн прийшов, а вона вхопила книжку, лягла собi на диванi та й читає, та й читає, i не дивиться на його. Потривай же, мосьє Гострохвостий! Виварю я тобi воду. (Хапає книжку й лягає на диванi).
ВИХІД 10
Євфросина й Гострохвостий.
Гострохвостий. Добривечiр, Євфросино Сидоровно!
Євфросина мовчить i читає.
Гострохвостий. Добривечiр вам! Низенько кланяюсь вам, Євфросино Сидоровно, аж до сирої землi! Що це ви читаєте? Певно, щось дуже, дуже цiкаве, коли й не можете одiрватись. (Сiдає коло Євфросини й заглядає у книжку). Єруслан Лазаревич! Мабуть, дуже вчена, дуже розумна книжка, коли ви не можете одiрватись! (Заглядає в книжку). Дуже вчена, дуже ласа рiч! (Встає й ходить по хатi). Як же ваше здоров’я, ваше драгоцiнне здоров’я, Євфросино Сидоровно!
Євфросина мовчить i перегортує листки.
Гострохвостий (знов сiдає й заглядає в книжку). «Прекрасный Еруслан Лазаревич»… Дуже вчена рiч. (Встає й заглядає в кiмнату, в пекарню й кашляє. Тихо). Е! Щось тут та є! Читає та читає, й слова не промовить до мене! Чи не знає вона, що я оце гуляв у Горпини та й дурив стару вiдьму, нiби я хочу сватати Оленку? Але хто ж оце принiс сюди звiстку? Не сама ж Горпина або сорока на хвостi! (голосно). Євфросино Сидоровно! Чи не сердитесь ви чого на мене? Чи не обидив я вас чим, бувши у вас в гостях?
Євфросина схоплюється й ходить по хатi.
Гострохвостий встає, падає на канапу й затуляє очi руками.
Євфросина. Химко! Химко! Йди сюди та накури в хатi пахощами, бо так i тхне на всю хату гнилими кислицями, неначе тiтка Горпина тiльки що вийшла з хати. Пхе! Пхе!
Гострохвостий. (встає й ходить слiдком за Євфросиною). Вам щось наговорили на мене, просто таки набрехали на мене. Правда, Євфросино Сидоровно? Клянуся вам, божуся; не вiрте тому: все те брехня.
Євфросина. Рада б не вiрити, та треба вiрити.
Гострохвостий. Ви заговорили до мене! Який я щасливий, що почув ваш срiбний голосочок, Євфросино Сидоровно! За одно ласкаве слово дякую вам. (Кланяється).
Євфросина. Не дякуйте, бо нема за вiщо. Менi не дуже потрiбно вашої дяки. Обiйдемось.
Гострохвостий. Ой Євфросино Сидоровно! Я б оддав половину свого вiку, щоб тiльки знати, за що ви караєте мене так тяжко! (Сiдає на стiльцi й затуляє очi долонями).
Євфросина. Отак. Виплачтесь на похмiлля. В Оленки пили, а до мене прийшли похмелятись.
Гострохвостий. Хто вам набрехав, що я пив у Горпини Корнiївни?
Євфросина. Менi нiхто не брехав, ми з такiвських, що все знаємо. Пхе! Як од вас тхне на всю хату; зовсiм так, як од моєї тiтки Горпини. (Одмахується хусточкою). Химко! Химко! Давай сюди курева.
ВИХIД 11
Тi самi й Химка.
Химка (дме в покришку). Оце схотiлося вам того курева! Кахи! Кахи! Таке добре, аж у горлi душить! (Тихо). Це все примхи! Хочеться їй цього курева, неначе велика панi! (Голосно).Чи годi, чи ще?
Євфросина. Кури ще, поки не викуриш злого духа.
Химка. Та вже так накадила, що всi чорти повтiкали б з хати, якби тiльки були, не проти ночi згадуючи.
Євфросина. Коли не всiх викурила, то викуриш, може, хоч одного. Пхе! Пхе! Насилу перемогло тiтчин дух.
Химка виходить.
ВИХIД 12
Євфросина й Гострохвостий.
Євфросина. Чи добре ж вам там гулялось, Свириде Йвановичу? Мабуть, було що їсти, пити й по колiнця в вiвсi бродити.
Гострохвостий. Ат, мусив зайти, коли стара затягла. Посидiв трохи, побалакав… Та хiба ж ви не знаєте, яке там балакання. Мiщанки попились, почали спiвати, потiм почали плакати, потiм почали лаятись. Насилу-силу втiк та оце прийшов до вас, щоб одвести трохи душу.
Євфросина. Сюди б то принесли свою душу… А може, ви покинули свою душу в тiтки?
Гострохвостий. Ви жартуєте, Євфросино Сидоровно. Їй-богу, жартуєте. Я своєї душi не покину будлi-де. Хiба покинув би її там, де буде ваша душа, Євфросино Сидоровно, там – i бiльше нiгде.
Євфросина. Чи гарно прибралася Оленка на той бал? Мабуть, надiла шовкову сукню, убралася в золото та в срiбло, натягла кринолiн отакелецький (показує), розпустила коафюру на головi, як гору. Ото шкода, що менi не довелось подивитись на Оленчин убiр.
Гострохвостий. Що це ви, Євфросино Сидоровно! Хiба ж ви не знаєте Оленки! Їй-богу, жартуєте! Хе-хе-хе!
Євфросина (з злiстю). Але правда, що вона гарна? Яке в неї бiле личко, неначе хто обсипав борошном. Якi в неї блискучi великi очi. А брови! Чи правда моя, Свириде Йвановичу?
Гострохвостий (важко зiтхає. Тихо). Ой правда, правда! Де вже не правда! Ой очi, очi! А щiчки! (Голосно). Як ви гостро жартуєте, Євфросино Сидоровно. Але Оленка зовсiм не така, як ви малюєте; то ваш язик такий гарний, що з-пiд нього виходить якось все гарно. Ой Євфросино Сидоровно! (Встає й наближається до неї). Як послухаю вашої розмови, то аж поздоровшаю.
Євфросина. Одначе слухали цiлий день, аж сiртук i жилетку скинули з себе… Химко! Курева! Аж катеринку на радощах мусили найняти, аж пiввiдра сивухи мусили купити. Химко! Курева! Ха-ха-ха!
Гострохвостий. (тихо). Чи не бiсовi п’янi мiщанки! Певно, вже котрась забiгала сюди i все дочиста розбрехала. (Голосно). Цьому всьому неправда! Вам хтось набрехав, щоб нас посварити, щоб нас розвести. Я вам докажу, що я тут нi в чому не винен…
Євфросина. Куди ж пак! Докажу, що нi в чому не винен! Ха-ха-ха! Химко! Давай курева!
Гострохвостий. Не вiрте!
Євфросина. Вiрю!
Гострохвостий. Ба не вiрте!
Євфросина. Ба вiрю! Бо як ви були в нас, то говорили до мене облесливими словами, а очима поглядали скоса на Оленку. Я все постерегла. Я постерегла, що нема правди на вашому язицi. (Бiгає по хатi).
Гострохвостий. (слiдком за нею). Ба не постерегли, бо я на Оленку не дивився скоса. Я на вас дивився й хочу дивитись, i бiльш нi на кого.
Євфросина. Я серджусь на вас! Я палаю огнем! Ой гаряче менi, ой душно менi! Води! Води!
Гострохвостий. Боже мiй! Бодай покорчило язики тим проклятим брехухам, що набрехали на мене та розтривожили вас. (Бере пляшку з водою, наливає води).,
Євфросина. Не дам над собою кепкувати. Ви думаєте, що менi треба вас, що в мене в паничах недостача? Та я вийду на ганок та тiльки свисну, то назбiгається їх повнiсiнький двiр. Євфросина Сидоровна не на те вчилась в пансiйонi, щоб дати водити себе за нiс. Ой душно менi! Ой горю, ой палаю! (Бiгає по хатi).
Євдокiя Корнiївна i Сидiр Свиридович вбiгають в хату.
ВИХIД 13
Євфросина й Гострохвостий, Євдокiя Корнiївна i Сидiр Свиридович.
Євдокiя Корнiївна. Євфросино! Що це з тобою? Чого тобi душно?
Сидiр Свиридович. Що тут за галас? Хто тут наробив галасу?
Євдокiя Корнiївна. Що тут таке дiється, що аж до крику доходить? Що з тобою, Євфросино? Чого це ти така червона? Чого це ти так страшно розгорiлася?
Сидiр Свиридович. Така червона, як жар. Борони боже чого! Що це з вами, Євфросино Сидоровно?
Євфросина. Чого вам треба? Що вам до того, чого я розчервонiлась? Дайте менi покiй!
Сидiр Свиридович. Де вже, дайте покiй. Люди молодi. Борони боже чого: до напастi недалеко.
Євфросина. Ви, тату, йшли б босi в кiмнату спочивати; нащо вам знати, чого я розгорiлась? Ви нас не розумiєте, то й не питайте.
Сидiр Свиридович. То й не питатиму, а то швидко старий стану.
Євфросина. Йшли б, мамо, в пекарню!
Сидiр Свиридович. Ходiм, стара! Це, бач, у них не по-нашому: не так, як колись у нас було; пам’ятаєш? Це в них по-модному, по-теперiшньому. (Позiхає). От як свiт мiняється, та й мода мiняється. (Виходить до кiмнати. Євдокiя Корнiївна виходить в пекарню).
ВИХIД 14
Євфросина й Гострохвостий.
Гострохвостий. Заспокойтесь, Євфросино Сидоровно! Прошу вас, благаю, заспокойтесь! (Тихо). Оце бiда! Ще як розсердиться та прожене мене з хати, то прощавайте мої надiї на Рябкове срiбло-золото! Ох! А тут Волько та Берко пристають з векселями за довги. (Голосно). Сядьте та поговоримо тихенько та любенько.
Євфросина. Про мене… говорiть що хочете, бо я втомилась. (Сiдає на канапi).
Гострохвостий. Чи вже ж ви, Євфросино Сидоровно, думаєте, що я й справдi люблю Оленку? Чи можна ж менi, Свиридовi Йвановичу, любити мiщаночку, що з кошиком ганяє по городу та кричить: «Сюди яблучок, сюди солодких». Пхе! Цього нiколи, нiколи не може бути.
Євфросина. Менi здається, що не може.
Гострохвостий. А чи правда ж тому, щоб я таку дiвчину взяв собi за жiнку? Чи такої менi треба жiнки! Я знаюсь з неабиякими людьми. В мене бувають вченi люди, в мене бувають усi митрополичi баси.
Євфросина. I справдi!
Гострохвостий. Побий мене хрест святий, коли брешу; до мене ходить в гостi сам Тарас, семiнарський солiст. Часом до пiвночi гуляємо та спiваємо. Ну, скажiть же, чи можна ж менi мати таку жiнку, як Оленка? Чи вона ж дотепна поговорити з ученими людьми, прийняти їх? Менi треба такої жiнки, як ви, Євфросино Сидоровно!
З дверей кiмнати виглядає голова Рябкова, з дверей пекарнi висовується голова Євдокiї Корнiївни, а з-за неї виглядає Химка, сп’явшись навшпиньки.
Рябко, вглядiвши жiнчину й Химчину голови, мотає головою й киває рукою, щоб вони поховались. Жiнка свариться на його.
Євфросина. Тiльки такої, як я? Спасибi вам за честь, коли ви так думаєте; ми не гонимось за такою честю.
Гострохвостий. Ви мене не розумiєте, Євфросино Сидоровно! Я не хотiв би iншої жiнки, окрiм вас. Ви – й бiльше нiхто! Або ви, або нiхто!
Євфросина (тихо). Чом же це вiн не стає передо мною навколiшки, як той вусатий копитан перед мадамою?
Гострохвостий. Ви не вiрите? (Приступає). Ви не вiрите? Так знайте ж, що я бiльше нiкого не любив, не люблю й не любитиму, окрiм вас. Як побачив я вашу, таку заввишки, як дзвiниця, коафюру на головi, то трохи не вмер на мiсцi. Як почув я вашу вчену розмову, то й поклав, що для моєї компанiї треба такої жiнки, як ви.
Євфросина (тихо). Оце менi трохи подобається. (Голосно).
Може… не знаю. (Кокетливо).
З дверей знов виглядають голови Сидора Свиридовича й Євдокiї Корнiївни.
Вони обоє сваряться одне на другого й кивають головами.
Гострохвостий (падає навколiшки перед Євфросиною).
Євфросино Сидоровно! Без вас менi не жити на свiтi! Якби я так часто ходив до Братського монастиря, як часто ходжу попiд вашими вiкнами, я б давно уже присвятився. Вiрте менi, що говорю правду!
Євфросина. Якби пак можна було заглянути в вашу душу та подивитись в ваше серце!
Гострохвостий. То там ви побачили б, що золотими слов’янськими буквами написано: Євфросина Сидоровна Рябкова. Ой, якби золотий ключ од вашого серця та лежав в моєї душi в кишенi, який би я був щасливий! А! Я б щогодини одмикав би ваше серце та все дивився на його! Я б не їв, я б не пив, я б не курив три днi, тиждень, та все заглядав би в ваше серце. Євфросино Сидоровно! Що ж ви скажете? (Бере її за руку).
З-за дверей Рябко i його жiнка радiсно кивають одно другому.
Євфросина. Я… я… дайте менi трохи подумати! (Затуляє очi й лоб долонею). Я так стривожена, так стривожена; так якось все сталось несподiвано, негада-но! Я… Я даю вам свою руку (подає руку), але треба попереду спитати батька-матерi! Вибачайте менi, що я вас на часочок покину. (Виходить у кiмнату. Мати йде з пекарнi слiдком за нею в кiмнату).
