Kitabı oku: «Старі гультяї»

І

Які пишні левади та огороди в селі Трушках, в Васильківщині, з початку літа! І по долині над довгим ставом, і по обидва береги річки Раставиці, скрізь розляглись левади та огороди, неначе зелене море. Раставиця звивається та шумить між зеленими вербами, неначе тече довгим звивчастим коридором, то розливає воду по широких, плисковатих мілинах, то знов збирає докупи розлиту воду і знов ховається між двома зеленими вербовими стінами, високими, дрібчастими та пухкими, неначе обсипаними зеленим пір’ям.

Сукупні левади та городи, неперегороджені тинами, ледве-ледве піднімаються вгору й зеленіють попід садками, попід клунями та хатами. Яка пишна та буйна зелень схопилась на тих городах! Там темніють довгі смуги картоплі, зверху обсипані білим цвітом, неначе потрушені сніжинками; там лиснять червоно-зелені буряки, а рядом зеленіють смуги попелястого дрібчастого маку. Нанизу, попід вербами мріють темно-зелені смуги кучерявих конопель, а подекуди на левадах сизіють жита. І на це зелене, бадиллясте, соковите та лисніюче море неначе зверху впав дощ з жовтих соняшників. А подекуди лиснять червоні та білі грядки маківок, пронизаних сонцем, неначе ті маківки повироблювані з прозорого скла.

Сонце грає промінням. Марево дрижить над огородами, над вербами. Соняшники сяють, наче пучки сонячного проміння, густо розкидані по зеленому морі. І над тим зеленим морем синє-синє чисте небо, неначе напнутий намет з тонкого синього шовку. В траві, в коноплях, на левадах тріщать коники. Пташки та соловейки в вербах аж лящать, неначе дружки на весіллі. Бджоли гудуть в пасіках, на соняшниках, на квітках. Усе неначе мліє од щастя, од збитків життя, справляє якесь велике свято невгамованими піснями, щебетом, свистам та криками кохання, веселості.

Нижче од ставка за широким спустом на греблі річка розійшлася на дві течії. Між двома течіями розлігся довгий плисковатий острів. Його звуть на селі Осередком. Кругом Осередку скрізь густі верби, неначе його хто оповив зеленим густим вінком. Через Осередок йде одним одна вулиця. Серед самого Осередку, над річкою в береговині була давня держава діда Дороша Грицая. За хатою розстеляється чималий город, а далі над берегом зеленіє левада. В леваді, над річкою розрісся густий садок, як ліс. Старі яблуні, сливи, вишні та черешні набігли над саму Раставицю, спинились над берегом, змішались докупи з високими вербами, неначе намагались заглянути крізь верби в бистру воду проворної річки. Старі, віковічні, дикі груші росли коло самої хати, попростягали гілки до самого причілка і неначе заглядали в старі невеличкі віконця.

В старій хаті жив дід Грицай з бабою Оришкою. Дід Грицай мав одним одного сина. Син оженився й помер, а його жінка швидко вийшла заміж удруге. Дід та баба зосталися вдвох на старості літ, неначе сиротами.

Раз після Петра, в ясний гарячий день, до діда Грицая зійшлися гості, та все старі діди та баби.

В одчинені двері вийшла в садок баба Оришка. Вона винесла двоє ряден і простелила їх на траві в холодку, під грушами. Слідком за бабою вийшов з хати дід Грицай, в одній сорочці, в крамних синіх штанях. Дід був кремезний та поставний: високий на зріст, сивуватий, кучерявий, повновидий та рум’яний. Кругленькі, рожеві, пухкі, як пампушки, щоки неначе понадимались, як у малої ситої дитини. На щоках густо червоніли рожеві тонкі жилки. Карі, веселі, круглі очі були блискучі й жваві. Було знать по веселих очах, по веселому видові, що дід вже вихилив не одну чарку горілки. Грицай ніс в руках здорову пляшку горілки. В пляшці червонів стрючок перчиці. В другій руці дід держав чарку.

Слідком за дідом з дверей неначе посипалась, як з мішка, ціла компанія дідів та бабів. Баби несли закуску на тарілках. Одна несла полумисок з огірками, друга — тарілку з салом, третя несла хліб та ніж.

— Отут під грушами, в холодочку, нам буде краще, ніж у хаті! Сідайте, мої гостоньки любі та милії — припрошував дідГрицай,трохи шепеляючи: дід був жвавий, проворний, говорючий, говорив швидко, неначе шаткував язиком капусту, а як він говорив, то все крутив головою, аж посічені кучері тряслися, неначе їх напала пропасниця.

— Ой, гарно ж тут в діда в садку! — обізвалась одним одна між бабами молодиця, Варка Мотузиха.

— Ой господи, як гарно тут в діда! — обізвався Дмитро Мотуз, її чоловік, одним один не старий чоловік між сивобородими дідами.

Усі баби й діди обсіли кругом двох ряден, підобгавши під себе ноги. На ряднах поставили пляшку, тарілки з закускою та чарки. Баба Грицаїха винесла миску пирогів і сільничку. Вона вгніздилась на траві, підобгавши під себе ноги, і важко зітхнула, неначе втомилась од біганини та тяганини, вітаючи гостей.

Дмитро Мотуз, вже чоловік літній, високий, чорнявий, з довгими вусами, з тихими розумними очима, став у діда Грицая за плечима. Йому не хотілось сідать та пити по чарці. Інші думи були в його в голові. Він похилив голову, згорнувши руки на грудях, і втупив очі в біле рядно, в пляшки та чарки. Але він навіть не примічав ні тих пляшок, ні бабів та дідів, навіть забув про самого гулячого, безжурного діда Дороша Грицая. Дід Грицай озирнувся на Мотуза.

— Та сідай же, Дмитре, та вже зап’ємо останній могорич за поле, — промовив дід Грицай до Мотуза, — чи добре я кажу?

Дмитро стояв і не поворухнувся. Він підпер щоку долонею, а в його очах виявлялась якась дума, якесь міркування. Дмитро навіть не чув, що йому говорив дід Грицай.

Вже давненько дід Грицай чеплявся до Мотуза, щоб він купив у його поле ще за його живоття. В діда було шість десятин поля. Син його помер. Дід став старий і вже не здужав вести господарство, одбився од роботи й залінувався. Син його хазяйнував за батька, клопотався, орав, сіяв, косив. Дід Грицай ще за живоття сина одбився од роботи і тільки справляв посиденьки за чаркою то в корчмі з старими дідами, то в себе, та все швендяв з старою по весіллях, по хрестинах та похоронах. Старий Грицай розледащів. Тепер він задумав спродать ще за живоття поле і взяти добрі гроші, бо вже не було за віщо пити та байдики бить.

— Сідай-бо, Дмитре, та вже поговоримо востаннє: умовимося та й зап’ємо отут під грушами могорич! Доки вже нам вовтузитись з цим ділом! В мене шість десятин поля. Ти мені зараз заплатиш триста карбованців за поле, а потім будеш орати своїми волами й засівать усі шість десятин; візьмеш усе моє поле наспіл: собі забереш половину хліба, а половину звезеш в мій тік, щоб було нам, старим, на харч. Будеш держать усе моє поле в спілці, доки житиму я, доки житиме й моя стара, а як ми, спільники, помремо, тоді все моє поле буде твоє, бо в мене й настоятелів, на поле наслідників, нема, хіба, може, десь видереться якась рідня, — десята вода на кисіль, — сказав Грицай.

Мотуз все думав, аж вуса похилились вниз, аж зморшки набігли на лобі чотирма рядками. В його поля було мало, а синів було чотири. Дідова гадка була для Мотуза вигодою, але він все ще думав та міркував: він трохи не йняв віри гостроязиким та балакучим людям.

— Добре! — обізвався Мотуз і раптом підвів голову. — Добре, діду! Гроші заплачу швидко, при свідках. Нехай буде по-вашому! Вже мені обридла тяганина з цим ділом.

— От і добре! От і зап’ємо останній могорич! А подибай, стара, в хату та винеси пляшок зо дві вишнівки! — сказав Грицай дожінки.

Стара Оришка вже добре стукнула перцівки, але проворненько підвелась і незабаром винесла дві пляшки вишнівки й пухку свіжу паляницю.

Дмитро Мотуз сів поруч з дідом. Дід подав йому руку. Старий пасічник Оникій перебив їм руки.

— Кінець і ділу вінець! — сказав веселий дід Грицай.

— На тім тижні принесу дідові гроші, — обізвався Мотуз, але в його в очах все світилась якась думка, неначе його очі трохи захмарило. Розсудливий, поміркований та обережний зроду, він все думав, коли б часом з цього вигідного діла не вийшов якийсь невигідний для його кінець. «Грицай хоч старий, але ще кремезний, здоровий дідуган; може, житиме довго й дуже довго; мені доведеться з половини орати й засівать його поле бог зна до якого часу. А триста карбованців треба дати дідові заразом, та ще й зараз. Ой, коли б часом не програти в цьому ділі! Дід хитрий: певно, хоче вихитрувать в мене з кишені багато грошей, щоб було за що пити та гулять… Ой, коли б не програть! А поля треба, бо синів багато. А на дідовому полі хліб родить без вигнойки: земля ще не виснажилась».

Такі думки все ворушились в Мотузовій голові, надокучали йому, як мухи в спасівку. Дід Грицай частував Мотуза, але йому не йшла на думку ні перцівка, ні наливка. Він тільки пригублював чарку і вертав недопиту дідові.

Мотузиха, висока, довгообраза, чорнява й весела, раділа за двох: за себе й за свого чоловіка.

— Вже, бабо Оришко, я вас догляну на старості літ. Борони боже, занедужаєте, то я навідуватимусь до вас що божого дня, і спечу вам, і зварю, і обперу вас. Я вже вас не покину без догляду і допомагатиму вам у роботі чи в хаті, чи на городі, — говорила Мотузиха до баби Оришки, і її карі очі неначе хотіли вскочити в бабині сірі п’яні баньки.

— І спасибі тобі, Варко, і прости бі тобі! Я вже покладаюсь на тебе, як на кам’яну гору. Був у мене син добрий, робочий, та господь прийняв його до себе, а невістка — вітрогонка: ще, може, в чоловіка й ноги не захололи, а вона — заміж! От такі тепер на світі невістки! Ох боже наш! — зітхнула на ввесь садок баба Оришка й випила чарку наливочки до дна.

— Такі вони, серце Оришко, тепер усі оті невістки, — заговорили п’яненькі баби разом, — невістки не дочки; невістка — чужа дитина, а не рідна. Ох господи наш милосердний! — почали зітхати баби, і тими зітханнями сповнились усі гілки й усе листя на старих грушах, неначе їх обсіли якісь горобці, котрим прийшла охота не цвірінькать, а зітхать.

— Та й дочки тепер стали незгірше невісток, — обізвалась одна баба сусіда, — як почну навчати свою дочку, то вона як розприндиться, то три дні не говоре до мене й не дивиться мені в очі. Ходить по хаті, та сопе, та важким духом дише на мене. Ой боже наш, боже наш! Гірко жити старим при дітях, а вмирати не хочеться.

— А горілочку пить хочеться! — обізвався дід Грицай. — Оце тільки й нашого добра на старості літі — а то все… Ет! Земля і попіл… О! вже й перцівки нема в пляшці. А побіжи лишень, стара, та наточи з барильця горілки.

Стара подибала в хату й винесла здорову зелену пляшку, повну горілки. Знов пішла чарка кругом. Баби й діди вже посоловілими очима дивились на пляшки та на чарки. Старі судили невісток та дочок. Одна баба затягла пісні:

 
Ой, піду я до дочки, —
Наберуся бідочки;
Ой, піду я до сина, —
Лиха моя година!
 

Другі баби підтягали. І дрижачі бабські тоненькі голоси розлягались по садку і змішалися з щебетом ластівок, з співами соловейків. В Раставиці крякали жаби дрібно та голосно, неначе й вони жалілись та нарікали на своїх річаних та болотяних невісток та дочок. Пісні та щебет кохання в садку, в вербах злився докупи з жалібними піснями старих бабусь.

— Ой, чого ж це так гудуть бджоли в пасіці? Чи чуєте, діду Дороше? — обізвалась Мотузиха, ще зовсім твереза.

— Чи гудуть же? Може, то в тебе в голові джмелі гудуть? — обізвався насмішкувато дід Грицай.

— Ой, не джмелі! То вийшов рій, — сказав дід Оникій; він пив мало і ніколи не був п’яний. — Он глянь лишень, Дороше, на леваду! Як грає рій!

Дід Грицай встав, одійшов до хати, прикрив очі долонею й крикнув:

— І справді вийшов рій! О, враг його матері! І вибрав же тобі час, коли ми могорич п’ємо! Чом би було не вийти раніше!

— Бо, мабуть, старі бджоли зранку пили могорич та потім і рушили в дорогу, — сказав насмішкуватий дід Оникій.

— От тобі на! А що б вас та бодай вас! Тепер, діду Грицаю, лізь на грушу та збирай роя, а ти, Оришко, йди та подерж мені улика, — сказав Грицай.

І дід почимчикував через невеличку леваду в пасіку. Баба Оришка понесла слідком за ним улика.

— І де той рій, що я його не бачу? — обізвалась одна баба, заглядаючи з-під груші на леваду.

— І я не бачу! Це, мабуть, їм так здалося, — сказала друга баба.

— Добре здалось! Якби Оникій не був тепер тут, то вони б пустили роя з пасіки на поле. О! Я одним вухом почую роя, хоч би він вийшов за верству, — сказав гоноровитий дід Оникій.

Дід Оникій був дуже убогий чоловік. Він був бездітний і прийняв собі маленьку дівчинку за приймачку. Баба його була стара та слабовита і все нездужала. Приймачка вже стала дівкою й хазяйнувала в убогій Оникійовій хаті. Оникій пасічникував то в панів, то в свого священика, то в посесорів, то в сільських хазяїнів, котрі держали чималі пасіки, і пасічникуванням заробляв собі хліб та харчував свою бабу й приймачку. Трапилось так, що того літа ніхто не запросив діда Оникія за пасічника. Дід сподівався, що Грицай найме його на літо за пасічника, бо сам розпився й розледащів. Але Грицай не найняв його й думав сам пасічникувать. Оникій був сердитий на Грицая, і тепер, коли вийшов рій, Оникій не кинувся збирать роя, стояв осторонь і навіть не поворухнувся, щоб стать старому і вже п’яному Грицаєві до помочі.

Рій покрутився, пограв над левадою й незабаром сів на груші, та ще й височенько. Гілка груші аж увігнулась під здоровим важким кетягом бджіл. Дід Грицай приставив до груші драбину й поліз вгору. Баба Оришка зав’язала з одного боку хусткою улик без дна й подала його дідові на драбину. Дід Грицай, хоч був вже п’яненький, але потрапив струсить роя в улик. Кетяг бджіл впав у вулик і разом здорово задзижчав, неначе хто вдарив па цимбалах. Дід подав бабі улик.

— Бери ж, Оришко, улика, та помаленьку та потихеньку! Постав отам під сливою, доки я злізу, — сказав дід Грицай.

Баба Оришка, вже добре п’яненька, не напнула навіть на голову мішка з ситечком проти очей і в голим лицем полізла по драбині. Вона насилу налапала улик, що дід сунув по драбині, і взяла його за дно. Але улик спорснув а драбини, вискочив з бабиних дрижачих рук і впав на другий улик, що стояв під грушею. Той улик перекинувся. Бджоли, перелякані й роздратовані, загули й неначе зашкварчали, як вишкварки на сковороді, а потім висипались з улика та й кинулись на бабу.

Баба Оришка побачила, що непереливки, скочила а драбини і кинулась бігти через леваду. Бджоли кинулись за нею навздогінці, злі-презлющі, роздратовані потом та горілкою, котрою тхнуло од баби. Бджоли падали на бабу, кидались, як злі собаки, неначе хто обсипав бабу грудочками та дрібними камінцями, хапаючи грудочки жменями й пригорщами. Бджоли дзижчали та кусали бабу і в потилицю, і в руки, і в лице, і в спину. Дід Оникій бачив усе це лихо, стояв і тільки осміхався.

— Ой боже мій! Ой рятуйте! — кричала баба Оришка і бігла через леваду так прудко, неначе коза.

II

Минуло років зо два. Дмитро Мотуз орав і засівав своїм насінням Грицаєве поле, звозив своїми волами на Грицаїв тік дідову частку хліба. Дід Грицай на Мотузові гроші облагодився: полагодив клуню і вшив новими куликами свою стару хату, бо покрівля на хаті була вже така стара, що дощова вода текла по стінах патьоками і лилася крізь стелю. Решту Мотузових грошей дід з бабою пропили та прогуляли до останньої копійки. Наставало літо, в Грицая щотижня неначе справляли хрестини або весілля. Баба Оришка виносила ряденце, простеляла під грушею. Бабки рядком виходили в сіней, сідали кругом рядна і все пили по чарці та балакали. Баби та молодиці внадились в Грицаєву хату, неначе в корчму. Зимою вони пили в хаті. Люде сміялись, як баби та молодиці розходились, виходячи одна за другою з сіней довгим рядком.

— О! вже старі гультяї йдуть з Грицаєвої хати, неначе з церкви, — сміялись чоловіки та докладали, дивлячись через тин, як баби одна за другою виходили з хати, неначе качки пливли довгим рядком на ставку.

— Ну та й розледащів отой старий Грицай! все п’є, та гуляє, та могоричі справляє, неначе в його в хаті щотижня весілля або хрестини, — гомоніли сусіди поміж собою та судили Грицая, але самі з великою охотою вчащали на ті нібито весілля та хрестини.

Трохи не щодня дід Грицай ходив до корчми, сам пив і других частував. Все було сидить коло корчми на призьбі, гріється на сонці та балакає з чоловіками, що сідали з ним рядочком на призьбі та ждали могорича од діда. Одні люде одходили, другі приходили, сідали поруч з дідом, щоб побалакать. Розмова тяглася, горілка лилася, доки дідові кишені не спорожнились до самісінького дна. Дід Грицай частенько заходив з бабою Оришкою і до Мотуза, та ще часом і в гарячий робочий час. Мотуз мусив кидать роботу та вітати діда, мусив ставить могорич, щоб піддобриться до його та запобігти в його ласки. Він знав, що дід Грицай доти не піде з двора, доки не нап’ється по самісіньку шию, доки горілка не заб’є йому памороків, доки дід не буде заточуватись та спотикаться на ході.

— Орисю! чи ти пак знаєш, що в нас вже нема ні копійки грошей? — сказав дід Грицай до своєї баби.

— Ой, знаю, знаю. Але не знаю, де б нам грошей достать, — обізвалась баба.

— Треба продати той хліб, що зостався, — сказав дід.

— Авжеж пак! Спродай усе, то потім доведеться ще й з торбами йти по хатах. Оце гаразд!

Грицаєві хотілось горілки, але пити вже не було за віщо. Дід нудився, никав без роботи по хаті, по садку, заходив у пасіку, зачіпав діда Оникія. Оникій огризався або часом і змовчував, знаючи Грицаєві норови. Дід не знав, де дітись з нудьги.

— Ото горенько! Пішов би до шинку побалакать в людьми, та чортма за що горілки купить. Кручусь та верчусь, мов навіжений. Ото яка халепа трапилася мені. Овва!

Дід страшенно нудився. Він пішов до одного діда сусіди, пішов до другого, посидів, побалакав, але ніхто не дав йому ані чарочки горілки.

— Знаєш що, Оришко! а піду я та причеплюся до Мотуза, щоб дав мені ще з п’ятдесят карбованців. Він же забере після нашої смерті усе поле за якихсь там триста карбованців. Нехай ще трохи доплатить.

— Про мене, й піди та причепись. Мотузи — люде добрі, може, й дадуть тобі грошей, — сказала баба.

Дід аж повеселішав, що так несподівано добрав собі способу достать грошей. Він підняв вгору похнюплену голову. Очі заблищали. Дід аж осміхався до баби, неначе баба стала одразу гарною молодою молодицею.

— Вбирайся, стара, та ходім в гості до Мотуза!

— Щось у мене сьогодні немає охоти швендять по гостях, — обізвалась Оришка.

— Та ну-бо, вбирайся швидше! Ще й комизиться! Надівай юбку чи жупан та й гайда в гості! Швидше повертайся! — говорив дід, бо його вже брала нетерплячка.

— Оце заманулось тобі, неначе в петрівку мерзлого! Швидше повертайся! Так-то старому й повертаться швидко.

Дід кинувся до скрині, одчинив віко, викинув з скрині бабин синій суконний жупан, достав з жердки бабину білу свиту й був ладен з нетерплячки сам одягать бабу.

— Це тобі заманулось горілки, що ти крутишся, як чорт перед утренею.

— Та ну-бо, швидше! повертається, як та ступа! І вже! Треба взяти з собою й Оникія, щоб веселіше було.

— Нащо він тобі здався? Нехай сидить в пасіці.

— Буде веселіше. З людьми й випити веселіше, і є з ким побалакать: в гурті каша їсться, — сказав дід і дременув з хати та й попростував до пасіки.

Оникій сидів в холодку під яблунею, коло простеленого рядна. На рядні лежала купа сухих вощин. Дід позрізував у вуликах сухі вершечки старої вощини й перебирав її на ряднині, вибираючи свіжішу й білішу вощину, котру він думав наклеювать в улики для роїв на будущий рік.

— Оникію! — крикнув Грицай до пасічника. Оникій аж кинувся од несподіваного крику.

— Та чого там? — обізвався дід Оникій.

— Накинь лишень свиту та ходім в гості до Мотуза. І Оришка піде з нами.

— Та сьогодні ж будень! Які там гості в будень. Мотуз та Мотузиха, певно, роблять якусь роботу, а тут на тобі гостей в хату.

— Та йди-бо швидше! Ще й сперечається. Ти, Оникію, ладен з усім селом сперечаться. Чудний ти чоловік вдався. Вип’ємо по чарці, пополуднуємо, побалакаємо. Все-таки між людьми веселіше.

— Ти ж бачиш, що я діло роблю.

— Та покинь оті вощини. Перебереш і завтра. Іди-бо, йди, бо Оришка жде, та я й діло маю до Мотуза, — сказав дід Грицай.

— Оце мені напасть! — сказав Оникій і підвівся з рядна. — Замолоду був чоловік як чоловік, був господар на все село, а тепер перевівся на Іцькову сучку. П’є та гуляє та ще й мене зводить з пуття, — бубонів Оникій, неначе якийсь здоровий трав’яний коник цвірчав в пасіці.

— Та годі тобі цвірінькать! Накинь свиту та ходім швидше.

Оникій накинув свиту й почвалав слідком за Грицаєм до хати. Баба Оришка ще и досі не вбралась.

— Оришко! чи це ти й досі прибираєшся? Ну та й горе мені з тими бабами! Я б і воза помазав, і воли запріг, і за царину виїхав, доки баба прибереться та причепуриться, — сказав Грицай.

Прийшли вони до Мотуза. Мотуз молотив в клуні снопи на посів. Мотузиха з дочкою та з хлопцями вибирала а снопів пшениці колоски жита, кукіль та стоколос. Вглядівши Грицая й Оришку в воротях, Мотуз аж носом закрутив: треба було кидать роботу і вітати діда. Мотузиха й руки опустила.

— А я оце, Дмитре, до тебе по ділу! — гукнув Грицай до Мотуза через тин.

Мотуз кинув ціп. Мотузиха покинула снопи. Вони годили Грицаєві, як болячці, і мусили кидати роботу та панькаться з дідом. Мотуз запросив гостей до хати. В хаті було душно, як на печі. Сонце звернуло з півдня і шкварило немилосердно, як воно часом шкварить після першої пречистої.

— Ходім на двір та посідаймо в холодку, — сказав дід Грицай, обтираючи рукавом сорочки спітнілого лоба. — Ой, душно ж у хаті, як у пеклі!

Мотузиха винесла рядно й простелила в дворі на траві, під тином, з-за котрого позвішувалось гілля старих яблунь. Мотуз зараз послав хлопця до шинку по горілку. Мотузиха винесла полудень і поклала на рядні хліб, поставила полумисок з салом, а другий з сиром. Усі посідали на траві кругом рядна. Поки хлопець вернувся з горілкою, дід Грицай заговорив про своє діло.

— Чи не дав би ти, Дмитре, мені ще з шістдесят карбованців? Оце я так витратився на клуню та на хату, що вже не маю ні шага грошей. Дай, будь ласка, грошей!

— Ой боже наш милостивий та милосердний, — сказав Мотуз і почухав потилицю, — де ж я вам візьму стільки грошей? В мене ж насилу збереться якийсь там десяток карбованців.

— Вже ж зарятуй мене з бабою на цей випадок на який там час. Ти чоловік заможний та грошовитий, нігде правди діти. Кажу тобі, — витратився і витрусився до останньої гривні, ні шага за душею нема, хоч в домовину лягай, — дріботів дід Грицай, а сам все поглядав на ворота, чи хлопець не несе вже горілки.

— Оце, боже мій! Я б душею радий, але де ж мені достати стільки грошей? — говорив Мотуз трохи не крізь сльози.

Мотузиха скривилась і трохи не плакала.

— Позич в кого-небудь. Тебе ж люде знають і поважають. Ти ж чоловік в селі не заздрінний і не обездовірений. Тобі повірять і жиди в шинку, дадуть горілки набор, тобі позичать грошей і жиди, і люде, — говорив дід Грицай, а сам думав: «Ну та й задлявся десь лукавий хлопчище! Не несе та й не несе горілки».

— Ото. І де він подівав ті гроші? — заскрипів дід Оникій. — Якби мені така сила грошей, я б озолотив би й себе, і свою бабу, і свою приймачку. Чи то ж не диво! Було три сотні карбованців, а тепер вже й нема. Ти, Дороше, мабуть, їси червінці без солі.

— Були та загули! — обізвався дід Грицай. — Отак: сюди тиць, туди тиць, та й розтикав три сотні. Гроші круглі, то й розкочуються, як коліщата. Вже, Дмитре, змилосердься та й достань хоч з півсотні карбованців.

Мотуз похилив голову й думав, де б то достать дідові грошей, в кого б то позичити: чи в жидів, чи в мужиків-багатирів. Він знав, що Грицай прилипне до його, як шевська смола, і сплоха не одчепиться.

— Ой-ой! Які то люде на світі бувають: до церкви ніколи не загляне, хіба на Великдень, як паски святять, а до шинку вчащає сливе щодня. Ой господи наш милосердний! Які то люде бувають на світі! — говорив дід Оникій, неначе б то про себе, не дивлячись на діда Грицая.

— Вже й почав скрипіть! Скрипи, скрипи, як той віз з немазаними колесами. На душі буде легше, — промовив дід Грицай. — І хочеться чоловікові отаке варнягати.

— Еге! добре варнягать. Здається, час би вже й про смерть подумати, — обізвався дід Оникій.

— За всі голови! І пити — вмерти і не пити — вмерти. Лучче пити і вмерти, — промовила веселенька баба Оришка.

— Навчи себе та свого бабу, а не мене, старого. Мене вже вчено й перевчено, — сказав дід Грицай.

— Вчений ти, та недрюкований. Вчили тебе, та мало дрючком били, — сказав сердито дід Оникій.

— Ну, вже й розпустив свого язика, як халяву, — сказав дід Грицай, а сам все поглядав на ворота та думав: «Ну та й каторжний отой хлопець! Не несе та й не несе горілки».

Незабаром на перелазі майнув брилик. Хлопець ніс пляшку горілки.

— Ну та й забарився ж ти, синашу! Тебе б тільки по смерть добре посилать. Вкинь, Дмитре, стрючок перчиці в пляшку. Перчиця звеселить і пляшку й очі, — сказав дід Грицай.

Мотуз підвівся, щоб достати стрючок перчиці, котра висіла під стріхою, на сонці. Він ненароком кинув очима на тік. Кури вкрили пшеницю, мов чорти грішну душу. Горобці налетіли з садка й напались на пшеницю, як вовки на свиню. Мотуз крикнув, свиснув і послав хлопця до клуні стерегти пшеницю.

— Остогидло мені це сало на полудень; все сало та сало, — почав вередувать дід Грицай. — Я б оце попоїв всмак пряженої яєчні з вишкварками.

— А я люблю яєчню на маслі. Який там смак в тих вишкварках з яйцями. Ні се ні те, — почала й собі вередувать Грицаїха.

Бідна Мотузиха не знала, на чому прягти яєчню для старих вередунів, чи на салі, чи на маслі.

— Ось я зараз звелю своїй дівці, щоб напрягла яєчні. В мене, хвалить бога, яєчок є доволі. Зараз яєчня буде готова, — обізвалась Мотузиха й гукнула на дочку.

Старі все пили та закушували. Здорова пляшка вже була спорожнена. Мотуз пішов у комору і десь знайшов пляшку настойки. Сусіди, діди та бабки, неначе носом почули через тини та повітки, що в Мотуза п’ють могорич. Одна баба перелізла через перелаз і прийшла нібито позичать ситів; друга баба вирнула з садка; один дід переліз через тин і з’явився, неначе козак з маку. Мотуз просив їх сідати й частував горілкою. В діда Грицая вже зашуміло в голові; баба Оришка ледве володіла язиком та руками. Прийшла Мотузова дочка. Мати загадала їй прягти яєчню як можна швидше. Дівчина напхала повнісіньку піч соломи, набила в миску яєць, підпалила солому в печі, а сама побігла в комору по сало, не зачинивши дверей в хаті. Солома спахнула в одну мить. Полум’я не потовпилось в комин і шугнуло з комина просто в одчинені двері, в сіни. В сінях у Мотуза не було стелі. Полум’я полетіло вгору під крокви. Надворі давно стояла спека й суша. Сухі й гарячі кулики на покрівлі так і палнули одразу. Огонь обхопив все горище. І в одну хвилину полум’я лизнуло під причілок і обняло всю покрівлю. Чорний дим вирвався з-під стріхи вкупі з полум’ям. Огонь загув, засичав, застогнав, а потім зарів. Хата застогнала, неначе опечена й опарена товаряка.

Мотуз оглянувся й охолов. Мотузиха зблідла на виду, як смерть. Оникій закричав. Вони посхоплювались, побігли до хати й почали виноситься. Задзвонили на ґвалт. Позбігались люде з усього кутка й кинулись гасить пожежу. Перелякана баба Оришка витріщила очі, потім обперлась позад себе руками, силкувалась встати та й знов гепнула на землю.

— Ой Дмитре мій! Ой покої твої! — мимрила баба Оришка. — А воно тільки: фу-фу-фу! Ой Мотузе мій, ой покої ж твої!

— А воно тільки: пф! пф! пф! — мимрив п’яний Грицай, вилупивши очі на бабу, але й не пробував тікати, бо вже не міг підвестись на ноги.

Декотрі баби, що були тверезіші, повставали з рядна й одійшли набік. Половина з їх не мали сили підвестись і сиділи кругом рядна, повитріщавши очі на пожежу.

— А воно тільки: пф! пф! та й зайнялося, — говорила баба Оришка додіда Грицая, ще й руками показувала, піднімаючи обидві руки вгору.

— Пф! пф! пф! — запхикав дід Грицай, тикаючи руками вгору.

Люде розривали гачками крокви та лати, скидали на землю. Річка була за огородом. Молодиці бігали з відрами по воду й заливали скинуті палаючі кулики. Коли це схопився невеличкий вітер. Палаюча покрівля неначе дихнула, і дим здоровим клубком покотився на самісіньке рядно. Іскри посипались на рядно, на полумиски та пляшки, на бабів. Баба Оришка підвелась і знов гепнула на землю. Дід Грицай спробував підвестись і теж гепнув. Баби сиділи, неначе перелякані вівці в палаючій кошарі.

Оникій вглядів, що баби сидять і не тікають, і догадався, що вони п’яні. Він прибіг, схопив рядно, згорнув його хапком з пляшками й полумисками, одніс далеченько й кинув через тин у садок. З одіткнутих пляшок полилася горілка й текла крізь рядно.

— Ой боже мій! яка напасть! Одже попечуться на вогні оці гультяї, — крикнув Оникій і кинувся рятувать гультяїв.

Він ухопив бабу Оришку за руки, хотів її підвести, але баба гепнула об землю, наче лантух з житом. Тоді він ухопив бабу за плечі ззаду й поволік через двір. Баба була здорова, багато більша за Оникія. В Оникія було сили, як у комара. Здавалось, ніби комашка вчепилась в здорового жука й намагалась переволокти його через двір. Невеличкий на зріст та малосилий, Оникій тяг, тяг бабу, засапався та й кинув. Баба гепнула на землю.

Збіглися люде й кинулись рятувати Грицая та бабів. Їх обсипало зверху іскрами, душило димом. Грицая та бабів побрали за руки та за ноги, повиносили за двір та й покидали під тином. Оникій таки спромігся витягти бабу Орншку за ворота. Баба трохи опам’яталась, сіла на землі, поправила очіпок, позатикала коси під хустку й тільки витріщала очі на пожежу.

— А воно тільки: пф! пф! та й загуло: гу-гу-гу! а потім знов: пф! пф! пф! — плела баба, обертаючись до діда Грицая.

— Ні, ні, ні! не так! ні, ні! — говорив п’яненький дід Грицай, тріпаючи руками, — перше: пш-пш! пш-пш! а потім вже: пфу! пф! пфу! пф!

Дід показав руками, тріпаючи ними, неначе лелека крилами, як хоче знятись з болота й летіти вгору.

— Ні, ні, ні, не так. Ти мені не кажи! Я бачила. Спершу пф! пф-ф! ніби запхикало. А потім вже: гу-гу-гу! гу-гу-гу! Ой Мотузе мій! Ой покої твої! — обізвалась баба Оришка.

— Так, так, серце моє! гу-гу-гу! гу-гу-гу! гу-гу-гу!.. Та й гуде, та й гуде. Ой боже наш милосердний! — плела одна п’яна баба й позіхнула на ввесь рот.

Дід витріщив очі на пожежу. Несподівана пожежа, іскри, дим, попіл — все це здавалось йому якимсь важким сном.

Люде гасили пожежу, а баби та діди все ще показували на мигах, як схопилось полум’я, як воно палахкотіло. Їм здавалось, що вони провадять розмову, що одне одному докладно розказує за ту пожежу.

Поки люде загасили ту пожежу, діди й баби протверезились, сидячи під тином, і почали одні за другими розходиться. Встав на ноги й дід Грицай. Оникій звів бабу Оришку, вхопивши її попід руки. Грицай почвалав додому, а Оникій мусив вести бабу Оришку попід руки до самої хати. Баба зітхала, стогнала й сопла, хотіла щось розказувать, але язик її не слухав.

— Згорів Мотуз! Ото диво! Згорів зовсім! Овва! Погано! — говорив дід Грицай,сидячи на лаві в своїй хаті.

— А воно тільки: пш! пш! а потім-пф! пф! та й загуло: гу-гу-гу! — гугукала баба Оришка, лежачи на полу.

— А де він тепер грошей візьме, коли згорів? От тобі й гроші! Овва! Ота каторжна пожежа! бодай їй добра не було!.. Овва!.. Не дасть теперечки він грошей. Еге, Оришко, не дасть?

— Гу-гу-гу! Гу-гу-гу! так і стрельнуло! Чи ти ба! Іскри летять, та кругом чадить та димить. Пф! пф! пф! пш! пш! — провадила баба, повертаючись на другий бік.

— Ото каторжна пожежа! Бодай їй добра не було і на цім світі, і на тім! — плів старий Грицай.

Другого дня старі повставали з важкими головами та червоними очима. Баба Оришка налапала на полу свій очіпок і хотіла надіть на голову. Вона підвела руки вгору, а руки не підводились.

— Чогось я не підведу рук, не надіну очіпка, — сказала баба Оришка.

— Бо, мабуть, в тебе в голові джмелі гудуть після вчорашнього, — сказав дід.

Він надів Оришці очіпок. Баба знайшла свою хустку аж під полом. Хотіла вона підняти руки вгору, щоб зав’язать голову хусткою, а руки не слухали її й опали.

— Ой боже мій! Це ж мені руки одібрало! Ой боже мій милостивий! Що ж тепер мені робить? Як мені жити в світі божому без рук? — крикнула баба Оришка.

Баба сиділа на полу й плакала.

— Це, мабуть, од переляку. Це вчорашній переполох одібрав в тебе руки. Ото яке горенько! — сказав дід зітхнувши й задумався.

— А от же тобі то й не одібрало рук з переляку. Це мене господь за щось покарав, та не знаю за що.

— Та я й не дуже перелякався на тій пожежі; тільки був трохи напідпитку, бо все дочиста пам’ятаю. А ти була зовсім п’яна, бо верзла язиком якусь нісенітницю й на ноги не могла підвестись. І навіщо було тобі так багато пить? Вже як допадешся до тієї горілки, то дудлиш, наче голодна свиня помиї з шаплика. От тепер і маєш пам’ятного.

— Оце яка напасть мені! Оце горенько! — бідкалась баба Оришка й силкувалась достати до голови й зав’язать голову хусткою, але її руки були неслухняні і все опадали та зсовувались наниз, на плечі!

Дід зав’язав бабі голову, як умів. Оришка встала, простягла руки вгору, хотіла достать горщик з полиці й не достала. В неї ще не зовсім одібрало руки, а тільки вона не мала сили простягти руки вгору; не могла ні зав’язати собі голову хусткою, ні достать горшки з полиці та миски з мисника.

Бідна Мотузиха стала бабі в пригоді: щодня зранку вона прибігала до Грицая, зав’язувала бабі голову хусткою, мила й вичісувала щосуботи голову, доставала горшки з полиці, лаштувала усю справу до обіду, служила бабі, як наймичка. А коли вона не приходила сама, то присилала свою дівчину помагати бабі.

Баба не перебула й зими; в неї на всеїдні зовсім одняло руки, і незабаром після того вона й богу душу оддала. Зостався дід в хаті один як палець.

III

Після смерті баби Оришки Мотузиха кільки день приходила до Грицая зранку й варила йому обід, але в неї вдома і своєї роботи було доволі.

— А що, діду! доведеться вам найняти наймичку. Я б радніша вам і топити й варить, але не можна мені кидать своєї хати, — говорила Мотузиха до діда.

— Я й сам бачу, що мені доведеться найнять наймичку, та не знаю, кого б найняти: молода наймичка буде переводить моє добро, а стара буде нездатна до роботи, зимою не ходитиме на річку прати плаття в ополонці.

— Та вже я з дочкою будемо вас обпирати, а вам треба найнять якусь вбогу бабу, — сказала Мотузиха.

— Ой, горе тяжке зостатись на старості літ удівцем! — промовив дід зітхнувши. — То вже, будь ласка, напитуй мені на селі яку стару бабу.

— Візьміть, діду, Хіврю, що живе при синові. Там такі вбогі люде, що й їсти нема чого, — сказала Мотузиха.

І вона, вертаючись додому, зайшла до баби Хіврі. Хівря згодилась і стала за наймичку в діда Грицая.

Поховавши свою бабу, Грицай трохи опам’ятався, перестав пити та гулять, може й тим, що настав великий піст, а дідові треба було одговітись.

Настав Великдень. Зацвіла весна красна. Дід виставив у садок пасіку, коло пасіки знайшлася робота.

Одцвіли садки. Літо розгорювалось, як сухі дрова в печі. Зазеленіли городи. На городах спахнула зелена бутвина й залисніла, як зелений кришталь.

Одного сонячного пишного дня дід порався в пасіці та в садку. Бджоли гули, грали на сонці, неначе молодиці проворно вештались, готуючи громадський обід. За садком, за вербами в дідовому городі, в березі хтось прав плаття, збиваючи його праником, і співав пісні. Праник ляпав, аж одляски йшли поміж вербами, аж луна лунала в садку, неначе в здоровій порожній хаті. Пісня лилася через верби в пасіку така голосна, неначе хтось стояв за уликами і співав з усієї сили, трохи не над самим дідовим вухом. А праник все ляскав безперестану, аж одляски йшли по пасіці.

«Що воно за проява! Хто це там верещить та ляпає праником, аж в вушах в мене тріщить. До мого городу ніхто не ходить на річку плаття прати, а це щось улізло та й верещить не своїм голосом», — думав дід, виходячи з пасіки на леваду. Його взяла цікавість подивиться, хто то зайшов в його город прати плаття.

Дід став на сонці, прикривши очі долонею. Незабаром з-за верб вийшла якась молодиця, підтикана до самісіньких колія, молода, повновида та червона, як калина. Вона була не гарна з лиця, мизата й кругловида, з товстими губами; кирпатий ніс був притулений до лиця, неначе картоплина. Але здорові темні чорні очі аж блищали й лисніли, а повні, як пампушки, щоки червоніли, наче два пучки калини. Вона йшла і все лящала пісні і, тільки порівнявшись з дідом, замовкла, блиснула на діда очима й сказала йому «добридень». Дід задивився на неї, навіть очі витріщив на її свіже лице, що неначе аж пашіло жаром.

— Чия ти, молодице? Щось ти мені не по знаку, — спитав дід в молодиці.

— Авжеж не по знаку, бо я давненько вийшла з Трушок на службу до Києва, а оце тільки що вернулась до батька, — сказала молодиця й крутнула очима раз соб, а другий — цабе.

— Чия ж ти? Як тебе звуть? — спитав дід.

— Я дочка Петра Смолянки, а звуть мене Сиклета.

— То ти Смолянківська! Я пам’ятаю тебе, як ти була дівчиною. За кого ж ти вийшла заміж?

— Та ні за кого, — сказала Сиклета, і од сорому спустила очі вниз, і переклала коромисло з сорочками з одного плеча на друге.

— Гм!.. То ти служила в Києві… Мабуть, дівчатам дуже весело в тому Києві? — обізвався дід.

— Ат! чи весело, чи не весело, а я буду й десятому заказувать, щоб не йшли на службу в той Київ.

Сиклета важко зітхнула й замовкла.

— То ти з дитиною вернулась до батька чи дитину покинула в Києві? — спитав дід, догадавшись, що Сиклета була покритка.

— На кого ж мені покинути дитину в Києві? Прийшла до батька з дитиною та й живу в його. А де ж мені дітись у світі божому. Роблю й на себе, й на батька, — сказала Сиклета.

Сиклета ще раз перекинула коромисло з платтям з плеча на плече, неначе гралась з ним, блиснула на діда очима, крутнула ними на один бік і на другий і промовила:

— Прощайте, діду!

— Прощай, небого! — одказав дід і не зводив з молодиці очей, доки вона перейшла через невеличку леваду, майнула попід хатою і пірнула в гущавину садка, неначе втопилась в зеленому гіллі слив та вишень.

Дід все дивився на її високу та тілисту постать, доки вона не зникла з очей.

«Ну та й брава ж молодиця! Пройшла з коромислом попід хатою, неначе віз з снопами проїхав», — подумав дід і пішов до пасіки, прицмакуючи губами.

Дід Грицай взяв струга та сокиру й заходився майструвать коло старих уликів, приставляв нові дна до старих уликів, поновляв снози, а в його з думки не виходила червоновида Сиклета. Він підвів очі, а вона все ніби стояла за пасікою на стежці з коромислом на плечах і дивилась на його здоровими чорними облесливими очима. Дід кинув очима на верби і знов неначе перед його очима зачервоніла калина через рідке вербове гілля. Йому здавалось, що за тими вербами знов залунає здоровий Сиклетин голос.

Дід знов заходився вистругувать снози. А червоні Сиклетині щоки знов заманячіли перед його очима між білими тонкими снозами. Він глянув на хату: попід білими стінами неначе посовувалась огрядна, плечиста Сиклета й пірнула в зеленій гущавині.

— Пху на тебе, сатано! — аж плюнув дід набік. — Оце вчепились до мене оті червоні щоки та чорні очі, неначе раки вп’ялися в мене клешнями.

Дід знов заходився стругати, і сам незчувся, як замугикав старечим голосом якоїсь пісні. Він швидко опам’ятався.

— І верзеться же отаке старому! Ще й пісні затяг! Добре, що Оникій не чує, а то й цей вчепився б та вп’явся у мене, як рак клешнями. Оце яка напасть, та ще й на старості літ! Одчепися од мене, сатано!

А сатана не одчеплювалась і все тривожила та ворушила дідові думки, дідові очі, неначе перед ним літали й дзижчали кусливі спасівські мухи і сліпцем лізли йому в очі.

Другого дня була неділя. Дід Грицай не пішов до церкви. Як тільки люде вийшли з церкви, баба Хівря подала обід. Дід пообідав, вийшов і сів на призьбі.

Літо розгорювалось. День був сонячний, пишний, гарячий. Сонце заливало золотим маревом леваду, садок, верби та городи. На сукупних городах зацвіли соняшники, неначе на зелену бутвину посипались з неба невеличкі сонечка й засипали городи жовтими кружалками, схожими на сонце. Трав’яні коники аж тріщали в траві. Соловейки аж лящали в вербах. Десь далеко кувала зозуля, і її м’яке, але гучне кування було чути між свистом, криком та щебетанням пташок. Гаряче й вогке повітря вливало в тіло силу, здоров’я, веселило серце. Дід почвалав через леваду і став коло річки. Дивиться він, через городи, помаленьку, тихою ходою посувалась, неначе пливла, якась молодиця, попід руки потонувши в зеленому листі кукурудзи. От вона вийшла на борозну і неначе попливла між пшінкою, між картоплею та маком, вся червона, в червоній хустці з довгими білими торочками, в червоній з чорними дрібчастими квіточками юбці, в червоній довгій спідниці. Спідниця розпустилась до самого долу. Молодиця неначе тягла червоний поділ по буряках та моркві. Сонце обливало її зверху донизу. Червоний убір аж палав на сонці. Здавалось, ніби якась червона квітка вихопилась з зеленої огородини й зацвіла й закрасила усі огороди.

«Що воно за проява манячить отам на городах! — подумав дід Грицай, слідкуючи очима за тією проявою. — Та яка червона! А спідниця аж волочиться позаду, неначе в городянки або в панни».

А та проява все йшла наниз до річки і наближалась до верб. минула коноплі й пішла стежечкою понад берегом, лузаючи насіння. Порівнявшись з дідом, вона повернула до його голову й поздоровкалась.

— Чи це ти, Сиклето? — спитав дід, прикривши очі долонею і придивляючись до Сиклети через річку.

— Я, дядьку! — сказала Сиклета і спинилась. Дід несамохіть задивився на неї, стоячи на самому березі вузенької річки. Сиклета, червона на виду, вся в червоному убранні, в червоному намисті, неначе горіла серед зелених верб та кущів, неначе серед зеленого листя схопилось червоне полум’я.

— Оце яка ти вся червона! Навіщо ж ти так низько спустила поділ, що аж по траві волочиться? — спитав дід.

— Бо мене так в Києві навчено, — обізвалась Сиклета й крутнула головою так, що білі й червоні довгі торочки кругом хустки заколивались і черкнулись об її широкі плечі.

— Нате вам, дядьку, насіння! — гукнула Сиклета з-за верби. — Я бачила, що в вас ще усі зуби цілі.

— То й давай! Ти думаєш, не лузатиму? Ще втну, бо зуби добрі маю, — обізвався дід.

Сиклета засміялась і кинула півжмені насіння в воду. Насіння розсипалось по воді. Прудка річка понесла його й прибила до берега. Качки кинулись ловить насіння. Вода крутила качками на всі боки, неначе гралась ними, мов цяцьками. Дід примітив, як в Сиклети блиснули з-під товстих червоних губів широкі, як лопатні, але рівні й білі зуби.

— Куди ж це ти йдеш? Чи не на музики? — спитав дід Грицай.

— Ні, не на музики, бо й музик нема коло корчми. Йду до дівчат гуляти, бо я ні вдова, ні заміжня, то й гуляю з дівчатами.

Сиклета заспівала, пірнула в зелені кущі верболозу й зникла за коноплями, тільки голос її йшов луною довго-довго, доки не затих.

«Ну та й здорова та поставна молодиця! І мизатенька, і кирпата, але червона, як калина», — думав дід, вертаючись до хати через леваду. А в очах в його все миготіла червона огрядна Сиклетина постать, неначе поперед його палало кучеряве полум’я.

«Ну та й молодиця! Оце яка спокуса! Овва! Ну та й цяця! Хоч залицяйся або женихайся! Пху на тебе, сатано!»

Дід плюнув на один бік, потім на другий і увійшов в темні сіни. Одчинив він сінешні двері, в темряві знов перед його очима неначе спахнуло серед сіней червоне полум’я. Дід увійшов у хату, сів на лаві й задумався так, що аж баба Хівря це примітила. Посидівши, подумавши, дід взяв шапку, надів синій суконний жупан, пішов до шинку й сів на призьбі, щоб розважить себе, заговорить, цебто горілкою запити те червоне полум’я, що миготіло перед його очима.

Якось на тижні, через три дні після того, дід Грицай порався в пасіці. Бджоли були готові роїтись, і Грицай вже запросив до себе за пасічника діда Оникія. Оникій переглядав улики. Грицай вештався по пасіці без діла. Несподівано над річкою за вербами голосно застукав праник. Дід Грицай насторочив вуха.

«Ну та й внадився якийсь праник в мій огород! Чи це той праник, що й передніше ляпав, чи ні? — подумав Грицай. — Сиклетин праник неначе лящав тонше, а цей стукає товще. Ба той самий… ба ні! Цей праник трохи хрипить, неначе з розколиною… Той був голосніший».