Kitabı oku: «Білий Зуб = White Fang», sayfa 6

Непомітно, підступом, то з допомогою дрючка, то каменя, то кулака сковували Білого Зуба кайдани неволі.

Інстинкт, який споконвіку жене вовків до людського вогнища, розвивається швидко. Розвивався він і в Білому Зубові. І потроху життя в індіанському селищі, попри всі його злигодні, ставало йому все миліше. Але сам він не підозрював цього. Він тужив за матір'ю, мріяв про побачення з нею і палко жадав опинитися знову на волі.

3
Відцуралися!

Ліп-Ліп так отруював життя Білому Зубові, що той робився ще лихіший, ніж мав би бути за своєю вовчою натурою. Скаженість взагалі була йому властива, але тепер вона вилилася через край. Навіть серед людей ішла слава про його злостивість. Що б не сталося в таборі – чи то погризуться собаки, чи то почне галасувати жінка, в якої вкрадено м'ясо, – кожен знав, що винен Білий Зуб. Люди не намагалися знайти причину такої поведінки. Вони бачили тільки, як він поводиться, а поводився він погано. Білий Зуб був пролаза і злодій, капосник і забіяка. Роздратовані жінки кричали йому просто в вічі, що він паскудний вовк і що такому не минути лиха; а він лише пильно дивився на них, готовий спритно ухилитися, як тільки в нього щось пожбурять.

І ось, живучи в густо населеному таборі, він відчув, що від нього всі відцуралися. Усі молоді собаки були заодно з Ліп-Ліпом. Між ними й Білим Зубом помічалася велика різниця. Може, вони вчували в ньому дикого лісовика й інстинктивно ненавиділи його, як свійські собаки ненавидять вовків. В усякому разі вони, так само як і Ліп-Ліп, не давали йому спокою.

Почавши з Білим Зубом війну, вони знаходили підстави не припиняти її. То один, то другий собака потрапляв йому на зуби; і, слід віддати належне, він з лишком віддячував їм за все. У поєдинку він багатьох з них подолав би, але ця втіха була для нього недоступна. Щойно він починав бійку з кимось із супротивників, як умить, ніби за сигналом, з усіх кінців табору збігалися собачата й кидались на нього всі разом.

Ворогуючи з собачою зграєю, він засвоїв два важливі правила: як боронитися при масовому нападі і як, б'ючися сам на сам, за найкоротший час завдати супротивникові найбільшої шкоди. Устояти на ногах під натиском цілого гурту – значило лишитися жити, і Білий Зуб знав, як це робиться. Він, наче кіт, умів триматися на ногах. Навіть великі важкотілі собаки не могли підім'яти його під себе; хоч би як вони штовхали його чи то вбік, чи назад, лапи вовка завжди були повернуті до матері-землі.

Собаки, перед тим як битися, завжди гарчать, наїжуються, напружено й поважно виступають. А Білий Зуб не визнавав таких підготувань у поєдинку, бо при найменшій затримці налітала вся зграя собачат. Тож він мусив швиденько зробити своє діло й забиратися геть. Він не попереджав ворога про свої наміри. Не даючи йому й опам'ятатися, він наскакував, кусав і рвав за одну мить. Отак він навчився вражати швидко й жорстоко. Крім того, зрозумів, як багато важить несподіванка. Коли заскочити собача зненацька й прокусити йому плече або розшматувати вухо, перш ніж воно збагне, що діється, – то це вже майже перемога.

Він переконався, що собаку, заскоченого зненацька, дуже легко збити з ніг, а впавши, він сам підставляє під зуби супротивника ніжну шию – найвразливіше місце для укусу на смерть. Білий Зуб знав це місце. Це знання перейшло до нього від його хижих предків. І в Білого Зуба був особливий спосіб нападу: захопити собача розполохом, на самоті, збити з ніг і вчепитися зубами йому в горло.

Він був ще надто молодий, і щелепи в нього не досить ще зміцніли, щоб загризати на смерть. Але по табору бігало чимало собачат зі слідами його зубів на шиї. І одного дня, захопивши якесь щеня край лісу, він кількома нападами перегриз-таки йому горло і урвав життя. Надвечір у таборі стояв страшенний гамір. Випадкові свідки злочину Білого Зуба принесли сумну звістку господареві загризеної собаки, жінки пригадали всі крадіжки Білого Зуба, і житло Сивого Бобра оточила розлючена юрба. Але Сивий Бобер нікого не пустив до свого намету, де сховав лиходія, і рішуче відмовився видати його своїм одноплеменцям, аби вони з ним поквиталися.

Білого Зуба зненавиділи люди й собаки. Під ту пору він жодної хвилини не був у безпеці. На нього кожний собака вишкіряв зуби, кожна людина здіймала руку. Тварини зустрічали його гарчанням, люди – камінням і прокльонами. Він жив напруженим життям. Завжди тримався сторожко, ладен щомиті напасти або відбити напад, вчасно ухилитися від пожбуреного в нього каменя, спокійно й швидко знайти вихід з будь-якого становища – чи то кинутися на ворога, чи з грізним гарчанням відскочити геть.

Жодний собака в таборі, ні молодий, ні старий, не вмів так жахливо гарчати, як Білий Зуб. Гарчання буває застережливе і загрозливе, і на ньому треба розумітися. Білий Зуб чудово знав, як це робиться. У своє гарчання він вкладав усе, що було в ньому злого, хижого й страшного. Ніс тоді в нього збирався у дрібненькі зморшки, хвилями здіймалася на спині шерсть, а язик то висувався, то зникав, наче червона змійка. Прищуливши вуха й виблискуючи повними ненависті очима, він люто закопилював губи, і з його вискалених зубів точилася слина. У таку хвилину він міг змусити хоч якого собаку на мить спинитися. А поки той вагався, він враз вирішував, як бути далі. Часом вагання бувало довше, і ворог зовсім відмовлявся йти в атаку. Навіть дорослих собак Білий Зуб частенько так приголомшував своїм гарчанням, що встигав достойно відступити.

Відцуравшись від Білого Зуба, оголосивши йому війну, вони тепер дорого платили за свою ненависть до нього. Як це не смішно, але, не підпускаючи його до свого гурту, вони самі ані на крок не могли відійти від зграї. Білий Зуб цього не дозволяв. Знаючи, як хитро він уміє нападати, вони боялися бігати поодинці. І всі, опріч Ліп-Ліпа, мусили триматися купи, щоб боронитися від свого страшного ворога, якого самі ж собі нажили. Кожне щеня, яке забігало само на берег річки, було засуджене або на смерть, або на такі пекельні муки й страх, що, тікаючи від вовченяти, своїм пронизливим скавчанням підіймало на ноги весь табір.

Навіть тоді, коли собачата добре збагнули, що мусять битися лише гуртом, Білий Зуб не забував про помсту. Він нападав на кожне з них, заскочивши його на самоті; вони ж ішли в атаку лише цілою зграєю. Угледівши Білого Зуба, вони кидалися за ним навздогін, і рятували його тільки швидкі ноги. Але горе було тому собаці, який випереджав своїх товаришів! Білий Зуб несподівано повертався, наскакував на нього і рвав на шмаття, перш ніж підоспівала вся зграя. Це траплялося частенько, бо розпалені погонею собаки легко забували про обережність, а Білий Зуб – ніколи. Крадькома озираючись назад, він щохвилини був ладен вихором налетіти на занадто запального переслідувача, що вихопився наперед.

Собачата не можуть не гратися, і вороги Білого Зуба задовольняли цю потребу, перетворюючи війну з ним на цікаву забаву. Гонитва за Білим Зубом стала для них основною грою – грою часто смертельною і завжди серйозною. Але він, упевнений у швидкості своїх ніг, у свою чергу, не зупинявся перед ризиком. У ті дні, коли Білий Зуб марно чекав повернення матері, він не раз заманював зграю до лісу. Там собаки вже втрачали його слід. З галасу й гавкання він завжди знав, де вони, а сам, ледве торкаючись землі своїми оксамитовими лапами, німою тінню скрадався поміж дерев, як це робили його батько й мати. До того ж він міцніше, ніж собаки, був зв'язаний з пущею і краще знав її таємниці й хитрощі. Особливо любив він замести свій слід у воді і, причаївшись у хащі, спокійно слухати несамовитий гавкіт спантеличеної собачні. Проклятий тваринами й людьми, невгамовний, ворогуючи з усіма, він розвивався швидко, але однобічно. Не було нічого, що родило б у ньому доброту й любов. Про це він навіть і гадки не мав. Він знав тільки одне – коритися дужому й гнобити кволого. Сивий Бобер був господар і, безперечно, дужий. Тож Білий Зуб йому корився. Але молодше й менше за нього щеня було кволе, і його треба було знищити. Отже, весь розвиток його пішов у силу. У Білому Зубові розвинулися всі ті якості, які допомагали йому вистояти перед небезпекою, що часто загрожувала смертю. Він був спритніший за всіх собак, напрочуд хитрий і лихий. У його гнучкому сухорлявому тілі з залізними м'язами й жилами було далеко більше гарту, ніжу їхніх тілах; він брав над ними гору лютістю, жорстокістю і розумом. Білий Зуб мусив стати таким, бо інакше він не вижив би в тому ворожому оточенні, де випадково опинився.

4
Слідами людей

Восени, коли дні покоротшали і почав уже дошкуляти мороз, Білому Зубові трапилася нагода втекти на волю. В індіанському таборі вже кілька днів була страшенна метушня. Літня стоянка кінчилася, і все плем'я, складаючи пожитки, ладналося на осіннє полювання. Білий Зуб пильно стежив за людьми і, коли побачив, що вони згортають намети й вантажать човни, зрозумів, що це значить. Човни відпливали один по одному, і деякі з них уже зникли з очей.

Білий Зуб твердо вирішив не йти за людьми, і з першою ж нагодою він утік до лісу.

Там, у річці, що вже бралася кригою, він заховав свої сліди і, забравшись у глиб хащі, став чекати. Білий Зуб то засинав, то знову прокидався. Так минуло кілька годин. Нараз його розбудив голос Сивого Бобра, який шукав його. Чутно було ще й інші голоси. Його шукала й жінка Сивого Бобра, і син Міт-Са.

Білий Зуб тремтів від страху. Його так і поривало вилізти зі схованки, але він притлумив своє бажання. Невдовзі голоси завмерли вдалині, і він виповз з-під куща, аби переконатися, що йому пощастило втекти. В лісі вже смеркало. Він почав бігати і гратися серед дерев, тішачись, що опинився на волі. І раптом його огорнуло почуття самотності. Він сів і замислився, вслухаючись у лісову тишу. Вона його бентежила. Ані поруху, ані звуку. Йому здалося, що десь поблизу чигає на нього якась невидима небезпека. У величезних стовбурах дерев і в їх чорних тінях таїлося щось грізне.

До того ж стало холодно. Тут не було теплого намету, до якого міг би притулитися Білий Зуб. Мороз хапав його за лапи, і він почав їх підіймати: то одну, то другу. Потім поклав на них свій кудлатий хвіст, і в ту мить йому щось примріялося. У цьому не було нічого дивного. Перед його внутрішнім зором пропливли спомини. Він знову побачив людське селище, намети, яскраві вогнища. Почув верескливі жіночі скрики, грубі чоловічі голоси і собаче гарчання. Він був голодний і пригадав шматки м'яса та риби, що йому давали. А тут не було м'яса. Тут не було нічого, крім грізної німої тиші, а нею не наїсишся.

Неволя розніжила його. Залежність від людини ослабило його енергію. Він забув, як це воно – дбати про себе. Над ним спускалася ніч. Він звик до гомону і метушні в таборі, до безнастанної зміни зорових і слухових вражень. А тут нічого було робити, нічого було розглядати й слухати. Він намагався піймати хоч що-небудь, що порушувало б мертву тишу. Його гнітила бездіяльність і передчуття чогось лихого й неминучого.

Раптом він здригнувся. Щось величезне й безформне майнуло в нього перед очима. То місяць, позривавши зі свого обличчя хмари, кинув тінь від дерева. Заспокоївшись, Білий Зуб тихенько заскавчав, але зразу ж затих, щоб його часом не почуло якесь із навислих над ним страхіть.

Під тиском нічного холоду в нього над головою лунко затріщало дерево. Білий Зуб злякано завив. Не тямлячи себе від страху, він шалено помчав до табору. Його гнало непереможне бажання знов опинитися під охороною людини. Ніздрі йому лоскотав уже запах диму. У вухах бринів знайомий гомін. Він вибіг з лісу на залиту місяцем галявину, де не було ні мороку, ні тіней. Але очі його не побачили привітного селища. Він зовсім забув, що люди пішли звідти.

Його скажений біг урвався. Бігти було нікуди. Він понуро побрів по спустошеному табору, обнюхуючи купи сміття та всякий мотлох. Він був би радий, коли б у нього полетів камінь, кинутий розлюченою жінкою; був би щасливий, коли б важка рука Сивого Бобра гнівно опустилася йому на спину; з охотою зустрівся б із самим Ліп-Ліпом і з усією зграєю полохливих гавкунів.

Він прийшов на те місце, де недавно стояло житло Сивого Бобра, сів на задні лапи і задер до місяця морду. Горло йому болісно стислося, паща розкрилася, і в одчайдушному крикові вилилась уся його самотність і страх, журба за матір'ю, усі минулі боліщі, незгоди й передчуття майбутніх бід і мук. Це було протяжне вовче виття, голосне й жалібне – перше справжнє виття Білого Зуба.

Світанок розвіяв його страхи, але нагнав ще більшу тугу. Сидячи на голій землі, яка так недавно була густо заселена, він почував себе зовсім самотнім. Недовго думаючи, він завернув у ліс і побігуздовж річки вниз за водою. Він біг цілий день. Ні разу не сів відпочити. Неначе для того й на світ народився, щоб весь час бігти. Його залізне тіло не знало втоми; а коли вона нарешті прийшла, то спадкова безмірна терплячість надала йому свіжих сил і понесла його тіло вперед.

Там, де річка вливалася в урвисті береги, він обминав їх, видираючись на високі гори. Маленькі річки й потоки, що впадали в Мекензі, перепливав або переходив убрід. Часто йому доводилося бігти по ще тоненькій льодовій корі, він не раз провалювався й боровся за життя з холодною бистриною і весь час шукав стежки людей, які вели б від річки в глиб країни.

Серед звірів своєї породи Білий Зуб вирізнявся неабияким розвитком, і все ж кругозір його був не такий широкий, щоб охопити й другий берег Мекензі. Він і гадки не мав, що люди могли опинитися по той бік річки. Коли б ця пригода трапилася з ним пізніше, коли він постаршав і набрався досвіду, більше поблукав по світу й ближче познайомився з різними річками й слідами, може, це й спало б йому на думку. Але такої сили розуму він мав дійти тільки згодом.

Поки що ж він сліпо біг уперед, тримаючись лише одного берега річки.

Він біг цілу ніч, долаючи в темряві всілякі перешкоди. Вони його затримували, але страху не наганяли. Опівдні наступного дня, коли він промчав без спочинку тридцять годин, навіть його залізне тіло стомилося. Тільки завзяття поривало його далі. Він уже сорок годин нічого не їв і ослаб з голоду. Часте поринання в крижану воду теж далося взнаки. Його розкішна шуба була геть заболочена. Широкі лапи були розбиті й подряпані до крові. Він почав шкутильгати і дедалі шкутильгав дужче. А тут ще, як на гріх, небо заволокли хмари й пішов сніг – мокрий сніг, який танув під його лапами і налипав на них. Він запнув повітря непроглядною завісою, застелив усі нерівності землі, і бігти стало ще важче й болячіше.

Сивий Бобер збирався на ту ніч отаборитися по лівий бік Мекензі, бо в тому напрямі плем'я мало розпочати полювання. Але ще засвітло його дружина Клу-Куч угледіла на правому березі лося, що прийшов на водопій. Якби лось не спустився до річки, якби Міт-Са, керуючи човном, не збився через сніг з дороги, якби Клу-Куч не вгледіла лося, а Сивий Бобер влучним пострілом не вбив його, то все склалося б інакше. Сивий Бобер не спинився б на правому березі. Білий Зуб побіг би далі і зрештою або загинув би, або знайшов диких братів і до кінця днів своїх лишився б таким самим вовком, як вони.

Запала ніч. Сніг посипався густіше. Білий Зуб, тихенько скиглячи і спотикаючись, біг уперед. Раптом він натрапив на свіжі сліди, такі свіжі, що відразу впізнав їх. Заскавчавши з радості, він подався від берега до лісу. До нього долетіли звуки табору. Він побачив яскраве полум'я вогнища, Клу-Куч, яка поралася коло вечері, і Сивого Бобра. Сивий Бобер сидів навпочіпки біля вогню і їв шматок сирого сала. У людей було свіже м'ясо!

Білий Зуб знав, що дістане прочуханки. На саму думку про це він аж пригнувся до землі й наїжився. Проте рушив далі. Він ненавидів побої, боявся їх, але знав, що лупцювання не минути. Проте він знав, що в таборі він грітиметься коло вогню, буде під захистом людей і в гурті, хай у ворожому, а все ж не сам.

Скоцюрбившись, він поповз до вогню. Сивий Бобер побачив його й перестав їсти. Білий Зуб ліз дуже повільно, плазом, принижений, улесливий, покірний. Він посувався прямо до Сивого Бобра, і кожен рух для нього був справжньою мукою. Нарешті він простягся коло ніг господаря, душею й тілом здаючись на його ласку. Зі своєї волі він прийшов до вогнища людини й під її владу. В очікуванні покарання Білий Зуб увесь тремтів. Рука над ним зробила порух. Він мимохіть пригнувся під неминучим ударом. Але його не вдарили. Він глянув крадькома вгору. Сивий Бобер надвоє розломив кусок сала. Сивий Бобер половину простягнув йому!

Дуже обережно і навіть підозріло він обнюхав дарунок, а тоді почав їсти. Сивий Бобер наказав принести м'яса Білому Зубові і, поки той їв, відганяв собак. Вдячний і задоволений, Білий Зуб розлігся коло ніг Сивого Бобра й почав дрімати, мружачи очі на теплий вогонь. Він був спокійний, що завтра йому вже не доведеться безпорадно блукати холодним похмурим лісом. Він буде в людському таборі, серед людей, яким він віднині вручав свою долю.

5
Договір

У половині грудня Сивий Бобер вирушив у подорож угору по Мекензі разом з Міт-Са й Клу-Куч. За великими саньми, що їх тягли куплені й позичені собаки, Сивий Бобер ішов сам. А другі, менші, він доручив Міт-Са, і в них були запряжені щенята. Малі санки були взяті більше для забави, ніж для діла, але Міт-Са не тямив себе від щастя, почуваючи, що він працює вже як справжній дорослий чоловік. Він таки потроху привчався поганяти й муштрувати собак, а щенята призвичаювалися ходити в упряжі. Та від цих санок була й певна користь, бо на них поклали фунтів двісті речей та харчів.

Білий Зуб уже бачив собак у збруї і не дуже пручався, коли його запрягали. На шию йому наділи набитий мохом хомут, прикріплений двома посторонками до ременя, який охоплював йому груди й спину. А від цього ременя йшов довгий мотуз, прив'язаний до саней.

В упряжці Міт-Са було семеро собачат. Усім їм минуло вже по дев'ять-десять місяців, а Білому Зубові тільки вісім.

Кожне собача бігло на окремому мотузі, і кожен мотуз був довший від іншого принаймні на корпус собаки. Мотуз продівали у вправлене в сани кільце. Сани були змайстровані з березової кори, без полозів, із загнутим угору передком, що не давав їм зариватися в сніг. Це робилося з таким розрахунком, щоб вага саней і поклажі лягала на якнайбільшу поверхню снігу, бо він був дуже м'який. За тим самим принципом розподілу ваги в ширину собаки на кінцях мотузів розходилися віялом, і жоден з них не біг слідами другого.

Це мало ще одну перевагу. Різна довжина мотузів не давала можливості задньому собаці гризти переднього. А передній, щоб напасти на заднього, який біг на коротшому мотузі, мусив повернутися до нього мордою і зразу ж наражався на батіг погонича. Але найдотепніше було те, що собака, нападаючи на переднього товариша, дужче тяг сани, і що швидше вони їхали, тим швидше бігла атакована тварина. Отже, задній собака ніяк не міг догнати переднього. Чим швидше біг один, тим хутчіш тікав другий, а за ним мчала й уся упряжка разом з саньми. Отак мудро людина збільшувала свою владу над тваринами.

Міт-Са був схожий на свого батька і багато запозичив з його досвіду.

Він давно помічав, що Ліп-Ліп не дає спокою Білому Зубу; але раніше Ліп-Ліп належав іншому індіанцеві і Міт-Са тільки вряди-годи міг поцілити в нього якоюсь грудкою. Тепер же Ліп-Ліп був його власним собакою, і, щоб помститися, він прив'язав його до найдовшого мотуза. Це робило Ліп-Ліпа ватажком і здавалося навіть особливою честю; справді ж нічого почесного тут не було, і замість верховодити зграєю він став жертвою її ненависті.

Позаяк він біг на найдовшому мотузі, усі собаки завжди бачили лише кудлатий його хвіст і задні лапи; а це видовище далеко не таке страшне, як настовбурчена шерсть і вишкірені зуби. І так уже влаштований собачий мозок, що, бачачи, як Ліп-Ліп біжить уперед, його товариші були певні, що він від них тікає, і загоралися бажанням наздогнати його.

Щойно сани рушили, вся упряжка кинулася за Ліп-Ліпом, і гонитва тривала цілий день. Ображений у своїй гідності й розлючений до краю, Ліп-Ліп кілька разів обертався й наскакував на своїх переслідувачів, але Міт-Са в ту ж мить хльостав його по морді своїм тридцятифутовим, сплетеним з лосиних кишок батогом, і він мусив бігти далі. Ліп-Ліп не боявся зграї ворогів, але ненавидів батіг. Отож йому нічого не лишалося, як тільки натягати мотуза і мчати вперед від зубатих товаришів.

Але в глибині душі маленького індіанця таїлися іще хитріші наміри. Щоб підбурити собак проти ватажка, він їм показував, що ставиться до нього прихильніше, ніж до інших. Це збуджувало в них заздрість і ненависть. Він при них частував Ліп-Ліпа м'ясом, а їм не давав. Собаки просто скаженіли.

Але Міт-Са, вимахуючи батогом, не підпускав їх до Ліп-Ліпа, аж поки той не наїдався. А коли м'яса не було, Міт-Са відганяв усіх собак від Ліп-Ліпа і удавав, що годує його.

Білий Зуб охоче взявся до роботи. Йому було не так легко, як іншим собакам, підкоритися владі людей, і тепер він добре розумів, що марна річ іти супроти їхньої волі. До того ж ганьба, якої він зазнав від собачої зграї, принизила її в його очах, а людей звеличила. Він не звик шукати товариства собі подібних. Матір він майже зовсім забув, і єдине, що йому лишилося, – це вірно служити людям, яких він визнав за своїх господарів. Тож він ретельно працював, добре засвоював муштру і слухався. Він у роботі був відданий і запопадливий. Вовк і дикий собака завжди такі, коли їх приручити, а в Білого Зуба ці риси на диво були розвинені.

Білого Зуба з іншими собаками єднала тільки ворожнеча. Він не звик з ними гратися. Він умів тільки битися з ними – і щедро віддячував їм за кожну кривду тих лихих для нього днів, коли Ліп-Ліп був справжнім ватажком. Тепер же Ліп-Ліп передував тільки тоді, як мчав на довжелезному мотузі на чолі упряжки. Під час стоянок він бігав за Міт-Са, Клу-Куч та Сивим Бобром. Він не насмілювався відходити від людей, бо на нього гострили зуби всі собаки і він сам зазнав усієї тяготи гоньби, яку нещодавно терпів від нього Білий Зуб.

Коли зграя відцуралася від Ліп-Ліпа, ватажком міг би стати Білий Зуб. Та для цього він був занадто похмурий і замкнутий у собі. Він тільки верховодив товаришами по упряжці, а взагалі їх зневажав. При зустрічі з ним вони завжди звертали з дороги, і навіть найсміливіші з них не зважувалися вкрасти в нього м'ясо. Навпаки, вони похапцем з'їдали свій шматок, щоб він часом його не вихопив. Він заковтував свою частку в одну мить. І лихо було тому собаці, який не встиг на той час упоратися зі своєю. Він гарчав, вишкіряв зуби – і бідоласі доводилося виливати своє обурення перед байдужими зорями, тоді як Білий Зуб спокійно кінчав його вечерю.

Час від часу то одне, то друге собача зчиняло бунт проти Білого Зуба, але він швиденько втихомирював їх. Для нього це було лише зайвою вправою. Він пильно оберігав свою самотність і не раз вступав за неї до бою. Але такі бої кінчалися швидко. Собаки не могли змагатися з ним. Він заподіював рани супротивнику, не давши йому отямитися, і собака, ще навіть не вплутавшись у бійку, уже весь був заюшений кров'ю.

Білий Зуб муштрував своїх товаришів так само суворо, як люди свою упряжку. Він ні в чому їм не потурав. Вимагав до себе беззаперечної пошани. Між собою вони могли робити що завгодно. До цього йому було байдуже. Аби вони давали йому спокій, звертали з дороги, коли він з'являвся серед них, і визнавали його владу. Досить було комусь із них вишкірити зуби або настовбурчити шерсть, як він наскакував, лютий і безжальний, і вмить доводив неслухняному його провину.

Він був страшний тиран. Його влада була тверда мов криця. Він безпощадно гнобив усе кволе. Недарма в дні далекого дитинства він провадив запеклу боротьбу за існування. Удвох із матір'ю, самотні й безпомічні, вони дбали самі за себе й вижили серед жорстокої пустелі. І недарма він навчився причаюватися, коли повз нього проходив хтось сильніший. Він утискав кволого, але поважав дужого. І коли Сивий Бобер зустрічав під час своєї довгої подорожі стоянки інших людей, Білий Зуб ходив поміж чужими дорослими собаками тихо і сумирно.

Так спливали місяці. Сивий Бобер усе ще був у дорозі. Від довгої путі й натужної праці в упряжі Білий Зуб тільки міцнішав тілом, а розумом він теж сягнув далеко. Він уже досконало знав той світ, у якому жив. Погляди його були суворі й матеріалістичні. Світ здавався йому жорстоким і брутальним, без теплоти, без ласки, без любові й ніжності.

Він не почував прихильності до Сивого Бобра. Сивий Бобер був немилосердний. Білий Зуб охоче визнав його владу, але вона спиралася на розумову перевагу й грубу силу. У самій істоті Білого Зуба щось потребувало такої влади, бо інакше він не повернувся б із пустелі до людини, щоб схилити перед нею голову. Але в його душі були глибини, яких іще ніхто не зміряв. Добре слово, ласкавий дотик Сивого Бобра, можливо, й знайшли б у них відгук. Але Сивий Бобер ніколи не гладив його, ніколи не казав привітних слів.

Це було йому не властиво. Сивий Бобер був дикун і правив по-дикунському Він чинив правосуддя дрючком, карав за провину болючими ударами і нагороджував за послугу не милістю, а тільки звільненням від кари.

Білий Зуб навіть не уявляв собі, скільки щастя могла б дати йому людська рука. Він не любив людських рук, не довіряв їм. Правда, вони іноді приносили м'ясо, але частіше біль. Краще було держатися від них якнайдалі. Вони шпурляли каміння й дрючки, шмагали батогом, били кулаками і торкалися його лише для того, щоб ущипнути, вдарити або штовхнути. У стрічних селищах він здибувався з дітьми й пересвідчився, що їхні руки теж жорстокі. Раз один крихітний хлопець ледве не вибив йому око. Після того він став боятися дітей. Він їх ненавидів. Коли вони підходили зі своїми лиходійними руками, він забирався геть.

Одного разу Білий Зуб, повставши проти зла від людських рук, трохи зламав установлений Сивим Бобром закон, який гласив, що покусати людину – непрощенний злочин. Це трапилось у селищі коло Великого Озера Рабів. За звичаєм усіх собак, в кожному селищі Білий Зуб шукав чого-небудь поїсти. Якийсь хлопець рубав сокирою мерзлу лосину, і на всі боки летіли в сніг шматочки м'яса. Білий Зуб спинився і почав їх підбирати. Тоді хлопець поклав сокиру і схопив здоровенного дрючка. Білий Зуб устиг відскочити, й дрючок у нього не влучив. Хлопець погнався за ним. І Білий Зуб, не знаючи ходів і виходів у чужому селищі, зненацька опинився між двома наметами, притиснутий до великого земляного валу.

Діватися було нікуди. Єдиний вихід загородив хлопець. З дрючком напоготові він наступав на загнану в закутень жертву. Білий Зуб скипів. Він весь наїжився і загарчав. У ньому було ображене почуття справедливості. Він знав закон добування їжі. Усі обрубки м'яса належали собаці, який знайшов їх. Він не зробив нічого поганого, нічого беззаконного, а хлопець намірявся його бити. Білий Зуб і сам не знав, як усе сталося. Він просто оскаженів від люті. Усе зчинилося на диво швидко. Хлопець і незчувся, як уже лежав на снігу з прокушеною рукою, в якій допіру був дрючок.

Білий Зуб розумів, що порушив закон. Він вп'явся зубами в тіло людини і тепер не смів сподіватися нічого, крім страшної кари. Він побіг до свого господаря і припав йому до ніг, шукаючи захисту. Покусаний хлопець і його батьки теж прийшли до Сивого Бобра і зажадали розправи над злочинцем. Але вони нічого не добилися. Сивий Бобер заступився за Білого Зуба. Боронили його і Міт-Са і Клу-Куч. Прислухаючись до сварки і стежачи за гнівними рухами людей, Білий Зуб догадався, що вчинок його виправдано. І тут йому стало зрозуміло, що між людьми є різниця. Від своїх господарів він мусив усе приймати покірно – і справедливість, і кривду. Але зовсім не повинен був терпіти несправедливість чужих людей. Він мав право відповідати на неї зубами. І це теж був закон людей.

Ще не скінчився день, як Білому Зубові довелося докладніше обізнатися з цим законом. Міт-Са, збираючи в лісі дрова, стрінув хлопця, якого покусав Білий Зуб. Хлопець був не один, а з товаришами. Зчинилася сварка. Усі хлопці накинулися на Міт-Са. Він потрапив у скрутне становище. З усіх боків на нього сипались удари. Білий Зуб спочатку тільки дивився. Це була справа людей, і його вона мало обходила. Але раптом він зміркував, що то б'ють Міт-Са. Він не роздумував, що йому робити. Він враз оскаженів і врізався в юрбу забіяк. Через кілька хвилин з поля бою тікали всі хлопці, доводячи кривавими слідами на снігу, що Білий Зуб не сидів там без діла. Коли Міт-Са розповів про все батькові, Сивий Бобер велів принести Білому Зубові м'яса. Він велів дати йому багато м'яса. І Білий Зуб, наївшися донесхочу, куняв коло вогню, цілком переконаний, що вірно розуміє людські закони.

Згодом Білий Зуб дізнався про право власності і про свій обов'язок охороняти власність. Від охорони тіла свого господаря до охорони його майна був один крок, і він цей крок зробив. Те, що належало Сивому Боброві, треба було захищати проти всього світу. Ради цього можна було й кусати інших людей. Це ж було не тільки блюзнірство, а й великий ризик. Люди всемогутні, і собака їм не рівня. Проте Білий Зуб ставав з ними в бій віч-на-віч, завзятий і безстрашний. У нього обов'язок брав гору над боязню, і лиходії пересвідчувалися, що добро Сивого Бобра краще не займати.

Білий Зуб швидко втямив, що злодійкуваті люди звичайно дуже полохливі і тікають за перших ознак тривоги. Білий Зуб також помітив, що скоро він зчиняв переполох, йому на поміч приходив Сивий Бобер. Білому Зубові було зрозуміло, що злодій боявся не його, а Сивого Бобра. Білий Зуб не гавкотом сповіщав про біду. Він ніколи не гавкав. Він просто кидався на непроханого гостя й хапав його зубами. А що він мав сувору вдачу й не водився з собачнею, то з нього був чудовий сторож. Сивий Бобер нахваляв його і розвивав у ньому цю рису, і зрештою лютий, невгамовний, дикий норов Білого Зуба став іще лихіший.

Минали місяці, і договір між собакою й людиною дедалі міцнішав. Це був той самий давній договір, яким зв'язав себе з людиною перший вовк, що прийшов до її вогнища. І йдучи за прикладом усіх приручених вовків та диких собак, Білий Зуб з'ясував собі умови цієї угоди. Вони були прості. Він віддавав свою волю. Від людини діставав він їжу й вогонь, захист і приязнь. За те він стеріг добро свого господаря, боронив його тіло, працював на нього й повністю йому корився.

Білий Зуб служив з обов'язку й страху, а не з любові. Він не знав, що таке любов. Йому ще ніколи не доводилося любити. Кайч стала далеким спогадом.