Kitabı oku: «Буйний День», sayfa 5
Розділ VIII
Вони не гаяли часу. Гайне і Фін із собаками, що дістали лише по пів пайки, рушили наниз до табору. За два дні вони прибули туди, а третього дня опівдні прийшов Ілайджа й сказав, що не бачив жодного лосячого сліду. Увечері прийшов Буйний День із такою самою звісткою. Відразу заходилися старанно збирати в снігу все, що залишилось. Праця була немала. Боби місцями порозсипувано за добрих сто ярдів від помосту. Працювали ще цілий день. Наслідки були нікчемні.
Розподіляючи між собою тих кілька нещасних фунтів харчів, що їм пощастило зібрати, товариші виявили свою мужню натуру. Більшу частину того мізерного запасу зоставили Буйному Дневі й Ілайджі. Ті двоє, що пішли із собаками, один угору, другий наниз по Стюарту, мали надію незабаром дістатися до припасів, а ті, що залишались, мусили прожити якось до їхнього повороту. Крім того, хоч собаки, дістаючи лише по кілька унцій бобів на день, підуть дуже помалу, – проте люди, що їдуть ними, у крайньому разі можуть з’їсти їх самих. А ті, що залишилися, хоч би й помирали з голоду, собак не мали. Отож і виходило, що Буйному Дневі та Ілайджі припало тяжче. Та інакше вони не могли й не хотіли зробити.
Потяглися дні по днях, зима стала непомітно наближатися до кінця, до весни, на півночі завжди раптової, мов грім серед ясного дня. Підходила весна 1896 року. Щодень сонце вставало далі на сході, довше залишалося на небі й далі сідало на заході. Минув березень, настав квітень. Голодні, схудлі, Ілайджа й Буйний День тяжко задумувалися: що могло скоїтися з їхніми товаришами? Хоч би скільки накидати часу на будь-які затримки, будь-які несподіванки, уже б їм слід давно повернутись. Безперечно, їх спіткало нещастя. Таку можливість з одним припускалося зразу, тим-то й вирядили двох у різні напрямки, але біда, видно, спобігла обох, і це був справді нищівний удар.
Тим часом Буйний День з Ілайджею сяк-так животіли, самі не знаючи, на що сподіваються. Танути ще не починало, отож вони могли збирати сніг довкруж їхнього зруйнованого помосту і розтоплювати його в казанках, у відрах та в мисках. Як вода встоювалась, її потихеньку зливали. На дні залишався тоненький осад слизу. То було борошно, мізерна частка того, що було розсипано й перемішалося з тисячами кубічних ярдів снігу. Де-не-де в тому слизі попадалися розмоклі чайні листочки або зернятка кави всуміш із піском і сміттям. Та що далі від помосту, то менше відстоювалось борошна.
Ілайджа, старіший, підупав на силі перший. Він зовсім охляв, і здебільша лежав, загорнувшись у своє хутро. Життя їм підтримували вряди-годи підстрелені білки. Полювання залежало від Гарніша й було тепер нелегкою справою. Маючи лише тридцять набоїв, він мусив улучати без промаху. Рушниця в нього була великого калібру, отож дрібну дичину доводилось бити в голову. Але траплялася вона дуже рідко. Бувало, цілими днями він і не бачив жодної білки. Коли ж нагледить – вистежував її з безмежною осторогою. Разів із двадцять підіймав рушницю тремтячими від кволості руками й цілився, але курка не спускав. Його витримка була справді залізна. Він цілковито володів собою і стріляв не інакше, як напевне. Хоч би як гриз його голод, хоч би як кортіло чимшвидше схопити маленьку тремтливу грудочку життя, ніколи він не ризикував змарнувати набій. Грач удачею, він провадив тепер велику гру. Ставкою в тій грі було життя, а картами – набої. Він грав, як справді великий грач – украй уважно, украй обережно, пильно обмірковуючи кожний хід. А тому й не схибив ні разу.
Кожен постріл давав забиту білку, і хоч деколи цілі дні проходили між тими пострілами, він не міняв своєї системи.
Із забитих білок нічого не пропадало. Шкірку виварювали на бульйон, а кістки товкли, щоб можна було їх жувати й ковтати. Буйний День пробував розривати сніг і часом знаходив пагіння журавлини. Ця ягода й свіжа нічого не має в собі, крім зерняток, води та твердої шкуринки, а торішня, суха й зморщена, вона й зовсім була непоживна. Мало чим ліпша була кора з молодих пагінців, бо її треба було добру годину варити, щоб потім насилу розжувати й проковтнути.
Минав квітень. Весна хутко наступала. Дні довшали, сонце пригрівало, і сніг почав підтавати: підсподом уже дзюрчали струмочки. Коли повіяв чинукський вітер, за добу сніг осів аж на фут. Вечорами ще підморожувало, і сніг брався льодовою корою, що могла витримувати вагу людини. Незабаром із півдня потяглися перші птахи, маленькі снігові подорожники, перепочили тут добу й полетіли далі на північ. Тоді якось високо-високо, назираючи вільної води, пролетіла ключем на північ рання зграя диких гусей. Кущ карлуватої верби, що ріс на березі, вкрився бруньками. Зваривши їх, Буйний День з Ілайджею переконалися, що вони досить поживні. Ілайджі трохи світ був піднявся, але другого такого куща не знайшлось, і він знову занепав.
У деревах рушив угору сік, щодень голосніше дзюркотіли невидимі струмочки, замерзла земля відживала. Але річка ще лежала в своїх крижаних кайданах. За довгі зимові місяці мороз так міцно її закував, що навіть навальна весна неспроможна була розбити їх за один день. Настав травень. Великі, але не кусючі комарі, що вижили з минулого року, вилітали з трухлих повалених дерев та розпадин у скелях, засюрчали коники, а високо над головами, зграя по зграї, щораз частіш пролітали на північ дикі качки й гуси. Річка ще не скресала.
Нарешті десятого травня лід зі страшенним гуком розколовся, відламався від берега й піднісся на три фути, але не пішов за водою. Треба було, щоб спершу скрес і рушив долішній Юкон, геть аж до того місця, де в нього впливає Стюарт. А доти крига на Стюарті тільки підійматиметься й підійматиметься під тиском води. Коли ж піде крига на Юконі, ніхто не міг сказати. Далі за дві тисячі миль річка впливає в Берингове море, і тільки від того, як буде там, залежало, коли Юкон скине мільйони тонн льоду зі своїх грудей.
Дванадцятого травня двоє чоловіків, узявши з собою хутряні укривала, відро, сокиру й дорогоцінну рушницю, пішли по кризі за водою. Вони мали на меті дістатися до човна, що його бачили дорогою сюди, а щойно скресне річка, попливти за течією до самої Шістдесятої Милі. Голодні, охлялі, вони посувались уперед поволі, насилу-насилу. Ілайджа падав трохи не за кожним кроком і підвестись сам уже не міг. Буйний День, напружуючи рештки сили, зводив його на ноги; а він, хитаючись, ступав кілька кроків і падав знову.
Останнього дня, коли вони вже мали добутися до човна, він знесилився геть, і коли Гарніш його підводив, одразу падав знову. Буйний День спробував іти поруч, підтримуючи його, але й сам був такий кволий, що падав разом із ним. Якось витягти Ілайджу на берег і влаштувавши сякий-такий табір, він подався шукати білок. Тепер і він уже раз у раз падав. Увечері він нагледів білку, але було вже темно, і він не наважився стріляти. Терпляче, як дикун, він прочатував цілісіньку ніч і вранці таки підстрелив її.
Більшу частину білки віддав він Ілайджі, а собі лишив тільки кісточки й твердіші кавалки. Але така дивовижна хімія життя, що мале створіннячко, грудочка рухливого м’яса, коли її з’їли, передала людському м’ясові свою рушійну силу. Білка не бігала більше по ялицях, не перескакувала з гілки на гілку, не гойдалась на страшній височині, фуркаючи сердито. Натомість енергія, що все це чинила, перейшла у виснажені м’язи й запаморочену волю двох людей, примусила їх рухатись чи радше зрушила з місця, і вони, заточуючись, пройшли ті кілька миль, що лишалося їм до човна. А там обидва повалились і довго пролежали нерухомо.
Абиякий для здорової людини клопіт – спустити додолу невеликого човника – забрав Буйному Дневі чимало годин. А що більше часу – не один день – згаяв він, щоб плазма й лежачи на боці позашпакльовувати мохом щілини. Хоч із неймовірними труднощами, та човна було полагоджено. Малося ще зробити останнє й найважче – спустити його на воду. Річка досі не скресла. Крига піднялась на кілька футів, але не рушала. Буйний День знову пішов шукати білки. Що крок спотикаючись і падаючи, він плентався чи й рачкував мокрим снігом, що надвечір примерзав і брався твердою корою. Та цього разу він не знайшов пухнатої стрибучої грудочки, що мала перелляти свою енергію в його тіло й дати йому силу перетягти човна через береговий лід і спустити на воду. Річка скресла двадцятого травня. Крига пішла годині о п’ятій уранці. Уже розвиднилося, бо дні набагато подовшали, і Буйний День, сидячи, дивився, як вона йде. Ілайджа був занадто знесилений, щоб цікавитися цим видовищем. Майже зовсім без тями, він лежав нерухомо, а річкою сунула крига, величезні крижини стикалися, тріщали, натискали на берег, вивертали з корінням дерева й відколупували здоровенні брили землі. Навколо все аж здригалося від страшних ударів. За годину крига стала – видно, нижче річку зашеретувало. Води прибуло, крига підійшла вище за берег, а вода все прибувала, несучи нові й нові крижини. На річці діялося щось страхітливе. Велетенські крижані брили злітали в повітря, неначе зернятка з кавуна, стиснуті між дитячими пальцями. Уподовж берега виросла ціла стіна з криги. А коли зашерет прорвало, гуркіт крижин, що терлися та бились одна об одну, ще погучнішав. Крига йшла так із годину. Вода в річці швидко спала. Але крижаний вал уздовж берега так і залишився.
Пропливли останні крижини. Уперше за шість місяців Буйний День побачив відкриту воду. Він знав, що це ще не кінець кригоплаву, що в верхоріччі Стюарту ще сила криги, що вона може прорватись і тоді почнеться другий кригоплав, але він не міг перечікувати його, становище було занадто розпачливе.
Ілайджа був такий охлялий, що міг умерти щохвилини. Та й сам Гарніш не був певен, чи вистачить ще йому сили спустити човна на воду. Ризик був у всьому. Якщо він пережидатиме, Ілайджа запевне помре, та, мабуть, і він теж. Якщо йому пощастить спустити човна, якщо він випередить другий кригоплав, якщо його не дожене крига з горішнього Юкону, якщо йому поталанить у всьому цьому і ще багато в чому дрібнішому, то вони дістануться до Шістдесятої Милі й будуть урятовані, – знов-таки, якщо в нього ще знайдеться сила пристати там до берега.
Він узявся до роботи. Крижаний вал здіймався футів на п’ять вище за човен, а другим боком спадав до води футів на п’ятнадцять. Назираючи, де б зручніше спустити човна, Буйний День побачив трохи далі величезну крижину, що положисто виперлась із води до самого верху валу. Щоб перетягти човна туди, він витратив добру годину, хоч уся відстань була з двадцять футів. Від знесилля його занудило. Серце калатало, він задихався, а в очах мигтіли гострі й блискучі, як діамантовий пісок, іскри, аж йому здавалося часами, що він сліпне. Ілайджа був до всього байдужий, не ворушився й не розплющував очей. Буйний День боровся за життя їх обох. Він якось витеребив човна на вал і навколішки, бо на ногах уже не міг устояти, прикріпив його більш-менш певно на краю крижини. Потім рачкуючи перетяг у нього своє укривало, рушницю й відро. Сокиру покинув, за нею треба було рачкувати зайві двадцять футів туди й стільки ж назад, а він знав, що однаково не зможе скористатися з неї, хоч би й потреба.
Перетягати в човен Ілайджу виявилось навіть іще тяжче, ніж він гадав. Щоразу, протягши його кілька дюймів, Буйний День мусив довго спочивати. Так він доволік його по землі та по нагромаджених уламках криги аж до човна, але підняти на борт уже ніяк не міг. Ілайджа, мов неповний лантух зерна, складався вдвоє й падав, щойно він випускав його з рук. Буйний День заліз у човен І спробував утягти товариша зсередини. Але й це марно. Йому пощастило підняти на облавок Ілайджині плечі й голову, та коли, випустивши плечі, він хотів перехопити Ілайджу нижче, той ураз посунувся назад на кригу.
З розпачу Буйний День змінив тактику. Він ударив Ілайджу по обличчі.
– Господи-боже, чи ти чоловік, чи ні? Ось тобі, чорти б тебе вхопили! Ось тобі!
Кленучи, він бив його по щоках, по носі, по губах, намагаючись болем повернути його душу, що блукала десь у безвісті, й розбудити його примерхлу волю. Аж ось Ілайджині повіки затремтіли й очі розплющились.
– Слухай! – хрипко закричав Буйний День. – Як я тобі підійму голову на облавок – тримайся, чуєш? Тримайся! Хоч зубами вчепись – тільки тримайся!
Очі заплющились, але Буйний День знав, що його слова дійшли до Ілайджиної свідомості. Він знову підняв на облавок голову й плечі безпорадного товариша.
– Тримайся ж, бісова душе, учепись зубами! – кричав він, підхоплюючи тіло.
Одна безсила рука сковзнула вниз, пальці другої розтулились, проте Ілайджа пам’ятав наказ і вчепився в дошку зубами. Коли Буйний День підняв його за поперек, він, як був лицем униз, так і з’їхав на дно човна, пообдиравши собі носа, щоки й підборіддя об шерхкі стругані дошки. Тепер за облавок звисали тільки ноги. З ними легко було впоратись. Насилу зводячи дух, Буйний День стяг Ілайджу далі на дно, перекинув горілиць і закутав у хутро.
Лишалось останнє – спустити човна на воду. Зате ж це діло було найважче, бо Гарніш мусив підняти корму, де лежав його товариш. Напруживши всю свою волю, він схопився за човна. Ураз щось ніби увірвалося. Він не тямив, що саме трапилося, тільки раптом усвідомив, що лежить, зігнувшись, ницьма на гострому краї корми. Очевидячки, уперше на віку він зомлів. У нього було таке відчуття, наче йому вже кінець: він не може поворухнути ні рукою, ні ногою і, що найдивніше, це його й не обходило. Перед ним уставали видива, живі й виразні. І думка його стала ясна й гостра, як лезо бритви. Він завжди споглядав життя без усяких прикрас, таке, як воно є, і все ж досі ніколи не бачив його таким голим і неприкрашеним. Уперше зроду похитнулась його віра в себе, у свій чудовний талан. У ту хвилину Життя неначе розгубилось і не зуміло збрехати. Тож він, власне, лише жалюгідний земляний гробак, такий самісінький, як й інші гробаки, як білка, що її він з’їв, як люди, що зазнавали поразки й гинули в нього перед очима; такий самий, як Джо Гайне і Генрі Фін, що теж, напевне, уже загинули, і як Ілайджа, що лежить ось на дні з обдертим обличчям, безвладний і байдужий до всього.
Зі свого місця Буйний День міг бачити річку проти води до самого завороту, звідки скоро чи ні, а мусив надійти новий кригоплав. Перед ним повстало минуле, те далеке минуле, коли тут ще не було ні білих, ні червоношкірих, а річка, та сама річка Стюарт рік у рік на зиму вдягалась у кригу в своїх пустельних берегах, а щовесни рвала ту кригу й по волі текла далі. Бачив він також і незміренно далеке майбутнє, коли останні покоління людей щезнуть з Аляски, про нього самого й згадки не буде, а річка, як і перше, нестиме свої води до Юкону, замерзатиме восени, скресатиме навесні і все тектиме й тектиме.
Життя – омана й брехня. Воно дурить усе, що живе. Воно дурило і його, Буйного Дня, одне зі своїх найкращих, найживіших творінь. Він – ніщо, просто собі клубок із плоті, нервів та почуттів, що порпався в глині, шукаючи золота, мріяв, прагнув, силкувався виграти, а тоді пропав, зник без сліду. Лишилось тільки те, що не було ні плоттю, ні нервами, ні почуттями, лишився і пісок, і глина, і нарінок, і гори, і розлогі долини; лишилася річка, що рік-річно то замерзатиме, то скресатиме. Коли все сказано, все зроблено, виявляється, що гралося нечесно, фальшивими костями! Але хто ж виграв? Уже ж не ті, хто вмер, а вмерли всі. І не Життя, цей шулер над шулерами, шахрай над шахраями. Ні, звісно, не Життя, воно тільки вічно квітучий цвинтар і вічна похоронна процесія…
На мить він повернувся в дійсність, побачив широчезну річку, птаха, що сидів на прові човна й не спускав із людини зухвалих очей. Але все це тільки блимнуло перед ним, і він знову поринув у дрімотні роздуми.
Життєва гра має кінець, і шкода його уникнути. От і він дограв до кінця… так, до кінця. Ну, й що з того? Знов і знов вертався він до цього запитання.
Буйний День був байдужий до всіх сучасних релігій. Він виробив собі власну релігію чесних учинків і чесної гри з іншими людьми, і в марні розважання про майбутнє життя не вдавався. Усе закінчується разом зі смертю.
Він завжди в це вірив і не боявся. Ось і тепер човен лежав на льоду, на п’ятнадцять футів над водою, а він не мав сили поворухнутись, умлівав від знесилля, але, як і перше, знав, що разом зі смертю всьому край, – і, як і перше, не боявся. Його переконання були прості, але тверді, і їх не міг захитати перший – чи ліпше сказати, останній – спалах тваринного страху перед смертю.
Перед його очима вмирали й люди, й тварини. Цілі десятки таких смертей пригадалися йому. Він бачив живі істоти знов такими, як тоді, і вони його не лякали. Та й чому б? Вони повмирали, вони давно вже мертві. І їм тепер байдужісінько. Вони не лежать животом поперек човна, чекаючи смерті. Умерти не тяжче – навіть легше, ніж він уявляв, і він тепер уже й радів, що його смерть так близько.
Перед ним постала інша картина. Він побачив місто своїх мрій, золоту столицю Півночі, що жила гарячковим життям. Вона примостилася над Юконом, на високому березі, розляглася широко по площині. Він бачив річкові пароплави у три ряди при березі, тартаки в роботі й довгі собачі запряги з важкими вантажними саньми, що везли припаси для копалень, а далі – гральні, банки, біржі, марки, бляшки – усе, що потрібне для великої гри, незмірно більшої, ніж він коли бачив. Який жах – покинути це все, покинути тоді, коли серце віщує близьке щастя, коли вже підходить велике золото! На цю думку життя затріпотіло йому всередині й знов почало нашіптувати свою давню брехню.
Буйний День ізсунувся з човна і, зіпершись на нього спиною, сів на лід. Він хотів не проґавити тієї гри. А чом би й ні? У його виснажених м’язах ще знайдеться хоч трохи сили, аби тільки її зібрати! Тоді він підійме корму й спустить човна на воду. Зовсім не до речі в голові звідкись постала думка, що треба купити в Гариера й Ледю частку їхньої займанщини на Клондайку. Вони, звісно, продадуть третину дешево. Якщо золото виявиться на Стюарті, у нього буде селище Елама Гарніша, і він своє візьме, а якщо на Клондайку, то й тоді дещицю матиме.
А тим часом треба зібрати всю силу. Він простягся на льоду на ввесь зріст, долілиць, і з пів години пролежав спочиваючи, без руху. Коли він звівся на ноги, йому на мить потемніло в очах, але він переміг себе і взявся до човна. Він добре розумів своє становище: коли зразу не пощастить, то вдруге він уже не спроможеться нічого зробити. Для цієї першої спроби треба докласти геть усієї снаги, що він зуміє знайти в собі, і після того в ньому вже не залишиться нічогісінько.
Він цупив і цупив угору корму човна, укладаючи в то зусилля всю свою істоту, витрачаючи себе всього, і душу, й тіло на цю останню спробу. Корма трохи піднялась. Гарнішеві здавалося, що він умліває, але він усе цупив і цупив. Човен піддався і неначе почав сунутися вниз. Зібравши рештки сили, Буйний День перехилився й лантухом упав у човен на ноги Ілайджі. Він лежав, навіть не пробуючи підвестись, і, стежачи за верховіттям дерев, відчував, що човен сунеться чимраз швидше. Ось він шубовснув у воду, закрутився, ударився об берег так, що долетіли льодові скалки, знов закрутився, ще раз ударився, ще раз – так разів із десять – і поплив за водою.
Буйний День прийшов до пам’яті і, глянувши на сонце, побачив, що минуло кілька годин. Він здогадався, що спав. Сонце вже звернуло з полудня. Він доволікся до корми й сів. Човен плив посеред річки. Назустріч бігли лісисті береги, облямовані блискучою кригою. Спереду пливла велика, вивернута з корінням сосна. Вода прибила човна до неї. Буйний День переліз уперед і прив’ядав чал до кореня. Дерево, глибше затоплене у воді, пливло швидше. Чал ураз натягся, і човен поплив мов на буксирі. Кинувши останній затьмарений погляд на береги, що хилялись у всі боки, та на сонце, що гойдалось на небі, як те вагадло, Буйний День загорнувся в своє хутро, ліг на дно й заснув.
Була вже ніч, коли він прокинувся знову. Він лежав горілиць, дивився на зорі й слухав тихий гомін води. Човна раптом сіпнуло: дерево попереду враз прискорило свій плав. Невелика крижина стукнула його збоку і шкребнула до облавку.
«Отже, кригоплав таки не здогнав нас», – подумав він і, заплющивши очі, знову заснув.
Коли він прокинувся втретє, був уже білий день. Сонце стояло на полудні. Доволі було Гарнішеві одного погляду на далекі береги, щоб побачити, що це вже могутній Юкон. До Шістдесятої Милі тепер, мабуть, недалеко. Він почувався знесиленим до краю, у голові морочилось, рухи були незграбні й непевні. Насилу-насилу, зовсім захекавшись, він звівся й сів, поклавши поруч рушницю. Зі свого місця він не міг бачити, чи Ілайджа ще дихає, чи ні, а дістатись до нього шкода було й гадки, занадто далеко.
Буйний День знову поринув у свої роздуми-марення. Часами на нього находила якась порожнеча, коли він ані спав, ані був непритомний, а проте нічого не бачив. Йому тоді здавалось, неначе в нього в мозкові розчепились якісь трибки. І отак, з перервами, він думав про своє становище. Він ще живий і, очевидно, буде врятований, але як це сталося, що він не вмер і не лежить упоперек човна там на крижині? Йому згадалось те останнє зусилля, що він тоді зробив. Але нащо він зробив його? – питав він сам себе. – Адже ж не зі страху перед смертю. Він не боявся її, він це знав. Ні, його повернула до життя віра в своє прочуття, у те багате золото, що мало знайтися, його підбадьорило бажання взяти участь у великій грі. І знов же навіщо? Що з того, що в нього буде мільйон? Однаково він колись помре, так самісінько як і ті, хто не вигравав більше, ніж на шмат хліба. Проміжки порожнечі в голові стали частіші, і Буйний День віддався на волю приємній млості.
Раптом він скинувся, неначе щось шепнуло йому: «Збудись!» Він озирнувся й побачив збоку, яких сто футів від себе, Шістдесяту Милю. Течія принесла човна просто під берег. Але та ж сама течія несла його й далі, у водяну пустелю долішнього Юкону. На березі ані душі. Можна було подумати, що з факторії всі повтікали, коли б не дим з одного комина. Буйний День спробував закричати, але голосу не було, і з горла вилітало тільки якесь нелюдське харчання. Він схопився за рушницю, підняв її до плеча й натиснув курка. Вона відбила так, що його всього струсонуло й пронизало страшним болем. Рушниця впала йому на коліна, і підняти її вдруге він не міг. Однак треба було поспішати, і, відчуваючи, що умліває, він ще раз натиснув курка. Рушниця стрельнула, підскочила й упала у воду. Гарнішеві потьмарилось в очах, але він ще встиг побачити, як кухонні двері відчинились і якась жінка визирнула з великої рубленої хати, що танцювала серед дерев несамовиту джигу.