Kitabı oku: «Маленька господиня Великого будинку», sayfa 3
– Скільки, сказали ви, у мене грошей? – раптом спитав Дік начебто зовсім не до речі.
– Десь близько двадцяти мільйонів, за найскромнішим підрахунком, – ураз відповів містер Крокет.
– А що як я зараз захочу взяти сто доларів? – провадив Дік.
– Ну… тоді… гм… – містер Слокем озирнувся на колег, ніби просячи підказати.
– Тоді нам доведеться спитати тебе, навіщо тобі ці гроші, – відповів Дікові містер Крокет.
– А як я вам відкажу, – мовив Дік дужо повільно, дивлячись містерові Крокету просто в вічі, – що мені дуже шкода, але я волію не казати, нащо мені ті гроші?
– Тоді ти їх не одержиш, – ураз відповів містер Крокет, чи вже скорше відрубав трохи роздратовано.
Дік повільно кивнув головою, ніби запам’ятовуючи цю відповідь.
– Але ж, любий мій, – квапливо підхопив містер Слокем, – ти, звичайно, розумієш, що тобі ще рано доручати гроші. Порядкувати ними поки що будемо за тебе ми.
– Цебто я не можу взяти з них ані цента без вашого дозволу?
– Ані цента, – враз відрубав містер Крокет.
Дік замислено кивнув головою і промурмотів:
– Розумію…
– Звичайно, буде цілком природно і справедливо, щоб тобі давали скількись там на всякі дрібні витрати, – докинув містер Девідсон. – Скажімо, долар на тиждень чи, може, й два. Як підростатимеш, цю суму можна й збільшувати. А коли тобі вийде двадцять один рік, тоді ти, безперечно, будеш спроможний сам порядкувати своїми справами – радячись із нами, звичайно.
– А поки мені нема двадцять одного року, з усіх своїх мільйонів я не зможу взяти й ста доларів, щоб витратити, як мені схочеться? – запитав Дік покірливо.
Містер Девідсон почав був відповідати, добираючи заспокійливих виразів, але хлопець підняв руку: я, мовляв, ще не скінчив.
– Як я зрозумів, я можу витрачати свої гроші тільки за нашою спільною згодою – вас трьох і моєю?
Опікунська рада закивала головами.
– Цебто як ми погодимось, так і буде?
Опікуни знов кивнули.
– Ну, то я хочу мати сто доларів зараз, – заявив Дік.
– Навіщо вони тобі? – спитав містер Крокет.
– Можу сказати, – спокійно відповів Дік. – Я піду в мандри. У подорож.
– Ти сьогодні підеш спати – рівно о пів на дев’яту, – відмовив містер Крокет. – І ніяких ста доларів не одержиш. Та пані, про яку ми тобі говорили, прийде сюди на шосту годину. Вона, як ми тобі пояснили, доглядатиме тебе весь час, день у день від ранку до вечора. О пів на сьому, як звичайно, ти повечеряєш разом з нею, а потім вона подбає, щоб ти вчасно ліг спати. Як ми вже сказали, вона має заступити тобі матір – стежитиме, щоб у тебе завжди були помиті вуха й шия…
– І щоб я купався щосуботи ввечері, – докінчив за нього Дік якнайлагідніше.
– Саме так.
– А скільки ви… цебто скільки я платитиму тій пані за її послуги? – спитав Дік, несподівано звернувши на інше: у нього вже була така звичка, і він не раз спантеличував тим учителів та однокласників.
Містер Крокет уперше відповів не зразу, а спочатку прокашлявся.
– Адже це я платитиму їй? – допитувався Дік. – Зі своїх двадцяти мільйонів цебто?
– Батькова порода, – тихенько мовив сам до себе містер Слокем.
– Місіс Самерстон, тобто «та пані», як ти зволив її назвати, одержуватиме сто п’ятдесят доларів на місяць, або ж тисячу вісімсот на рік, – відповів хлопцеві містер Крокет.
– Пропащі гроші, – зітхнув Дік. – Та ще й харч і помешкання!
Він підвівся, як справдешній аристократ – не спадковий, зате вихований за тринадцять років у палаці на Ноб-Гілі. Підвівся так, що й опікунська рада мимоволі повставала зі шкіряних фотелів. Одначе й не так, як підводяться маленькі лорди Фонтлерої8, бо він мав двоїсту натуру. Він уже знав, що у людського життя багато облич і багато шляхів. Недарма Мона Сангінетті перемагала його на диктантах. І недарма він бився з Тімом Гаганом унічию, до замирення, а потім удвох із ним верховодив товаришами.
Його доля народилась у несамовитій золотій гарячці сорок дев’ятого року9. В палаці з нього вирощено аристократа, а в міській школі виховано демократа. Рано розвинувшись, він уже розумів, нехай ще трохи й по-дитячому, відміни між привілейованою кастою і широкими масами; а під усім тим його сповнювала уперта воля й спокійна самопевність, незбагненна для трьох літніх добродіїв, яким було доручено його долю і які зобов’язались примножити його мільйони та зробити з нього справжню людину – таку, як вони її собі уявляли.
– Дякую вам за вашу ласку, – сказав Дік, звертаючись до всіх трьох. – Гадаю, що ми не сваритимемося. Звісно, ті двадцять мільйонів мої, і, звісно, ви берегтимете їх для мене, бо ж я ще не тямлю нічого у справах…
– І ми їх примножимо, любий мій, ми їх для тебе примножимо безпечними, вивіреними способами, – запевнив його містер Слокем.
– Тільки щоб без спекуляції! – застеріг Дік. – Моєму татові щастило, але я сам чув, як він казав, що тепер не ті часи і вже не можна ризикувати так, як колись ризикували всі.
І ці його слова, і деякі попередні могли б навести на гадку, ніби в юного Діка була ница й скнара душа. Але то була б помилка. Якраз навпаки: в потаємних думках і в планах, що снувались ту мить у нього в голові, він так легковажив, так зневажав свої мільйони, що його б можна зрівняти з п’яним матросом, який розкидає на березі одержану відразу трирічну платню.
– Я ще тільки хлопчак, – провадив Дік. – Але ви мене поки що не дуже добре знаєте. Згодом ми познайомимося краще, а тим часом – ще раз дякую вам…
Він якусь мить помовчав, тоді вклонився стримано й гідно – вельможі з ноб-гільських палаців навчаються так уклонятися змалку. Він давав опікунам узнаки, що розмову скінчено. Мовляв, він їх відпускає. І вони добре те відчули. Вони, такі самі вельможі ділового світу, як був його батько, відійшли збентежені й спантеличені. Надворі, опускаючись широкими кам’яними сходами до повозки, що чекала на них, містер Девідсон і Слокем хотіли вилити своє збентеження в гнів, але містер Крокет, що тільки-но говорив з хлопцем так дратливо й різко, промурмотів у захопленні:
– Ох і шибеник! Ох і шибеник!
Повозом вони доїхали до старого клубу «Пасіфік-Юніон» і там ще з годину поважно обговорювали майбутнє Діка Фореста й знов обіцяли собі справдити ту довіру, що виявив їм покійний Річард Форест. А Дік під той час хутко спускався з Ноб-Гілу порослими травою брукованими вуличками, занадто крутими для повозів. Унизу не було вже багатирських палаців та розкішних садиб – зразу під горою тулилися злиденні вулички дерев’яних курників, де жив трудящий люд. Сан-Франциско 1887 року являло собою таку саму мішанину палаців і халуп, як і старі європейські міста. Ноб-Гіл здіймався, немов середньовічний замок, серед бруду й тісноти буденного життя, що гніздилося та барложилося попід ним.
Дік зупинився на розі під бакалійною крамничкою, над якою на другому поверсі мешкав Тімоті Гаган-старший, бувши полісменом з платнею сто доларів на місяць, він мав змогу жити вище за своїх ближніх сусідів, які утримували родини на місячну платню, не більшу як сорок чи п’ятдесят доларів.
Хоч вікна нагорі були відчинені й не завішені, та марно свистів Дік, ходячи попід будинком. Тіма Гагана-молодшого не було вдома. Але Дік свистів недовго: тільки-но він замислився, де ж би в ближчій околиці можна знайти Тіма, як той сам з’явився з-за рогу, несучи бляшанку з-під смальцю, повну свіжого, спіненого пива. Він буркнув, вітаючись, і Дік буркнув на відповідь так само недбало, мовби це не він допіру так по-вельможному закінчив розмову з трьома найбагатшими грошовими королями великого міста. З голосу його нітрохи не було знати, що це власник двадцяти мільйонів, які ще й примножувалися з часом, і нітрохи ті мільйони не пом’якшували його хлоп’яцької бурмакуватості.
– Це я тебе не бачив, відколи помер твій стариган, – зауважив Тім.
– Ну, зате бачиш тепер, – відрубав Дік. – Чуєш, Тіме, я до тебе одне діло маю.
– Зачекай, поки я віднесу пиво своєму стариганові, – сказав Тім, досвідченим оком оглянувши піну в бляшанці. – А то буде крику, як без піни принесу.
– Дарма, сколотиш, то й буде піна, – заспокоїв його Дік. – Я тільки на хвилинку. Я сьогодні тікаю з дому. Гайда разом, хочеш?
Тімові голубі ірландські очиці загорілися цікавістю.
– А куди? – спитав він.
– Ще не знаю. То хочеш? Коли так, можна буде вирішити потім. Ти ж усе ліпше за мене знаєш. То як скажеш?
– Стариган з мене душу виб’є, – завагався Тім.
– Хіба тобі це первина? – відповів Дік, нітрохи не розжалений. – Коли згоден, то стрінемось увечері о дев’ятій біля пристані перевозу. То як? Я дожидатиму там.
– А що як я не прийду? – опитав Тім.
– Однаково – сам подамся, – Дік повернувся, ніби хотів уже йти, тоді ще недбало кинув через плече: – Краще гайда разом.
Тім сколотив у бляшанці пиво й відповів так само недбало:
– Гаразд. Прийду.
Розлучившися з Тімом Гаганом, Дік рушив шукати іншого однокласника, словенця Марковича; його батько держав ресторанчика, і казали, що за двадцять центів більш ніде в місті так смачно не пообідаєш. Маркович-молодший був винен Дікові два долари, і Дік, розшукавши його за годину, взяв у нього скільки було – долар і сорок центів, а решту боргу подарував.
Потім він нерішуче, збентежено поплентався по Монтгомері-стріт, вагаючись між численними позичковими касами, що прикрашували собою ту людну магістраль. Нарешті він на одчай душі шмигнув у одні двері й спромігся обміняти на вісім доларів і квитанцію свого золотого годинника, вартого, як добре знав Дік, не менше п’ятдесяти доларів.
Вечерю в ноб-гільських палатах подавали о пів на сьому. А він вернувся додому аж за чверть до сьомої й став перед очі місіс Самерстон. То була дебела літня пані, яка походила зі славної родини Портер-Рікінгтонів, чиє банкрутство в середині сімдесятих років струснуло цілим тихоокеанським узбережжям Штатів. Попри дебелу комплекцію, вона завжди скаржилась на «розшарпані нерви».
– Ну, куди це годиться, Річарде! – вичитала вона хлопцеві. – Вечеря вже п’ятнадцять хвилин на столі, а ти ще не помив рук і сам не вмився.
– Вибачте, місіс Самерстон, – перепросив Дік. – Я більше ніколи не примушу вас чекати. І взагалі я не завдаватиму вам клопоту.
За вечерею, поданою для них двох з усією помпою у велику їдальню, Дік силкувався догоджати своїй виховательці: хоч він і знав, що її найнято за його гроші, але почувався так, ніби вона в гостях у нього.
– Коли ви вже тут улаштуєтесь, вам буде дуже гарно жити, – пообіцяв він. – Це добрий старий дім, і більшість служників уже багато років у нас служать.
– Ну що ти, Річарде, – місіс Самерстон поважно осміхнулась. – Буде мені тут гарно чи ні, це не від служників залежатиме, а від тебе.
– За це не бійтеся, – ґречно відказав Дік. – Мені дуже шкода, що я сьогодні спізнився на вечерю, але більше такого не буде ні разу – за цілі роки. Я вас узагалі не турбуватиму. Ось побачите. Буде так, наче мене й зовсім немає в домі.
Йдучи спати, він сказав їй «добраніч», а потім додав, ніби згадавши:
– Хочу вас попередити про одне: про А-Сіпа, нашого кухаря. Він у нас хтозна відколи – вже двадцять п’ять чи й тридцять років. Він готував їсти для тата, ще як і мене на світі не було, й цього дому. Він у нас привілейована особа і так уже звик робити все по-своєму, що біля нього треба навшпинячки ходити. Та як він вас уподобає, то зі шкури вилізе, щоб догодити вам. Отак він уподобав мене. Подбайте й ви про те, і вам тут житиметься, як у раю. А через мене, щиро кажу, вам не буде взагалі ніякої мороки. Не служба, а забавка: так, наче мене й зовсім нема в домі.
Розділ V
Точнісінько о дев’ятій годині, вбраний у найстарішу свою одежу, Дік зустрівся з Тімом Гаганом біля пристані перевозу.
– На північ подаватися не варт, – сказав Тім. – Уже зима небавом – доведеться вночі дрижаки хапати. Хочеш, гайнімо на схід – цебто у Неваду та в пустелі?
– А може, ще куди? Чом не на південь? Можна до Лос-Анджелеса, в Аризону, в Нью-Мексико, а тоді й у Техас, – запропонував Дік.
– Скільки в тебе грошей? – поцікавився Тім.
– А що? – перепитав Дік.
– Треба вшитися звідси хутенько, а з квитками буде найхутчіше. Мені то що, а ось через тебе зчиниться ґвалт, вишлють цілу тичбу детективів на розшуки. Треба їх обхитрувати.
– Ну, то й обхитруємо, – відказав Дік. – Кілька днів їхатимемо з квитками, потрошку, то в один бік, то в другий, а більше переховуватимемось, поки минемо Трейсі. А далі махнемо на південь – уже без квитків.
І вони виконали той план вельми ретельно. Трейсі проїхали у вагоні, з квитками, рівно за шість годин після того, як тамтешній помічник шерифа кинув обшукувати поїзди. Задля більшої остороги Дік узяв квитки не до Трейсі, а до самого Модесто. А вже далі вони подорожували «зайцями» – в товарних вагонах, «сліпих багажниках», на буферах та на «скотоскидах», і Тім, досвідченіший у тому, був Дікові за вчителя. Дік купував газети й страхав товариша, читаючи йому сенсаційні повідомлення про викрадення юного спадкоємця Форестових мільйонів.
Удома, в Сан-Франциско, Дікові опікуни оголосили винагороду в сумі тридцять тисяч доларів тому, хто розшукає й привезе хлопця додому. І Тім Гаган, прочитавши те оголошення, коли вони лежали на траві неподалік водонапірної вежі, навіки закарбував у Діковій голові думку, що честь і непідкупність не залежать від суспільного становища чи породи, а можуть зрости як на високій горі, в пишному палаці, так і під горою, в кімнатках над бакалійною крамничкою.
– Ого-го, – мовив Тім ніби сам до себе, дивлячись кудись у далину. – Мій стариган не зчиняв би ґвалту, якби я виказав тебе за ті тридцять тисяч! Аж подумати страшно.
Дік зрозумів: коли Тім так відверто про це говорить, то йому нема чого боятись, полісменів син його не зрадить. І тільки за шість тижнів по тому, вже в Аризоні, Дік сам здійняв про це мову.
– Чуєш, Тіме, – сказав він. – У мене ціла купа грошей, і вони ще й ростуть увесь час, а сам я з них не трачу ні цента, ти ж бачиш… Правда, ота місіс Самерстон тягне з мене тисячу вісімсот на рік, та ще й те, що столується й кіньми моїми їздить, а ми з тобою раді, як підберемо десь на станції кочегарські недоїдки. Та однаково, гроші мої ростуть. Скільки буде десять відсотків від двадцяти доларів?
Тім, силкуючись розв’язати ту задачку, втупив очі кудись у гаряче повітря пустелі, що мерехтіло над обрієм.
– Ну, скільки буде десята частина від двадцяти мільйонів? – нетерпеливився Дік.
– Ха! Два мільйони, скільки ж бо ще?
– Ну, а п’ять відсотків це половина десяти відсотків. Коли прибуток п’ять відсотків річних, то скільки наросте за рік на двадцяти мільйонах?
Тім нерішуче мовчав.
– Та половина ж! Половина двох мільйонів! – вигукнув Дік. – Виходить, що я за рік багатшаю на цілий мільйон. Затям це добре і слухай далі. Коли мені самому захочеться вернутись додому – тільки це ще не скоро, ще не один рік доти спливе, – ми з тобою ось яке діло облагодимо. Я скажу тобі, і ти напишеш своєму батькові. Він над’їде туди, де ми його дожидатимемо, забере мене й відвезе додому. А тоді загребе тридцять тисяч винагороди з моїх опікунів, покине службу в поліції та, напевне, відкриє шинок.
– Тридцять тисяч – це до біса грошви, – недбало мовив Тім, у такий спосіб висловивши вдячність.
– Не для мене, – зразу применшив Дік свою щедрість. – У мільйоні буде тридцять три рази по тридцять тисяч, а мої гроші виростають на мільйон за один рік.
Одначе Тім Гаган не дожив до того, щоб побачити свого батька власником шинку. За два дні по цій розмові один занадто ревний гальмівник застукав хлопців у порожньому товарняку, коли поїзд стояв на мосту через глибоку суху яругу, і почав їх зганяти. Дік подивився з височини сімдесяти футів на кам’янисте дно яруги і запротестував:
– Мостом пройти можна, але що як поїзд рушить?
– Не рушить! – наполягав гальмівник. – Гайда, біжіть, поки ще можна. Паровоз набира воду по той бік. Він завше тут воду набира.
Але того разу паровоз води не набирав. Як потім з’ясувало слідство, машиніст виявив, що води в баку немає, і вирішив їхати далі. Тільки-но хлопці вилізли бічними дверима з вагона та пройшли кільканадцять кроків вузеньким краєм мосту, що лишався між поїздом і прірвою, поїзд рушив. Дік, бистрий на розум і рішучий, умить пригнувся й став на шпалах рачки. Так він міг тривкіше триматися, та й місця під бортами вагонів, що виступали за колеса, було більше. Одначе Тім, не такий кмітливий та моторний, а до того ще охоплений чисто кельтською люттю на гальмівника, не впав зразу на руки й на коліна, як Дік, а зостався стояти і кляв гальмівника вельми барвисто, як те вміють його земляки.
– Пригнись! Падай! – загорлав Дік.
Та було запізно. Колія йшла вниз, і поїзд розганявся щораз швидше. Тім, який стояв спиною до прірви, спробував був упасти на всі чотири, але тільки-но ледь нахилився, як вагон черкнув його по плечі й трохи не збив. Якимсь дивом він устояв на ногах, але більше стати рачки не пробував. А поїзд гнав усе шпаркіше, і про те вже шкода було й думати.
Дік, тримаючись за шпали, чекав, що ж буде. Вагони пролітали повз них щодалі швидше. Тім не втрачав самовладання. Він стояв на вузькому краєчку мосту, не маючи більше ніякої опори, спиною до прірви, а лицем до поїзда, притискав руки до боків і похитувався, балансуючи, – тим дужче, чим швидше рухався поїзд. Але врешті опанував себе й перестав похитуватися.
І все минулося б гаразд, якби не один вагон. Дік знав, що він є в поїзді, і бачив, як він наближається. То був так званий «кінський палац» – вагон перевозити худобу, на шість дюймів ширший за інші. Дік помітив, що й Тім уже бачить той вагон. Помітив, як Тім напружився всім тілом, готуючись до того, що вузький простір, де він мав утриматись, зараз повужчає ще на пів фута. Дік бачив, як Тім повільно, умисно відхиляється назад, відхиляється все далі, як лишень змога далі, – і все ж не досить далеко. Йому не було порятунку. Якби він відхилився ще на дюйм, вагон би не штовхнув його. Але якби він відхилився на той дюйм, то впав би у прірву й сам, без поштовху. І тим одним дюймом вагон зачепив Тіма й скинув з мосту. Двічі перекинувшись у повітрі, хлопець гримнувся головою об каміння.
Там, долі, він уже не ворушився. Впавши із сімдесятифутової височини, він зламав собі в’язи й розтрощив голову. Ото там Дік уперше спізнав смерть – не пристойну, порядну смерть сучасного городянина, коли вмирущому полегшують відхід у вічну ніч лікарі, доглядальниці, підшкірні ін’єкції і відлетілу тінь урочисто проводжають квітами, вінками, пишними поховальними церемоніями та обрядами, а раптову, просту, страшну й неприкрашену, як смерть вола під обухом чи вгодованої свині під колійським ножем.
І ще більше спізнав там Дік – зрадливість життя й долі, і зловорожість світу, і необхідність бути чуткому й рішучому, пильному, тямкому, упевненому й бистрому, щоб умить пристосовуватися до всіх миттєвих зрушень у рівновазі сил, від яких залежить наше життя. І ще спізнав там Дік, стоячи біля химерно скорчених останків того, хто щойно був його товаришем, що не можна звірятись на ілюзії і що тільки дійсність ніколи не обдурить.
У Нью-Мексико Дік прибився до ранчо «Дзвіночок», на півночі від Росвела, в долині річки Пекос. Йому ще не було чотирнадцяти років, і ковбої, що звалися й навіть писалися в офіційних паперах такими іменами, як Дикий Кінь, Віл-лі-Ферт, Теляча Шкура, або Довга Кишеня, прийняли його між себе за живу забавку і зробили з нього справжнього ковбоя.
Проживши на ранчо пів року, Дік, ще по-юнацькому тендітний, проте витривалий, здобув науку на все життя, навчившись їздити верхи і вивчивши коней, а також надивившись на людей у природній їхній подобі. Та й це ще не все. Він побачив Джона Чайзема, власника «Дзвіночка», «Боско-Гранде» і ще багатьох скотарських ранчо аж до Чорної річки й далі. Джон Чайзем, скотарський король, свого часу передбачив наплив фермерів, скупив усі сорокаакрові ділянки, де була вода, обгородив їх колючим дротом і в такий спосіб прибрав до рук мільйони акрів суміжних пасовиськ, що не були варті нічого без води, якою володів він. І Дік, слухаючи при табірному багатті біля фургона з харчами балачки ковбоїв, які проґавили те, що передбачив Джон Чайзем і тепер служили у нього за сорок доларів на місяць, виразно збагнув, чому і як Джон Чайзем зробився коров’ячим королем, а тисяча його сучасників пішли до нього в найми.
Але в Діка була не холодно-розважлива вдача. Він мав гарячу кров, буйне завзяття і чоловічу гордість. Ладний часом плакати з утоми після двадцяти годин поспіль у сідлі, він навчився не зважати на біль у всьому змученому тілі і, мовчки хизуючися своєю терплячістю, не йти спати раніш від загартованих дорослих ковбоїв. Так само не опинаючись сідав він на того коня, якого давали, і самохіть їздив, як і всі, стерегти череду вночі, а коли треба, без миті вагання мчав навперейми лавині переполошеної череди, маючи на вітрі цератяним плащем. Він умів ризикувати. Його тішив ризик. Але в такі хвилини він ніколи не легковажив суворою дійсністю. Він добре пам’ятав, що людський череп не дуже міцний і легко тріскає на твердому камінні або під важким копитом. І коли він якось відмовився сісти на коня, що збивавсь із чвалу та спотикався, то не тому, що боявся розбити собі голову, а тому, що це вже був би «не по грошах ризик», як він одного разу сказав самому Джону Чайземові.
Ще бувши на ранчо, він написав листа опікунам, тільки доручив його одному гуртоправові, щоб відіслав з Чикаго. І навіть адресував, задля ще більшої остороги, кухареві А-Сіну. Дік хоч і покинув свої двадцять мільйонів, однак не забув про них, отож, боячися, щоб спадщини не розділили між далекими родичами, які могли знайтися десь у Новій Англії, попередив опікунів, що він живий і повернеться додому за кілька років. І ще він наказав їм не звільняти зі служби місіс Самерстон.
Але Дікові не сиділось на одному місці. Пів року на ранчо «Дзвіночок» – це було, як на нього, вже задовго. «Пацанком», як навивають хлопчака-гобо, помандрував він через усі Сполучені Штати, познайомившись з їхньою поліцією, судами, законами проти волоцюзтва та в’язницями. Спізнав він і самих волоцюг, мандрованих сезонників та дрібних злодюжок. Поміж іншим зазнайомився він і з фермами та фермерами; одного разу у штаті Нью-Йорк він тиждень збирав ягоди на фермі в якогось голландця, який одним із перших у Штатах на спробу поставив у себе силосну вежу. Звісно, Дік прикмічав усе не з якимсь певним наміром чи метою. Просто йому, як і кожному хлопчакові, все було цікаве, і в такий спосіб він призбирав силу-силенну всіляких відомостей про людську природу та життя суспільства, що мали неабияк прислужитися йому аж згодом, коли він за допомогою книжок перетравив та систематизував їх.
Дікові пригоди не зіпсували його. Навіть коли він терся між «тюряжниками» по яких-небудь лісових табориськах, їхні погляди на життя й моральність не приставали до нього. Він був ніби мандрівник серед чужинців. Знаючи, що його дожидають певних двадцять мільйонів, він не відчував потреби красти. Йому цікаво було побувати скрізь, побачити все, але ніде й ніщо не могло втримати його надовго. Він тільки хотів бачити, ще й ще бачити і знов бачити.
Під кінець третього року, вже як він став майже шістнадцятирічним юнаком, міцним і жилавим, ста тридцяти фунтів вагою, Дік вирішив, що час вернутися додому та взятись за книжки. І він подався в першу свою тривалу подорож морем, найнявшись на вітрильник, що відпливав з одного делаверського порту10 до Сан-Франциско. Плавання було трудне й довге, цілих сто вісімдесят днів, однак під кінець його Дік важив ще на десять фунтів більше.
Місіс Самерстон злякано зойкнула, коли Дік увійшов до неї, і послала на кухню по А-Сіна, щоб засвідчив, чи це справді він. А вдруге зойкнула, коли він стиснув їй руку, аж подряпавши ніжну шкіру мозолястою і шкарубкою від корабельних линів долонею.
Відразу скликано опікунів, і Дік привітав їх несміливо, майже засоромлено. Та це не завадило йому відразу заговорити навпростець.
– Ось що, – сказав він. – Я не дурень. Я знаю, чого мені треба, і хочу його мати. Я на світі сам – звісно, коли не рахувати добрих друзів, як оце ви, – і в мене є свої погляди на життя й на те, що я хочу в ньому зробити. Я вернувся додому не з обов’язку перед кимось тут, а тому, що настав час вернутись, тобто з обов’язку перед самим собою. Я чимало розуму набрався, повештавшись три роки по світі, а тепер мені час узятися за науку – за книжкову науку цебто.
– Іди в Белмонтське училище, – підказав містер Слокем. – Там тебе підготують до університету.
Дік рішуче похитав головою.
– І заберуть на це три роки. Як і в кожній середній школі. Ні, я хочу бути в Каліфорнійському університеті за рік. Для цього, звісно, треба попрацювати. Але я вгризуся в книжки, як голодний у хліб. Я найму вчителя чи десятьох учителів і заходжуся. Тільки я найматиму їх сам – і виганятиму теж сам. А на це мені треба буде грошей.
– Сто доларів на місяць вистачить? – спитав містер Крокет.
Дік похитав головою.
– Я перебився три роки, не взявши зі своїх грошей ні цента. Гадаю, що тепер мені можна трохи покористатися з них. Порядкувати всім своїм капіталом я ще не збираюсь, але мені потрібен відкритий рахунок у банку, і то пристойний. І я хочу використовувати його так, як мені треба, і на те, чого мені треба.
Опікуни спантеличено перезирнулися.
– Це ні в які ворота не лізе! Смішно й слухати! – почав містер Крокет. – Ти який був навіжений, такий і досі.
– Такий, мабуть, удався, – зітхнув Дік. – І того разу ми не поладнали через гроші. Тоді я просив сто доларів.
– Але й ти зваж на нагле становище, Діку! – заволав містер Девідсон. – Як це виглядатиме, коли ми, твої опікуни, дамо тобі, шістнадцятирічному хлопцеві, волю розкидати гроші?
– Скільки коштує тепер моя «Фреда»? – спитав Дік несподівано.
– За двадцять тисяч можна продати хоч сьогодні, – відповів містер Крокет.
– То продайте її. Вона для мене завелика, і що рік, то втрачатиме на ціні. Мені потрібна тридцятифутова яхточка, щоб самому плавати по бухті, а така не коштуватиме й тисячі. Продайте «Фреду» і покладіть гроші на моє ім’я. Я знаю, ви боїтеся, що я почну цвиндрити гроші: пиячити, грати на кінських перегонах, за хористочками вганяти. То зробімо так, щоб ви мали спокій: нехай рахунок буде відкритий для всіх чотирьох. Тільки-но котрий з вас вирішить, що я марную гроші, він зможе негайно забрати з рахунку всю решту. І ще я хочу вам сказати, що збираюся, крім учителів, запросити фахівця з комерційного коледжу, хай утлумачить мені всю цю ділову механіку.
Не чекаючи слів згоди, мовби він вважав, що справу вирішено остаточно, Дік повів далі:
– А як будемо з моїми кіньми, що на віллі в Менлов? А втім, я сам на них подивлюся і вирішу, яких зоставити. Місіс Самерстон нехай лишається, порядкує домом, бо мені про це не буде коли думати, у мене забагато планів. Обіцяю вам: ви не пошкодуєте, що дали мені повну волю в моїх особистих справах. А тепер, коли хочете почути, як я жив ці роки, можу розповісти.
Дік Форест казав правду своїм опікунам, що вгризеться в книжки, як голодний у хліб. Ще, мабуть, ніхто ніколи так не вчився, і він сам керував своєю освітою, хоч не цурався й порад. Від свого батька та від Джона Чайзема на ранчо «Дзвіночок» він навчився, що можна наймати чужий розум. А при табірному багатті біля фургона з харчем, під нескінченні ковбойські балачки, він навчився сидіти мовчки й думати. Тепер, завдяки своєму імені й становищу, він легко добивався згоди поговорити з професорами та ректорами коледжів і з бізнесменами-практиками, і він слухав їх цілі години, слухав мовчки, лише зрідка про що-небудь питаючи, тільки слухав і вибирав потрібне з того, що вони казали, задоволений, коли кілька таких годин давали йому бодай одну думку, один факт, що допомагав йому вирішити, яку освіту обрати і як її здобувати.
Далі він почав наймати вчителів. Мабуть, ще ніхто ніколи так не наймав і не звільняв їх, не перебирав ними так. Грошей на них Дік не шкодував. Він звільняв десятьох першого ж дня чи тижня, поки вибере одного на місяць чи на три. І щоразу сплачував тим звільненим умовлену платню за цілий місяць, хоч би їхні спроби навчати його не забрали й години. Щодо цього він був щедрий і великодушний, бо міг собі те дозволити.
Цей хлопець, якому траплялось підбирати по паровозних депо кочегарські недоїдки, добре взнав ціну грошам. Він купував якнайкраще, певний, що так йому вийде найдешевше. Для вступу до університету йому треба було пройти шкільний курс фізики й хімії. Впоравшися з алгеброю й геометрією, він звернувся до вчених, що відали кафедрами фізики й хімії в Каліфорнійському університеті. Професор Корі спершу засміявся йому в вічі.
– Любий мій юначе… – почав він.
Дік терпляче дослухав, тоді заговорив сам:
– Я не дурень, професоре. Учні середньої школи чи училища – то ж діти. Вони не знають життя. Вони не знають, чого хочуть і навіщо їм потрібне те, чим їх напихають. А я знаю життя. Я знаю, чого хочу й навіщо. Вони вчать фізику дві години на тиждень цілий рік, як рахувати з вакаціями. Ви найкращий викладач фізики на все Тихоокеанське узбережжя. Навчальний рік у вас закінчується. За перший тиждень вашої відпустки, якщо ви віддаватимете мені кожну хвилину свого часу, я подужаю річний курс фізики. Скільки коштуватиме цей ваш тиждень?
– Ви не купите його й за тисячу доларів, – відказав професор Кері, думавши тим відбутися.
– Я знаю, яка ваша платня, – знову почав Дік.
– Ну, і яка ж вона? – гостро спитав професор.
– Та вже ж не тисяча на тиждень, – відрубав Дік так само гостро. – І не п’ятсот, і навіть не двісті п’ятдесят, – він підняв руку, побачивши, що професор знов хоче його перебити. – Ви оце сказали, що я не куплю тижня вашого часу за тисячу доларів. А я й не збираюсь. Я хочу купити той тиждень за дві тисячі. Господи! Життя таке коротке! Так мало років мені відміряно…
– І ви гадаєте, що зможете купити роки? – усміхнувся поблажливо професор.
– Авжеж. Того я й прийшов до вас. Я купую три роки за рік, і ваш тиждень – частина цього року.
– Але ж я ще не погодився, – засміявся професор.
– Може, двох тисяч мало? – уперто провадив Дік. – То скажіть, скільки буде досить.
І професор Кері здався. Так само здався й професор Барздейл, завідувач кафедри хімії.
Ще раніше, вивчавши математику, Дік на кілька тижнів возив своїх репетиторів стріляти качок у заплавах Сакраменто й Сан-Хоакіну. А впоравши фізику та хімію, знову поїхав з двома вчителями літератури та історії на мисливські терени в окрузі Керрі на південному заході Орегону. Цей спосіб він теж похопив від батька, і отак, навчаючись, розважаючись, живучи на вільному повітрі, він за рік подужав нормальний трирічний курс середньої школи навіть без великої натуги. Дік вудив рибу, полював, купався, тренувався фізично і заразом готувався до університету. І він не схибив. Він знав, що може так робити, бо батькові мільйони дали йому владу над життям. Гроші були для нього знаряддям. Він ані переоцінював, ані недооцінював їх. Він просто купував за них те, що йому потрібно.
