Kitabı oku: «Місячна долина», sayfa 4

Розділ VII

Робота в прасувальні посувалася як завжди, але три дні, що залишалися до середи, тяглися дуже довго. Сексон замислено наспівувала, схилившись над своєю дошкою, а глянцувата білизна так і вилітала з-під її бистрої праски.

– Ну, як це ти так потрапляєш? – дивувалася Мері. – Незчуєшся, як тринадцять, а мо, й чотирнадцять доларів за тиждень виробиш!

Сексон засміялась – і в клубах пари, що звивалася з-під її невсипущої праски, затанцювало в неї перед очима золотими літерами слово середа.

– Ну, що ти скажеш про Біллі? – спитала Мері.

– Мені він подобається, – щиро відповіла Сексон.

– Гляди, щоб часом далі не зайшло.

– Як захочу, то й зайде, – задирливо кинула Сексон.

– Краще нехай не заходить, – застерегла Мері. – Тільки голову собі заморочиш. Вів не одружиться. Багато дівчат уже пересвідчилися. Вони всі до нього липнуть.

– Я не липну до нього, і взагалі не маю такого звичаю.

– Ти як собі хоч, а я тебе попередила, – закінчила Мері.

Сексон споважніла.

– Хіба він… не… – почала вона, і в очах її промайнуло запитання, якого вона не наважилася промовити.

– Та ні, зовсім не те! Хоча – що могло б стати йому на заваді? Він хлопець такий, що пошукати б! Але не бабій: потанцює, покрутиться, погуляє, а далі – аніні. Не одна вже облизня спіймала у нього. От і зараз – їй-бо, добрий десяток дівчат закохані в нього. А йому до всіх байдуже. Ну, хоча б Лілі Сендерсон, ти її знаєш. Ти її бачила минулого літа на слов’янській гулянці у Шелмаунді – така висока, гарна, білявка, що все ходила з Батчем Вілоузом.

– Так, пригадую, – сказала Сексон. – І що ж вона?

– Ну, в неї вже все було гаразд із тим Батчем, аж тут Біллі й собі почав з нею танцювати, коли побачив, яка вона метка до танців! Ну танцює й танцює… А Батч, звісно, не полохливий. Він підскочив до Біллі та при всіх почав йому вичитувати, а тоді – застеріг. Біллі стоїть собі та слухає, знаєш, отак – напівсонно та спокійно, як то в нього буває. А Батч усе розпаляється, розпаляється, й усі чекають, що ось-ось хлопці зітнуться.

Тоді Біллі й питає: «Ти вже скінчив?» – А Батч йому: «Так, скінчив, а тепер, – що ти мені скажеш?» І, що б ти думала, він сказав, як усі на нього повитріщалися, а Батчові очі аж кров’ю налилися? «Та нічого, – каже, – не скажу, Батче». Так і сказав. А Батч так остовпів, що його можна було б пірцем на землю звалити. «Ти з нею більше не танцюватимеш?» – каже Батч. «Звісно, ні, як ти кажеш, що не можна», – каже Біллі. Отак і сказав.

Якби це зробив хто інший, усі б його мали за страхополоха, почали б зневажати. Але Біллі – ні. Бачиш, він себе скривдити не дасть; всяке зна, що він боксер, і коли він поступився місцем і не помірявся з Батчем силою, то, звичайно, не тому, що злякався. Просто йому до Лілі було байдуже; це-бо вона втьопалася в нього по вуха!

Ця історія дуже стурбувала Сексон. Дівчина мала свою жіночу гордість, та вона не надто була певна у своїй здатності скоряти чоловічі серця. Біллі залюбки танцював з нею, але, хто зна, – може, це й усе? Якщо Чарлі Лонг напосяде на нього, то, може, він відступиться і від неї, як від Лілі Сендерсон відступився? Кажуть, йому за шлюб байдуже; але ж Сексон добре бачила, що для кожної він добра партія. Не диво, що дівчата за ним бігають. Він скоряє не тільки жінок, а й чоловіків. Чоловіки його люблять. Берт Вонгоп мало не закоханий у нього. Вона згадала п’яного різника в ресторані Візл-парку, що підійшов до їхнього столу й перепросив Біла, згадала ірландця, що одразу притих, коли дізнався, з ким має справу.

«Певно, дуже розбещений хлопець», – не раз уперто наверталася їй думка, та Сексон відганяла її: ні, це несправедливо! Він був такий м’який і гречний, але разом із тим нестерпно загайний. Сам він ні до кого не чіплявся, хоч був найдужчий з усіх парубків. Сексон усе не могла забути історії з Лілі Сендерсон. Лілі його не цікавила, тим-то він і не став між нею та Батчем і відразу вступився. Берт, наприклад, ніколи б так не повівся, хоч би з простого зухвальства. Зчинилася б бійка, хлопці поворогували б, а Лілі яка від цього полегкість? А ось Біллі вчинив саме так, як слід, і зробив це з притаманною йому незворушністю, аби нікого не образити. Від цього він ставав для Сексон все більш жаданий і все менш приступний.

Кінець кінцем вона придбала ще одну пару шовкових панчішок, які кілька тижнів була вагалася купувати, а ніч проти середи просиділа, куняючи над шиттям нової блузки, і раз у раз чула Сарине бурчання, що вона так багато переводить газу.

На Оріндорському балі у середу ввечері далеко не все їй було приємне. Сексон прикро було дивитись, як безсоромно дівчата запобігали перед Білом, а його привітність до них аж дратувала її. Проте вона мусила визнати, що Біллі зовсім не допікав до серця іншим хлопцям так, як допікали їй дівчата. Вони мало не самі кликали його, щоб він потанцював з ними, і цього настирливого упадання вона не могла не помітити. Сексон вирішила, що сама вона нізащо не кинеться Білові на шию, і відмовила йому в кількох танцях; незабаром стало ясно, що тактика її правильна, Сексон зумисне давала йому наздогад, що вона подобається іншим чоловікам, – адже ж він виявляв перед нею – хоч і несвідомо – свій успіх в інших жінок!

Для Сексон настала щаслива хвилина, коли Біллі спокійно знехтував її відмовою і домігся, щоб вона протанцювала з ним на два танці більше, ніж обіцяла. Її і врадувало, і розсердило те, що вона ненароком почула з розмови двох дебелих дівчат із консервного заводу. «Диви, як ця фітюлька прив’язла до нього, – аж гидко!..» – сказала одна. І друга: «Бодай би вже бігала за хлопцями свого віку! А то полює на недолітків…» І з цими словами дівчата подалися далі, не маючи навіть гадки, що їх підслухано, хоч мова їхня шпигнула Сексон, а гаряча хвиля гніву залила їй щоки.

Біллі провів її додому і поцілував біля хвіртки, коли вона погодилась піти з ним у п’ятницю ввечері на танці до зали «Джерманія».

– Я, правду кажучи, туди не збирався… – сказав він. – Але якщо ви скажете слово… Берт там теж буде.

Другого дня за прасувальною дошкою Мері повідомила її, що вони з Бертом умовилися піти в п’ятницю до «Джерманії».

– А ти підеш? – спитала Мері.

Сексон кивнула.

– З Біллі Робертсом?

Сексон знову кивнула; і Мері, тримаючи праску в повітрі, кинула на подругу пильний і зацікавлений погляд.

– Ну, а коли Чарлі Лонг устряне?

Сексон знизала плечима.

З чверть години вони прасували мовчки й хутко.

– А втім, як він поткнеться, то, може, дістане по заслузі, – вирішила Мері. – Ото б подивитись, як йому накладуть!.. Бо ж такий нахабник!.. Усе залежить від того, що почуває Біллі… до тебе себто.

– Я не Лілі Сендерсон, – обурено озвалася Сексон. – Я ніколи не допущу, щоб Біллі Робертс дав мені відкоша.

– Допустиш. Нехай-но тільки Чарлі Лонг устряне! Повір мені, Сексон, він таки кепська людина. Згадай-но, що він утнув містеру Муді! Як налупив його! А містер Муді такий же смирний – води не сколихне… Ну, а з Біллі Робертсом то, звісно, так не пройде.

Того самого вечора під дверима пральні на Сексон уже чекав Чарлі Лонг. Коли він привітався й рушив обіч неї, серце Сексон болісно стиснулось, як завжди, коли вона бувала близько від Чарлі. Зі страху вона пополотніла. Її лякала нецеремонність цього кремезного здорованя; вона боялася його карих очей, свавільних і самовпевнених; боялась його величезних ковальських рук і товстих волохатих пальців. Він неприємно вражав око, а ще дужче вражав її тонку чутливу вдачу. Та не сама його сила відштовхувала її, а характер тої сили і те, що він нею зловживав. По тому, як він так побив тихого містера Муді, Сексон цілих півгодини була сама не при собі. Досить було згадати ту страхоту – і їй уже мліло серце. А ось коли Біллі запекло бився у Візл-парку, – то не викликало ніякої огиди, то було щось зовсім інакше. Вона відчувала різницю, хоч не могла б її пояснити. Вона тільки знала, що руки й душа в Лонга брутальні.

– Щось ви така бліда й змучена, – почав Чарлі. – А чого б вам не кинути роботи? Адже однаково колись доведеться. Хоч би там що, кізонько, а від мене не відкараскаєтесь!

– А може, й відкараскаюсь? – заперечила вона.

Він зухвальне зареготався.

– Шкода й заходу, Сексон. Вам суджено бути місіс Лонг, і ніде ви не дінетесь – покладіться на мене.

– Оце б мені таку впевненість! – відказала дівчина з легким сарказмом, якого Лонг і не зауважив.

– Кажу ж вам, – провадив він далі, – одного ви можете бути певні, що я свого певний. – Йому сподобався власний дотеп, і він зареготався ще голосніше. – Чого я хочу, того досягаю, а коли щось на перешкоді – я його копняком. Зрозуміли? Нам судилося жити вкупі, – та й по всьому; тож вам нема чого комизитись – замість пральні йдіть працювати до моєї хати. Та й роботи в мене, що не перетрудитесь. Я заробляю грубі гроші, матимете всього досхочу. Оце я й зараз дременув сюди з роботи – нагадати вам усе ще раз, аби вже не забули. Я ще й не їв сьогодні, – усе тільки про вас думаю!..

– То краще пішли б та під’їли, – порадила Сексон, хоч добре знала, що його не так і легко позбутися.

Сексон майже не чула, що він казав. Вона раптом подумала, що дуже стомлена, дуже маленька і дуже квола поруч цього велетня. Невже він ніколи не дасть їй спокою? – розпачливо спитала вона сама в себе… І враз немовби все її майбутнє життя простелилося в неї перед очима: скрізь і завжди за нею назирцем постать і вид цього волохатого коваля.

– Годі, кізонько, не пручайтеся-бо, – провадив він далі. – Зараз славна літня пора, саме для весілля.

– Але ж я зовсім не збираюся йти за вас! – обурилася Сексон. – Я вже казала це вам тисячу разів.

– Ет, забудьте! Викиньте ці дурощі з голови! Звісно, ви підете за мене. Це факт. А зараз я скажу вам ще один факт. У п’ятницю ввечері ми з вами чкурнемо до Фріско. Там ковалі влаштовують бучну вечірку.

– Я й не збираюся, – заперечила Сексон.

– Ну, то зберетеся, – відказав упевнено Чарлі. – Повернемося з останнім пароплавом, і ви нагуляєтеся досхочу. Я приведу вам найкращих танцюристів. О, я не такий уже й зажерливий і добре знаю, що ви любите танцювати.

– Кажу ж бо вам, що я не можу, – знову промовила Сексон.

Він підозріливо глянув на неї з-під кущистих брів, що на переніссі зрослися в суцільну чорну смугу.

– Чому не можете?

– Я вже обіцяла, – відказала вона.

– Кому?

– Це вас не обходить, Чарлі Лонгу. Я не вільна, і край.

– Дуже обходить! Пам’ятаєте того нікчемного блазнюка бухгалтера? Ну, то не забувайте, як йому перепало.

– Будь ласка, дайте мені спокій! – з серця вирвалося в неї. – Невже ви й разу не можете бути порядніший?

Коваль глузливо засміявся.

– Якщо якийсь блазнюк надумав стати поміж нами, то я йому покажу, де раки зимують… Отже, в п’ятницю ввечері? Еге ж? А де?

– Не скажу.

– Де? – спитав він удруге.

Її губи були щільно стиснуті, а на щоках виступили червоні плями гніву.

– Чи ти ба! Ніби я й сам не вгадаю! Звичайно, в «Джерманії»! Гаразд, я буду там і проведу вас додому. Втямили? І краще скажіть вашому блазнюкові, нехай забирається до дідька, коли не хоче доброї прочуханки.

Сексон обурило це так, як тільки може обурити жіночу гордість негречне поводження її кавалера, і вона ледве стрималася, щоб не крикнути Чарлі в лице славне ймення свого нового оборонця. Але враз і злякалась: Біллі проти кремезного Чарлі видається хлоп’ям. Принаймні таким їй видається. Вона згадала перше враження від його рук і глянула крадькома на руки цього чоловіка. Вони наче вдвоє більші за Біллині, а ще ж і вкриті волоссям, вони свідчать про величезну силу. Ні, Біллі не здолає подужати таку здорову звірину! І не треба, щоб вони мірялися силами. А потім у Сексон промайнула несмілива надія, що, може, таємнича, неймовірна спритність, притаманна боксерам, якось допоможе Біллі провчити цього забіяку і визволить її від нього. Вона зиркнула на Чарлі ще раз, і знову сумнів узяв її. Які ж то широкі в нього плечі, не даремно ж розпирають піджак дужі м’язи, а біцепси горбом стоять під рукавами!

– Якщо ви тільки здіймете руку на кого-небудь, із ким я… – почала вона.

– Йому, звісно, добре перепаде, – ошкірився Лонг. – Котюзі по заслузі. Кожному блазнюкові, що стає між хлопцем та його дівчиною, треба дати прочуханки.

– Але я не ваша дівчина і, що б ви там не казали, ніколи нею не буду.

– Лютуйте, голубонько, – кивнув він схвально. – І це мені в вас до вподоби. – У-у, яка гаряча! Люблю жінок з перцем! А то ж нащо чоловікові якась гладка корова? Еге ж, колода мертвецька! А ви в мене жива, та ще й така запекла!

Сексон зупинилась біля свого будинку й поклала руку на хвіртку.

– Прощавайте, – сказала вона. – Мені час додому.

– Виходьте пізніше, погуляємо в Айдор-парку, – запропонував він.

– Ні, я щось нездужаю. Повечеряю і одразу до ліжка.

– Ага, – глузливо прокоментував він. – Набираєтеся сили, щоб завтра ввечері гасати, еге ж?

Вона нетерпляче стукнула хвірткою і ввійшла на подвір’я.

– Я вас попередив, – додав він, – Якщо ви підете завтра не зі мною, хтось буде битий.

– Сподіваюся, що ви, – дала вона йому відкоша.

Він закинув голову назад, зареготався і, випнувши могутні груди, підважив свої ручиська. Цей рух нагадав їй бридку здоровезну мавпу, яку вона бачила колись у цирку.

– Що ж, бувайте! – сказав він. – Побачимося завтра ввечері в «Джерманії».

– Я не казала вам, що буду саме в тій залі.

– Але й не казали, що не будете. Дарма, – я однаково прийду і проведу вас додому, так і знайте. Та не забудьте залишити для мене якнайбільше вальсів. Оце так. А лютуватись – лютуйте собі на здоров’я, це вам личить!

Розділ VIII

Коли музика змовкла, Сексон, спираючись на руку Біллі, зупинилася з ним коло широких дверей до танцювальної зали. Вони шукали вільного місця сісти. Аж раптом де не взявся Чарлі Лонг; очевидячки, оце тільки прийшовши сюди, він заступив їм дорогу.

– То це ти – перечепа, га? – сердито вигукнув він, і його брови погрозливо стиснулись.

– Хто? Я? – спокійно спитав Біллі. – Помиляєшся, молодче. Я ні до кого не чіпляюсь.

– Я тобі голову провалю, як зараз же відси не заберешся!

– Мені зовсім не хочеться з головою розлучатися, – протяжно відказав Біллі. – Ходімо, Сексон. Це сусідство аж ніяк нам не пасує.

Він хотів був пройти, але Лонг ізнов заступив їм дорогу.

– Ти ще занадто свіжий, хлопче! – гаркнув він. – Тра’ тебе підсолити. Второпав?

Біллі почухав потилицю і, вдаючи здивованого, промовив:

– Ні, не второпав. Про що це ти?

Але здоровезний коваль презирливо відвернувся від нього й звернувся до Сексон.

– Ходіть-но сюди. Покажіть вашу картку.

– Ви хочете з ним танцювати? – спитав Біллі.

Вона похитала головою.

– Вельми шкодую, молодче, нічого не вдієш, – сказав Біллі, пробуючи знову пройти.

Та коваль утретє заступив їм дорогу.

– Слухай, манджай на своїх дво, – спокійно сказав Біллі. – Доки вони ще цілі.

Лонг мало не кинувся на нього; руки йому стиснулись у кулаки, одну руку подав він назад, готуючись завдати удару, а плечі й груди випнув. Але тут мимоволі спинився, глянувши на Біллі, що не зрушив із місця: холодні, мов затьмарені, очі Біллі дивились байдуже перед себе, жоден м’яз його не здригнувся. Здавалося навіть, що він не помічає погрозливих замірів. Це було щось зовсім нове в Лонговій практиці.

– Може, ти не знаєш, хто я такий? – задерикувато вигукнув він.

– Ні, знаю, – незворушно відказав Біллі. – Ти чемпіон усіх бійок та скандалів. (На Лонговому обличчі промайнуло вдоволення.) – «Поліційна газета» мала б дати тобі діамантову відзнаку за напади на дитячі колясочки. Я певен, що якби ти зміг, то потрощив би їх до ноги.

– Облиш, Чарлі, – порадив один з хлопців, що обступили їх. – Це ж Біл Робертс, боксер. Чув про нього? Здоровий Біл.

– Та хай собі буде хоч і Джім Джефріз! Але чого він стає мені на перечепі?

Чарлі не зморгнув, проте навіть Сексон завважила, що він трохи збавив тону. Ім’я Біллі неначе втихомирювало й найзапекліших галабурдників.

– Ви його знаєте? – спитав Біллі в неї.

Вона відповіла тільки поглядом, хоч їй хотілося крикнути так, щоб усі почули, як уївся їй у печінки цей нав’язливий залицяльник.

Біллі обернувся до коваля.

– Слухай, молодче, краще не лізь до мене. Бачив я таких, – ти мені не первина. Та й на який грець ми будемо битися? Може ж, у неї спитаємо, яка її думка?

– Ні, це її не обходить. Це моя справа і твоя.

Біллі повільно похитав головою.

– Ні, ти помиляєшся. Її слово тут – вирішальне.

– Ну, то кажіть, – гарикнув Лонг, підступаючи ближче до Сексон. – З ким ви хочете йти? Зі мною чи з ним? З’ясуймо це зразу ж.

Замість відповіді Сексон поклала й другу руку на руку Біллі.

– Вже й сказала, – кинув Біллі.

Лонг злісно зиркнув на Сексон, а тоді на її оборонця.

– Я ще з тобою поквитаюся! – буркнув він крізь зуби.

Сексон гордо піднесла голову, коли вони відійшли вдвох із Біллі. Її не спіткала доля Лілі Сендерсон, і цей незвичайний юнак, неквапливий та спокійно-розважливий, укоськав-таки велетня коваля, не завдавши йому жодного удару.

– Він напосідається на мене! – прошепотіла вона до Біллі. – Просвітку не дає і б’є кожного, хто до мене підійде. Я більше не хочу його бачити!

Біллі раптом зупинився. Лонг, що нехотя повернувсь був іти, теж зупинився.

– Вона каже, що не хоче з тобою водитися, – озвався Біллі до нього. – А як вона каже, то так воно й буде. Хай-но я ще раз почую, що ти чіпляєшся до неї, – я не так коло тебе заходжуся. Зрозумів?

Лонг люто спалахнув, але не озвався.

– Ти зрозумів? – спитав Біллі ще рішучіше.

Коваль рикнув щось у відповідь, що мало означати згоду.

– Ну, то гаразд. Пам’ятай. А тепер – геть із дороги, доки цілий!

Лонг ушився, погрожуючи нишком, а Сексон рушила далі, мов у сні. Чарлі Лонг сплохував. Він злякався цього хлопчика з ніжною шкірою й блакитними очима. Вона покінчила з Лонгом, – Біл зробив те, на що не зважувався дотепер ніхто з інших чоловіків. І він поставився до неї багато краще, ніж до Лілі Сендерсон.

Двічі намагалася Сексон розповісти Біллі детальніше про своє знайомство з Лонгом, але він щоразу перепиняв її.

– Те все мені байдуже, – сказав він за другим разом. – Тепер ви тут, і цього досить!

Проте вона наполягла на своєму, і коли, схвильована й обурена неприємними спогадами, закінчила, Біллі лагідно поплескав її по руці.

– Не журіться, Сексон, – сказав він. – Лонг просто великий нахаба. Я це враз зрозумів, лиш оком скинувши на нього. Більше він вас не турбуватиме. Знаю я таких молодчаг. Тільки загризається, мов той собака. Думаєте, він уже такий завзятий розбишака? Він тільки з немовлятами хоробрий.

– Але як це ви робите? – спитала вона захоплено. – Чому чоловіки так бояться вас? Ви якийсь незвичайний!

Він зніяковіло всміхнувся і перевів розмову на інше.

– Знаєте, – сказав він, – мені страшенно подобаються ваші зуби. Вони такі білі й рівні, але й не дрібні, як у дитинчат. Вони… вони саме такі, як треба, і пасують до вашого обличчя. Таких гарних зубів я ще в жодної дівчини не бачив! Слово честі, – почуваюся, немов який голодняк, дивлячись на них! Отак би й поїв їх – такі вони гарні!

Опівночі, залишивши Берта й Мері, що ніяк не могли натанцюватись, Біллі й Сексон подалися додому. Він настояв на тому, щоб не засиджуватись, і дорогою пояснив, чому саме:

– Бокс навчив мене берегти свої сили, – почав він. – Наш брат не може цілісінький день працювати, а потім до світу танцювати, і щоб не перевестися. Те саме й з випиванням. Я зовсім не янгол. Я теж колись напивався. Отож-бо знаю, що це таке. Випити я люблю. Люблю пиво, знаєте – такими великими кухлями; але ніколи не видудлюю досхочу. Я вже пробував, та переконався, що то кепська річ. Ось хоч би й цей довготелесий здоровило, що причепився до нас. Я б уже дався йому взнаки, якби до того дійшлося. Звісно, він таки, нівроку йому, галабурдник, але тут ще й пиво його підгарячило. Я це одразу помітив, – тож і всипав би йому бобу, не змигнувши. Фізичний стан людини – то найголовніше.

– Але ж він такий здоровань, – заперечила Сексон. – Його кулаки вдвоє більші за ваші.

– Кулаки – це дурниця. Важливо те, що криється за ними. Він би на мене накинувся, мов звір. Якби я його не зміг подужати одразу, я б ухилявся, оборонявся, вичікував. Це знесилило б його дощенту: серце сплохувало б, дихання – все, а тоді я б його пальцем поклав. І він і сам це добре знає.

– Досі мені не доводилося зустрічатися з боксерами, – сказала Сексон, помовчавши. – Ви перший.

– Та я вже давно не боксер, – хапливо заперечив Біл. – Ще однієї речі навчив мене бокс – що треба його кинути. Даремна праця. Сучать тебе, крутять, доки твоє тіло, м’язи, все, все стане міцне й пружне, а шкіра – гладенька, як шовк; здається, проживеш сто років з таким здоров’ям; аж раптом – вилізеш колись з-під каната на ринг, зробиш із двадцять клятих раундів з якимось дужим парубчаком, і за ті двадцять раундів пошарпаєш унівець увесь свій шовк; гульк – і вкоротиш собі віку на цілий рік! А часом то й на п’ять років, а то й на піввіку; трапляється, що й з місця не підведешся. Я стежив за боксерами. Буває – хлопець дужий, як бик, а не минуло й року – вмирає від сухот або запалення нирок, чи з якої іншої хвороби. То що ж тут путнього? Адже ж ні за які гроші не купиш того, що загубив. Ось чому я покинув бокс і знову за хурщика. Я набув собі цього шовку й хочу його якнайдовше зберегти, – ото й усе.

– Ви, мабуть, дуже пишаєтеся, що ви найдужчий з чоловіків, – сказала Сексон тихо, сама пишаючись його силою та спритністю.

– Звичайно, це приємно, – відказав він щиро. – Я радий, що спробував боксу, і радий так само, що кинув його… Так, він багато дечого навчив мене; він навчив бути обережним і стримувати себе. О, якби ви знали, яка в мене була колись вдача, – мов сірник, одразу ж спалахую вогнем! Часом я сам себе боявся, – такий був задерій, що й хтозна… Але бокс навчив мене тримати себе в шорах і не робити такого, щоб потім каятися.

– Та ну вас – адже ви найспокійніша, найдобродушніша людина у світі! – заперечила вона.

– Ні-ні, ви помиляєтесь. Постривайте, побачите ще: часом я можу так вибухнути, що й сам не тямлю, що роблю. О, я скаженію одразу, тільки-но попускаю повіддя!

Від цього натяку на те, що їхнє знайомство триватиме й далі, у Сексон щось радісно затріпотіло в грудях.

– Скажіть, – спитав, він, коли вони підходили до її домівки, – що ви збираєтеся робити найближчої неділі?

– Нічого. Поки що нічого не надумала.

– А що б ви сказали, якби я запросив вас поїхати ресоркою на цілий день у гори?

Сексон відповіла не одразу; на мить вона здригнулася з жаху, згадавши свою останню подорож із ковалем, свій страх, стрибок з екіпажа, а тоді довгі милі блукань крізь темряву ночі, у черевичках на тоненьких підошвах, непевними стежками, де кожен камінець різав ноги. І враз радісна хвиля пойняла її всю: цей-бо чоловік обіч неї – зовсім інший.

– Я люблю коні, – промовила вона. – Я люблю їх, здається, навіть більше за танці, тільки я майже нічого про них не знаю. Мій батько їздив на чалому полковому коні. Він же був капітаном кавалерії. Я його ніколи не бачила, але батько мені чомусь завжди ввижається верхи на цьому коні, з шабельтасом та шаблею при боці. Та шабля тепер у мого брата Джорджа, але Том – це мій другий брат, з яким я живу, – каже, що вона належить мені, бо вони обоє від іншого батька. Бачите, Том і Джордж мені брати тільки наполовину, – ми зведенята. Від другого шлюбу моєї матері знайшлася тільки я одна. То був її справжній шлюб… тобто шлюб з любові.

Сексон раптом зніяковіла від власної балакучості; проте їй непереможно хотілось усе розповісти про себе цьому юнакові: адже ці далекі спогади – були неначе велика частка її самої.

– Кажіть, кажіть далі, – заохочував Біл. – Я люблю слухати про давні часи та про давніх людей. Мої батьки теж такого зазнали, і часом мені здається, що нашим батькам жилося чи не краще, ніж нам. Усе було тоді простіше й природніше. Я гаразд не потраплю сказати, що думаю… Але тільки скажу: не розумію я теперішнього життя. Тепер у нас завелися професійні спілки й об’єднання підприємців, і страйки, і скрута, і безробіття, і ще багато чого. А за давніх часів цього не було. Кожен обробляв свою землю, приносив додому м’ясо з полювання, мав досхочу поживи та піклувався про своїх старих. А тепер усе пішло шкереберть – і я нічого не второпаю. Може, я такий уже дурний, не знаю… Але ж розповідайте далі про свою матір.

– Бачте, коли моя мати була зовсім молода, вона покохалася з капітаном Брауном. Тоді, ще перед війною, він був простий солдат. Потім почалася війна, і його послали на схід, де точилися бої, а мати поїхала до своєї хворої сестри Лаури, доглядати її. А згодом прийшла звістка, що його вбито під Шайлоу. І вона віддалася тоді за одного чоловіка, що кохав її вже багато-багато років… Він – тоді ще хлопчик, – був із нею в одному гурті, і разом з ним вона переїздила преріями. Він їй подобався, але вона не кохала його по-справжньому. А потім знову прийшла звістка, що мого батька зовсім не вбито. Мати зажурилася, та не змарнувала свого життя. Вона була добра мати й добра дружина, і, хоч завжди сумна, але така лагідна й привітна. Мені здається, що голос вона мала наймелодійніший у світі.

– Була, виходить, молодця, – похвалив Біллі.

– А мій батько так і не одружився. Кохав мою матір ціле життя. В мене зберігається чудовий вірш, що мати йому присвятила. Чарівний вірш, наче музика… Ну ось, минуло чимало часу, як помер мамин чоловік, і тоді вони, нарешті, побралися. Сталося це 1882 року, і жилось їй тоді добре.

Сексон ще багато розповідала Біллі, стоячи коло хвіртки, а коли вони розійшлись, їй дуже хотілося переконати себе, що їхній прощальний поцілунок був трошечки довший, ніж звичайно.

– Отож о дев’ятій? – гукнув він їй через хвіртку. – Про сніданок не турбуйтеся. Я сам усе влаштую. Ви тільки будьте готові рівно о дев’ятій.