Kitabı oku: «Серця трьох», sayfa 2

Yazı tipi:

– Ну що ж, бажаю успіху в риболовлі, – добродушно посміхнувся Ріган.

– А все ж таки я хотів би побачитися із цим Альваресом Торесом, – заявив юнак.

– Усе це – золото для дурнів, – продовжував Ріган. – Хоча, мушу зізнатися, історія, що розповів мені цей хлопець, може бути цілком правдивою. Можливо, коли б я був молодшим… проте мені, очевидно, усе життя призначено просидіти тут.

– Чи не знаєте, де б я міг знайти його? – нетерпляче запитав Френк, усупереч власній волі засовуючи шию в сильце Долі, що втілилася в образі Томаса Рігана, яке вона приготувала, аби спіймати його.

…Побачення відбулося наступного ранку в кабінеті Рігана. Сеньйор Альварес Торес здригнувся, коли побачив Френка, але відразу опанував себе. Це відразу ж спостеріг Ріган, і, посміхнувшись, запитав:

– Що, старий пірат власною персоною, га?

– Так, схожість просто разюча, – збрехав або майже збрехав Торес, бо хоч і спостеріг подібність Френка із сером Генрі Морганом, але водночас перед ним постав образ іншої, живої людини, що нагадувала і Френка, і сера Генрі так само, як і вони обидва були схожими між собою.

Френк був молодий, а молодість не знає перешкод. Хутко розгорнули сучасні атласи й стародавні географічні карти, документи, писані споловілим чорнилом на пожовклому від часу папері, – і не минуло й півгодини, як Френк заявив, що відтепер рибалитиме тільки на Бику або на Тельці, тобто на одному з двох острівців, що лежать у лагуні Чірікві, де, як запевняв Торес, закопано скарб.

– Сьогодні ж увечері виїжджаю потягом у Новий Орлеан, – оголосив Френк. – Тоді я встигну на один із пароплавів «Юнайтед фрут компані», який прямує в Колон. Учора, перш ніж лягти спати, я все розвідав.

– Тільки не наймайте шхуни в Колоні, – порадив Торес, – краще прямуйте верхи до Белена. Там найліпше це зробити, також і матроси-тубільці простіші, а й усякі формальності теж.

– Добре, – погодився Френк. – Мені давно хотілося побачити тамтешні краї. А ви встигнете на цей потяг, сеньйоре Торесе? У цій справі я буду за вашого скарбника й беру на себе всі ваші витрати.

Однак Торес, перехопивши погляд Рігана, миттю зметикував, чого від нього хочуть, і взявся натхненно брехати:

– На жаль, містере Моргане, я змушений затриматися й приєднаюся до вас згодом. У мене є невідкладна справа… як би це сказати?… невеликий судовий процес, який мені треба виграти. Сума позову, щоправда, незначна, але позов зачіпає інтереси родини, і тому ця справа для мене надзвичайно важлива. Ми, Тореси, маємо гордість. Я знаю, вам, американцям, це видається смішним, але для нас – річ надто серйозна.

– Він потім приєднається до тебе й допоможе, якщо ти збочиш, – заспокоїв Френка Ріган. – До речі, доки ви не забули, не завадило б вам заздалегідь домовитися про розподіл скарбу… якщо ви, звичайно, колись його знайдете.

– Слово за вами. Що скажете? – запитав Френк.

– Порівну. Точно навпіл, – запропонував Ріган, великодушно даруючи їм те, чого, як він був переконаний, зовсім не існувало.

– І ви відразу ж приїдете, як тільки зможете, так? – запитав Френк Тореса. – Слухайте, Рігане, візьміть на себе справу й позбудьтеся її якнайшвидше. Домовилися?

– Неодмінно, мій любий, – відповів той. – А якщо йому будуть потрібні гроші? Дати?

– Неодмінно! – і Френк міцно потиснув обом руки. – Це позбавить мене зайвого клопоту. Ну, а тепер я втікаю: треба зібратися, скасувати всі призначені побачення й встигнути на потяг. На все добре, Рігане. До швидкої зустрічі, сеньйоре Торесе, десь біля Бокас-дель-Торо або у якійсь печері на Бику чи Тельці. Так, по-вашому, скарб на Тельці? Ну, загалом, до зустрічі. Adios!

Сеньйор Альварес Торес затримався ще на короткий час у Рігана, щоб отримати найдокладніші вказівки про ту роль, яку йому належало грати: йому потрібно було затримати Френка якнайдовше й чинити йому всілякі перепони у справах.

– Одним словом, – закінчив Ріган, – я не шкодуватиму, коли в інтересах свого здоров’я він залишиться там надовго, і плакати не буду, якщо не повернеться взагалі.

Розділ II

Гроші, як і молодість, ніколи не знають перешкод. І Френк Морган, законний і природний власник і молодості, і грошей, одного чудового ранку, через три тижні після того, як він розпрощався з Ріганом, опинився на борту найнятої ним шхуни «Анжеліка», яка потрапила неподалік від берега в штиль. Вода була, ніби скло, шхуну ледь гойдало, і Френк Морган, нудячись від надлишку енергії, що так само, як і молодість, не знає перешкод, попросив метиса-капітана, сина ямайського негра й індіанки, спустити за борт маленький ялик.

– Схоже, тут можна підстрелити папугу або мавпу, або щось інше, – зауважив Френк, розглядаючи в могутній цейсівський бінокль поросле непрохідним чагарником узбережжя, що лежало за півмилі від них.

– Найвидше, сер, ви натрапите на лабару. Укус цієї гадюки – смертельний, – посміхнувся капітан і власник «Анжеліки», що успадкував від свого батька-ямайця хист до мов.

Проте Френка вже було не спинити: саме у цю мить він побачив у бінокль білу гасієнду трохи віддалік, а потім постать жінки в білому на березі; він навіть спостеріг, що жінка теж розглядає в бінокль його самого та шхуну.

– Спустіть ялик, капітане, – наказав він. – Хто там живе? Білі?

– Сімейство Енріко Солано, сер, – відповів той. – Це родовиті іспанські аристократи. Їм належить уся ця місцевість – від моря до Кордильєр, а також половина лагуни Чірікві. Землі в них багато, а от грошей – мало. Гордії страшенні, ну й запальні, як порох.

Коли Френк у ялику плив до берега, зірке око капітана побачило, що він не взяв із собою ні рушниці, ні дробовика для передбачуваного полювання на папуг або мавп. А ще око капітана розгледіло постать жінки в білому, що виділялася на темному тлі джунглів.

Френк веслував прямо до берега з білого коралового піску, не наважуючись подивитися, чи там ще ця жінка, чи вже її немає. У його думках не було нічого лихого, тільки цілком природне для молодої людини бажання познайомитися з молодою сільською дівчиною, можливо, напівдикою, але найкраще – наївною провінціалочкою, з якою можна буде розважитися, доки штиль затримує «Анжеліку».

Коли дно ялика шурхнуло по піску, Френк вистрибнув з човна, сильною рукою витяг його на берег і тільки тоді озирнувся. Навкруги не було жодної душі. Він довірливо рушив уперед. «Кожен мандрівник, потрапивши на незнайомий берег, має право шукати місцевих жителів, аби розпитати дорогу», – сказав він собі.

І Френк, сподіваючись тільки на скороминущу розвагу, отримав стільки розваг і таких, про які навіть не мріяв. Із-за зелених чагарників, ніби фея з чарівної скриньки, раптово вибігла молода жінка, яку він вже бачив, й обома руками схопила його за руку. З першого погляду було видно, що це доросла дівчина. Френка здивували сила й ніжність, з якими вона стисла його руку. Вільною рукою він зірвав із голови капелюх і, як Морган, вихований у Нью-Йорку й призвичаєний нічому не дивуватися, уклонився незнайомці. Проте він був таки вражений, та ще й як! Причому вразила його не тільки врода дівчини, а й погляд, яким вона дивилася на нього, – суворий і непохитний. Йому навіть здалося, нібито він уже десь бачив її, бо зовсім незнайомі люди не могли так дивитися одне на одного.

Дівчина обома руками потягла Френка за руку й схвильовано прошепотіла:

– Швидше! Ходіть за мною!

Якусь мить він вагався. Тоді вона нетерпляче смикнула його і потягла за собою. Подумавши, що це якась дивна гра, у яку грають мешканці узбережжя Центральної Америки, він, усміхаючись пішов за нею в чагарники, не добре тямлячи, чи добровільно йде, чи вона силоміць тягне його.

– Робіть те, що і я, – кинула вона йому через плече, тримаючи його тепер тільки однією рукою.

Френк усміхнувся й підкорився їй: повз, коли повзла вона, згинався в три дуги, коли вона згиналася, і раз у раз порівнював себе з Джоном Смітом і Покахонтасом.

Раптом дівчина спинилася й сіла, жестом наказавши Френку сісти біля неї; тепер вона відпустила свого бранця й приклала руку до серця.

– Слава богові! – прошепотіла вона. – О милосердна діво Маріє!

Наслідуючи їй – така була її воля і такі були, очевидно, правила гри – він, знову посміхнувшись, також приклав руку до серця, хоч не згадав ні бога, ні діву Марію.

– Невже ви ніколи не навчитеся бути серйозним? – гнівно блиснувши очима, напустилася на нього дівчина.

Френк негайно став серйозним і поважним.

– Шановна моя леді… – почав було він.

Вона різким жестом примусила його замовчати. Здивований Френк побачив, як вона нахилилася, прислухаючись, а потім і сам почув кроки людей, що спускалися стежиною неподалік від них.

Доторкнувшись теплою рукою до його руки, дівчина звеліла йому мовчати, раптом вона рвучко підвелася – Френк уже зрозумів, що ця рішучість у її натурі – й побігла вниз стежкою. Від подиву він мало не свиснув, й не свиснув саме тому, що почув недалеко її голос: вона суворо питала щось по-іспанськи, а чоловічі голоси, хоча й шанобливо, але заперечували їй.

Потім Френк почув, як вони пішли геть, розмовляючи. Хвилин п’ять панувала мертва тиша, потім до Френка знову долетів голос дівчини: вона веліла йому вийти з чагарників.

«Цікаво, а як би поводився Ріган за такої пригоди?» – усміхаючись подумав він, виконуючи її наказ.

Він ішов за нею – тепер вона вже не тримала його за руку – через чагарники до моря. Коли вона зупинилася, він підійшов майже впритул і став перед нею, все ще вважаючи, що це гра.

– Застукав! – розсміявся він, торкаючись до її плеча. – Застукав! – повторив він. – Тепер вам ловити!

Її чорні очі обпекли його гнівом.

– Дурень! – вигукнула вона і тицьнула пальцем, як йому здалося, із зайвою фамільярністю у його вусики. – Невже ви гадаєте, що це робить вас невпізнанним?

– Однак, шановна моя леді… – почав було він, намагаючись пояснити дівчині, що, безумовно, бачить її вперше.

Те, що сталося далі, змусило його прикусити язика й було таким несподіваним, як і все, що дівчина робила досі. Це сталося так швидко, що він навіть не спостеріг, як з’явився малесенький срібний револьвер, дуло якого було не лише націлене на нього, а й притиснуте до його живота.

– Шановна леді… – знову почав він.

– Я не хочу з вами говорити, – перебила вона його. – Повертайтеся на свою шхуну й пливіть… – Френку здалося, що дівчина стримує ридання. І тільки витримавши паузу, вона додала: – Назавжди.

Він хотів щось сказати, але, відчувши різкий поштовх револьвером, замовк.

– Якщо ви ще колись повернетеся, – нехай простить мені Мадонна! – я застрелю вас.

– У такому разі мені, мабуть, краще забратися звідси, – жартівливо кинув він і, повернувшись, пішов до ялика; йому було і соромно, і смішно від того кумедного становища, у якому він опинився.

Френк намагався зберегти останні краплини гідності й поводився так, начебто не помічає, що незнайомка слідує за ним. Витягаючи з піску ніс ялика, він побачив, що легкий вітерець пробігся по листю пальм. Від бризу, що налетів із берега, там, за гладенькою поверхнею лагуни, де на обрії, ніби міражі, здіймалися далекі рифи, потемніло й захвилювалося море.

Френк уже збирався сісти у ялик, як раптом хлипання змусило його повернути голову. Дивна дівчина стояла, опустивши револьвер, і плакала. В одну мить Френк перед нею й співчутливо доторкнувся до її плеча. Дівчина здригнулася від його дотику й, відхилившись, докірливо подивилася на нього. Той знизав плечима, ніби пояснюючи, що не розуміє таку різку зміну її настрою, і знову повернувся було до човна, але незнайомка зупинила його.

– Ви… – спочатку вона затнулася й важко зітхнула, – ви могли б хоч поцілувати мене на прощання.

І дівчина рвучко кинулася йому назустріч, розкривши обійми, але все ще тримаючи в правій руці такий недоречний для цього випадку револьвер. Френк, остаточно спантеличений, якусь мить стояв розгублений, а потім обійняв її й отримав палкий поцілунок у вуста. Незнайомка, схиливши голову йому на плече, заплакала. У Френка в очах потемніло, проте він не забував про револьвер, притиснутий до його спини. За мить дівчина підвела мокре від сліз обличчя й поцілувала Френка кілька разів, у його голові промайнула думка: чи не підступно з його боку відповідати на її поцілунки з такою самою пристрастю?

І тільки він сказав собі, що, взагалі, йому байдуже, скільки часу триватиме ця ніжна сцена, як дівчина раптом відсахнулася від нього, обличчя її знову спалахнуло гнівом і, загрозливо змахнувши револьвером, вона вказала йому на човен.

Стенувши плечима, ніби кажучи, що він не може відмовити вродливій жінці, Френк підкорився, сів на весла обличчям до неї, і поплив.

– Нехай врятує мене діва Марія і не дасть загинути через моє слабке серце! – вигукнула дівчина, зриваючи з шиї медальйон. Золоті бусинки посипалися дощем, і медальйон полетів у воду, що розділяла її та Френка.

У цю саму мить із чагарників вибігли троє чоловіків із рушницями й бігцем кинулися до дівчини, яка знеможена опустилася на пісок. Піднімаючи її, чоловіки помітили Френка, що гріб тепер з усієї сили. Френк поспішно оглянувся, аби впевнитися, чи далеко ще до «Анжеліки», й побачив, що шхуна, схилившись набік, розрізаючи носом воду, йде йому назустріч. У цю мить один із трьох чоловіків на березі – літній бородань – вихопив у дівчини бінокль і подивився на Френка. А наступної миті, кинувши бінокль, він уже цілився в нього з рушниці.

Куля плюснула у воду на відстані якогось ярда від човна, але перш ніж пролунав другий постріл, дівчина поспіхом підхопилася на ноги й ударом знизу вибила рушницю з рук стрільця. З усієї сили налягаючи на весла, Френк побачив, як чоловік, відбігши від дівчини, прицілив у нього, але вона вихопила свій револьвер і, націливши на них, змусила опустити рушниці.

«Анжеліка», що йшла проти вітру, завмерла, спінюючи воду, і Френк спритно стрибнув на палубу; тієї самої миті капітан повернув стерно, вітрила надулися, і шхуна попрямувала в море. У хлоп’ячому запалі Френк послав на прощання повітряний поцілунок незнайомці, яка все дивилася йому вслід, і побачив, як вона, знеможена, припала до грудей бороданя.

– Ну й запальні ці прокляті Солано! А пихаті – до божевілля, – зауважив метис-капітан і посміхнувся до Френка, блиснувши білими зубами.

– Шалені якісь, справжні психопати! – розсміявся Френк і, підбігши до борта, послав ще кілька повітряних поцілунків неврівноваженій дівчині.

Завдяки погожому вітру, який дув із материка, «Анжеліка» дійшла до рифів, що відгороджують вхід до лагуни Чірікві, й, зробивши ще миль із п’ятдесят уздовж них, опівночі підійшла до островів Бика й Тельця, де капітан поставив судно на якір, вирішивши дочекатися світанку. Після сніданку Френк, прихопивши із собою матроса, негра з Ямайки, як весляра, вирушив у ялику обстежити острів Бика – дещо більший від острова Тельця й залюднений у цей час року, за словами шкіпера, індіанцями, що перебираються сюди з материка для полювання на черепах.

Не встиг Френк підпливти до острова, як зрозумів, що його відділяють від Нью-Йорка не лише тридцять градусів широти, а й тридцять століть: від ультрасучасної цивілізації він перенісся мало не до первісної дикості. Зовсім голі, якщо не зважати на пов’язки з мішковини на стегнах, озброєні важкими, надзвичайно гострими сокирами-мачете, ловці черепах досить швидко довели, що вони надзвичайні прошаки й не зупиняться перед убивством. Острів Бика належить їм, оголосили вони Френку через перекладача-матроса, що привіз його туди, а Телець, який колись теж належав їм у сезон полювання на черепах, тепер захопив один шалений грінго, запеклий урвиголова, незговірливий і владний, який погрозами завоював їхню повагу – повагу перед двоногою істотою, лютішою, ніж вони самі.

За срібний долар Френк умовив одного з індіанців відвідати таємничого грінго й передати йому, що він хотів би з ним зустрітися. Тим часом інші оточили ялик і, розглядаючи Френка, клянчили в нього гроші та навіть спробували викрасти його люльку, яку він поклав біля себе. Френк негайно вдарив у вухо злодія, а потім стусонув іншого, який вихопив її в першого, і повернув собі люльку. За мить уся юрба наїжилася, загрозливо заблискали на сонці відточені леза мачете, але Френк швидко вгамував запал індіанців, націливши на них свій револьвер. Вони позадкували

і, з’юрбившись, зловісно зашепотіли. Тут Френк побачив, що його єдиний супутник і перекладач злякався. Підійшовши до ловців черепах, він улесливо заговорив із ними, що дуже не сподобалося Френку.

Тим часом повернувся посланець із запискою і передав Френку аркуш, впоперек якого олівцем було написано: «Vamos! Пішов ти до біса!»

– Доведеться мені, очевидно, самому до нього йти, – сказав Френк, покликавши до себе чорношкірого матроса.

– Будьте якомога обережнішим і обачнішим, сер, – застеріг його чорношкірий. – Ці тварюки здатні на все, сер.

– Сідай у човен і веслуй, – коротко наказав Френк.

– Ні, сер. Пробачте, але ні, сер, – відповів чорношкірий матрос. – Я наймався, сер, до капітана Трефезена в матроси, а не в самогубці, і я не піду з вами, сер, на видиму смерть. Найкраще для нас – це забратися з цього пекла; якщо ж ми залишимося, сер, то добре отримаємо на горіхи – це вже точно.

З огидою Френк зміряв матроса презирливим поглядом, сховав у кишеню револьвер і, повернувшись спиною до напівголих дикунів, подався поміж пальм. Там, де стирчав величезний шматок коралового рифу, викинутий колись на пісок землетрусом, він вийшов на берег. На острові Тельця, від якого його відділяла вузька протока, він побачив припнутий ялик. На березі, де він стояв, самотіло видовбане з дерева старе і, безсумнівно, діряве каное. Френк перевернув його, щоб вилити воду, і у цю мить побачив ловців черепах, які, зупинившись на галявині серед пальм, спостерігають за ним – боягузливого матроса серед них не було.

Переправитися через протоку для Френка – це справа кількох хвилин, але на березі Тельця на нього чекав не менш теплий прийом: з-за пальми вийшов високий молодик, босоніж, тримаючи в руках револьвер, він гаркнув:

– Vamos! Забирайтеся геть звідси! Хутко!

– О боги морських глибин з усіма їхніми рибами та рибенятками! – напівжартома-напівсерйозно вигукнув Френк і посміхнувся. – Тут у вас людині й кроку не можна ступити, аби їй не тицьнули пістолетом в обличчя. І всі кричать: «Забирайся геть, pronto!»

– Ніхто вас не запрошував сюди, – заперечив незнайомець. – Ви з’явилися без дозволу. Забирайтеся з мого острова. Даю півхвилини.

– Чи знаєте, голубе, я починаю злитися, – щиросердно зізнався Френк, скоса позираючи на найближчу пальму й міркуючи, яка відстань до неї. – Усі, кого я тут зустрічав, якісь шалені й до того ж нечеми: проганяють людину без будь-якого сорому. Зрештою, у мене теж настрій зіпсувався. А ось щодо того, ніби цей острів ваш, то ці слова ще не є доказом…

І, не докінчивши фрази, Френк швидко стрибнув під прикриття пальми. Щойно він сховався за дерево, як у його стовбур влучила куля.

– Ах так! – крикнув він і всадив кулю в стовбур пальми, за якою зник незнайомець.

Кілька хвилин тривала перестрілка: супротивники то стріляли один в одного, то вичікували, ретельно рахуючи постріли. Нарешті Френк випустив восьму, й останню, кулю і раптом без особливого задоволення згадав, що нарахував усього сім пострілів від незнайомця. Тоді він обережно висунув свій корковий шолом із-за пальми – у шолом негайно влучила куля.

– Якої системи у вас револьвер? – холодно-ввічливим тоном поцікавився він.

– Кольт, – почулася відповідь.

Френк сміливо вийшов зі свого укриття.

– У такому разі ви вичерпали весь свій запас. Я лічив постріли. Вісім. Тепер ми можемо поговорити.

Незнайомець теж вийшов з-за дерева. І Френк замилувався його стрункою постаттю, яку не міг спотворити навіть костюм, що складався з брудних парусинових штанів, тільника і сомбреро з обвислими крисами. Ба більше: Френку здалося, що він уже десь бачив цю людину, хоча йому й на думку не спало, що він дивиться на власну копію.

– Поговорити! – фиркнув незнайомець і, відкинувши револьвер, вихопив ножа. – Ось відріжу тобі вуха, а потім, може, і скальп здеру.

– Чи ба! Які милі й добрі звірі водяться в тутешніх лісах, – у тон йому заговорив Френк, відчуваючи, як у ньому наростають гнів і обурення. Він теж вихопив свій мисливський ніж, зовсім ще новенький і блискучий. – Краще поборімося без усілякої різанини, як у дешевому кримінальному романі.

– Мені потрібні твої вуха, – люб’язно заперечив незнайомець, повільно атакуючи Френка.

– Гаразд. Хто перший буде покладений на обидві лопатки, той і віддасть свої вуха переможцю.

– Згодний! – молодик у парусинових штанях заховав ножа.

– Шкода, що тут немає кіноапарата, щоб зняти цю сцену, – посміхнувся Френк, і собі ховаючи ножа. – Я лютий, як сто чортів! Як найлютіший індіанець! Бережися! Я тебе будь-що покладу на лопатки!

Сказано – зроблено, але блискавичний натиск Френка привів до найганебніших результатів: незнайомець, на перший погляд, здавалося б, здатний витримати будь-який натиск, як тільки вони зійшлися, впав на спину. Це була хитрість: піднявши ногу, він штовхнув Френка в живіт, та так, що той, перекинувшись у повітрі, перелетів через нього.

Від падіння у Френка аж дух забило, а тут ще супротивник навалився на нього всією вагою. Френк лежав на спині, не в змозі вимовити й слова, як раптом помітив, що незнайомець із великою цікавістю розглядає його.

– Навіщо тобі ці вусики? – запитав незнайомець.

– Гаразд, не розмовляй, відрізай вуха, – проговорив Френк, як тільки відновився його подих. – Вуха твої, а вуса – мої. Ми щодо них не домовлялися. А взагалі ти поклав мене на лопатки за всіма правилами джіу-джитсу.

– Ти ж сам сказав: «Будь-яким способом покладу на лопатки», – процитував зі сміхом незнайомець. – Отже: вуха можеш залишити собі, я і не збирався відрізати їх, а тепер, придивившись до них ближче, і зовсім не збираюся – вони мені не потрібні. Вставай і забирайся геть. Я тебе подолав. Vamos! І не з’являйся тут і не винюхуй! Іди геть! Хутко!

Обурений ще більше, ніж до цього, і принижений усвідомленням своєї поразки, Френк повернувся на берег, де стояло його каное.

– Агов, хлопче, може, хоч свою візитну картку залишиш? – крикнув йому навздогін переможець.

– Візитних карток шибеникам не залишають, – кинув через плече Френк, стрибаючи в каное й відштовхуючись веслом від берега. – А прізвище моє – Морган.

На обличчі незнайомця відбилося страшенне здивування; він розкрив було рота, намагаючись щось сказати, потім передумав і тільки пробурмотів собі під ніс: «Однієї породи! Не дивно, що ми такі схожі».

Усе ще обурюючись, Френк повернувся на Бика, витяг каное на берег, присів на борт, набив люльку, запалив і поринув у похмурі роздуми. «Усі тут шалені, абсолютно всі, – думав він. – Жоден не поводиться по-людськи. Цікаво, як би старий Ріган чинив із такими людьми? Йому б вони, напевне, вуха відрізали».

Коли б цієї миті Френк міг бачити власника парусинових штанів, так схожого на нього, він остаточно переконався б, що жителі Латинської Америки – справді божевільні, бо цей молодик тепер сидів у критій травою хатині в себе на острові й, посміхаючись до власних думок, говорив уголос:

– Здається, я все ж добряче настрахав цього представника морганівської сімейки. – І, підійшовши до стіни, взявся розглядати копію, що висіла на ній, із портрета сера Генрі – родоначальника Морганів. – Отже, пане пірате, – посміхнувшись, продовжував він, – двоє ваших останніх нащадків ледве не прикінчили один одного з револьверів, проти яких ваша допотопна зброя – копійчана іграшка.

Він схилився до старенької, побитої шашелем морської скриньки, підняв віко з вирізаною на ній літерою «М» і знову звернувся до портрета:

– Так, шляхетний предку, валлійський пірате, небагато ж ти мені залишив: старе ганчір’я та обличчя, як дві краплі води схоже на твоє. Проте коли б мене обстріляли, як тебе в Порт-о-Пренсі, я б теж себе не гірше показав.

З цими словами він натягав на себе поїдений міллю одяг, постарілий за довгі роки лежання в скрині.

– Ось я і причепурився, – додав він через хвилину. – Нумо, найдорожчий предку, вийди-но з рами й тільки посмій сказати, що ми з тобою не схожі як дві краплі води!

Тепер, коли молодик убрався в стародавні шати сера Генрі Моргана, засунув за широкий пояс два величезних, прикрашених різьбою кремінних пістолі та припасував до нього ножа, подібність між ним, живою людиною, й портретом старого пірата, що давно перетворився на порох, стала воістину разючою.

Нас в морські бої і шторми
Не пройме переполох, —
Станем спинами до щогли,
Проти тисячі удвох!

Заспівав юнак, торкаючи струни гітари, давню піратську пісню. Поступово образ, що дивився на нього з портрета, почав тьмаритися, і молодик побачив перед собою зовсім іншу картину. Притиснувшись спиною до щогли, поблискуючи ножем, стояв старий пірат, а перед ним півколом юрбилися химерно вдягнені матроси; спиною до нього, з другого боку щогли, стояла інша людина, одягнена так само і теж із ножем у руці, перед таким же півколом матросів, що утворювали коло круг щогли.

Яскраве видіння молодика раптом зникло з дзенькотом розірваної струни, що луснула від надмірного запалу молодика. У раптовій тиші йому здалося, що старий сер Генрі вийшов із рами і, ставши перед ним, смикає його за рукав, немов наказуючи вийти з хатини, а сам потойбічним голосом усе шепоче:

Станем спинами до щогли,
Проти тисячі удвох!

Підкоряючись заклику примари, а можливо, власній загостреній інтуїції, молодик вийшов із хатини й спустився до моря. Кинувши оком через вузьку протоку на острів Бика, він побачив свого недавнього супротивника, який, притиснувшись спиною до величезного уламка коралового рифу, відбивався від напівголих індіанців, котрі наступали на нього зі своїми мачете; в руках у нього була важка ломака, виловлена, мабуть, із води.

У цей час хтось влучив Френку каменюкою по голові, і, непритомніючи, він раптом побачив щось, що майже переконало його, що він уже перебуває в царстві тіней: сер Генрі Морган власною персоною з ножем у руці поспішав берегом йому на допомогу. Ба більше, він розмахував тим ножем і, трощачи індіанців праворуч і ліворуч, співав гучним голосом:

Нас в морські бої і шторми
Не пройме переполох, —
Станем спинами до щогли,
Проти тисячі удвох! —

Ноги Френка підігнулися, він весь обм’як і повільно опустився на землю; останнє, що він запам’ятав, – індіанці, які кинулися врозтіч, переслідувані таємничим піратом.

«Боже милосердний!», «Свята діво, врятуй нас!», «Адже це примара старого Моргана!» – долинули до нього їхні крики.

Френк опритомнів тільки у вкритій травою хатині на Тельці. Перше, що він побачив, – був портрет сера Генрі Моргана, який дивився на нього зі стіни. А потім він побачив точну копію сера Генрі, але зовсім молодого, з плоті й крові – і цей сер Генрі підніс до його губ флягу з бренді й примусив зробити ковток. Як тільки Френк ковтнув із фляги, сили відразу повернулися до нього, і він звівся на ноги; пройняті однаковим спонуканням, молоді люди пильно подивилися один на одного, потім на портрет і, цокнувшись флягами, випили за предка і за себе.

– Ви сказали мені, що ви Морган, – вимовив незнайомець. – Я теж Морган. Ця людина на стіні дала початок моєму роду. А ваш рід звідки бере початок?

– Від нього ж, – відповів Френк. – Мене звуть Френк. А вас?

– Генрі – так само, як нашого предка. Ми з вами, вочевидь, далека рідня – брати в четвертих чи щось таке. Я тут шукаю скарби хитрого старого скнари валлійця.

– Я теж, – сказав Френк і простяг йому руку. – Тільки до біса усілякий розподіл!

– Це в тобі промовляє кров Морганів, – схвально посміхнувся Генрі. – Хай дістанеться все тому, хто знайде. Я перевернув майже весь острів за ці півроку, і все, що знайшов, – оце ганчір’я. Я, звичайно, спробую знайти скарб раніше за тебе, але як тільки знадоблюся тобі й ти мене покличеш, стану з тобою пліч-о-пліч біля щогли.

– Це чудова пісня, – сказав Френк, – я б хотів її вивчити. Нумо, повторімо приспів ще раз.

І, цокнувшись флягами, вони заспівали: