Kitabı oku: «Зелений Змій, або Алкогольні спогади», sayfa 3

VII

Мені тільки минуло п’ятнадцять років, а я вже працював на консервній фабриці. Місяць у місяць я працював щонайменше десять годин на добу. Коли додати до десятьох годин тяжкої праці біля машини годину на обід, проходку з дому на роботу та назад, час, потрібний, щоб одягнутися та поснідати вранці, повечеряти та лягти спати ввечері, то з усіх двадцяти чотирьох годин ледве чи лишиться дев’ять годин сну, потрібного здоровому юнакові. Але коли я вже лежав у ліжку, й очі мені склепалися від утоми, я все ж таки знаходив трохи часу, щоб почитати.

Та часто бувало так, що я кінчав роботу опівночі, а то працював без перерви по вісімнадцять і по двадцять годин. Одного разу я проробив біля машини поспіль тридцять шість годин. А бувало, що цілими тижнями я не кінчав праці раніш одинадцятої години вечора, приходив додому та лягав спати о пів на першу, і мене будили о пів на шосту вранці, щоб міг встигнути одягнутися, попоїсти та бути біля машини до гудка, о сьомій годині.

Тоді я не міг урвати й хвилинки для любих моєму серцю книжок. І що спільного мав Зелений Змій з юнаком, якому ледве минуло п’ятнадцять років та який завзято й стоїчно працює? О, багато спільного! От зараз я поясню вам. Я питав тоді сам себе: та невже ж увесь зміст життя в тому, щоби бути робочою худобою? Жодна коняка в Окленді не працювала стільки, як я. Таке життя зовсім не цікавить мене. Я згадав за мого човна, що стояв без діла біля пристані, обростаючи мушлями. Згадав свіжий морський вітер, який щодня подував над затокою; схід та захід сонця, якого я тепер ніколи не бачив; солоні пахощі моря, що лоскотали мені ніздрі; кусючий дотик солоної води до мого тіла, коли купався; згадав усю дивну красу багатого, заказаного мені тепер світу. Був єдиний шлях спекатися моєї убивчої праці: податися на море. Здобувати там собі хліб. Але шляхи, що ведуть до моря, ведуть неминуче й до Зеленого Змія. Тоді я не знав цього. Але коли дізнався, у мене вистачило мужності не вертатися знову до скотячої праці біля машини.

Я хотів бути там, де віє вітер пригод. А вітер пригод надимає вітрила шлюпам устричних піратів у затоці Сан-Франциско. Він жене їх від устричних лігвищ на мілинах, на які вони нападають вночі, до набережної міста, куди сходяться вранці, щоб закуповувати, торговці та власники салунів. Кожний наскок на устричне лігвище вважається за карний злочин, і карають за нього ув’язненням, смугастою одежею та кайданами. Але що з того? Люди у смугастій одежі працюють далеко менше, ніж я біля машини. І незрівнянно більше романтики в тому, щоби бути устричним піратом та в’язнем, аніж рабом машини. А поза всім у мені говорила юність та любов до романтики й пригод.

Я побалакав з Мамі Джені, моєю старою мамкою, яка годувала мене своїми чорними грудьми ще немовлям. Вона була заможніша за нашу родину, бо доглядала хворих, отримуючи за це досить добру тижневу платню. Чи не позичить вона грошей своїй «білій дитині»?

Чи не позичить вона? Все, що вона має – моє.

Тоді я пішов до француза Франка, устричного пірата, який, як я чув, хотів продати свій шлюп Резл Дезл. Він стояв на якорі з Аламедського боку лиману, поблизу мосту на вулицю Вебстер. У нього були гості, й він частував їх вином. Він вийшов на палубу поговорити про справу. Продасть охоче, але сьогодні неділя. До того ж у нього гості. Завтра ж ми зможемо скінчити справу, і шлюп буде мій.

А тим часом я можу зійти вниз та зазнайомитися з його приятелями. Там були дві сестри – Мемі і Тес, місіс Гедлі, яка прийшла разом із ними, молодий устричний пірат Віскі-Боб, шістнадцяти років, та портовий щур Павук-Гілі з чорними бакенбардами, років двадцяти. Мемі, небогу Павукову, звали Королевою устричних піратів. При оказії вона завжди бувала на їхніх учтах. Франк був у неї закоханий, хоч я тоді цього ще не знав. Вона рішуче відмовлялася одружитися з ним.

Француз Франк налив шклянку червоного вина з великої оплетеної сулії, щоб покропити нашу згоду.

Я згадав червоне вино на італійському ранчо й здригнувся. Віскі та пиво були мені не такі гидкі. Але Королева устричних піратів дивилася на мене з недопитою шклянкою в руці. Я був гордий. Мені було лише п’ятнадцять років, але я не хотів виявити менше мужності, ніж вона. До того ж тут і сестра її, і місіс Гедлі, і молодий устричний пірат, і портовий щур з чорними бакенбардами, і всі зі шклянками в руках. То хіба я мокра курка? Ні, тисячу разів ні! На тисячу шклянок, ні! Отже, я перехилив свою шклянку, як і подобає чоловікові.

Француз-Франк був задоволений з продажу, і я дав йому завдатку двадцять доларів золотом. Він налив ще вина. Я знав, що у мене міцна голова, і я був певний, що зможу пити з ними хоч тиждень. Вони мене не переп’ють; до того ж вони вже перед тим чимало вихилили.

Ми почали співати. Павук проспівав: «Бостонський злодій» та «Чорна Лулу». Королева проспівала: «Хотіла б я бути маленькою пташкою», а її сестра Тес: «Вітайте гарно мою дочку». Веселість зростала й робилася бурхливою. Я спробував проминути кілька шклянок, і це пройшло непомічене. Потім, стоячи та східцях, висунувши голову та плечі на палубу, зі склянкою в руках, я вихлюпував вино за борт.

Я міркував приблизно так: цим людям подобається це гидке вино. Добре, хай собі. Я не можу сваритися з ними із-за цього. Моя чоловіча гідність примушує мене погоджуватися та удавати. Але я не вип’ю більше, як треба.

Королева почала кокетувати зі мною, останнім рекрутом піратського флоту і не якимось підручним, а господарем і власником. Вона вийшла на палубу подихати повітрям і потягла мене із собою. Мені й не снилось, а вона, безперечно, знала, що Француз-Франк від ревнощів аж лютує там, унизу, в каюті. Швидко до нас пристали Тес, і Павук, і Боб, і місіс Гедлі та Француз-Франк. І ми сиділи тут за шклянками в руках та співали тоді, як сулія з вином ходила навколо, а я був єдиний тверезий поміж них.

Я почував таку насолоду, якої ніхто з них не в силі відчути. Тут, у цій атмосфері богеми, я не міг не бачити контрасту між цим днем та вчорашнім, коли я стояв біля своєї машини, задихаючись у спертому повітрі та повторюючи, без кінця повторюючи, з максимальною швидкістю, низку механічних рухів. А тут я сиджу зі шклянкою в руці в затишній атмосфері товариства, з устричними піратами, які не хочуть бути рабами рутини, що глузують з обмежень та законів, що важать своє життя та волю у своїй руці. І це завдяки Зеленому Змієві я попав до блискучого гурту вільних душ, які не визнають ані страху, ані сорому.

Передвечірній морський вітерець освіжав мені легені та кучерявив хвилями середину протоки. Повз нас пройшла пласкоденна шхуна, сурмлячи, щоб відкрили розвідного моста. Резл Дезл загойдалася на хвилях, що пішли за баржею, яку шхуна вела на буксирі. Від комори тягли в море баржу з цукром. Сонце ховалося в кучеряву воду, і життя було прекрасне. Павук співав:

 
– Лулу, чорна Лулу!
Де ти пропадала?
– Я в тюрмі сиділа
Та й чекала,
Все тебе, коханця, виглядала.
 

Ось вони – прояви духу протесту, пригод та романтики, заборонених вчинків, сміливих та величних. Я знав, що завтра вже не вернуся до машини на консервній фабриці. Завтра я буду устричним піратом, вільним, оскільки за сучасних умов може бути вільний пірат у затоці Сан-Франциско. Павук уже згодився їздити зі мною. Він мав мені бути за екіпаж й за кухаря, тоді як я мав виконувати всю роботу на палубі. Вранці ми наберемо їжі та води, розпустимо велике головне вітрило (такий величезний шмат парусини, під яким я ще зроду не плавав), та як скінчиться відплив, з першим бризом, побіжимо із затоки. Тоді послабимо вітрило і на перших хвилях припливу попливемо до Спаржевих островів, де й заякоримося за кілька миль від берега. І тоді здійсняться мої мрії: я ночуватиму на морі. А другого ранку я прокинуся на морі. І відтепер усі дні та ночі я проводитиму на воді.

Коли надвечір Француз-Франк почав лагодитись одвозити своїх гостей на берег, Королева попросила мене відвезти її моїм човном. Я не зрозумів, чому Француз-Франк раптом перемінив свій намір і передав весло Віскі-Бобу, а сам залишився на борту шлюпа. Не зрозумів я й посмішки Павука та його уваги до мене: – Ну-ну! Ти тут не ловиш гав! – Як міг я розумом п’ятнадцятирічного хлопця збагнути, що сивий чоловік п’ятдесятьох років ревнує до мене?

VIII

У понеділок рано-вранці ми зустрілися в салуні Джоні Гейнгольда «Остання Пригода», щоб скінчити нашу справу. Я заплатив гроші, одержав розписку, а Француз-Франк почав нас частувати. Я це зрозумів, як звичайний вчинок, і навіть логічний. Продавець, який одержав гроші, витрачає частину їх в установі, де переведено продаж. Але я здивувався, коли Француз-Франк став частувати й інших. Те, що пив він та я, було зрозуміло, але нащо частувати Джоні Гейнгольда, власника салуну, який стояв собі за прилавком? Він же й так має прибуток із того, що в нього п’ють. Я розумів, нащо він частував Павука та Віскі-Боба, – то були його товариші. Але навіщо він запросив вантажників Біла Келі та Супа Кенеді?

З нами був ще Пат, брат королеви, – отож усіх було восьмеро. Було ще дуже рано. Всі замовили віскі. Що мені лишалося робити в цьому товаристві чоловіків, де всі пили віскі? – Віскі! – сказав я з таким недбалим виглядом, немов вимовляв це слово в тисячний раз. І яке віскі! Я проковтнув його одним духом. Але, бр-р-р! Я й досі згадую йото смак.

Мене вразила сума, яку заплатив Француз-Франк – вісімдесят центів. Вісімдесят центів. Це було образою моїй ощадності. Вісімдесят центів – платня за вісім довгих годин праці біля машини – в одну мить зникла в горлянці, лишивши після себе тільки поганий смак у роті. Нема сумніву, цей Француз-Франк марнотрат.

Я горів бажанням піти швидше геть, до сонячного світла, до моря, до мого розкішного човна. Але всі чогось барилися. Навіть Павук, мій екіпаж, і той не поспішав. А мені, у моїй недосвідченості, й на думку не спадало, чого вони чекають. Я потім часто думав, яким оком мусили вони дивитися на мене, новака, якого вони прийняли до свого гурту, який стояв з ними біля прилавку й не почастував їх навіть ні одною чаркою.

Француз-Франк затаїв свою злість на мене з учорашнього дня, і тепер, коли гроші за Резл Дезл були у нього в кишені, він почав якось чудно поводитись зі мною. Я помітив якусь відміну в ньому, побачив недобрий блиск у нього в очах і здивувався. Чим більше я дивився на всіх, тим більш дивувався. Джоні Гейнгольд нахилився через прилавок і прошепотів мені на вухо: – «Щось він заповзявся на вас. Бережіться!».

Я, ніби розуміючи, потакнув головою. Чоловік завжди повинен розуміти все, що до інших чоловіків стосується. Але потай я чудувався. Господи! Як міг я знати, я, хто так тяжко працював, читав книжки про різні пригоди, мав тільки п’ятнадцять років і зовсім не думав про Королеву устричних піратів та й не знав, що Француз-Франк божевільно закоханий у неї, – як міг я догадуватися, що зробив йому прикрість. Звідки мені було знати, що в порту всі дзвонили про те, що, тільки-но я з’явився, Королева дала одкоша Французові-Франку? Звідки було мені знати, що задирливість її брата Пета треба чимсь іншим пояснити, а не його похмурою вдачею?

Віскі-Боб на хвилинку відвів мене убік.

– Слухай, ти стережись! – прошепотів він мені. – Француз-Франк злий на тебе. Ми збираємося з ним їхати проти води, купувати шхуну. Коли ми повернемося – стережись. Він каже, що хоче тебе втопити. Як стемніє – ні хвилини не лишайся поблизу нього. Зараз же кидай кітву в іншому місці. Та погаси сигнальні вогні! Зрозумів?

Звичайно, я зрозумів. Потакнувши головою, подякував йому та вернувся до гурту біля прилавку. Ні, я не почастував їх. Я зовсім не думав, що мені припадає їх частувати. Я пішов геть із Павуком, і мені й тепер горять із сорому вуха, коли я тільки подумаю, що вони мусили говорити про мене.

Дорогою я спитав Павука, що це укусило Француза-Франка.

– Він, як божевільний, ревнує до тебе, відповів той.

– Ти думаєш? – сказав я й облишив розмову, як не варту уваги.

Але як я пишався! До мене, п’ятнадцятирічного хлопця, ревнує цей Француз-Франк, чоловік п’ятдесяти років, який бував у добрих бувальцях. Матрос, який плавав по всіх морях та скрізь по світу, ревнує до мене дівчину з найромантичнішим ім’ям Королеви устричних піратів. Щоправда, я читав про таке в книжках, але вважав, що воно можливе лише у зрілому віці. Я почував себе цього ранку як молодий непереможний демон, коли ми розпустили головне вітрило, підняли кітву та попливли геть за три милі, проти вітру, затокою.

Так я спекався убійчої праці біля машини та почав життя устричного пірата. Щоправда, почалося воно з пияцтва, та й на далі мусила бути гульня та пияцтво. Але чи міг я кинути його через те? Усюди, де життя вільне й змістовне, люди п’ють. Романтика та пригоди завжди йдуть попліч із Зеленим Змієм. Сказавши «два», я мушу сказати «три». Інакше мені доведеться вернутися до невільницької праці, за десять центів погодинно біля машини на консервній фабриці, та читати в книжках про пригоди інших людей і ніколи самому тих пригод не зазнавати.

Ні, я не покину цього сміливого життя на воді, дарма, що всі, хто живе на воді, мають отой чудний потяг до пива, вина та віскі. Що з того, що їм подобається напувати й мене п’яного? І коли вони змусять мене пити – що ж, я питиму. Це буде платня за товаришування з ними. Але не буду напиватися п’яний. Я ж не був п’яний тоді у неділю, як ходив купувати Резл Дезл, дарма, що там не було й одного тверезого. Так, я починаю нове життя; питиму, коли це буде приємно іншим, але дбатиму за те, щоб не перепиватися.

IX

Живучи серед устричних піратів, я втягався в пияцтво поступово, але справжнє пияцтво прийшло якось раптово і було воно наслідком не алкогольної спраги, а переконання.

Що більше я пізнавав оте життя, то дужче захоплювався ним. Ніколи не забуду, як я весь тремтів із захвату, коли вперше взяв участь у змові гуртом напасти на устричні лігвища. Темної ночі зібралися всі на борту Ені – похмурі, великі та сміливі люди. Були тут і «портові щури», виснажені та пронозливі. Дехто колишні каторжани, всі вороги закону, і на всіх чигала в’язниця. В морських чоботах та морській одежі, вони розмовляли грубими низькими голосами. Був там і Великий Джордж з пістолями за поясом, щоб показати, що тут ідеться про справжнє «діло».

О, тепер, озираючись назад, я знаю, що вся та справа була брудна й погана. Але я не озирався назад у ті дні, коли йшов пліч-о-пліч із Зеленим Змієм і починав уже звикати до нього. Життя було дике й потужне, і я жив пригодами, що про них так багато начитався.

Нельсон, Дряпун Молодий, як звали його, щоб відрізнити від Дряпуна Старого, його батька, плавав на шлюпі Північний Олень разом з товаришем, якого звали Мушля. Мушля був надзвичайно сміливий, але Нельсон мав якусь божевільну відвагу, тіло Геркулеса, і був щось років двадцяти. Коли його через два роки застрелили в Беніші, слідчий казав, що він ніколи за своє життя не бачив такого здорового, плечистого чоловіка.

Нельсон не вмів ані читати, ані писати. Батько навчив його морської справи в затоці Сан-Франциско, і відтоді човен став його за другу натуру. Сила його була надзвичайна, і скрізь у затоці йшла недобра слава про його бурхливу жорстоку вдачу. Скажено-лютий, він робив божевільні, жахливі вчинки. Я познайомився з ним, коли вперше вийшов у море на Резл Дезл. Я бачив, як він під час бурі плавав на Північному Олені й згрібав устриці, тоді як ми стояли на двох кітвах та не зважувалися до берега причалити.

Неабиякий чоловік був з нього, Нельсона, і коли, проходячи повз салун «Остання Пригода», він заговорив до мене, я дуже цим запишався. Але спробуйте уявити мою гордість, коли він приязно запропонував мені зайти до салуну випити. Я став з ним біля прилавку, пив пиво та поважно розмовляв про устриці, про човни, і ми дивувалися, хто б то міг прострелити головне вітрило Ені.

Ми розмовляли, стоячи біля прилавку. Мені було дивно, що ми затримуємось. Ми ж уже випили пиво. Але як міг я піти, коли сам славетний Нельсон волів стояти біля шинквасу. Дивним мені здалося, коли через кілька хвилин він запропонував ще випити. Але я погодився. І ми знов балакали, і Нельсон не виявляв наміру залишити салун.

Тепер з’ясую, як саме я тоді міркував у своїй недосвідченості. Насамперед я дуже пишався, що був у товаристві самого Нельсона, – найгероїчнішої постаті з-поміж устричних піратів та інших пройдисвітів затоки. На лихо моєму шлункові та моїй селезінці Нельсон мав якусь дивну примху: йому приємно було частувати мене пивом. Моральних міркувань у мене не було, і мені просто не подобався смак пива та почуття обважнілості після нього. Але не хотів же я через оті дрібниці позбутися його товариства. Коли він має примху пити пиво та частувати мене – то гаразд, я питиму і вже якось подолаю огиду свою.

Ми стояли, розмовляючи, біля шинквасу та пили пиво, що його замовляв і платив за нього Нельсон. Тепер, на минуле озираючись, я думаю, що Нельсон просто цікавився. Він хотів дізнатися, що з мене за дивак; скільки разів я дозволю частувати себе, сам не пропонуючи йому випити.

Вихиливши шосту шклянку, я згадав свою постанову не перепивати й зважив, що цього разу з мене досить. Тоді я сказав, що мушу вернутися на Резл Дезл, яка стоїть біля міської пристані за сто ярдів звідси.

Сказавши «до побачення» Нельсонові, я пішов до пристані. І Зелений Змій в тих шести шклянках пива, що я випив, пішов зі мною. В голові мені шуміло, але думки були виразні. Мене приємно хвилювала свідомість моєї мужності. Ось я, справжнісінький устричний пірат, іду на борт власного судна, випивши в «Останній Пригоді» з Нельсоном, найвидатнішим устричним піратом з-поміж усіх нас. В моїй уяві виразно поставало видовисько, як ми, спершись на шинквас, п’ємо пиво. – І яка вона чудна, – думав я, – ота примха, що спонукає людей витрачати гроші на пиво та частувати ним, хоч би й мене, якому того пива зовсім і не треба.

Так міркуючи, я раптом згадав, що не раз бачив, як люди заходили вдвох до «Останньої Пригоди» та частували один одного. Я згадав гульню на Айдлері, коли Скоті, гарпунер та й я вишкрібали гроші, щоб купити у складчину віскі. Потім пригадав наш звичай поміж хлопчиків. Коли один хлопець дав другому «гарматного набою» або тягучку, колись іншим разом, то цей другий, своєю чергою, купував йому «набою» або тягучку.

Так ось чого Нельсон затримувався біля прилавку! Замовивши пива, він чекав, щоб і я, своєю чергою, почастував його. А я дозволив шість разів почастувати себе, ні разу не почастувавши його. І це був сам Нельсон. Я почував, що червонію від сорому. Сів на дошки й закрив обличчя руками. А гаряча хвиля сорому заливала мені обличчя, шию та чоло. Мені не раз доводилося червоніти, але ніколи не почував я такого сорому, як тоді.

І сидячи там, на дошках, захлинаючись у соромі, я багато передумав та зробив переоцінку цінностей. Народився я в незаможній родині. Зростав у злиднях. Мені доводилося голодувати. Ніколи не мав ані цяцьок, ані інших забавок, що їх мали інші діти. Мої перші спогади в житті – це спогади про невсипущі злидні. Ті злидні не припинялися. Восьми років я вперше надяг на себе спідню сорочку, куплену в крамниці. Це була однісінька сорочка у мене. І коли її треба було прати, я знов одягав жахливе шмаття домашнього виробу. Я так пишався тою сорочкою, що не хотів носити поверх неї ніякого іншого вбрання. Навіть повстав проти матери, розплакавшись до істерії, поки вона не дозволила мені носити її так, щоби бачили всі.

Лише та людина, яка терпіла голод, може оцінити їжу; лише моряки та мешканці пустелі знають, що то є гожа вода. І лише дитина з буйною уявою може зрозуміти значення речей, що були їй заказані. Я рано дізнався, що можу посідати лише те, що здобуду собі сам. Моє злиденне дитинство зробило мене скупим. Перші речі, які я собі сам здобув, то були малюнки з цигаркових коробочок, оповістки про цигарки та альбоми. Я не міг витрачати тих грошей, що заробляв, бо віддавав їх родині. Щоб заробити щось для себе, я продавав додаткові випуски часописів. Я обмінював у інших хлопців однакові малюнки, коли вони мені траплялись, а бігаючи по всьому місту, мав нагоду отак торгувати та збирати колекції.

Не так давно я зібрав колекцію всіх малюнків, що випустили цигаркові підприємства. Там були і породисті коні, і паризькі красуні, і жінки всього світу, і прапори всіх держав, і відомі актори, премійовані борці та інше. І кожну серію малюнків я мав у трьох різних відмінах: малюнки з коробочок, плакати та альбоми.

Тоді я почав збирати другі екземпляри та міняти їх на інші речі, що їх хлопці звичайно купують за гроші, які дістають від своїх батьків. Вони не розумілися на вартості тих речей так, як розумівся я, хто ніколи не мав грошей на те, щоб купити собі щось. Я вимінював поштові марки, камінчики, всякі дивнички, пташині яйця, шматочки мармуру. У мене була розкішна колекція камінців, найкраща з усіх, що я коли бачив у інших хлопців, та колекція круглячків, що найменше коштували три долари. Я одержав її, як заставу, за тих двадцять центів, що позичив хлопчику-розсильному; але його одіслали до будинку дефективних дітей, раніш ніж він спромігся викупити її.

Я починав міняти якийсь мотлох та без кінця міняв його, поки до мене не потрапляла річ, що мала якусь вартість. З мене був знаменитий гендляр та надзвичайний скнара. Я навіть тандитників доводив до поту, торгуючись з ними. Інші хлопці звертались до мене, коли їм треба було продати старі пляшки, ганчір’я, старе залізо, рогожі, всякі бляшанки та інший мотлох. Я їм продавав, а вони платили мені відсотки.

І цей хлопець-скнара, цей раб машини, що звик працювати за десять центів погодинно, сидів тут на дошках та міркував, що шклянка пива, вартістю в п’ять центів, безслідно зникає в одну мить. Ось я жив з людьми, які викликали в мене захоплення. Я пишався тим, що товаришую з ними. І чи дала мені моя ощадність хоч одне з таких переживань, що ними рясніє моє життя з того часу, як став я устричним піратом? А коли так, то що має більшу вартість: чи гроші, чи переживання? Ці люди не бояться тринькати грішми. Вони зовсім не знають ціни грошам і частують за раз по восьмеро душ отим віскі, яке коштує десять центів шклянка. Ось, до прикладу, Француз-Франк. А хіба Нельсон не витратив допіру шістдесят центів на пиво для нас обох?

Що ж тепер робити? Я розумів, що важу неабияку справу. Мушу вибирати поміж людьми та грішми, поміж ощадністю та романтикою. Або мушу відкинути геть мій старий погляд щодо грошей та витрачати їх, як витрачають інші, або не товаришувати більше з людьми, які мають такий чудернацький нахил любити міцні напої.

Я повернув назад до «Останньої Пригоди». Нельсон досі стояв за дверима. – Ходімо, вип’ємо пива, – запропонував я. І знову ми стояли біля шинквасу, пили й розмовляли, але цього разу заплатив десять центів я. Цілу годину моєї праці біля машини віддав я за непотрібне та огидне питво. Та байдуже. Я мушу довести справу до кінця. Гроші не мають тепер значення для мене. Товариство – от що має значення. – Вип’ємо ще по одній? – спитав я. – І ми випили ще, і я заплатив. Нельсон із розважністю досвідченого п’яниці сказав господареві: – Мені маленьку, Джоні. – Джоні хитнув головою й налив йому тільки третину шклянки. Але вартість була та сама – п’ять центів.

Тим часом я вже був напідпитку й не звернув великої уваги на це. До того ж я спостерігав. Спостеріг, що в частуванні кількість не має значення. Тут, у цих взаємних частуваннях, виявлялася приязнь та почуття товариськості. І ще одне: Я теж можу замовляти неповні шклянки й таким чином на дві третини зменшити важкий обов’язок, що лежить на мені.

– Я мусив збігати на борт по гроші, недбайливо сказав я, коли ми пили; сподівався, що Нельсон побачить у цьому пояснення, чому я дозволив себе почастувати шість разів, ні разу не почастувавши його.

– Не варто цього робити, – зауважив він. – Такому хлопцеві, як ти, Джоні повірив би наборг. Правда, Джоні?

– Звичайно, – відповів усміхаючись Джоні.

– А скільки там записано на мене? – запитав Нельсон.

Джоні дістав боргову книжку, яку держав за прилавком, знайшов Нельсонову сторінку й назвав суму в кілька доларів. Мене теж охопило бажання мати й свою сторінку в цій книзі. Це я вважав за остаточну прикмету мужності.

Коли ми випили ще по дві шклянки, Нельсон наважився йти. Ми дуже приязно попрощалися, і я пішов до пристані на Резл Дезл. Павук саме розпалював огонь варити вечерю.

– Де це ти так насмоктався? – спитав він, усміхаючись мені крізь одчинені двері каюти.

– Це я був із Нельсоном, – сказав я недбайливо, намагаючись заховати свою радість.

Раптом мені спала нова думка. Він теж був їхнього гурту. А як я вже зважився йти новим шляхом, то треба робити це як слід.

– Ходімо до Джоні та вип’ємо, – сказав я.

Ідучи набережною, ми здибали Мушлю. Мушля плавав разом із Нельсоном. Це був гарний, сміливий, вродливий чоловік, років на тридцять, з великими вусами – все, що можна сказати про нього, опріч його прізвиська.

– Ходімо та вип’ємо, – сказав я. Він прилучився до нас. Коли ми заходимо в «Останню Пригоду», звідти саме виходив Пет, брат Королеви.

– Куди це ти квапишся? – привітався я до нього. – Ми саме зібралися випити. Ходімо з нами.

– Та я оце допіру випив, – нерішуче відповів він. – Ну, то що з того? Ще з нами вип’єш, – сказав я. І Пет вернувся з нами та утопив свою неприязнь до мене у двох шклянках пива. О, я багато дізнався того дня про Зеленого Змія! Задля того, що він давав, можна було знехтувати й поганий смак отого питва. Ось тут за дурничку, що коштувала десять центів, похмурий суворий чоловік, який вважав мене за ворога, зробився щирим приятелем. Він навіть пожвавішав, очі йому зробилися ласкаві, і наші голоси зливалися докупи, коли ми базікали про новини: в порту та на устричних лігвищах.

– Мені маленьку, Джоні, – сказав я, коли інші замовили собі по великій шклянці пива. І я сказав це, ніби звиклий п’яниця, звичайним, недбайливим тоном, ніби це вийшло у мене само собою. Озираючись назад, я певен, що єдиний, хто догадався, що я новак у справі пиятики, був Джоні Гейнгольд.

– Де це він нажлуктився? – спитав у Джоні Павук.

– О, вони тут дудлили пиво з Нельсоном цілісінький день, відповів Джоні.

Мене розпирало з гордощів. Навіть шинкар виставляв мене як бувальця.

«Вони тут дудлили пиво з Нельсоном цілісінький день». Магічні олова! Посвята в лицарі, яку дав отой шинкар зі шклянкою пива в руках!

Я пригадав, що Француз-Франк частував Джоні того дня, як я купив Резл Дезл. Шклянки були повні, й ми збиралися пити. – Призволяйтеся й ви, Джоні, – сказав я, з таким виглядом, ніби весь час маю намір це сказати, але зайнятий цікавою розмовою з Петом та Мушлею.

Джоні скинув на мене швидким уважним поглядом, захоплений моїми успіхами у новій освіті, та налив собі віскі з окремої пляшки. На мить це вразило мою ощадність. Він налив собі десятицентового питва, тоді як всі ми пили п’ятицентове. Але це була тільки мить. Згадавши свою постанову, я відігнав оту нешляхетну думку.

– Запишіть на мене! – сказав я, коли ми скінчили пити. І я відчув задоволення, коли побачив, що він записав на чистій сторінці моє прізвище та борг, що доходив тридцяти центів. І я бачив крізь золотий туман майбутнє: коли цей борг збільшиться, тоді його викреслять, а потім запишуть новий.

Я ще раз почастував усіх, а тоді диву дався, бо Джоні поквитався за десятицентове питво, яким я його частував. Він почастував нас усіх від себе, і я вирахував, що він з лихвою заплатив за те, що випив.

– Ходімо тепер до Сент Луїс Гавс – запропонував Павук, коли ми вийшли на вулицю. Пет, який цілий день вантажив вугілля, пішов додому, а Мушля на Північного Оленя готувати вечерю.

Павук та я пішли до Сент Луїсу. Я вперше потрапив до цього величезного бару, де зібралося душ з п’ятдесят, переважно вантажників. Тут я удруге здибався з Супом Кенеді та Білом Келі. Сміс з Ені з величезними пістолями, що стирчали йому за поясом, теж був тут. Прийшов і Нельсон. Побачив я там і інших, і братів Вайджі, які тримали бар, і, що найголовніше, Джо Ґуза, зі злими очима, скривленим носом та квіткою в камізельці, який грав на гармонії, наче бунтівничий янгол, доводячи своїх слухачів до сліз грою, що навіть тут, в Оклендському порту, захоплювала і була зрозуміла.

Коли я купував напої – інші теж купували – у мене промайнула думка, що з мого тижневого заробітку на Резл Дезл я не зможу багато дати Мамі Джені в рахунок свого боргу. – Але що з того? – подумав я, або швидше Зелений Змій подумав за мене. – Ти чоловік і мусиш товаришувати з чоловіками. Мамі Джені так нагально не потрібні гроші. Вона не помирає з голоду. Ти це знаєш. У неї ще є гроші в банку. Хай собі почекає, а ти платитимеш потрохи.

Тут я дізнався ще про одну властивість Зеленого Змія. Він принижує моральність. Негарний вчинок, неможливий для тверезої людини, дуже легко зробити людині нетверезій. Справді, коли є обов’язок щось виконати – заборона Зеленого Змія муром встає поміж віддавна виплеканим почуттям морального обов’язку та бажанням виконати його.

Я відігнав думки про борг Мамі Джені та все заводив нові знайомства, марнуючи час і гроші. Неприємне почуття після випитого все зростало. Хто приставив мене на борт та поклав у постіль цієї ночі – я не знаю. Мабуть, Павук.