Kitabı oku: «Нортенґерське абатство», sayfa 3

Розділ VII

За півхвилини вони перетнули подвір’я Галереї і дійшли до арки напроти провулку Юніон. Але там їм довелося зупинитися. Кожен, хто знайомий з Батом, знає, як тут важко перейти Чип-стріт. Ця вулиця й справді так невдало влаштована і розташована в такій несприятливій близькості до лондонської та оксфордської великих доріг, а також головного готелю міста, що жоден день не минає без того, щоб якимось дамам, незалежно від важливості їхньої справи, – купівлі солодощів або відвідування крамниці, де продаються капелюшки, або навіть (як було цього разу) переслідування молодиків, не довелося б затриматися на одному чи другому її боці, пропускаючи екіпажі, вершників або двоколки. Від часу свого приїзду до Бата Ізабелла, хоч-не-хоч, мала долати цю перешкоду принаймні тричі на день. І тепер вона змушена була її долати й відчувати досаду ще раз, бо тієї самої миті, коли вони опинилися напроти провулку Юніон і побачили двох джентльменів, які пробиралися крізь натовп і місили грязь у цьому цікавому провулку, їм завадила перейти дорогу поява кабріолета, що його хвацько гнав поганою бруківкою самовпевнений кучер, наражаючи таким чином на страшну небезпеку не тільки своє життя, а й життя сідока та коня.

– Ох, ці мерзенні кабріолети! – вигукнула Ізабелла, підвівши очі. – Як я їх ненавиджу!

Проте її ненависть, хоч і цілком доречна, не була тривалою, бо вона, знову подивившись на екіпаж, вигукнула:

– Яка приємна несподіванка! Містер Морланд і мій брат!

– Боже мій! Це ж Джеймс! – тієї самої миті скрикнула Кетрін.

І, щойно друзі їх помітили, як коня було негайно зупинено з такою несамовитістю, що він майже став дибки, а потім джентльмени вистрибнули з екіпажа, доручивши піклуватися про нього слузі, який аж стріпнувся від раптової зупинки.

Кетрін, для якої поява брата була цілковитою несподіванкою, дуже радо зустріла його. Брат, який був дуже привітний за вдачею і щиросердо любив свою сестру, відповів їй тим же – тією мірою, якою дозволяли виразні очі міс Торп, що постійно відвертали його увагу. Люб’язність, з якою він одразу ж привітав цю леді, виявивши при цьому водночас і радість, і зніяковіння, які могли б підказати Кетрін, коли б вона краще вміла розуміти чужі почуття й менше дослухалася до своїх власних, що Джеймс, так само, як і Кетрін, завважив вроду її подруги.

Джон Торп, який тим часом віддавав розпорядження стосовно коня, невдовзі приєднався до них і належним чином винагородив Кетрін за брак уваги. Він недбало потиснув руку Ізабеллі, зате приділив належну увагу її подрузі, злегка вклонившись їй. Це був повний юнак середнього зросту, з непоказним обличчям і незграбною фіґурою, який, здавалося, щоб не бути надто привабливим, одягався, як ґрум, а щоб не виглядати, як джентльмен, поводився невимушено, коли мав бути стриманим, і зухвало, коли невимушеність була доречною. Він вийняв з кишені годинника й спитав:

– Як ви гадаєте, міс Морланд, за який час ми доскакали з Тетбері?

– Я ж не знаю, чи це далеко звідси.

Її брат сказав, що до Тетбері двадцять три милі.

– Двадцять три? – здивувався Торп. – Двадцять п’ять, і ані на дюйм менше.

Морланд заперечив йому, посилаючись на свідчення путівників, хазяїв готелів і дорожніх знаків, але його друг відкинув їх усі, бо мав більш надійну міру відстані.

– Я переконаний, що ми проїхали двадцять п’ять миль, – сказав він. – Про це свідчить затрачений на дорогу час. Зараз пів на другу. З подвір’я готелю в Тетбері ми виїхали, коли міський годинник пробив одинадцяту. Я викличу на дуель кого завгодно в Англії, хто скаже, що мій кінь пробігає в запряжці менше, ніж десять миль за годину. Звідси й виходить рівно двадцять п’ять миль.

– У вас загубилася одна година, – сказав Морланд. – Коли ми виїхали з Тетбері, була лише десята година.

– Десята година! Клянусь життям, була одинадцята! Я перелічив усі удари. Ваш брат, міс Морланд, доведе мене до божевілля. Погляньте-но на мого коня – ви бачили коли-небудь у своєму житті тварину, більш пристосовану для швидкого бігу? (У цей час слуга якраз зійшов на сидіння й відганяв екіпаж.) Чудова порода! Три з половиною години на те, щоб пробігти якихось двадцять п’ять миль – що ви про це скажете? Подивіться на це створіння і спробуйте уявити собі таку нісенітницю.

– Так, кінь і справді сильно розгарячився!

– Розгарячився! До Волкотчерч на ньому жодна волосинка не ворухнулася. Погляньте на його передні ноги. Погляньте на круп. А подивіться на його ходу. Цей кінь не може пробігати менше, ніж десять миль за годину, навіть якщо його стриножити. А якої ви думки про мій кабріолет, міс Морланд? Мені він до вподоби. Гарна підвіска. Міська робота. Він у мене менше місяця. Його замовив мій друг з Крайстчерча, чудовий хлопець. Він поїздив на ньому усього кілька тижнів, доки, я думаю, наважився продати. Саме тоді я підшукував собі щось легке – навіть вирішив було уже купити парний двоколісний екіпаж. І ось раптом зустрічаю його на мості Магдалини, коли він їхав до Оксфорда минулого семестру. Він мені й кричить: «Гей, Торпе, вам часом не потрібна така шкаралупка? По-своєму найкраща, тільки я від неї страшенно втомився». «О! Чорт забирай, – відповідаю, – я саме той, хто вам потрібен. Скільки ви за неї візьмете?» І як ви гадаєте, міс Морланд, скільки він узяв?

– Не маю найменшого уявлення.

– А ви подивіться: ресорна підвіска, сидіння, дорожня скринька, ящик для зброї, крила, ліхтарі, срібне оздоблення – все, як бачите, в цілковитому порядку. Залізні частини – як нові, якщо тільки не кращі. Він заправив п’ятдесят гіней. Я зголосився одразу. Виклав гроші, і екіпаж мій.

– Повірте, – сказала Кетрін, – я так мало розуміюся на таких речах, що не можу сказати, дорого це чи дешево.

– Ні те, ні інше. Правду кажучи, могло коштувати й дешевше. Але я страх як не люблю торгуватись, а в бідолашного Фрімена з грошима було не густо.

– З вашого боку це було шляхетно, – сказала розчулена Кетрін.

– До біса! Коли я роблю щось для друзів, терпіти не можу сентиментальності.

Молодих леді спитали, куди вони прямують. І, дізнавшись про мету їхньої прогулянки, джентльмени вирішили супроводити їх до Едгарз Білдінгз і засвідчити своє шанування місіс Торп. Джеймс та Ізабелла йшли попереду. І остання була така задоволена цією обставиною, так завзято намагалася зробити цю прогулянку приємною для того, кого їй подвійно рекомендували як брата її подруги і друга її брата, і відчувала такі чисті й позбавлені будь-якого кокетування почуття, що, хоча на Мільсом-стріт вони зустріли й пройшли повз тих двох огидних молодиків, вона анітрохи не намагалася привернути до себе їхню увагу й кинула погляд у їхній бік лише три рази.

Джон Торп ішов, звичайно, з Кетрін і після кількох хвилин мовчання поновив розмову про свій кабріолет:

– Однак, міс Морланд, хтось вам, можливо, й скаже, що це дешева річ. Але вже наступного дня я міг би продати його на десять гіней дорожче. Джексон з Оріела одразу ж запропонував мені шістдесят, – Морланд був тоді зі мною.

– Так, – сказав Морланд, почувши ці слова. – Але ви забуваєте, що до ціни входив і кінь.

– Кінь?! Чорта з два! Я б не продав свого коня й за сто гіней. Ви любите відкриті екіпажі, міс Морланд?

– Так, дуже люблю. Але не пам’ятаю, щоб я колись у них каталася. Але вони мені дуже подобаються.

– Чудово. Я буду щодня катати вас у моєму кабріолеті.

– Дякую вам, – трохи зніяковівши, сказала Кетрін, не впевнена, чи годиться їй прийняти таке запрошення.

– Завтра ми з вами їдемо на Ленсдаун-Хілл.

– Дуже вдячна. Але хіба ваш кінь не потребує відпочинку?

– Відпочинку!? Це після того, як він пробіг сьогодні якихось двадцять п’ять миль? Дурниці! Немає нічого шкідливішого для коней, ніж відпочинок. Від нього вони дохнуть швидше, ніж від будь-чого іншого. Ні, ні, поки я тут, він у мене щодня буде тренуватися принаймні чотири години.

– Справді? – дуже серйозно спитала Кетрін. – Але ж це вийде по сорок миль у день!

– Сорок, п’ятдесят – яка різниця? Отже, завтра їдемо на Ленсдаун. Пам’ятайте, я в вашому розпорядженні.

– Як це буде чудово! – обернувшись, вигукнула Ізабелла. – Кетрін, люба, я вам майже заздрю. Але боюся, брате, третій сідок тут не поміститься.

– Третій? Авжеж! Я приїхав до Бата не для того, щоб катати тут своїх сестер. Про тебе подбає Морланд.

Це спричинилося до обміну люб’язностями між тими, хто йшов попереду. Але Кетрін не розібрала ані подробиць, ані кінця їхньої балачки. Міркування її супутника, вичерпавши тему, що їх пожвавлювала, обмежувалися тепер лише короткими й рішучими прихильними або неприхильними відгуками про зовнішність жінок, яких вони зустрічали по дорозі. З ввічливістю й повагою, як і годиться юній дівчині, котра не наважується мати власну думку, що відрізняється від думки самовпевненого чоловіка, особливо стосовно жіночої краси, Кетрін слухала й погоджувалася, аж доки не наважилася змінити тему розмови, поставивши питання, яке давно висіло в неї на язиці:

– Ви читали «Удольфо», містере Торп?

– «Удольфо»?! О Господи! Хто завгодно, тільки не я! Я ніколи не читаю романів. У мене достатньо інших справ.

Кетрін, прикусивши язика і збентежившись, хотіла вже вибачитись за своє питання. Але він її випередив, сказавши:

– Романи сповнені дурниць і нісенітниць. Після «Тома Джонса» не було жодного хоч трохи пристойного – хіба що «Чернець». Цими днями я його прочитав. Усі інші такі безглузді.

– На мою думку, вам би обов’язково сподобався «Удольфо», якби ви його прочитали. Це дуже цікава книжка.

– Ні, їй-богу, це не для мене. Якщо я коли-небудь візьмуся за роман, то тільки за той, який написала місіс Редкліфф. Їх принаймні цікаво читати, і в них є жвавість і природність. Їх варто читати.

– Але «Удольфо» написала, здається, місіс Редкліфф, – нерішуче сказала Кетрін, побоюючись його образити.

– Не може бути! Невже? О, так, так, я згадав. Я мав на увазі іншу безглузду книжку, що написала та жінка, через яку було стільки метушні та яка вийшла заміж за французького еміґранта.

– Мабуть, ви кажете про «Каміллу»?

– Саме так! Скільки в ній неприродного й безглуздого! Старий гойдається на гойдалці! Якось я взяв перший том, погортав його і одразу збагнув, що це мені не сподобається. А втім, ще не бачивши цієї книжки, я здогадався, яке це безглуздя. Коли я почув, що вона вийшла заміж за емігранта, я зрозумів, що цей роман мені ніколи не здолати.

– Я його не читала.

– Ви нічого не втратили, можу вас запевнити. Більшої дурниці годі собі й уявити. У ній нічого й немає, окрім старого, який гойдається на гойдалці та вчить латину. І більш нічого, клянуся!

Ці критичні висловлювання, справедливість яких, на жаль, не була поцінована бідолашною Кетрін, він промовив, підходячи до будинку, де зупинилася місіс Торп і де почуття проникливого й безстороннього читача «Камілли» поступилися місцем почуттям відданого й люблячого сина, який зустрівся з матір’ю. Місіс Торп побачила їх ще здалека, дивлячись із вікна.

– А, мамо, чи живенькі-здоровенькі? – спитав він, потиснувши їй руку. – Де це ви знайшли цей чудернацький капелюшок? Ви в ньому схожі на стару відьму. Ми з Морландом вирішили провести з вами кілька днів. Отже, доведеться вам пошукати для нас неподалік хороше житло з двома ліжками.

Таке звертання, здавалося, цілком справджувало сподівання її ніжного материнського серця, бо місіс Торп зустріла сина з найщирішою радістю. Що ж до двох молодших сестер, то до них він виявив таку саму братську прихильність, запитавши в них, чи живенькі-здоровенькі, і зазначивши, що вони обидві потвори.

Таке поводження не сподобалося Кетрін. Але містер Торп був другом Джеймса і братом Ізабелли. І до того ж на її судження про нього вплинули слова Ізабелли, яка їй сказала, коли вони пішли поглянути на новий капелюшок, що Джон вважає її найчарівнішою дівчиною у світі, а також зроблене Джоном при розставанні запрошення танцювати з ним на балу, який мав відбутися цього вечора. Коли б вона була старшою й гоноровитішою, такі залицяння не подіяли б. Але коли ти юний і невпевнений у собі, потрібна надзвичайна стійкість розуму, щоб не піддатись тому, що тебе назвали найчарівнішою дівчиною у світі й так завчасно запросили на танець. Наслідком було те, що коли брат і сестра Морланди, провівши годину в Торпів, вийшли з дому, щоб піти разом до Алленів, і Джеймс, коли за ним зачинилися двері, спитав: «Ну, Кетрін, чи сподобався тобі мій друг Торп?», вона, замість того щоб відповісти так, як вона б це, певно, зробила, якби на неї не подіяли лестощі й почуття дружби: «Дуже не сподобався», без запинки вимовила:

– Дуже сподобався, з ним так приємно спілкуватися!

– Він і справді найчудовіший хлопець у світі. Трохи балакучий, але вам, панночкам, це, мабуть, до вподоби. А як тобі інші члени родини?

– Дуже, дуже сподобались, особливо Ізабелла!

– Приємно чути. Саме таку молоду особу я б хотів бачити твоєю подругою. У ній стільки здорового глузду, і вона така щира й привітна. Я давно хотів тебе з нею познайомити. І вона, здається, дуже тебе любить. Вона говорить про тебе з таким захопленням. А прихильними відгуками такої дівчини, як міс Торп, – сказав він, лагідно взявши її за руку, – навіть ти, Кетрін, можеш пишатися.

– Я й справді ними пишаюсь, – відповіла вона. – Я люблю її всім серцем і щаслива, що й тобі вона подобається. Ти про неї лише згадав, коли писав мені, повернувшись від Торпів.

– Я сподівався невдовзі тебе побачити. Гадаю, вам слід якнайчастіше зустрічатися, доки ви в Баті. Вона дуже мила. А яка вона розумна! Як нею пишається її рідня! Безсумнівно, вона їхня улюблениця. Вона, певно, має великий успіх у Баті?

– Авжеж має. Містер Аллен вважає її найгарнішою дівчиною в Баті.

– Наважуся сказати, він має рацію. Не знаю жодного чоловіка, який би розумівся на жіночій вроді краще за містера Аллена. Мені немає потреби запитувати тебе, люба Кетрін, чи тобі тут подобається. Якщо в тебе є така подруга, як Ізабелла Торп, ти не можеш бути невдоволеною. Та й Аллени, я впевнений, до тебе дуже зичливі.

– О, звісно! Мені тут весело! А тепер, коли ти приїхав, я просто щаслива. Як це мило, що ти приїхав сюди здалека, щоб побачити мене!

Джеймс прийняв цю данину вдячності, заспокоївши своє сумління тим, що сказав щиро:

– Кетрін, я й справді дуже тебе люблю.

Далі пішла розмова про братів і сестер, – як одні вчаться, а інші ростуть, – а також про інші родинні справи. Джеймс лише одного разу відхилився від теми, знову згадавши про достойності міс Торп. Ця розмова точилась, доки вони не опинилися на Палтні-стріт, де Джеймса вельми привітно зустріли містер і місіс Аллен, з яких перший запросив його з ними пообідати, а друга – визначити якість і вгадати ціну нової муфти й палантина. Попередня домовленість в Едгарз Білдінгз завадила Джеймсові прийняти запрошення джентльмена і змусила якнайшвидше відповісти на запитання леді. І після того, як було домовлено про зустріч обох компаній у Восьмикутній вітальні, Кетрін могла нарешті поринути в піднесені й тривожні переживання над сторінками «Удольфо», забувши мирські клопоти про сукню й обід, про тривогу місіс Аллен з приводу запізнення кравчині й лише на коротку мить втішаючись думкою про те, що її вже запросили танцювати на балу.

Розділ VIII

Попри «Удольфо» й кравчиню, компанія з Палтні-стріт прибула до Верхніх залів саме вчасно. Торпи та Джеймс Морланд з’явилися лише на дві хвилини раніше. І після того, як Ізабелла виконала свій звичайний ритуал, зустрівши подругу зливою люб’язностей та усмішкою, похваливши її вбрання і позаздривши її зачісці, юні леді пішли під руку вслід за старшими до бальної зали, перешіптуючись про все, що тільки спадало їм на думку, й збуджуючи одна в одній гру уяви потиском руки або ніжною усмішкою.

Танці почалися через дві хвилини після того, як вони посідали; і Джеймс, який запросив свою даму на танець тоді ж, коли запросили його сестру, почав умовляти Ізабеллу приєднатися до тих, хто танцював. Але Джон пішов до кімнати для гри в карти, щоб поговорити з приятелем, і Ізабелла сказала, що ні в якому разі не буде танцювати без своєї любої Кетрін.

– Можу вас запевнити, – мовила вона, – я нізащо у світі не танцюватиму без вашої сестри! Я не хочу розставатися з нею на весь вечір.

Кетрін була їй дуже вдячна за відданість, і вони просиділи поряд ще три хвилини, а потім Ізабелла, яка продовжувала говорити з Джеймсом, що сидів по іншу руку від неї, знову повернулася до його сестри й прошепотіла:

– Здається, моя люба, мені доведеться залишити вас, бо вашому братові дуже кортить потанцювати. Ви ж не проти? За хвилину повернеться Джон, і тоді ви легко мене знайдете.

У Кетрін була надто поступлива вдача, щоб, попри своє розчарування, висловити протест. У цей час усі піднялись, Ізабелла на ходу мовила: «До побачення, моя радість», – і швидко потиснула подрузі руку. Молодші міс Торп уже танцювали, і Кетрін залишалася сама поміж місіс Аллен і місіс Торп. Відсутність містера Торпа не могла її не дратувати, і не тільки тому, що їй дуже хотілося танцювати, а ще й через те, що поважна причина того, що вона не танцювала, була нікому не відома і її могли прилучити до тих юних дам, які не змогли знайти собі кавалера. Опинитися приниженою в очах світу, нести на собі тавро безчестя, коли її серце – сама чистота, а її вчинки – сама невинність, а справжньою причиною її приниження є чиясь підступність, – одна з тих обставин, що є невід’ємною частиною життя героїні. І стійкість, з якою вона долає випробування, робить особливу честь її характеру. Кетрін теж була стійкою. Вона страждала, але ані слова ремствування не злетіло з її уст.

З цього принизливого становища вона через десять хвилин перенеслася у світ більш приємних почуттів, побачивши за три ярди від їхніх фотелів – ні, не містера Торпа, а містера Тілні. Він, здавалося, просувався в їхньому напрямку, але досі ще її не помічав, отже, усмішка й рум’янець на обличчі Кетрін, що виникли при його раптовій появі, встигли зникнути, не завдавши шкоди репутації героїні. Він був, як завжди, елегантний і веселий, і захоплено розмовляв з молодою й привабливою світською дамою, яка спиралася на його руку. Кетрін одразу ж припустила, що це його сестра, і таким чином необдумано знехтувала чудовою можливістю уявити його вже одруженим і, отже, втраченим для неї назавжди. Йдучи за простим і природним ходом думок, вона не могла припустити, що містер Тілні одружений; він не так поводився, не так розмовляв, як знайомі їй досі одружені чоловіки. Він жодним словом не прохопився про дружину, але згадував про сестру. З цього Кетрін виснувала, що супутниця містера Тілні є його сестрою, тож замість того, щоб зробитися блідою, мов стіна, і впасти, знепритомнівши, на груди місіс Аллен, Кетрін продовжувала сидіти прямо, цілком володіючи собою, хоч її щоки стали ледь рожевішими, ніж звичайно.

Містер Тілні та його супутниця, які повільно продовжували наближатись, ішли впритул слідом за дамою, що була знайомою місіс Торп. І коли ця дама, що належала до їхнього гурту, зупинилась і заговорила з місіс Торп, вони зупинилися разом з нею, а містер Тілні, зустрівшись очима з Кетрін, одразу ж усміхнувся, виявивши таким чином, що він її впізнав. Кетрін привітно усміхнулась у відповідь, і тоді він, трохи наблизившись, заговорив з нею й місіс Аллен, яка зустріла його вельми люб’язно:

– Мені надзвичайно приємно знову бачити вас, сер. Ми вже було вирішили, що ви залишили Бат.

Він подякував їй за люб’язність і сказав, що йому довелося наступного ранку після того, як мав задоволення з ними познайомитися, на тиждень виїхати з міста.

– Що ж, сер, я гадаю, ви не шкодуєте, що повернулися. Це такий приємний куточок для молоді, як, власне, й для всіх інших. Коли містер Аллен каже, що йому тут набридло, я відповідаю йому, що він даремно скаржиться, тому що Бат – надзвичайно миле місто. Цієї нудної пори року тут значно краще, ніж удома. І я повсякчас тверджу містеру Аллену, як йому пощастило, що стан здоров’я змусив його сюди приїхати.

– Сподіваюся, мем, що містер Аллен полюбить це місто ще й тому, що воно допоможе йому поліпшити здоров’я.

– Дякую, сер. Я не маю в цьому жодного сумніву. Наш сусід, доктор Скіннер, лікувався тут минулої зими і повернувся цілком здоровим.

– Це дуже обнадійлива обставина.

– Так, сер; але доктор Скіннер з родиною жив у Баті три місяці. Саме через це я й умовляю містера Аллена, щоб він не квапився з від’їздом.

Їхню розмову урвало прохання місіс Торп до місіс Аллен, щоб вона злегка посунулася й дозволила сісти місіс Х’юз і міс Тілні, які побажали приєднатися до їхнього гурту. Після того як дами посідали, містер Тілні постояв кілька хвилин коло них, а потім запросив Кетрін танцювати. Такий вияв уваги, хоч і приємний сам по собі, ще більше її засмутив, і, відмовляючи йому, вона жалкувала так явно, нібито їй і справді було нелегко це зробити, і коли б Торп, який невдовзі до неї підійшов, з’явився на хвилинку раніше, він би подумав, що вона надто сильно переживає цю відмову. Те, як байдужкувато він пояснив їй, чому він затримався, анітрохи не примирило Кетрін з її участю. Під час танців Торп докладно розповідав їй про коней та собак свого приятеля, з яким він щойно розмовляв, і про їхню домовленість обмінятися тер’єрами, але його розповіді не настільки її зацікавили, щоб завадити їй раз по раз поглядати в той кінець зали, де вона залишила містера Тілні. Її люба Ізабелла, якій вона так хотіла показати цього джентльмена, кудись зникла. Вони танцювали в різних кінцях зали. Відірвавшись від своєї компанії й від усіх своїх знайомих, зазнавши розчарування раз і вдруге, Кетрін змушена була з усього цього виснувати, що завчасне запрошення на танець не обов’язково обіцяє молодій леді багато втіхи й успіху на балу. Поринувши у свої думки, вона раптом відчула чийсь дотик до плеча, і, обернувшись, побачила прямо перед собою місіс Х’юз у супроводі міс Тілні і якогось джентльмена.

– Вибачте мені цю безпосередність, міс Морланд, – сказала місіс Х’юз, – але я ніяк не могла знайти міс Торп, і місіс Торп запевнила мене, що ви не будете заперечувати, якщо я залишу цю молоду леді танцювати неподалік від вас.

Місіс Х’юз не могла розраховувати в цій залі ні на кого, хто так охоче відгукнувся б на її прохання, як Кетрін. Молодих леді відрекомендували одну одній, міс Тілні, як і годиться, запевнила, що вона цінує виявлену їй ласку, а міс Морланд з усією делікатністю шляхетної душі дала відчути, що для неї ця ласка зовсім не обтяжлива. І місіс Х’юз, задоволена тим, що так вдало прилаштувала свою підопічну, повернулася до своєї компанії.

У міс Тілні була струнка фіґура, а також гарне обличчя з правильними рисами і приємним виразом. На відміну від міс Торп вона не була зосереджена на тому, як її приймає оточення, не намагалася виявити нарочиту елегантність, проте у всьому її вигляді відчувалося справжнє благородство. Її манери свідчили про розум і хороше виховання – вона не була ні сором’язливою, ні підкреслено невимушеною. І, здавалося, що вона вміла почувати себе молодою й привабливою і радіти балу, не намагаючись привернути до себе увагу кожного чоловіка, що опинявся коло неї, і не перебільшуючи своїх почуттів виявом захоплення, яке доходило б до екзальтації, або прикрого роздратування через кожну дрібницю. Кетрін, якій міс Тілні відразу сподобалася зовні, а ще тим, що була сестрою містера Тілні, хотілося ближче з нею познайомитись, і тому вона залюбки говорила їй все, що тільки спадало на думку і що вона мала сміливість і можливість сказати. Але труднощі, що виникають на шляху до швидкого зближення через брак однієї чи багатьох необхідних умов, не дозволили їм просунутися далі першої стадії знайомства, на якій вони повідомили одна одній про своє ставлення до Бата, про захоплення його архітектурою та околицями, про те, чи люблять вони малювати, грати й співати і їздити верхи на конях.

Одразу ж після закінчення перших двох танців Кетрін відчула дотик руки вірної Ізабелли, яка з радістю оголосила:

– Нарешті я вас знайшла! Люба моя, я вже цілу годину вас шукаю. Як ви могли танцювати в цій партії, знаючи, що я танцюю в іншій? Без вас я почувалася такою нещасною!

– Ізабелло, люба, як же я могла танцювати з вами? Я навіть не знала, куди ви поділися.

– Те ж саме я втовкмачувала вашому братові, але він не вірив. «Підіть і пошукайте її, містере Морланд!» – казала я йому, але даремно – він не зробив жодного кроку. Хіба не так, містере Морланд? Які ви, чоловіки, ліниві! Моя люба Кетрін, ви були б украй здивовані, коли б почули, як я його вичитувала. Знаєте, я не церемонюсь з такими нечемами.

– Погляньте на он ту молоду леді з білою діадемою на голові, – прошепотіла Кетрін, відвівши подругу від Джеймса. – Це сестра містера Тілні.

– Боже мій! Не може бути! Ну ж бо, дайте мені як слід її розгледіти. Яка гарна! Ніколи в житті не бачила такої красуні! А де ж її чарівний брат? Тут, у цій залі? Покажіть же мені його – я згораю від нетерпіння! Містере Морланд, будь ласка, не дослухайтеся: ми говоримо не про вас.

– А про що ж ви шепочетесь? Щось сталося?

– Ні, це ні на що не схоже! Ви, чоловіки, такі цікаві! А ще кажете про жіночу цікавість! Не підслуховуйте! Задовольніться тим, що це вас не стосується.

– Ви гадаєте, що це може мене задовольнити?

– Клянусь, я нічого подібного ніколи в житті не зустрічала! Що вам до того, про що ми говоримо? Коли б навіть йшлося про вас, то й тоді я б вам не радила підслуховувати, бо ви можете почути щось не надто приємне.

У цих пустопорожніх балачках, що точилися доволі довго, первісну тему, здавалося, було зовсім забуто. І хоч Кетрін була дуже рада на деякий час її не торкатися, у неї, проте, не могло не з’явитись легкої підозри, чи справді Ізабеллі так уже кортить побачити містера Тілні.

Коли оркестр знову заграв, Джеймс спробував запросити на танець свою чарівну даму, але вона рішуче йому відмовила.

– О ні, містере Морланд, – вигукнула вона, – нізащо на світі! Ви такий нестерпний! Уявіть собі, люба Кетрін, що мені пропонує ваш братусь. Він хоче, щоб я танцювала з ним ще раз, хоч я й пояснила йому, що це просто непристойно! Коли ми не змінимо партнерів, ми станемо притчею во язицех.

– Слово честі, – сказав Джеймс, – на таких великих балах можна танцювати з тим же самим партнером, а можна з різними.

– Яке безглуздя! Як можна таке казати? Але якщо чоловік щось візьме собі в голову, йому годі суперечити. Кетрін, люба, будьте ласкаві, заступіться за мене – переконайте вашого братуся, що це неможливо. Скажіть, якщо я погоджусь, це вас дуже засмутить. Адже вас це й справді засмутить, чи не так?

– Ні, чому ж? Але якщо ви гадаєте, що так робити не слід, танцюйте з іншим.

– Ну то що? – скрикнула Ізабелла. – Ви чули, що казала ваша сестра? І ви досі наполягаєте? Тоді затямте: якщо через нас жінки в Баті зчинять переполох, то це не моя провина. Кетрін, люба моя, бога ради, ходімо танцювати з нами!

З цими словами вона й містер Морланд рушили до своєї попередньої партії. Тим часом Джон Торп кудись пішов. І Кетрін, яка весь час мріяла дати можливість містерові Тілні повторити таке приємне для неї запрошення, що ним він удостоїв її на початку вечора, почала якнайшвидше просуватися до місіс Аллен і місіс Торп, сподіваючись ще застати його біля них. Та, на жаль, ця надія не справдилась, і вона зрозуміла її необґрунтованість.

– Ну як, моя люба, – запитала місіс Торп, якій кортіло почути прихильний відгук про свого сина, – сподіваюсь, ви були задоволені вашим партнером?

– Дуже задоволена, мем.

– Рада це чути. У Джона чудовий характер, чи не так?

– А містера Тілні ви бачили, моя люба? – спитала місіс Аллен.

– Ні. А де він?

– Щойно відійшов від нас. Сказав, що йому так набридло тинятися по залі, що він вирішив потанцювати. Гадаю, він би вас запросив, якби ви зустрілися.

– Де ж він може бути? – спитала Кетрін, оглядаючись на всі боки.

Та їй не довелось довго шукати містера Тілні. Невдовзі вона побачила, що він веде якусь молоду леді танцювати.

– О, він таки знайшов собі даму. Шкода, що він не запросив вас! – сказала місіс Аллен. Після нетривалої мовчанки вона додала: – Він дуже милий!

– Ви маєте рацію, місіс Аллен, – відповіла місіс Торп, задоволено усміхнувшись. – Я не можу з цим не погодитися, хоч і доводжуся йому матір’ю. Він найприємніший кавалер у всьому світі!

Ці слова, сказані невлад, багато в кого могли б викликати подив, однак вони не спантеличили місіс Аллен, яка, трошки подумавши, шепнула Кетрін:

– Вона, мабуть, вважає, що я говорила про її сина.

Кетрін була розчарована й засмучена. Те, про що вона так мріяла, випурхнуло в неї прямо з рук. Перебуваючи в такому настрої, вона була аж ніяк не схильна до люб’язної відповіді на звертання Джона Торпа, який невдовзі підійшов до неї:

– Ну що, міс Морланд, чи не потанцювати нам з вами ще раз?

– О ні, дякую вам. Два наші танці вже закінчилися. Окрім того, я втомилася і більше не хочу танцювати.

– Не хочете? Тоді давайте погуляємо, поглузуємо з публіки. Ходімо зі мною, я покажу вам чотирьох найбільших диваків у залі – моїх молодших сестер і їхніх кавалерів. Я півгодини їх під’юджував.

Вибачившись, Кетрін знову відповіла відмовою, і зрештою він сам пішов під’юджувати своїх сестер. Кетрін було дуже сумно. Містер Тілні, якому треба було виявляти увагу до своєї дами, не міг під час чаювання приєднатися до їхньої компанії. Міс Тілні, хоч і залишалася з ними, сиділа далеко від неї. А Джеймс з Ізабеллою були захоплені розмовою, отож подруга не мала часу розважати Кетрін, хіба що гукнула до неї: «Кетрін, люба моя».