Сповідь

До речі, у пана де Круза, повітового судді, був садівник, теж із Парижа, не менш люб’язний, і він вважав славу своєї батьківщини скомпрометованою тим, що хтось видає себе за її сина, коли він зовсім не має честі ним бути. Він розпитував мене з виглядом людини, впевненої, що спіймає мене на якійсь помилці, і потім лукаво посміхався. Якось він запитав мене, що є чудового в Новому Ринку. Можна собі уявити, як мусив я брехати. Проживши в Парижі двадцять років, я повинен був би знати місто; проте, якби мені й тепер поставили те саме питання, я заледве зміг би на нього відповісти, відтак легко можна було б зробити висновок, що я ніколи не бував у Парижі. Ось так, навіть чуючи правду, люди обманюються, ґрунтуючись на фальшивих засновках!

Не можу сказати точно, скільки часу я прожив у Лозанні. Я не зберіг про це місто ніяких особливо яскравих спогадів. Знаю лише, що, не знайшовши там заробітку, я вирушив до Невшателя і перебув там зиму. У цьому місті мені більше пощастило: у мене знайшлись учениці, і я заробив достатньо для того, щоб розплатитися з моїм добрим другом Перроте, який чесно переслав мені мої скромні пожитки, хоча я йому заборгував чималеньку суму.

Я поступово вчився музики, викладаючи її. Жив я тихим життям; розсудлива людина могла б ним удовольнитися, але моє неспокійне серце вимагало іншого. Щонеділі й у вільні години в інші дні я прогулювався навколишніми полями і лісами, блукаючи без певної мети, мріючи і зітхаючи й повертаючись у місто аж надвечір. Одного разу в Будрі я зайшов пообідати до якогось шинку. Там я побачив довгобородого чоловіка в ліловій сутані грецького крою, в хутряній шапці, зі шляхетним обличчям і доброю манерою триматися. Його заледве розуміли, оскільки він говорив якимсь майже незрозумілим наріччям, дещо схожим на італійську мову. Лише я розумів майже все, що він говорив, із шинкарем і місцевими жителями йому доводилось спілкуватися за допомогою знаків. Я сказав йому кілька слів по-італійськи, які він чудово зрозумів. Він устав і палко обійняв мене. Ми познайомились, і з того часу я став його перекладачем. Його обід був повноцінний, мій – злиденний, він запросив мене розділити з ним його трапезу, і я не став церемонитись. Ми пили, розмовляли і швидко подружилися. Відтоді ми стали нерозлучні.

Мій новий знайомий виявися грецьким прелатом і єрусалимським архімандритом, йому було доручено зібрати в Європі пожертви на відновлення Святого Гробу Господнього. Він показав мені красиві патенти від цариці та імператора, а також від багатьох інших коронованих осіб. Він був задоволений тим, що йому вже вдалося зібрати, але в Німеччині він зіткнувся з неймовірними труднощами. Не розуміючи ні слова по-німецьки, по-французьки і по-латині і знаючи лише грецьку, турецьку і французьку мови, він не зібрав багато грошей у цій країні. Він запропонував мені супроводжувати його, ставши його секретарем і перекладачем. Незважаючи на те, що мій недавно куплений ліловий сюртук непогано підходив до моєї нової посади, я все ж таки не скидався на забезпечену людину. Він вирішив, що вмовити мене буде неважко, і не помилився. Ми швидко дійшли згоди. Я нічого не вимагав, а він багато обіцяв. Без будь-якої поруки чи гарантії, зовсім не знаючи його, я довірився йому, і вже наступного дня ми вирушили в дорогу до Єрусалиму.

Ми почали нашу подорож з кантону Фрібур, де він не зібрав великих пожертв. Сан єпископа не дозволяв йому просити милостиню чи звертатися до приватних осіб. Звідти ми попрямували до Берна і зупинилися в гарному на ті часи готелі «Сокіл», де знайшли й гарне товариство. За столом сиділо багато людей, і годували там добре. Я давно вже сяк-так харчувався, тож скористався з нагоди підкріпитися. Архімандрит був людина світська і весела і сам любив посидіти за столом. Для тих, хто його розумів, він добре говорив, адже був освічений і вмів козирнути своєю грецькою начитаністю. Якось за десертом він колов горіхи і дуже глибоко порізав собі палець, полилася кров. Показавши присутнім свого пальця, він сказав сміючись: «Mirate signori; questo е sangue pelasgo».^[57]

У Берні мої послуги стали йому в пригоді, а я впорався зі своїми обов’язками краще, ніж сподівався. Я був набагато сміливіший і красномовніший, ніж у тому випадку, якби просив для себе. Але справа виявилася не такою простою, як у Фрібурі: довелося вести часті й довгі перемови з представниками влади, і розгляд паперів прелата тривав не один день. Нарешті все закінчилося, його запросили на слухання в сенаті. Я прийшов разом з ним як перекладач, і мені звеліли говорити. Це стало для мене цілковитою несподіванкою: мені й на думку не спадало, що після довгих нарад з окремими членами сенату я змушений буду знову виступати перед усім сенатом. Поміркуйте самі, в якому скрутному становищі я опинився! Необхідність виступити не просто на людях, а перед самим бернським сенатом, та ще й без найменшої підготовки, – цього було досить, щоб знепритомніти такій соромливій людині, як я. Але я не злякався, стисло і ясно виклав суть доручення, покладеного на архімандрита. Я похвалив благочестя можновладців, що зробили свій внесок у збір коштів. Бажаючи пробудити почуття змагальності в серцях їх превосходительств, я сказав, що й від їхньої звичайної щедрості очікую не меншого, а потім, прагнучи довести, що ця богоугодна справа священна для християн незалежно від їх віросповідання, я закінчив свою промову обіцянками небесного благословення всім тим, хто захоче взяти в ній участь.

Не скажу, що ця промова справила велике враження, але вона, безперечно, сподобалася, і, коли слухання закінчились, архімандрит отримав пристойну суму, а також купу компліментів розуму його секретаря. Перекласти ці компліменти було моїм приємним обов’язком, але переказати їх дослівно я не наважився. Це був єдиний раз у житті, коли я говорив публічно і перед верховними особами, до того ж говорив сміливо і добре. Яким різним може бути настрій однієї і тієї ж людини! Три роки тому, провідуючи в Івердоні^[58] свого давнього друга пана Роґена, я прийняв депутацію, що прийшла подякувати мені за книги, подаровані мною до міської бібліотеки. Швейцарці – дуже охочі до промов, і ці панове звернулися до мене з промовою. Я почувався зобов’язаним відповісти, але так збентежився, що геть заплутався, і замовк, виставивши себе на посміховисько. Хоча з природи я соромливий, але замолоду бував іноді й сміливий, проте в зрілому віці – ніколи. Що більше я пізнавав вищий світ, то менше міг пристосуватися до його тону.

Покинувши Берн, ми вирушили в Солотурн,^[59] оскільки архімандрит мав намір повернутися до Німеччини і дорогою назад пройти через Угорщину і Польщу. На нас чекала тривала подорож, але, оскільки в дорозі гаманець його наповнювався швидше, ніж порожнів, він не боявся звертати вбік. Що ж до мене, то я почував себе однаково добре, подорожуючи верхи чи пішки, і не проти був подорожувати так все життя, але мені не судилося поїхати так далеко.

Приїхавши в Солотурн, ми насамперед пішли з візитом до французького посланника. На лихо для мого єпископа, цей посланник, пан де Бонак, був раніше посланником у Туреччині, тож мав уявлення про все, що стосувалося Гробу Господнього. Архімандритові була надана п’ятнадцятихвилинна аудієнція, куди мене не допустили, тому що пан посланник розумів франкську мову і говорив італійською принаймні не гірше за мене. Коли грек вийшов, я хотів був піти за ним, але мене затримали, тепер настала моя черга. Видаючи себе за парижанина, я як такий перебував під юрисдикцією його превосходительства. Мене запитали, хто я такий, наказали говорити правду, і я обіцяв, але попросив аудієнції віч-на-віч. Посланник відвів мене до свого кабінету, зачинив за собою двері, і там, упавши до його ніг, я дотримав свого слова. Я щиросердо розповів би всю правду, якби й не обіцяли нічого, бо відчував настійну потребу вилити душу, а що я вже до крихти все розповів музикантові Лютольду, не було потреби таїтися і перед маркізом де Бонаком. Він залишився такий задоволений моєю розповіддю і щирістю, з якою я все виклав, що, взявши мене за руку, відвів до своєї дружини, відрекомендував мене і коротко переповів їй мою історію. Пані де Бонак прийняла мене привітно і сказала, що не слід відпускати мене з грецьким ченцем. Було вирішено, що я залишуся в будинку посланника, поки для мене не знайдуть відповідного заняття. Я хотів був піти попрощатися зі своїм бідолашним архімандритом, до якого встиг прихилитися, але мені не дозволили. Його повідомили про мій арешт, а годину по тому мені принесли мої скромні пожитки. Мене до певної міри віддали на піклування панові де Ля Мартиньєру, посольському секретарю. Провівши мене у призначену для мене кімнату, він сказав: «За графа дю Люка у цій кімнаті жила відома людина, яку звали так само, як і вас. Тепер лише від вас залежить, чи зможете ви замінити її в усьому і чи говоритимуть коли-небудь: Руссо-перший,^[60] Руссо-другий». Тоді я зовсім не прагнув бути схожим на письменника, і ця схожість сподобалася б мені ще менше, якби я міг передбачити, якою ціною досягну її в майбутньому.

Слова пана де Ля Мартиньєра зацікавили мене. Я прочитав праці людини, в чиїй кімнаті оселився, мене похвалили, і я, забравши собі в голову, що маю покликання до поезії, спробував написати кантату на честь пані де Бонак. Але моя цікавість до поезії протрималася недовго. Час від часу я складав посередні вірші, це корисна вправа для тих, хто хоче виробити вишуканий стиль і навчитися краще писати прозою, але французька поезія ніколи не здавалася мені такою привабливою, щоб я міг цілком присвятити себе їй.

Пан де Ля Мартиньєр захотів познайомитися з моєю манерою письма і попросив мене викласти йому у письмовій формі ті подробиці, які я повідомив посланникові усно. Я написав йому довгого листа, якого, як я дізнався згодом, зберіг пан де Мар’ян – він давно був на службі у маркіза де Бонака і змінив на цій посаді де Ля Мартиньєра, коли посланником став пан де Куртей. Я просив де Мальзерба, щоб він роздобув для мене копію листа. Якщо він чи хтось інший надасть мені її, читач знайде текст листа у зібранні, яке стане додатком до цієї «Сповіді».

Досвід, якого я набував, поступово вгамував мої романтичні плани: наприклад, я не лише не закохався в пані де Бонак, а й відчув, що не зможу зробити кар’єру в домі її чоловіка. Посада пана де Ля Мартиньєра мала перейти, так би мовити, у спадок до пана де Мар’яна, дозволяючи мені сподіватися, щонайбільше, на місце помічника секретаря, що зовсім мене не приваблювало. Тому, коли мене запитали, які мої наміри, я висловив велике бажання вирушити до Парижа. Посланникові ця думка сподобалась, адже давала йому змогу спекатися мене. Пан де Мервейє, посольський перекладач, повідомив мене, що його добрий знайомий пан Годар, швейцарський полковник на французькій службі, шукає кого-небудь, щоб помістити до свого юного племінника, який вступає на службу. Мервейє вважав, що я міг би підійти для такого призначення. Його слова вирішили мій від’їзд, і я від щирого серця радів, передчуваючи майбутню подорож, у кінці якої на мене чекав Париж. Мені дали кілька рекомендаційних листів, безліч добрих порад, видали сто франків на дорожні витрати, і я вирушив у дорогу.

Подорож забрала у мене два тижні, які я можу вважати одними з найщасливіших днів у своєму житті. Я був молодий, здоровий, сповнений великих надій, мав досить грошей, подорожував пішки і йшов сам. Читачі здивувалися б тому, що я вважаю це перевагою, якби вже не знали про мій характер. Мої солодкі химери складали мені компанію, і ніколи ще моя палка уява не породжувала прекрасніших фантазій. Коли хтось пропонував мені вільне місце в екіпажі чи підходив до мене в дорозі, я хмурився, бачачи, як руйнується дім мого щастя, який я споруджував дорогою у Париж.

Цього разу мрії вабили мене до військової кар’єри. Я мав намір вступити до війська і сам стати військовим, оскільки було вирішено, що для початку я стану кадетом. Я вже бачив себе в офіцерському мундирі з прекрасним білим плюмажем. У мене аж дух захоплювало від такої шляхетної думки. Я мав деякі знання з геометрії і фортифікації, мій дядько служив інженером, тож я ніби продовжував сімейну традицію. Моя короткозорість могла б стати деякою перешкодою, але це не бентежило мене, і я розраховував силою холоднокровності й відваги компенсувати цей недолік. Я десь читав, що у маршала Шомберґа був дуже поганий зір, то чом би не бути короткозорим і маршалові Руссо? Ці божевільні мрії так захопили мене, що я лише й уявляв собі війська, укріплення, тури, батареї і себе самого, що у вогні й диму спокійно віддає накази з лорнетом у руці. Проте, коли я проходив через мальовничі села, бачив гаї та струмки, їх зворушливий вигляд змушував мене зітхати від жалю. У всьому блиску своєї слави я відчував, що душа моя не створена для такого бурхливого життя, і невдовзі, сам не знаючи як, знову линув на свої улюблені ферми, назавжди відмовляючись від служіння Марсу.

Як же перші враження від Парижа розчарували мене! Зовнішнє оздоблення Турина, краса вулиць, симетрія і правильність його забудови змушували мене шукати в Парижі чогось ще кращого. Я уявляв собі місто не лише велике, а й прекрасне, найзначнішого вигляду, де на всіх вулицях стоять мармурові й золоті палаци. Увійшовши до Парижа через передмістя Сен-Марсо, я опинився на брудних смердючих вуличках, серед потворних непоказних будиночків, бачив скрізь нечистоту й бідність, жебраків, биндюжників, штопальниць, продавчинь настоянок і старих капелюхів. Це відразу так вразило мене, що вся справжня пишність, яку я згодом бачив у Парижі, не могла згладити цього першого враження, і я назавжди зберіг таємну відразу до життя в цій столиці. Можу сказати, що весь час, поки я жив у Парижі, я тільки й шукав можливості оселитися від нього подалі. Отакі плоди дуже палкої уяви: вона перебільшує ще більше, ніж перебільшують люди, і бачить завжди більше від того, що вони розповідають. Мені так розхвалили Париж, що я уявив його схожим на стародавній Вавилон, який, можливо, так само розчарував би мене, якби я його побачив. Те саме сталося зі мною в Опері, куди я поспішив піти наступного дня; те саме сталося з Версалем, а ще пізніше – коли я побачив море; те саме відбуватиметься зі мною завжди, коли бачитиму те, про що чув дуже багато захоплених відгуків, оскільки ні людям, ні самій природі неможливо перевершити багатство моєї уяви.

Судячи з того, як мене прийняли всі ті, кому я передав рекомендаційні листи, я вирішив, що кар’єра моя забезпечена. Найбільше мене рекомендували панові де Сюрбеку, який залишив службу і філософськи жив на самоті у Баньє, але він зустрів мене найменш люб’язно. Я відвідав його кілька разів, і він жодного разу не запропонував мені навіть склянки води. Люб’язніше прийняли мене у пані де Мервейє, своячки перекладача, і в його племінника, гвардійського офіцера. Мати із сином не лише привітно зустріли мене, а й запросили приходити обідати в них. Я часто цим користувався під час свого перебування в Парижі. Я подумав, що пані де Мервейє була колись гарна; її чорне красиве волосся лежало кучерями на скронях. Вона зберегла те, що не зникає разом із красою, – дуже привабливий розум. Вона зробила все, що могла, щоб допомогти мені, але ніхто її не підтримав, і незабаром я розчарувався у співчутті, яке, як мені спочатку здавалося, всі тут до мене виявляли.

Однак треба віддати справедливість французам: вони не так розсипаються в марних обіцянках, як про них кажуть, а коли щось обіцяють, то майже завжди щиро, але їхня манера вдавати, ніби вони співчувають вам, обманює гірше, ніж слова. Грубі компліменти швейцарців можуть увести в оману хіба що дурнів. Поводження французів простіше і тим привабливіше: можна подумати, що на словах вони обіцяють менше, ніж мають намір зробити для вас, бажаючи згодом приємно вас здивувати. Скажу більше: у своїх почуттях вони зовсім не фальшиві; з природи вони послужливі, людяні, доброзичливі і навіть, хоч би що про них говорили, правдивіші, ніж люди інших національностей, але легковажні і непостійні. Вони справді мають до вас почуття, про які вам говорять, але ці почуття зникають так само раптово, як і виникають. Розмовляючи з вами, вони думають лише про вас, але як тільки розлучаються з вами, відразу забувають про ваше існування. Ніщо не довговічне в їхньому серці, всі їхні почуття швидкоплинні.

Отож мені наговорили багато приємного і зробили мало послуг. Полковник Годар, до племінника якого мене відрядили, виявився огидним старим скнарою, який, потопаючи в розкоші і бачачи моє скрутне становище, захотів, щоб я служив задарма. Він хотів, аби я став безплатним лакеєм, а не справжнім гувернером для його племінника, щоб я постійно був при ньому, за що був би звільнений від військової служби, і щоб я жив на кадетську стипендію, тобто платню простого солдата. Він ледве погодився видати мені форму, оскільки хотів, щоб я задовольнявся казенним одягом. Пані де Мервейє, обурена його пропозиціями, порадила мені відмовитися від них, син підтримав її. Мені почали шукати інше місце, але не знайшли нічого. Тим часом треба було поспішати: ста франків, даних мені на дорогу, не могло вистачити надовго. На щастя, я отримав від посланника ще невелику суму, яка виявилася мені дуже до речі, і я думаю, що він взагалі не залишив би мене, коли б я мав більше терпіння; але нудитись, чекати, просити – для мене річ неможлива. Терпець мені урвався, я перестав з’являтися, і все було скінчено.

Я не забув свою бідолашну матусю, але як її знайти? Де шукати? Пані де Мервейє, що знала мою історію, допомагала мені в моїх пошуках, але довго – без жодного успіху. Нарешті вона повідомила мене, що пані де Варенс виїхала з Парижа місяців два тому, але невідомо, до Савойї чи до Турина; дехто подейкував, що вона повернулася до Швейцарії. Цього було досить, щоб я наважився вирушити за нею. Я був певен, що в провінції, хоч би де вона була, я швидше знайду її, ніж у Парижі.

Перед від’їздом я випробував свій поетичний талант, написавши послання полковникові Годару, у якому висміяв його, як міг. Я показав свою базгранину пані де Мервейє. Замість того щоб покартати мене, як належало б, вона від душі посміялася з моїх уїдливих насмішок разом зі своїм сином, який, гадаю, не любив Годара; і треба визнати, що полковника важко було полюбити. Мені захотілося надіслати йому свої вірші, мої друзі підтримали мене. Я вклав вірші в конверт і надписав його адресу. Оскільки в Парижі тоді не було міської пошти, я сунув пакет у кишеню і відправив його дорогою з Осера. Я й тепер іноді сміюся, уявляючи собі його гримаси, коли він читає цей панегірик, у якому він був зображений як живий. Починався він так:

 
Tu croyais, vieux penard, qu’une folle manie
D’élever ton neveu m’inspirerait l’envie.
 

(Ти думав, старий спідничнику, що дурощі сповнять мене бажанням виховувати твого племінника.)

Цей маленький вірш, погано написаний, але не позбавлений дотепності, що свідчив про мій сатиричний талант, – єдиний подібний твір, що вийшов з-під мого пера. У мене дуже незлобиве серце, для того щоб я міг користуватися цим талантом, але я думаю, що з деяких полемічним творів, написаних для самозахисту, можна судити, що якби у мене була войовнича вдача, то моїм критикам було б не до сміху.

Думаючи про забуті подробиці мого життя, я найбільше шкодую, що не вів щоденника у подорожах. Ніколи я так багато не думав, не жив так напружено, не ставав, так би мовити, до такої міри самим собою, як під час своїх піших подорожей. У ході є щось таке, що надихає і пожвавлює мої думки; зате, залишаючись на одному місці, я майже не можу думати: моє тіло мусить рухатися, щоб надати руху і розуму. Вигляд сільської місцевості, зміна чарівних пейзажів, свіже повітря, здоровий апетит і бадьорість, що з’являються у мене під час ходи, відчуття невимушеності в харчевнях, віддаленість від усього, що змушує мене відчувати свою залежність, – усе це звільняє мою душу, дає велику сміливість думці, оточує мене незчисленним сонмом живих істот. Я стаю володарем усієї природи, моє серце, переходячи від одного предмета до іншого, з’єднується і рідниться з усім, що йому подобається, оточує себе привабливими образами, чарується чудовими відчуттями. Якщо я подумки малюю їх – яка сила пензля, яка свіжість барв! Яку виразність мови вкладаю я в них! Кажуть, що все це можна знайти в моїх творах, хоча й написаних на схилі віку. О, якби я міг показати твори моєї ранньої молодості, створені в дні поневірянь, – твори, які я складав, але ніколи не записував!.. Чому ж я їх не записав?

А навіщо мені було їх писати? – відповім я, навіщо мені було позбавляти себе справжньої втіхи лише заради того, щоб розповісти іншим, чим я тішився? Що мені було до читачів, до публіки, до всього світу, коли я ширяв понад хмарами? Крім того, хіба я носив із собою папір і перо? Якби мені довелося турбуватися про все це, жодна думка не прийшла б мені до голови. Я не передбачаю своїх думок, вони приходять, коли їм заманеться, а не тоді, коли хочу я. Вони не приходять зовсім або ж їх приходить безліч, приголомшуючи мене своєю кількістю і силою. У той час я писав би по десять томів щодня. Але де знайти час, щоб записати їх? Зупиняючись, я думав лише про ситний обід, вирушаючи в дорогу – лише про те, щоб іти. Я відчував, що за дверима мене чекає новий рай, і думав лише про те, як його відшукати.

Ніколи ще я не відчував цього так ясно, як під час повернення, про яке тепер розповідаю. Йдучи до Парижа, я думав лише про те, що там робитиму. Я линув думками до своєї майбутньої кар’єри і здобував її на теренах слави; але кар’єра ця суперечила поклику мого серця, а живі істоти шкодили істотам уявним. Полковник Годар зі своїм племінником не вживалися з таким героєм, як я. Слава Богу, тепер я був позбавлений усіх цих перешкод і міг скільки завгодно блукати в країні химер, бо нічого, крім них, у мене не лишалося. І я так блукав у ній, що справді кілька разів збився з шляху. А втім, я й не хотів іти прямішим шляхом, оскільки я відчував, що в Ліоні мені доведеться зійти з неба на землю, і мені хотілося ніколи не приходити в це місто.

Одного разу, навмисно зійшовши з прямої дороги, щоб поглянути ближче на місцину, що здалася мені особливо мальовничою, я так нею замилувався і так далеко зайшов, що врешті-решт заблукав. Після кількох годин марних блукань, втомлений, знесилений з голоду і спраги, я зайшов до якогось селянина. Житло його було непоказним, але іншого поблизу не опинилося. Я думав, що тут, як в Женеві чи взагалі в Швейцарії, всі селяни у змозі надати гостинність. Я попросив селянина нагодувати мене за гроші. Він запропонував мені збираного молока і грубого ячмінного хліба, кажучи, що у нього немає нічого іншого. Я з насолодою випив молоко і з’їв хліб, але це не могло задовольнити людину, змучену голодом і втомлену. Цей селянин, не довіряючи мені, міг судити про правдивість моєї розповіді з мого апетиту. Сказавши мені, що, як видно, я порядний молодий хлопець і не викажу його, він, боязко озираючись, відкрив невеликий люк біля кухні, спустився в підвал і за кілька хвилин повернувся з чудовим хлібом з чистого пшеничного борошна, дуже заманливим, хоча й надрізаним, окостом і пляшкою вина, вигляд якої порадував мене більше, ніж усе решта. До цього було додано чималу смаженю, і я пообідав так добре, як може пообідати лише пішохід.

Коли я зібрався заплатити, селянина знову охопив страх і неспокій. Він не хотів брати з мене грошей, він відмовлявся від них з надзвичайним збентеженням. Найдивніше було те, що я ніяк не міг зрозуміти, чого саме він боявся. Нарешті він з тремтінням у голосі вимовив страшні слова про чиновника і доглядача погребів. Він пояснив мені, що ховає вино через акцизи, а хліб – через податки, і що він пропаде, якщо засумніваються в тому, що він помирає з голоду. Те, що він у зв’язку з цим розповів мені і про що я уявлення не мав, справило на мене незабутнє враження. Він заронив у мою душу сім’я тієї непримиренної ненависті, яка згодом виросла в моєму серці проти утисків, що їх зазнає нещасний народ, і проти його гнобителів. Цей селянин, хоча і небідний, не смів їсти заробленого в поті чола хліба і міг врятуватися від розорення, лише прикидаючись таким самим бідняком, як і його сусіди. Я вийшов з його будинку настільки ж обурений, наскільки й зворушений, сумуючи про долю цієї чудової країни, якій природа дала щедрі дари тільки для того, щоб зробити її здобиччю суспільних хижаків.

Ось єдиний цілком виразний спогад, що зберігся у мене про цю подорож. Я пам’ятаю лише, що, підходячи до Ліона, мені хотілося подовжити свій шлях, щоб поглянути на береги Ліньйона, оскільки серед романів, прочитаних мною разом з батьком, «Астрею»^[61] не було забуто, і вона згадувалася мені найчастіше. Я попросив показати мені шлях у Форез. Із розмови з шинкаркою я дізнався, що це привабливе місце для робітників, бо там багато залізоробних заводів і виробляється чимало залізного товару. Ця похвала відразу охолодила мою романтичну цікавість, і я не визнав за потрібне розшукувати Діан і Сільвандрів серед ковалів. Добра жінка, що так гаряче підбадьорювала мене, напевно прийняла мене за слюсаря-підмайстра.

Я попрямував до Ліона не зовсім безцільно. Після прибуття туди я пішов у Шазот, до мадемуазель дю Шатле, подруги пані де Варенс, до якої вона давала мені листа, ще коли я йшов проводжати Ле Метра, тож я був з нею вже знайомий. Мадемуазель дю Шатле повідомила мене, що її подруга справді проїздила через Ліон, але їй невідомо, поїхала вона до П’ємонта чи в Савойю. Вона сказала, що, коли я захочу, вона напише їй, прохаючи дати про себе звістку, і що мені найкраще дочекатися її відповіді в Ліоні. Я погодився на цю пропозицію, але не зважився сказати мадемуазель дю Шатле, що мій спорожнілий гаманець не дозволить мені чекати надто довго. Мене утримав від такого зізнання не поганий прийом, навпаки, вона прийняла мене дуже ласкаво й поводилася як з рівнею, але це якраз і позбавило мене мужності відкрити їй своє справжнє становище і спуститися від ролі світської людини до ролі жалюгідного жебрака.

Мені здається, що я досить ясно бачу послідовність всього, що описую в цій книзі. Але пам’ятаю, що тоді ж таки я зробив ще одну подорож до Ліона, перебуваючи в такій самій скруті. Одна історія, яку не так-то просто розповісти, ніколи не дозволить мені забути це місто. Якось увечері я сидів у Белькурі, після досить бідної вечері, і розмірковував про те, як мені виплутатися зі скрути. До мене підсів якийсь чоловік у шапці. Чоловік цей скидався на робітника шовкоткацької фабрики, яких у Ліоні називають виготовлювачами тафти. Він заговорив зі мною, я відповів, зав’язалась розмова. Ми не проговорили й чверті години, коли він, так само спокійно і не змінюючи тону, запропонував мені розважитися разом з ним. Я чекав, що він пояснить мені, про яку розвагу йдеться, але він, не додавши ні слова, уважив за свій обов’язок просто подати мені наочний приклад. Ми сиділи зовсім близько один від одного, і ще не досить посутеніло, щоб я не бачив, до якої вправи він готувався. Він нічого від мене не вимагав; принаймні ніщо не вказувало на його наміри щодо мене, та й місце було не зовсім доречне. Він саме хотів, щоб кожен з нас розважився сам по собі, і це здавалося йому такою простою справою, що він навіть не припускав, що я можу думати інакше. А я був такий наляканий його безсоромністю, що рвучко скочив на ноги і, не відповівши йому, кинувся щодуху бігти, думаючи, що негідник поженеться за мною. Я був такий приголомшений, що, замість того щоб повернутися у своє житло на вулиці Сен-Домінік, помчав до набережної і зупинився аж на другому боці дерев’яного мосту, тремтячи так, наче щойно скоїв злочин. Я був схильний до того самого пороку: цей спогад надовго вилікував мне від нього.

Під час нинішньої подорожі зі мною трапилася майже подібна пригода, але наразився я на більшу небезпеку. Відчуваючи, що мої кошти закінчуються, я скупо витрачав їх рештки. Я рідше обідав у своєму готелі, а незабаром і взагалі припинив, виявивши, що за п’ять-шість су можу так само ситно наїстися в таверні, як наїдався в готелі за двадцять п’ять. Припинивши там харчуватися, я соромився залишатися там і на ніч, не тому, що багато заборгував, а тому, що соромився винаймати кімнату, не даючи хазяйці нічого на собі заробити. Пора року була тепла. Одного вечора стояла велика спека, і я вирішив заночувати в місті. Я вже влаштовувався на лавці, коли абат, проходячи мимо і побачивши мої приготування до сну, підійшов до мене і запитав, чи не залишився я без даху над головою. Я признався у своєму важкому становищі, він виявив співчуття. Він сів поруч зі мною, і ми поговорили. Говорив він дуже приємно, і все сказане ним дозволило мені скласти про нього щонайкращу думку. Побачивши мою прихильність, він сказав, що живе не дуже просторо, що в нього лише одна кімната, але він не може залишити мене спати ось так, на площі, що вже пізно шукати мені притулку і що він пропонує мені на цю ніч половину свого ліжка. Я прийняв його пропозицію, вже сподіваючись завести в його особі корисного друга. Ми прийшли. Він запалив вогонь. Його кімнатка здалася мені маленькою, але чистою, він дуже чемно прийняв мене, дістав із стінної шафи скляний слоїк, у якому виявилися вишні в горілці, ми з’їли по дві вишні і лягли в ліжко.

Ця людина мала ті самі схильності, що й мій єврей з притулку, але виявляв він їх не з такою грубістю. Чи то він боявся дістати від мене одкоша і не хотів, аби нас почули, чи то був не цілком упевнений у своїх планах, але він не наважився звернутися до мене з відвертою пропозицією і намагався розворушити мене, не потривоживши. Більш освічений, ніж першого разу, я незабаром зрозумів його наміри і здригнувся. Я не знав, до чиїх рук потрапив і в якому домі опинився, тож боявся здіймати галас, щоб не накласти за це життям. Я вдав, ніби не розумію, чого він од мене хоче, але рішуче показав, що мені дуже набридають його пестощі, і я не бажаю терпіти їх далі. Я був такий переконливий, що йому довелося стримати себе. Тоді, з усією смиренністю і твердістю, на які я лише здатен, і прикидаючись далі, що ні в чому його не підозрюю, я вибачився перед ним за цю стурбованість, яку йому виявив через свою давню пригоду, яку й спробував переповісти йому у словах таких огидних і жахливих, що, думаю, його й самого занудило від моєї розповіді, і він цілком відмовився від своїх брудних намірів. Решту ночі ми провели спокійно, він навіть сказав мені багато чудових речей. Безперечно, то була людина не без достоїнств, хоча й великий негідник.