Kitabı oku: «Сповідь»

Частина перша

Книга перша
1712–1728

Intus, et in cute.¹

Я починаю нечувану річ, яка не матиме послідовників. Я хочу показати собі подібним людину в усій справдешності природи, і такою людиною буду я сам.

Лише я знаю власне серце і знайомий з людською природою. Я не схожий на тих, кого зустрічав, і смію думати, що відрізняюся від усіх людей, котрі живуть нині. Якщо я і не кращий за інших, то принаймні інакший. І на погане чи на добре вчинила природа, розбивши форму, в якій був я вилитий, можна буде міркувати, лише прочитавши ці рядки.

Хоч коли пролунала б сурма Страшного суду, я постану перед Вищим Суддею з цією книгою в руці. І голосно скажу: «Ось усе, що я зробив, про що думав і чим був. Я однаково щиро розповів і про добрі свої справи, і про лихі. Я не приховав нічого поганого, не додав нічого хорошого, а як десь і підбавив словам меду, то лише заповнюючи прогалину, викликану забудькуватістю. Я мав за істину те, що мені такою й здавалося, а не очевидну брехню. Я показав себе таким, яким був – нікчемним і негідним, коли учиняв негідно, добрим, великодушним і високим, коли учиняв добре, я відкрив свою душу такою, якою її бачив Ти Сам. Тож збери навколо мене незліченний натовп подібних мені, о Всевічний, і хай вони вислухають мою сповідь, хай плачуть про мою негідність і червоніють за мої слабкості. Хай кожен з них так само щиро відкриє своє серце біля узніжжя Твого трону, і хай бодай один наважиться сказати Тобі: «Я кращий, ніж той чоловік».²

Я народився в Женеві, 1712 року від громадянина Ісаака Руссо і громадянки Сюзанни Бернар. Батько успадкував незначну частину маєтку, поділеного між п’ятнадцятьма дітьми, і жив лише зі свого годинникового ремесла, в якому був справді великим майстром. Моя мати, дочка пастора Бернара, була багатшою: вона мала розум і красу. Не без труднощів домігся батько її руки. Їхнє взаємне кохання почалося майже одночасно з їхнім життям, змалечку вони гуляли разом вечорами під каштанами Женеви і в десять років стали нерозлучні. Обоє вони, з природи ніжні й чутливі, чекали лише на пробудження взаємного почуття, чи, радше, це почуття чекало на них, і тоді кожен віддав своє серце тому, що відкрилося йому назустріч. Доля, здавалося, стояла на заваді їх коханню, та насправді лише заохочувала його. Не зумівши домогтися руки милої, юний закоханий умирав з горя, і вона порадила йому поїхати геть, аби забути її. Він повернувся зі своїх мандрів ще дужче закоханим, ніж раніше. Кохана залишилася вірна йому й зустріла його з ніжністю. Після такого випробування їм зоставалося лише кохати одне одного все життя, у чому вони й присяглися, а Небо благословило їхнє присягання.

Габріель Бернар, материн брат, покохав одну з батькових сестер, але вона погодилася вийти за нього лише за умови, що її брат одружиться з його сестрою. Любов улаштувала все, і за один день зіграли два весілля. Отже, мій дядько був чоловіком моєї тітки, а їхні діти стали мені двічі двоюрідними. При кінці року в кожної пари народилося по дитині; потім знов довелося розлучитися.

Дядько Бернар був інженером і подався служити до Імперії та Угорщини, де правив принц Євгеній. Він відзначився при облозі Белграда. Батько мій, після народження мого єдиного брата, був запрошений до Константинополя, де став годинникарем у сералі. За його відсутності краса, розум і таланти моєї матері привертали до неї багатьох залицяльників. Одним з найревнивіших був пан де Ля Клозюр, француз. Мабуть, почуття його були глибокі, бо й тридцять років по тому, говорячи зі мною про неї, він починав хвилюватися. Мою матір оберігала від нього не лише доброчесність, а й ніжна любов до чоловіка. Вона поквапила батька з поверненням: він кинув усе й повернувся. Сумним плодом цього повернення і став я. Хворобливий і слабкий, я з’явився на світ через десять місяців. Я коштував життя своїй матері, і моє власне народження стало першим з моїх нещасть.

Не знаю, як батько пережив цю втрату, але знаю, що він так ніколи й не знайшов розради. Йому здавалося, що він бачить її в мені, але він не міг забути, що я ж і відібрав її в нього; коли він цілував мене, з його зітхань і судорожних обіймів я відчував, що до цих пестощів домішується й гіркий жаль, роблячи їх ще ніжнішими. Коли він хотів поговорити зі мною про матір, я відповідав йому: «Але ж ми плакатимемо, тату», – і самі ці слова вже викликали його сльози. «Ох, – говорив він зі стогоном, – поверни її мені, утіш мене, заповни порожнечу в моїй душі. Хіба я любив би тебе так сильно, якби ти був лише моїм сином?» Він помер через сорок років після її кончини на руках своєї другої дружини, але з ім’ям першої на устах і з її образом в серці.

Ось які люди дали мені життя. З усіх небесних дарів, що дісталися їм, вони передали мені лише чутливе серце, але цей дар, що був їхнім щастям, став для мене нещастям усього життя.

Народився я вмираючим, мене майже і не сподівалися зберегти. Я приніс у собі зародок хвороби, що посилилася з роками, яка й дотепер дає мені передихнути лише для того, аби я страждав ще жорстокіше інакше. Одна з батькових сестер урятувала мене своїм турботливим доглядом. Тієї миті, коли я пишу ці рядки, вона ще жива; у вісімдесят років вона доглядає чоловіка, який молодший за неї, але виснажений пиятикою. Люба тітонько, я прощаю вам, що ви змусили мене жити, і дуже засмучений, що не можу на схилі ваших днів віддячити ніжними турботами за ті піклування, якими ви оповили початок мого життя. Моя няня Жакліна теж іще жива, дужа і здорова. Руки, які відкрили мені очі при народженні, закриють мені їх після смерті.

Я навчився почувати раніше, ніж думати, – це спільна людська доля. Я пізнав її на собі, як ніхто інший. Не пам’ятаю, що я робив до п’яти-шести років. Не знаю, як навчився читати, пам’ятаю лише про своє враження від першого читання: саме тоді я почав усвідомлювати себе. Матір моя залишила таку-сяку бібліотеку, і якось після вечері ми з батьком почали читати. Спочатку батько хотів лише запропонувати мені цікаві книжки для вправляння в читанні, але незабаром нам стало так цікаво, що ми читали по черзі не відриваючись і проводили за цим заняттям цілі ночі. Ми зупинялися, аж коли дочитували книжку до кінця. Іноді батько, почувши під ранок щебетання ластівок, говорив збентежено: «Ходімо спати; я ще більша дитина, ніж ти».

Завдяки такій небезпечній методі я не лише швидко навчився вільно читати, а й набув рідкісного для свого віку знання про пристрасті. Я не знав про те, що породжувало вже знайомі мені почуття. Я нічого не дізнався, але все пережив. Ці невиразні переживання не зіпсували мого розуму, але сформували його на свій кшталт, вселивши мені химерні й романтичні уявлення про життя, від яких мене не вилікували ані досвід, ані роздуми.

Всі романи були прочитані до літа 1719 року. На наступну зиму ми знайшли собі інше заняття. Вичерпавши материну бібліотеку, ми звернулися до частини бібліотеки її батька, що дісталася нам. На щастя, вона мала гарні книги, та інакше й бути не могло, позаяк, хоча збирав її пастор і навіть учений, що було тоді в моді, але людина зі смаком і розумом. У кабінет мого батька переселилися такі книги, як «Історія Церкви та Імперії» Ле Сюера,³ «Бесіди про всесвітню історію» Боссюе,⁴ «Славетні люди» Плутарха,⁵ «Історія Венеції» Нані,⁶ «Метаморфози» Овідія,⁷ Ля Брюєр,⁸ «Світи» Фонтенеля⁹ та його ж «Діалоги мертвих», декілька томів Мольєра. Я читав їх щодня, поки батько працював, і приохотився до такого читання, що було рідкісним і, мабуть, унікальним явищем у моєму віці.

Найбільше мені подобався Плутарх. Задоволення, з яким я без кінця перечитував його, трохи вилікувало мене від романів; незабаром я почав віддавати перевагу Агезілаю, Бруту і Аристиду перед Орондатом, Артамене і Юве.¹⁰ Це цікаве читання і розмови про прочитане з батьком розвинули в мені той вільний республіканський дух, ту неприборкану, горду, нетерпиму до ярма і рабства вдачу, яка мучила мене все життя в обставинах, що найменше підходили для її вияву. Я мріяв про Рим та Афіни і жив, так би мовити, серед великих. Народившись громадянином Республіки і сином полум’яного патріота, я запалювався його прикладом, уявляв себе греком або римлянином і втілював у собі того героя, життєпис якого читав; коли мене вражало оповідання про подвиги твердості й мужності, очі мої блищали і голос звучав гучно. Одного разу я перелякав рідних, коли розповідав за столом про подвиги Сцеволи¹¹ і, бажаючи ділом підтвердити свою розповідь, простягнув руку до жаровні.

Мій брат був старший за мене на сім років. Він учився батьківського ремесла. Мене надто любили, тим самим обділяючи брата, і його виховання зазнало шкоди від такого нехтування. Він став гультяєм, ще не досягши віку, коли можлива справжня розпуста. Його влаштували до іншого майстра, звідки він тікав так само, як з рідної домівки. Я майже не бачив його; можна сказати, що я майже не був з ним знайомий, а проте я не переставав ніжно любити його, а він любив мене так, як здатний любити гультіпака. Пам’ятаю, якось батько суворо і гнівно карав брата, а я рвучко кинувся до нього й міцно обійняв, затуливши собою. Я прикривав його своїм тілом від ударів і так уперто робив це, що батько, чи то обеззброєний моїми криками і сльозами, чи то не бажаючи покарати мене дужче за брата, зглянувся на нього. Врешті-решт брат мій геть збився з пуття, утік і зник остаточно. Через деякий час ми дізналися, що він у Німеччині. Він не написав нам жодного разу, й відтоді ми не отримували про нього звісток. Так я залишився єдиним сином.

Якщо цього нещасного хлопчика виховували абияк, то з його братом поводилися інакше. Навіть про царських дітей не піклувалися так старанно, як ходили коло мене в перші роки мого життя. Рідні обожнювали мене і, що ще більша рідкість, любили, але не панькали. Жодного разу, аж поки я покинув рідний дім, мені не давали гасати вулицею з іншими дітьми, нікому не доводилося стримувати в мені вередування чи потурати забаганкам, які приписуються природі, але породжуються лише поганим вихованням. Я мав вади свого віку, був пащекуватий, любив солодощі і часом брехав. Міг красти фрукти, цукерки, їжу, але мені не давало втіхи завдавати іншим болю, псувати речі, звалювати провину на інших, мучити тварин. Пам’ятаю, одначе, що якось я напудив у казанок сусідки, пані Кло, поки вона була в церкві. Зізнаюся навіть, що цей спогад усе ще звеселяє мене, бо пані Кло, по суті добра жінка, була все ж таки надзвичайно буркотливою старушенцією. Така коротка і правдива історія моїх дитячих злочинів.

Як міг би я зробитися злим, коли перед моїми очима були тільки приклади лагідності, і мене оточували найдобріші люди на світі? Батько, тітка, няня, наші родичі, друзі, сусіди й усі навколо мене не підкорялись мені, але любили мене; я також любив їх. Моя воля була так мало збуджена і зустрічала так мало спротиву, що мені майже не спадало на думку чогось бажати. Можу присягнутися, що до мого вступу до майстра я й не знав, що таке забаганка. Весь час, окрім тих годин, коли я читав або писав коло батька і коли няня водила мене гуляти, я проводив зі своєю тіткою. Я дивився, як вона вишивала, і слухав, як вона співала, сидячи чи стоячи біля неї; і був задоволений. Її веселість, лагідність і приємне обличчя справляли на мене таке сильне враження, що я досі виразно бачу її риси, її погляд, її манери: я пам’ятаю її ласкаві слова, я міг би описати її одяг і зачіску, не забувши двох чорних кучерів на скронях за модою того часу.

Я переконаний, що їй я завдячую любов’ю чи, точніше, пристрастю до музики, пристрастю, що розвинулася в мені тільки набагато пізніше. Вона знала напрочуд багато арій та пісень, які співала несильним, але приємним голосом. Ясність душі цієї прекрасної дівчини проганяла задумливість і смуток від неї самої і від усіх, хто оточував її. Спів її так зачаровував мене, що багато з її пісень надовго залишалися в моїй пам’яті; але навіть і тепер, коли я зовсім забув їх, у міру того, як я старію, вони воскресають у пам’яті з невимовною чарівністю. Чи можна повірити, що я, старий базіка, змучений клопотами і стражданнями, іноді ловлю себе на тому, що плачу, як дитя, наспівуючи ці пісеньки розбитим і тремтячим голосом? Особливо ясно згадався мені мотив однієї з пісень, але, попри всі зусилля згадати її слова, друга половина їх вислизає з моєї пам’яті, хоча мені невиразно пам’ятаються якісь рими. Ось її початок і те, що я пам’ятаю з подальшого:

 
Tircis, je n’ose
Écouter ton chalumeau
Sous l’ormeau;
Car on en cause
Déjà dans notre hameau.
…
… un berger
… s’engager
… sans danger
Et toujours l’épine est sous la rose.¹²
 

Я намагаюся збагнути, в чому полягає зворушлива чарівність, яку має для мого серця ця пісенька: це примха, якої я не розумію; але я геть не в змозі доспівати її до кінця без того, щоб сльози не зупинили мене. Я сто разів збирався написати до Парижа, аби мені знайшли решту слів, якщо хтось іще пам’ятає їх. Але я майже певен, що втіха, яку мені дає спогад про цю пісеньку, зменшиться, коли я отримаю доказ того, що не лише моя бідолашна тітонька Сюзон, а й інші співали її.

Такі були перші вподобання початку мого життя: так почало формуватися чи виявлятися в мені моє серце, горде і ніжне водночас, і моя вдача, жіночна, але непогамовна, – вдача, що вічно коливається між слабкістю й мужністю, між знемогою й доблестю, аж до кінця змушувала мене заходити у протиріччя із самим собою і спричинилася до того, що і стриманість, і насолода, і задоволення, і розсудливість однаково вислизали від мене.

Процес мого виховання був перерваний нещастям, наслідки якого вплинули на все моє життя. Мій батько посварився з паном Ґотьє, французьким капітаном, який мав родичів у Раді. У цього Ґотьє, людини нахабної і підлої, кров заюшила з носа, і, щоб помститися батькові, він звинуватив його в тому, що той оголив шпагу в місті. Батькові загрожувала в’язниця, і він вимагав, щоб туди ж, згідно із законом, спровадили і його обвинувача. Він не зумів цього добитися і визнав за краще покинути Женеву й назавжди розлучитися з батьківщиною, ніж поступитися в тому, що зачіпало його честь і свободу.

Я залишився на піклуванні дядька Бернара, що служив у той час на женевських укріпленнях. Його старша дочка померла, але в нього залишався син мого віку. Нас обох віддали у Боссе,¹³ у пансіон до пастора Ламберсьє, щоб навчити латини та інших дурничок, що звуться освітою.

Два роки сільського життя трохи пом’якшили мою римську твердість і повернули мене в дитинство. У Женеві, де мене не силували, я був посидючий і любив читання, що було майже єдиною моєю розвагою. Навчання в Боссе змусило мене полюбити ігри, що стали відпочинком від занять. Я не втомлювався тішитися новим для мене сільським життям і так полюбив його, що ця любов ніколи в мені не згасала. Спогад про щасливі дні, що я провів у селі, змусив мене в будь-якому віці жалкувати за сільським життям, аж поки, врешті, я знову повернувся туди. Пастор Ламберсьє, людина вельми розумна, не нехтував нашою освітою, але й не надто нас перевантажував. Доказом того, що він добре вів справу, є та обставина, що, незважаючи на свою відразу до будь-якого примусу, я ніколи не згадував з огидою годин навчань, і хоча навчився небагато чого, але без зусиль, і згодом нічого не забув.

Простота такого сільського життя стала для мене неоціненним благом, відкривши моє серце дружбі. Досі я знав хоча й піднесені, але лише уявні почуття. Звичка до спільного мирного життя сприяла нашому ніжному зближенню з кузеном Бернаром. Дуже скоро я полюбив його більше, ніж власного брата, і ця прихильність ніколи не зникала. Це був високий, худий і тендітний хлопець, покірливий духом і слабкий тілом, що не надто зловживав перевагою, яка надавалася йому в домі як синові мого опікуна. У нас були однакові заняття, розваги і смаки: ми були самі, однакового віку, і кожен з нас потребував товариша; для нас розлучитися було те ж саме, що знищити себе. Хоча нам і не доводилося часто доводити одне одному нашу взаємну прихильність, вона була надзвичайною, і ми не лише не могли й миті прожити порізно, але й не уявляли, що таке може трапитися. У нас обох була вдача, що легко поступалася ласці; ми обидва були люб’язні, коли нас не змушували до цього, і доходили порозуміння в усьому. Якщо, з вини наших вихователів, на їх очах він первував наді мною, то наодинці з ним верховодив я, і це відновлювало рівновагу. Під час занять я підказував йому, якщо він затинався. Коли мій урок був готовий, я допомагав йому справитися з його завданням, а в наших забавах моя активніша вдача завжди керувала ним. Одне слово, наші характери так добре сходилися, що ми міцно дружили і понад п’ять років були майже нерозлучні, як у Боссе, так і в Женеві. Сказати правду, ми частенько билися, але розбороняти нас не доводилося, бо наші сварки тривали не більше чверті години, і ми ніколи не жалілися один на одного. Можливо, ці подробиці здадуться не вартими уваги, але вони змальовують приклад стосунків, може, єдиний з того часу, як існують діти.

Життя в Боссе так підходило мені, що все це мало лише протривати довше, щоб цілком зміцнити мою вдачу. Основу його становили ніжні, любовні, мирні почуття. Гадаю, жодна людська істота не була з природи так мало марнославна, як я. Я піддавався високим душевним пориванням, але незабаром повертався до солодкої млості. Найбільше я жадав загальної любові. Я був покірливий, мій кузен був покірливий, покірливі були й самі наші вихователі. Протягом аж двох років мені не довелося стати ані свідком, ані жертвою злих почуттів. Над усе мені подобалося бачити всіх задоволеними мною. Ніколи не забуду, як у церкві, відповідаючи катехізис, я найбільше засмучувався від того, що мої запинки викликали тінь тривоги і досади на обличчі мадемуазель Ламберсьє. Це завдавало мені більше горя, ніж страх зганьбити себе при всіх, що страшенно лякало мене, бо, будучи малочутливим до похвал, я завжди був чутливий до сорому; і можу сказати, що очікування догани від мадемуазель Ламберсьє хвилювало мене менше, ніж страх прикро вразити її.

Тим часом і вона, і пастор бували іноді суворі. Та оскільки їхня суворість, майже завжди заслужена, ніколи не супроводжувалася гнівом, я засмучувався, але не обурювався. Я більше боявся не догодити, ніж бути покараним, і знаки невдоволеності переживав тяжче, ніж тілесне покарання. Важко висловитися ясніше, але необхідно. Якби люди краще бачили далекі наслідки бездумно й без розбору вживаних ними методів виховання, як швидко вони змінили б їх! Наведу лише один приклад, такий поширений, який і згубний, бо він вельми повчальний.

Люблячи нас, як мати, мадемуазель Ламберсьє вживала і материнську владу, в разі потреби караючи нас різками. Досить довго вона лише погрожувала нам, і погроза такого зовсім нового для мене покарання неабияк лякала мене. Але після екзекуції я побачив, що очікування виявилося страшнішим за кару, і, що найдивніше, покарання лише посилило мою любов до тієї, котра мене покарала. Тільки сила цієї любові і моя природна смиренність заважали мені навмисно добиватися повторного покарання, бо воно залишило в мені більше бажання зазнати його знову від тієї самої руки, ніж страху, позаяк до болю й сорому домішалася й чуттєва насолода. Зауважу, що дістати різок від пастора мені зовсім не хотілося, – у справу, безперечно, втрутився рано розбуджений статевий інстинкт. Але з братовою вдачею побоюватися такої підміни не варто було, і якщо я не добивався нового покарання, то лише з остраху розсердити мадемуазель Ламберсьє, бо така була влада любові, хай і породженої чуттєвістю, над моїм серцем.

Можу з чистою душею сказати, що повторне шмагання, з яким я зволікав, але якого не боявся, сталося не з моєї вини, тобто не з моєї волі. Але другий раз став і останнім, бо мадемуазель Ламберсьє помітила за якимись ознаками, що покарання не досягає мети, і заявила, що відмовляється від нього, позаяк воно її надто стомлює. Раніше ми спали в її кімнаті, а взимку іноді і в її ліжку. Два дні по тому нас поклали спати в іншій кімнаті, і з того часу вона поводилася зі мною як з дорослим хлопцем – честь, без якої я охоче б обійшовся.

Хто повірив би, що різки, отримані у віці восьми років від тридцятирічної дівчини, мали вирішальний вплив на мої схильності, бажання, пристрасті та й мене самого до кінця життя, і до того ж у напрямі, протилежному тому, що мав стати його природним наслідком? Спалахнувши, чуттєвість так змінила мої прагнення, що я не шукав уже нічого іншого, крім того, що одного разу відчув. Незважаючи на те, що кров моя бурхала мало не з самого народження, я зберіг свою чистоту до того віку, коли розвиваються найхолодніші й запізнілі темпераменти. Мене довго мучили якісь незрозумілі бажання, я жадібно, з полум’ям в очах, дивився на гарних жінок; вони постійно малювались моїй уяві, і я подумки змушував їх діяти так, як це робила мадемуазель Ламберсьє.

Навіть коли закінчилося дитинство, ця дивна пристрасть зберегла мені чесні звичаї, яких, здавалося б, мусила позбавити. Якщо й буває цнотливе виховання, то саме таке я й дістав. Три мої тітки являли собою не лише зразкову мудрість, а й скромність, давно вже забуту жінками. Мій батько, що полюбляв розваги, але був люб’язний по-старомодному, ніколи не вимовляв при коханих жінках слів, од яких могла б зашарітися невинна дівчина, і ніде до дітей не ставилися з такою повагою, з якою ставилися до мене в моїй родині. У Ламберсьє на це зверталася не менша увага, і одній дуже добрій служниці відмовили в місці за те, що вона сказала при нас якесь вульгарне слівце. Я не лише аж до отроцтва не мав ніякого уявлення про злягання, але навіть неясна думка про нього являлася мені у вигляді відразливих потворних образів. Повії вселяли мені жах, на розпусників я дивився з презирством і навіть зі страхом; саме до цього доходила моя огида до пороку з того часу, як одного разу, гуляючи стежкою в Малому Сакконі, я розгледів обабіч від неї заглиблення у ґрунті, де, як мені сказали, ці люди віддавалися розпусті. Думаючи про це, я уявляв собі лише те, що бачив у собак, і на саму цю думку мені ставало млосно.

Забобони виховання, самі по собі здатні стримати перші вибухи палкого темпераменту, доповнилися відволікаючим впливом, який справили на мене перші дотики чуттєвості. Уявляючи тільки те, що зміг відчути, незважаючи на надто бурхливе хвилювання крові, я жадав лише вже знайомої мені втіхи, навіть не підозрюючи, як близько до неї інша, яку зробили в моїх очах огидною. У своїй безглуздій еротичній несамовитості й дивних вихватках, до яких вона мене іноді доводила, я подумки вдавався до послуг жінок, але ніколи й не думав, що від них доведеться чекати зовсім не того, чого я так пристрасно бажав.

Ось так, маючи дуже гарячий, дуже пристрасний і рано розвинутий темперамент, я прожив своє отроцтво, не бажаючи і не знаючи інших чуттєвих утіх, окрім тих, про які мені мимоволі дала уявлення мадемуазель Ламберсьє. І коли я став чоловіком, мене знов оберегло те, що мало б занапастити. Мої дитячі фантазії не зникли, а злилися з іншими, що їх запалювала в мені чуттєвість. Я ніколи не міг розділити їх, і мій шал, укупі з природною боязкістю, зробив мене несмілим із жінками. Я не міг сам собі дати насолоду, якої чекав від інших, а та, що могла її дати, не могла без слів угадати, чого я хотів. Так я і провів своє життя, мовчки пристрасно жадаючи тих, кого найдужче кохав. Але, не наважуючись відкрити свої бажання, я тішився стосунками, що наводили на думку про них. Стояти навколішки перед владною коханою, підкорятись її наказам, благати прощення було для мене найсолодшою втіхою; і що сильніше уява розпалювала мені кров, то більше я ставав схожий на боязкого зітхальника. Ясно, що такий вид любовної пристрасті розвивається не надто швидко і не особливо небезпечний для доброчесності її об’єктів. Отже, я мало мав фізичних утіх, але не припиняв тішитися по-своєму, тобто в уяві. Ось як моя чуттєвість укупі з боязкістю і романтичним розумом зберегли мені чесну вдачу і чистоту почуттів. Коли б я був сміливіший, мої схильності укинули б мене у вир найгрубіших утіх.

Я зробив перший і найважчий крок у темному й брудному лабіринті своїх зізнань. Найважче зізнаватися не в злочинах, а в тому, що смішне й ганебне. Але тепер, після того, про що я тільки-но зважився розповісти, я певен себе, і мене вже ніщо не зупинить. Про те, чого коштувало мені це зізнання, можна судити з того, що ніколи, навіть у хвилини найтіснішої близькості з тими, кого я кохав, у миті несамовитої пристрасті, що робила мене сліпим і глухим і змушувала забути про себе, я не наважувався признатися в своєму божевіллі й просити про єдину милість, якої мені бракувало. Лише раз, у дитинстві, розповів я про своє бажання дівчинці мого віку, і вона сама зголосилася зробити мені цю послугу.

Отже, повертаючись до перших проявів своєї чуттєвості, я бачу, що поєднання одних елементів, попри їх гадану несумісність, енергійно справило єдиний і простий ефект, тоді як інші, але подібні з вигляду елементи, через певні обставини впливали на мене цілком по-іншому. Хто повірив би, наприклад, що одне з найсильніших поривань моєї душі живилося з того самого джерела, звідки влилися в мою кров слабкість і ласолюбство? Але підтвердження тому можна побачити, не віддаляючись від сюжету, про який я щойно говорив.

Якось я вчив урок у кімнаті поряд з кухнею. Служниця поклала сушити на плиту гребінці мадемуазель Ламберсьє. Коли вона повернулася по них, виявилося, що в одному з них виламані всі зубці. На кого скласти провину? Ніхто, крім мене, не входив до кімнати. Мене допитали, і я сказав, що не чіпав гребінця.

Пан Ламберсьє із сестрою вмовляли мене зізнатися, переконували, погрожували; я затято стояв на своєму; але їх упередженість пересилила мої заперечення, хоча їм і здавалося, що я вперше так нахабно брехав. До провини поставилися серйозно, вона була того варта. Злість, брехня і упертість заслуговували на кару, але вчинила її цього разу не мадемуазель Ламберсьє. Написали дядькові Бернару, і він приїхав. Мого сердешного кузена звинувачували в іншій, не менш серйозній провині, і на нас обох була накладена однакова кара. Вона була жахлива. Якби, шукаючи ліків у самій хворобі, так намагалися назавжди притупити мою порочну чуттєвість, кращого засобу і не знайшлося б. Після цього вона надовго дала мені спокій.

Зізнання від мене так і не добилися. Багато разів покараний і доведений до жахливого стану, я залишився непохитний. Я пішов би й на смерть, я був до цього готовий. Силі довелося відступити перед диявольською затятістю дитини, бо саме так називали мою твердість. Тож я вийшов із жорстокого випробування роздертим на шматки, але сповнений безмежної радості.

Після тієї пригоди минуло майже п’ятдесят років, і я не боюся нового покарання за той самий злочин, а тому перед лицем Неба заявляю, що був у ньому неповинний, не ламав і не чіпав гребеня, не підходив до плити і навіть не думав про це. Не питайте мене, як трапилася поломка, я цього не знаю і зрозуміти не можу, але знаю точно, що моєї провини в тому немає.

Уявіть собі вдачу, боязку і слухняну в звичайному житті, але полум’яну, горду й нестримну у пристрастях розважливої дитини, що знала завжди лише м’яке, справедливе, поблажливе поводження, навіть не мала уявлення про несправедливість і вперше зазнала жахливої несправедливості саме від тих людей, яких вона найбільше любила і поважала, – який переворот у думках! Який хаос почуттів! Яке потрясіння в серці, розумі і в усій її маленькій духовній і етичній істоті! Уявіть усе це, якщо можете, бо сам я не в змозі дати раду тому, що відбувалося тоді в мені.

Я не мав ще достатньо розуму, щоб оцінити, наскільки зовнішні обставини говорили проти мене, і поставити себе на місце інших. Я був на своєму місці й відчував лише суворість жахливого покарання за злочин, якого не коїв. Фізичний біль, хоча і гострий, терзав мене менше, ніж обурення, лють і відчай. Мій кузен, який опинився майже в подібному становищі, позаяк за ненавмисну провину його покарали як за навмисну, обурювався і кипів гнівом разом зі мною. Задихаючись од сліз, ми судорожно обіймали одне одного, лежачи в одному ліжку, а коли наші юні серця дістали деяку полегкість і ми змогли видобути свій гнів, ми сіли й почали щосили гукати: Carnifex! Carnifex! Carnifex!¹⁴

Навіть тепер, коли я пишу ці рядки, мій пульс прискорюється; тих хвилин я ніколи не забуду, проживи я хоч сто тисяч років. Це перше відчуття несправедливого насильства так глибоко закарбувалося в мою душу, що думки про нього повертають мене в стан колишнього хвилювання; а саме почуття, що стосувалося спочатку мене одного, зміцніло і так відірвалося від особистого інтересу, що, побачивши будь-яку несправедливість, хоч би хто був її об’єктом і хоч би де вона відбувалася, моє серце спалахує так, ніби вона спрямована проти мене. Коли я читаю про жорстокість лютого тирана, про хитрі лиходійства негідника-священика, я готовий негайно зарізати мерзотників, навіть якщо мені судилося загинути за це. Не раз я кидався за півнем, коровою чи собакою і жбурляв у них камінням, коли бачив, як вони мучать іншу тварину лише тому, що відчувають себе сильнішими. Думаю, що цей душевний порух властивий мені з природи, але багато в чому його погіршила й довготривала пам’ять про першу несправедливість, якої я зазнав.

Так скінчилась моє безтурботне дитинство. З тієї хвилини я перестав тішитися чистим щастям, і навіть сьогодні відчуваю, що спогади про красу дитинства закінчуються саме тут. Ми залишалися в Боссе ще кілька місяців. Ми почували те саме, що, з переказів, почувала перша людина в земному раю, коли вже втратила здатність ним утішатися: зовні все виглядало, як і раніше, а насправді життя цілковито змінилося. Любов, повага, близькість і довіра не пов’язували більше учнів з їх наставниками, вони вже не здавалися нам божествами, що читали в наших серцях. Ми менше соромилися погано чинити та більше боялися бути викритими, ми почали ховатися, ремствувати і брехати. Всі вади нашого віку затьмарили нашу невинність і спотворили наші ігри. Сама сільська місцевість утратила в наших очах чарівність м’якості і простоти, що зворушує душу: вона стала здаватися нам пустинною і похмурою, ніби вкрилася запоною, що сховала від нас її красу. Ми закинули свій садок, свої трави і квіти.

Ми більше не длубалися в землі і не скрикували з радощів, побачивши посаджену нами і пророслу насінину. Нам осоружним стало таке життя, ми осоружними стали іншим; мій дядько забрав нас, і ми розлучилися з паном Ламберсьє та його сестрою, переситившись одне одним і мало шкодуючи про розлуку.