Гріхи батьків

5

Коли Лойд підвівся, щоб привітати його о дев’ятій ранку з посадою заступника бібліотекаря, Гаррі збагнув, що бачив цього чоловіка, лише коли той сидів. Лойд був вищий, ніж Кліфтон очікував, значно виший за шість футів. Незважаючи на убогу тюремну їжу, він перебував у хорошій формі і був одним із небагатьох в’язнів, котрі голилися щоранку. Своєю сутулою спиною і чорним, як смоль, волоссям він більше нагадував постарілого кумира жіночок, ніж чоловіка, котрий відбував п’ять років за шахрайство. Квінн не знав подробиць цього злочину, а це означало, що ніхто, окрім наглядача, не знав усієї історії уповні. А правило у в’язниці було просте: якщо в’язень не розповідав сам, за що засуджений, його й не питали.

Лойд витлумачив Гаррі розпорядок дня, який новий заступник бібліотекаря опанував ще до того, коли вони вирушили вечеряти того вечора. Упродовж наступних кількох днів він продовжував розпитувати Лойда, як відбирати книжки, про штрафи та як спонукати в’язнів дарувати власні книги бібліотеці, коли їх випускають, про що досі навіть гадки не мав. Більшість відповідей Лойда були скупими, тому Гаррі нарешті дозволив йому повернутися до місця відпочинку за своїм столом, добре схованим за примірниками «Нью-Йорк таймс».

Хоча в Лейвенгемі було десь близько тисячі в’язнів, однак навряд хоч кожен десятий міг читати та писати. Тож не всі прагнули відвідати бібліотеку у вівторок, четвер або неділю.

Незабаром Гаррі виявив, що Макс Лойд був як ледачим, так і не дуже порядним. Він не заперечував проти купи ініціатив, що їх пропонував його новий заступник, доки це не додавало зайвої роботи йому самому.

Головним завданням Лойда, здавалося, було тримати філіжанку кави на столі – на випадок того, якщо завітає якийсь офіцер. Після того як учорашній примірник «Нью-Йорк таймс» доправляли до бібліотеки, Лойд опинявся за своїм столом. Спершу він переглядав перелік книжкових новинок, а коли закінчував його вивчати, зосереджував свою увагу на рекламних оголошеннях, а потім на новинах і, нарешті, на спорті.

По обіді він розпочинав розв’язувати кросворд, який Гаррі закінчував наступного ранку. На той час, коли газета потрапляла в руки Гаррі, новини вже застарівали на два дні. Він завжди починав із міжнародних новин, оскільки хотів з’ясувати, як просувається війна в Європі. Так він дізнався про вторгнення до Франції і про те, що Невілл Чемберлен подав у відставку з посади прем’єр-міністра, а Вінстон Черчилль його замінив.

Це не був вибір кожного, але Гаррі ще не забув промови Черчилля, коли той вручав нагороди в Бристольській ґімназії. Він не сумнівався в тому, що Британію очолив хороший лідер. І Гаррі знову проклинав долю, що він зараз – лише заступник бібліотекаря в американській буцегарні, а не офіцер Королівського флоту. Упродовж останньої години дня, коли Гаррі не мав іншої роботи, він заповнював свій щоденник.

◾

Гаррі знадобилося трохи більше місяця, щоби реорганізувати розміщення всіх книжок за відповідними категоріями: окремо художня література й окремо – все інше.

Упродовж наступного місяця він розбив їх на ще менші підгрупи. Тож в’язням більше не доводилося гаяти часу на пошуки якоїсь книги, приміром, із обробляння дерева. Він пояснив Лойду, що коли мова заходить не про белетристику, категорія важливіша за ім’я автора. Лойд лише стенув на це плечима.

У неділю вранці Гаррі ладнав візочок й прошкував усіма чотирма блоками, забираючи книжки в ув’язнених, адже декотрі не повертали їх більше року. Він очікував, що рецидивісти у блоці Д обурюватимуться, навіть намагатимуться затіяти бійку при вторгненні. Насправді ж усі хотіли познайомитися з чоловіком, котрий перевів Геслера до Пірпойнту.

При зустрічі з колегією Геслеру запропонували вищу посаду в Пірпойнті, і він прийняв це підвищення по службі, оскільки це було ближче до рідного міста. Хоча Гаррі зроду не патякав, що саме він доклав руку до переведення Геслера, Квінн уже подбав про те, щоби цю історію передавали з вух у вуха, поки вона не перетворилася на леґенду.

Під час своїх вояжів блоками у пошуках зниклих книг Гаррі часто підслуховував теревені, які записував у свій щоденник увечері.

◾

Іноді до бібліотеки заходив начальник, не в останню чергу через те, що коли Гаррі з’явився перед комісією, то назвав ставлення пана Свонсона щодо освіти в’язнів сміливим, творчим і далекоглядним. Гаррі не міг навіть уявити, яку неймовірну кількість незаслужених лестощів начальник із задоволенням поглинав.

Після перших трьох місяців його роботи запити на книжки зросли на чотирнадцять відсотків. Коли Гаррі запитав у начальника дозволу організувати вечірні читання, Свонсон на мить повагався, але поступився, бо Гаррі знову повторив слова: «сміливо, творчо та далекоглядно».

На першому читанні до Гаррі навідалися лише троє в’язнів, одним із них був Пет Квінн, він уже вмів читати та писати. А до кінця наступного місяця група уже зросла до шістнадцятьох, хоча кілька слухачів були готові майже на все, аби лише вийти зі своїх камер хоч на годину ввечері. Однак Гаррі вдалося залучити кількох молодших в’язнів, постійно нагадуючи: оскільки вони не ходили до «правильної» школи або взагалі хоч до якоїсь школи, це ще не означає, що вони телепні. Або навпаки, як влучно зауважив Квінн.

Незважаючи на всю додаткову завантаженість, Гаррі виявив, що йому все ще залишається час для себе, тому поставив собі завдання читати хоч дві нові книжки за тиждень. Після того як освоїв кількох американських класиків у бібліотеці, звернув увагу на детективи – найпопулярніший жанр з-поміж усього, вони займали сім із дев’ятнадцяти стелажів бібліотеки.

Гаррі завжди подобався Конан Дойл, і він із нетерпінням чекав знайомства з його американськими суперниками. Він почав із «Пройдисвітів» Ерла Стенлі Ґарднера, перш ніж перейти до «Глибокого сну» Реймонда Чандлера. Він почувався трохи винним через те, що йому сподобалося. Що на це сказав би пан Голкомб?

Упродовж останньої години перед закриттям бібліотеки Гаррі продовжував поновлювати записи в щоденнику. Одного вечора його захопив зненацька Лойд, котрий після того, як прикінчив газету, запитав, чи може він почитати цей опус. Гаррі знав, що Лойд раніше був літературним аґентом у Нью-Йорку і саме тому потрапив на роботу до бібліотеки. Іноді він називав імена авторів, котрих репрезентував, про більшість із яких Гаррі ніколи не чув. Про те, як він опинився в Лейвенгемі, Лойд розповів лише одного разу, спостерігаючи за дверима, щоб переконатися, що їх ніхто не чує.

– Трохи не пощастило, – пояснив Лойд. – Я добросовісно вклав частину грошей своїх клієнтів на фондовій біржі. А коли все пішло не за планом, мені довелося якось виходити з халепи.

Коли Гаррі тієї ж ночі повторив цю історію Квінну, той звів очі до неба.

– Швидше за все, він розтринькав ці грошенята на перегони і тямких леді.

– Тоді навіщо вдаватися до таких деталей? – не зрозумів Гаррі. – Адже він зроду нікому не казав, чому опинився тут?

– Іноді ти буваєш такий наївний, – зітхнув Квінн. – Лойд знає, що через твій переказ є куди більше шансів на те, що решта повірять у його історію. Будь певен, що ніколи не зможеш укласти з цим чоловіком якоїсь певної угоди, адже злодії мають по шість пальців на кожній руці…

Цю фразу Гаррі одразу записав у своєму щоденнику. Але він не прислухався до порад Квінна – почасти тому, що не міг уявити собі, яку уклав би угоду з Максом Лойдом, окрім того, чия черга наливати начальнику каву, коли той з’явиться.

◾

До кінця першого року його перебування в Лейвенгемі Гаррі заповнив своїми спостереженнями про життя за ґратами вже три зошити і міг лише гадати, скільки ще сторінок цього щоденного літопису з’явиться, перш ніж він відбуде своє покарання. Бранець дуже здивувався, коли Лойд захопився його писаниною, прагнучи прочитати наступну порцію. Він навіть припустив, що її можна показати видавцеві. Гаррі зареготав.

– Не можу уявити, щоби хтось зацікавився моїми нотатками!

– Ти й справді не можеш, – зауважив Лойд.

Емма Беррінґтон
1939–1941

6

– Себастьян Артур Кліфтон, – оголосила Емма, передаючи сплячого малюка його бабусі.

Мейзі засяяла, коли вперше взяла онука на руки.

– Вони не дозволили мені зустрітися з вами, коли відправляли до Шотландії, – виправдовувалася Емма, навіть не намагаючись приховати свого обурення. – Тому я зателефонувала вам, як тільки повернулася до Бристоля.

– Це було дуже мило, – похвалила Мейзі, пильно споглядаючи маленького хлопчика і намагаючись переконати себе, що Себастьян успадкував світле волосся і яскраво-блакитні очі батька.

Емма сиділа за кухонним столом, усміхалася і пила чай – «Ірл Ґрей», як запам’ятала Мейзі. А канапки з огірками та лососем, що полюбляв Гаррі, мабуть, виснажили її раціон. Роздивившись по кімнаті, очі гості опинилися на полиці коминка, де вона помітила світлину сепією рядового вояка часів Першої світової війни. Еммі дуже хотілося побачити відтінок його волосся, схований під шоломом, або хоча б колір його очей. Вони були блакитними, як у Гаррі? Чи карими, як у неї? Артур Кліфтон справляв враження зухвальця в армійській уніформі. Квадратна щелепа та рішучий вигляд демонстрували, що він із гордістю служить своїй країні. Її погляд зупинився на свіжій фотографії Гаррі, коли той співав у хорі школи Святого Беди, перед тим як зламався його голос. А поруч до стіни горнувся конверт, без сумніву підписаний рукою Гаррі. Дівчина припускала, що це останній лист, який він написав матері перед смертю. І задумалася: чи дозволить Мейзі його прочитати? Вона підвелася і підійшла до коминка, з подивом виявивши, що конверт не відкривали.

– Мені було дуже прикро почути, що ви були змушені покинути Оксфорд, – ризикнула поспівчувати Мейзі, коли побачила, як Емма дивиться на конверт.

– З огляду на вибір – продовжувати навчання чи народити дитину від Гаррі – я ні на мить не сумнівалася, – відказала Емма, все ще прикипівши очима до листа.

– І сер Волтер казав мені, що твій брат Джайлз вступив до Вессекського полку, але, його, на жаль…

– Бачу, ви маєте листа від Гаррі, – перервала потік цих слів Емма, не в змозі більше стримуватися.

– Ні, це не від Гаррі, – сказала Мейзі. – Це – від лейтенанта Томаса Бредшоу, котрий служив разом із ним на «Девонці».

– І що повідав лейтенант Бредшоу? – запитала Емма, добре усвідомлюючи, що конверт не відкривали.

– Уявлення не маю… – визнала Мейзі. – Його мені приніс доктор Воллес і сказав, що це – лист-співчуття. Я не відчувала потреби у додатковому нагадуванні про смерть Гаррі, тому й не відкрила цього послання.

– Але хіба це не може пролити світло на те, що сталося на «Девонці»?

– Дуже в цьому сумніваюся, – відповіла Мейзі, – адже вони зналися між собою лише кілька днів.

– А ви б не заперечували, якби я прочитала вам цього листа, пані Кліфтон? – запропонувала Емма, припускаючи, що Мейзі неабияк збентежиться, якщо зізнається, що не вміє читати.

– Ні, дякую, люба, – відмахнулася Мейзі. – Зрештою, Гаррі це не поверне, хіба ні?

– Погоджуюсь, – не здавалася Емма, – але, можливо, ви дозволити мені прочитати його для свого спокою.

– Німці всю ніч закидали бомбами доки, – змінила Мейзі тему. – Сподіваюся, що Беррінґтон не надто постраждав.

– Ми уникнули прямого удару, – повідомила Емма, неохоче сприймаючи, що їй не дозволять прочитати цього листа. – І я сумніваюся, що навіть німці наважаться скинути бомбу на дідуся.

Мейзі засміялася, і на мить Емма подумала, чи не схопити конверт із коминка і розірвати його, перш ніж Мейзі встигне її зупинити. Але Гаррі цього не схвалив би. От якби Мейзі захотіла на мить вийти з кімнати, то Емма скористалася б чайником, відпарила конверт, щоб розпечатати, перевірити підпис і покласти на своє місце, перш ніж господиня встигне повернутися.

Але Мейзі ніби прочитала її думки, бо залишалася біля коминка і не відходила від нього ні на крок.

– Дідусь передає вам вітання, – сказала Емма, все ще відмовляючись здаватися.

Мейзі почервоніла і стала базікати про своє нове призначення у «Ґранд-готелі». Емма не відводила свого погляду від конверта. Вона уважно перевірила літери M, К, С, Г і Л в адресі, знаючи, що їй доведеться зберегти накреслення цих літер у пам’яті, неначе сфотографувавши, доки не повернеться до садиби. Коли Мейзі віддала їй маленького Себастьяна, пояснивши, що, як це не сумно, але їй доведеться повертатися до роботи, Емма неохоче підвелася, востаннє поглянувши на конверт.

Повертаючись до садиби, Емма намагалася зберегти в думках взірець почерку, вдячна, що Себастьян саме солодко заснув. Як тільки машина загальмувала на гальці перед вхідними дверима, Гадсон відчинив задні дверцята, щоб Емма вийшла та занесла сина до обійстя. Мати віднесла його прямо до дитячої кімнати, де їх чекала нянька Беррінґтонів. На її здивування, Емма поцілувала малюка в чоло і мовчки вийшла.

Опинившись у своїй кімнаті, Емма відімкнула центральну шухляду свого письмового столу та витягнула звідти стосик листів, які Гаррі писав їй упродовж багатьох років.

Перше, що вона перевірила, була велика літера Г підпису Гаррі, така ж пряма та смілива, як і Г на невідкритому конверті Мейзі. Це додало їй певності продовжувати своє розслідування. Відтак вона стала шукати велику К і врешті-решт знайшла її на різдвяній листівці, та ще й з великою М – такою самою М і К, що й Мейзі Кліфтон на конверті.

«Гаррі мав би залишитися живим!» – постійно повторювала вона собі. Знайти слово «Бристоль» було легко, а от «Англія» – складніше, поки вона не натрапила на лист, написаний в Італії, коли вони обоє ще навчалися в школі. Дівчині знадобилося більше години, щоби акуратно вирізати всі тридцять дев’ять літер і дві цифри, перш ніж вона змогла відтворити адресу на конверті:

Пані Мейзі Кліфтон

27 Стілл-Гаус-лейн

Бристоль

Англія

Стомлена Емма впала на своє ліжко. Вона навіть уявлення не мала, хто такий той Томас Бредшоу. Але одне було певне: нерозкритий лист, що стоїть на коминку Мейзі, написав Гаррі. І він чомусь не хотів, аби вона дізналася, що її чоловік усе ще живий. Жінці стало цікаво: чи вирішив би він інакше, якби знав, що вона вагітна його дитиною, до того, як податися у той доленосний рейс.

Емма відчайдушно хотіла поділилася новиною про те, що Гаррі може бути живий, зі своєю матір’ю, дідусем, Ґрейс і, звісно ж, із Мейзі. Але вона тямила, що їй доведеться мовчати, доки не отримає переконливішого доказу, ніж нерозкритий лист. І в її свідомості почав формуватися план.

◾

Того вечора Емма не пішла на вечерю, а залишилася в своїй кімнаті і намагалася осягнути, чому Гаррі хотів, щоб усі, окрім його матері, повірили, що він загинув тієї ночі.

Коли вона нарешті лягла до ліжка опівночі, то могла лише припустити, що це, мабуть, було заради того, що він вважав справою честі. Можливо, він уявляв собі бідолашну, розчаровану дівчину, що це звільнить її від будь-яких зобов’язань, які вона може відчувати щодо нього. Хіба він не збагнув, що з першої миті, коли вона вперше поглянула на нього на дні народження її брата – а їй тоді було лише десять років, – вона ніколи не матиме іншого чоловіка у своєму житті?

Сім’я Емми дуже зраділа, коли вона заручилася з Гаррі вісім років по тому, за винятком її батька, котрий так довго жив у брехні, яка не розкрилася аж до дня їхнього шлюбу. Вони стояли біля вівтаря з наміром скласти обітниці, коли Старий Джек довів церемонію до несподіваного і швидкого завершення. Звістка про те, що батько Емми може бути й батьком Гаррі, не знищила її кохання до Гаррі, бо цього ніколи не станеться. Ніхто не здивувався, що Гаррі повівся, як джентльмен, а батько Емми залишався вірним своєму характеру і поводився, як хам. Перший стояв і стійко терпів, а другий вискочив із задніх дверей захристя, і з того часу його ніхто не бачив.

Гаррі дав зрозуміти ще задовго до того, як попросив Емму стати його дружиною, що коли оголосять війну, він не вагаючись покине Оксфорд, аби вступити до Королівського флоту. Він був упертюхом навіть у хороші часи, а це були часи найгірші. Емма второпала, що немає сенсу намагатися відмовити його, оскільки нічого, що вона могла сказати чи зробити, не змінило б його наміру. Він також попередив, що не розглядає варіанта повернення до Оксфорду, аж доки німці не здадуться.

Емма також рано покинула Оксфорд, але, на відміну від Гаррі, у неї не залишилося вибору. Для неї не було шансів повернутися. Вагітність не схвалювали в Сомервіллі, тим більше серед незаміжніх. Це рішення, мабуть, розбило серце її матері.

Елізабет Беррінґтон так прагнула, щоб її донька здобула академічні знання… Адже їй не відмовлять із іншої причини, хіба через її стать. Промінчик світла з’явився на горизонті за рік, коли молодша сестра Емми, Ґрейс, здобула відкриту стипендію коледжу Гіртон у Кембриджі, і того дня, коли приїхала туди, вона затьмарила всіх найздібніших юнаків.

Як тільки стало очевидним, що Емма в тяжі, її відвезли до маєтку дідуся в Шотландії, щоб вона могла народити дитину Гаррі. Беррінґтони не приносять незаконного потомства, принаймні в Бристолі. Себастьян уже повзав навколо замку, перш ніж блудній доньці дозволили повернутися до садиби. Елізабет хотіла, щоби донька з онуком залишалися в Малджерлі, аж поки не закінчилася війна, але з Емми було досить переховування у віддаленому шотландському замку.

Одним із перших, кого вона навідала після повернення на захід країни, був її дідусь, сер Волтер Беррінґтон.

Саме він повідомив їй, що Гаррі став членом екіпажу «Девонця» і планував повернутися до Бристоля упродовж місяця, оскільки мав намір записатися звичайним моряком на «Рішучий». Але Гаррі так і не повернувся, й минуло шість тижнів, перш ніж вона дізналася, що коханий загинув у морі…

Сер Волтер узяв на себе обов’язки навідати кожного члена сім’ї поодинці, щоб повідомити їм трагічні новини. Він почав із пані Кліфтон, хоча й знав, що вона вже чула, що сталося, від доктора Воллеса, котрий привіз листа від Томаса Бредшоу. Потому він поїхав до Шотландії, щоб повідомити звістку Еммі. Сер Волтер дуже здивувався, що його онука не зронила й сльозинки, але Емма просто відмовилася повірити в те, що Гаррі більше немає…

Як тільки сер Волтер повернувся до Бристоля, він відвідав Джайлза і повідомив свіжі новини йому. Найближчого приятеля Гаррі аж заціпило, і ніхто з родини не міг нічого сказати або зробити, щоби втішити його. Лорд і леді Гарві сприйняли звістку про смерть стоїчно.

За тиждень, коли сім’я відвідала панахиду капітана Джека Тарранта в Бристольській ґімназії, лорд Гарві відчув: він радий, що Старий Джек так і не дізнався, що сталося з його протеже.

Єдиною особою в родині, котру аристократ відмовився відвідати, був його син, котрий зник. Він виправдовувався, що не знає, як його знайти, але коли Емма повернулася до Бристоля, зізнався їй, що навіть якби й знав, то не переймався б. І додав, що її батько, ймовірно, є єдиним, котрий зрадів би, що Гаррі вже на тому світі. Емма нічого на це не сказала, але не сумнівалася, що він має рацію.

Кілька днів після свого візиту до Мейзі на Стілл-Гаус-лейн Емма більшість часу проводила у своїй кімнаті, повсякчас міркуючи, як їй вчинити далі. Вона виснувала: немає жодного способу дізнатися про зміст листа, що лежав на полиці коминка більше року, не завдаючи шкоди своїм стосункам із Мейзі. Однак Емма вирішила не лише довести всьому світу, що Гаррі досі живий, але й знайти його, де б він не був. Зважаючи на це, вона вирішила ще раз зустрітися з дідусем. Зрештою, сер Волтер Беррінґтон був єдиним, окрім Мейзі, хто зустрічався з доктором Воллесом. Тому він, безумовно, має найбільше шансів розгадати таємницю того, хто такий Томас Бредшоу.

7

Єдине, що дідусь Емми прищепив їй із раннього віку, – це ніколи не спізнюватися на побачення. «Це справляє хибне враження, – казав він онуці. – Адже ти хочеш, аби до тебе ставилися серйозно».

Зважаючи на це, Емма того ранку вийшла із садиби о дев’ятій двадцять п’ять і в’їхала у ворота верфі Беррінґтона рівно за вісім хвилин до десятої. Автомобіль зупинився біля адміністративного приміщення за шість десята. На той час, коли вона вийшла з ліфта на п’ятому поверсі та підійшла коридором до кабінету голови правління, було за дві десята.

Панна Біл, секретарка сера Волтера, відчинила двері його кабінету, коли годинник на його коминку почав відбивати десяту. Господар усміхнувся, підвівся з-за столу і пройшов кімнатою, щоби привітатися з Еммою поцілунком в обидві щоки.

– Як там моя улюблена внучка? – запитав він, проводячи гостю до зручного фотелю біля вогню.

– У Ґрейс усе просто чудово, дідусю, – відповіла Емма. – Досягла блискучих успіхів у Кембриджі, як мені сказали, і посилає тобі запевнення в своїй любові.

– Не жартуй зі мною, люба, – посміхнувся він. – А як справи у Себастьяна, мого улюбленого правнука, усе гаразд?

– Вашого єдиного правнука, – уточнила Емма, сідаючи у глибоке шкіряне крісло.

– Позаяк ти не взяла його із собою, висновую, що маєш серйозну тему для бесіди?

Вступна частина закінчилася. Емма розуміла, що сер Волтер може виділити обмежену кількість часу на цю зустріч. Адже панна Біл повідомила їй, що відвідувачам надають п’ятнадцять, тридцять хвилин або годину – залежно від того, наскільки важливою є їхня справа. І родичі не становлять винятку з цього правила, хіба в неділю. Емма приготувала кілька запитань, сподіваючись, що їй дадуть щонайменше півгодини. Вона відкинулася на спинку, намагалася розслабитися, бо не хотіла, аби дідусь збагнув справжню причину, чому вона захотіла з ним побачитись.

– Пригадуєш, як ти приїжджав до Шотландії, – почала вона, – щоб повідомити мені, що Гаррі загинув у морі? Боюся, що була тоді в такому шоковому стані, що не усвідомлювала всього. Тому сподіваюся, що ти зможеш розповісти мені трохи більше про останні кілька днів його життя.

– Звісно, люба, – співчутливо сказав сер Волтер. – Будемо сподіватися, що моя пам’ять ще працює. Хочеш дізнатись щось конкретне?

– Ти казав, що Гаррі записався четвертим офіцером на «Девонець» після того, як приїхав із Оксфорда.

– Так. Мій давній приятель, капітан Гейвенс, зробив це можливим, і він був одним із небагатьох, хто пережив цю трагедію. Коли я нещодавно навідав його, він сказав про Гаррі багато теплих слів. Описав його як мужнього юнака, котрий замість того щоб рятувати своє життя після влучання в корабель торпеди, пожертвував своїм, намагаючись врятувати головного механіка.

– Капітана Гейвенса також підібрала «Зірка Канзасу»?

– Ні, то був інший корабель, який виявився неподалік. Тому, на жаль, він більше ніколи не бачив Гаррі.

– Отже, він не був свідком того, як Гаррі поховали у морі?

– Ні. Єдиний офіцер із «Девонця», котрий був із Гаррі, коли той загинув, був американець – лейтенант Томас Бредшоу.

– Ти казав мені, що доктор Воллес привіз пані Кліфтон листа від лейтенанта Бредшоу.

– Саме так. Доктор Воллес був корабельним медиком «Зірки Канзасу». Запевнив мене, що він і вся команда зробили все, що від них залежало, щоби урятувати Гаррі життя.

– Бредшоу і тобі писав?

– Ні. Лише найближчій родичці, якщо я правильно згадав слова доктора Воллеса.

– А тобі не здається дивним, що він не написав мені?

Сер Волтер якийсь час помовчав.

– Знаєш, я зроду не задумувався над цим. Можливо, Гаррі ніколи не згадував тебе при Бредшоу. Знаєш, наскільки він був втаємниченим…

Емма часто думала про це, але зараз вирішила продовжити:

– Ти читав листа, який отримала пані Кліфтон?

– Ні, але бачив його на коминку, коли заходив до неї наступного дня.

– Гадаєш, доктор Воллес знав, що саме Бредшоу написав у цьому листі?

– Авжеж. Він мені сказав, що це лист-співчуття від колеги, котрий служив із Гаррі на «Девонці».

– А чи могла б я зустрітися з лейтенантом Бредшоу? – закинула Емма вудочку.

– Навіть не знаю, як це можна влаштувати, люба, – замислився сер Волтер. – Може, Воллес підтримує з ним зв’язок.

– Маєш адресу доктора Воллеса?

– Лише на «Зірці Канзасу».

– Але, безумовно, вони припинили рейси до Бристоля, коли оголосили війну?

– Ні, адже в Англії ще живуть американці, готові платити шалені гроші за те, щоб повернутися додому.

– Хіба це не ризиковано, коли стільки німецьких човнів патрулює Атлантику?

– Ні, бо Америка зберігає нейтралітет, – спростував сер Волтер. – Останнє, чого хоче Гітлер, – це розпочати війну з янкі, лише тому, що один із його човнів потопив американський пасажирський корабель.

– А чи тобі відомо, коли «Зірка Канзасу» найближчим часом повернеться до Бристоля?

– Ні. Але це можна хутко з’ясувати.

Старигань піднявся з крісла і повільно підійшов до свого столу. Він узявся гортати сторінку за сторінкою щомісячного розкладу швартування.

– Ага, ось воно! – сказав він нарешті. – Корабель відбуває з Нью-Йорка за чотири тижні, а в Бристолі його очікують п’ятнадцятого листопада. Якщо сподіваєшся контактувати з кимось на борту, попереджаю, що стоянка буде недовгою, оскільки це місце, де він буде надзвичайно вразливий.

– А мене пустять на корабель?

– Ні, якщо ти не член екіпажу і не шукаєш роботу. Відверто кажучи, я не бачу тебе в ролі матроса або стюардеси.

– А як я тоді зможу побачити доктора Воллеса?

– Доведеться просто зачекати на пристані, сподіваючись, що він зійде на берег. Майже всі це роблять після тижневого плавання. Тож якщо він на кораблі – я впевнений, що ти його спіймаєш. Але не забувай, Еммо: вже рік минув відтоді, як Гаррі помер, тож Воллес може більше не бути їхнім лікарем.

Емма закусила губу.

– Але якщо захочеш, аби я влаштував тобі приватну зустріч із капітаном, я був би тільки радий…

– Ні-ні! – заперечила Емма. – Це не настільки важливо.

– Якщо передумаєш, – почав було сер Волтер, раптом второпавши, наскільки це важливо для Емми.

– Дякую, не треба, дідусю, – сказала вона підводячись. – Спасибі за те, що витратив на мене стільки свого часу.

– Не так уже й багато, – спростував старигань. – Я лише хочу, щоби ти заїжджала до мене частіше. Й обов’язково привези із собою Себастьяна наступного разу, – додав він, проводжаючи гостю до дверей.

У сера Волтера більше не залишилося сумнівів, чому саме його онука приїздила до нього.

◾

У салоні автівки, що поверталася до садиби, Емма згадувала одне речення, що врізалося їй у пам’ять. Вона програвала ці слова знову й знову, немов грамофонна голка, що застрягла на платівці.

Після повернення додому вона зайшла до Себастьяна в дитячу кімнату. Йому довелося злазити зі свого коника-гойдалки, але до того малюк пролив трохи сліз. Після обіду він згорнувся клубочком, як задоволене кошеня, і міцно заснув. Нянька вклала його спати. Емма викликала водія.

– Я хочу повернутись у Бристоль, Гадсоне.

– Куди саме, панно?

– До «Ґранд-готелю».

◾

– І що ти хочеш, щоби я зробила? – запитала Мейзі.

– Взяли мене офіціанткою.

– Але навіщо?

– Вважаю за краще не казати.

– Але ж ти й уявлення не маєш, наскільки важка ця робота!

– Ні, – зізналася Емма, – але я вас не підведу.

– А коли ти хотіла б почати?

– Завтра.

– Надовго?

– На один місяць.

– Спробуємо розібратися, – сказала Мейзі. – Ти хочеш, аби я вивчила тебе на офіціантку, починаючи від завтра, і звільнишся через місяць, так і не назвавши мені причини?

– Десь так…

– І ти очікуєш зарплати?

– Ні, – похитала головою Емма.

– Ну, це вже легше.

– Тож коли мені починати?

– Завтра о шостій ранку.

– О шостій? – повторила та з невірою.

– Це для тебе несподіванка, Еммо, але у мене є клієнти, котрих потрібно нагодувати до сьомої, аби вони встигли на роботу до восьмої. Тож доведеться приходити на робоче місце не пізніше шостої.

– Себто моє робоче місце?

– Я все поясню, якщо з’явишся ще до шостої.

◾

Усі наступні двадцять вісім днів Емма не спізнювалася на роботу. Можливо, тому, що Дженкінс щоранку стукав у її двері, а Гадсон висаджував її за сотню ярдів від службового входу до «Ґранд-готелю» о п’ятій сорок п’ять. Панна Дікенс, – під цим іменем її знали інші співробітники – була змушена вдатися до своїх акторських здібностей, щоб ніхто не дізнався, що вона – Беррінґтон.

Пані Кліфтон не дала Еммі поблажки, коли та пролила трохи юшки на постійного клієнта. А коли впустила стопку тарілок, що розбилися посеред ресторану, ще й нагримала на неї. Втрати зазвичай вираховували з платні – якби вона її мала. Минув якийсь час, поки Емма навчилася підпирати плечем подвійні двері, що відчинялися на кухню в обидва боки, і не зіткнутися з офіціанткою, котра виходила їй назустріч.

Незважаючи на це, Мейзі незабаром виявила, що треба лише раз сказати щось Еммі, і вона вже ніколи цього не забуває. Жінка також була вражена тим, як шпарко Емма могла накрити на стіл, хоча зроду цього раніше не робила. І хоча для більшості офіціанток знадобилося кілька тижнів, аби оволодіти майстерністю цієї служби, – а деякі так і не змогли її опанувати, – Еммі більше не потрібен був подальший нагляд вже до кінця другого тижня.

Наприкінці третього Мейзі засумувала, що та звільниться. До кінця четвертого вже кілька постійних відвідувачів наполягали на тому, щоб їх обслуговувала лише панна Дікенс.

Мейзі переживала: як вона пояснить управителю готелю, що панна Дікенс влаштувалася лише на місяць?

– Ви можете сказати панові Герсту, що мені запропонували кращу роботу та більшу зарплату, – порадила Емма, коли складала свою форму.

– Йому не сподобається, – зітхнула Мейзі. – Було б набагато простіше, якби ти виявилася ледачою або хоча б кілька разів спізнилася.

Емма засміялася і востаннє акуратно поклала свою маленьку білу шапочку на складений одяг.

– Чи можу я ще щось зробити для вас, панно Дікенс? – поцікавилася Мейзі.

– Аякже! – відгукнулася Емма. – Мені потрібна рекомендація.

– Подаєш заявку на іншу неоплачувану роботу, так?

– Щось таке… – відповіла Емма, відчуваючи певну провину, що не може довіритись матері Гаррі.

– Тоді я продиктую текст, ти його запишеш, а я підпишу, – сказала молодиця, передаючи Еммі аркуш бланка готелю. – Для тих, кого це може стосуватися, – почала Мейзі. – За короткий час…

– Чи можу не писати «короткий»? – запитала Емма.

Мейзі всміхнулася.

– За той час, коли панна Дікенс працювала у «Ґранд-готелі», – Емма написала «панна Беррінґтон», але не сказала про це, – вона виявилася працьовитою, ефективною та популярною як серед клієнтів, так і серед персоналу. Її вміння офіціантки вражає, а її вміння вчитися під час роботи переконує мене, що будь-який заклад матиме за честь вітати її в складі свої команди. Нам буде шкода втрачати її, і якщо вона коли-небудь захоче повернутися в цей готель, ми радо візьмемо її знов.

Емма всміхнулася, повертаючи аркуш паперу Мейзі. Та накреслила свій підпис над словами «управитель ресторану».

– Велике спасибі, – подякувала Емма, обіймаючи неофіційну свекруху.