Kitabı oku: «Могутніше за меч», sayfa 4

– Це хороша новина, – схвалив Бінґем. – Однак не можна забувати про сто вісімдесят чотири безкоштовні місця у каютах, які ми запропонували як компенсацію, чим обов’язково скористаються в майбутньому.

– Важливо, коли настане це майбутнє, пане Бінґем. Якщо замовлення будуть розподілені рівномірно упродовж наступних кількох років, то це несуттєво вплине на наші грошові потоки.

– Але боюся, що є дещо, що може вплинути на них уже зараз. І результат буде ще гіршим.

– Що ви маєте на увазі, пане Енскотт? – запитала Емма.

– Я провів дуже цікаву бесіду з вашим братом і виявив, що він спокійно оцінює наслідки того, що доведеться позичити півтора мільярда фунтів у Міжнародного валютного фонду, щоб зупинити падіння нашої національної валюти. Він також згадав про можливість уряду запровадити сімдесятивідсотковий податок на всі корпорації, а також дев’яносто відсотків податку на прибуток для тих, хто заробляє понад тридцять тисяч на рік.

– Боже милий! – вигукнув адмірал. – Чи зможу я дозволити собі власний похорон?

– Остання ідея належить міністру фінансів, – продовжував Енскотт, – що мені здається майже немислимим. Це те, що жодному бізнесменові або туристові не дозволять виїжджати з країни, маючи більш ніж пів сотні фунтів готівкою.

– Це не спокушатиме людей їхати за кордон, – зронив Доббс із сумнівом.

– Гадаю, що я, можливо, знайшов шлях, як це обійти, – озвався Себастьян.

Решта директорів обернулися до новенького.

– Я провів невелике дослідження того, що роблять наші конкуренти, й, схоже, власники кораблів «Нью-Йорк» і «Франція» вирішили свої податкові проблеми.

Себ зумів зацікавити раду директорів.

– «Нью-Йорк» уже не зареєстрований на американську компанію, незважаючи на те, що її штаб-квартира все ще розташована на Мангеттені, як і переважна більшість її працівників. Задля уникнення оподаткування компанію зареєстрували в Панамі. І якщо уважно поглянете на цю ілюстрацію, – Себ помістив велику світлину корабля «Нью-Йорк» у центрі столу, – то зможете побачити невеличкий прапорець Панами, який майоріє на кормі, незважаючи на те, що зірки та смуги залишаються вкрапленими у все, що розташоване на борту, – від тарілок у ресторані до килимів у каютах.

– І французи роблять те саме? – поцікавився Ноулс.

– Безумовно, але з суттєвою галльською різницею. Вони вивішують на корму алжирський прапор, і підозрюю, що це не що інше, як політичний виверт.

Себ передав колегам ще одне фото, цього разу великого французького лайнера.

– Це законно? – запитав Доббс.

– Жоден уряд не може із цим нічого вдіяти, – повідомив Себ. – Обидва кораблі перебувають у морі більше трьохсот днів на рік, і, наскільки можуть оцінити пасажири, все відбувається так само, як і завжди.

– Мені це не подобається, – визнав адмірал. – Мені не здається це правильним.

– Наш перший обов’язок – інтереси наших акціонерів, – нагадав Боб своїм колегам, – тож чи можу я запропонувати пану Кліфтону підготувати доповідь на цю тему, щоб ми могли детальніше обговорити її на наступному засіданні правління?

– Гарна ідея, – похвалив Доббс.

– Я не проти самої ідеї, – сказала Емма, – але наш фінансовий директор вигадав альтернативне рішення, яке може вам здатися більш привабливим.

Емма кивнула в бік Майкла Керріка.

– Дякую, пані голово. Насправді все дуже просто. Якби ми взялися будувати другий корабель і скористалися нашим варіантом повторного замовлення у «Гарланд і Вольф» за зумовленим контрактом, то уникнули б сплати будь-яких корпоративних податків упродовж наступних чотирьох років.

– Тут має бути якийсь підступ, – зауважив Ноулс.

– Зовсім ні, – сказала Емма. – Будь-яка компанія може вимагати податкових пільг щодо капітального проєкту, якщо вона дотримується ціни, узгодженої в початковій угоді.

– Чому уряд погоджується на це, якщо інші запропоновані заходи такі драконячі? – поцікавився Мейнард.

– Бо це допомагає зменшити показники безробіття, – пояснив Себ. – Лейбористська партія обіцяла зробити це у своєму останньому маніфесті.

– Тоді я підтримую це рішення, – оголосив Доббс. – Але скільки часу мине, перш ніж ми зможемо вирішити, приймати пропозицію «Гарланд і Вольф» чи ні?

– Трохи більше п’яти місяців, – поінформував Керрік.

– Більш ніж достатньо часу для ухвалення рішення, – докинув Мейнард.

– Але це не вирішує обмеження у п’ятдесят фунтів для наших пасажирів, – нагадав Енскотт.

Себ не стримав посмішки.

– Дядько Джайлз мені сказав, що ніщо не може зупинити пасажира, який випише чек, перебуваючи на борту.

– Але ми не надаємо банківські послуги на «Бекінґемі», – сказав Доббс.

– Банк «Фартинґс» буде дуже радий відкрити своє відділення на кораблі, – відгукнувся Себ.

– Тоді я пропоную, – сказав Енскотт, – також додати цю пропозицію до звіту пана Кліфтона, й усі рекомендації необхідно розіслати всім членам правління до наступного засідання.

– Домовилися, – підсумувала Емма. – Тож усе, що маємо вирішити зараз, це на коли його призначити.

Як завжди, знадобилося трохи часу на вибір дати, зручної для всіх членів ради директорів.

– І будемо сподіватися, що до наступної зустрічі інцидент із флотом залишиться не більше ніж чутками, – сказала Емма, оглядаючи людей за столом.

– Так, пані голово, – кивнув Ноулс. – Ви просили нас запропонувати можливих кандидатів на іншу вакантну посаду в правлінні.

– Маєте когось на увазі?

– Десмонда Меллора.

– Того, хто заснував компанію «Бристольський автобус»?

– Його самого, але він продав її торік компанії «Національні автобуси». Заробив гарні гроші і тепер має море часу.

– А також знається на транспортному бізнесі, – втрутився Енскотт, зауваживши, що вони із Ноулсом працюють у тандемі.

– Тоді чому б не запросити пана Меллора завітати до мене наступного тижня, – сказала Емма, перш ніж оголосили голосування.

Ноулс неохоче погодився.

Коли збори завершилися, Емма зраділа, побачивши, скільки директорів підійшли до Себастьяна, щоб привітали його з посадою в правлінні. Минуло багато часу, перш ніж вона змогла перекинутися словом із сином.

– Твій план спрацював ідеально, – прошепотіла вона.

– Так, але було очевидно, що твоя ідея сильніше припала до смаку більшості членів правління, ніж моя. Але я все ще не впевнений, мамо, що необхідно ризикувати такими великими коштами на спорудження іншого лайнера. Якщо фінансовий прогноз для Великої Британії такий кепський, як каже дядько Джайлз, то до наступного Різдва ми можемо опинитися всього з двома індиками. І якщо це так, то правління «Судноплавної компанії Беррінґтонів» буде змушене з’їсти цей паштет.

6

– Як гарно, що ви знайшли час побачитися зі мною, пане Кліфтон, – сказав секретар Кабінету Міністрів, вказуючи Гаррі на крісло біля маленького овального столика в центрі кімнати, – особливо якщо пам’ятати, наскільки ви зайнятий.

Гаррі на це засміявся б, якби не сидів у будинку номер десять на Давнінґ-стрит навпроти одного з найвпливовіших людей у країні. З’явилася секретарка й поставила перед ним горнятко чаю, наче вона була офіціанткою у місцевому кафетерії.

– Сподіваюся, що у вас із дружиною та сином усе гаразд.

– Так і є, дякую, сер Алан.

Гаррі мусив би поцікавитися сім’єю секретаря Кабінету Міністрів, хоча й уявлення не мав, чи є вона у нього взагалі. Тож вирішив скоротити цей невеличкий вступ.

– Припускаю, що за тією атакою стояв Мартінес? – сьорбнув чаю гість.

– Насправді так, але позаяк він уже повернувся до Буенос-Айреса й занадто добре усвідомлює, що якщо він чи хтось із його синів колись ступить на англійську землю, то їх негайно заарештують, і не думаю, що він іще колись вас потурбує.

– А його ірландські друзі?

– Вони ніколи не були його друзями. Їх цікавили лише його гроші, і щойно джерело висохло, вони були готові його позбутися. А позаяк їхній керівник ланки та двоє його товаришів зараз нейтралізовані за ґратами, сподіваюся, що ми ще довго нічого про них не почуємо.

– Ви дізналися, чи були на борту корабля інші оперативники ІРА?

– Двоє. Але відтоді їх не бачили. Розвідка повідомляє, що вони десь ховаються у Нью-Йорку, й ніхто не очікує, що вони в найближчому майбутньому повернуться до Белфаста.

– Я вдячний вам, сер Алан, – мовив Гаррі, вирішивши, що зустріч завершено.

Секретар Кабінету Міністрів кивнув, але коли Гаррі вже підводився, сказав:

– Маю зізнатися, пане Кліфтон, це була не єдина причина, чому я хотів вас бачити.

Гаррі знову сів і зосередився. Якщо цей чоловік чогось хоче, краще змиритися.

– Ваш шваґер якось мені сказав щось таке, у що мені важко було повірити. Можливо, ви будете настільки люб’язні, аби заспокоїти мене і переконати, що він не перебільшував.

– Політики до цього схильні.

Сер Алан не відповів, а просто розгорнув теку перед собою, дістав звідти один аркуш паперу, посунув його по столу і сказав:

– Чи будете такі добрі повільно прочитати це?

Гаррі поглянув на текст довжиною близько трьохсот слів, що містив кілька географічних назв і деталі пересування військ по графствах з указівкою звань усіх задіяних старших офіцерів. Він прочитав ці сім абзаців, відповідно до інструкцій, а коли закінчив, то підвів голову і кивнув. Секретар Кабінету Міністрів дістав чистий аркуш паперу і поклав на стіл разом із авто- ручкою.

– Прошу вас написати зараз те, що ви тільки-но прочитали.

Гаррі вирішив пограти в цю гру. Він узяв авторучку і став писати. Коли закінчив, то передав аркуш секретареві Кабінету Міністрів, й той порівняв його з оригіналом.

– То це правда, – сказав він за кілька секунд. – Ви один із тих рідкісних людей, котрі мають фотографічну пам’ять. Хоча однієї помилки ви таки припустилися.

– Ґодалмінґ замість Ґодманчестер? – мовив Гаррі. – Просто хотілося привернути вашу увагу.

Чоловік, якого не так легко було вразити, цього разу здався.

– Тож ви вирішили запросити мене пограти у вікторину? – запитав Гаррі.

Сер Алан не всміхнувся.

– Ні, боюся, все набагато серйозніше, пане Кліфтон. У травні ви поїдете до Москви як президент англійського ПЕН-клубу. Наш тамтешній посол, сер Гамфрі Тревелян, отримав документ настільки секретний, що він не ризикує переслати його навіть дипломатичною поштою.

– Чи можу я запитати про його зміст?

– Це вичерпний перелік імен і місце перебування всіх російських шпигунів, які працюють у Великій Британії. Сер Гамфрі навіть не показував його своєму заступнику. Якщо ви його запам’ятаєте, ми зможемо знешкодити всю радянську шпигунську мережу в нашій країні, й оскільки паперових копій не існуватиме, вам нічого не загрожуватиме.

– Я зроблю це, – без вагань погодився Гаррі. – Але я чекаю чогось взамін.

– Зроблю все, що в моїх силах.

– Я хочу, щоб міністр закордонних справ виступив з офіційним протестом проти ув’язнення Анатолія Бабакова.

– Тлумач Сталіна? Хіба не він написав заборонену книгу, як вона називається…

– «Дядько Джо», – підказав Гаррі.

– Так, звісно. Постараюся посприяти цій справі, але нічого не можу гарантувати.

– Він також повинен зробити офіційну заяву для всіх національних і закордонних прес-аґенцій за день до того, як я полечу до Росії.

– І цього не можу пообіцяти, але будьте певні, я порекомендую міністрові закордонних справ підтримати вашу кампанію зі звільнення пана Бабакова.

– Я впевнений, що ви це зробите, сер Алан. Але якщо ви не в змозі покращити становище Бабакова, – Гаррі зробив паузу, – то можете знайти собі когось іншого, хто стане вашим посланцем.

Слова Гаррі справили саме той ефект, на який він і сподівався. Секретареві Кабінету Міністрів відібрало мову.

* * *

Емма підвела голову, коли її секретарка увійшла до кабінету в супроводі якогось чоловіка. Вона ще тільки тиснула прибульцю руку, а вже знала, що він їй не подобається. Господиня вказала пану Меллору на два зручних крісла біля коминка.

– Дуже радий нарешті познайомитися з вами, пані Кліфтон, – почав він. – Я багато чув і читав про вас за всі ці роки.

– І я багато читала про вас, пане Меллор, – відказала Емма, сідаючи й уважніше придивляючись до чоловіка, який сидів навпроти неї.

З нещодавно розміщеної у «Файненшел таймс» біографії вона дізналася, що Десмонд Меллор закінчив школу в шістнадцять років і розпочав свій трудовий шлях касиром у «Кукс Тревел». До 23 років створив власну компанію, яку нещодавно продав за майже два мільйони фунтів стерлінґів, маючи на своєму шляху кілька випадкових досягнень. Але Емма визнала, що таке можна сказати й про більшість успішних підприємців. Вона підготувалася до його чарівності, але з подивом виявила, що гість виглядає набагато молодшим своїх сорока восьми років. Він був у хорошій фізичній формі, без зайвої ваги, і їй довелося погодитися зі своєю секретаркою, що це пристойний чоловік, навіть якщо його смаки щодо одягу не йшли в ногу з його фінансовими успіхами.

– Сподіваюся, не все так погано, – сказав він із іронічним сміхом.

– Ну, якщо вірити вашій нещодавній битві з поглинанням, пане Меллор, ви у полон не берете.

– Зараз усе складно, пані Кліфтон, як ви могли збагнути, тож іноді комусь доводиться прикривати спину, якщо можна так сказати.

Емма замислилася, чи зможе вигадати причину скоротити цю зустріч, незважаючи на те, що дала вказівку секретарці, щоб її не турбували принаймні тридцять хвилин.

– Я стежу за діяльністю вашого чоловіка щодо Бабакова, – зронив Меллор. – Здається, йому також не завадило б прикрити спину, – додав він із усмішкою.

– Гаррі дуже переймається важким становищем пана Бабакова.

– Як і всі ми, я впевнений у цьому. Але змушений запитати, чи гра вартує свічок? Ці росіяни нехтують правами людини.

– Це не зупинить Гаррі боротися за те, у що він вірить.

– Він часто виїздить?

– Не надто, – Емма намагалася не показати, що її здивувала раптова зміна теми. – Книжкове турне або конференція. Але коли ви очолюєте акціонерну компанію, іноді невідомість може бути благом.

– Знаю, як ви почуваєтесь, – Меллор нахилився вперед. – Моя дружина вважає за краще залишатися вдома, тому я і вештаюсь у Бристолі упродовж тижня.

– У вас є діти? – запитала Емма.

– Одна дівчинка від мого першого шлюбу. Вона секретарює в Лондоні. І ще одна від другого шлюбу.

– А скільки їй років?

– Келлі чотири, і, звісно, я знаю, що ваш син Себастьян нещодавно увійшов до правління компанії Беррінґтонів.

Емма посміхнулася.

– Тоді, можливо, я можу запитати, пане Меллор, чого ви прагнете у раді директорів?

– Дес, прошу. Всі мої друзі називають мене Десом. Як ви знаєте, свій досвід роботи я здобув переважно в туристичному бізнесі, але позаяк продав компанію, то почав торгувати нерухомістю. У мене багацько вільного часу, і я вважаю, що працювати при жінці-голові може бути весело.

Емма це проігнорувала.

– Якби ви стали членом правління, як би поставилися до ворожого поглинання підприємства?

– Попервах я зробив би вигляд, що мене це не цікавить, і намагався з’ясувати, наскільки зможу їх подоїти. Весь секрет у тому, щоб бути терплячим.

– Чи не виникло б якихось обставин, за яких ви стали б триматися за компанію?

– Ні, якби ціна мене задовольнила.

– А коли «Національні автобуси» викупили вашу компанію, вас не турбувало, що буде з вашим персоналом?

– Якби вони були уважнішими, то змогли б задовго до цього це передбачити, і в будь-якому разі такий шанс удруге міг би й не випасти.

– Але якщо вірити «Файненшел таймс», уже упродовж місяця після зміни власника звільнили половину ваших робітників, а дехто з них працював із вами більше двадцяти років.

– З виплатою зарплати за шість місяців. І дехто з них не мав жодних труднощів із працевлаштуванням в іншому місці, а один чи двоє – навіть у Беррінґтонів.

– Але впродовж наступного місяця «Національні автобуси» усунули ваше ім’я з логотипу компанії, а з ним позбулися й репутації, яку ви вибудовували протягом багатьох років.

– Ви відмовилися від свого прізвища, коли вийшли заміж за Гаррі Кліфтона, – зауважив Меллор, – але це не завадило вам очолити компанію Беррінґтонів.

– Мені не залишили вибору, але підозрюю, що це може змінитися в майбутньому.

– Погляньмо правді в вічі, коли йдеться про фінансовий результат, ви не можете дозволити собі сентиментальності.

– Не важко второпати, як вам вдалося стати таким успішним бізнесменом, Десе, і чому для правильної фірми ви стали б ідеальним директором.

– Радий, що ви так це бачите.

– Але мені все одно доведеться порадитися з колегами на випадок, якщо вони зі мною не погодяться. Коли буде результат, я вийду з вами на зв’язок.

– Із нетерпінням чекатиму цього, Еммо.

7

Себастьян прибув до американського посольства на Ґросвенор-сквер трохи раніше дев’ятої години наступного дня після призначення зустрічі з chef de mission⁷.

Після того як зареєструвався, сержант морської піхоти супроводив гостя на другий поверх і постукав у двері в кінці коридора. Себ здивувався, коли двері відчинив пан Салліван.

– Приємно бачити тебе, Себе. Заходь.

Себ увійшов до кімнати з вікнами на Ґросвенор-Ґарденс, але на краєвид уваги не звернув.

– Кави вип’єш?

– Ні, дякую, сер, – відмовився Себ, який і так занадто нервував, аби думати про щось іще, окрім свого першочергового завдання.

– То що я можу для тебе зробити? – запитав пан Салліван, сідаючи за стіл.

Себ залишився стояти.

– З вашого дозволу, сер, я хотів би просити руки вашої доньки.

– Як старомодно! – вигукнув пан Салліван. – Я зворушений, що ти взяв на себе клопіт запитати про це мене, і якщо це те, чого хоче Саманта, я згоден.

– Не знаю, чи вона цього хоче, – визнав Себ, – бо я її ще не питав.

– Тоді удачі, все, що можу тобі сказати: ти нам з дружиною подобаєшся.

– Яке полегшення, – видихнув Себ.

– А своїм батькам хоч сказав?

– Учора ввечері, сер.

– І як вони до цього поставилися?

– Мати дуже зраділа, але мій батько сказав, що якщо Сем має здоровий глузд, вона мені відмовить.

Пан Салліван усміхнувся.

– Але якщо вона скаже «так», чи зможеш ти забезпечити їй те, до чого вона звикла? Адже, як тобі відомо, вона сподівається стати академіком, а за це багато не платять.

– Я над цим працюю, сер. Мене щойно підвищили в банку, і я зараз уже номер два у відділі нерухомості. І, гадаю, ви знаєте, що я нещодавно став членом правління «Судноплавної компанії Беррінґтонів».

– Усе це звучить багатообіцяюче, Себе, і, чесно кажучи, Маріон дивувалася, чого ви так довго зволікаєте.

– Це означає, що я отримав ваше благословення?

– Безумовно, так. Але ніколи не забувай, що Саманта, як і твоя мати, встановлює стандарти, за якими нам важко жити разом із іншими звичайними смертними. Й обидві керуються тим самим моральним кодексом, що й твій батько. А тепер, коли ти це сказав, може, захочеш присісти?

* * *

Коли пізніше Себастьян повернувся в Сіті, то знайшов на своєму столі записку від Едріена Слоуна, який просив його зайти до його кабінету, щойно він повернеться.

Себастьян спохмурнів. Єдиною плямою на екрані його радару впродовж кількох останніх місяців був його безпосередній керівник. Він так і не зміг догодити Слоуну відтоді, як Седрик Гардкасл призначив його своїм заступником у відділі нерухомості. Слоунові завжди вдавалося справляти враження, ніби він із великим запалом віддається своїй роботі, і, якщо чесно, щомісячні успіхи та прибутки його відділу вражали. Однак він чомусь не довіряв Себу й навіть не намагався звіритися йому – на ділі ж робив усе, щоб тримати його подалі від справ. Себ також чув від одного зі своїх колег, що щоразу, коли в розмові згадують його ім’я, Слоун не вагається, щоб насипати йому солі на хвіст.

Себ хотів повідомити про цю проблему Седрика, але мати його відрадила, сказавши, що Слоун про це обов’язково дізнається і все стане іще гірше.

– У будь-якому разі, – додала Емма, – доведеться навчитися міцно стояти на своїх ногах, а не сподіватися, що Седрик рятуватиме тебе кожного разу, коли виникнуть якісь клопоти.

– Це все дуже добре, – сказав Себ, – але що мені робити?

– Просто сумлінно виконуй свої обов’язки, – порадила Емма. – Щоб Седрика це задовольняло.

– Я так і роблю, – пручався Себ. – Але чому Слоун так ставиться до мене?

– Можу пояснити це одним словом, – сказала Емма. – Заздрість. І тобі краще звикнути до цього, якщо сподіваєшся й надалі дертися нагору кар’єрною драбиною.

– Але я зроду не мав таких проблем, коли працював у пана Гардкасла.

– Звісно, не мав, адже Седрик ніколи не бачив у тобі загрозу.

– Слоун думає, що я йому загрожую?

– Атож. Він припускає, що ти цілиш на його місце, і це змушує його ще більше таїтися, він нервує, стає параноїком, називай це як заманеться. Тож скористайся однією з улюблених порад Деса Меллора: просто подбай про свій тил.

* * *

Коли Себ того дня з’явився у кабінеті Слоуна, його начальник одразу ж перейшов до справи, й здавалося, що йому не заважає, що секретарка прислухається до кожного його слова.

– Оскільки вас не було на місці, коли я прийшов сьогодні вранці, припускаю, що ви, мабуть, відвідували клієнта.

– Ні, я був у американському посольстві в особистій справі.

Це змусило Слоуна на мить замовкнути.

– В майбутньому, коли будете займатися особистими справами, робіть це у вільний від роботи час. У нас тут банк, а не якийсь клуб.

Себ стиснув зуби.

– Я пам’ятатиму про це, Едріене.

– Мені б хотілося, щоб у робочий час мене називали паном Слоуном.

– Іще щось… пане Слоун? – поцікавився Себ.

– Ні, поки що ні, але прагну побачити ваш щомісячний звіт на моєму столі до кінця дня.

Себ повернувся до свого кабінету, радіючи, що випередив забаганки Слоуна, підготувавши свій щомісячний звіт ще у вихідні. Показники знову покращуються, вже десятий місяць поспіль, хоча нещодавно Себ зрозумів, що Слоун привласнює собі його результати.

Якщо Слоун сподівався, що його тактика врешті-решт виведе Себа із рівноваги, навіть змусить його звільнитися – не вийде. Поки Седрик був головою банку, Себ знав, що міцно закріпився на своїй посаді, й, поки він виконує свою роботу добре, можна не боятися Слоуна, позаяк голова добре вміє читати між рядками.

Якось Себ купив собі канапку з шинкою в сусідньому кафе і з’їв її дорогою, що його мати безперечно не схвалила б.

Шукаючи таксі, він згадав ті уроки, які отримав від Седрика, коли справа стосувалася укладання угод, більшість яких опиралися на добрий старий здоровий глузд.

– Знай, скільки відсотків скинути, ніколи себе не перевантажуй і намагайся не забувати, що інша сторона також сподівається отримати прибуток. Налагоджуй надійні контакти, адже вони стануть у пригоді у важкі часи, оскільки в банківській справі певне лише одне – погані часи ви переживете. І до речі, – додавав він, – ніколи не купуй уроздріб.

– Хто вас цього навчив? – запитав Себ.

– Джек Бенні.

Озброївшись слушними порадами Седрика Гардкасла і Джека Бенні, Себ подався на пошуки обручки. Давній шкільний приятель Віктор Кауфман, який нині працював у відділі іноземних валют у банку свого батька, за кілька кварталів від «Фартинґса», порадив Себу навідатися до пана Алана Ґарда у Гаттон-Ґардені.

– Він тобі продасть великий камінчик за половину ціни, яку запросить будь-який ювелір на головній вулиці.

Себ їв на ходу й викликав таксі, оскільки знав, що йому треба повернутися на роботу упродовж години, якщо не хоче знову отримати прочуханку від Едріена Слоуна. Таксі зупинилося перед зеленими дверима, повз які Себ пройшов би, навіть не помітивши, якби на них не був акуратно намальований номер сорок сім. Нічого не натякало на скарби, що знаходилися усередині. Себ втямив, що доведеться мати справу із замкнутим і дуже обережним чоловіком.

Він натиснув на ґудзик дзвінка, й за мить його привітав герой Діккенса в ярмулці на голові й з довгими чорними пейсами. Коли Себ повідомив, що він приятель Віктора Кауфмана, його швидко відвели у внутрішню святиню пана Ґарда.

Жвавий чоловічок, зростом не більше п’яти футів, недбало одягнений у сорочку з відкритим коміром і добряче поношені джинси, підвівся з-за столу й подарував своєму потенційному клієнту теплу посмішку. Коли почув прізвище Кауфман, посмішка поширшала, і чоловічок потер долоні так, ніби збирався кинути кості для гри.

– Якщо ви товариш Саула Кауфмана, то, мабуть, розраховуєте придбати «Кохінур»⁸ за п’ять фунтів.

– За чотири, – уточнив Себ.

– І ви навіть не єврей.

– Ні, – сказав Себ, – але мене навчав йоркширець.

– Це все пояснює. Тож як я можу вам допомогти, юначе?

– Я шукаю обручку.

– І хто ця щаслива дівчина?

– Американка, її звуть Сем.

– Тоді нам доведеться знайти для Сем щось особливе, чи не так?

Пан Ґард відсунув шухляду свого письмового столу, вийняв із неї в’язку з ключами і вибрав один із них. Підійшов до великого сейфа, вбудованого в стіну, відімкнув важкі двері й відсторонився, щоб продемонструвати десяток акуратно складених таць. Трохи повагавшись, він вибрав третю знизу, витягнув її і поставив на стіл.

Кілька маленьких діамантів підморгнули Себові. Він вивчав їх кілька хвилин, перш ніж заперечно похитати головою. Ювелір промовчав. Він повернув тацю в сейф і витягнув ту, що стояла вище.

Себу знадобилося трохи більше часу на розгляд більших камінців, які виблискували на сонці, але він відхилив і їх.

– Ви впевнені, що можете дозволити собі цю дівчину? – поцікавився господар, знімаючи третю тацю зверху.

Очі Себа спалахнули, коли він побачив сапфір в оточенні крихітних діамантів, які виблискували на чорній оксамитовій тканині.

– Той, – сказав він, не вагаючись.

Ґард підхопив лупу зі свого столу й уважніше вивчив перстень.

– Цей прекрасний сапфір родом із Цейлону і має п’ять каратів. Усі вісім алмазів мають по пів карата, їх нещодавно придбали в Індії.

– Скільки?

Ґард якийсь час не відповідав.

– Маю відчуття, що ви станете постійним клієнтом, – нарешті сказав він, – тож віддам вам цей чудовий перстень за гідною ціною. Скажімо, за сто фунтів?

– Ви можете казати все що завгодно, але в мене немає сотні фунтів.

– Погляньте на це як на інвестицію.

– Для кого?

– Я вам скажу, що буду робити, – мовив Ґард, повертаючись до свого столу й відкриваючи велику бухгалтерську книгу.

Він погортав кілька сторінок, потім провів вказівним пальцем по списку прізвищ.

– Щоб бути впевненим у тому, що ви станете моїм майбутнім клієнтом, я дозволю вам отримати цей перстень за ціну, яку заплатив за нього сам. Шістдесят фунтів.

– Нам доведеться повернутися до нижньої полиці, – неохоче визнав Себ.

Ґард здійняв руки вгору.

– Як бідний чоловік може сподіватися на зиск, якщо йому доводиться торгуватися з таким упертюхом, як ви? Моя остання пропозиція, – він зробив паузу, – п’ятдесят фунтів.

– Але на моєму рахунку в банку лежить лише близько тридцяти фунтів.

Ґард якийсь час мізкував.

– Тоді пропоную десять фунтів завдатку та п’ять фунтів щомісяця упродовж року.

– Але ж це складе сімдесят фунтів!

– Одинадцять місяців.

– Десять.

– Згода, молодий чоловіче. Сподіваюся, що це перша угода з багатьох, – додав він, тиснучи руку Себу.

Себ виписав чек на десять фунтів, тоді як пан Ґард вибрав невелике червоне пуделко, в яке поклав перстень.

– Приємно мати з вами справу, пане Кліфтон.

– Одне запитання, пане Ґард. Коли я зможу побачити горішню полицю?

– Коли станете головою правління банку.