Kitabı oku: «Обережно зі своїми бажаннями», sayfa 3

Коли Емма зайшла до пабу, то помітила, як Гаррі спілкується з аґентом Джайлза, на обличчі котрого сяяла широка усмішка.

– Одружений кандидат отримує набагато більше голосів, ніж розлучений, – пояснював Ґріфф Гаррі, перш ніж осушити третій келих шампанського.

Ґрейс балакала з нареченою, котра ще донедавна була однією з її аспіранток. Ґвінет нагадала, що вперше зустріла Джайлза саме на вечірці, яку влаштувала Ґрейс, аби відсвяткувати свій день народження.

– Мій день народження був лише приводом для тієї вечірки, – зізналася Ґрейс, більше нічого не пояснюючи.

Емма обернулася до Гаррі, біля якого щойно з’явився Дікінс. Вони, без сумніву, обмінювалися своїми враженнями від того, що відбувалося. Емма не могла пригадати, чи був Елжернон професором в Оксфорді. Він, звісно, виглядав таким, як і в шістнадцять років, якби тоді ще мав і цю неохайну бороду та був одягнений у той самий костюм.

Емма посміхнулася, коли помітила Джессіку, яка сиділа, схрестивши ноги на підлозі, захоплена малюванням на звороті скатертини Себастьяна, котрому дозволили відвідати церемонію після обіцянки, що він повернеться до шостої вечора, а зараз він розмовляв із дядьком. Джайлз схилився й уважно слухав, що каже його небіж. Не треба було мати сім п’ядей у чолі, щоб докумекати, про що йшлося.

– А якщо Емма програє голосування, – сказав Джайлз.

– Беррінґтони навряд чи задекларують прибуток в осяжному майбутньому, і ти більше не зможеш отримувати свої щоквартальні дивіденди.

– А є якась хороша новина?

– Є, може виявитися, що такий проникливий підприємець, як Росс Бьюкенен, має рацію щодо того комфортабельного лайнера, і Беррінґтонів може чекати світле майбутнє. Тоді ти зможеш зайняти своє місце в уряді, не турбуючись про те, як вижити на зарплату міністра.

– Мушу сказати, що дуже радий твоїм зацікавленням сімейною справою, і можу лише сподіватися, що ти продовжиш це робити, як тільки потрапиш до Кембриджа.

– Можеш бути в цьому впевнений, – підтвердив Себастьян, – адже мене дуже хвилює майбутнє компанії. І хочу вірити, що до того часу, коли я обійму посаду голови ради директорів, це все ще буде сімейний бізнес.

– Ти справді думаєш, що Беррінґтони можуть збанкрутіти? – запитав Джайлз, і в його голосі вперше зазвучала тривога.

– Це здається малоймовірним, але це призначення до складу ради директорів майора Фішера справі не допоможе, адже не сумніваюся, що його інтерес до компанії діаметрально протилежний нашому. Насправді за ним стоїть дон Педро Мартінес, а я не впевнений, що виживання Беррінґтонів є частиною їхнього довготермінового плану.

– Я впевнений, що Росс Бьюкенен із Еммою виявляться вагомою противагою Фішеру і навіть Мартінесу.

– Можливо. Але пам’ятай, що вони не завжди співають в унісон, і Фішер обов’язково цим скористається. Тож навіть якщо вони нейтралізують Фішера на короткий термін, усе, що йому буде треба, лише зачекати кілька років, аби все само впало йому в руки.

– На що ти натякаєш? – спитав Джайлз.

– Ні для кого не таємниця, що Росс Бьюкенен планує у недалекому майбутньому піти у відставку, мені повідомили, що нещодавно він придбав маєток у Пертширі, неподалік від трьох зручних полів для гольфа та двох річок, що дозволить йому цілком віддатися своєму захопленню. Тож незабаром компанії доведеться шукати нового голову.

– Але якби Бьюкенен пішов у відставку, очевидним вибором на його місце стала б твоя мама. Зрештою, вона – член сім’ї, і ми все ще контролюємо двадцять два відсотки акцій компанії.

– Але до того часу Мартінес також зможе придбати двадцять два відсотки, або й навіть більше, бо я дізнався, що він скуповує акції «Беррінґтонів», щойно вони потрапляють на ринок. І коли постане питання вибору голови правління, він матиме свого кандидата на цю посаду.

6

Коли Емма увійшла до зали засідань у п’ятницю вранці, то не здивувалася, що більшість її колег-директорів уже на місці. Тільки смерть стала б прийнятною причиною відсутності на цій зустрічі; Джайлз назвав би її «надзвичайними зборами».

Голова спілкувався з контр-адміралом Саммерсом. Клайв Енскотт жваво бесідував зі своїм партнером по гольфу Джимом Ноулсом, який уже встиг повідомити Еммі, що коли справа дійде до голосування, вони обоє підтримають голову правління. Емма ж приєдналася до Енді Доббса та Девіда Діксона, котрі обоє дали зрозуміти, що підтримають її.

Філіп Вебстер, секретар компанії, та Майкл Керрік, фінансовий директор, вивчали технічну документацію проєкту комфортабельного лайнера, яку виклали на стіл разом із тим, чого Емма ніколи раніше не бачила, – моделлю «Бекінґема», виконаною в масштабі. Жінка була змушена визнати, ця модель виглядала дуже спокусливо, а хлопчики іграшки полюбляють.

– Буде гаряче, – зауважив Енді Доббс Еммі, коли двері зали засідань зачинилися після того, як туди зайшов десятий директор.

Алекс Фішер залишився стояти біля дверей. Він виглядав трохи знервованим, як новак у перший день навчання, який зважує, чи захоче хтось із інших хлопців із ним спілкуватися. Голова одразу ж відійшов від свого гурту й пройшовся кімнатою, щоб привітати його. Емма спостерігала, як Росс тиснув руку майору формально, зовсім не так, коли вітав шанованого колегу. Щодо Фішера вони поділяли ту ж саму думку.

Коли дідівський годинник у кутку кімнати почав відбивати десяту, розмови вмент припинилися, і директори зайняли відведені їм місця за столом. Фішер, немов панночка на церковних танцях, продовжував стовбичити, поки не лишилося єдиного порожнього місця, наче в музичній забаві з кріслами. Він зайняв вільне крісло навпроти Емми, але в її бік не дивився.

– Доброго ранку, – привітався голова, коли всі влаштувалися у своїх кріслах. – Чи можу я відкрити цю зустріч і привітати майора Фішера в наших рядах на посаді директора?

Лише один чоловік тихо пробурмотів: «Слухайте, почуйте», але це й не дивно, адже він не входив у правління, коли Фішер займав там посаду одного з директорів.

– Це, звісно, буде другий його термін у правлінні, тож до наших методів звикати йому не доведеться, і він проявить ту лояльність, якої ми всі очікуємо від будь-якого члена ради директорів, котрий представляє нашу видатну компанію.

– Дякую, пане голово, – відгукнувся Фішер. – І хотів би сказати, наскільки мені приємно повернутися в правління. Дозвольте запевнити, що я завжди робитиму все для процвітання Беррінґтонів.

– Радий це чути, – зауважив голова. – Однак нагадую вам, як роблю це для кожного нового члена правління, що купівля або продаж директором будь-якої кількості акцій компанії без попереднього інформування фондової біржі та секретаря компанії є протизаконною.

Якщо Фішер і відчув, що ця гостра стріла була спрямована на нього, то остання не потрапила в ціль, оскільки він просто кивнув і посміхнувся. Тим часом пан Вебстер старанно записував слова голови у протокол. Емма була цьому тільки рада.

Після того як прочитали та затвердили протокол минулого засідання, голова закинув свою першу гранату:

– Члени ради не могли не помітити, що в порядку денному сьогоднішнього засідання є лише один пункт. Як ви всі знаєте, я вважаю, що настав час ухвалити рішення, яке, гадаю, що не перебільшую, вирішить майбутнє Беррінґтонів, а можливо, й майбутнє когось із тих, хто зараз служить компанії.

Виявилося, що кількох директорів здивувало таке вступне слово Бьюкенена, і вони почали перешіптуватися між собою. Голова недвозначно дав зрозуміти, що якщо не виграє голосування, то подасть у відставку з посади голови правління.

Проблема Емми полягала в тому, що у неї не було відповідної зброї. Вона з кількох причин не могла погрожувати звільнитися, не в останню чергу тому, що жоден інший член родини не мав бажання зайняти її місце в раді. Себастьян радив, якщо вона програє голосування, вийти з ради директорів, тоді вони з Джайлзом зможуть продати свої акції й отримають подвійну вигоду – це принесе сім’ї гарний прибуток, водночас залишаючи Мартінеса з носом.

Емма звела погляд на портрет сера Волтера Беррінґтона. Вона наче чула, як дідусь каже: «Не роби нічого, про що шкодуватимеш, дитино».

– У будь-якому разі нам треба обміркувати все й ухвалити зважене рішення, – продовжив Росс Бьюкенен. – І сподіваюся, що всі директори висловлять свою думку без страху й упереджень.

І він кинув свою другу гранату.

– З огляду на це, пропоную пані Кліфтон відкрити дебати не лише тому, що вона виступає проти мого плану будівництва нового лайнера зараз, ми також не повинні забувати, що вона представляє двадцять два відсотки нашої компанії, і саме її знаменитий предок, сер Джошуа Беррінґтон, заснував цю компанію понад сто років тому.

Емма, звісно, воліла б виступати однією з останніх, наприкінці обговорення, позаяк добре тямила, що коли голова підбиватиме підсумки, її слова можуть втратити до того часу свою силу. Тим не менш вона була налаштована викладати свої арґументи якнайдокладніше.

– Спасибі, пане голово, – подякувала вона, переглядаючи свої нотатки. – Дозвольте розпочати з того, що незалежно від результатів сьогоднішньої дискусії, як я знаю, всі ми сподіваємося, що ви продовжите очолювати цю компанію ще багато років.

Гучне «Слухайте, почуйте» пролунало після цієї тиради, й Емма відчула, що хоча б повернула чеку в одну з гранат.

– Як нагадав нам пан голова, мій прадід заснував цю компанію понад сто років тому. Він умів помічати можливості, водночас маючи змогу не падати в яму з однаковим успіхом. Мені б хотілося мати бачення сера Джошуа, бо тоді я змогла б сказати вам, – вона вказала на план архітектора, – можливість це чи яма. Моє серйозне застереження щодо цього проєкту – що всі наші яйця складають в один кошик. Ризикувати настільки високою часткою резервів компанії на одному напрямку може виявитися рішенням, про яке ми всі потім пошкодуємо. Зрештою, й саме майбутнє бізнесу комфортабельних лайнерів видається мені вельми хитким. Дві великі судноплавні компанії вже заявили про втрати цього року, назвавши причиною своїх труднощів бум пасажирських авіаперевезень. І не випадково зменшення кількості наших власних трансатлантичних пасажирів майже напевне пов’язане зі збільшенням кількості пасажирів літаків за той самий період. Факти очевидні. Підприємці хочуть якнайшвидше потрапляти на свої зустрічі, а потім повертатися додому настільки ж швидко. Це цілком зрозуміло. Нам може не подобатися зміна вподобань мандрівників, і було б нерозумно ігнорувати її довготермінові наслідки. Вважаю, що ми маємо триматися бізнесу, який справедливо приніс Беррінґтонам світову репутацію: перевезення вугілля, автомобілів, важких транспортних засобів, сталі, продовольства та інших товарів, і не залежати від кількості пасажирів. Я впевнена, що, продовжуючи основний бізнес вантажних перевезень, залишаючи каюти лише для десятка пасажирів, компанія переживе ці неспокійні часи і продовжить декларувати гарний прибуток із року в рік, надаючи нашим акціонерам прекрасну можливість повернення своїх інвестицій. Я не хочу ризикувати всіма грошима, які ця компанія так дбайливо накопичувала упродовж багатьох років, залишаючись заручницею примх непостійної публіки.

«А тепер настав час для моєї ручної гранати», – подумала Емма, перегортаючи сторінку.

– Ви не знайдете на стінах цієї зали засідань жодного олійного портрета мого батька, сера Г’юґо Беррінґтона, який нагадав би нам про його керівництво. Адже він зумів лише за кілька років поставити цю компанію на коліна, й довелося скористатися всією майстерністю та винахідливістю Росса Бьюкенена, щоб поновити свої статки, за що всі ми маємо йому бути вдячні довічно. Однак для мене ця остання пропозиція – занадто далекий крок, тому сподіваюся, що рада її відкине на користь продовження нашого основного бізнесу, який так добре слугував нам у минулому. Тому прошу правління проголосувати проти цієї резолюції.

Емма зраділа, коли помітила, що один-двоє старших членів правління, які раніше вагалися, зараз ствердно кивнули. Бьюкенен попросив інших директорів висловити власну думку, й упродовж години виступав кожен із них, за винятком Алекса Фішера, котрий уперто мовчав.

– Майоре, тепер, коли ви почули позицію своїх колег, можливо, ви б захотіли висловити свою.

– Пане голово, – озвався Фішер, – увесь минулий місяць я докладно вивчав протоколи попередніх засідань правління на цю конкретну тематику й упевнений лише в одному: ми не можемо дозволити собі відкладати це питання на довше, і рішення потрібне вже сьогодні.

Фішер зачекав, поки вщухне «Слухайте, почуйте», перш ніж продовжити:

– Я з цікавістю вислухав своїх колег-директорів, зокрема й пані Кліфтон, котра, як мені здалося, надала арґументи з великою пристрастю, спираючись на давні зв’язки її родини з компанією. Але перш ніж вирішити, як голосувати, я хотів би почути, чому пан голова так наполягає на продовженні будівництва «Бекінґема» негайно, адже і я маю бути певен, що ризикуючи таким чином, ми «зайдемо надто далеко», як сказала пані Кліфтон.

– Мудрий чоловік, – зауважив адмірал.

Емма на мить замислилася, чи не могла вона хибно оцінити Фішера, а насправді він дуже зацікавлений в успішності компанії. Та потім згадала слова Себастьяна, що леопарди плям не змінюють.

– Спасибі, майоре, – подякував Бьюкенен.

Емма не сумнівалася, що, незважаючи на свою добре підготовлену та вагомо виголошену промову, Фішер уже подумки зважував, як буде виконувати вказівки Мартінеса щодо голосування. І вона навіть не здогадувалася, якими можуть бути ці інструкції.

– Члени ради директорів добре знають мою думку щодо цього, – почав голова, поглянувши на сім пунктів, викладених на аркуші паперу. – Вважаю, що рішення, яке ми ухвалимо сьогодні, є очевидним. Чи готова ця компанія зробити крок уперед, чи ми маємо просто плисти за течією? Немає необхідності нагадувати вам, що два нових пасажирських кораблі нещодавно запустив Кунард, «Пі енд О» будує «Канберру» в Белфасті, а «Юніон-касл» додає «Віндзорський замок» і «Трансваальський замок» до свого південноафриканського флоту, тоді як ми, здається, приречені сидіти та спостерігати, як наші суперники, немов пірати-мародери, беруть контроль над відкритим морем. Ніколи не буде кращої нагоди для Беррінґтонів зайнятися бізнесом пасажирських трансатлантичних перевезень влітку та круїзів узимку. Пані Кліфтон зауважила, що кількість пасажирів падає, і вона має рацію. Але це лише тому, що наш флот застарів, і ми більше не пропонуємо послуг, яких наші клієнти не можуть знайти в іншому місці за більш конкурентною ціною. І якщо ми сьогодні вирішимо нічого не робити, а просто дочекатися слушної нагоди, як пропонує пані Кліфтон, інші неодмінно скористаються нашою відсутністю на ринку та залишать нас тільки стояти на березі й махати вслід пасажирам. Це правда, як зазначив майор Фішер, що ми ризикуємо, але саме такі видатні підприємці, як сер Джошуа Беррінґтон, завжди готові були ризикувати. Також нагадаю, що цей проєкт не є таким уже фінансовим ризиком, як про це каже пані Кліфтон, – додав він і вказав на зменшену модель у центрі столу, – адже ми можемо покрити велику суму витрат на спорудження цього чудового корабля з наших теперішніх фондів, і немає потреби позичати великі суми у банку для його фінансування. Маю відчуття, що Джошуа Беррінґтон також це схвалив би.

Бьюкенен узяв паузу й окинув поглядом своїх колег-директорів за столом.

– Вважаю, що перед нами постав важкий вибір: нічого не робити й бути задоволеним застоєм у кращому разі чи проголосувати за майбутнє й дати цій компанії шанс продовжити лідерство у царині судноплавства, як це відбувалося все минуле століття. Тому прошу правління підтримати мою пропозицію й інвестувати в наше майбутнє.

Незважаючи на схвильовані слова голови, Емма все ще не була впевнена у результаті голосування. Потім настав момент, коли Бьюкенен вирішив висмикнути чеку зі своєї третьої гранати.

– Зараз я закликаю секретаря компанії запросити кожного директора чітко висловитися, «за» він чи «проти» моєї пропозиції.

Емма припускала, що згідно зі стандартною процедурою компанії це буде таємне голосування, яке, на її думку, дасть їй більше шансів на перевагу. Однак тепер вона усвідомила, що якщо заперечить на цьому пізньому етапі, це розцінять як ознаку слабкості, що зіграє на руку Бьюкенену.

Пан Вебстер витягнув зі стосика паперу перед собою один аркуш і зачитав рішення:

– «Членам ради пропонують проголосувати за резолюцію, запропоновану головою і підтриману керуючим директором, а саме: компанія повинна приступити до будівництва нового комфортабельного лайнера “Бекінґем” негайно».

Емма попросила додати до резолюції останнє слово, позаяк сподівалася, що це переконає когось із консервативних членів правління запропонувати зачекати.

Секретар компанії розгорнув журнал протоколів і прочитав по черзі прізвища директорів.

– Пане Бьюкенен.

– Підтримую, – не вагаючись відповів голова.

– Пане Ноулс.

– Я – за.

– Пане Діксон.

– Проти.

– Пане Енскотт.

– За.

Емма помічала галочкою або хрестиком кожне ім’я у своєму списку. Наразі сюрпризів не було.

– Адмірале Саммерс.

– Проти, – твердо заявив той.

Емма не могла повірити. Адмірал передумав, а це означало, що коли всі інші триматимуться своєї позиції, вона може й не програти.

– Пані Кліфтон.

– Проти.

– Пане Доббс.

– Проти.

– Пане Керрік.

Фінансовий директор завагався. Він казав Еммі, що виступає проти цієї ідеї, позаяк був упевнений, що витрати суттєво зростуть, і, незважаючи на запевнення Бьюкенена, компанії доведеться позичати у банку значні кошти.

– За, – прошепотів пан Керрік.

Емма вилаялася про себе. Вона поставила хрестик поруч із іменем Керріка і ще раз перевірила свій список. П’ять голосів проти п’ятьох.

Голова обернувся до останнього члена правління, який мав право голосувати.

Емма та Росс Бьюкенен отримали змогу з’ясувати, як проголосував би дон Педро Мартінес, але не чому він так вчинив.

Дон Педро Мартінес. 1958—1959

7

– Перевага в один голос?

– Атож, – підтвердив майор.

– Тоді купівля акцій уже виявилася вагомою інвестицією.

– Що бажаєте, щоб я зробив тепер?

– Надалі підтримуйте голову правління, адже незабаром йому знову знадобиться ваша підтримка.

– Не впевнений, що розумію вас.

– Вам і не треба розуміти, майоре.

Дон Педро піднявся з-за столу і підійшов до дверей. Зустріч закінчилася. Фішер швидко покрокував за ним у коридор.

– Як ваше подружнє життя, майоре?

– Краще й бути не може, – збрехав Фішер, який хутко второпав, що жити самому дешевше, ніж удвох.

– Радий це чути, – Мартінес передав майору пухкий конверт.

– Що це? – поцікавився майор.

– Невеличкий бонус за першу перемогу, – пояснив Мартінес, коли Карл відчинив вхідні двері.

– Але ж це я у вас у боргу, – зауважив Фішер, засовуючи конверт у внутрішню кишеню піджака.

– І я впевнений, що ви мені його відпрацюєте, – сказав Мартінес, помітивши чоловіка, який сидів на лаві через дорогу, роблячи вигляд, що читає «Дейлі мейл».

– Ви все ще хочете, щоб я приїхав до Лондона до наступного засідання ради директорів?

– Ні, але щойно почуєте, хто отримав контракт на спорудження «Бекінґема», зателефонуйте мені.

– Ви будете першим, хто про це дізнається, – пообіцяв Фішер.

Він жартівливо віддав своєму новому шефу честь і закрокував у бік Слоун-сквер. Чоловік по інший бік дороги за ним не пішов, адже капітан Гартлі не сумнівався, куди саме прямує майор. Дон Педро посміхнувся й повернувся в будинок.

– Карле, скажи Дієґо та Луїсу, що я хочу бачити їх негайно, і ти мені також будеш потрібен.

Мажордом вклонився й замкнув вхідні двері, даючи зрозуміти, що про свої обов’язки він пам’ятає. Дон Педро повернувся до свого кабінету, сів за стіл, усміхнувся й подумав про зустріч, яку щойно провів. Цього разу вони від нього не втечуть. Усе готово, щоб тепер заразом добити всю сімейку. Він не збирався розповідати майору, яким буде наступний крок. Адже мав чуйку, що, незважаючи на регулярні бонуси, цей чоловік може накласти в штани, і невідомо, чим це може обернутися. Дону Педро не довелося довго чекати: у двері постукали і в кімнату ввійшли троє чоловіків, яким він міг довіритись. Двійко його синів зайняли свої місця по інший бік столу, що вкотре нагадало йому про відсутність наймолодшого сина. І це лише додало дону Педро рішучості. Карл залишився стояти.

– Засідання ради директорів не могло б закінчитися краще. Перевагою в один голос погодили продовжити будівництво лайнера «Бекінґем», і саме голос майора це забезпечив. Наступне, що нам потрібно з’ясувати, – яка верф укладе контракт на його спорудження. Поки ми цього не знаємо, не можемо продовжувати роботу над другою частиною мого плану.

– А позаяк це може коштувати купу грошей, – зауважив Дієґо, – чи є у тебе ідеї щодо того, як фінансувати цю операцію?

– Аякже, – відповів дон Педро. – Я наміряюся пограбувати банк.

***

Полковник Скотт-Гопкінс заскочив у «Кларенс» перед самим полуднем. Цей паб був розташований лише за сотню ярдів від Давнінґ-стрит і добре відомий серед туристів. Чоловік підійшов до стійки, замовив пів пінти бітера⁶ та подвійний джин із тоніком.

– З вас три шилінґи та шість пенсів, сер, – сказав бармен.

Полковник поклав на стійку два флорини, підхопив напої та попрямував до ніші в дальньому куті, схованої від сторонніх очей. Він поставив напої на невеликий дерев’яний столик, позначений колами від пивних келихів і слідами від недопалків. Зиркнув на годинник. Його начальник рідко спізнювався, навіть попри те, що мав звичку з’являтися останньої миті. Але не сьогодні, бо секретар Кабінету Міністрів зайшов у паб за кілька хвилин й одразу ж подався до ніші.

Полковник підвівся:

– Доброго ранку, сер.

Він би зроду не звертався до нього «сер Алан» – не такі між ними стосунки.

– Доброго ранку, Браяне. Оскільки маю лише кілька хвилин у запасі, може, краще відразу поінформуйте мене, як там справи.

– Мартінес, його сини Дієґо та Луїс, а також Карл Люнсдорф явно працюють в одній команді. Однак після моєї зустрічі з Мартінесом жодного з них не бачили поблизу шпиталю принцеси Александри у Харлоу й ніхто з них не відвідував Бристоль.

– Це гарна новина, – мовив сер Алан, підіймаючи чарку. – Та це не означає, що Мартінес не готує чогось іншого. Він не той, хто так легко здається.

– Впевнений, що ви маєте рацію, сер. Хоча він не приїздить до Бристоля, це не означає, що Бристоль не приїздить до нього.

Міністр звів брову.

– Алекс Фішер зараз працює на Мартінеса. Він знову опинився в правлінні компанії Беррінґтонів і раз, а іноді й двічі на тиждень звітує перед своїм новим босом у Лондоні.

Міністр сьорбнув подвійного джину, смакуючи слова полковника. Перше, що зробив би він сам, це придбав кілька акцій «Судноплавної компанії Беррінґтонів», щоб отримувати свою копію протоколу після кожного засідання правління.

– Щось іще?

– Авжеж. Мартінес записався на зустріч із управителем Банку Англії на одинадцяту ранку наступного четверга.

– Отже, ми зможемо дізнатися, скільки ще підроблених п’ятифунтових банкнот є ще в цього негідника.

– Я думав, що ми знищили їх усі у Саутгемптоні у червні торік?

– Тільки ті, які він ховав у п’єдесталі скульптури Родена. Але він переправляв менші суми з Буенос-Айреса упродовж останніх десяти років, задовго до того, як хтось із нас збагнув про його махінації.

– Чому б управителю просто не відмовитися мати справу з цією людиною, коли ми всі знаємо, що її гроші фальшиві?

– Тому, що управитель – пихатий індик, і він відмовляється вірити, що хтось здатен відтворити ідеальну копію однієї з його коштовних п’ятифунтових банкнот. Тож Мартінес наміряється обміняти всі свої старі лампи на нові⁷, і я нічого не можу з цим вдіяти.

– Я завжди можу його ліквідувати, сер.

– Управителя чи Мартінеса? – перепитав сер Алан, не зовсім упевнений, чи Скотт-Гопкінс жартує.

Полковник усміхнувся. У принципі, йому було байдуже кого.

– Ні, Браяне, я не можу санкціонувати вбивство Мартінеса, доки не отримаю законної підстави для цього, і коли я востаннє зазирав у Карний кодекс, за виготовлення фальшивих грошей зараз не страчують.

***

Дон Педро сидів за столом і нетерпляче тарабанив пальцями по нотатнику в очікуванні телефонного дзвінка.

Засідання ради директорів запланували на десяту ранку, зазвичай такі збори закінчувалися опівдні. Уже двадцять по дванадцятій, а Фішер досі не зателефонував, хоча він отримав чіткі вказівки одразу повідомити про результати зустрічі. Раптом Мартінес згадав, що Карл рекомендував Фішеру не контактувати з шефом, доки не відійде достатньо далеко від Беррінґтон-гаусу, щоб бути певним, що ніхто з членів ради директорів не стане свідком його дзвінка.

Карл також порадив майору вибрати таке місце, де б ймовірність зустрічі з кимось дорівнювала нулю. Фішер зупинився на пабі «Лорд Нельсон» не лише тому, що той розташовувався за милю від верфі Беррінґтонів, а й через те, що це був портовий район: у пабі наливали пінтами алкогольні напої, інколи сидр і ніколи «Бристольський крем Гарві»⁸. Але що найважливіше – біля вхідних дверей стояла телефонна будка.

Телефон на столі дона Педро задзеленчав. Він схопив слухавку іще до другого сигналу. Карл також порадив Фішеру не називатися, коли той дзвонив із телефонної будки, а також контролювати час розмови, щоб передати своє повідомлення за одну хвилину.

– «Гарланд і Вольф», Белфаст.

– На небі є Бог, – відповів дон Педро.

Лінія дала відбій. Отже, на засіданні ради директорів не обговорювали нічого суттєвого, про що Фішеру варто було повідомити перед завтрашньою поїздкою до Лондона. Дон Педро поклав слухавку і поглянув на трьох чоловіків, що сиділи навпроти. Кожен із них уже знав, яким буде його наступний крок.

***

– Заходьте.

Головний касир відчинив двері й відступив убік, пропускаючи банкіра з Арґентини до кабінету управителя. Мартінес увійшов, одягнений у модний двобортний костюм, білу сорочку та шовкову краватку, все придбане у кравця на Севіл-роу. За ним слідували два охоронці, котрі несли велику потовчену валізу з ініціалами «Б. М.». Позаду йшов цибатий джентльмен в елегантному чорному піджаку, сірому жилеті, штанях у смужку та з темною краваткою, щоб нагадати простим смертним, що він та управитель навчалися в одній школі.

Охоронці поставили валізу в центрі кабінету, а управитель вислизнув з-за свого столу і потиснув дону Педро руку. Він пильно споглядав на багаж, коли його гість відмикав застібки та відкидав віко. П’ятеро чоловіків поглянули вниз на ряд акуратно складаних банкнот номіналом у п’ять фунтів. Незвичне видовище для будь-кого з них.

Управитель обернувся до головного касира й наказав:

– Сомервіллю, ці банкноти необхідно перерахувати, а потім перевірити повторно, і якщо пан Мартінес погодиться з вашими результатами, знищить їх.

Головний касир кивнув, один із охоронців опустив віко валізи та повернув застібки на місце. Відтак охоронці повільно підняли важку ношу й подалися за головним касиром. Управитель мовчав, поки не почув, як зачинилися двері.

– Може, вип’єте зі мною «Бристольського крему», друже, доки чекатимемо, коли закінчать підрахунки?

Дону Педро знадобився якийсь час, щоб усвідомити, що звертання «друже» – прояв прихильності, навіть визнання, що ти став членом клубу, незважаючи на те, що ти іноземець.

Управитель наповнив два келихи й подав один своєму гостю:

– На здоров’я, друже.

– На здоров’я, друже, – і собі сказав дон Педро.

– Я здивований, – зауважив управитель, зробивши ковток, – що ви зберегли таку велику суму готівкою.

– Ці гроші зберігалися у сховищі в Женеві упродовж останніх п’яти років, і вони залишилася б там, якби ваш уряд не вирішив друкувати нові банкноти.

– Це не моє рішення, друже. Я радив цього не робити, але той телепень із Кабінету Міністрів – не та школа й не той університет, – бурмотів управитель між ковтками, – наполягав на тому, що німці під час війни підробляли наші п’ятифунтові банкноти. Я йому казав, що це просто неможливо, але він не слухав. Мабуть, вирішив, що розбирається на цьому краще, ніж Банк Англії. Також я йому сказав, що доки мій підпис стоїть на банкноті англійського банку, цю суму виплачуватимуть без обмежень.

– Я меншого й не очікував, – зауважив дон Педро й ризикнув усміхнутися.

Після цього чоловікам стало важко знайти тему для розмови, в якій вони обоє почувалися б вільно. Тільки поло (не водне), Вімблдон і нетерпляче очікування дванадцятого серпня⁹ допомогли підтримувати бесіду достатньо довго, щоб управитель міг налити другу порцію хересу. Він не зміг приховати свого полегшення, коли телефон на його столі нарешті задзеленчав. Управитель поставив келих, підняв слухавку й уважно вислухав. Відтак витягнув «паркер» із внутрішньої кишені піджака й записав суму. Потім попросив головного касира повторити її.

– Дякую, Сомервіллю, – сказав він, перш ніж опустити слухавку. – Радий повідомити, що наші суми збігаються, друже. Не те щоб я сумнівався в цьому… – швидко додав він.

Чоловік відсунув горішню шухляду свого столу, вийняв звідти чекову книжку й акуратним упевненим почерком написав: «Два мільйони, сто сорок три тисячі, сто тридцять п’ять фунтів». Він ледве стримався, щоб не додати слово «загалом» перед тим, як поставити свій підпис. І посміхнувся, передаючи чек дону Педро, котрий перевірив суму, перш ніж і собі посміхнутися.

Дон Педро волів би за краще мати вексель, але чек, підписаний управителем Банку Англії, навіть ліпший. Зрештою, це був той же підпис, що і на п’ятифунтовій банкноті.

8

Усі троє виїхали з будинку номер сорок чотири на Ітон-сквер у різний час, але кінець кінцем опинилися в одному місці.

Першим з’явився Луїс. Він прибув на станцію метро «Слоун-сквер» і сів на потяг кільцевої лінії до Гаммерсміта, де перейшов на лінію «Пікаділлі». Капрал Кренн від нього не відставав.

Дієґо сів у таксі до автовокзалу Вікторія та пересів на автобус до аеропорту; за ним одразу приєднався його «хвіст».

Луїс спростив Кренну завдання не відступати від нього ні на крок, проте він робив лише те, що наказав йому батько. На «Г’юнслоу-Вест» вийшов із підземки й узяв таксі до Лондонського аеропорту, де перевірив розклад рейсів, аби переконатися, що потрібний йому літак вилітає трохи більш ніж за годину. Він придбав останнє число «Плейбоя» й оскільки не мав багажу, то повільно рушив у бік п’ятого виходу.

Автобус привіз Дієґо до терміналу за кілька хвилин до десятої. Він також перевірив розклад рейсів і виявив, що його літак до Мадрида затримується на сорок хвилин. Це не мало жодного значення. Дієґо перебрався до бару, замовив канапку з шинкою та кавою, після чого зайняв місце біля входу, щоб нікого не пропустити.

Карл зачинив вхідні двері будинку номер сорок чотири за кілька хвилин після вильоту Луїса до Ніцци. Він подався у напрямку Слоун-стрит, несучи пакет з «Герродса», вже наповнений. Зупинився, щоб помилуватися товарами, виставленими у вітрині, та на відображення у склі; старий виверт, аби переконатися, чи за вами хтось не стежить. І виявив скромно одягненого маленького чоловічка, котрий ходив за ним тінню весь останній місяць. Коли Карл дійшов до «Герродса», то вже не сумнівався, що його переслідувач відстає лише на кілька кроків від нього.