Kitabı oku: «Леопард», sayfa 7

Розділ 17
Волокна

Була за дві хвилини сьома, коли Харрі Холе, Кая Сульнес та Бйорн Гольм йшли «кишкою» – підземним переходом завдовжки чотириста метрів, який поєднував Управління поліції та окружну в’язницю Осло. Часом тунель використовували, щоб привести ув’язнених на допит до управління, іноді для бігових тренувань у зимовий час, у давні лихі часи – для таємного побиття занадто впертих в’язнів.

Зі стелі крапало на долівку, краплі чмокали, ніби цілунки, що луною розливалися в темному, ледь освітленому коридорі.

– Це тут, – мовив Харрі, коли вони дісталися у глиб коридору.

– ТУТ? – перепитав Бйорн Гольм.

Їм довелося нахилитися, щоб пройти під сходами, що вели у камери. Харрі, повернувши ключ у замку, розчинив залізні двері. В ніс ударив гарячий, вологий, затхлий запах.

Він клацнув вимикачем. Квадратна бетонна кімната з сіроблакитним лінолеумом на долівці й голими стінами освітилася синім холодним світлом люмінесцентних ламп.

У кімнаті не було ані вікон, ані обігрівача – нічого з того, на що сподіваєшся у приміщенні, яке має правити за робочий кабінет для трьох людей.

Окрім столів з кріслами й комп’ютерами для кожного. На столі стояла засмальцьовано-руда від старості кавоварка й велика пляшка з водою.

– За стіною котельня, яка обігріває всю в’язницю, тому тут так тепло, – сказав Харрі.

– А насправді тут навіть затишно, – мовила Кая, сідаючи за один із столів.

– Ще б пак, навіть скидається на пекло, – додав Гольм, стягнувши замшеву куртку й розстебнувши верхнього ґудзика на сорочці. – А мобільний тут працює?

– Ледь-ледь, – відповів Харрі. – І Мережа є. У нас є все необхідне.

– Окрім чашок для кави, – зауважив Гольм.

Харрі похитав головою. Добувши з кишень плаща три білі чашки, він розставив їх на столах. Потім витягнув з внутрішньої кишені пачку кави й попростував до кавоварки.

– Ти прихопив їх з їдальні, – констатував Бйорн, піднявши чашку, яку Харрі поставив перед ним. – «Хенк Вільямс»?

– Фломастером виведено, тому обережно, – попередив Харрі, надриваючи зубами пакунок з кавою.

– «Джон Фанте», – прочитала Кая на своїй чашці. – А на твоїй що?

– Наразі порожньо, – відповів Харрі.

– Чому?

– Бо там має бути написане ім’я нашого головного підозрюваного.

Ніхто й словом не прохопився у відповідь. Кавоварка жадібно ковтала воду.

– Поки звариться кава, я б волів почути три версії, – заявив Харрі.

Не встигла наповнитися друга чашка, як уже пролунала шоста версія, й тут Харрі обірвав балачки.

– Гаразд, це була просто розминка, щоб мізки розігріти.

Кая щойно припустила, що убивства було скоєно на сексуальному ґрунті й убивцю вже засуджували за такий злочин, а тому він знав, що поліція вже має зразок його ДНК, тож не розбризкував сперму по землі, а мастурбував у пакунок чи щось таке, перш ніж покинути місце злочину, тому їм треба спершу переглянути списки засуджених і поговорити з колегами з відділу моралі.

– Невже ти не припускаєш, що у цьому щось є? – спитала вона.

– Я взагалі нічого не думаю, – одказав Харрі. – Я намагаюся зберегти розум ясним і сприйнятливим.

– Але ж ти маєш якусь власну думку?

– Маю. Гадаю, всі три убивства скоїла одна й та сама людина або люди. Й гадаю, що ми спроможні знайти зв’язок між убивствами, який, у свою чергу, може привести нас до мотиву злочину, котрий – якщо нам неймовірно поталанить – приведе нас до одного чи кількох винних.

– Неймовірно поталанить? Тобто шансів у нас обмаль?

– Та… – Харрі відкинувся у кріслі, заклавши руки за голову. – Літератури про серійних убивць написали кілометри. У кіно поліція зазвичай кличе на допомогу психолога, який, прочитавши кілька рапортів, створює портрет убивці, що неухильно й безпомильно відповідає дійсності. Люди гадають, що фільм «Генрі: портрет убивці-маніяка» – це таке універсальне втілення серійного убивці. Та насправді серійні убивці такі ж різні, як і всі люди взагалі. Вони від решти злочинців різняться єдиним.

– Себто?

– Їх не вдається піймати.

Бйорн Гольм розреготався, але второпав, що недоречно, й знову замовк.

– Але ж це не так? – з надією запитала Кая. – А як же…

– Тобі спали на гадку випадки, коли пощастить визначити почерк, а за цим зрозуміти, хто злочинець. Але згадай усі нерозкриті убивства, які досі вважають поодинокими, бо між ними не спромоглися встановити зв’язку. Таких тисячі.

Кая кинула оком на Бйорна. Той багатозначно кивав.

– Отже, гадаєш, у цьому випадку є зв’язок?

– Атож, – відповів Харрі. – І ми маємо віднайти його, не використовуючи допитів, щоб самим не засвітитися.

– Як же?

– Коли ми працювали у службі безпеки, аналізуючи картинки з погрозами, ми зосереджувались виключно на встановленні ймовірного зв’язку, не допитуючи жодної живої душі. У нас була натовська пошукова система, коли ніхто ще й гадки не мав про Яху чи Гугл. Послуговуючись нею, ми мали змогу прослизати всюди й вивчати все, що хоч якось відбивалося у Мережі. Зараз маємо чинити так само. – Він глянув на годинник. – Саме тому я за півтори години лечу в Берген. За три години матиму розмову з однією безтурботною особою, яка, щиро сподіваюся, стане нам у нагоді. Отже, намащуймо салом п’яти. Ми з Каєю вже висловились. Бйорне, що ти маєш?

Бйорн Гольм стрепенувся у кріслі, наче його розбудили. – Що? Чи маю що? Небагато, мабуть…

Харрі обережно помацав вилицю.

– Але щось таки маєш.

– Та нічого. Ані ми у криміналістичному відділі, ані слідчий не знайшли майже нічого про Маріт Ульсен і решту жертв.

– За два місяці, – зауважив Харрі. – Ну ж бо, не тягни.

– Повторюсь ще раз, – провадив далі Бйорн. – Протягом двох місяців ми аналізували, просвічували наскрізь, вдивляючись, поки не заболять очі, у все, що маємо, фотографії, зразки крові, волосини, уламки нігтів тощо. Ми обміркували двадцять чотири версії того, як убивця спромігся проколоти по двадцять чотири отвори у горлянці двох попередніх жертв у такий спосіб, щоб лінії всіх проколів збігалися в одному місці. Але ніякої відповіді не знайшли. У Маріт Ульсен теж у роті була рана, але ножова і рвана, – жахіття. Коротше, нічого.

– А що з тими камінцями у льосі, де знайшли Боргні?

– Проаналізували. Багато заліза та магнію, трохи алюмінію та кремнію. Так звана базальтова порода. Пориста й чорна. Ну що, тепер ясніше?

– У Боргні та Шарлотти з внутрішнього боку зубів знайшли залишки заліза та колтану. Що це значить?

– Що обох було вбито одним і тим самим пекельним пристроєм, але ми ні на крок не наблизились до розгадки, адже не уявляємо, що то було.

Тиша.

Харрі кахикнув:

– Отже, Бйорне, розповідай.

– Про що?

– Про те, що непокоїть тебе увесь час, поки ми тут сидимо, я ж не сліпий.

Експерт-криміналіст почухав щетину на підборідді, не зводячи очей з Харрі. Кахикнув раз. Потім другий. Кинув благальний погляд на Каю. Відкрив рот, знову його закрив.

– Добре, – сказав Харрі. – Тоді переходимо до…

– Це щодо мотузки…

Решта двоє втупились у Бйорна.

– Я знайшов на ній черепашок.

– Он як! – мовив Харрі.

– Але не виявив солі.

Вони знов утупилися в нього.

– Незвична річ, – пояснив Бйорн, – черепашки у прісній воді.

– Тобто?

– Я говорив з біологом, котрий досліджує прісноводні водойми. Черепашка належить ютландському синьочерепашковому молюскові, одному з найдрібніших підвидів, який зустрічається в Норвегії лише у двох озерах.

– Яких же?

– Ейєрен та Люсерен.

– Обидва в Естфолді, – сказала Кая. – Поряд. Великі озера.

– У густонаселеному фюльке, – додав Харрі.

– Соррі, – мовив Гольм.

– М-м-м… А мотузка – чи є якісь ознаки, що вказують, де її придбано?

– Немає. В тому-то й річ. Жодних. Вона взагалі не схожа на жодну мотузку з тих, що я будь-коли бачив. Лише натуральні волокна, ані нейлону, ані будь-яких інших неприродних складників.

– Коноплі, – сказав Харрі.

– Що? – спитав Гольм.

– Коноплі. Мотузки та гашиш виготовляють з однієї рослини. Якщо забажаєш покурити, можна просто заскочити в порт і підпалити швартові біля порома у Данію.

– Це не коноплі, – мовив Гольм, – ігноруючі хихикання

Каї. – Луб’я в’яза та липи. В’яз переважає.

– Справжня кустарна норвезька мотузка, – зауважила

Кая. – Саме такі колись робили на хуторах.

– На хуторах? – здивувався Харрі.

Кая кивнула:

– Колись у кожнім селі була хоч одна людина, яка зналася на тому, як добре сукати мотузки. На місяць опускаєш деревину у воду, щоб розмокла, потім дереш кору та луб’я.

А потім сукаєш. Виходить мотузка.

Харрі з Бйорном повернулися у кріслах до Каї.

– Що таке? – спитала вона розгублено.

– Послухай-но, – мовив Харрі. – Гадаєш, таке всі знають?

– А-а-а, от ти до чого… – сказала вона. – Просто мій дідусь сукав мотузки.

– Ага. Тож для мотузок використовують в’яз та липу?

– Загалом, можна використовувати луб’я будь-яких дерев.

– Дотримуючись якоїсь пропорції?

Кая стенула плечима:

– Звісно, я не фахівець, але, як на мене, незвично сукати мотузку з луб’я різних порід дерев. Пригадую, як Евен, мій старший брат, розповідав, що дідусь використовував лише липу, бо вона погано вбирає воду. Тому свої мотузки йому не доводилось смолити.

– А що ти думаєш, Бйорне?

– Якщо такі мотузки нині – рідкість, тоді, певна річ, дізнатися, де їх виготовили, буде легше.

Харрі підвівся й почав снувати кімнатою туди-сюди. З кожним кроком лінолеум під гумовою підошвою жалісно схлипував.

– Отже, можемо припустити, що виробництво було обмеженим, а продаж – локальним. Чи, Кає, для тебе прийнятна така версія?

– Мабуть.

– Поза тим, можемо також припустити, що місцини, де сукали мотузку й де нею користувалися, розташовані неподалік одна від одної. Ці кустарні мотузки навряд чи подорожували далеко від домівки.

– Досі видається досить правдоподібним, але…

– Вважатимемо таку думку за відправний пункт. Починайте шукати тих, хто сукає мотузки у кустарний спосіб неподалік озер Люсерен та Ейєрен.

– Але нині такі мотузки вже ніхто не виготовляє, – заперечила Кая.

– Розстарайтеся, – мовив Харрі, зиркнув на годинника, схопив пальто, що висіло на спинці крісла, й попростував до дверей. – Дізнайтеся, де зробили цю мотузку. Я відштовхуюся від того, що Бельман гадки не має про цих черепашок, адже так, Бйорне?

Замість відповіді Бйорн видушив посмішку.

– Чи можна мені опрацювати версію про убивства на сексуальному ґрунті? – спитала Кая. – Я б могла поговорити де з ким із відділу моралі. Маю там знайомства.

– Відповідь – ні, – одрізав Харрі. – Загальне правило: всім тримати язика за зубами, надто не патякати з колегами з Управління поліції про те, що ми тут робимо. Схоже, хтось в Управлінні зливає інформацію у КРИПОС, тож обговорюємо все лише з Гуннаром Хагеном.

Кая була розкрила рота, але, помітивши погляд Бйорна, замовкла.

– Але ти можеш зайнятися іншим, – мовив Харрі. – Знайди експерта-вулканолога. І відішли йому результати аналізу цих дрібних камінчиків.

Біляві брови Бйорна здійнялися вгору.

– Пористе чорне каміння – базальтова порода, – нагадав Харрі. – Б’юся об заклад, що це лава. Повернуся з Бергена близько четвертої.

– Мої вітання Управлінню поліції в Бергені, – пробурмотів Бйорн, підіймаючи догори чашку з кавою.

– Я не в Управління, – мовив Харрі.

– Тоді куди?

– До лікарні «Саннвікен».

– Сан…

Двері за Харрі зачинилися. Кая глянула на Бйорна Гольма, котрий досі витріщався на закриті двері, роззявивши рота.

– А що він там робитиме? – поцікавилась Кая. – Він до судового медика?

Бйорн похитав головою:

– «Саннвікен» – це лікарня для душевнохворих.

– Невже? Отже, він навідається до спеціаліста, що знається на серійних убивствах, абощо?

– Я ж казав, треба було відмовитись, – сказав Бйорн. – Якщо начальство дізнається, що ми тут затіяли, ми ризикуємо втратити роботу, а наш колега у Бергені…

– Ти про що?

– Вона справді не при тямі.

– Ти натякаєш, що вона…

– На примусовому лікуванні у закритому медичному закладі, ось що я хочу сказати.

Розділ 18
Пацієнтка

Якщо високому поліцейському треба було зробити один широкий крок, то Х’єрсті Рьодсмуен доводилось робити два, і вона все одно не встигала, дрібочучи слідом за ним коридорами лікарні «Саннвікен». За високими вузькими вікнами, що виходили на фіорд, періщив дощ. Сосни та ялинки стояли такі зелені, ніби була весна, а не зима.

Учора, заледве розчувши голос у телефонній слухавці, Х’єрсті Рьодсмуен одразу упізнала його. Ніби чекала на дзвінок. І знала, що проситиме саме про те, про що він справді просив: побалакати з Пацієнткою. Хвору називали Пацієнткою, щоб забезпечити їй повну анонімність після торішньої справи про убивства, які вона розслідувала й через які опинилася там, звідки вийшла: у психіатричній лікарні. Правду кажучи, оговталася вона досить швидко і знову повернулася додому, але преса, котра досі корчилася в істериці через «справу Сніговика», яка вже давно була закрита, доймала її. Якось увечері три місяці тому Пацієнтка зателефонувала Рьодсмуен і спитала, чи можна їй повернутися до лікарні.

– Отже, вона в пристойній формі? – поцікавився поліцейський. – На ліках?

– На перше питання відповідаю «так», – сказала Х’єрсті Рьодсмуен. – А на друге не відповім, оскільки зобов’язана не розголошувати.

Правда ж полягала в тому, що Пацієнтка була зовсім здорова і не потребувала ані ліків, ані госпіталізації. Утім, Рьодсмуен сумнівалася, чи варто дозволяти поліцейському відвідати Пацієнтку, адже він теж брав участь у розкритті «справи Сніговика», тож міг витягнути назовні старі й забуті проблеми. Свого часу як психіатр вона чимраз дужче переконувалася у дієвості витіснення психологічної травми у підсвідомість, у забуття. Щоправда, її колеги такої думки не підтримували. З іншого боку, зустріч із людиною, яка разом з нею розслідувала ту справу, могла б стати для Пацієнтки доброю перевіркою ступеня одужання.

– Маєте півгодини, – попередила Рьодсмуен, перш ніж прочинилися двері у загальну вітальню. – Пам’ятайте: душа вразлива.

Коли Харрі побачив Катрину Братт минулого разу, він не впізнав її. Замість привабливої жінки під тридцять – темноволосої, з сяйливою шкірою й очима, на нього дивилося створіння, що скидалося на засохлу квітку: безживне, безумне, тендітне, безбарвне. Тоді він злякався, що зламає їй руку, потиснувши її трохи сильніше.

Тим більшою втіхою було бачити її зараз. Вона здалася старшою, а може, просто втомилася. Коли вона посміхнулася, підвівшись йому назустріч, він побачив у її очах знайомий вогник.

– Харрі Хо! – мовила вона й обняла його. – Як ся маєш?

– Задовільно, – відповів той. – А твої як справи?

– Жах, – поскаржилась вона. – Але зараз значно краще. Вона засміялася, й Харрі зрозумів, що вона знову серед них. Принаймні, переважна її частина.

– А що з вилицею? Болить?

– Тільки коли балакаю чи їм, – сказав Харрі. – Або коли прокидаюся.

– Знайома історія. Ти маєш страшніший вигляд, ніж колись, але мені все одно приємно тебе бачити.

– І мені теж.

– Себто «мені так само приємно тебе бачити», а не «так само маєш страшніший вигляд»?

Харрі посміхнувся:

– Вгадала.

Він роззирнувся. Решта пацієнтів сиділи, чи то вглядаючись у вікно, чи не зводячи очей зі схрещених рук, або просто уп’явшись поглядом у стіну. Не скидалося, щоб вони з Катриною когось зацікавили.

Харрі розповів про те, що трапилось, відколи вони востаннє бачились. Що Ракель та Олег поїхали за кордон невідькуди. Про Гонконг. Що батько нездужає. Про справу, якою займається. Вона засміялася, коли він застеріг, щоб вона нікому про це не розповідала.

– Що таке? – спитав Харрі.

– Правду кажучи, мене тут прагнуть здихатися, вважаючи, що я здорова й лише займаю чуже місце. Але мені подобається це місце. Годують кепсько, але тут безпечно. У мене є телевізор, і я можу приходити й іти, коли заманеться. Може, повернуся додому за місяць-два, хтозна.

– Хтозна?

– Авжеж. Божевілля приходить і проходить. Тобі щось потрібно?

– А чого б тобі хотілось?

Вона довго дивилася на нього, перш ніж відповіла:

– Окрім бажання, щоб ти палко запрагнув мене трахнути, я б воліла тобі допомогти.

– Саме цього я й хочу.

– Що – трахнути?

– Щоб ти мені допомогла.

– Дідько. То пусте. То в чому річ?

– Маєте тут комп’ютер із доступом до Інтернету?

– Маємо спільний комп’ютер у спільній вітальні, але він не підключений до Інтернету. Вони не ризикують. Отож ним послуговуються лише для того, щоб розкладати пасьянс. Але у моїй палаті є власний комп’ютер.

– Скористайся спільним. – Харрі добув з кишені USBмодем і перекинув через стіл. – Це «мобільний офіс», так його назвали у крамниці. Треба лише встромити…

– …в один з роз’ємів для USB, – сказала Катрина, узявши модем і сховавши його у кишеню. – А хто платитиме абонентську плату?

– Я, себто Хаген.

– Ох і побавлюся я сьогодні у Мережі. Чи є якісь гарячі порносайти, про які мені варто знати?

– Можливо. – Харрі підсунув течку. – Тут рапорти. Три вбивства, три імені. Хочу, щоб ти зробила те ж саме, що й у «справі Сніговика». Знайшла зв’язок, який ми не завважили. Чи ти чула щось про цю справу?

– Так, – мовила Катрина, не глянувши на течку. – Вони всі жінки. Ось тобі й зв’язок.

– Ти читаєш газети…

– Інколи. А чому ти гадаєш, що це не просто випадкові жертви?

– Я нічого не гадаю. Я шукаю.

– Але гадки не маєш, що саме?

– Саме так.

– Одначе ти певен, що злочинець у випадку з Маріт Ульсен той самий, що й убивця решти двох? Як я розумію, спосіб убивства геть інший.

Харрі посміхнувся: Катрина приховує, але вона завжди дуже пильно стежить за всіма подробицями, які є в газетах.

– Ні, Катрино, я не впевнений. Але як я зрозумів, ти дотримуєшся тієї ж думки, що й я.

– Певна річ. Ми ж із тобою обоє рябоє, чи ти забув?

Вона засміялася і враз стала колишньою Катриною, а не просто тінню тієї ексцентричної слідчої, з якою він заледве встиг познайомитися, як усе полетіло шкереберть. На свій подив, Харрі відчув, як у горлі застряг клубок. Бісова різниця часових поясів.

– Як гадаєш, зможеш допомогти?

– Знайти те, на що КРИПОС витратив два місяці? Послуговуючись старезним компом у місцевій божевільні? Я навіть гадки не маю, чому ти мене про це просиш. В Управлінні поліції є набагато кращі шукачі в Інтернеті.

– Знаю, але я маю те, чого не мають вони. Те, що я віддати їм не можу. Пароль у безодню.

Вона спантеличено глянула на нього. Харрі озирнувся, аби переконатися, що їх ніхто не почує.

– Коли я свого часу працював у Службі безпеки, то отримав доступ до пошуківок, які використовує норвезька Служба безпеки для відстеження терористів. Вони застосовують секретні системи доступу в Інтернет, які MILNET, американська військова мережа, створила ще до того, як у вісімдесятих її віддали у комерційне користування через ARPANET. Як ти знаєш, ARPANET перетворилася на Інтернет, але таємні лазівки збереглися. Такі пошукові системи використовують трояни, які самі підбирають паролі та коди й скачують оновлення під час першого введення пароля чи коду. Замовлення квитків на літак, бронювання номерів у готелях, проїзд платними автошляхами, банківські операції в Мережі – ці пошукові системи знайдуть будь-що.

– Я чула про такі пошукові системи, але, чесно кажучи, не вірила, що вони дійсно існують, – відповіла Катрина.

– Існують. Їх почали використовувати у вісімдесят четвертому. Оруеллівське жахіття здійснилося. Але найпрекрасніше в тому, що мій пароль ще дійсний. Я перевіряв.

– То навіщо тобі я? Адже ти можеш впоратись самотужки?

– Системою дозволено користуватися лише Службі безпеки і, як я вже казав, лише за кризових обставин. Справа в тому, що в ній, як і в Гуглі, можна простежити, хто шукач інформації. Тож якщо виявлять, що я чи хтось інший з Управління поліції використовує пошуковик, нам загрожує судове переслідування. Але коли, шукаючи того, хто послав запит, виявлять, що слід веде до спільного комп’ютера у божевільні…

Катрина Братт розреготалася. Це був інший сміх – злий сміх відьмачки.

– Починаю розуміти. Я потрібна тобі не як геніальна слідча Катрина Братт, а… – вона махнула рукою, – як пацієнтка Катрина Братт. Її ж все одно не засудиш, адже вона неосудна.

– Саме так, – усміхнувся Харрі. – Поза тим, ти ще й одна з небагатьох, у кому я впевнений, що нічого не розпатякаєш. До слова: якщо ти й не геніальна, то принаймні кмітливість у тебе вища за середню.

– А, до дупи все це!

– Ніхто не дізнається, що ми тут із тобою затіяли. Але я тобі гарантую, що тут ми з тобою наче The Blues Brothers³⁸.

– On a mission from God!³⁹

– Пароль я на зворотному боці сім-картки написав.

– А чому ти певен, що я упораюсь із цими шукалками? – Вони працюють як Гугл. Навіть я з ними упорався, працюючи у Службі безпеки. – Він криво посміхнувся. – Адже їх розробляли для поліцейських.

Вона глибоко зітхнула.

– Дякую, – мовив Харрі.

– Я нічого ще не обіцяла!

– Як гадаєш, коли ти для мене накопаєш щось?

– Пішов ти! – вона гепнула кулаком по столу.

Харрі зауважив, як на них пильно зиркнув санітар. Харрі витримав дикий погляд Катрини. Перечекав.

– Не знаю, – прошепотіла вона. – Скажімо так: наврядчи я сидітиму серед білого дня у загальній вітальні й послуговуватимуся таємними пошуковиками.

Харрі підвівся.

– Гаразд, я зв’яжуся з тобою за три дні.

– Ти нічого не забув?

– Про що?

– Розповісти, what’s-in-it-for-me?⁴⁰

– Гаразд, – відповів Харрі й застебнув плаща. – Тепер я знаю, чого ти хочеш.

– Чого я хочу… – Здивування на її обличчі змінилося зніяковінням, щойно вона второпала сенс його слів, і вона гукнула услід Харрі, котрий уже прямував до дверей:

– Безсоромний нахаба, ось ти хто! Та ще й фантазер!

Харрі сів у таксі, скомандував: «Аеропорт», добув з кишені мобільник і побачив, що було три пропущених дзвінки з одного з двох номерів, які він мав у своєму переліку контактів. Чудово, отже, вони щось таки знайшли.

Він зателефонував.

– Люсерен, – сказала Кая. – Там була майстерня із сукання мотузок, але її закрили п’ятнадцять років тому. По обіді місцевий поліцейський з Утре-Енебака покаже нам це місце. У тій місцині є кілька чолов’яг з кримінальним минулим, але всі дрібні правопорушники: крадіжка зі зломом, викрадення автомобілів. Є ще один, засуджений за те, що побив жінку. Але він переслав нам увесь список, і я зараз порівнюю його зі списком осіб, які були засуджені за сексуальні злочини.

– Добре. Заберіть мене у «Гардермоені». Це дорогою до Люсерена.

– Зовсім не з руки.

– Ти маєш рацію. Все одно заберіть.