Kitabı oku: «Таргани», sayfa 3

Розділ 6

Інспектор Крамлі налягала на клаксон. Буквально. Налягла грудьми на кермо величезного джипа «тойота», і машина сигналила без кінця.

– Це зовсім не по-тайськи, – сказала вона й усміхнулася. – До того ж даремно. Сигналь не сигналь, тебе однаково не пропустять. Це щось буддійське. Але я не збираюся їм потурати. Я, хай йому грець, із Техасу й не така, як вони.

І вона знову налягла на кермо, але водії навколо демонстративно відверталися.

– Виходить, він так і лежить у номері мотелю? – запитав Харрі й ледь утримався, щоб не позіхнути.

– Розпорядження керівництва. Зазвичай, ми робимо розтин якнайшвидше й наступного ж дня тіло кремують. Але треба, щоб ти все сам оглянув. Не питай, навіщо.

– Бо я блискуче розкриваю вбивства, чи ти забула?

Вона поглянула в його бік, а потім повернула праворуч, проскочивши в проміжок, що утворився між машинами, і натиснула на газ.

– Ти не дуже вихваляйся, красунчику. Гадаєш, мабуть, тайці вважають, що ти чогось вартий, бо ти фаранг? Насправді навпаки.

– Фаранг?

– Білий. Грінго. Напівглузливо-напівнейтрально. Не забувай, що тайці гонористі, навіть якщо вони поводяться з тобою шанобливо. На щастя для тебе, зі мною сьогодні там будуть двоє молодих поліцейських, на яких ти напевно справиш враження. Хай там як, я на це сподіваюся, тобі ж краще буде. Але якщо нап’єшся, у тебе з’являться великі проблеми з нашим відділом.

– Господи, я вже почав думати, що ти тут вирішуєш усе.

– Так воно й є.

Вони виїхали на автостраду, і вона рішуче натиснула на педаль газу, ігноруючи незадоволене гурчання мотора. Уже сутеніло, на заході вишнево-червоне сонце заходило в серпанок між хмарочосами.

– Принаймні, заходи сонця від смогу стають гарніші, – сказала Крамлі, немов відповідаючи на його думки.

– Розкажи мені про тутешні справи з проституцією, – попросив Харрі.

– Приблизно так само, як і з автомобільним рухом.

– Це я зрозумів. Але як вона працює, як організована? Це що, традиційна вулична проституція, із сутенерами, борделями й мадам, чи повії тут на фрилансі? Ходять по барах, займаються стриптизом, дають оголошення в газетах, полюють на клієнтів у торгових центрах?

– Усе це є, і навіть більше. Чого в Бангкоку не можна спробувати, того взагалі пробувати не варто. Але більшість працює все-таки в стрип-барах, вони танцюють там і намагаються розкрутити клієнтів на спиртне, із чого мають відсоток. Власники барів не відповідають за дівчат, тільки дають їм можливість заробляти, а ті у свою чергу зобов’язані сидіти там до закриття бару. Коли клієнт захоче зняти дівчину, він має купити її на весь вечір. Гроші отримує власник бару, а дівчина, звісно, теж радіє: їй не треба стояти на сцені весь вечір і крутити задом.

– Для хазяїна, схоже, вигідна угода.

– Те, що дівчина одержує потім, іде прямо їй у кишеню.

– Та, котра знайшла нашого норвежця, теж із бару?

– Саме так. Вона працює в одному з барів мережі мотелів «Кінг Краун» у Патпонгу. Нам також відомо, що іноземцям із особливим смаком власник мотелю надає дівчат за викликом. Але розговорити цю дівчину дуже непросто, оскільки в Таїланді й за проституцію, і за звідництво карають однаково. Вона повторює, що жила в мотелі й просто помилилася дверима.

Ліз Крамлі пояснила, що Атле Мольнес, цілком імовірно, замовив собі жінку відразу після прибуття в мотель, однак адміністратор, він же власник, завзято заперечує це й повторює, що просто надав йому номер.

– Приїхали.

Джип зупинився перед низеньким кам’яним будиночком білого кольору.

– Кращі борделі Бангкока мають пристрасть до давньогрецьких назв, – саркастично зазначила Ліз, виходячи з машини.

Харрі глянув на велику неонову вивіску, яка сповіщала, що мотель називається «Олімпуссі». Буква «м» раз у раз миготіла, а «л» і зовсім не горіла, від чого вигляд у закладу був сумний, як у норвезького гриль-бару при дорозі.

Власне мотель нагадував американський варіант: двомісні номери розташовувалися навколо патіо, біля кожного номера був окремий паркінг. Уздовж стіни тяглася веранда, де мешканці могли відпочити в сірих від вогкості плетених кріслах.

– Затишне місце.

– Ти не повіриш, але коли воно тільки з’явилося, під час війни у В’єтнамі, то стало найпопулярнішим у місті. Створене для схиблених на сексі американських солдатів, що приїхали для «R amp;R».

– «R amp;R»?

– «Rest amp; Rehabіlіtatіon».⁵ У народі це називали «І amp;І»: «Іntercourse amp; Іntoxіcatіon».⁶ Солдати прилітали сюди із Сайгона у дводенну відпустку. Без U. S. Army секс-індустрія в цій країні ніколи не стала б тим, чим є сьогодні. А одна з вулиць Бангкока, що зветься «Ковбой» на честь одного із сутенерів, тепер називається так офіційно.

– А чим їм там не подобалося? Адже тут майже село.

– Солдати, які сумували за домівкою, найбільше хотіли мати дівчат саме по-американськи, а це значить – у машині або мотелі. Тому тут і створили такий. У центрі міста вони винаймали американські машини. Навіть пиво в міні-барах номерів було винятково американське.

– Господи, а ти звідки все це знаєш?

– Мати розповідала.

Харрі повернувся до неї, але, хоча решта неонових літер «Олімпуссі» і світили блакитнуватим світлом їй на голову, було занадто темно, щоб розгледіти вираз її обличчя. Перш ніж увійти в мотель, вона натягнула кашкет глибше.

Номер був облаштований скромно, але бруднуваті шовкові шпалери свідчили про кращі часи. Харрі зіщулився. Але не через жовтий костюм, що полегшує ідентифікацію вбитого: Харрі знав, що тільки члени Християнської народної партії й Партії прогресу могли добровільно розгулювати в такому одязі. І не через ніж зі східним орнаментом на ручці, що приколов жовтий піджак до спини, так що він здибився на плечах неелегантним горбом. Ні, просто тому, що в номері було нереально холодно. Крамлі пояснила йому, що в тутешньому кліматі трупи розкладаються дуже швидко, і коли стало відомо, що інспектора поліції з Норвегії доведеться чекати майже дві доби, то ввімкнули кондиціонери на повну потужність – на десять градусів і максимальну швидкість вентиляції.

Проте мухи вижили й у таких умовах і роєм злетіли над трупом, коли двоє молодих таїландських поліцейських обережно перевернули його на спину. Згаслий погляд Атле Мольнеса впав униз, немов він намагався роздивитися передки своїх черевиків «Ессо». Посол на свої п’ятдесят два не виглядав, імовірно, через хлоп’ячий чубрик. Вигорілий від сонця, скуйовджений, він упав йому на чоло, нібито продовжуючи жити своїм окремим життям.

– Дружина й дочка-підліток, – сказав Харрі, – вони що, не були тут і не бачили його?

– Ні. Ми поінформували норвезьке посольство, і нам обіцяли сповістити родину. А доти в нас розпорядження нікого сюди не пускати.

– Це розпорядження від співробітника посольства?

– Так, від радника посольства. Не пам’ятаю, як її їм’я…

– Тоньє Віг?

– Точно. Вона просто в обличчі змінилася, коли ми перевернули вбитого, щоб установити його особу.

Харрі уважно подивився на мертвого посла. Чи був він привабливим чоловіком? Таким, котрий, незважаючи на потворний костюм і складки жиру на животі, міг підкорити серце молодої жінки – радника посольства? Засмагла шкіра набула землистого відтінку, і синій кінчик язика стирчав назовні, немов намагався протиснутися між губами.

Харрі сів на стілець і поглянув навколо. Зовнішність після смерті змінюється швидко, і він досить надивився трупів, щоб засвоїти, що довго розглядати їх сенсу нема. Всі секрети, що приховані в людській душі, Атле Мольнес забрав із собою назавжди, а тут лишилася тільки його порожня оболонка.

Харрі підсунув стілець до ліжка. Обидва молодих поліцейських, присутніх при огляді, нахилилися до нього ближче.

– Що ти бачиш? – запитала Крамлі.

– Я бачу норвезького гуляку, що випадково виявився ще й послом, так що свої коментарі я залишу при собі з поваги до короля й вітчизни.

Ліз здивовано підняла на нього очі.

– Незважаючи на гарні кондиціонери, тхнути від нього не перестало, – сказав він. – Але це вже моя проблема. Що ж стосується цього хлопця… – Харрі обмацав щелепи мертвого посла. – Рігор мортіс. Він задубів, але трупна закляклість минає, через два дні це нормально. Язик синій, однак ніж у спині не доводить, що його душили. Треба перевірити.

– Уже перевірили, – відповіла Крамлі. – Посол пив червоне вино.

Харрі щось промурмотів у відповідь.

– Наш лікар каже, смерть настала між шістнадцятою й двадцять другою годинами, – продовжувала вона. – Посол залишив свій кабінет о пів на дев’яту ранку, а дівчина знайшла його близько одинадцятої вечора, що трохи звужує часовий проміжок.

– Між шістнадцятою й двадцять другою годинами? Так це ж цілих шість годин.

– Добре рахуєте, інспекторе. – Крамлі схрестила руки на грудях.

– Між іншим, – глянув на неї Харрі, – в Осло ми зазвичай встановлюємо час смерті в межах двадцяти хвилин, якщо труп знайдений через кілька годин після вбивства.

– Це тому, що ви там живете на Північному полюсі. А отут, коли на вулиці тридцять п’ять градусів, температура трупа не знижується так різко. Час смерті встановлюється за рігор мортіс, а це дуже приблизно.

– А що із трупними плямами? Вони звичайно проступають за три години після смерті.

– Соррі. Як ти сам бачиш, посол любив засмагати, так що плями непомітні.

Харрі провів вказівним пальцем по тканині піджака в тому місці, де стирчав ніж. Під нігтем у нього виявилася сіра, схожа на вазелін речовина.

– Що це таке?

– Імовірно, знаряддя вбивства було змазане жиром. Зразки відіслані на аналіз.

Харрі швидко оглянув кишені покійного й витяг звідти коричневий потертий гаманець. Там виявилися купюра в п’ятсот батів, емзеесівське посвідчення й фотографія всміхненої дівчинки, що лежить на чомусь на зразок лікарняного ліжка.

– Ви знайшли в нього що-небудь ще?

– Нічогісінько, – відповіла Крамлі й зняла із себе кашкет, щоб відганяти мух, що кружляли в номері. – Ми тільки перевірили, що при ньому було, і поклали все назад.

Розстебнувши на трупові ремінь, Харрі приспустив його штани і знову перевернув тіло на живіт. Потім задер піджак і сорочку.

– Погляньте. Трохи крові стекло по спині.

Він відтягнув труси «Довре».

– І ще між сідницями. Отже, його вбили не в постелі, а закололи, коли він стояв. За висотою, на яку припав удар ножем, і за кутом цього удару можна говорити про зріст убивці.

– Тільки якщо ми припустимо, що вбивця, наносячи удар, стояв поруч із жертвою, – додала Крамлі. – Але ж убитий міг бути зарізаний, лежачи на підлозі, і тоді кров потекла вниз, коли його перетягували на ліжко.

– У такому випадку кров була б і на килимі, – заперечив Харрі, натягнув на мертвого штани, застебнув ремінь і знову повернувся до неї. – Крім того, не треба нічого вигадувати, ти ж сама це знаєш. Адже ваші техніки вже виявили волокна від килима на його костюмі, чи не так?

Вона не відвела погляду, але Харрі зрозумів, що викрив її маленьку хитрість. Ліз ледь помітно кивнула, і він повернувся назад до трупа:

– Плюс якась віктимологічна деталь, що, можливо, підтверджує, що він чекав на жінку.

– Он як?

– Бачите його ремінь? Коли я його розстебнув, він був застебнутий не на звичайну, розношену дірочку, а на дві дірочки тугіше. Літні розжирілі чоловіки, зустрічаючись із молоденькими панянками, намагаються підтягнутися.

Важко було сказати, яке враження справили його слова на присутніх. Тайці переминалися з ноги на ногу, але їхні юні кам’яні обличчя не виражали нічого. Крамлі відкусила шматочок нігтя й виплюнула, лише трохи розкривши губи.

– А тут у нас, виходить, міні-бар. – Харрі відчинив дверцята маленького холодильника. – «Сінґха», «Джонні Вокер» й «Канадіан Клаб» у маленьких флакончиках, пляшка білого вина. Схоже, тут нічого не торкались. Що в нас іще? – звернувся Харрі до двох тайців.

Ті перезирнулися між собою, потім один із них указав пальцем на двір:

– Машина.

Вони вийшли на стоянку, де стояв синій «мерседес» останньої моделі з дипломатичними номерами. Один із поліцейських відкрив дверцята з боку водія.

– Ключі? – запитав Харрі.

– Лежали в кишені піджака в… – І поліцейський кивнув у бік мотелю.

– Відбитки пальців?

Таєць розгублено глянув на шефа. Ліз кашлянула:

– Ясна річ, ми перевірили ключі на відбитки, Холе.

– Я не питаю, чи зняли ви відбитки, мене цікавить, що ви знайшли.

– Там були його власні відбитки. Якщо ми тобі ще не встигли про це сказати.

Харрі стримався, щоб не відповісти гостро.

У салоні сидіння й підлога були завалені всяким барахлом. Харрі помітив кілька журналів, касети, порожні сигаретні пачки, банку коли й сандалії.

– Що ще ви знайшли?

Один із поліцейських дістав список і зачитав його. Здається, його звуть Нхо, так він казав? Іноземні імена нелегко запам’ятати. Напевно, те саме вірно щодо його власного імені. Нхо був по-хлоп’ячому сухорлявий, коротко підстрижений, з відкритим, привітним обличчям. Але Харрі знав, що за кілька років цей вираз зміниться.

– Стоп, – сказав він. – Можеш повторити останні слова?

– Квитки тоталізатора, сер.

– Посол, мабуть, відвідував перегони, – сказала Крамлі. – Що ж, популярний вид спорту в Таїланді.

– А це що таке?

Харрі нахилився до водійського місця й підняв прозору пластикову ампулу, що застрягла в щілині між спинкою й сидінням.

Поліцейський глянув у свій список, але нічого такого там не знайшов.

– У подібних ампулах випускається рідкий екстазі, – пояснила Крамлі, підійшовши ближче, щоб розглянути знахідку.

– Екстазі? – Харрі похитав головою. – Літні християнські демократи, може, і злягаються в борделях, але препарати не вживають.

– Ампулу перевіримо, – відповіла Крамлі. Було помітно, що вона незадоволена – ще б пак, проґавити такий доказ.

– А тепер поглянемо, що в нас іззаду, – продовжував він.

Багажник машини був настільки ж охайний і чистий, наскільки захаращеним виявився салон.

– Акуратист, – зробив висновок Харрі. – У салоні, швидше за все, орудують дружина й дочка, але в багажник він їх не пускає.

У світлі кишенькового ліхтарика, наведеного Крамлі, блиснув ящик з інструментами. Тут усе сяяло чистотою, і лише трохи вапна на викрутці свідчило про те, що цей інструмент використовували.

– Ще трохи віктимології, хлопці. Припускаю, що Мольнес особливо майстровим не був. Цей інструмент жодного разу не вступав у контакт із двигуном. Зате його використали, щоб повісити вдома, на кам’яній стінці, скажімо, сімейний портрет.

Тієї ж миті у нього над вухом радісно задзвенів комар. Харрі ляснув себе по щоці, відчувши долонею вологий холод власної шкіри. Сонце вже сіло, але спека не спадала, зате вітер стих, і здавалося, що волога сама виступає із землі в них під ногами й так просочує повітря, що його можна пити як воду. Поруч із запасним колесом лежав домкрат, що на вигляд теж жодного разу не використовувався, і ще вузький коричневий шкіряний кейс, цілком доречний у машині дипломата.

– Що в кейсі? – запитав Харрі.

– Він замкнений, – відповіла Крамлі. – Автомобіль формально вважається територією посольства й тому не входить у нашу юрисдикцію, так що ми не маємо права його розкривати. Але якщо серед нас представник Норвегії, то ми, можливо…

– Шкода, але в мене немає дипломатичного статусу, – сказав Харрі, дістав кейс із багажника й поклав його на землю. – Але я кажу, що цей предмет більше не перебуває на норвезькій території, і тому пропоную вам розкрити його, поки я сходжу в хол і поговорю із власником мотелю.

І Харрі повільним кроком перетнув патіо. Ноги набрякли після авіаперельоту, сорочка намокла від поту, хотілося пити. Якщо не зважати на все це, то знову зайнятися справою виявилося не так уже й погано. Від останнього разу пройшло чимало часу. Він помітив, що «м» на вивісці теж згасла.

Розділ 7

«Ванг Лі, менеджер», – було написано на візитівці, яку простягав Харрі чоловік за стійкою; можливо, це був натяк, що краще б зайти якось іншим разом. Кістлявий, у квітчастій сорочці, власник мотелю зіщулився й усім своїм виглядом показував, що не бажає мати з Харрі жодних справ, принаймні зараз. Він зосередився на паперах, але, побачивши, що Харрі досі тут, незадоволено фиркнув.

– Я бачу, ви дуже заклопотана людина, – сказав Харрі. – Тому пропоную швидше закінчити бесіду. Головне, щоб ми зрозуміли один одного. Адже я іноземець, а ви таєць…

– Я не таєць. Я китаєць, – знову фиркнув він.

– Гаразд, виходить, і ви тут чужоземець. Річ у тому, що…

Через стійку почулися якісь звуки, що, ймовірно, означали презирливий сміх. У всякому разі, Ванг Лі відкрив рот, показавши рідкі темні зуби.

– Ніякий я не чужоземець. Китаєць. Це ми рухаємо Таїланд уперед. Нема китайців – нема бізнесу.

– Прекрасно. Ви бізнесмен, Ванге. Тоді в мене є ділова пропозиція. Ви володієте місцевим борделем, це факт, скільки б ви не перегортали свої папірці.

Китаєць рішуче захитав головою.

– Ніяких повій. Просто мотель. Номери внайми.

– Тоді заспокойтеся, мене цікавить тільки вбивство, я не займаюся сутенерами. І не збираюся займатися ними. А тому в мене є ділова пропозиція. У Таїланді не зважають на публіку типу вас, хоча б тому, що вас таких тут багато. І просто заявити на вас, думаю, марно, ви, мабуть, пхаєте комусь бати в конверті, щоб вас не притисли. Тому ви нас не дуже й боїтеся.

Власник мотелю знову замотав головою.

– Ніяких грошей. Це незаконно.

Харрі посміхнувся.

– Наскільки мені відомо, Таїланд посідає третє місце у світі за рівнем корупції. Будь ласка, не треба мати мене за ідіота.

І Харрі знизив голос. Погрози, як правило, діють ефективніше, коли вимовляються спокійним тоном.

– Ваша проблема, та й моя теж, полягає в тому, що вбитий у готельному номері – дипломат моєї країни. І якщо мені доведеться доповісти про наші підозри, що вбивство скоєне в борделі, справа набуває політичного значення, і тоді ваші друзі з поліції вже не зможуть вам допомогти. Місцева влада буде змушена прикрити мотель, а Ванг Лі потрапить до в’язниці. Таким чином, вони виявлять добру волю й продемонструють, що в цій країні дотримуються закону. Чи не так?

Важко було вгадати з непроникного азіатського обличчя, чи влучив Харрі в ціль.

– Можна піти іншим шляхом, і тоді я доповім, що цю людину запросила на побачення жінка, а мотель був обраний випадково.

Китаєць поглянув на Харрі. І швидко закліпав, немов йому в око потрапила порошинка. Потім він повернувся, відкинув килим, за яким ховався дверний проріз, і махнув Харрі рукою. За килимом виявилася крихітна кімната, у ній стояли стіл і два стільці, і китаєць жестом запросив Харрі сісти. Він поставив перед ним чашку й налив у неї чаю із чайничка. Повітря наповнилося різким ароматом перцевої м’яти, навіть в очах защипало.

– Жодна з дівчат не хоче тут більше працювати, поки в мотелі залишається труп, – вимовив Ванг. – Коли ви його заберете?

Бізнес є бізнес у будь-якій країні світу, подумав Холе й запалив сигарету.

– Це залежить від того, як швидко ми з’ясуємо, що тут сталося.

– Той чоловік прибув сюди близько дев’ятої вечора і сказав, що хоче номер. Вивчив меню й заявив, що хоче бачити Дім, але спершу він має відпочити. Сказав, що подзвонить і викличе її. Я нагадав йому, що він зобов’язаний внести погодинну оплату. Він погодився й одержав ключ.

– Що значить меню?

Китаєць простягнув йому щось, справді схоже на меню. Харрі погортав папірець. Там були фотографії юних тайок – у костюмі медсестри, в ажурних панчішках, у тісних лакованих корсетах і з батогом у руках, у шкільній формі й з кісками та навіть у формі поліцейського. Під кожним фото, під заголовком «Важлива інформація», указувався вік, ціна й кваліфікація. Харрі помітив, що дівчатам від вісімнадцяти до двадцяти двох років і що ціни коливаються від тисячі до трьох тисяч батів і чи не кожна з дівчат володіє іноземною мовою й має досвід роботи медсестрою.

– Він приїхав сам? – запитав Харрі.

– Так.

– У його машині теж нікого не було?

Ванг заперечно похитав головою.

– А чому ви так у цьому впевнені? У «мерседеса» тоноване скло, а ви сиділи в холі…

– Зазвичай я виходжу у двір, щоб самому все перевірити. Буває, що хто-небудь бере із собою товариша. Якщо їх двоє, вони мають заплатити за двомісний номер.

– Розумію. Двомісний номер – подвійна ціна?

– Нічого не подвійна. – І Ванг знову вищирив гнилі зуби. – Разом дешевше.

– Що було потім?

– Не знаю. Та людина під’їхала на машині до номера сто двадцять, де тепер і лежить. Номер розташований у глибині патіо, і я мало що міг розгледіти в темряві. Я подзвонив Дім, вона приїхала сюди й стала чекати виклику. Минув деякий час, і тоді я сам послав її в номер клієнта.

– А в кого вдягнулася Дім? У кондуктора трамвая?

– Ні. – І Ванг перегорнув меню, а потім із гордістю показав фото юної всміхненої тайки в короткій сукні зі срібними блискітками й у білих ковзанах. Вона виставила вперед одну ногу, трохи присівши на другій і розвівши руки в боки, наче щойно успішно відкатала програму. На засмаглому обличчі було намальоване руде ластовиння.

– Мається на увазі… – недовірливо вимовив Харрі й прочитав ім’я, що стояло під фотографією.

– Саме так, Тоня Гардінг. Та, котра перемогла інших американок, та сама, красуня. Дім може зобразити її, якщо хочете…

– Ні, дякую, – відповів Харрі.

– Вона дуже популярна. Особливо серед американців. Уміє плакати, коли захочеш.

І Ванг провів вказівним пальцем по її щоках.

– Вона знайшла його в номері на ліжку з ножем у спині. Як це сталося?

– Дім прибігла сюди й сильно кричала.

– Як, прямо на ковзанах?

Ванг докірливо поглянув на Харрі.

– Ковзани надягають, уже знявши труси.

Харрі погодився, що так і правда зручніше, і махнув рукою, запрошуючи китайця продовжувати.

– Мені більше нема чого сказати, пане поліцейський. Ми повернулися в номер й упевнилися, що все так і є, а потім я замкнув двері й подзвонив у поліцію.

– За словами Дім, двері були відчинені, коли вона увійшла в номер. І все-таки, чи були вони відчинені чи просто не замкнені?

Ванг знизав плечима.

– Двері були зачинені, але не замкнені. Це важливо?

– Ніколи не знаєш, що може виявитися важливим. Ви не помітили поблизу від номера кого-небудь ще того вечора?

Ванг похитав головою у відповідь.

– А де у вас книга відвідувачів? – запитав Харрі. Він почав утомлюватися від цієї розмови.

Китаєць скинув очі:

– Немає ніякої книги.

Харрі мовчки дивився на нього.

– Немає ніякої книги, – повторив китаєць. – Навіщо нам вона? Сюди ж ніхто не приходитиме, якщо треба буде реєструватися й повідомляти ім’я та адресу.

– Я не ідіот, Ванге. Ніхто й не думає про реєстрацію, але ви самі, зрозуміло, ведете запис. Так, про всяк випадок. Тут напевно бувають поважні особи, і книга відвідувачів може стати в пригоді, якщо у вас коли-небудь раптом виникнуть проблеми. Чи не так?

Китаєць лупнув очима по-жаб’ячому.

– Облиште, Ванге. Тому, хто не замішаний в убивстві, нема чого боятися. Особливо якщо він не публічна персона. Слово честі. Ну, давайте сюди книгу.

Вона виявилася маленьким блокнотом, і Харрі швидко переглянув сторінки, заповнені густими записами з незрозумілими тайськими позначками.

– Сюди прийде один із поліцейських і зробить копію, – сказав він.

Біля «мерседеса» на нього чекали всі троє. Горіли фари, і на освітленому патіо лежав розкритий кейс.

– Знайшли що-небудь?

– Схоже, у посла були особливі сексуальні пристрасті.

– Знаю. Тоня Гардінг. Я називаю це сексуальним збоченням.

Раптово Харрі застиг перед кейсом. У жовтуватому світлі фар чітко виступили всі деталі на чорно-білій фотографії. Його взяв дрож. Авжеж, він чув про таке, навіть читав рапорти й розмовляв про це з колегами з відділу статевих злочинів, але вперше в житті побачив, як дорослий ґвалтує дитину.