Kitabı oku: «Сліпота»
Присвячується Пілар і моїй дочці Віоланті
Той, хто може дивитися, нехай бачить.
Той, хто може бачити, нехай помічає.
«Книга напучень»
Світлофор засвітився жовтим світлом. Два передні автомобілі встигли проскочити, перш ніж загорівся червоний сигнал. На пішохідному переході з’явилася фігурка зеленого чоловічка. Люди, що там зібралися, стали перетинати вулицю, топчучи білі смуги, накреслені на чорному тілі асфальту, що не мали нічого схожого на зебру, хоч називалися саме так. Водії автомобілів, що нетерпляче то натискали на педалі зчеплення, то відпускали їх, утримували машини в постійній напрузі, які то смикалися вперед, то відкочувалися назад, наче нервові коні, що чують, як свистить у повітрі над ними батіг. Пішоходи вже перейшли вулицю, але сигнал, який дозволяв вільний проїзд для автомобілів, ще не загорався кілька секунд, і дехто дотримувався думки, що ця затримка, така нібито мало значуща, але помножена на тисячі світлофорів, що існують у місті, які послідовно змінюють свої три кольори, є однією з найістотніших причин заторів на вулицях або, як тепер частіше кажуть, вуличних пробок.
Зелений сигнал спалахнув нарешті, машини рвучко подалися вперед, але відразу стало видно, що не всі вони поїхали з однаковою швидкістю. Перший автомобіль у передньому ряді не зрушив із місця, певно, там виникла якась проблема з механікою, зламався акселератор, щось заїло в коробці передач, сталася аварія в системі гідравліки, заклинило гальма, а може, просто закінчився бензин, таке буває нерідко. Новий гурт пішоходів, який утворився на переході, побачив, як водій знерухомленого автомобіля вимахує руками за вітровим склом під оглушливі сигнали машин, що скупчилися за ним. Деякі з водіїв уже повибігали на вулицю, маючи намір зіпхнути застряглий автомобіль кудись убік, де він не заважатиме рухові, інші барабанили по зачинених вікнах, чоловік, який сидів у кабіні, крутив головою то в той бік, то в той, було видно, що він кричав, вигукуючи якесь одне слово, але ні, він вигукував не одне слово а два, як усі почули, коли комусь пощастило відчинити дверцята, Я осліп.
Але повірити в це було важко. Побачені лише мимохідь, бо роздивитися їх пильно в такі хвилини неможливо, очі чоловіка за кермом здавалися цілком здоровими, райдужна оболонка була світла й блискуча, склеротика біла й компактна, немов порцелянова. Що ж до закочених вій, зморщеної шкіри на обличчі, підсмикнутих угору брів, то все можна було пояснити нападом жаху. В одну мить те, що було видно на обличчі чоловіка в кабіні автомобіля, зникло за його стиснутими кулаками, так ніби він хотів заштовхати всередину свого мозку останній побачений ним образ – червоне й кругле світло світлофора. Я сліпий, я сліпий, повторював він із розпачем у голосі, поки йому допомагали вийти з автомобіля, і сльози, які котилися в нього по обличчю, надавали осяйного блиску очам, що, як він стверджував, були мертвими. Це минеться, ось побачите, це минеться, заспокоювала його якась жінка, таке в людини буває від нервів. Світлофор уже змінив колір, кілька цікавих пішоходів наблизилися до гурту, а водії задніх автомобілів, які не знали, що відбувається, протестували проти такої надмірної уваги тому, що вони вважали примітивним вуличним інцидентом, розбитою фарою або подряпаним крилом, інцидентом, який не виправдовував такої штовханини, Викличте поліцію, кричали вони, приберіть звідси цю тарадайку. Сліпий благав, Будь ласка, нехай хто-небудь відведе мене додому. Жінка, яка говорила про нерви, висловила думку, що треба викликати карету «швидкої допомоги», відвезти бідолаху до лікарні, але сліпий не хотів їхати до лікарні, він лише просив, щоб його відвели до дверей будинку, в якому він жив, Це зовсім близько, ви зробите мені велику послугу, якщо допоможете дістатися туди. А як же автомобіль, запитав чийсь голос. Інший голос йому відповів, Ключ у замку, треба поставити машину до бордюра, У цьому немає потреби, втрутився третій голос, я сяду в автомобіль і відвезу цього сеньйора додому. Почулося бурмотіння схвальних голосів. Сліпий відчув, що його взяли за руку, Ходіть, ходіть зі мною, сказав йому той самий голос. Йому допомогли сісти поруч із водієм, пристебнули його ременем безпеки, Я не бачу, я нічого не бачу, бурмотів він, схлипуючи, Скажіть мені, де ви живете, запитав чоловік, який зголосився відвезти його додому. Зовні до шибок автомобіля притискалися зацікавлені обличчя роззяв, яким хотілося довідатися більше про те, що тут сталося. Сліпий підняв долоні до очей, поворушив ними, Нічого не бачу, так ніби перебуваю всередині густої хмари або впав у море з молока, Але сліпота не така, сказав йому той, хто його супроводжував, кажуть, вона зовсім чорна, А я все бачу в білому кольорі, Либонь, та жіночка мала рацію, це з вами сталося від нервів, а нерви – вони від диявола, Я знаю лише одне, це лихо, велике лихо, Скажіть мені, де ви живете, будь ласка, пролунав голос під гуркіт заведеного мотора. Затинаючись, ніби втрата зору послабила йому пам’ять, сліпий назвав адресу, потім сказав, Не знаю, як вам і дякувати, а інший відповів, За такі дрібниці дякувати не варто, сьогодні ви, завтра – я, а що буде далі, ніхто не знає, Маєте слушність, хто б мені сказав, коли я виїхав із дому сьогодні вранці, що зі мною станеться така фатальна катастрофа. Він висловив подив, що вони стоять, Чому ми не їдемо, запитав він, Світлофор горить червоним світлом, відповів його співрозмовник, Ой лихо, та я ж сліпий, і він знову вдарився в плач, Тепер навіть не знаю, яким світлом горить світлофор.
Сліпий правду сказав, його будинок був зовсім близько. Але всі хідники були забиті автомобілями, водії не знаходили місця, де можна було б їх поставити, тому їм довелося звернути в один із бічних провулків. Він був такий вузький, що водій поставив машину десь за долоню від стіни з боку свого сидіння, щоб сліпцеві в його розгубленому стані не довелося перебиратися з одного сидіння на друге, зачіпаючись ногами за коробку перемикання швидкостей, а руками й тілом – за кермо, тож йому вдалося вийти з машини першому. Розгублено стоячи посеред вулиці, відчуваючи, як земля втікає йому з-під ніг, він докладав усіх сил, щоб утримати в собі розпач, який підкочувався йому до горла. Він нервово вимахував руками перед своїм обличчям, так ніби хотів випливти з того, що називав молочним морем, з рота в нього ось-ось мав вихопитися крик про допомогу, але в останню мить рука провідника доторкнулася його руки вище ліктя, Заспокойтеся, я тут. Вони йшли дуже повільно, сліпий, боячись упасти, волочив ноги, але це примушувало його спотикатися в найменших заглибинах тротуару, Потерпіть трохи, ми вже майже прийшли, промурмотів той, хто його проводжав, а коли вони пройшли трохи далі, то запитав, Ви маєте когось удома, хто доглянув би за вами, й сліпий йому відповів, Не знаю, моя дружина, певно, ще не прийшла з роботи, я сьогодні вирішив покинути свою службу трохи раніше, й ось зі мною сталося таке лихо, Воно минеться, не сумнівайтеся, я ніколи не чув, щоб хтось осліп так раптово, А я ще похвалявся, що не ношу окулярів, вони мені ніколи не були потрібні, Ось бачите, як воно буває. Вони вже підійшли до дверей багатоквартирного будинку, дві жінки з цікавістю дивилися, як їхнього сусіда ведуть за руку, але жодній із них не спало на думку запитати, У вас щось сталося з очима, а він би в такому разі міг відповісти їм, Атож, я, схоже, втопився в молочному морі. Коли вони вже увійшли до будинку, сліпий сказав, Дуже вам дякую, пробачте що відірвав вас від ваших справ, тепер я сам якось дам собі раду, Ні, я підіймуся з вами, я не матиму спокою, якщо покину вас тут. Вони вдвох увійшли до тісного ліфта, На який поверх їхати, На третій, ви собі уявити не можете, який я вам вдячний, Не дякуйте мені, сьогодні ви, завтра я, Атож, ви маєте слушність. Ліфт зупинився, вони вийшли на майданчик сходів, Ви хочете, щоб я вам допоміг відчинити двері, Дякую, але сподіваюся, що можу зробити це сам. Сліпий дістав із кишені невеличку в’язку ключів, обмацав їх одного за одним і сказав, Ось цей має бути, й, намацавши отвір у замку пучками двох пальців лівої руки, спробував правою відчинити двері, Ні, це не той ключ, Дозвольте глянути, я вам допоможу. Двері відчинилися після третьої спроби. Тоді сліпий запитав, звертаючись у помешкання, Ти тут. Ніхто йому не відповів, Як я був і подумав, вона ще не прийшла з роботи. Витягши перед собою руки й обмацуючи стіни, він пройшов коридором, потім обережно обернув обличчя в той бік, де мав стояти той, хто його привів, Як я зможу вам віддячити, запитав він, Я зробив не більше, аніж вимагав від мене обов’язок, сказав добрий самарянин, нема чого дякувати мені. Я хочу переконатися в тому, що ви добре розташувалися, скласти вам компанію, доки прийде ваша дружина. Така пильна турбота несподівано видалася підозрілою сліпому, звичайно ж, він не міг дозволити, щоб до його помешкання увійшла невідома особа, яка саме в цю хвилину могла обмірковувати, як їй приборкати нещасного сліпця, зв’язати його, встромити йому в рота кляп, а потім забрати все, що знайдеться цінного в його квартирі. Не треба, не завдавайте собі клопоту, сказав він, зі мною все буде гаразд, і повторив, повільно зачиняючи двері, Не треба, не треба.
Він зітхнув із полегшенням, почувши, як поїхав донизу ліфт. Машинальним рухом, забувши, в якому стані перебуває, відсунув убік кришечку вічка в дверях і визирнув назовні. Враження було таке, ніби його погляд уперся в білий мур по той бік дверей. Відчув доторк металевого обідка до опуклості брів, він ковзнув віями по поверхні крихітної лінзи, але чи міг він щось побачити, коли непроникна біла завіса накрила все. Він знав, що перебуває у себе вдома, упізнавав своє помешкання по запаху, по атмосфері, по тиші, яка панувала в ньому, упізнавав меблі та предмети, щойно доторкнувшися до них, легенько ковзнувши по них пучками пальців, але разом із тим він мав таке враження, ніби все це розчинилося, утворивши якусь речовину дивного розміру, речовину, яка ні до чого не мала стосунку, не була спрямована ані на північ, ані на південь, ані вниз, ані вгору. Як, либонь, і всі люди в підлітковому віці, він не раз грався у гру, От якби я був сліпий, і, пробувши хвилин п’ять із зав’язаними очима, доходив висновку, що сліпоту можна терпіти, якщо жертва такого лиха зберегла достатню пам’ять не тільки про кольори світу й речей, а й про контури та обриси поверхень і форм за умови, що людина не сліпа від самого народження, звичайно. Можна навіть прийти до висновку, що темрява, в якій живуть сліпі, зрештою, є лише простою відсутністю світла, що так звана сліпота обмежується тим, що накриває видимість створінь і речей, залишаючи їх неушкодженими під своєю чорною вуаллю. Натомість тепер він почував себе зануреним у таку осяйну, таку непроникну білу субстанцію, яка не просто накривала, а поглинала не лише кольори, а й самі речі та створіння, роблячи їх у такий спосіб невидимими подвійно.
Ідучи в напрямку до вітальні й попри повільну обережність, із якою він просувався, доторкаючись рукою до стіни, він скинув на підлогу вазу з квітами, яку зачепити там не сподівався. Можливо, він про неї забув, а може, її поставила там дружина, перед тим як піти на роботу, маючи намір згодом переставити її на зручніше місце. Він нахилився, щоб оцінити масштаби нещастя. Вода розлилася по натертій воском підлозі. Хотів зібрати квіти, але не подумав про скалки скла, й одна з них, довга, тонесенька, встромилася йому в палець, і він знову заплакав, від болю, від почуття самоти, заплакав, як мала дитина, загорнутий у непроникний білий туман у домі, де з настанням вечора вже почало смеркатися. Не випускаючи з руки квіти, відчуваючи, як капає з рани кров, він незручно вигнувся, щоб здоровою рукою дістати з кишені хусточку, і, як міг, обмотав нею поранений палець. Потім, доторкаючись до навколишніх речей, спотикаючись, обминаючи меблі, ступаючи обережно, щоб не зачепитися ногою об килим, він дістався до канапи, де він та його дружина дивилися телевізор. Сів, поклав квіти собі на коліна й обережно розмотав хусточку. Його стурбувало, що кров така липуча на дотик, подумав, це тому, що він не бачить її, його кров перетворилася на глевку субстанцію без кольору, на щось чуже й водночас таке, що йому належало й становило для нього певну загрозу. Дуже повільно й обережно, легенько доторкаючись до пораненого пальця пальцями здорової руки, він намацав тонесеньку скляну скалку, гостру, як мініатюрна шпага, її, схопивши її нігтями великого та вказівного пальців, зумів витягти всю цілком. Знову обмотав поранений палець хусточкою, якомога тугіше, щоб зупинити кров, і, геть виснажений, відкинув голову на спинку канапи. Через якусь мить, внаслідок одного з тих рідкісних ослаблень тіла, яке має звичай відмовляти нам у певні хвилини тривоги або розпачу, хоч якби воно керувалося вищою логікою, то всі його нерви мали би бути розбудженими й напруженими, він провалився в певне забуття, більше схоже на напад сонливості, аніж нормальний сон, хай навіть тяжкий і глибокий. Йому негайно наснилося, що він грає в гру, А що якби я осліп, снилося, ніби він то заплющує, то розплющує очі й щоразу, ніби повертаючись із далеких мандрів, він знаходив усі форми та кольори неушкодженими й незмінними. Але під цією заспокійливою певністю ніби зачаївся глухий сумнів, а що як ішлося про оманливий сон, із якого він рано чи пізно прокинеться і виявить, що реальність аж ніяк не відповідає його надіям. Потім, якщо це слово має якийсь сенс, будучи застосоване до забуття, що тривало лише кілька миттєвостей, він уже перейшов у той стан, який готує пробудження й серйозно засумнівався в тому, що є сенс перебувати в такій нерішучості, я прокидаюся, не прокидаюся, адже неодмінно настане мить, коли треба буде ризикнути й поставити собі запитання, А що я тут роблю з цими квітами на колінах і заплющеними очима, які чомусь боюся розплющити, А що ти тут робиш, чому дрімаєш із квітами на колінах, запитала його дружина.
Вона не стала чекати відповіді, а почала збирати уламки розбитої вази й витирати підлогу й водночас бурчала, не приховуючи свого невдоволення, Ти й сам міг би це зробити, а не дрімати тут, ніби ти нічого й не накоів. Він не озивався, ховаючи очі за опущеними повіками, його раптом схвилювала несподівана думка, А що як раптом я розплющу очі й побачу її, запитував він себе, плекаючи тривожну надію. Дружина наблизилася до нього, помітила обляпану кров’ю хусточку, і її гнів миттю минув, Бідолашний, як із тобою це сталося, співчутливо запитала вона, розмотуючи імпровізовану перев’язку. Й тоді йому невтримно захотілося побачити дружину, яка стояла навколішках біля його ніг, він знав, що вона там стоїть, хоч і знав напевне, що не побачить її. Він розплющив очі, Ось ти нарешті й прокинувся, сплюхо, сказала вона, усміхаючись. Запала мовчанка, а тоді він сказав, Я сліпий, я тебе не бачу. Жінка розсердилася, Облиш свої дурні жарти, є речі, з якими жартувати не слід, Як би мені хотілося, щоб це був жарт, але я справді сліпий і нічого не бачу, Прошу тебе, не лякай мене, подивися на мене, я тут, і я увімкнула світло, Я знаю, що ти тут, я тебе чую, я до тебе торкаюся, я знаю, що ти увімкнула світло, але я сліпий. Вона заплакала, вхопилася за нього, Це неправда, скажи мені, що це неправда. Квіти розсипалися по підлозі, з пораненого пальця знову стала капати кров, а він таким тоном, яким ото кажуть, Буває й гірше, промурмотів, Усе біле в мене перед очима, й сумно усміхнувся. Дружина сіла з ним поруч, міцно його обняла, обережно поцілувала в голову, в обличчя, дуже ніжно доторкнулася губами до очей, Це минеться, от побачиш, ти не хворий, ніхто не сліпне так несподівано, Можливо, Розкажи мені, як це сталося, що ти відчув, коли, де, ні, ні, стривай, насамперед ми повинні поговорити з лікарем-окулістом, ти знаєш котрогось із них, Не знаю нікого, адже ні ти, ні я не носимо окулярів, Тоді їдьмо до лікарні, Для незрячих очей не існує послуг «швидкої допомоги», Ти правду кажеш, найкраще буде поїхати прямо до якогось лікаря, чия консультація недалеко від нас, я знайду його телефон у списку. Вона підвелася на ноги й запитала, Ти не помічаєш ніякої зміни, Ніякої, Будь уважним, зараз я погашу світло й ти мені скажеш, помітив ти це чи ні, Ні, ні, нічого я не помітив, бачу перед собою ту саму білу стіну, для мене ніби не існує ночі.
Він почув, як дружина швидко гортає сторінки телефонного довідника, шморгаючи носом, щоб стримати сльози, зітхаючи й нарешті сказавши, Ось цей нам підійде, хоч би він погодився нас прийняти. Вона набрала номер, запитала, чи це консультація, чи сеньйор доктор перебуває на місці, чи вона може поговорити з ним, ні, ні, сеньйор доктор мене не знає, але йдеться про вельми термінову справу, гаразд, я розумію, тоді я про все розкажу вам, але прошу вас відразу переказати моє повідомлення сеньйорові доктору, річ у тому, що мій чоловік несподівано осліп, ні, ні, він не належить до пацієнтів сеньйора доктора, мій чоловік не носить окуляри, він ніколи їх не носив, зір у нього відмінний, як і в мене, я теж бачу все дуже добре, гаразд, гаразд, я почекаю, я дуже вам вдячна і покладаю на вас великі надії, сеньйоре доктор, атож, несподівано, каже, усе стало для нього білим, не знаю, як це сталося, я навіть не мала часу, щоб розпитати його, я тільки-но прийшла додому й застала його в такому стані, хочу щоб ви його розпитали, о, дуже дякую вам, сеньйоре доктор, ми їдемо до вас негайно, негайно. Сліпий підвівся на ноги, Стривай-но, сказала йому дружина, дозволь мені спочатку полікувати тобі палець. Вона вийшла на кілька хвилин і повернулася з пляшечкою перекису водню, ватою та іншими матеріалами, потрібними для швидкої перев’язки. Обробляючи йому палець, запитала, А де ти покинув автомобіль, і швидко додала, Але ж ти не міг вести машину в такому стані, чи ти вже був удома, коли, Ні, я був на вулиці й саме зупинився перед червоним сигналом світлофора, один чоловік зробив мені послугу й привіз мене додому, а машину залишив збоку, в провулку, Гаразд, тоді спускаймося, почекаєш у дверях, поки я знайду автомобіль, куди ти поклав ключі, Не знаю, він мені їх не повернув, Хто він, Чоловік, який привіз мене додому, то був чоловік, Певно, він поклав їх десь тут, піду подивлюся, Тут немає сенсу дивитися, він не увійшов до помешкання, Але ж ключі мають десь лежати, Найімовірніше, він забув їх повернути й машинально забрав із собою, Нам тільки цього бракувало, Скористайся своїми ключами, а потім знайдемо й мої, Гаразд, ходімо, дай-но мені руку. Сліпий сказав, Якщо все так і залишиться, я не стану жити, Прошу тебе, не говори дурниць, нам вистачить і того, що вже з нами сталося, Осліп я, а не ти, й ти не можеш знати, що зі мною сталося, Лікар нам допоможе, ось побачиш, Побачу.
Вони вийшли. Внизу у вестибюлі дружина увімкнула світло і прошепотіла чоловікові на вухо, Почекай мене тут, коли до тебе підійде й заговорить якийсь сусід, розмовляй із ним природно, скажи, що чекаєш мене, дивлячись на тебе, ніхто не скаже, що твої очі не бачать, нема чого посвячувати інших у наше життя, Гаразд, але не затримуйся. Дружина вибігла з будинку. Жоден сусід не увійшов і не вийшов. З досвіду сліпий знав, що коли сходи освітлені, то чутно гудіння електричного лічильника, тому натискав на вимикач щоразу, коли наставала тиша. Світло тепер перетворилося для нього на шум. Він не розумів, чому дружина так затримується, провулок, у якому стояв їхній автомобіль, був не далі, як за вісімдесят-сто метрів. Якщо ми надто запізнимося, лікар нас не чекатиме, подумав він й не утримався від машинального руху – підняв до очей зап’ясток лівої руки й подивився на годинник. Зціпив губи, так, ніби його пронизав несподіваний біль, і подякував долі за те, що жоден із сусідів не з’явився в цю мить, бо якби той його про щось запитав, він би не утримався від сліз. На вулиці зупинився автомобіль. Нарешті, подумав він, але гуркіт мотора не міг не здивувати його, Це дизель, такими моторами обладнані таксі, й він іще раз натиснув на вимикач. Дружина увійшла нервова, збуджена, Твій благодійник, твоя добра душа, украв у нас автомобіль, Не може бути, ти просто погано дивилася, Дивилася я добре, я поки що не сліпа, останні слова вихопилися в неї, попри її хіть, Ти ж мені сказав, що автомобіль стоїть у бічному провулку, я там його не знайшла, чи, може, ви залишили його десь-інде, на іншій вулиці, Ні, ні, ми залишили його у провулку, я цього певен, Виходить, він забрав його із собою, Отже, ключі, Атож, він скористався з твоєї розгубленості, зі смутку, в якому ти перебував, і пограбував нас, А я ж навіть не захотів запросити його до помешкання, зі страху, а якби він склав мені компанію, поки ти повернулася б, він би не зміг украсти автомобіль, Ходімо, таксі нас чекає, присягаюся, я віддала б рік життя за те, щоб цей мерзотник також осліп, Не говори так голосно, І щоб у нього пограбували все, що він має, Може, він ще прийде, Атож, завтра він постукає до тебе у двері, попросить пробачення за свою неуважність і поцікавиться, як твоє здоров’я.
Вони мовчали, поки не доїхали до консультації лікаря. Вона намагалася не думати про крадіжку автомобіля, ніжно стискала руки чоловіка у своїх руках, тоді як він, низько опустивши голову, щоб водій не побачив його очі в дзеркальці заднього виду, не переставав запитувати себе, як із ним могло статися таке велике нещастя, Чому саме зі мною, чому. Коли таксі зупинялося, вуличні голоси проникали йому у вуха з більшою гучністю, так буває, коли ми ще спимо, а вже зовнішні звуки проникають крізь вуаль несвідомості, якою ми досі огорнуті, наче білим простирадлом. Він струснув головою, зітхаючи, а жінка легенько доторкнулася йому до обличчя, наче хотіла сказати, Розслабся, я тут, і тоді він поклав їй голову на плече, не надаючи значення тому, що подумає водій. Якби з тобою сталося те, що зі мною, чи зміг би ти водити машину, подумав він по-дитячому й, не звертаючи уваги на абсурдність своєї думки, привітав себе з тим, що на самому дні свого розпачу він ще спроможний мислити логічно. Виходячи з таксі, обережно підтримуваний дружиною, він здавався спокійним, але, заходячи до консультації, де він мав довідатися про свою долю, запитав себе тремтячим голосом, Що зі мною буде, коли я звідси вийду, й опустив голову, як людина, що втратила останню надію.
Дружина повідомила реєстраторку в приймальні, що вона та сама жінка, яка півгодини тому телефонувала з приводу свого чоловіка, й та провела їх до маленької зали, де чекали інші пацієнти. Там був старий із чорною пов’язкою на оці, хлопчик, який здавався зизооким, супроводжуваний жінкою, мабуть, своєю матір’ю, молода дівчина в чорних окулярах, ще дві особи, які не мали видимих порушень зору, але там не було жодного сліпого, сліпі до офтальмолога не ходять. Дружина підвела чоловіка до вільного крісла і, щоб не займати місця, залишилася стояти з ним поруч, Доведеться нам почекати, прошепотіла вона йому на вухо, й він одразу зрозумів, чому їм доведеться чекати, бо почув голоси присутніх тут людей, і його зненацька опанувала нова тривога, він подумав, що чим довше лікар затримається з його оглядом, тим глибшою стане його сліпота й, можливо, навіть зробиться невиліковною, незворотною. Він неспокійно заворушився у кріслі, хотів був поділитися своїми побоюваннями з дружиною, але в цю мить двері відчинилися й сестра сказала, подивившись на них, Сеньйоре і сеньйоро, проходьте, будь ласка, а тоді обернулася до інших пацієнтів, Так розпорядився сеньйор доктор, бо йдеться про випадок терміновий. Мати зизоокого хлопчика запротестувала, мовляв, порядок є порядком, і вона перша в черзі, й чекає вже більше години. Інші пацієнти підтримали її пошепки, але жоден із них і навіть вона сама не стали наполягати надто активно, аби лікар не розгнівався на їхнє нахабство й потім не примусив їх чекати значно довше. Старий із чорною пов’язкою на оці виявив великодушну поступливість, Пропустімо цього бідолаху, схоже, йому набагато гірше, ніж будь-кому з нас. Сліпий не почув його слів, бо вони вже зайшли до кабінету лікаря і його дружина сказала, Я дуже вдячна вам за вашу добрість, сеньйоре доктор, річ у тому, що мій чоловік, і тут вона урвала мову, бо насправді до пуття не знала, що ж із ним таке сталося, знала тільки, що чоловік осліп і що у нього вкрали автомобіль. Лікар сказав, Сідайте, будь ласка, сам допоміг пацієнтові влаштуватися, а потім, доторкнувшись до його руки, звернувся безпосередньо до нього, Розкажіть мені, що з вами сталося. Сліпий йому розповів, що, сидячи в машині й чекаючи, коли на світлофорі зникне червоний сигнал, несподівано виявив, що нічого не бачить, що потім кількоро людей підбігли допомогти йому, що якась жінка, вже літнього віку, судячи з її голосу, сказала, що його стан пояснюється нервами, а потім якийсь чоловік привіз його додому, бо сам він не зміг би дати раду своїй машині, Я бачив усе білим, сеньйоре доктор. Він не згадав про крадіжку автомобіля.
Лікар запитав, А раніше з вами ніколи не було того, що сталося з вами сьогодні або чогось подібного, Ніколи, сеньйоре доктор, я ж бо навіть окулярів не ношу, І ви кажете, з вами це сталося цілком несподівано, Так, сеньйоре доктор, Як ото раптом погасне світло, Радше як ото світло раптом спалахне, Протягом останніх днів ви не відчували, що у вас відбуваються якісь зміни з вашою спроможністю бачити, Ні, сеньйоре доктор, У вашій родині є чи були якісь випадки сліпоти, Серед тих родичів, яких я знав або про яких мені розповідали, нічого подібного не було, Ви не хворі на діабет, Ні, сеньйоре доктор, А як у вас справи з артеріальним або внутрішньочерепним тиском, Про внутрішньочерепний тиск я нічого не знаю, а від інших різновидів тиску нібито не страждаю, у нас на службі здійснюють регулярний медичний огляд, Ви не вдарилися головою сьогодні або вчора, Ні, сеньйоре доктор, Скільки вам років, Тридцять вісім, Ну, гаразд, зараз ми обстежимо ваші очі. Сліпий широко їх розплющив, ніби хотів полегшити огляд, але лікар узяв його за руку й посадив перед приладом, який людині з багатою уявою міг видатися чимось подібним до сповідальні нового зразка, де сповідник нічого не запитує, а крізь очі зазирає прямо в душу грішника, Покладіть підборіддя ось тут, сказав лікар, тримайте очі розплющеними, не ворушіться. Дружина підійшла до чоловіка, поклала йому руку на плече й промовила, Ось побачиш, як усе відразу проясниться. Лікар налаштував висоту бінокулярної системи зі свого боку, злегка підкрутив гвинти й почав дослідження. Він нічого не знайшов ані на рогівці, ані на склеротиці, ані на райдужній оболонці, ані на сітківці, ані в кришталиках, ані в зоровому нерві – одне слово, ніде жодної патології не виявилося. Він відсунувся від апарата, протер собі очі й розпочав дослідження вдруге, нічого не сказавши, а коли його закінчив, то на обличчі в нього з’явився вираз подиву й розгубленості, Я не знайшов у нього жодного ушкодження, його очі досконалі. Дружина з’єднала руки радісним жестом і вигукнула, Я ж тобі казала, я ж тобі казала, все налагодиться. Не звертаючи на неї уваги, сліпий запитав, Можна мені зняти підборіддя з підставки, сеньйоре доктор, Звичайно, можна, даруйте мені, Якщо мої очі, як ви кажете, досконалі, то чому я сліпий, Поки що я не можу вам цього сказати, нам доведеться зробити обстеження більш витонченого характеру, аналізи, екографію, енцефалограму, Ви не припускаєте, що в мене якісь проблеми з мозком, Така можливість існує, але я в це не вірю, Але ж ви кажете, що не знайшли жодного ушкодження в моїх очах, Не знайшов, Тоді я не розумію, Я хочу лише сказати, що якщо ви, сеньйоре, справді сліпий, то ваша сліпота нині не має пояснення, Ви сумніваєтеся, що я сліпий, Проблема не в тому, чи я сумніваюся, а в тому, що випадок із вами надто рідкісний, протягом усієї своєї медичної практики я ні з чим подібним не зустрічався, і я навіть наважуся припустити, що нічого подібного не знає вся історія офтальмології, Ви гадаєте, я повинен вилікуватися, У принципі так, оскільки я не знайшов у вашій системі зору ані ушкоджень, ані якихось природжених деформацій, то моя відповідь має бути ствердною, Має бути, але не є, Я не відповідаю ствердно лише з обережності, бо не хочу подавати вам надію, яка згодом може виявитися необґрунтованою, Розумію, Так воно є, Чи треба мені лікуватися, приймати якісь ліки, Зараз я вам нічого не рекомендую, бо приписати вам той або той препарат означало б діяти наосліп, Ви знайшли дуже точний вираз, зауважив сліпий. Лікар прикинувся, що не почув його зауваження, піднявся з обертового стільця, на якому примостився для дослідження, і навстоячки написав на рецептурному папері, які ще дослідження та аналізи він вважає необхідними. Він передав цей аркуш дружині свого пацієнта, Ось візьміть, сеньйоро, приходьте сюди зі своїм чоловіком, коли одержите результати, якщо будуть якісь зміни в його стані, зателефонуйте мені, Скільки ми повинні заплатити за консультацію, В реєстратурі вам усе скажуть. Він провів їх до дверей, промурмотів якусь банальну фразу зразка, Ми все з’ясуємо, ми все з’ясуємо, не втрачайте надію, а коли залишився сам, то увійшов до невеличкої туалетної кімнати поруч зі своїм кабінетом і довго дивився в дзеркало на стіні, Що ж це було, нічого не розумію. Потім повернувся до кабінету й сказав своїй помічниці, Запросіть наступного.
А сліпому в ту ніч наснилося, що він осліп.
Запропонувавши допомогти сліпому, чоловік, який потім украв у нього автомобіль, не плекав у ту мить ніякого поганого задуму, якраз навпаки, те, що він зробив, він зробив, підкоряючись почуттям великодушності й альтруїзму, що є, як усім відомо, двома найкращими характеристиками людського роду, які зустрічаються навіть у набагато закореніліших злочинців, аніж цей простий крадій автомобілів, який не мав жодної надії піднятися по драбині, що нею користуються справжні боси цього ремесла, які навчилися обертати собі на користь потреби людей убогих. Зрештою, запитаймо себе, чи існує така вже велика різниця між допомогою сліпому, наданою, щоб потім пограбувати його, й доглядом за немічною бабусею в надії одержати її спадщину. Лише тоді, коли вони вже підходили до будинку сліпого, думка про те, щоб украсти в нього автомобіль, виникла в нього з усією своєю природністю, так само ото людина вирішує купити лотерейний квиток лише тоді, коли побачить продавця квитків, тож він купив свого лотерейного квитка без будь-якого передчуття, просто хотів подивитися, що з цього буде, наперед змирившись із тим, що мінлива фортуна може піднести йому або щось, або нічого, хоча хто-небудь скаже, що він діяв під впливом рефлексу, визначеного його особистістю. Люди, які скептично оцінюють людську природу – а їх багато, й вони дуже вперті, – скажуть, що хоч нагода й не завжди робить злодія, не випадає сумніватися, що вона дуже допомагає в його становленні. Що ж до нашого випадку, то ми маємо всі підстави думати, що якби сліпий прийняв другу пропозицію свого доброго самарянина, який зрештою виявився фальшивим, у ту останню мить, коли його доброта ще мала шанси здобути перемогу, ми маємо на увазі пропозицію скласти йому компанію доти, доки прийде з роботи його дружина, хто знає, чи ефект моральної відповідальності, який став би наслідком виявленої довіри, не придушив би злочинну спокусу й не дозволив вийти на поверхню тим світлим і шляхетним рисам характеру, які нерідко проявляються навіть у найбільш загублених душ. Наш сліпий у своєму випадку явно перестарався, й недарма стародавнє прислів’я навчає: пошли дурня Богу молитися, то він і лоб поб’є.
