Kitabı oku: «Кінець неволі», sayfa 2

III

Саме того часу японці нишпорили по всіх усюдах, вишукуючи судна європейської будови, і йому не важко було знайти покупця, спекулянта, що хоч і дуже збив ціну, але заплатив за «Красуню» готовими грішми, сподіваючись вигідно її перепродати. Отож настала днина, коли капітан Уоллей вийшов опівдні з одної з найважливіших у східних морях поштових контор⁵ і спускався сходами, тримаючи в руці клаптик синявого паперу. То був квиток рекомендованого листа з долученим чеком на двісті фунтів, відісланого до Мельбурна. Капітан Уоллей засунув папірець у кишеню жилета, взяв з-під пахви у руку палицю і пішов вулицею.

Це був недавно прокладений, неохайний проспект з недоробленими пішоходами, вкритий м’яким, як пуховиця, шаром пороху. Один його кінець притикав до брудної вулиці з китайськими крамничками, недалеко гавані, а другий – тягся милі зо дві серед порослих бур’яном і схожих на джунглі незабудованих дільниць аж до воріт нового «Об’єднаного товариства доків». Невикінчені чола нових урядових будинків чергувались із наскрізними парканами пустирів, і незамкнене будівлями небо неначе робило ще розлогішим шир алеї. На ній було порожньо. Тубільці обминали її після того, як завмирало тут ділове життя, немов боялись, аби один з тих тигрів, що не перевелися ще в околиці нових водогінних споруджень на пагорбку, не збіг учвал з гори, щоб запопасти собі на вечерю якогось крамаря-китайця. Але пустинність велично спланованої вулиці не принизила капітана Уоллея: він мав для цього надто солідну статуру. Це була самотня постать замисленої людини. Довга сива борода робила його схожим на пілігрима, а його груба палиця видавалася зброєю. По один бік визирали присадисті колони низького неопорядженого кружґанку при новому будинкові судової палати, приховані кількома старими деревами. По другий бік павільйон нової колоніальної скарбниці виніс свої крила до самої вулиці. Минаючи ці будівлі, капітан Уоллей, який не мав тепер ні судна, ні власної хати, пригадав собі, що, приїхавши замолоду з Англії, він побачив на цьому самому місці рибальську слобідку: кілька хатин з рогожаними стінами зносилися на палях поміж болотяною річкою і багнуватою стежкою, що вилась і губилась у гущавнику, – не було тут ні доків, ні водогінних споруджень.

Нема судна – нема хати. І бідна його Айві, ген там на чужині, теж не мала хати. Яка ж це господа – готель з пансіоном? – нехай і дає він щось на прожиток. Думка про мебльовані кімнати його обурювала. Людина із суто аристократичною вдачею, ворог усьому вульгарному, він мав деякі упередження щодо певних професій. Він сам, із свого боку, завжди волів плавати на торгових суднах (це пристойна праця), а не гендлювати товарами, бо суть торгівлі полягає в тім, щоб когось обдурити, – негідне змагання, хто кого перехитрує. Батько його був вислужений полковник, з дуже обмеженими, опріч пенсії, коштами, але з добірними зв’язками. В дитинстві капітанові Уоллею часто доводилось чути, як лакеї в готелях, сільські крамарі та інші дрібні люди звали старого вояка мілордом, бо врода його імпонувала.

І сам капітан Уоллей (він вступив би до королівського флоту, якби батько не помер, коли синові ще не вийшло чотирнадцять років) скидався своєю величною постаттю на старого вславленого адмірала. Але тепер він загубився, мов соломина в чорториї, в юрбі брунатних і жовтих людей, що загатили вулицю. Після просторого і порожнього проспекту, яким він ішов допіру, ця вулиця здалася йому вузькою, як стежка, але вона клекотіла кипучим життям. Стіни будинків були блакитні; китайські крамниці зяяли, мов лігва в печерах; купи всяких можливих товарів переповняли пітьму аркад, а заграва від заходу сонця затоплювала середину вулиці, від краю до краю, ясним полум’ям, схожим на відсвіт пожежі. Сонячне сяйво лилося на барвисте вбрання і темні обличчя босоногого натовпу, на блідо-жовті спини півголих метушливих кулі, на дивовижний мундир кавалериста з роздвоєною бородою і грізними вусами – солдата з племені сикхів⁶, що стояв на варті коло воріт поліційного відділу. В червоному мареві пилу, ген-ген піднісшись над головами юрби і раз у раз розтинаючи повітря гудками, повний ущерть людей, вагон трамваю обережно посувався вперед стрижнем людського потоку, немов пароплав, що наосліп пливе в тумані.

Капітан Уоллей перебрався крізь натовп і виринувши, мов плавець, на другому боці вулиці, зупинився в безлюдному затінку поміж стінами зачинених пакгаузів і скинув капелюха, щоб освіжити лоб. Було щось низьке в професії хазяйки мебльованих кімнат. Кажуть, що ці жінки жаднючі, несовісні, нечесні, і хоч він – борони Боже! – не гордував ніким із своїх ближніх, але йому здавалося неподобною річчю, щоб когось із родини Уоллеїв, його дочку, могли підозрювати в нечесності. Проте він її не корив. Він вірив, що вона поділяє його почуття, жалував її, покладався на її міркування. Його тішило, що він ще раз може їй допомогти, але десь глибоко в серці відчував він, що йому було б легше, якби вона стала швачкою. Він згадував собі напівзабутий, багато років тому прочитаний зворушливий вірш, що звався «Пісня про сорочку». Прекрасна праця – складати вірші про бідних жінок. Внучка полковника Уоллея держить готель з пансіоном! Пфе! Він надів капелюх, помацався в кишенях, підніс запалений сірник до кінця дешевої сигари і з гіркістю видихнув хмарку диму в лице тому світові, що презентує такі несподіванки.

Одного він був певний: Айві, справді, була дочкою розумної матері. Тепер, перемігши біль розлуки з судном, він зрозумів, що цей крок був неминучий. Він знав це, може, віддавна, та навіть самому собі не признавався. А вона там далеко, мабуть, інтуїтивно це відчула. Вона не побоялася зазирнути правді в вічі, знайшла в собі мужність висловити правду. Така ж була й її матір, і тому-то завжди уміла небіжка дати добру пораду.

В усякому разі, до цього все йшлося! Щастя, що Айві примусила його зробити цей крок. Ще рік чи два, і вже не можна було б продати. Щоб підтримувати судно в порядку, він дедалі заплутувався. Проти лукавства недолі він був беззахисний. До відвертого бою він став би мужньо, мов скеля, що стоїть непохитно і гордо серед бурхливого моря, не знаючи, що підступні хвилі підмивають її низ. Тепер, коли він виплатився з боргів і вчинив її волю, йому лишилося п’ятсот фунтів: він їх поклав у надійне місце. Крім того, він мав ще при собі сорок фунтів – цього стане сплатити готельний рахунок, якщо не надто заживеться він у скромній спальні, де знайшов собі притулок.

Ця вбого опоряджена кімната з навоскованою підлогою виходила на одну з бокових веранд. У готелі, безладному цегляному будинку, мов у пташиній клітці, гульма гуляв вітер і безнастанно торгав тростяні жалюзі, що висіли проміж вибілених чотирикутних колон фасаду, поверненого до моря. Кімнати були високі, на стелях мінилися барвами жмури сонячного проміння. Періодичні находи туристів з того чи іншого пасажирського пароплава, що прибув до порту, виповняли будинок гамором незнайомих голосів; в обвіяному вітром сутінку покоїв з’являлись на мить і зникали нові обличчя, немов то бігли, юрба за юрбою, мандрівні тіні, роковані стрімголов оббігати земну кулю, ніде не лишаючи сліду. Їхнє лопотання вщухало так само раптово, як і починалось. Коридори, де ходив протяг, і канапки на верандах не бачили більше цих шукачів нових вражень, що завжди кудись квапились або відпочивали знесилені, набігавшись. А капітан Уоллей, поважний і анітрохи не схожий на тінь, зостаючись майже сам-один на ввесь готель після кожного веселого юрбища, почувався чимраз прикріше, як викинутий на берег турист, що не має жодної мети, як мандрівник, покинутий і безпритульний. Він курив замислений і самотній у своїй кімнаті, поглядаючи на дві морські скрині, де сховано було все те, що він міг назвати своїм у цьому світі. В кутку стирчав грубий сувій з карт у парусиновому футлярі; плаский ящик з портретом і трьома фотографіями був засунутий під постіль. Капітана Уоллея стомило обмірковування умов, огляд «Красуні», де він мусів узяти участь, уся та ділова тяганина. Що для інших було лише звичайним продажем судна, те йому видавалося знаменною подією, яка примушувала зовсім по-новому поглянути на життя. Він знав, що після цього корабля другого вже не буде, а всі сподівання його молодости, всі його звички, кожне почуття і кожний здобуток його мужнього віку були нерозривно пов’язані з суднами. На багатьох суднах він служив, чимало суден були його власністю, і навіть ті роки, коли він відійшов від моря, робила стерпними думка, що досить простягти руку з пригорщею грошей, щоб купити собі корабель. Він мав тоді право почувати себе власником усіх кораблів, які тільки є на світі. Продаж цього останнього судна був марудною працею. Але продавши його нарешті, підписавши останню розписку, посіло капітана Уоллея таке почуття, ніби жодного корабля не лишилось на світі, а він покинутий на березі повік неприступного йому океану, з сьома сотнями фунтів у руках.

Твердою ходою, непохапливо йшов капітан Уоллей надбережною вулицею, відвертаючи очі від знайомого рейду. Два покоління моряків народились на світ з того дня, як він перший раз подався на море, – вони стояли між ним і всіма цими суднами на рейді. Його власне судно продане, і він питав сам себе: «Що ж далі?»

Почуття самотності, внутрішньої порожнечі і втрати, – немов витягли з нього силоміць саму душу, – попервах навернули його на думку негайно їхати до дочки і оселитися в неї. «От останні мої пенси, – скаже він їй, – візьми їх, моя люба. А от твій старий батько: ти мусиш прийняти і його».

Але він зразу жахнувся цієї думки, немов переляканий тим, що ховалося за першим його поривом. Відступити? – Ніколи в світі! Коли людина зморена, всяка нісенітниця лізе їй у голову. Гарненький був би подарунок бідній жінці – сімсот фунтів, а на додаток кремезний дідуган, що, мабуть, ще протягне не один рік. Хіба він не здатний умерти в шорах, як хто-будь із тих юнаків, що командують отими суднами, там на рейді? Він і нині такий же здоровий, як був колись. Але хто дасть йому роботу, – оце вже інша справа. Коли він із своєю вродою та минулим шукатиме нижчих посад, то люди здумають – боявся він, – що він жартує; якщо ж йому пощастить переконати їх, вони, може, пожаліють його, а це все одно, що роздягтися голим, щоб вас відшмагали. Він не хотів задурно віддатись у неволю. Нічиї жалощі йому не потрібні. З другого боку, командування, – єдине, чого він міг домагатися, додержуючи звичаю, – навряд чи дожидало його на розі найближчої вулиці. З командуванням тепер до вас не набиваються. Відколи він перебрався на берег, щоб упоратися з продажем судна, він увесь час прислухався, але не чув жодного натяку на вільне місце. Та навіть якби і знайшлася посада, його славне минуле стало б йому на заваді. Він задовго був сам собі паном. Єдиною посвідкою, яку він міг показати, було свідоцтво всього його життя. Чи можна вимагати кращої рекомендації? Але він відчував неясно, що цей єдиний документ здасться архаїчною дивиною східних морів, надгробком, де накреслені незрозумілі слова напівзабутої мови.

IV

Заглибившись у ці думки, він простував уздовж балюстради набережної, широкогрудий, рівний, наче його плечі ніколи не почували тягара, який йому випало нести від колиски до домовини. Жодна зрадницька зморшка, ані похмура риска не знекрашала йому спокійного обличчя. Воно було повне і незасмагле; верхня частина лиця, масивна і лагідна, виринала з срібної хвилі довгого волосся; колір обличчя був ніжний і ясний, чоло – широке і енергійне, погляд – відвертий і бистрий, мов у хлопчика. Але кошлаті сніжно-білі брови робили цей привітно-уважний погляд суворим, допитливим і гострим. Старіючи, капітан трохи набрав тіла, розрісся, немов старе дерево, що не проявляє найменшої ознаки загнивання, і навіть густа лискучо-хвиляста сива борода на грудях видавалась емблемою здоров’я та невичерпної енергії.

Колись він пишався із своєї великої фізичної сили та власної вроди, знав собі ціну і був непохитний у своїй прямизні. Немов у спадок від колишньої заможності, дістав він спокійні манери людини, що таки довела свою пристосованість до того життя, яке добрала собі до вподоби. Він простував великими кроками під захистом старої ширококрисої панами. Бриль був низьковерхий, з вузькою чорною биндою довкола; згортка перетинала верх від краю до краю. Трохи вицвіла і незношувана панама давала змогу легко пізнати здалеку капітана Уоллея на багатолюдних пристанях і ділових улицях. Капітан Уоллей ніколи не носив модних коркових шоломів. Йому не подобалась їхня форма, і він сподівався довіку зберегти свіжою свою голову, не вдаючись до всяких там витівок гігієнічної вентиляції. Волосся було в нього низько підстрижене, сорочка завжди бездоганно біла; широкого крою одежа з тонкої сірої фланелі, приношена, але старанно вичищена, надавала його дужій постаті ще огряднішого вигляду. Літа перетворили колишню його добрячість і непохитну відважність на безжурну ясність. Своєю палицею з залізним наконечником він недбало постукував по кам’яних плитах, і цей упевнений стукіт вторував його крокам. Не можна було уявити собі, щоб цю вродливу, спокійну на вигляд людину гризла несита турбота злиднів; здавалось, що все її життя має бути безбідне і легке, що в коштах вона так само вільна, як вільний на ній одяг.

Нерозважний страх доторкнутися до п’ятьох сот фунтів, щоб покрити свої особисті витрати в готелі, порушував його рівновагу. Не можна гаяти часу. Рахунок невпинно зростає. Капітан плекав надію, що ці п’ятсот фунтів, в останньому разі, допоможуть йому знайти роботу, яка прогодує його самого (потреби в його невеликі) і дасть йому змогу підсобляти дочці. На нього думку, він користувався з її власних грошей, але робив це лише з одною метою – підтримувати батька ради доччиного добра. Діставши роботу, він посилатиме Айві більшу частину свого заробітку; він проживе ще чимало, і хоч які б там були сподіванки на майбутнє, – міркував він, – та не стануть же ці мебльовані кімнати з самого початку якимсь золотим дном? Але де дістати роботу? Він ладен був негайно взятись до будь-якої праці, тільки б була вона чесна, бо п’ятсот фунтів треба зберегти в цілості. Це найголовніше. Маючи непочаті п’ятсот фунтів, маєш ґрунт під ногами. І капітанові здавалося, що якби ця сума скоротилась до чотирьохсот п’ятдесяти або навіть до чотирьохсот вісімдесяти фунтів, то гроші втратили б свою ціну, немов у цьому круглому числі була якась магічна сила. Але до якої взятись роботи?

Це невідчепне питання не давало йому спокою, немов настирливий дух, якого він не умів заклясти, і він спинився посередині вигнутого містка, що стрімко стягував гранітні береги маленького каналу. Пришвартована поміж биками, напівховаючись під камінними арками, лежала на воді морська малайська пірога із спущеними реями, вкрита від корми до носу матами з пальмового листя; на ній не чути було жодного поруху. Позад капітана Уоллея залишились розпечені бруківки, обведені кам’яними стінами будинків, що тяглися вздовж набережної, мов прямовисні стромовини; а перед ним схожий на ліс, дбайливо розпланований парк розгортав подібні до зелених килимів свої зелені галяви, довгі свої алеї, облямовані, немов велетенськими колонами, темними стовбурами, куди спиралося склепіння віт.

Декотрі з цих алей доходили до самого моря. Берег спускався терасами; а далі, на морській гладіні, глибокій і мерехтливій, мов погляд темно-синіх очей, простягалась навскіс крапчаста пурпурова смуга жмурів, прорвавшись на простір крізь щілину поміж двома зеленими близнятами-острівцями. Щогли і реї кількох кораблів, ген-ген на обрії, підносилися над водою, неначе тонке павутиння рожевих ліній, накреслених на затіненому тлі східного небосхилу. Капітан Уоллей обвів їх довгим поглядом. Судно, що було колись його власністю, стояло там, на зовнішньому рейді. Моторошно було і здумати, що він уже не має змоги найняти човна біля тами і вирядитись, як звечоріє, до свого корабля. Судна нема! Може, більше ніколи не буде. Доки не скінчено було продаж і не сплачено гроші, він щодня проводив кілька годин на «Красуні». Гроші він одержав цього ранку, і тоді враз не стало судна, куди він міг би податись, коли йому заманеться; не стало судна, якому була б потрібна його присутність, щоб справляти свою справу – щоб жити. Таке становище здавалося йому неймовірним, надто химерним, щоб довго тривати. А на морі було повно геть усяких суден. От і ця пірога, що так тихо лежить на воді, повита саваном з позшиваного докупи пальмового листу, – вона також має потрібну їй людину. Вони живуть одне одним – той малаєць, якого він ніколи не бачив, і ця маленька пірога з високою кормою, що, мабуть, спочиває після довгої подорожі. І кожне з оцих суден, поблизу і далеко, мало свою людину – людину, без якої найкращий корабель робиться мертвою річчю, колодою, що гойдається безцільно на хвилях.

Обвівши поглядом рейд, він пішов далі, бо ніхто тепер не чекав його повороту, а час треба було якось згаяти. Високодереві алеї перетинали еспланаду, перехрещуючись різнокутно одна з одною, схожі внизу на ряди колон, укритих буйним листям. Вгорі – немов завмерло переплетене гілля. Жодний листок не рухався. Чавунні ліхтарні стовпи посеред дороги, позолочені, мов скіпетри, бігли, дедалі зменшуючись, довгою лавою в далечінь, а білі порцелянові кулі на їх верхів’ях скидались на якусь варварську оздобу з розташованих низкою страусових яєць. Полум’яне небо запалювало кармазинову іскорку на лискучій поверхні кожної порцелянової шкаралупи.

Опустивши підборіддя, заклавши руки за спину і виводячи позаду на піску алеї кінцем своєї палиці легку хвилясту лінію, капітан Уоллей міркував про те, що коли корабель без людини – все одно, що тіло без душі, то й моряк без судна не більше важить у цьому світі, ніж ота деревина, що гойдається безцільно на хвилях. Вона може собі бути міцна і тверда, і її важко зруйнувати, – та що з того! І нагальна свідомість безпорадного безсилля обтяжила йому ноги, мов безмірна втома.

Валка за валкою відкриті екіпажі котились недавно прокладеною надбережною дорогою. Крізь широкі галяви видно було верткі кружала колісних шпиць. Похитувались барвисті парасольки, вихиляючись за лінію екіпажа, неначе доповна розквітлі квітки – за вінця вази. Колеса крутились, і коні бігли на тлі спокійної темно-синьої гладіні моря, перетятої пурпуровою смугою, тим часом як завої слуг-індійців підносилися над рівнем обрію і швидко пливли на блідішому фоні небесної блакиті. На чистому місці, недалеко містка, екіпажі спритно завертали широкою дугою, віддаляючись від заходу сонця; потім, раптово стримавши хід, виїздили на головну алею і довгою валкою повільно посувалися наперед, залишаючи позаду безмежний червоний спокій неба. Стовбури могутніх дерев з одного боку геть були залляті червоним полум’ям; унизу, під високим верховіттям, полум’яніло повітря, і навіть земля під копитами в коней була червона. Урочисто крутились колеса, один по одному схилялися парасолі, згортаючи свої фарби, як розкішні квіти згортають проти вечора свої пелюстки. Протягом півмилі жодний людський голос не вимовив ні одного виразного слова. Чути було лише неясне гудіння всуміш з легким брязкотом, і нерухомі голови та плечі чоловіків і жінок, що сиділи парами в екіпажах, підносилися над спущеними будами, немов дерев’яні. Але один екіпаж, що прибув пізніше, не приєднався до валки.

Він проїхав безгучно, та на в’їзді в алею один з темно-гнідих коней зафоркав сполохавшись, вилучив шию і метнувся вбік, до дишла. Клаптик піни впав з удила на атласисте рамено коневі, а смуглявий фурман раптом подався вперед і підібрав віжки. Це було довге темно-зелене ландо на ресорах, вигнутих на зразок літери С, легкоходе, добірне та імпозантне. Воно здавалось місткішим за звичайні екіпажі, і коні були начебто трохи більші, оздоба – дещо краща, передок – трошки вищий. Сукні трьох жінок – дві були молоді і гарненькі, а третя – вродлива, огрядна і літня – майже виповняли ввесь екіпаж. Четвертим в екіпажі був чоловік з аристократичним хоробливо-блідим обличчям, важкими повіками, густими, темними з сивизною, еспаньйолкою та вусами, що надавали йому поважного вигляду. Його вельмож- ність…

Тільки одно це ландо проїхало прудко головною алеєю, і супроти нього інші екіпажі видалися непомірно гіршими, потертими, а їхній повільний хід нагадував плазування слимака. Ландо одним духом перегнало всю валку; обличчя чотирьох осіб, що сиділи в ньому, – холодні, байдужі, з застиглим поглядом, – загубились з очей, і коли остаточно зникло з поля зору і саме ландо, вся пишна перспектива алеї, не вважаючи на довгу валку екіпажів, що завертали дугою близько містка, здалася порожньою і велично-самотньою.

Капітан Уоллей підвів голову, щоб подивитися на ландо; нитка його тривожних думок увірвалася, і він замислився, як це часто трапляється, про всякі сторонні речі. Йому навернулось на пам’ять, що до цього самого порту, де він оце продав свій останній корабель, прибув він з першим своїм власним судном, захоплений планом розпочати торгівлю з далекими островами Архіпелагу. Тодішній губернатор підтримував його, чим тільки міг. Він не був «його вельможністю» – цей містер Денгем, що ходив собі скрізь без піджака. Як ненька з самозабуттям та відданістю доглядає коханої дитини, так клопотався він удень і вночі добробутом колонії, що розросталася і багатіла. Нежонатий, він жив самотньо, мов у таборі, з кількома служниками і трьома собаками в так званому губернаторському бунґало – низьковерхому будинку на піврозчищеному схилі горбка. Над чільною стіною стримів новий флагшток, а на веранді стояв вартовий поліцейський. Капітан Уоллей пригадав собі, як він здирався на цей горбок під пекучим сонячним промінням, поспішаючи на аудієнцію до губернатора. Холодок неприбраної темної кімнати; на одному кінці довгого стола – пака паперів, а на другому – дві рушниці, мідний телескоп і пляшечка олії з пером у шийці. З якою втішною увагою поставився до нього цей можний чоловік! Справа, про яку прийшов говорити капітан Уоллей, була дуже рискована, але двадцять хвилин розмови в губернаторському бунґало на горбку усунули всі труднощі. Коли він уклонився на прощання і пішов, містер Денгем, уже засівши за свої папери, крикнув йому навздогін: «За місяць “Дідона” виходить у море і буде в тих краях; я накажу її капітанові завітати до вас і розвідатись, як посувається справа». «Дідона» була одним з чепурних фрегатів, що крейсерували в китайських водах, а тридцять п’ять років – добрий кавалок часу. Тридцять п’ять років тому подібна справа чимало важила для колонії, і доглядати її доручено було фрегатові королівського флоту. Добрий кавалок часу! Тоді ще рахувалися з окремими людьми… З такими людьми, як капітан Уоллей, або, приміром, сердешний Івенс – червоновидий Івенс, з чорними, як вугілля, баками і бистрими очима, що збудував перший елінґ для підлагоджування дрібних суден, у пустинній бухті, на узліссі, за три милі від берега… Містер Денгем підтримував і цю справу, але якось воно вийшло так, що сердешний Івенс помер на батьківщині в жахливій скруті. Його син, переказували, добував олію з кокосових оріхів на якомусь Богом забутому острівці в Індійському океані і тим заробляв собі на прожиток. Але з того першого елінґа у відлюдній лісистій бухті виросли майстерні «Об’єднаного товариства доків», з трьома сухими доками, витесаними з каменю, з пристанями, тамами, електричною станцією і велетенським коловоротом, здатним підійняти найтяжчу вагу, яку тільки перевозили коли морем. Під’їжджаючи до нової гавані з заходу, ви бачили шпиль цього коловороту: він стирчав, мов верх якогось дивовижного пам’ятника, над чагарями і піщаними косами.

Був час, коли з людьми рахувалися. В колонії не було тоді стільки екіпажів, хоч містер Денгем мав, либонь, кабріолет. І хвиля спогадів закрутила капітана Уоллея і, здавалось, понесла його геть з широкої алеї. Він пригадав собі тванисті береги, гавань без набережних, одним одну дерев’яну таму (будування її було громадською справою), що вганялась загинисто в море, згадав перші вугляні склади на Мавпячому розі, що зайнялись не знати з якої причини і курилися кілька день, так що здивовані судна ввіходили до рейду, повиті сірчаним димом, і сонце висіло опівдні криваво-червоне. Він пригадав собі речі, обличчя і ще щось, неначе легкий дух келиха, випитого до дна, неначе ніжне мерехтіння повітря – мерехтіння, якого немає в атмосфері наших днів.

Викликаючи в пам’яті швидкоплинні, повні подробиць о5брази минулого, капітан Уоллей немов при сполохові магнію зазирав у ніші темної зали спогадів. Він бачив речі, що колись багато важили, бачив зусилля дрібних людей, зростання великого діла, тепер збезціненого величністю здобутків і надій… На мить він майже фізично відчув спливання часу, так усвідомив незмінність наших почуттів, що зупинився разом, ударив палицею об землю і скрикнув в уяві: «Якого чорта я тут роблю!» Він, здавалось, нестямився з подиву; коли це хтось покликав його задиханим голосом, потім ще раз, – і він повільно повернувся на каблуках.

До нього наближався, велично перехиляючись, старомодний і подагричний на вигляд чоловік, з таким же сивим, як і в капітана Уоллея, волоссям, але з голеними рум’яними щоками. Цупкі кінці краватки, схожої на шийну хусточку, витикалися з-під його підборіддя. Він мав круглі ноги, круглі руки, круглий тулуб, кругле обличчя, – взагалі вся його постать справляла таке враження, ніби її розтягли за допомогою повітряної помпи, доки витримали шви одежі. Це був начальник порту. Начальник порту – те саме що й доглядач гавані, тільки вищого рангу, – на Сході досить велика персона у своїй сфері: урядовець, хазяїн над водами гавані, з широкою, але погано визначеною адміністративною владою над моряками всіх рангів. Зокрема за цього начальника порту говорили, що він уважає свої права за мізерні і невідповідні до його урядового стану, бо вони не поширювались на життя та смерть моряків. Але це було лише жартівливе перебільшення. Капітан Еліот був цілком вдоволений своїм становищем і тлумачив дуже широко свою владу. Його зарозумілість і деспотизм не давали їй зав’янути в його руках невикористаною. Буйна холерична його відвертість у міркуваннях про вдачу і поведінку людей справді нагонила страх. Хоч було багато таких, які запевняли, що не звертають на нього найменшої уваги, а інші весело усміхалися, почувши його ім’я, хоч дехто навіть зважувався узивати його «старим задиракою, що скрізь суне свого носа», а проте, майже кожному з таких було так само до вподоби зустрітися віч-на-віч з капітаном Еліотом, коли той лютував, як і піти на певну згубу.