Kitabı oku: «Визволення. Роман мілин», sayfa 3

– Гей, бриг! Якесь ушкодження?

Він, прислухаючись, чекав. Темний силует мовчки стежив, і тільки згодом почулося коротке: – Ні!..

– Ви ще довго лежатимете в дрейфі?³⁰ – гукнув Картер. – Не знаю. Тримайтеся далі від корабля. Зачепимо вас, як не відійдете.

– Одпусти, Джоне! – наказав Картер. – Одпускай, щоб далі відійти. Здається, вони не дуже балакучі.

Кодола витяглась, і мірне хвилювання моря відігнало човна від брига. Картер трохи повернувся й глянув на землю. Схожа на високий неправильний конус, вона стриміла з підвітряного боку на віддалі одної чи півтори милі. Клекіт прибою, що розбивався мірними вибухами об підніжжя землі, чути було навіть проти вітру. Втома від кількаденної подорожі в човні перемогла тривогу Картерових думок, і він поволі втрачав уяву про час, хоч і не губив свідомості свого становища. В тривожному сні він чув, як гомін прибою перетворювався на величезний гуркіт, а просинаючись, помічав, що високий острівець ставав усе більшим, і біла піна облямовувала його підгір’я. Ніщо не ворушилось, не гомоніло на мовчазному бригу. Картер бачив, що вітер, а з ним і море, вщухає, й знову дрімав. Коли, здригнувшись, розплющив очі, то здивовано побачив нову зірку, що злетіла вгору з-за берега і несподівано згасла. Дві ще більші зірки злетіли за нею слідом і теж, досягши тієї самої висоти, зникли.

– То ракети, чи що? – крізь зуби спитав один матрос.

– Так, ракети, – сердито відповів Картер. – А що то далі буде? – понуро пробурмотів він сам до себе.

У відповідь на це з похмурого брига, сердито стрельнувши, спалахнув промінь вогню, що враз розсипався дощем іскор. Тільки одна з них, біла й блискуча, спинилася, повиснувши вгорі, і, яскраво засяявши, легко вибухнула. В ту мить Картер побачив бригову прову, спрямовану за вітром, розгойдані реї, надутий грот-марсель і почув виразне плюскання хвиль, що відскакували від прови. За хвилину кодола витяглась, і Картерів човен, здригнувшись, кинувся слідом за бригом.

Нахилившись уперед, Картер стежив, чуйний та уважний. Матроси сиділи, зіщулившись, на банках³¹ і куняли. Важко керувати човном, щоб потрапляти за судном, що скаче, але Картерові це не заважало думати про своє незвичайне становище й непевне майбутнє.

Тепер його найдужче непокоїла яхта: чи побачить він її знову? З почуттям великого задоволення Картер спостеріг, як бриг розпустив свої вітрила. Решту ночі він просидів, стиснувши румпель, втупивши очі в темну парусинову піраміду, що пливла впевнено попереду, трохи похитуючись.

IV

Бриг, керований Лінгардом, ще пів дня лавірував протоками поміж коралових рифів. На відстані пістольного пострілу він оминув довгу смугу підводного каміння, що повистромлювало свої чорні горби з кипучої піни жовтого моря. Коли бриг обійшов цей піскуватий пагорок з надвітряного боку, з-за бурунів, піскуватих мілин і купи скель показалась яхта, що лежала, нахилившись набік, чорна й нерухома, на безмежному дзеркалі мілкої води. Довгі, голі щогли були трохи нахилені, неначе гнав її великий вітер. Люди на бригу були вражені жалюгідним виглядом яхти.

– Ось вона! – крикнув Шоу, зодягнений у чистий білий костюм. – Добре вона загрузла, сер? І на мою думку, – в намулі.

– Так, це намул, – поволі відказав Лінгард, прикладаючи підзорну трубу до очей. – Збийте грот, містере Шоу, – наказав він, пильно дивлячись на яхту. – Ми ще попокрутимось тут.

Він поклав трубу й відійшов від поруччя. З годину ще поповодив він із недбайливою певністю своє маленьке судно заплутаними та вузькими протоками, і, здавалося, жодна піщинка, жодна камінючка зрадливого дна не могла сховатися від його ока. Він керував кораблем так сміливо, що Шоу, який стояв на прові, аж забивало дух. Коли бриг прямував на мілину, його не повертали доти, доки вигук матроса з лотом не сповіщав, що в них під кілем не більше як три фути; а коли бриг підходив до схованих, довгих і гострих рифів, де лот був ні до чого, стерно повертали тільки тоді, як водоріз торкався вузької смуги піни, що обрамляла рифи.

Лінгард любив свій бриг, як люблять тільки чоловіки. Ця любов була така велика, що він заспокоювався тільки тоді, коли бриг виявляв усі свої властивості (силу, відданість, витривалість), задовольняючи його вибагливі вимоги найвищою мірою. Кожен помах вітрил, що злітали в повітрі, захоплював його серце гострою насолодою. А ніжний шепіт води, який виявляв, що його чудове судно ні на мить не міняло свого курсу, був йому дорожчий, ніж комусь іншому ніжне шепотіння ласкавих слів. У такі хвилини він жив інтенсивно, і в розпалі сильного почуття йому хотілося притиснути до грудей своє маленьке судно. Воно було для нього цілим світом, сповненим справжньої радості.

Люди на яхті, напружено стежачи за першим парусником, якого вони бачили з того часу, як загрузли біля цього відлюдного берега, незабаром розчаровано помітили, що то був всього-на-всього невеликий торговий бриг. Він лавірував, пробиваючись між гострих скель, мабуть, щоб зв’язатися з ними й допомогти. На спільну думку яхтового екіпажу, мало толку можна було сподіватися від такого судна. Тільки капітан яхти зауважив боцманові:

– Ця людина, певно, все тут добре знає. Бачиш, як він керує своїм бригом. Я не одмовлюсь, коли він нам допоможе, бо невідомо, Джордж, коли ми виліземо з цієї муляки.

Бриг ніяк не міг досягти південної частини рифів, де загрузла яхта, і повернув востаннє на самісінькому кінці цієї грузької мілини. Незабаром він узяв другий галс, і, зменшивши вітрила, судно, щоб добутись до місця, де мали кинути якір, пішло під марселями, нижніми стакселями³² та клівером³³. Відстань між бригом і яхтою зменшилася на чверть милі; та яхта застряла провою на схід, а бриг помалу посувався в північно-східному напрямку; отже, плив, так сказати, вздовж яхти. Лінгард бачив із палуби всіх, що мовчки дивилися на бриг.

Невисокий червонолиций чоловік із сивими бакенбардами, що стояв коло поруччя на шкафуті яхти, махнув картузом із золотим галуном. Лінгард махнув у відповідь рукою. Ближче до корми, під білим наметом, він побачив двох чоловіків і жінку. Один чоловік і леді були в синьому, а другий, дуже високий – у білому. Стояв він, тримаючись за підпору намету. Лінгард виразно бачив їх; вони дивилися на бриг у біноклі, повертались один до одного, ворушили губами й, здавалося, були здивовані. Великий собака зіп’явся на бильця, підвів велику чорну голову і, тричі голосно й жалібно заскавчавши, зник. Несподівано на яхті всі заворушилися, заметушилися, побачивши, що їхня шлюпка пливе на буксирі за кормою незнайомого судна. Руки витяглись, показуючи пальцями в той бік. Хтось вигукнув довгу фразу, та з неї не чутно було жодного слова; і тоді бриг, досягши західного кінця мілини, почав плисти по діагоналі, віддаляючись від яхти. Лінгард помітив, як люди на кормі яхти полишили свої місця й перейшли до гакаборта, щоб довше бачити бриг.

Коли бриг одійшов за милю від мілини й був майже врівні з кормою яхти, марселі стрепенулися, реї помалу спустилися. Передні й задні вітрила теж опали. Якийсь час бриг плив швидко зі згорнутими крилами. І от, гримнувши як грім, упав на дно якір. Ще з хвилину корабель підганяв останніми подихами північний вітер; прапорець на вершку щогли помалу розгорнувся і повис рівно й непорушно, немов обтяжений свинцем.

– Мертвий штиль, сер, – сказав Шоу до Лінгарда. – Знову мертвий штиль. Ми потрапили саме вчасно в це чудне місце, сер.

Якийсь час вони стояли поруч, оглядаючи землю й море навколо. Бриг стояв посередині широкої смуги чистої води. На північ невисокі скелі стриміли чорними й білими рядами. Малий острівець видирався з води, наче чотирикутна башта якоїсь затопленої будівлі. Цей острів був миль зо дві від брига. На схід берег був низький, укритий зеленим лісом, облямований темними манговими деревами. У цій темній лісній окрайці був різко окреслений прохід, ніби вирізаний гострим ножем. Вода в ньому блищала, як срібло. Лінгард показав цей прохід Шоу.

– Це вхід у те місце, куди ми йдемо, – мовив він. Шоу пильно подивився на нього.

– Я гадав, що ви йшли до цієї яхти, – промурмотів він здивовано.

– А! Яхта, – замислено сказав Лінгард, дивлячись на порізаний берег. – І зненацька тупнув ногою. – Я віддав би все своє майно і на додачу кілька днів життя, якби мені пощастило до вечора витягти її.

Він заспокоївся і знову став пильно вдивлятися в берег. Зсередини входу, з-за стіни лісу, незриме вогнище безупинно викидало чорні й важкі клуби густого диму, що підносився, неначе кручена колона, у ясну блакить неба.

– Ми повинні припинити цю забаву, містере Шоу, – урочисто мовив Лінгард.

– Так, сер. Яку забаву? – спитав Шоу, здивовано озираючись.

– Це дим, – нетерпляче сказав Лінгард. – Це – гасло.

– Звичайно, сер… хоч я не уявляю, як це зробити. Дим, здається, далеко на землі. До чого тут гасло, сер?

– Не нам воно, – мовив Лінгард люто. – Накажіть, Шоу, матросам набити холостим зарядом гармату на баку. Звеліть добре забити пиж і змастити ствол. Треба зробити так, щоб вийшло голосніше. Коли старий Йоргенсон почує вибух, то вогнище зникне перш, ніж ви двічі обкрутитесь… Одну хвилинку, містере Картер.

Коли бриг спинився, яхтовий човен одразу підійшов до нього, і Картер ждав Лінгарда, щоб відвезти його на яхту. Лінгард і Шоу пішли до сходнів. Шоу плентався за своїм командиром в очікуванні останніх наказів.

– Спустіть усі човни на воду, містере Шоу, – наказав Лінгард, перекинувши ногу через поруччя, – і поставте чотирифунтовий фальконет на носі баркаса. Приготуйте гармати, та поки що не викочуйте їх. Тримайте марсель і клівер напоготові, може, мені швидко треба буде рушати. Тепер, містере Картер, я можу їхати з вами. – Одштовхніться, хлопці, – сказав Картер, як тільки вони умостились у човні.

– Одштовхніться й востаннє наляжте на весла, бо незабаром уже відпочиватимете.

Матроси, бурмочучи, налягли на весла. Їхні обличчя витяглися, посіріли й були вкриті засохлою морською сіллю. Хлопці мали вигляд знесилених людей, що багато витерпіли. В Картера теж обважніли й напухли віки. Коли вони проїхали бригову прову, Лінгард спитав:

– А чи досить води біля вашого судна?

– Досить. Од восьми до дванадцяти футів, – хрипко відповів Картер. – Скажіть, капітане, де ж ваші розбишаки? Адже це море таке відлюдне, як церква в будень.

Гучний постріл, що пролунав із бригової восьмифунтівки, майже над їхніми головами, перебив його. Клубок білого диму помалу розтанув і зачепився за фок-рею. Напівобернувшись, Лінгард дивився на дим на березі, а Картер мовчав, сонно дивлячись на яхту, до якої вони наближалися. Лінгард так пильно стежив за димом, що майже забув, де він, аж доки Картер не подав команду: «Годі!»

Вони були вже в затінку яхти й пливли вздовж неї до сходнів. Господар брига, глянувши вгору, побачив обличчя джентльмена з довгими бакенбардами й виголеним підборіддям. Він пильно дивився на Лінгарда в монокль, перехилившись через борт. Ступивши ногою на нижню приступку, Лінгард ще бачив на березі густий дим; та коли він глянув удруге, нижня частина чорної колони обірвалась і попливла над морем, мов загрозлива хмара.

Частина друга
Берег Притулку

I

Берег, що біля нього стояв на якорі бриг, не мав певних обрисів. Це була земля без форми, без лісу й урвищ – довга, низька, невизначна. І коли дужі бурхання північно-східного мусону женуть морем густий косий дощ, берег ледве видно під сірим небом – тільки чорна плямиста смуга маячить вдалині. У довгий сезон безхмарних днів вона має вигляд вузької коси, ніби прибитої до плескуватої поверхні води вагою неба, що його величезна баня окреслює таку саму рівну лінію, як і морський обрій.

Хоч ця земля й була близько від центрів європейського панування, між озброєних морських пройдисвітів звали її «Берегом Притулку». Не позначена вона на мапах, і географічні підручники зовсім не згадують про неї, тільки уламки розбитих суден завжди заносяться у її бухточки. Наблизитись до неї дуже важко. А дивлячись на неї з моря, можна бачити, як численні острівці облямовують безмежну просторінь головного материка. Острівці ті зливаються, не маючи певних ознак, що показали б дорогу в заплутаних протоках, а в двадцятимильному поясі моря, що піниться вздовж низького берега, більше коралових рифів, мулу йкаміння, ніж морської води. Отут, між зовнішніх мілин, де застряла яхта, і розгорнулися події цього твору.

У розлитому сяйві світанку блискотіло на заході широке море, сонне, рівне й сіре під злинялим небом. Довга смуга берега відкидала важкий пояс мороку від мілкої води, на якій у передранішній тиші не було ані зморшки. В неяснім світанку купи кущів на пісках видавалися величезними.

Дві безмовні, як тіні, постаті помалу посувалися берегом скелястого острівця й спинилися край берега. Позад них, між циновками, з яких вони підвелися, помалу жевріла невеличка купка чорного попелу. Вони стояли рівно й тихо, тільки поволі водили головами, пильно оглядаючи безлюдне море, де за дві милі височив загрузлий корпус яхти, темний і невиразний на блідому небі.

Обидві постаті дивились мовчки в далечінь. Він, вищий на зріст, стояв, спершись на довгу рушницю; вона, з розплетеними косами, що звисали їй до пояса, стояла біля нього; їх обгортало листя в’юнких рослин, що здалеку здавалися орнаментом. Тьмяне світло, що осявало білі піскуваті мілини й невиразні горби острівців вздовж темного берега, та глибока тиша навколо увиразнювали самотність двох людей, розбуджених неспокійною надією, щоб глянути на запнуте серпанком море.

– Нічого! – сказав, зітхнувши, чоловік, ніби прокинувшись від довгої задуми.

Він був у куртці із синього перкалю, що їх носять рибалки. Куртка була широко розстебнута на жилавих грудях, темних і гладеньких, як бронза. Стегна йому щільно облягав саронг, а з лівого боку стримів прикрашений шістьма золотими каблучками ефес зі слонової кістки, що ним не погребував би й володар. Замок і дуло його рушниці блищали сріблом. На голові в нього була розкішна червоно-золота хустина, які тчуть жінки в будинках проводирів; тільки золоті нитки хустини вже потемніли, а шовк витерся на згортках. Голову він одхиляв назад. Примружені, трохи спущені вії затінювали блиск його очей. На обличчі не було ні бороди, ні вусів. Ніс був короткий, із рухливими ніздрями. Безжурна, щира посмішка, ніби назавжди вирізьблена якимось делікатним інструментом, звеселяла йому лице. Висока постать його була струнка. В безжурному обличчі, в спокійних рухах цього чоловіка відчувалась уважність і стриманість.

Оглянувши ще раз проникливим поглядом море, він повернувся до сонячного сходу й став ходити по еластичному піску. Приклад рушниці волочився за ним і залишав глибоку борозну. Попіл перестав тліти. Чоловік замислено глянув на нього й, трохи повернувшись до жінки, що стояла позаду, гукнув:

– Іммадо, вогонь загас.

Дівчина рушила до циновок. Її чорне волосся звисало, як керея. Національний саронг у червоно-сірих картках схожий був на коротку спідничку, що їх носять чоловіки й жінки. Їй бракувало прикрас: паска, шарфа, верхньої накидки й чогось на голову. Чорна шовкова куртка, яку носять вельможні чоловіки, була застебнута на грудях, міцно облягаючи гнучкий стан. Високий комір, вишитий золотом, підпирав лице. Вона не мала браслеток – ні ручних, ні ножних, і, хоч була зодягнена в чоловічу одежу, не носила ніякої зброї. Руки їй облягали вузькі рукави з невеликим розрізом, гаптованим золотом і обшитим рядом дрібних золотих ґудзиків. Смуглява й прудка, вона йшла невеликими кроками. Очі повні були вогню; дугастий, міцно стулений рот і вся її постать виявляли палку відвагу юнацтва на початку життєвого досвіду, на початку віри й сподівань.

Це відбувалося в день приїзду Лінгарда, бо, як відомо, бриг, затриманий штилем, прибув до мілини тільки пізнім ранком. Розчаровані у своїх надіях побачити сподіване вітрило в сяйві першого сонячного проміння, чоловік і дівчина, не розпалюючи вогнища, знову пішли на свої циновки. Біля ніг їх лежав звичайний тубільний човник, витягнений з води і для більшої певності прив’язаний трав’яною кодолою до довгого списа, добре застромленого в білий пісок; приплив одноманітно лизав його корму.

Дівчина закрутила волосся, заколовши його дерев’яними шпильками. Чоловік ліг вздовж циновки, лишаючи місце для рушниці, ніби для товариша, і, спершись на лікоть, дивився у напрямку яхти. В мрійних очах, немов крізь прозорий серпанок, пробивались похмурі думки, що дедалі засмучували пильний погляд.

– Ми бачили на цьому острові вже три сонячних сходи, а друг не приїхав із моря, – сказав він, не міняючи пози й лежачи спиною до дівчини, що сиділа по другий бік вогнища.

– Так, і місяць уже вищербився, – відповіла вона тихо. – Місяць вищербився. А він обіцяв прибути, коли ночі ясні та вода вкриває мілини аж до кущів.

– Мандрівник знає, коли він вирушає, та не знає, коли повернеться, – спокійно зауважив чоловік.

Дівчина зітхнула.

– Ночі сподівань довгі, – прошепотіла вона.

– І часом марно очікуєш, – так само тихо мовив чоловік. – Може він ніколи й не повернеться.

– Чому? – вигукнула дівчина.

– Путь довга, і серце може прохолонути, – була спокійна відповідь. – Якщо він не повернеться, значить забув.

– О, Гассіме, це означатиме, що він умер! – обурено вигукнула дівчина.

Чоловік, дивлячись на море, усміхнувся на її запальний тон.

Це були брат і сестра, і хоч дуже скидалися одне на одного, родинна подібність губилась у рисах, властивих усій расі. Були вони з Ваджо, а серед малайців є приповідка, що хто хоче, щоб йому щастило в мандрах і торгівлі, повинен мати в жилах хоч трохи вадзької крові. А в цього народу торгівля, яка означає те саме, що й далека мандрівка, є романтичним і почесним заняттям. Купець повинен бути відважним і проникливим; він мусить мати безстрашність юнацтва та поміркованість старості; він має бути дипломатом і звитяжцем, щоб гарантувати собі прихильність володарів і вселяти жах злим.

Ці властивості, певна річ, не потрібні крамарям або китайцям-рознощикам, вони потрібні тільки тому, хто, належачи до знатного роду, мандрує морями на власному судні, з багатьма прихильниками. Від острова до острова розвозить він важливі новини та крам; йому довіряють таємні послання й коштовні речі; він завжди готовий до інтриг і бою, до купівлі й продажу. Такий ідеал вадзького купця.

Торгівля в такому розумінні була заняттям тих честолюбних людей, що провадили приховану, але важливу справу в усіх національних повстаннях, релігійних заколотах і в організації піратських збурень широкого масштабу, що протягом першої половини XIX століття зачепили долю не одної тубільної династії і які кілька років серйозно загрожували голландській владі на сході. Коли ціною крові й золота запанував на островах мир, це зайняття, хоч і позбулося почесних можливостей, та все ж вабило до себе найвідважніших людей цієї неспокійної раси. Молодші сини й родичі багатьох тубільних володарів об’їздили всі моря Архіпелагу й побували на численних маловідомих островах і на малодосліджених берегах Нової Гвінеї; відвідали кожну місцинку на морі, куди ще не проникла європейська торгівля – від Ару до Адже, від Сумбави до Палавану.

II

У найменш відомій місцевості, в маленькій бухті Нової Гвінеї, вперше стрівся Лінгард із молодим Пата Гассімом, небожем наймогутнішого вадзького володаря.

Він був купець у розумінні Ваджо й прибув сюди з молодими родичами та почтом на міцному морському прау, озброєному двома гарматами, щоб купити пір’я райських пташок для старого тернетського султана. У цю рисковану експедицію вирушили вони не ради прибутків, а щоб віддячити старому султанові, що з місяць, а може й більше, пишно вітав їх у своєму похмурому мурованому палаці в Тернеті.

Спинилися вони трохи далі від слободи, вживши всіх запобіжних заходів, дожидаючи пір’я й торгуючись із прибережними жителями, що були посередниками в цій торгівлі. Якогось ранку Гассім побачив Лінгардів бриг, що став у цій бухті на якір, і незабаром помітив, як високий, білий чоловік із бородою, що виблискувала, як золото, вийшов із човна і попрямував до тубільців, зовсім не озброєний.

Гассіма вразила й здивувала така легковажність. Потім, за старим малайським звичаєм, він із годину обмірковував цю справу зі своїми людьми і теж висів на берег, але з озброєним ескортом, маючи намір подивитися, що буде далі.

Випадок, справді, був звичайний, такий, говорив потім Лінгард, який міг трапитися з кожним. Він зійшов на берег, маючи намір знайти якийсь струмок, щоб набрати в барильце води. Тільки це й спонукало його ввійти в бухту.

Оточений чорним натовпом, Лінгард стояв зі своїми матросами, показуючи кілька перкалевих хусток і намагаючись пояснити тубільцям, чого він висадився. Коли це дротик ударив його ззаду, зачепивши шию. Мабуть, якийсь папуас хотів пересвідчитись, чи можна вбити або поранити таке створіння, хоч був непохитно переконаний, що це неможливо; в ту саму мить Лінгардів матрос ударив експериментатора парангом. (Дехто з матросів узяв із собою три сокири на всякий випадок, може, доведеться прорубувати кущі.)

Смертельна колотнеча скоїлась так несподівано, що Лінгард, швидко озирнувшись, побачив свого оборонця, який вже падав, пронизаний списами в трьох місцях. Вазуб, що теж був там, оповідав про цю подію майже щотижня і, викликаючи жах у своїх слухачів, показував, як поранений матрос блимав очима. Лінгард був неозброєний і напрочуд безжурний, пояснюючи це тим, що він занадто запальний, щоб носити з собою зброю. «А якщо дійде до чого, – доводив він, – в усякому разі я зможу викрутитись, убивши людину й кулаком. Тоді вже знаєш, що робиш, і не так швидко зчиниш бучу».

Отже, й тепер убив він дикуна, ударивши його з усього маху кулаком, а другого, схопивши за поперек, шпурнув у розлютований натовп… «Він розкидав людей, як вітер розкидає відламані гілки, й пробив собі широку дорогу крізь натовп наших ворогів», – голосно оповідав Вазуб. Мабуть, швидкі Лінгардові рухи й незвичайний вигляд спричинили до того, що вояки відступили перед його натиском.

Скориставшись з їхнього здивування й переляку, Лінгард зі своїми матросами кинувся до слобідки напівзруйнованою греблею. Всі вони вскочили в цю бідну халупу, зроблену з гнилих циновок й уламків старих човнів. У цьому захистку, що світився з усіх боків, мали вони час звести дух і побачити, що їхнє становище не дуже-то покращало.

Жінки і діти втекли з халупи до кущів. Тим часом на березі, в кінці греблі, вояки вили й стрибали, лаштуючись до генеральної атаки. Лінгард із досадою побачив, що його вартовий матрос у човні, очевидно, злякався, бо замість того, щоб плисти до корабля й вдарити на сполох, кинувся до невеликої скелі за сто ярдів од човна і, як несамовитий, намагався здертися на стрімку кручу. Приплив скінчився, і стрибнути в рідку грязюку біля халупок було однаково, що йти на смерть. Отже, не лишалося нічого іншого, як кинутися назад до берега й ускочити в човен, бо хистка будівля не витримала б і дужого штурхана, а облоги й поготів. Лінгард негайно так і зробив. Озброївшись кривою гіллякою, що попалася під руку, кинувся вперед на чолі трьох матросів. Як тільки він проскочив і ясно зрозумів одчайдушність свого вчинку, враз почув два постріли, що раптом вибухнули праворуч. Суцільна маса чорних тіл і кучерявих голів попереду захиталась і розступилась, проте не розбіглась.

Лінгард біг далі. Здалеку чув він вигуки кількох голосів. Потім розітнувся ще один постріл, і мушкетна куля, пройшовши довгу путь між ним та його ворогами, ударилась об землю, бризнувши невеличким струменем піску. Коли б він скакнув далі, то опинився б саме серед ворогів, але піднята рука не знайшла кого вдарити. Тільки чорні спини швидко сунули, нахилившись до кущів.

Лінгард шпурнув палицю на найближчу пару чорних плечей. Висока трава, захитавшись, спинилась; галасливий хор і пронизливий зойк, завмираючи, перейшов у тужливе виття. Лісисті береги й синя бухта, здавалось, разом поринули в чари ясної тиші. Лінгард немов прокинувся зі сну, так швидко все змінилось. Несподіване мовчання вразило його.

Він гукнув з усієї сили і спинив своїх матросів, що гналися за втікачами. Незадоволено вони вертались назад, люто поглядаючи на стіну джунглів, де не ворушився жоден лист. Невідомі, що, так вчасно з’явившись, вирішили кінець пригоди, спинились, збившись докупи, там, де щойно були дикуни.

Лінгард і молодий ватажок вадзьких купців зустрілися в чудовому сяйві півдня, серед шанобливої безмовності почту, на тому самому місці, де матрос-малаєць наклав головою. Лінгард ступив уперед і простяг руку. Гассім тим же відповів на цей щирий жест. Перше стискання рук відбулося над мертвим тілом, немовби доля вимагала заплатити смертю за цей дар дружби.

– Я ніколи не забуду цього дня! – щиро вигукнув Лінгард, а ватажок спокійно всміхнувся.

І по короткій паузі:

– Ти помстишся і спалиш селище? – спитав малаєць, кинувши очима на мертвого ласкара, що лежав униз лицем, розкинувши руки, немов у розпуці вхопився за землю, яку так мало знав.

Лінгард вагався.

– Ні, – мовив він нарешті. – Від того нікому не буде краще.

– Справедливо, – тихо сказав Гассім. – Цей чоловік був твій винуватець – раб?

– Раб? – вигукнув Лінгард. – Ні. Вільний, як і я. Це англійський бриг.

– Гай-гай! Тепер він справді вільний, – пробурмотів малаєць, ще раз глянувши на мертвого. – А хто ж заплатить за життя цієї людини тим, хто втратив її?

– Якщо в нього лишилася жінка чи дитина, я знайду їх хоч де, – промовив Лінгард із каяттям.

– Ти говориш, як справжній вождь, – сказав Гассім. – Тільки наші володарі не йдуть на бій із голими руками. Ех, ви, білі!

– Це була нерозважність, прикра нерозважність, – мовив Лінгард, – і цей бідний хлопчина наклав за це головою.

– Він не міг обминути своєї долі, – пробурмотів малаєць. – Гадаю, що моя торгівля в цьому місці тепер уже скінчилась, – додав він весело.

Лінгард висловив свій жаль.

– Нічого, нічого, – чемно мовив ватажок.

Лінгард, запрохавши Гассіма та двох його компаньйонів прибути на бриг, пішов із ними.

Був тихий вечір, і малайське судно, знявшись з якоря, поволі пішло до бухти, де стояв бриг. Кінцем міцної кодоли прив’язали судно до брига, і тої ночі бриг білого й прау темношкірого крутились і гойдались на одній котві.

Коли сонце останнім промінням осяяло море, тіло забитого ласкара, загорнуте, за магометанським звичаєм, у біле простирадло, спустили у спокійну воду бухти, на яку він уперше глянув кілька годин тому. В ту саму мить, як мрець повільно зник з очей, блиснув огонь і розітнувся постріл, відбившись гуркотом у берегах і в жалібному крику диких птахів, що кружляли в хмарах, немов вигукуючи морякові своє останнє «прощай». Схиливши голову, господ дар брига пройшов до корми під тихий шепіт приємно здивованого екіпажу і чужинців, що збились на головній палубі. Подібні дії говорили про романтичну вдачу цієї людини.

Лінгард вітав своїх гостей далеко за північ. Людям із прау видано було вівцю з корабельних запасів. А в каюті Гассім і його два товариші сиділи вряд на канапі, виблискуючи коштовними оздобами. Лінгард вів розмову, як щирий друг, а малайці говорили з вихованою, стриманою чемністю, властивою вищим класам цього народу. Вони торкнулися багатьох тем і наприкінці спинились на політиці.

– Ти, мабуть, могутній володар у своїй країні? – спитав Гассім, оглядаючи каюту.

– Моя країна в далекому морі, де найменші вітри такі дужі, як тут у дощовиту погоду, – сказав Лінгард, а гості тихо зашептались, висловлюючи здивування. – Я лишив її ще замолоду, туане Гассім, і не знаю, чи могутній я там, де сильних людей більше, ніж бідних на всіх ваших островах. А тут, – мовив він далі, – тут теж моя країна. Ось це англійське судно варте Англії, і я досить могутній тут. Я тут раджа, бо ця частина моєї країни – моя власна.

Гості були вражені й, многозначно ззирнувшись, хитнули головами.

– Так, так, – усміхаючись, сказав Гассім. – Ти возиш морями свою країну і свою могутність. Раджа на морі. Це добре!

Лінгард голосно засміявся, а гості стиха.

– Ми знаємо, що твоя країна дуже могутня, – почав знову Гассім, – та чи дужча вона від країни голландців, що крадуть нашу землю?

– Чи дужча? – гукнув Лінгард і широко розправив плечі. – Чи дужча? Ми могли б узяти їх у кулак, отак, – і переможно стиснув пальці.

– І вони платять вам податки за свою землю? – зацікавлено розпитував Гассім.

– Ні, – стримано відповів Лінгард. – Бачиш, туане Гассім, немає такого звичаю між білими людьми. Ми безперечно могли б, та нема такого звичаю.

– Нема? – перепитав Гассім, скептично посміхаючись. – Вони вимагають од нас податків, бо дужчі, ніж ми. Часом вони здирають їх навіть із Ваджо, де кожен чоловік вільний і носить крис³⁴.

Запала тиша. Лінгард сидів замислившись, малайці спустили очі.

– Але ми палимо наш порох між собою, – продовжував Гассім, – і тупимо нашу зброю один на одному.

Він зітхнув, помовчав, а потім почав переконувати Лінгарда відвідати Ваджо, «поторгувати й побачить друзів», казав він, поклавши руку на груди й щиро вклоняючись.

– Авжеж! Поторгувати з друзями! – гукнув Лінгард, засміявшись, – і провів рукою. – Ось це судно, як дім, де багато всякої всячини. Воно так само дороге, як жінка й діти.

Гості встали й почали прощатися.

– Ти дав за мене три постріли, друже Гассім, – серйозно сказав Лінгард, – а я послав на борт твого прау три барила пороху, – по одному за кожен постріл. Але ми ще не поквитались!

Очі малайця заблищали з радості.

– Це справді дружній подарунок. Приїзди побачитися зі мною в моїй країні!

– Обіцяю тобі, – сказав Лінгард.

Тиха поверхня бухти відбивала чудове нічне небо, і бриг з прау за кормою, здавалось, повис між зірок у неземному спокої. Востаннє попрощались вони на палубі, і малайці спустились на своє судно. Ранком, коли після сходу сонця знявся вітер, бриг і прау разом покинули бухту. Коли вони відійшли від землі, Лінгард розпустив усі вітрила і, відхилившись від курсу, підійшов до прау, щоб сказати останнє прощай перед розлукою з друзями. Гассім стояв на високій кормі.

– Щасливо! – гукнув Лінгард.

– Не забувай обіцянки! – крикнув ватажок. – Приїзди швидше! – гукав він дедалі дужче. – Приїзди швидше, щоб збулось те, що записано…

Бриг швидко рушив.

– Що? – не розуміючи, гукнув Лінгард. – Що написано?

Він прислухався. До нього долинули тихі слова:

– Ніхто не знає!

III

– Слово честі! Мені сподобався цей хлопець, – гукнув Лінгард, оповідаючи свою пригоду і поглядаючи на очі, що блищали навколо нього крізь сигарний дим. Цей бріксгемський юнга з рибальського судна, потім шахтар, моряк на глибоких водах, золотошукач, власник і командир «найкращого тут брига» знав, що його слухачі – моряки, купці, мандрівники, як і він сам, – сприймали це не як звичайний вияв почуття, а як найвищу похвалу його малайському другові.