Kitabı oku: «Лаовай»
Глава 1
Лаовай
Тьотя, яка смажить картоплю з м’ятою; дружба з китайцями; мінімалізм і жовта стіна; холодний жовтень в Куньміні та рішення більше не плакати
Скільки років ви очікуєте прожити? Якщо ви жінка і матимете середню тривалість життя, проживете 75 років. 75 років це 900 місяців, 75 років – це приблизно 27 393 дні. Мені 24, я вже прожила 8766 днів, тобто, якщо я помру в 75, мені залишилось всього 18 627 днів. Я вже не кажу про чоловіків, у тих середня тривалість життя – 64 роки. Так мало днів, а я сьогодні провела весь день, миючи квартиру. У мене залишилось всього 18 627 шансів побачити щось неймовірне, відчути щось яскраве, а я сиджу на підлозі і збираю скло від пивної пляшки після вчорашньої вечірки.
На вулиці вже темно, але мої груди стискаються бажанням зробити щось приємне. Я чекала на захід сонця, а тепер їду кататись на велосипеді тихим холодним жовтневим містом. На перехресті зі мною здоровається Тьотя. Тьотя – це така жіночка, яка продає смажену картоплю на вулиці. Вона має свій невідомо ким змонтований пристрій, припаяний до велосипеду, із прикрученим газовим балоном, куди можна поставити сковорідку, і на старій, бозна-звідки купленій олії, смажити картоплю. Коли картопля готова, Тьотя висипає її в малий металічний тазик і ретельно змішує з сіллю, глутаматом моносодіуму, чилі, сичуанським перцем, часником, кетчупом, кунжутною олією та м’ятою.
Мені це нагадує процес замішування їжі для свиней і дитинство, коли я спостерігала за бабусею, яка щодня мусила їх годувати. Пам’ятаю, як я потайки їла в сараї свинячу картоплю – мілку та кругленьку, бо вона була смачнішою за зварену вдома для людей. Тьотя, мабуть, теж поділяє мої погляди, бо смажить виключно малу кругленьку картоплю і тільки для людей, ну або для того, хто заплатить три юані.
Я люблю жити в Китаї, тому що Китай пахне інакше. Я живу в 3000 кілометрах від Пекіна, але і тут той самий запах на вулицях. Тільки у Пекіні Тьотя вже смажить не картоплю, а млинчики, але схема та сама. Цей гамір, хаотичний рух, при якому вірогідність твого ока бути виколотим під час дощу парасолею не може бути розрахована теорією ймовірності, тому що тут не працюють жодні теорії. Я люблю запах китайських цигарок і щирі посмішки на обличчях людей. Кажуть, китайці бояться «втратити лице» (тобто гідність) і тому ніколи не показують негативних емоцій, завжди контролюючи себе. Я не знаю, як там в звичайних ситуаціях, але коли вони бачать мене, то стовідсотково щиро і з цікавістю посміхаються, адже я «лаовай» – іноземка. І вони завжди порівнюють мою шкіру зі своєю та кажуть «Ти така біленька», навіть якщо я щойно повернулась з тропічних островів і моя шкіра на три тони темніша за їхню. Вони часто засліплені, не бачать правди, але в них видно таке дитяче і безпосереднє розуміння світу, до якого нам ще далеко. Китайці, де ви? Усі, крім Тьоті і ще кількох тьоть, сплять вдома. Завтра новий день і нова боротьба за існування.
А я далі їду вулицею.
Я думаю про свою подругу, Вейвей, яку місяць тому покинув її хлопець. Той шотландець багато пив, багато спав і так мало часу з нею проводив, та й той час, між нами, був не дуже якісним, а вона все плаче і плаче. Я ж казала, що китайці, вони як діти. У своєму прагненні злитися в одне ціле з колективом вони не бачать кінця, і тому, коли в тебе з’явиться друг китаєць, не дивуйся, якщо він дзвонитиме тобі по десять разів на день. Ти підписався на дружбу, нічого вже не поробиш.
Одного разу я познайомилась з хлопцем у метро в Пекіні, він виявився таким приємним, що віз мене годину в непотрібний йому напрямок аж до моєї станції, не зважаючи на те, що я добре знала дорогу. Я розглядала його як спосіб попрактикувати мову і дала йому свій номер. Я взагалі завжди даю всім свій номер, а вже потім, коли починають дзвонити, вирішую пов’язані з цим проблеми. Якщо вам буде нудно в Куньміні, заходьте до Куньмінського педуніверситету, я, скоріш за все, там сидітиму на траві і питиму каву. І, скоріш за все, дам вам свій номер.
Я чомусь сподівалась, що той ввічливий хлопець з метро ніколи не подзвонить, але він не лише телефонував щодня, але й, коли я прикидалася, що не чула, писав мені смс з нагадуванням про те, щоб я вдягалась тепліше, бо на вулиці холодно. Після чергового повернення з України і його чергового дзвінка я попросила свого друга китайця, аби він відповів і сказав, що то його номер, і дзвінки припинилися! Ура, думала я. Але ні, нещодавно він знайшов мене у месенджері wechat, де я мала необачність залишити контактом свій номер телефону. Мабуть, тепер я позбудусь його, тільки коли помру. Я помиратиму і думатиму: «Класно, що той хлопець з метро до мене більше ніколи не додзвониться, сподіваюсь, звичайно».
Так от, про Вейвей. Мама їй сказала, якщо вони не одружаться, аби не привозила шотландця додому наступного китайського Нового року. Він це також зрозумів, і тому в нього одразу «прихватило нирку» і він втік до Шотландії, щоправда, всього лиш на тиждень. А тепер і далі сидить, п’є у барі на розі Культурного провулку. Культурний провулок – це місце, де часто збираються випити кави та алкоголю іноземці, зокрема шотландці, які або взагалі не п’ють і ховаються вдома, або вже щодня ходять до тих кав’ярень.
За кілька місяців китайський Новий рік, і кого Вейвей повезе додому? Вона зачинилась у себе в квартирі, з якої попередньо викинула всі меблі, оскільки їх сімейні меблі належали шотландцю. Сидить тепер на матраці на підлозі і шукає співмешканця, щоб дешевше платити за квартиру. У своїй кімнаті, як сказала Вейвей, вона вже не триматиме жодного хламу, як от дерев’яних статуеток, газет, молотків і чогось, що обіцяло ще два роки тому стати в нагоді. Вона застелила матрац білим і збоку на стіні примонтувала ще рівно три полички – на одній з них будуть книги, всі з них вона мусить прочитати за рік та пороздавати, на іншій лежатиме вся техніка, на третій сережки, перли та намисто.
Вейвей дуже любить перли, кольорові, великі і маленькі, у неї є навіть намисто з Майорки. Поруч з полицями – шафа з одягом. Стіни пофарбувала у білий колір, і лише ту, яка напроти матраца, – в жовтий. Сказала, що сидітиме на матраці і дивитиметься на жовте тепло. Так от, матрац, полички, шафа, білі стіни – все це схоже на палату в лікарні. Я їй кажу, що треба поїхати в гори та перестати плакати, а вона каже, що поміняє роботу і все зміниться. Я їй кажу, аби хоч картину яку в кімнаті повісила, а Вевей мені: «Будь мінімалістом, якщо тебе оточуватиме забагато дрібниць, ти не зможеш побачити свою головну ціль». «А яка в тебе головна ціль? – питаю. – Я ще не знаю, але ж сидітиму тут і скоро побачу».
– Як на мене, то все просто – він тебе викреслив з життя, тому що злякався твоєї родини, ну та то не дивно, ти сама своїх батьків іноді боїшся, в тобі з’явилась порожнеча, знайди щось, чим би її заповнити, і вся проблема вирішиться.
– А секс? – питає Вейвей.
– А що секс? Без нього теж можна жити, і я живий тому приклад.
А вона зі своїм мінімалізмом.
За два дні телефонує мені і каже, що ми їдемо в гори на вихідні. Я тільки рада, але навіщо, скажіть мені, спати в такий холод в наметі? Я і вдома сплю наче в наметі, на дворі вночі нуль градусів, опалення в Куньміні немає, і скло в шибах хитається. Я накрилась спальником поверх ковдри і ввімкнула електропростирадло. Вейвей обіцяє, якщо ми спатимемо в наметі, то вона весь вікенд не плакатиме.
Глава 2
Загублені в горах
Гори, в яких можна було б знімати фільми про кунгфу; марихуана-дичка; Пекінська опера; бажання запалити та ідея помовчати; напад уявних ведмедів; задубілі пальці і ліс, що пахнув грибами
Поїхали ми в гори, їхали ніч потягом, вранці після прибуття в першому ж магазині купили лаоського пива. У Китаї пиво не дуже міцне і майже несмачне, але нам пощастило жити поруч з лаоським кордоном, тому в нас продають головний продукт Лаосу – пиво. Ми подумали, що нам по маленькій пляшці не вистачить, і взяли по великій, 0,6. Я, як завжди, сп’яніла після першої пляшки, і Вейвей повела мене в гори. Ми були на висоті 1500 метрів ще на початку маршруту, і там, скажу вам чесно, було не так спекотно. А як почали підніматись, то й зовсім заклякли.
Треба було знову пити. У нас був китайський алкоголь на травах «Цзінцзіу», ми йшли і цідили його потроху, аж раптом під деревом зустріли двох хлопців з Ізраїлю. Вони варили каву! Ізраїльтяни подорожуючи завжди возять з собою два необхідні атрибути подорожі – газову горілку і мішок для води. Я сміюсь, коли це бачу, але від кави ніколи не відмовляюсь. Та й ці хлопці виявились дуже привітними і пригостили нас гарячим напоєм. Поки всі сиділи на колоді, вони нам радили, як краще лізти і де зупинятись на ніч.
Я раніше вже була колись в тих горах, але то було літо і не так похмуро. Цього разу повітря було свіжим і листя трохи жовтим, металічна кружка гріла руки, і так не хотілося її віддавати. Ми домовились зустрітися з хлопцями на долі наступного дня, а самі пішли догори. Вейвей звернула зі стежки і пішла туди, де ліс був густим, а над головами їхав підйомник. Я поцікавилась, куди це вона, та вона тільки показала слідувати за нею. Виявляється, ми приїхали сюди збирати марихуану.
У провінції Юньнань всюди росте дичка, всі її збирають та палять. Тому уйгури, які в усіх інших районах Китаю торгують травою, в нас продають «лапшу», бо ринок важких наркотиків зайнятий бірманцями, а дичку всі і так самі збирають, сушать та палять. Кажучи всі, я не маю на увазі поголовно всіх мешканців Юньнані чи Куньміна, я маю на увазі тих, хто палить. Таких, як Вейвей, наприклад. Вона бережно тримала рослинку в руках і показувала мені, яку частину треба зривати, а які рослини краще не зачіпати. Я знову відчула себе дитиною, мені згадалися часи, коли ми всією родиною їздили на травневі свята садити картоплю, а в кінці серпня збирали урожай.
Тепер я веду не дуже аграрний спосіб життя, бо картоплю і так купую уже смажену у Тьоті, але Вейвей вирішила мене чи то експлуатувати, чи то долучити. Мені було якось трохи байдуже до того, що вона там збирала, я стояла на схилі і вдихала свіже холодне повітря, хотілось літати. Обов’язково літатиму цього року, пообіцяла я собі тоді. Ледь вмовивши Вейвей зупинитись і продовжити збір урожаю завтра по дорозі додолу, я пішла далі. Вона йшла за мною та співала.
Колись Вейвей поїхала до Пекіна вивчати в університеті Пекінську оперу, вона була здібною студенткою, але на другому курсі завагітніла і кинула університет. Вагітна переїхала на південь Китаю до Куньміна, щоб бути ближче до своєї родини, і знайшла роботу офіціанткою в одному з барів на Культурному провулку. У неї тоді трапився викидень, і мама сказала, що це чи то Будда, чи Ісус, чи Аллах, хтось її врешті благословив і збавив від небажаної позашлюбної дитини, на що дівчина відповіла, що дитина була бажаною, а сама почала потайки ненавидіти власну маму. Вейвей пішла до лікаря, і той їй сказав, що вона не зможе більше мати дітей. Вона довго плакала, але нікому не розповідала, і тільки коли ми з нею стали друзями два роки тому, Вейвей відкрила мені цю таємницю.
Я не люблю Пекінської опери, але коли співає Вейвей, на мене це діє дуже заспокійливо. Вона співала, а я плела вінок з жовтого листя. Ми йшли далі. Я сказала, що стежка наша – то, мабуть, стає річкою, коли йде дощ. Добре, що зараз немає дощу. Чи то починало темніти, чи то мав початися дощ, чи просто мені паморочилось від випитого, але я вирішила, що пора вже ставити десь намет.
Ми виявились непередбачливими господинями і не спакували на ночліг жодних харчів, окрім соняшникового насіння. У мене тихо бурчав шлунок, і я слухала, як Вейвей читала вголос уривок з «Сієсти» Хемінґвея, запевняючи мене, що нам теж так треба кудись поїхати. Ще б почитала «На дорозі» Керуака. Не розумію, навіщо писати книги про те, як ти десь їдеш і бухаєш всю дорогу, і як в тебе від цього паморочиться в голові і ти забуваєш про власних дітей. А ще кажуть, Керуак написав цю книжку під бензедрином, і тепер тисячі обриганів під наркотою читають його щодня та захоплюються.
Допили ми китайський алкоголь на травах, доїли дві пачки зернят, і здалось нам, що вже ведмеді та вовки скоро (о шостій вечора) повиходять на полювання. Розставивши намет і розстеливши наші скромні спальники, ми полягали спати. Вейвей заснула одразу, вона була втомлена співами, а я слухала природу, доки якась із моїх волосин таки не посивіла від страху. Я навіть один раз розбудила Вейвей стукотінням свого серця, коли на вулиці почувся шум. Я тримала в одній руці газовий балончик, а в другій ніж, і якби в мене була ще третя рука та Євангеліє, то в третій руці я б тримала ще і його. Насправді я не дуже вірила в те, що жодна з цих речей порятує нас від вовка, який вже збирався розідрати своїми зубиськами наш намет разом з нами та спальниками. Вейвей прокинулась, сказала, що то птахи, та відвернулась від мене спати далі.
– Справді, це – птахи, – розбудила я її знову, – ходімо запалимо косяк, інакше я сьогодні не спатиму.
Вейвей любила косяки більше за сон і з радістю прокинулась для того, щоб покурити. Ми вийшли з намету, хмар на небі не було, був круглий жовтий місяць, який розливав своє тепле світло на нашу галявину і на сусідню гору, залишаючи озеро в пітьмі. Я намагалась не трястись від страху і запалила. Вейвей розповідала про те, що цей ліс нагадував їй місце на півночі Таїланду, де вона медитувала десять днів минулого року. Вони зовсім не говорили протягом десяти днів і все робили в тиші, цей вид медитації називається «віпасана». Такі центри можна знайти по всьому світу, тут люди можуть помовчати на деякий час. Мені дуже сподобалась ця ідея просто через те, що я багато розмовляю, і стало цікаво, як би я відчувала себе так довго без спілкування. «Ми практично весь час медитували, – сказала Вейвей, – і під кінець десяти днів я відчула, що з моїх плечей звалився величезний тягар. Я змогла нарешті відпустити свою ненароджену дитину, і серце мені перестало боліти». Я вірила в те, що у Вейвей ще обов’язково будуть діти, божественні малі китайчата з ніжними рисами обличчя та тонкими зап’ястками.
Вона повідомила мені, що тоді в цій чистоті природної гармонії вона зрозуміла, що любить робити найбільше. «Я люблю пекти тістечка, – сказала вона. – Відкрию пекарню, як повернемось до Куньміна. Навіть не знаю, чому я так довго затягувала з цим, але зараз, тут, у магічному лісі, я відчуваю, що настав час пекти для людей».
В той момент і ще довго після того я не знала і, може, не усвідомлювала, що втратила подругу. Після цього такого простого, здавалося б, повідомлення Вейвей пекла і продавала тістечка цілий рік, поки бізнес її не став на ноги. Я ловила її ночами біля заднього входу в пекарню для того, аби разом помовчати під місяцем десять хвилин, як і у той магічний вечір в горах.
– Якби у тебе було одне останнє бажання, – запитала вона, – що б ти хотіла?
В той момент я хотіла тірамісу, або біг-мак меню, або велику тарілку уйгурських жарених макаронів. Їсти, точно.
– А я б хотіла свою кицьку, яка померла, коли мені було десять, вона зі всієї родини єдина мене любила, – сказала з сумом у голосі Вейвей.
Мені стало соромно за своє перше бажання. Воно було з самого низу піраміди потреб Маслоу, і я картала себе за те, що так і не піднялась на щабель вище. Чого б я насправді хотіла? Я не знала, і це лякало мене.
На ранок я прокинулась від того, що мої ноги були цілковито мокрими, Вейвей хропіла у теплому спальнику, їй було комфортно. Після того, як наш намет перестали атакувати птахи, десь біля другої ночі почалась злива. Коли вона крапала на стінку намету, а я торкалася її своєю головою, краплі передавались мені на голову від намету, і я тішилась. Було свіжо в голову і хотілось думати, але я все одно засинала. О шостій я вже не могла заснути, ноги замерзли, і я почала читати Хемінґвея. Він мені, чесно кажучи, не дуже подобається, але тільки Вейвей додумалась взяти з собою в гори книжку. Я ж взяла з собою фотоапарат без карти пам’яті і з розрядженим акумулятором.
Хемінґвея надовго не вистачило, і о сьомій ранку я вирішила запалити цигарку. Розкривши замок-двері намета, я затягувалась і видихала дим назовні, на середині цигарка вся змокла і перестала горіти. Ви колись бачили рекламу кави «Якобс», де аромат розпливається по квартирі і будить усіх? Аромоксамит моєї цигарки розбудив Вейвей, і вона вирішила, що нам пора йти. Ми були на висоті 3000 метрів, збираючи рюкзак під зливою, я відчувала, як в мене дубіли пальці, і треба було закрити один важливий замок, аби починати спуск.
Ми склали рюкзаки, спальники та намет докупи, тільки от не знайшли чохла від намета і подались донизу. Пам’ятаєте, як ми піднімались стежкою, яка, скоріш за все, в іншому житті була річкою? Цією ж стежкою ми тепер спускались. На вулиці було близько п’яти градусів, але я не зважала на свої мокрі ноги, на мокру кофту і задубілі руки, я бачила жовті дерева перед нами з краплинами прозорого намиста на листі, і мені ставало так соромно за свої звичайні думки і за свої холодні ноги. Так хотілося, аби прозоре намисто завжди крапало на жовте листя, а ми завжди були свідками цього єднання. Я вже давно, ще в Карпатах, помітила це мальовниче злиття природи з природою, якого нам, людям, вчитись і недовчитись, і в якому полягає головна таємниця краси та недоторканності наших гір. Кожну крапельку, яка падала мені на носа, я сприймала як дар божий.
Вейвей вже зовсім перестала плакати та кривитись, вона, вся мокра, йшла поруч. Ми дійшли до незвичної краси галявини, яка в цей дощовий день була вкрита великими коричневими грибами, і, здавалось, сонце виступало над ними. Я полюбила одразу ті гриби, навіть неїстівні, вони голосно кричали до мене: «Обернись, оглянись, ти ніколи не побачиш такої краси більше ніде у світі». Я була дурна і йшла поміж грибів, незважаючи на їх красу, намагаючись знайти теплий притулок на долі.
Це місце було досить туристичним, але зі зливою зникли і туристи. Воно стало загадковим, як у китайському кіно про кунгфу, де головні герої стрибають з бамбука на бамбук і борються на ньому. Я була зачарована. Руки замерзли, ноги заніміли, але я, крок за кроком, вмикала фантазію і вимикала справжній світ. Я відчувала близькість смерті з її фізичною неприємністю та повну її красу, в якій вона залишала тебе наодинці із соснами. Вейвей почала кричати та тішитись. Нарешті! Ми знайшли сходи. І ми почали спускатись до містечка Далі, де планували зупинитись.
Глава 3
Далі
Китайський самогон; гарячий душ; місто, загублене в горах; тибетський буйвол; погана мавпа та простота рішень
Я не могла зігнути-розігнути пальців рук, але відчувала себе врятованою. Тоді я ще не знала, що перед нами – три кілометри сходів. Коли ти не знаєш, на якій відстані щось знаходиться від тебе, ти просто робиш маленькі зусилля. Ну ось, ще трошки, і я досягну мети. І ти її досягаєш. Коли ж на початку шляху ти дізнає5шся, що пункт призначення знаходиться на відстані 45-ти кілометрів, ти просто вирішуєш туди не йти. Можливо, тому всесвіт не відкриває нам усіх планів одразу? Може, тому ми повинні якийсь час іти навпомацки, щоб на півшляху зрозуміти, що нам потрібно?
Ми бігли додолу сходами, а вони не закінчувались. Ми настільки втомились, що я була готова впасти без сил у будь-який момент, і тоді я побачила дорогу. Вейвей одразу вирішила, що треба випити. Далі ми вже спускалися у місто дорогою, шукаючи магазин алкоголю. По дорозі був магазин домашнього байцзю – китайська горілка 58-ми градусів. Я б навіть сказала, що це самогон, вигнаний із колосків і дуже приторно пахучий. Ми нічого не їли з вчорашнього ранку, але випили по п’ятдесят самогону і пішли далі.
Єдине, що в мене не змокло, – це гроші та фотоапарат. Я їх загорнула в пакетик. У наметі під час дощу мій рюкзак блокував краплі і забрав весь удар на себе разом з одягом, але Вейвей мала теплі речі, які ми планували вдягти. Спустившись до Далі, ми знайшли хостел, де зупинились і помились в ніжному гарячому душі. Про нього я мріяла всі чотири години, протягом яких ми бігли вниз з гори. Я одягла хостельні шльопанці 43-го розміру, закуталась у теплу кофту, і ми пішли пити «криваву Мері».
Далі – це чудове миловидне містечко у провінції Юньнань, воно знаходиться на відстані 250 кілометрів від провінційної столиці Куньміна. Разом з двома іншими містами Далі – одне з найстаріших в Китаї і, здається, ще й належить до культурної спадщини ЮНЕСКО.
Колись у наших колах було популярним всюди ходити пішки. Я навіть читала про китайця, який, послухавши пісню I would walk 500 miles, прийшов до своєї коханої з міста Аньян провінції Хенань в місто Гуанчжоу провінції Кантон і освідчився їй. В той час два моїх друга-алкоголіка вирішили довести всім, що можна дійти від Куньміна до Далі за тиждень пішки, при цьому п’ючи пиво і палячи цигарки. Похід так і не трапився або, можна сказати, трапився, але не так. Вони дійшли пішки хіба до автостанції, а там далі сіли на автобус і поїхали.
Коли приїздиш у старе місто Далі вранці, воно закутане туманом і гір ще не видно. Вулиці викладені старою і новою бруківкою, відчиняються маленькі сімейні кафе, де можна скуштувати китайський сніданок – м’ясні пиріжки на пару, рисову кашу, жарені довгі несолодкі пончики та соєве молоко. Можна навіть з’їсти пончик, порізаний у тарілку і залитий соєвим молоком – такий собі аналог кукурудзяних пластівців з молоком. Після сніданку починають відкриватися магазини з шаликами та іншими сувенірами, мені навіть страшно уявити, скільки мільйонів шаликів вартістю десять юанів продають в Далі щороку. Я теж маю кілька шаликів звідси і гарні вишиті чоботи, зроблені у стилі народності Бай, що мешкає у Далі.
Також тут можна з’їсти стейк з яка, волохатого тибетського буйвола. Я не могла б сама їсти яка, але ті, хто спробував, відчували харчовий оргазм від м’яса, що тануло на язику. Сама б я краще погодувала яка чи погладила його по чорній шовковій шерсті. Яки такі гарні, чорт забирай, вони нагадують мені про свободу та низькі тибетські хмари над головою.
Ще в Далі приїздить багато лаоваїв, тобто іноземців, аби погуляти кілька днів, а потім роками сидять там безвиїздно, медитуючи, займаючись тайчі чи сексом, масажем чи власним баром, вивчаючи китайську чи викладаючи англійську, чи просто випиваючи. А якось ми у одному хостелі пили імбирний чай по 5 юанів і спостерігали за гурбою хіпстерів-власників цього хостела, які всі сиділи у фейсбуках на макбуках. Я потім кілька разів намагалась знайти той хостел і зависнути з хіпстерами, але вони наче розчинились в повітрі, в солодкому, м’якому, свіжому, вранішньому повітрі Далі.
Ще у Далі є багато хіппі, які продають на вулицях листівки з власноруч знятими фотографіями чи одяг, замовлений через інтернет з Кореї, чи іноді навіть просто старий одяг. Поруч з хіпі повідчинялись вегетаріанські ресторани із фотографіями знаменитих вегетаріанців на дверях. Тут навіть можна купити смачні китайські пельмені з кабачком та морквою замість м’яса і всього за 6 юанів, тобто один долар. Ще у Далі є бар «Bad Monkey» – «Погана Мавпа», відкритий лаоваями. Це – місце зависання альтернативної тусівки міста. Оскільки ми із Вейвей були вже трохи сп’янілі після 50 грамів горілки, поївши рисової лапші на вулиці, ми пішли пити далі до «Поганої Мавпи».
Вейвей плела з ниток яскраві сережки, а я палила косяк просто на вулиці, і ми спостерігали за кульгаючим і неспішним ритмом міста та за туристами, які приїхали коло дев’ятої ранку і розігнали магічну вранішню імлу Далі.
Дощ припинився, і стало видно гори, зелені та жовті, десь там стрибали на бамбукових стеблах герої китайських фільмів про кунгфу. З боку озера було видно жовті гори, наче лисі. Там знаходилась гора Куряча Ніжка, куди ми збиралися лізти наступного разу. За старими і відреставрованими округлими дахами будівель не було видно озера, але я відчувала його запах, прісний і трохи свіжий, як запах мого рідного Дніпра.
Я думала про Україну, про те, як хочеться усім людям показати цю красу, хочеться, щоб у наших Карпатах теж продавали шалики і робили пиріжки з м’ясом та кабачками для іноземних туристів, і хочеться знайти своє місце у своїй країні.
Я працювала викладачем англійської, так роблять багато іноземців в Китаї. Я ще не знала, чого точно хотіла від життя, але була впевнена, що коли я відкрию цю таємницю, на мене попереду чекає магічна подорож. Я посміхалась і згадувала минуле.
«Ну ми з тобою, подруга, наклюкались об 11 ранку», – сказала я їй. «Це нічого, – відповіла Вейвей, – завтра буде новий день з новими клопотами, а поки в нас немає клопотів, робімо те, що нам подобається. Коли ми з тобою ще поїдемо в Далі? Коли ми ще переживемо такий холод і таку красу?»
Колись я стояла на одному з київських балконів, і хтось не дуже близький, але важливий, сказав мені: «Я завжди думаю про тебе, коли йдеться про простоту рішень». Сама я не знала, що так просто все вирішую, і вимагала від себе бути простішою. Виявляється, ми можемо простішати до нескінченності, аж поки в нашому житті нами не сприйматиметься жодних проблем і буде одна суцільна насолода. Я подивилась на Вейвей, яка з насолодою плела сережки і думала про власні булочки з власної пекарні, і почала ще більше поважати її простоту рішень.
