Kitabı oku: «Лаовай», sayfa 2

Глава 4
Наркотики

Чим марихуана краща за алкоголь; як рослини нами маніпулюють; код 420; що таке декстрометорфан; як я побачила янгола, а Рита ледь не згоріла заживо

До нашого міста приїздить багато іноземних прошмандовців. Тут, порівняно з іншими містами Китаю, доволі чисте повітря, доволі дешевий рівень життя, та й загалом – темп життя повільніший, дні проходять безтурботно. Крім того, у жовтні по всій провінції Юньнань можна збирати безкоштовний урожай марихуани. Одна моя знайома швейцарка після тривалого вивчення китайської мови, повертаючись додому в червні, пообіцяла приїхати в жовтні допомагати нам збирати врожай. Але я її уже роки два не бачила.

Деякі люди спеціально винаймають квартири з терасами на даху, не лише для засмагання на сонці та кухля пива в сутінках, але й для вирощування травки, щоб не треба було далеко ходити за врожаєм. Я, до речі, дивилась один документальний фільм про чотири рослини, що найбільше вплинули на життя людей, – яблуко, тюльпан, картопля і марихуана. Там так прямо і сказано – рослини нами маніпулюють, а ми й не помічаємо.

Виявляється, каннабіс дуже важко вирощувати, ця рослинка потребує особливого мікроклімату, велику кількість сонячного світла, збільшену увагу до себе. Ті, в кого я бачила її на даху, навіть голову рідко миють, а іноді забувають поїсти. Але вони настільки загіпнотизовані каннабісом, що здатні щоденно і вчасно приділяти йому достатньо уваги.

Це як мій однокласник Вася, якого мама завжди змушувала робити уроки, а Вася до ночі просиджував за комп’ютером і приносив додому одні двійки. Васін тато казав: «Ліда, не лізь до нього, якщо йому буде надо, він зробе». Та мама Васі не здавалась і, використовуючи свої зв’язки через місце роботи – пенсійний фонд, – допомогла хлопцю вступити до Політехнічного університету. І тут той як почав інтенсивно вчитися, що всі родичі перелякалися – «підмінили нашого Васіньку, шось тут не то». А Васі просто подобалось, він потім поїхав після університету до Каліфорнії і працює там на компанію Apple. На зустрічі з випускниками виглядав хоч і гладким, але найщасливішим. Кому шо надо, то той і робе.

Вася став програмістом, а морський біолог з Нової Зеландії вирощує траву на даху в Куньміні. Тільки ось питання, якщо вона така вибаглива, то чому росте біля кожної стежки і на кожній горі нашої провінції? Чи не через те, що тут просто рай на землі? Навіть сама назва – Юньнань: «юнь» означає хмари, а «нань» – південь, тобто ми живемо «на південь від хмар». Хоча тут я б теж могла посперечатися.

Коли я вперше їхала жити до Куньміна, дізналася, що це місто в Китаї славиться титулом «Міста Вічної Весни», тому до валізи поскладала самі лише сукні та босоніжки. Прочитала, що тут сонячних днів у році цілих триста, але на мою невдачу весь місяць вересень лили дощі. За моїми підрахунками у кінці жовтня мало настати сонце на дев’ять місяців, але цього не сталося, і довелося купувати пальта та чоботи. Тому в погані дні, коли дощ і холод, я всім нагадую – ніякий це не південь від хмар, ми живемо прямо під самісінькими хмарами.

До речі, із взуттям теж цікава історія трапилася – тут усі маленького зросту, і найбільший жіночий розмір взуття, наявний у продажу, 38-й. Тільки мій український 38 трохи більший за місцевий, тому я, оббігавши усі базари та магазини, мусила просити маму прислати мені чоботи з дому. Воно й не дивно, що моя знайома, яка вийшла заміж за китайця і має 41 розмір взуття, возить усі чоботи виключно з України.

Один хлопець порадив мені відкрити завод, що виробляв би взуття великого розміру для іноземців, і стати його менеджером. А інший, коли я була в Таїланді, сказав мені купити туфлі на обцасах у магазині для ледібоїв, на мою слонячу ногу. (Ladyboy – це дуже поширене явище у Таїланді, коли чоловік змінює стать на жіночу. Ноги від цього, очевидно, не зменшуються.)

Повертаючись до теми паління травки, згадала, що у людини, яка палить, кажуть, виробляється у мізках тетрагідроканнабіол (ТГК), і мізки починають повільно працювати. Тим не менш, один з найерудованіших чоловіків, яких я зустрічала, курив на момент нашого знайомства уже протягом двадцяти років. І таких прикладів я можу навести не один.

Тим паче, порівнюючи мирних обкурків з нашими українськими агресивними алкоголіками, я завжди виберу, щоб мене оточували перші. І взагалі, якби марихуану вже нарешті легалізували, то можна було б додавати її у йогурти, і реклама зі словами «І нехай весь світ зачекає» нарешті могла б набути змісту.

Сама я нечасто палю травку. Я насправді дуже лінива – не готую, щоб потім не мити посуд, не фарбую вранці очей, щоб ввечері не змивати косметику, і нечасто палю марихуану, бо мені після неї хочеться їсти і я втомлююсь рухати щелепами. Але, як на мене, краще б люди палили, аніж голосно одне на одного кричали, одне одним маніпулювали чи одне в одного стріляли. Накрутити б «косяків» для всієї Генеральної асамблеї ООН, для Ради Європи, ОБСЄ, Міжнародного валютного фонду, а головне – російському уряду, ото б пацани посідали тихенько і швидко за все домовились, і світ би засвітився вселеньскою любов’ю та миром, як було колись в шістдесяті в обмежених колах «дітей-квітів».

Приходжу, наприклад, до друзів музикантів додому, а вони, виявляється, і не ходили сьогодні нікуди, весь день палили і дивились мультики. Ви скажете – це непродуктивно, а я скажу – краще непродуктивно, ніж деструктивно. Бо за завісою споживчих інтересів, зростання економіки, зброї, війни, аптек і салонів краси люди забули про вміння насолоджуватись життям і про своє першочергове призначення – кохати і бути коханими, допомагати і просити про допомогу.

Зазвичай, коли хтось починає вживати наркотики, то це все починається з трави і далі йде в бік посилення ефекту – галюциногени там різні і бозна-що.

Вперше я дізналась про наркоманів, коли мені у віці чотирьох років сказали, що батьки моєї трирічної подруги Ліди – наркомани. І що вони варять вдома макове молочко (о Господи, навіщо?) і вколюють його собі в судини. Батьки про Ліду не дбають, відпускають її гуляти допізна, не змушують їсти, дозволяють одягати те, що хоче. Мені тоді Лідина доля тільки снилась. Але в пам’яті закарбувалось так: бути наркоманом – це погано, наркотики ніколи не вживати, якщо я стану наркоманкою, або батьки мої стануть наркоманами, ніхто зі мною не дружитиме.

Потім я зустріла Дерека. Як говорив Шеф з мого улюбленого серіалу: «Діти, для алкоголю та наркотиків є свій час, і цей час настане в коледжі». А ми наївно думали, що американці там у коледжах вчаться, праці різні пишуть, грають в американський футбол, вступають в братства та сестринства. Та у них навіть свято паління трави є – двадцяте квітня. Це чи тому, що у копів таємна цифра 420 означала «увага, травка», чи тому, що всі збиралися після пар о 16.20 покурити. Незалежно від причини, 20 квітня стало культовим святом. Як от у нас восьме березня чи в Китаї день утворення КНР.

З Дереком я спілкувалась рівно день, але цей день закарбувався в моїй пам’яті. У школі Дерек та його друг вирішили бути крутішими за інших і перепробувати всі наркотичні та психотропні речовини ще до коледжу. Вони постановили собі один рік для вживання, а після цього року будь-яке вживання будь-чого такого собі більше не дозволили. Коли вони прийшли на перший курс коледжу, то всім казали: «Що це? А, та ні, дякую, я це вже пробував».

Колись у парку Шевченка проводили чудову акцію «Жива книга». Можна було поспілкуватися з цікавими особистостями, взяти їх у «бібліотеці» на півгодини чи годину, як людину-книгу. Я хотіла зустрітися з лесбійкою з Йорданії, та вона виявилась зайнятою, і я вибрала одеського єврея, що в Києві робив шаурму. Але дівчинка-організаторка тихенько мовила: «Візьміть наркомана, з ним ще ніхто сьогодні не говорив». Довелось брати наркомана. Ми послухали його історію, про те як він почав вживати, як виніс і продав все з дому, як заразився на ВІЛ-інфекцію, як став частиною групи анонімних наркоманів і там познайомився зі своєю теперішньою дівчиною, теж хворою на СНІД… Аж тут прибігла ця пристрасна товста тітка (теперішня дівчина) і принесла йому шматок торта з сусіднього столу. В її очах було стільки любові, скільки я ніколи не бачила в очах мами до тата. Я тоді заплакала.

Повертаючись до теми наркотиків, я вам розказала про Лідиних батьків, Дерека та наркомана-«живу книгу». І ще могла б розказати багато історій, та і ви мені б напевно. Просто я вважаю, що наркоманом теж треба вміти бути, це свого роду мистецтво. Ось у Пола виходить палити травку раз на тиждень на вихідні і щомісяця їсти гриби, чи ЛСД, чи ще там що, а я впевнена, що я б одразу підсіла на голку, продала свій комп’ютер і валялась би у канаві на Філіппінах з пляшкою рому. Тому я вирішила наркотики ніколи не пробувати, а як я це вирішила, зараз вам розкажу.

Одного дня мені було дуже-дуже нудно. Такого майже ніколи не буває. Я за китайським гороскопом заєць, кажуть, що заєць все життя кудись біжить, і це правда. Але в ту п’ятницю було так нудно, що я не знала, куди себе притулити. Мені подзвонили мої американські друзі – Брайан з Ритою і запитали, чи не хотіла б я разом з ними випити сиропу від кашлю. Я так знудилась, що нічого не хотіла, але погодилась. Є такий вид сиропу від кашлю, діючою речовиною якого є декстрометорфан (DXM), він начебто має зупинити центр мозку, відповідальний за відкашлювання, але поруч з ним розташована також частина, що відповідає за галюцинації, і, якщо вип’єш пляшки три цього сиропу, тебе може почати не на жарт штирити.

Брайан та Рита прийшли до мене додому і принесли по три пляшки сиропу на кожного. Я випила дві з половиною і більше не могла, за мною допив Брайан. Ми сиділи на дивані і ліниво розмовляли, коли Брайан мовив: «Скоро почне чесатися». Що почне чесатися? Я була зовсім до цього не готова, але, виявляється, поруч з центром галюцинацій знаходиться ще центр виділення гістамінів, на який сироп від кашлю безпосередньо впливає. І якщо ваш організм хоч колись виділяв гістаміни, тобто якщо у вас була мінімальна алергія хоч на щось, то вона у вас почнеться і під сиропчиком. У мене почала чесатись рука. Вона почервоніла і розпухла, потім зачесалась голова, потім і все тіло. Я пішла помочити руку в холодній воді у ванній кімнаті, і мені дуже захотілось засунути голову в умивальник. Здавалось, що кожна волосяна цибулина чешеться і гуде в мене на голові, і повірте, це була не галюцинація. Я випила таблетку від алергії, і ми пішли на вулицю. Мікрорайон, в якому я тоді жила, був засаджений пальмами, і навколо текла маленька канава, схожа на річечку. Ми пройшли близько десяти кругів уздовж цієї річки, Брайан навіть посидів під пальмою і ледь не впав у канаву.

У Куньміні посеред міста проходить залізниця. Мабуть, її побудували раніше, ніж цю частину міста, але тепер, коли з швидкістю 20 км/год їде поїзд, перед ним зачиняються усі шлагбауми і стоять у черзі багато мопедів, машин та пішоходів, які з нетерпінням чекають на можливість їхати далі. Вночі такі потяги не їздять, тому ми пішли пішки вздовж колії у довгу далеку нічну подорож. І дійшли до першої кільцевої дороги. Ми проходили річку і групу бабусь, які танцювали над річкою, чоловіків, що на приладах, схожих на ті, що для смаження картоплі, готували на грилі кукурудзу та інші смаколики. Ми хотіли зайти до одного бару, але все так незбагненно чесалося, що Рита і я часом сідали над річкою, дуріли від зуду в тілі, дихали глибоко і вставали з відчуттям того, що необхідно йти далі. Йти і продовжувати шлях для нас на той момент було найважливішим – Рита ловила галюцинації, Брайан хотів знайти магазин з китайською горілкою байцзю, а я просто концентрувалася на ході, аби забути про те, як жахливо чухалося тіло.

Біля другої кільцевої дороги, там, де вона перетиналася з залізницею, ноги мені перестали йти і я заклякла на місці – я побачила янгола. Це була світлокоса дівчина на велосипеді, дуже засмагла, з усмішкою, яка сяяла на десятки метрів. Вона зупинилася і махала нам рукою. Я не знаю, чи то від сиропу від кашлю, чи в той вечір мені відкрилися якісь особливі надздібності, але я цілком яскраво бачила її ауру, вона переливалася різними кольорами веселки, що ніжно відходила хвилями від її тіла. Мені здалось, що я скоро помру.

«Кім! – закричала Рита. – Це моя подруга з університету», – пояснила. Кім ввічливо привіталась, але я бачила по її обличчю – вона одразу зрозуміла, що всі ми були вмазані. Вона дала нам випити яблучного соку, і Рита поговорила з нею, наскільки могла, про університетські справи. Кім поверталася з йоги і поспішала додому, бо вона щочетверга вечеряла зі своїм старим сусідом китайцем, діти якого жили далеко в сусідній провінції, і тому Кім його навідувала і розважала. Ми попрощались, розвернулись та пішли далі.

У мене було відчуття, наче зсередини мене виростала велика куля з повітрям, вона росла і розпирала мені живіт, я відчувала легкість, і тіло мені вже не свербіло, а просто дуже хотілося спати. Я сіла на хвильку, а куля продовжувала рости, і нарешті, не витримавши тиску, мене знудило всім, що їла на обід, я навіть упізнала в цьому рис і яблучний сік. Не пішов мені сироп від кашлю.

Тим часом Риту почало лихоманити, їй здавалось, що за нею хтось іде, і що це переслідування добром не закінчиться. Біля другої кільцевої дороги ми повернули назад і тихо крокували додому, вже не вздовж залізниці, а просто по вулиці. Мені було легко, бо я вирвала всю ту гидоту. Кожен думав про своє – я про свободу і контроль над власним тілом, Рита про кольорових чортиків, а Брайан, мабуть, ні про що не думав, тільки тихо волікся за нами дуже сильно п’яний, бо з горя, що його не вставило, випив сам майже цілу пляшку китайської горілки 58-ми градусів.

Я забрала Риту до себе додому, і вона просила мене викликати «швидку», їй паморочилась голова і здавалось, що температура підніметься дуже високо і вона згорить. Я виміряла температуру її тіла. Виявилось, що гарячки у неї не було, гарячка робилася в неї в голові, там, де були паралізовані та активовані сиропом від кашлю центри, що відповідали за кашель та за галюцинації. Я пообіцяла Риті прокидатися щогодини і перевіряти температуру її тіла.

Коли вона заснула, я тихенько ввімкнула комп’ютер у себе під ковдрою і пошукала інформацію про цей сироп. Ми ще нормально від нього відійшли, і добре, що я не розпухла повністю вся і не копнула відра від алергії. «Копнути відро» в Америці означає «відкинути копита» по-нашому. Як же мені подобається цей вираз.

У той таємничий вечір я урочисто пообіцяла собі, що не копну відра від жодних хімікатів, що буду всіляко намагатися тримати своє тіло чистим від наркотиків, а якщо вже дуже захочеться щось вжити, то хай це буде зроблене природою – травка чи грибочки, чи щось подібно натуральне.

Глава 5
Куньмінський холод

Людина-банан з тонкими зап’ястками; «Рожевий слон» біля стихійного ринку; Місто Вічної Весни; китайська система опалювання і суцільна недостача склопакетів

Як часто ви думаєте, що вас ніхто не розуміє? Я виросла в Україні, багато подорожувала, кілька років прожила в Китаї, і ніколи не зустрічала людину, яка могла б мене повністю зрозуміти. Бувало, я билася головою об стіну і кричала: «Тупі, які всі навколо тупі!» Але жодного разу не помічала, що те саме люди говорили і про мене. Поки не зустріла Вейвей.

Не можу сказати, що за два роки життя в Китаї мої стосунки з китайцями склалися чудово. У нас часто були непорозуміння, вони часто мене обманювали, ми були дуже різними. Вейвей була не зовсім китаянкою. Про китайців, що народилися і виросли на Заході, тут говорять, що вони «люди-банани», жовті ззовні і білі всередині, тобто виглядають вони, як китайці, а думають і поводять себе, як люди з Заходу.

Вейвей для мене була навіть не «людиною-бананом», а «людиною-асорті». Незважаючи на те, що вона народилась у місті Ґецзіу провінції Юньнань. Вона не мислила ні як китайці, ні як європейці, вона була набагато відкритішою до всього – до інших культур та інших світів. Іноді вона нагадувала мені інопланетянку, з такою гордовитою ходою, худими зап’ястками та яскравими коричневими очима, особливо коли співала. Та найбільше я цінувала у нашій дружбі те, що вона могла мене повністю розкритикувати, і мене це зовсім не ображало. Навіть коли вона поводилась, як останнє чмо, я все одно любила Вейвей і хотіла бути з нею.

Удома в Україні я маю старшу сестру, але у нас не зовсім склалися стосунки, вона працює бухгалтером в офісі, ходить на корпоративи і їздить на курорти до Єгипту. І коли я зустріла Вейвей, яка плете мандали з вовни, варить у каструлях шоколад, мило та свічки, ночує на горі Куряча Ніжка, де читає якісь дивовижні буддистські мантри всю ніч, і збирає магічні трави, мені здалося, що я знайшла свою давно загублену китайську сестру.

Після нашого повернення з гір Вейвей серйозно взялася за бізнес-план і годинами просиджувала у себе на матраці, дивлячись на жовту стіну і розписуюючи всі витрати, необхідні для відкриття кав’ярні-пекарні. Вона працювала менеджером у фармацевтичній компанії, їй було 26, і за кілька років вона назбирала певну суму грошей, яких мало бути достатньо для виповнення її мрії.

Був сонячний суботній ранок, і я поїхала по Вейвей, щоб разом подивитися на одне малесеньке приміщення на вулиці Лонсян, яке вона хотіла винайняти для пекарні. Вона чекала на мене біля під’їзду, заскочила ззаду на мопед, і ми разом рушили туди. Сонце світило в очі і засвічувало яскравими кольорами стихійний овочевий ринок біля дороги. Ми проїздили гори яблук і бананів, пучки шпинату і мішки горіхів, навколо пахло свіжістю, і Вейвей сказала, що це хороший знак. Я під’їхала до дверей, пофарбованих в рожевий і зелений колір, і зупинилась. «Двері треба буде перефарбувати», – сказала Вейвей, злізла з мопеда і пішла вперед. Хазяїн був всередині маленької кімнатки і чекав на нас. Як тільки побачив мене, хотів попросити більшу ціну, та Вейвей вміла торгуватися і швидко поставила його на місце. Іноді я думаю, що так погано розмовляю китайською через те, що моя найкраща подруга – китаянка, яка завжди і в усьому мені допомагає. А може, через те, що я тут викладаю англійську, і на роботі не треба говорити китайською.

З маленької кімнатки двері такого ж самого кольору вели у задній двір, занедбаний, з порепаною плиткою на долі. Їй це місце сподобалось одразу, тим паче, що рецепти уже були придумані і випробувані і Вейвей конче хотіла відкрити пекарню до католицького Різдва. На завтра вона домовилась з власником підписати контракт, а поки що він віддав нам ключі і залишив нас милуватися маленькою халупкою, яка мала б стати скоро мрією моєї подруги, що запалюватиме посмішки на обличчях інших. Раніше тут був магазин одягу, і для того, щоб пекти, треба буде багато всього поміняти, але наразі ми тішились, як діти, сиділи на підлозі і пили гарячий чай пуер з термоса. Пуер – мій улюблений чай, і тому я живу в провінції Юньнань, де його вирощують і дбайливо збирають для нас.

– А можна, я в неділю буду приходити і продавати тут борщ? – запитала я.

– Можеш, звичайно, спробувати, але хто його буде їсти, – відповіла спокійно моя подруга.

– А яка буде твоя фірмова страва?

– Печиво з кунжутом та шоколадні кекси.

– А як ти хочеш назвати пекарню?

– Не знаю. В тебе є якісь ідеї?

– Я вважаю, треба залишити оці рожеві двері, а все інше відремонтувати, і назвати пекарню «Рожевий слон», за назвою вулиці.

– Ця вулиця зовсім не має в собі слова «слон». «Лонсян» тільки звучить як «дракон» та «слон», але це слово пов’язане з імператорськими іспитами на чиновницьку посаду у стародавньому Китаї, – вимовила Вейвей. – Та мені подобається «Рожевий слон», гарна назва, але я ще подумаю.

Мені треба було їхати на роботу, тому я залишила подругу на дерев’яній підлозі майбутньої пекарні і рушила далі, щоб попрацювати три годинки і повернутися додому до гарячої ванни і смачної вечері.

У Куньміні ставало дедалі прохолодніше. Я їхала додому на мопеді, мої зуби цокотіли, і навіть пальто мене не гріло. Взагалі, якщо подивитися на глобус і провести паралель пальцем, то Куньмін знаходиться приблизно на одній широті з Барселоною. Вау, жара і пляжі, скажете ви. Місто Вічної Весни, скажуть китайці. Гімно на лопаті – скаже моя полтавська подруга, і я з нею погоджуся. Справа в тому, що Барселона, на відміну від Куньміна, не знаходиться на висоті двох тисяч метрів над рівнем моря. Справа ще й в тому, що у китайців з давніх-давен країна була поділена річкою Янцзи на північ і на південь. У кого село було на північ від річки, тому робили в домі опалення, а кому пощастило мешкати на південь від річки, той сидів і мерз. Ось така несправедливість між буквально кількома сотнями метрів.

Як ви, напевно, зрозуміли, наше місто знаходилось на південь від річки. І хоча задекларовані 300 сонячних днів на рік (по факту набагато менше) звичайно ж дуже допомагали від холоду, коли приходила зима, у Куньміні на два місяці ставало набагато менш комфортно, ніж в Україні взимку. З кінця листопада і до початку лютого можна спостерігати тьотів і дядів, які працюють на вулиці, як вони палять у відрах шматки дерева та вугілля і гріються навколо нього. І це не бомжі, а трудящі! І це в шестимільйонному місті! А у вікнах стоять не склопакети, а всього лиш одне скло, бо в нас же як-не-як південь, і тому, коли ти прокидаєшся вранці і висовуваєш носа з-під ковдри, можна побачити власне дихання у власній спальній.

Коли до мене зателефонувала Рита і запросила мене поїхати на острів Хайнань, що на півдні Китаю, для зйомок на якусь рекламу, я, не думаючи, погодилась, бо якраз злазила з мопеда і тремтіла від холоду. Уникнення холоду було змалку моїм завданням номер один. Їхати треба було наступного дня, я якраз мала вихідні, бо в дітей у школі якісь іспити, тому попросила одного хлопця підмінити мене на останні два дні і почала збиратися на море! Коли ми зустрілися в аеропорту, я дізналася, що з нами також їхали Брайан і білява, засмагла, схожа на янгола американка Кім.