Kitabı oku: «Вибрані твори», sayfa 10

Про апріорні науки, або раціональні (дедуктивні), і апостеріорні науки, або емпіричні (індуктивні)

Поділ наук можна здійснити за допомогою різних підходів, або за допомогою різних так званих засад поділу. Наприклад, Френсіс Бекон поділяє науки на ті, які спираються на пам’ять, на уяву і на розум, беручи за основу поділу здатності психіки, що на них, на його думку, спираються науки. Згідно з іншими підходами науки поділяються на теоретичні і практичні, або на теоретичні і нормативні; далі – на науки гуманітарні і природничі тощо. З методологічного погляду науки поділяються на індуктивні та дедуктивні, з епістемологічного – на апріорні, або раціональні, тобто які спираються на розум і розумування, й апостеріорні, або емпіричні, які спираються на досвід і спостереження, причому зазвичай апріорні науки ототожнюються з дедуктивними науками, тоді як апостеріорні – з індуктивними.

Таке розрізнення апріорних (раціональних) і апостеріорних (емпіричних) наук, а також ототожнення цих двох видів наук з науками дедуктивними та індуктивними здобуло собі загалом певне право в теорії наук. Але тільки загалом, бо не бракує теоретиків науки, котрі дотримуються іншого погляду. Наприклад, Джон Стюарт Міл стверджував та обґрунтовував, що «всі дедуктивні науки є повністю індуктивними», що «способи розвитку дедуктивних наук є всуціль індуктивні і що їхніми першими засадами є узагальнення, які походять із досвіду»; а кажучи, зокрема, про математику, він зауважує, що «передумовами, з яких виводяться всі інші твердження цієї науки, є, всупереч усім позірно протилежним поглядам, досвід та спостереження, тобто, що вони ґрунтуються на очевидності наших чуттів»³¹.

Читаючи наведене, можна легко виробити такий погляд, що не існує різниці між апріорними та апостеріорними, дедуктивними та індуктивними науками. Але цей погляд, який має багато прихильників, ґрунтується на затиранні певних понять, на не досить чіткому визначенні наук як першого, так і другого виду і на непорозуміннях, які виникають на основі цього. Усунення цих непорозумінь водночас усуває підставу самого погляду.

Закид у неточності визначення понять апріорної та апостеріорної науки стосується, власне, наведених визначень. Що ж у такому разі мають на увазі, коли говорять, що деякі науки спираються на розум і розумування, а інші – на досвід і спостереження? У цьому разі «спиратися» – це все ж таки образне висловлювання, вжите у переносному значенні. яке ж його справжнє, точне значення? І далі, про що йдеться, коли стверджується, що наука на щось «спирається»? Аджє наука – це не проста річ; до її складу входять – не кажучи вже про чинники формального характеру – поняття і судження (твердження). Тож що має спиратися в апостеріорних науках на досвід, а в апріорних науках – незалежних від досвіду – на розум? Поняття чи судження, чи одні й другі?

Розрізнення понять, незалежних від досвіду, і понять, які спираються на досвід, тобто таких, що черпаються з досвіду, – добре відоме. Декарт називає перші, наприклад, поняття Бога, субстанції, «вродженими» поняттями, другі ж, оскільки вони походять безпосередньо з досвіду, – «набутими» поняттями, або, оскільки ми створюємо їх на основі матеріалу, який походить з досвіду, «створеними» поняттями. Крім того, відомо, що Кант визнає існування понять чистого розуму, апріорних понять, наприклад понять причинності, реальності, а також емпіричних понять, створених абстрагуванням від досвіду. Алє це розрізнення понять, незалежних від досвіду, і понять, які походять із нього, є у своїй основі неважливим для розрізнення апріорних і апостеріорних наук. Можна не визнавати першого розрізнення, а друге – визнавати, як це робить, наприклад, Г’юм. Цей філософ переконаний, що, аналізуючи «найбільш складне чи абстрактне [wzniosie] поняття, ми завжди можемо розкласти його на прості ідеї, які відтворюють якесь попереднє відчуття або враження. Навіть такі ідеї, які, позірно, нічого спільного з цим не мають, після детальнішого аналізу, виявляються такими, що виникли у той самий спосіб». Отож, поняття, які одразу ж здаються нам безсумнівно апріорними, тобто незалежними від досвіду, виникають лише завдяки нашій здатності «поєднання, перетворення, збільшення і зменшення матеріалу, який постачають нам чуття і досвід». Одним словом, «увесь матеріал мислення походить або зі зовнішніх, або із внутрішніх вражень»³². Тоді для Г’юма не існує різниці між незалежними від досвіду поняттями і поняттями, які походять із нього, однак там само, кажучи про твердження «геометрії, алгебри та арифметики», він вважає, що «твердження цього виду можна розкрити за допомогою активності думки, незалежно від будь-яких предметів, які існують у всесвіті. Навіть якби кіл або трикутників не існувало у світі, то й тоді б істини, доведені ще Евклідом, не втратили б ані на мить своєї певності та сили переконання»³³. Отже, згідно з Г’юмом, існують науки, які не спираються на досвід, і цим наукам, предметом яких є «відношення між ідеями», він протиставляє інші, предметами яких є факти і які, власне, й спираються на досвід.

Отож, Г’юм, визнаючи різницю між апріорними й апостеріорними науками, водночас вказує, що в цьому розрізненні йдеться не про поняття, а про твердження (судження), які поруч із поняттями є другим неформальним складником наук. Бо про математичні теореми він каже, що їх можна довести самою лише активністю думки, незалежно від будь-якого досвіду, а самим лише розмірковуванням. І тут ніхто не може заперечити Г’юмові. Адже насправді математик через розумування висновує з дефініцій, аксіом і постулатів багато суджень, зовсім не покликаючись на досвід, і тим самим доводить, що існує сфера наукових досліджень, в яких судження одержують незалежним від досвіду шляхом.

Тоді спадає на думку визначення апріорних наук, згідно з яким це мали би бути науки, що доводять свої твердження або ж доходять до істинних суджень у спосіб, незалежний від досвіду, самим лише розумуванням; тоді протилежними до них були б апостеріорні науки, що доводять свої твердження чи доходять до істинних суджень через досвід.

Однак і цими визначеннями не можна задовольнитися. Адже, оминувши ту обставину, що як у науках першого виду, так і в науках другого дуже часто важливі істини відкриваються ані за допомогою розумування, ані за допомогою досвіду, а за допомогою – як зазвичай кажуть – геніальної інтуїції, не можна також забувати, що апостеріорні, або емпіричні науки, які згідно з наведеним визначенням мали б виводити свої істинні судження з досвіду, часто доводять свої твердження і доходять до своїх істинних суджень через розумування, а не досвід! Кожен астроном, кожен фізик може навести багато прикладів; достатньо тут згадати про класичний приклад Ле Вер’є, який у 1846 році за допомогою самого розумування дійшов до цілої низки істинних суджень про існування невідомої до того часу планети, про її масу, траєкторію і навіть про положення, яке вона займе 1 січня 1847 року! І навпаки: історія математики й поведінка математиків переконує, що у сфері цієї науки, яка повинна доводити свої істини лише через розумування, вони часто доводяться через дослід, спостереження, випробування. Знову ж таки, достатньо, замість багатьох інших, вказати на класичний приклад Архімеда, який дійшов до твердження, яке стосується розмірів частини поверхні параболи у той спосіб, що приготував відповідні шматки бляхи різних розмірів, які мали форму частини параболи, а пізніше визначив – зважуючи ці шматки бляхи – відношення розмірів поверхні окремих частин параболи на основі відношення їхньої ваги. Чи можна діяти більш емпірично?

Отже, тут і там, як у науках математичних, які вважають найвищим розквітом знання, здобутого зусиллям чистої думки, не спотвореної досвідом і зіткненням із чуттєвою реальністю, так і в науках, що їх без жодного сумніву відносять до емпіричних наук, які пишаються тим, що найскрупульозніше спостерігають і ґрунтуються лише на досвіді, – тут і там доводяться твердження і досягаються істинні судження через розумування або досвід. Тому різниця між апріорними, чи раціональними, та емпіричними, чи апостеріорними, науками повинна полягати у чомусь іншому.

Справді, тут йдеться про щось інше. Наведені факти з історії наук, які нагадують, що в математичних науках деколи відкриваються нові істини за допомогою емпірії, а в емпіричних науках – самого лише розумування, завжди мали свій епілог. Бо не достатньо дійти до нових та істинних суджень, виявити не відому досі істину, треба їх також обґрунтувати, треба довести, що ці нові твердження, чи судження, є істинними або принаймні настільки правдоподібними, що їх можна прийняти, доки не буде сформульовано інших, правдоподібніших. Ось чому твердження Ле Вер’є про нову планету вимагали підтвердження за допомогою астрономічного спостереження; якби ж висновки, яких дійшов цей астроном за допомогою самого розумування, не дістали підтвердження досвідом, вони взагалі б не стали частиною астрономії. І навпаки: Архімед аж ніяк не задовольнився емпіричним відкриттям формули [wzoru] обчислення частини поверхні параболи, а виводив цю формулу далі через саме розумування з визначення параболи та аксіом. Без такого доведення, яке, власне, не ґрунтується на досвіді, згадана формула ніколи не була б визнана у сфері математики. Отож, існує цілком виразна різниця між науками: одні з них узалежнюють визнання нових суджень, які мають увійти до їхнього складу – отриманих будь-яким шляхом – від розумування, яке здійснюється без впливу досвіду, інші ж узалежнюють його саме від досвіду; для одних останньою безапеляційною інстанцією у вирішенні питання, чи якесь судження слід прийняти чи відкинути, є сукупність дефініцій, аксіом, постулатів, які є вихідним пунктом для розумування, для інших такою інстанцією є досвід, який стверджує факти.

Отже, не спосіб виявлення, відкриття істин, не шлях, яким науки доходять до нових тверджень, але спосіб їх обґрунтування є основою для поділу наук на апріорні, чи раціональні, й апостеріорні, чи емпіричні. Коли говорять, що перші з них є незалежними від досвіду, а другі – спираються на нього, то мають на увазі, що перші з них, розмірковуючи, чи певні судження належить прийняти чи відхилити, зовсім не зважають на досвід, тоді як другі до нього звертаються. Тож замість того, аби казати, що перші з них є незалежними від досвіду, а другі – залежними від нього, треба було б казати, що перші обґрунтовують свої твердження, не покликаючись на досвід, а другі – покликаючись на нього.

Для розрізнення наук апріорних та апостеріорних у зазначений спосіб відкидаються сумніви, які схиляють деяких авторів до переконання, що розрізнення цих двох видів наук є необґрунтованим. Джерелом цих сумнівів – як про це вже йшлося – є те, що враховується лише або виникнення понять, якими користується наука, або спосіб виникнення суджень, які входять до складу наук, але не береться до уваги спосіб, в який науки обґрунтовують свої судження. Однак лише про цей спосіб обґрунтування суджень у такому розрізненні наук і йдеться.

Проте наведеним висновкам можна було б закинути, що вони не враховують думки, яка має засадниче значення саме для тих авторів, котрі заперечують різницю між апріорними й апостеріорними науками і вважають усі науки апостеріорними за своєю суттю. Вони вважають апріорні науки апостеріорними, бо вірять, що ті аксіоми, на які покликаються апріорні науки, доводячи свої твердження, мають емпіричний характер і не лише походять із досвіду, а й обґрунтовуються лише ним, оскільки, очевидно, не є предметом домовленості, угоди. Саме на цьому емпіричному характері «перших засад», «перших передумов» наголошує Міл у цитованих у вступі висловах. І якщо він має слушність, чи тоді апріорні науки, які звертаються для обґрунтування своїх тверджень до аксіом, не звертаються, по суті, до досвіду?

Отже, треба пам’ятати про багатозначність слова «досвід». Коли зазначається, що науки, обґрунтовуючи свої твердження покликаються чи не покликаються врешті-решт на досвід, йдеться про досвід у сенсі сприйняттєвого судження (або сукупності таких суджень), тобто судження, в якому стверджується те, що дано у спостереженні (наприклад, що стовпчик ртуті досягає в термометрі у цю мить позначки, біля якої написане число +10 °С, або, що я відчуваю зараз біль). Таке судження може бути лише одиничним, тоді як аксіоми завжди є загальними судженнями, а якщо Міл має слушність – «узагальненнями з досвіду». Тому, строго кажучи, не можна було б, навіть приймаючи погляд Міла, стверджувати, що апріорні науки звертаються зрештою до досвіду; можна було б лише стверджувати, що звертаються вони зрештою до узагальнень із досвіду, і в цьому проявляється новий момент розрізнення апріорних та апостеріорних наук. Тому що й апостеріорні науки деколи звертаються, замість досвіду у цьому строгому значенні, до «узагальнень із досвіду», саме тоді, коли обґрунтовують те чи інше зі своїх тверджень, виводячи його з якогось загального принципу – як, наприклад, чинить психологія, виводячи твердження, які стосуються зв’язку психічних явищ, з принципу навички [prawa wprawy]. Але таке «обґрунтування» в апостеріорних науках є завжди лише тимчасовим і ніколи не остаточним. Оскільки в ту мить, коли виникає сумнів щодо визнання обґрунтованого в такий спосіб твердження, чи то пак, коли похитнулася довіра до цього узагальнення з досвіду або до цього принципу, з якого сумнівне твердження було виведене, ми врешті завжди звертаємося до досвіду, в окресленому раніше строгому значенні, тобто до сприйняттєвих суджень. Отже, апріорні науки ніколи так не чинять, тобто ніколи не розвіюють сумніву і не доводять істинності аксіом – наскільки вони взагалі про неї говорять – зверненням до сприйняттєвих суджень, тому що цієї істинності зовсім не доводять.

Інакше також не може бути. Кожна наука повинна мати судження, які вона не доводить, а це є судження, котрі слугують в цій науці основою для обґрунтування усіх інших суджень. У математичних і подібних до них науках такими необґрунтованими судженнями є саме аксіоми (разом із дефініціями і постулатами), тоді як в емпіричних науках такими судженнями є спостережні судження, судження, які стверджують індивідуальні факти. Ані перших, ані других такого роду «остаточних» чи «перших» суджень науки не обґрунтовують; звісно, вони повинні своє обґрунтування з чогось розпочинати або чимось завершувати, бо інакше обґрунтування тягнулося б до нескінченності, і, ніколи не закінчуючись, ніколи б не виконало свого завдання. Тому що обґрунтування цих «остаточних» чи «перших» підвалин – наскільки таке обґрунтування взагалі вважається потрібним і можливим – цілковито перебуває за межами і завданнями зазначеної науки, тож і той спосіб, який в разі потреби і в міру можливості застосовується, жодним чином не впливає на спосіб, яким обґрунтовуються твердження цієї науки, що випливають із них, а лише вирішує питання про те, чи маємо ми справу з апріорною чи з апостеріорною наукою.

Таким чином гранична лінія між цими двома видами наук проявляється у всій своїй виразності і неможливо її ані прогледіти, ані не визнати. Треба лише звернути погляд туди, де вона насправді проходить. І ця гранична лінія залишиться назавжди непорушною, навіть якби й вдалося неспростовно довести, що аксіоми, які слугують основою доведення та останньою інстанцією в апріорних науках, є насправді «узагальненнями» з досвіду. Бо завжди залишиться істиною, що апріорні науки обґрунтовують свої твердження, не звертаючись до досвіду, у строгому значенні цього слова, чи до сприйняттєвих суджень, тоді як апостеріорні науки, власне, так і чинять.

У такий спосіб, чітко усвідомивши значення висловів, котрі називають такі науки, як математика, науками, незалежними від досвіду, не опертими на досвід, а такі науки, як фізика чи психологія, – науками, які звертаються до досвіду, спираються на досвід, і точно розмежувавши тим самим поняття апріорних наук, або раціональних, і апостеріорних, або емпіричних, можна зрозуміти, в якому значенні перші з них називаються дедуктивними науками, а другі – індуктивними.

Ці назви виражають погляд, згідно з яким апріорні науки послуговуються методом дедукції, тоді як апостеріорні – методом індукції. І хтось легко міг би припустити, що апріорні науки послуговуються лише дедукцією і ніколи індукцією, а науки апостеріорні – лише індукцією і ніколи дедукцією. Але це не так. У кожній науці, як в апріорній, або раціональній, так і в апостеріорній, або емпіричній, можна зустріти як дедукцію, так і індукцію. Аджє за допомогою індукції архімед відкрив згадану теорему про розмір поверхні частини параболи, а дедукцією послуговуються й емпіричні науки, наприклад у деяких випадках перевірки гіпотези. Бо тоді треба з гіпотези, яку ми хочемо перевірити, через дедукцію дійти висновку, а цей висновок порівняти безпосередньо чи опосередковано зі сприйняттєвими судженнями. Попри це, дедукція та індукція є характерними методами, перша – для апріорних, а друга – для апостеріорних наук. Лише, знову ж таки, треба мати на увазі не способи, якими науки у своїх дослідженнях доходять до певних тверджень чи формулюють судження, а способи, якими вони їх остаточно обґрунтовують. Отже, певною мірою дедукція є характерним методом для апріорних, а індукція – для апостеріорних наук. Це означає, що дедукція може слугувати методом остаточного обґрунтування суджень лише в апріорних науках, тоді як індукція – лише в апостеріорних; причому тут постає між обома видами наук та відмінність, що дедукція в апріорних науках є водночас винятковим методом обґрунтування суджень, тоді як в апостеріорних науках, крім індукції, можуть використовуватися ще й інші методи остаточного обґрунтування суджень, однак серед цих методів ніколи немає дедукції³⁴.

Тож можна сказати, що апріорні науки, або раціональні, саме тому слушно називаються також дедуктивними науками, що повинні послуговуватися дедукцією, коли хочуть остаточно обґрунтувати свої твердження, хоча доходити до своїх тверджень можуть як за допомогою дедукції, так і за допомогою індукції. А науки апостеріорні, або емпіричні, саме тому слушно називаються також індуктивними науками, що є єдиними науками, в яких індукція може слугувати для остаточного обґрунтування тверджень, попри те, що доходити до своїх тверджень індуктивні науки можуть як шляхом індукції, так і дедукції, попри те, що вони також послуговуються дедукцією як допоміжним засобом під час перевірки деяких своїх припущень.

Так само як точне визначення поняття «науки, яка спирається на розум, незалежно від досвіду» і «науки, яка спирається на досвід» дає змогу провести виразну межу між апріорними та апостеріорними науками, так і чітке розмежування понять «науки дедуктивної» та «науки індуктивної» виявляє неслушність наведених у вступі тверджень Міла, які затирають різницю між науками дедуктивними і науками індуктивними. І якщо той самий Міл разом із багатьма іншими висновує, що всі індуктивні науки мають тенденцію до того, аби стати дедуктивними, і якщо вбачає в цій зміні прояв поступу індуктивних наук³⁵, він висловлюється не зовсім точно. Аджє ніколи індуктивна наука не може стати дедуктивною; натомість можна індуктивну науку, якщо вона досягла певного рівня розвитку, вбрати у дедуктивні шати, викласти її дедуктивним чином, систематизувати її за допомогою дедуктивного методу (у цьому разі цей метод також відомий як синтетичний). Так само можна дедуктивну науку вбрати в індуктивні шати, викласти її індуктивним чином, систематизувати за допомогою індуктивного методу (у цьому разі цей метод відомий як аналітичний). Але метод систематизації і викладення певної науки є для її справжнього характеру (дедуктивного чи індуктивного) так само неважливим, як і метод, за допомогою якого вона доходить до своїх тверджень. Адже саме цей характер є вирішальним для остаточного обґрунтування тверджень. І хоча ту чи іншу індуктивну науку цілковито перебирають у дедуктивні шати, ніколи в ній дедукція не слугуватиме методом остаточного обґрунтування, а лише тимчасово обґрунтовуватиме систематизовані у цьому вигляді твердження; і хоча ту чи іншу дедуктивну науку цілковито вбирають – наприклад, з дидактичних поглядів – в індуктивні шати, ніколи індукція не слугуватиме у ній методом остаточного обґрунтування, а лише тимчасово обґрунтовуватиме систематизовані у цьому вигляді твердження. Як тільки у дедуктивній науці, вбраній в шати індуктивної системи, з’явиться потреба остаточного обґрунтування того чи іншого твердження, цього ніколи не можна буде досягти за допомогою індукції; і як тільки в індуктивній науці, вбраній в шати дедуктивної системи, виникне спірне питання, почнеться боротьба різних поглядів і гіпотез, остаточного рішення ніколи не буде досягнуто через дедукцію. Саме в цьому проявляється, власне, дедуктивний характер наук першого виду та індуктивний – наук другого виду.

Отож, усі непорозуміння щодо розрізнення та розмежування наук, які «спираються на розум» і «незалежних від досвіду», тобто апріорних, чи раціональних, які також є дедуктивними науками, і наук, які «спираються на досвід», тобто апостеріорних, чи емпіричних, які водночас є індуктивними, беруть початок у тому, що підставу цього розрізнення шукають не там, де потрібно, деколи вбачаючи її в походженні понять, які входять до складу цих наук, деколи у способі, яким вони доходять до своїх тверджень, а деколи у способі, яким вони ці твердження систематизують, тоді як тут йдеться лише про спосіб, яким кожна наука свої твердження обґрунтовує остаточно і який для кожної науки є найсуттєвішою річчю. Тому у розрізненні обох видів наук, яке здійснюється на цій підставі, проявляються ще інші два моменти, які розмежовують науки, що «спираються на розум», і науки, що «спираються на досвід». Першим із цих моментів є та обставина, що апріорні науки можуть пишатися надійними твердженнями, тоді як апостеріорні науки не можуть вийти за межі правдоподібних тверджень; другим із цих моментів є та обставина, що апріорні науки ніколи не мають справи з фактами, тоді як апостеріорні науки оперують фактами. Отже, хто вважає, що, вбираючи індуктивну науку в шати дедуктивної системи, надає тим самим 'її твердженням певності, піддається омані, приймаючи форму за суть.

Переклад з польської Ігоря Карівця